Дивідендна політика підприємства і структура капіталу

Дивідендна політика підприємства і структура капіталу

курсова робота з фінансів 
ЗМІСТ

Вступ

Актуальність дослідження. У зв'язку з процесами приватизації та створення нових підприємств в Україні останніми роками набуває поширення такий тип господарської структури, як акціонерне товариство (AT).

Існує кілька цілей, яких повинні прагнути досягнути AT. Основні з них такі:

• розширення діяльності;
• збільшення прибутку;
• підвищення доходів акціонерів, поліпшення їх добробуту.

Остання з названих цілей може досягатися шляхом підвищення курсів акцій та збільшення дивідендів, проведення ефективної дивідендної політики.

Дивіденд – це грошова виплата  доходу за акціями їхнім власникам, яка проводиться в порядку, передбаченому  статутом AT, за рахунок прибутку, що залишається в його розпорядженні  після сплати встановлених законодавством податків, інших платежів до бюджету та відсотків за банківський кредит.

Дивідендна політика – це сукупність заходів, які здійснюються AT і спрямовані на прийняття рішень із нарахування  та виплати дивідендів власникам  акцій цього AT.

Використання коштів на виплату дивідендів акціонерам – перший із двох основних шляхів розподілу прибутку AT після оподаткування, другим є спрямування коштів на інвестиції для подальшого розвитку AT, що приводить до збільшення майбутніх грошових потоків.

Отже, актуальність дослідження полягає в тому, що необхідність вивчення проблем акціонерного капіталу та дивідендної політики є особливо важливою в наш час, коли в країні проходить становлення ринкової системи, створюється нові підприємства акціонерного типу і особливого значення набуває необхідність відповідних знань.

Об’єкт дослідження. Об’єктом дослідження даної курсової роботи виступає організація фінансів підприємницьких структур.

Предмет дослідження. Предметом дослідження даної курсової роботи є фінансова оцінка дивідендної політики підприємств.

Мета дослідження. Мета дослідження полягає у вивченні фінансової оцінки дивідендної політики підприємств.

Мета роботи передбачає виконання  таких завдань:

1. Розгляд суті і теоретичного обґрунтування дивідендної політики.
2. Висвітлення практичного аспекту формування дивідендної політики.
3. Висвітлення дивідендної політики акціонерного товариства.

Розділ 1. Суть і  теоретичне обґрунтування дивідендної  політики

Дивідендна політика означає прийняття  рішень керівництвом підприємства виплачувати прибутки у вигляді дивідендів чи утримувати їх для інвестування.

Дивідендну політику підприємство проводить згідно з його статутом та економічними завданнями певного  періоду.

На дивідендну політику впливає  низка факторів. Найтиповішими з  них є [10, 155]:

• різноманітні кредитні та фінансові обмеження;
• диференційні податкові ставки на дивіденди і доходи з приросту капіталу;
• сприятливі форми інвестування у певні періоди;
• бажання акціонерів отримувати доходи в поточному періоді, а не в майбутньому (або навпаки);

У сумі ці та інші фактори визначають оптимальну дивідендну політику. Оптимальна дивідендна політика – це така політика, яка максимізує ціну акцій підприємства.

Знаходження цього оптимуму є винятково  важким завданням, і неможливо створити ідеальну модель дивідендної політики. Однак можна виділити основні моменти, які враховують при виробленні такої політики.

Під час прийняття рішень щодо дивідендної  політики керівництво підприємства повинно враховувати [10, 156]:

• заборгованість за раніше випущені облігації;
• виплату дивідендів по привілейованих акціях, тому що вона здійснюється до виплати по звичайних акціях;
• достатність грошових коштів підприємства для виплати дивідендів;
• норми податкового законодавства.

Дивідендна політика, тобто прийняття рішення про те, чи виплачувати зароблені кошти у вигляді дивідендів або залишати їх і реінвестувати в активи фірми, має три ключових елементи [4, 447]:

1. Яка частка прибутку в середньому повинна бути виплачена протягом певного часу? Це вибір цільового значення коефіцієнта виплати дивідендів.

2. Чи повинна фірма намагатися підтримувати стабільне зростання дивідендів, або вона повинна щорічно міняти розмір дивідендів в залежності від своїх внутрішніх потреб в коштах і потоків грошових коштів?

3. Яка кількість доларів повинна фірма виплатити у вигляді поточних дивідендів?

Дивідендна політика повинна засновуватися в значній мірі на перевазі інвесторами дивідендів або прибутку від приросту капіталу. Мова йде про те, чи краще для маргінального інвестора, щоб фірма розподілила прибуток у вигляді дивідендів, або ж цей прибуток доцільно знову вкласти в справу, щоб надалі отримати прибуток від приросту капіталу. Ця перевага може бути описана за допомогою моделі оцінки акцій в умовах постійного зростання [4, 448]:

P = D₁ / (k_s – g).

Формула показує, що якщо компанія підвищує норму виплат і тим самим збільшує D, то це може послужити причиною збільшення ціни акцій. З іншого боку, збільшення D приведе до зменшення об'єму реінвестицій, очікуваний темп зростання масштабів діяльності знижується, що, швидше усього, приведе до зниження ціни акцій. Таким чином, які-небудь зміни в політиці виплат будуть мати два протилежних результати, тому фірма повинна прагнути знайти той баланс між поточними дивідендами і майбутнім зростанням, яке максимізує ціну акцій.

Можна розглянути три теорії поведінки інвесторів [4, 447]:

1) теорію ірелевантності дивідендів (dividend irrelevance theory);

2) теорію "синиці в руках" ("bird-in-the-hand" theory);

3) теорію податкової диференціації  (tax differential theory).

Ірелевантність дивідендів: Модільяні і Міллер. У важливій теоретичній статті Мертон Міллер і Франко Модільяні обґрунтовують, що політика виплати дивідендів не впливає на збільшення ціни акцій фірми або ціну капіталу. На їх думку, вартість фірми визначається її загальною здатністю приносити прибуток і мірою ризику; більше того вартість фірми в більшій мірі залежить від інвестиційної політики, ніж від того, яка частка прибутку виплачується у вигляді дивідендів, а яка реінвестується. Ввівши деякі обмеження, Модільяні і Міллер показали, що якщо фірма платить високі дивіденди, то вона повинна випускати і більше число нових акцій, і що частка вартості компанії, що пропонується новим інвесторам, повинна дорівнювати сумі дивідендів, що виплачуються. Наприклад, якщо бюджет капіталовкладень IBM на 1993 р. вимагає залучення 1 млрд. дол. акціонерного капіталу і якщо компанія чекає прибуток в розмірі 1 млрд. дол., то вона могла б: 1) виплатити весь свій прибуток у вигляді дивідендів і залучити капітал, що вимагається, за рахунок емісії нових акцій на 1 млрд. дол.; 2) реінвестувати 1 млрд. дол. прибутків, в цьому випадку емісія не буде потрібна, а акціонери отримають прибуток від приросту капіталу приведеною вартістю 1 млрд. дол.; 3) виплатити будь-яку суму від 0 до 100% прибутку і таким чином забезпечити акціонерам в цілому 1 млрд. дол. у вигляді дивідендів і прибутку від приросту капіталу [4, 448].

Теоретичне обґрунтування позиції  Модільяні і Міллера базується  на наступних допущеннях: 1) немає податків на прибуток для фізичних і юридичних осіб; 2) відсутні витрати по випуску і трансакційні витрати; 3) інвесторам байдужий вибір між дивідендами або прибутком від приросту капіталу; 4) інвестиційна політика фірми незалежна від дивідендної; 5) інвестори і менеджери мають однакову інформацію (симетричну інформацію відносно майбутніх можливостей інвестування.

Допущення Модільяні і Міллера  нереальні і, очевидно, не можуть бути дотримані. Фірми і інвестори повинні платити податки на прибуток, фірми повинні нести витрати, пов'язані з випуском акцій, інвестори не можуть обійтися без трансакційних витрат, а податкові і трансакційні витрати можуть приводити до того, що дивідендна політика вплине на k_з. Крім того, менеджери звичайно краще інформовані, ніж зовнішні інвестори. Таким чином, висновок Модільяні і Міллера про ірелевантність дивідендів неприйнятний для умов реального світу.

Теорія "синиці в руках": Гордон і Лінтнер. У деякому розумінні найвразливіша сторона теорії ірелевантності дивідендів Модільяні і Міллера полягає в тому, що інвестори індиферентні до вибору між дивідендами і прибутком від приросту капіталу. Це питання бурхливо дебатувалося в академічних колах. На думку М. Гордона і Д. Лінтнера, k_з збільшується по мірі зниження частки прибутку, що йде на виплату дивідендів, оскільки інвестори більш зацікавлені в отриманні дивідендних виплат, ніж прибутку від приросту капіталу, очікуваного за рахунок нерозподіленого прибутку. Вони стверджують, по суті, що інвестори цінять долар очікуваних дивідендів більш високо, ніж долар очікуваного приросту капіталу, оскільки компонента D₁ / Р_о в формулі очікуваної прибутковості k_s = D₁ / Р_о + g, що характеризує дивідендну прибутковість, є менш ризиковою, ніж g [4, 449].

У свою чергу Модільяні і Міллер доводять, що інвестори байдужі до вибору між D₁ / Р_о або g, отже, k_s не залежить від дивідендної політики. Модильяні і Міллер назвали аргументацію Гордона і Лінтнера "помилкою з приводу синиці в руках", тому що, на їх думку, багато хто – якщо не більшість – інвесторів мають намір проте реінвестувати свої дивіденди в цю ж або інші подібні фірми і так чи інакше ризиковість грошових потоків фірми для інвесторів в довгостроковому плані визначається тільки ризиковість її операцій, а не політикою виплати дивідендів.

Теорія податкової диференціації: Літценбергер і Рамасвамі. Третя теорія, заснована на податкових ефектах, була запропонована Р. Літценбергером і К. Рамасвамі. У США до 1986 р. тільки 40% прибутку від приросту капіталу оподатковувалося. Таким чином, інвестору при 50% граничній ставці податку на прибуток доводилося платити 50% податки по своїх дивідендах і лише 0,40 × 50% = 20% по прибутку від приросту капіталу. Доти, поки прибуток не реалізований, тобто акції не продані, інвестор був не зобов'язаний платити податок, а оскільки долар, сплачений в майбутньому, коштує менше, ніж долар, сплачений сьогодні, ця податкова відстрочка забезпечувала певну перевагу капіталізації прибутку. По діючому податковому законодавству всі прибутки оподатковуються: прибуток по дивідендах по ставці до 31%, а податок на прибуток від приросту капіталу – 28% [4, 449].

Щоб проілюструвати перевагу податкової відстрочки, припустимо, що індивідуальний інвестор при ставці податку 28% розглядає можливість купівлі двох видів акцій: акцій G, що є "зростаючими акціями" з капіталізованою прибутковістю 10% і дивідендною прибутковістю 5%, і акцій I, що є "прибутковими акціями" з 5%-ною капіталізованою прибутковістю і 10%-ною дивідендною прибутковістю. Обидва види акцій продаються по 10 дол., мають однаковий ризик і постійні темпи зростання; таким чином, k_G = k_I = дивідендна прибутковість + капіталізована прибутковість = 15% в доподатковому обчисленні [4, 449].

Таблиця 1.1 показує очікувані значення післяподаткової загальної прибутковості акцій G і I для різних періодів володіння акціями. Для всіх періодів триваліше за рік післяподаткова загальна прибутковість акції G більше в порівнянні з акцією І, причому різниця збільшується із зростанням тривалості періоду. Акція G має більш високу післяподаткову загальну прибутковість, оскільки велика її частина зумовлена капіталізованою прибутковістю, а податки відстрочені до закінчення періоду володіння акціями. Звичайно, по старому податковому законодавству, коли прибуток від приросту капіталу обкладався в розмірі 40%, ставки податку на дивіденди і сплата податку також відкладалася, відмінності в прибутковості були набагато більш явними. Аналогічно, якщо передбачити, що максимальна ставка податку для інвестора рівна 31%, відмінності в прибутковості були б трохи більше, оскільки ставка податку на прибуток від приросту капіталу становить тільки 28%.

Таблиця 1.1

Загальна прибутковість акцій G і І в післяподатковому численні (в %)  [4, 450]

Примітка. Розрахунок виконувався по наступному алгоритму [4, 450]:

1) визначення післяподатковій суми дивідендів по роках;

2) розрахунок післяподаткового прибутку від приросту капіталу і значень грошового потоку на кінець кожного року;

3) розрахунок IRR результуючого грошового  потоку, що являє собою очікувану післяподаткову прибутковість.

Наприклад, післяподаткова загальна прибутковість акції G у разі володіння нею протягом двох років може бути знайдена таким чином.

а) Акція G продається по 10 дол. і має 5%-ну дивідендну прибутковість. Тоді D₁ = 10 дол. × 0,05 = 0,50 дол., D₂ = D₁ (l + g) = 0,50 дол. × 1,10 = 0,55 дол. Оскільки Т = 28%, то в післяподатковому численні D_1АТ  = 0,50 дол. × 0,72 = 0,36 дол.; D_2АТ = 0,55 дол. × 0,72 = 0,396 дол.

б) Р₂ = Р₀(1 + g)² = 10 дол. × 1,10² = 12,10 дол. Таким чином, прибуток від приросту капіталу за два роки становитиме 12,10 дол. – 10,00 дол. = 2,10 дол. Податок на цей прибуток рівний 2,10 дол. – 0.28 = 0,588 дол., тобто прибуток в післяподатковому численні при продажу акції становитиме 12,10 дол. – 0,588 дол. = 11,512 дол.

в) Таким чином, грошовий потік в післяподатковому численні має наступний вигляд: CF₀ = – 10,0 дол., CF₁ = 0,36 дол., CF₂ = 0,396 дол. + 11,512 дол. = 11,908 дол. IRR цього потоку, яка і є очікуваною післяподатковою загальною прибутковістю акції G, рівна 10,94%.

Інвестори, що підпадають під податки, чітко уявляють собі, що з позиції  перспективи акції G мають велику післяподаткову загальну прибутковість, ніж акції I, і, природно, запропонують більш високу ціну за акції G в порівнянні з акціями І. Наприклад, ціна акції G могла б збільшитися до 10,25 дол., тоді як ціна акції I могла б впасти до 9,75 дол. Остаточним результатом була б більш висока доподаткова прибутковість на акцію I в порівнянні з акцією G, але рівна післяподаткова прибутковість для маргінального інвестора. Якщо інвестори загалом поводяться так, як описано вище, результатом буде більш висока необхідна доподаткова прибутковість по акціях, що мають високу дивідендну прибутковість в порівнянні з акціями, дивідендна прибутковість яких нижче.

Перш ніж розглядати, як політику дивідендів реалізовують на практиці, необхідно торкнутися трьох інших питань, які можуть вплинути на точку зору відносно теорій, що обговорюються. Ці питання [4, 454]: 1) гіпотеза інформаційного, або сигнального, змісту, 2) ефект клієнтури, 3) зв'язок між політикою дивідендів і агентськими витратами.

Гіпотеза інформаційного, або сигнального, змісту. Коли Модільяні і Міллер висунули свою теорію ірелевантності дивідендів, вони запропонували серед інших умов, що як інвестори, так і менеджери мають однакові очікування відносно прибутку фірми і розміру дивідендів. У реальному житті, проте, інвестори мають суперечливі думки як про рівень майбутніх дивідендних надходжень, так і про міру властиву ним невизначеність, а менеджери часто краще інформовані про майбутні перспективи, що сторонні держателі акцій. Це один з різновидів інформаційної асиметрії.

Було помічено, що збільшення дивідендів часто супроводжується зростанням ціни акцій, тоді як скорочення дивідендів в основному веде до зниження ціни. Це може свідчити про те, що акціонери загалом віддають перевагу дивідендам прибутку від приросту капіталу. Однак Модільяні і Міллер міркували інакше. Вони відмітили добре відомий факт, що корпорації неохоче урізують дивіденди, а отже, і не збільшують їх, якщо не передбачається стабільний або більш високий прибуток в майбутньому. Таким чином, на думку Модільяні і Міллера, збільшення дивідендів понад нормального рівня – це "сигнал" інвесторам про те, що керівництво фірми прогнозує хороший прибуток в майбутньому. Навпаки, зниження дивідендів або їх незначне в порівнянні із звичайним збільшення – сигнал про те, що менеджери прогнозують мізерний прибуток в майбутньому. Іншими словами, реакція інвесторів на зміну політики виплати дивідендів не обов'язково свідчить про те, що вони віддають перевагу дивідендам реінвестуванню прибутку. Швидше факт зміни ціни услід за зміною дивідендів просто вказує на те, що оголошення про виплату дивідендів має важливий інформаційний, або сигнальний зміст [4, 455].

Проілюструємо сигнальний зміст оголошення про виплату дивідендів на прикладі з корпорацією "Clabir", конгломератом фірм різних видів діяльності від виробництва танків до вироблення продуктів харчування, таких як морозиво "Клондайк". "Clabir" була стурбована збитками в своєму оборонному бізнесі і оголосила про зниження дивідендів з 72 до 16 центів на акцію. Після того як ринок переварив цю погану новину, акції стали продаватися по ціні біля 3 дол. Потім "Clabir" оголосила, що заплановано повністю відмовитися від виплати дивідендів в наступному році. Хоч грошові надходження акціонерів знизилися трохи, тільки на 16 центів, ціна акцій впала майже негайно з 3 до 1 дол. Ясно, що інвестори сприйняли оголошення про дивіденди як сигнал про те, що компанію чекають важкі часи, і це примусило їх знизити свої очікування відносно майбутньої прибутковості "Clabir", а отже, і вартості акцій [4, 455].

Як і відносно багатьох інших  аспектів політики дивідендів, емпіричне  вивчення сигнальних ефектів не завершене. Наявність інформаційного вмісту в  оголошеннях про дивіденди безперечна. Однак важко сказати, чи відображають зміни цін, наступні за збільшенням або зниженням дивідендів, тільки сигнальний ефект або, крім того, і ефект переваги, оскільки важливі зміни в політиці дивідендів звичайно включають в себе і зміну як частки прибутку, що йде на виплату дивідендів, так і його величини. Сигнальні ефекти повинні враховуватися, коли фірма обдумує зміну політики виплати дивідендів внаслідок умов діяльності, що змінилися. Існує метод встановлення цільового значення коефіцієнта виплати дивідендів. Якщо цей аналіз дозволяє встановити, що зміна питомої ваги дивідендів бажана, сигнальні ефекти можуть, проте, обмежити здатність фірми швидко перейти до нової політики. Як виразився один керівник фірми: "Дивіденди вічні, подібно діамантам" [4, 455].

Ефект клієнтури. Різні групи акціонерів, або клієнтури (clienteles), віддають перевагу різній політиці виплати дивідендів. Наприклад, такі акціонери, як пенсіонери і університетські фонди, віддають перевагу поточному прибутку, тому їм хотілося б, щоб фірма направляла на виплату дивідендів значну частку прибутку. Ці інвестори часто платять податки по низьких ставках або навіть не платять їх взагалі, тому податки їх не хвилюють. З іншого боку, акціонери з варіюючою сумою прибутку в ті роки, коли він досягає максимуму, віддають перевагу реінвестуванню, тому що вони не потребують матеріалізації капіталізованого прибутку, а вважають, що будь-який долар дивідендів, що підпадає під підвищений податок, доцільно не отримувати, а реінвестувати.

Якщо фірма реінвестує прибуток, а не виплачує дивіденди, ті акціонери, яким потрібен поточний прибуток, будуть розчаровані. Вони отримують прибуток від приросту капіталу, але їм доведеться нести турботи і витрати, продаючи частину своїх акцій, щоб отримати готівку. До того ж деякі інституціональні інвестори (або опікуни, що представляють інтереси приватних осіб) можуть не мати права продавати акції і розпоряджатися капіталом. Інші акціонери, які швидше накопичують, ніж тратять дивіденди, віддають перевагу політиці низьких дивідендів. Таким чином, інвестори, яким потрібен поточний прибуток від інвестицій, повинні мати акції фірм з високою часткою дивідендів в прибутку, тоді як інвесторам, не потребуючим поточного прибутку від інвестицій, потрібно мати акції фірм з низькою часткою. Наприклад, інвестори, бажаючі високого поточного прибутку, могли б вкласти кошти в електроенергетику, в якій коефіцієнт виплати дивідендів в 1988-1992 рр. склав в середньому 78%, тоді як ті, що віддають перевагу капіталізації, могли б інвестувати в напівпровідникову промисловість, де частка виплати дивідендів в середньому становила менше за 14% [4, 456].

Оскільки акціонери можуть в  якійсь мірі перерозподіляти свої інвестиції між фірмами, останні можуть певною мірою міняти одну політику дивідендів на іншу, і тоді ті акціонери, яким не подобається нова політика фірми, продадуть акції іншим інвесторам, яким вона цілком підходить. Однак такий перехід може виявитися неефективним [4, 456]: 1) в зв'язку з брокерськими витратами, 2) в зв'язку з високою імовірністю того, що акціонерам, які продають акції, доведеться платити податок на реалізований прибуток від приросту капіталу ("стримуючий ефект") і 3) в зв'язку з відсутністю достатньої кількості інвесторів, якій подобається нова політика дивідендів. Тому менеджери, як правило, неохоче міняють свою дивідендну політику, оскільки ці зміни можуть примусити акціонерів продавати акції, що приведе до зниження їх ціни. Таке зниження ціни може бути тимчасовим, але може виявитися і постійним; якщо кількість інвесторів, приваблених новою дивідендною політикою, невелика, то ціна акцій залишиться на низькому рівні. Звичайно, можлива і така ситуація, що нова політика залучить навіть більше клієнтів, ніж було до цього, – в такому випадку ціна акцій зростає [4, 456].

Цілий ряд досліджень підтверджує  фактичне існування ефекту клієнтури. Модільяні в Міллер і інші вчені вважають, що якийсь конкретний тип інвесторів анітрохи не гірше будь-якого іншого і тому існування ефекту клієнтури не обов'язково означає, що одна дивідендна політика переважніше за іншу. Проте, Модільяні і Міллер можуть і помилятися – ні вони, ні будь-хто ще не запропонували доказу того, що змішаний склад інвесторів дозволить фірмі не звертати уваги на ефект клієнтури. Це питання, як і багато хто інші в області дивідендів, досі залишається відкритим.

Дивідендна політика і агентські витрати. Одним з найбільш спірних питань політики виплати дивідендів є питання про те, чому фірми платять дивіденди і потім випускають нові цінні папери. Оскільки витрати на випуск можуть бути значні, здавалося б, що з метою мінімізації загальних витрат корпорації потрібно виплачувати дивіденди лише тоді, коли інвестиційні можливості настільки малі, що вся сума чистого прибутку не може бути продуктивно реінвестована в фірму.

Одна з потенційних відповідей на цю дилему – сигнальна функція, властива дивідендам. Однак важко уявити, що приріст вартості за рахунок подачі сигналу перевищує витрати, пов'язані з випуском цінних паперів, які неминуче виникають при виплаті прибутку в формі дивідендів. Друге потенційне пояснення пов'язує політику дивідендів і агентські витрати. Між менеджерами і акціонерами існує агентський конфлікт – акціонери, будучи власниками фірми, хочуть, щоб менеджери діяли в їх інтересах, однак у менеджерів можуть виникати більш вагомі мотиви на користь того, щоб переслідувати власні інтереси [4, 497].

Внаслідок цього агентського конфлікту  акціонери готові понести агентські витрати з тим, щоб проконтролювати дії менеджерів. Однак у великих корпораціях відкритого типу акціонерам важко зробити які-небудь колективні дії в цьому напрямі і, швидше усього, такий контроль буде занадто слабким. У подібній ситуації самий ефективний спосіб контролю полягає в створенні деякої організації-"опікуна", яка контролювала б дії менеджерів від імені держателів облігацій і акціонерів. Звичайно, по ідеї таким органом повинен бути рада директорів, однак багато чим здається, що члени ради у разі виникнення конфлікту швидше приймуть сторону менеджерів, чим акціонерів.

Проблема спостереження за діями менеджерів істотно полегшується, якщо фірмі доводиться залучати капітал в значних об'ємах. Коли фірма випускає акції або облігації, її оперативні і фінансові рішення ретельно вивчаються цілою групою різних фахівців – представниками інвестиційних банків, які проводять підписку, аналітиками рейтингових агентств і брокерських контор і зрештою інвесторами, які будуть придбавати нові цінні папери. Таким чином, існуючі інвестори фірми можуть впливати на дії менеджерів тільки голосуванням або продажем своїх цінних паперів, нові ж інвестори не відчувають колективного безсилля існуючих інвесторів. Вони можуть проаналізувати поведінку менеджерів і відмовитися від покупки цінних паперів, якщо їх дії їм невигідні. Зрештою нові інвестори більш ефективно, ніж старі, контролюють поведінку менеджерів, оскільки у останніх є стимули зменшити агентські проблеми з тим, щоб продати цінні папери по максимально можливих цінах [4, 497].

Роль дивідендної політики в  моніторингу ринку капіталу безперечна. При будь-якій конкретній інвестиційній політиці чим вище частка дивідендів в прибутку, тим частіше фірма повинна випускати нові цінні папери. Безперервна виплата дивідендів, таким чином, примушує фірми зазнавати частих перевірок на ринку капіталу, і цей оцінний процес пом'якшує агентські проблеми для існуючих держателів цінних паперів. Якщо витрати, пов'язані з виплатою дивідендів, включаючи витрати, пов'язані з випуском додаткових цінних паперів, менше, ніж витрати на моніторинг, виплата значної частки прибутку у вигляді дивідендів є виправданою.

Рішення відносно стабільності дивідендів фірми повинне бути важливим питанням. Прибуток фірми, грошові потоки і її інвестиційні можливості варіюють у часі. Саме по собі це дозволяє передбачити, що корпорації повинні періодично змінювати величину своїх дивідендів, збільшуючи їх, коли потоки грошових коштів великі, а потреба в фінансуванні невисока, і зменшуючи, коли прибутки невеликі по відношенню до інвестиційних можливостей. Однак багато які акціонери покладаються на дивіденди, плануючи свої витрати, і вони будуть серйозно потривожені, якщо надходження дивідендів виявляться нестабільними. Крім того, зниження дивідендів з метою інвестування може надати негативний інформаційний ефект і привести до зниження ціни акцій. Таким чином, максимізація ціни акцій вимагає, щоб фірма погодила свої внутрішні потреби в коштах з потребами і бажаннями своїх власників, тобто акціонерів [4, 497].

Як добитися такого узгодження? Наскільки стабільними і надійними повинні бути дивіденди? Неможливо дати певну відповідь на ці питання, однак наступні положення представляються розумними [4, 498].

1. Практично кожна акціонерна  компанія відкритого типу складає фінансові прогнози на 5-10 років, до складу яких входить оцінка прибутку і дивідендів. Вони не публікуються і використовуються для внутрішнього планування. Однак подібні прогнози складають аналітики – фахівці з цінних паперів, і ці прогнози доступні інвесторам; зокрема, можна згадати про бюлетень "Value Line Report". Крім того, всі відомі нам "нормальні компанії в своїх внутрішніх 5-10-літніх прогнозах передбачають тенденцію підвищення прибутку і дивідендів, і точно така ж тенденція звичайно передбачається в довгострокових прогнозах, що складаються аналітиками ринку цінних паперів. Звичайно, і менеджери і інвестори розуміють, що економічні умови можуть привести до відхилення фактичних результатів від тих, що прогнозуються.

2. Багато років тому, коли інфляція  не була стійкою, термін "стабільна  дивідендна політика" означав  повторюваність виплати однієї і тієї ж суми дивідендів з року в рік. AT&Т була першокласним зразком компанії зі стабільною дивідендною політикою – вона щорічно протягом 25 років виплачувала по 9 дол. на акцію (2,25 дол. в квартал). Сьогодні більшість компаній і акціонерів розраховують на зростання прибутку у часі як результат раніше зроблених реінвестицій і інфляції. Крім того, очікуване зростання дивідендів звичайно більш або менш пропорційне зміні прибутку. Таким чином, сьогодні "стабільна дивідендна політика" звичайно означає збільшення дивідендів в розумно допустимому і стабільному темпі. Наприклад, в недавньому річному звіті фірми "Rubbermaid" зроблена наступна заява:

"Дивіденди на акцію зросли... відповідно до тенденції останніх 34 років... Наша мета – збільшення  виручки від реалізації, прибутків і прибутку на кожну акцію на 15% в рік, щоб досягнути прибутковості початкового акціонерного капіталу, рівної 21%. Ще одна мета компанії – виплачувати як дивіденди приблизно 30% прибутку поточного року, що дозволить нам зберегти достатній капітал для майбутнього зростання" [4, 458].

"Rubbermaid" використала в цій  заяві слово "приблизно", оскільки навіть якщо величина прибутку трохи відхилиться від значення, що планується, компанія проте збільшить дивіденди відповідно до запланованого приросту, внаслідок чого частка дивідендів в прибутку відхилиться від рівня, що планується. Примітимо також: хоч величина приросту дивідендів не визначена безпосередньо, аналітики можуть розрахувати її і побачити, що вона рівна 15%, як і приріст виручки і прибутку [4, 459]: