Діяльність українських політичних партій в 1905-1907 рр

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова

Діяльність українських політичних партій в 1905-1907 рр.

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………………3

       РОЗДІЛ 1. Утворення та діяльність політичних партій на території Західної України та їх ставлення до подій революції 1905-1907 рр. в Росії……………….5

1.1. Виникнення і діяльність Русько-Української радикальної партії    (РУРП) (1890-1907 рр.)……………………………………………………….5

1.2.   Утворення Української національної демократичної партії (УНДП) та її діяльність на поч. XX ст………………………………………………..8

1.3.   Висновки до І розділу…………………………………………………13

     РОЗДІЛ 2. Створення і початок діяльності політичних партій в Наддніпрянській Україні та їх участь у подіях революції 1905-1907 рр……….14

          2.1. Революційна українська партія (РУП). Утворення та діяльність……15

          2.2. Українська демократична партія (УДП) та її діяльність в 1905-1907 рр…………………………………………………………………………………….20

           2.3.  Висновки до ІІ розділу………………………………………………...27

       РОЗДІЛ 3. Політичні партії України в роки революції 1905-1907 рр……...28

           3.1. Розстановка політичних сил на території України в період революції. Перебіг революційних подій в Україні…………………………………………...28

          3.2. Досягнення діяльності українських  політичних партій за роки  революції……………………………………………………………………………31

          3.3. Російські партії та їх діяльність в Україні……………………………35

          3.4. Висновки до ІІІ розділу………………………………………………36

ВИСНОВКИ………………………………………………………………………37

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ………………….39

ВСТУП

Актуальність теми. На рубежі XIX-XX ст. набуває темпів процес політизації українського руху, що було пов'язано із виникненням українських політичних партій. Незважаючи на жорстоке переслідування національно-патріотичних сил в Україні все ж збереглися лідери, які згодом зуміли розбудити і підняти на боротьбу переважно консервативне тогочасне українське суспільство.

Провідну роль у боротьбі за українську державницьку ідею відіграли представники нової генерації, виховані на ідеології безкомпромісного українського патріотизму, які вже не задовольнялися культурницькою діяльністю, а прагнули здобути для України всю повноту національних та політичних прав.

Отже, встановлення політичного плюралізму в умовах незалежності нашої держави, бурхливий розвиток політичних відносин, боротьба сучасних політичних партій за владу в українському парламенті, зумовлюють актуальність даної теми. Адже дослідження виникнення політичних партій в Україні у кінці XIX – на початку XX ст., їх діяльність, участь у революційних подіях дає можливість, скласти чітке розуміння тих політичних процесів, котрі відбуваються в сучасній Україні з позицій історизму. В цьому полягає виключно важливе історико-суспільне значення досліджуваної проблеми.

Виникнення, розвиток та діяльність перших політичних партій в Україні було предметом дослідження таких вчених-істориків, як Наумов С. О. «Український політичний рух на Лівобережжі (90-і рр. XIX ст. - лютий 1917 р.)», Гермайзе О. «Нариси з історії революційного руху на Україні», Чоповський В. «Будителі національного руху», Донцов Д. «Історія суспільних рухів і політичних партій в Україні (XIX ст. – 1920 рік)» та інші.

Об’єкт курсової роботи: перші політичні партії на території України у кінці XIX – на початку XX ст. та їх діяльність в 1905-1907 рр

Предметом даної курсової роботи є ставлення та участь в подіях революції в Росії 1905-1907 рр., вплив російських політичних партій на політичну ситуацію в Україні, та досягнення діяльності українських політичних партій за роки революції.

Метою роботи є встановити закономірності розвитку політичних партій та їх ідей в тогочасному українському суспільстві, порівняти їх діяльність  на території Західної та Східної України, та дослідити вплив на них революції 1905-1907 рр.

Мета роботи конкретизується у таких завданнях:

• дослідити виникнення перших політичних партій України;
• встановити особливості та напрями їх діяльності на території України;
• визначити порядок їх співпраці з першими політичними партіями Росії в період революції 1905-1907 рр.;
• проаналізувати результати діяльності політичних партій та їх досягнення для українського народу в 1905-1907 рр

         РОЗДІЛ 1. Утворення та діяльність політичних партій на території Західної України та їх ставлення до подій революції 1905-1907 рр. в Росії

У другій половині 70-х рр. у громадське життя Галичини прийшло нове покоління діячів. Молоді радикали, захоплені соціалістичними ідеями, робили наголос насамперед на соціальних проблемах, прагнули надати українському національному рухові нового, європейського характеру. 

Переходячи від культурно-просвітницької до політичної діяльності, учасники національно-визвольного руху на західноукраїнських землях дійшли висновку про важливість координації своїх зусиль у рамках організацій з чітко визначеною програмою боротьби. Наслідком цього стало формування перших в історії України політичних партій.

Наприкінці XIX ст. політична ситуація, яка склалася в західноукраїнських землях, була доволі вигідною для розвитку національно-визвольного руху. Були створені сприятливі умови для консолідації та організаційного оформлення політичних сил, що мали прийти на зміну недостатньо згуртованим течіям суспільно-політичного руху народовцям і москвофілам, та продовжити боротьбу за українську державну ідею.

Галицькі політичні організації розвивалися цілком легально й, намагаючись отримати якомога більше прихильників, у своїх програмах були переважно поміркованими.

1.1.   Виникнення і діяльність Русько-Української радикальної партії    (РУРП) (1890-1907 рр.)

У жовтні 1890 р. в Галичині під впливом революційно-демократичних ідей М. Драгоманова ліве крило західноукраїнського національного руху оформлюється в Русько-Українську радикальну партію. Її фундаторами були «ветерани» радикалів - Іван Франко та Михайло Павлик. Новостворена політична партія була фактично першою політичною партією на українських землях — як західних, так і східних.

На організаційних зборах РУРП була ухвалена партійна програма, що ґрунтувалася на принципах наукового соціалізму. Ця новостворена партія стала першою українською партією європейського зразка — з програмою, масовим і фіксованим членством. Водночас це була перша в Європі селянська партія соціальної орієнтації.

У програмі-мінімум Русько-Української радикальної партії говорилося, що її найближчими завданнями є досягнення матеріального добробуту трудящих, усунення будь-якої експлуатації, проведення реформ, спрямованих на економічне піднесення краю. У програмі-максимум декларувалося прагнення радикалів до встановлення колективної організації праці й колективної власності на засоби виробництва еволюційним шляхом.

У національному питанні програма РУРП не ставила метою досягнення державної самостійності України, а пропонувала лише запровадження в Австрійській імперії «правдивого автономізму, який би бачив силу монархії в якнайкращім культурнім і національнім розвої провінції і народностей, в задоволенні всіх їхніх жадань...»[1,9].

Партія визначила свої першочергові завдання в національних справах, зважаючи на те, «що розвій мас можливий тільки на національному ґрунті». Тому вона намагалася підносити «почуття національної самосвідомості, солідарності російсько-українського народу через літературу, збори, товариства, з'їзди, демонстрації, звіти, пресу»[1,10].

Проте в цілому національна частина програми Русько-Української радикальної партії була досить обмеженою. Тому вона піддавалася цілком справедливій гострій критиці з боку «молодших» радикалів, які вважали себе справжніми і послідовними марксистами (Юліан Бачинський, В'ячеслав Будзиновськнй, Микола Ганкевич, Олександр Колесса, Євген Левицький, Володимир Охримович та ін.).

Молодіжне крило РУРП однозначно вважало, що багатонаціональна Австрійська держава не відповідає потребам свого населення. Ці потреби вимагають, щоб «кожна народність, під загрозою загибелі, була зорганізована в самостійний політичний організм і новожитну нейтралістську державу»[3,75]. Політичний розвиток Австрійської держави, на їхню думку, можливий лише за умови розвитку всіх націй. В матеріалах до програми «молодші» радикали вказували: «Ми як партія політична австрійська мусимо йти до переміни Австрії з держави одноцільно нейтралістської, в державу федераційну, автономічних національних держав... яко руська партія політична, мусимо йти до самостійності політичної руської нації, до державної організації»[3,77]. Далі вони наголошували, що «на основі законів, гарантуючих право розвою кожній нації, можемо не тільки правно домагатися права державного руської нації, але й мусимо се зробити, бо від сего залежить наше існування...»[3,78].

«Молодші» члени РУРП прагнули також поділу Австрійської держави на національні території, надання їм якнайповнішої - «автономії політичної, тобто вилучення їх з-під заряду парламенту австрійського і центрального міністерства», утворення «Русько-польського сейму і двох рад національних, ради Червоно-руської   для   східної Галичини та руської частини Буковини (засідаючої у Львові) ради Польської для західної Галичини та Польського Шлезка (засідаючої у Кракові)»[3,85].

Таким чином, «молодші» радикали прагнули організувати державу на національному принципі як автономію у складі Австрійської федерації, що мала здійснювати найвищу політичну владу.

В 1895 р. один із лідерів «молодших» радикалів Юліан Бачинський опублікував свою працю «Україна irredenta» («Україна уярмлена»), в якій на підставі аналізу економічного розвитку виявив протиріччя, що заважають вільному розвиткові українського народу, і дійшов висновку, що політична самостійність України є необхідною передумовою її економічної та культурної розбудови, взагалі передумовою самої можливості її існування. Він, зокрема, стверджував, що в Росії конче необхідно вибороти конституцію, що вже тепер треба «малій, горстці свідомих вже українців будити серед української суспільності в Росії... думки про політичну самостійність України»[2,27].

Врахувавши критичні зауваження молодшої частини радикалів, з'їзд Русько-Української радикальної партії в 1895 р. докорінно «націоналізує» свою програму, проголошуючи, що в дальшій перспективі найповніше реалізувати соціалізм можна лише в межах незалежної української держави, а в близькій перспективі — в цілком автономній українській провінції Австрійської імперії.

У 1896—1897 pp. між І Франком і Лесею Українкою розгортається жвава полеміка щодо майбутніх перспектив українського політичного руху. В «Молодій Україні» І. Франко писав, що «перша і головна основа розвою народного — усвідомлення і розбудження мас, праця над просвічуванням в кожному напрямі, отже, не тільки господарськім і історично-національнім. а поперед усього політичнім і суспільнім. Зробити з мас політичну силу (а темні маси такою силою не можуть бути) — ось що головна мета, яку поклала собі українсько-руська радикальна партія і до якої по змозі своїх сил іде всіма можливими шляхами»[5,40].

У своїй діяльності РУРП прагнула поєднати відстоювання соціальних інтересів українських селян Галичини із захистом національних прав українського народу. Спершу на ідеологічну позицію РУРП досить сильний вплив мали ідеї Драгоманова, свою позицію рупівці називали "науковим соціалізмом", "народницьким соціалізмом". У державотворенні стояли на позиціях "правдивого автономізму", вимагали вільного розвитку краю, збільшення самоврядування в Східній Галичині, проголошували напрямок на піднесення національної самосвідомості. Заявлялася позиція про повну незалежність "русько-українського народу" - єднання в незалежній державі з Наддніпрянською Україною.

1.2. Утворення Української національної демократичної партії (УНДП) та її діяльність на поч. XX ст.

Певну роль у процесах становлення і розвитку політичних партій на західноукраїнських землях відіграли консолідаційні заходи, що здійснювалися раніше Народною Радою. Її керівництво, зокрема, вирішило розповсюдити свою організаційну програму, сподіваючись об'єднати навколо неї для наступної співпраці як невдоволених радикалів, так і розчарованих угодовців.

Кінцевою фазою цієї підготовчої роботи стала нарада у Львові, що відбулася 20 грудня 1899 р., за участю понад 150 представників з усієї Галичини. Серед них були колишні народовці на чолі з Ю. Романчуком та група радикалів (В. Будзиновський, К. і Є. Левицькі, В. Охримович, І. Франко та ін.). В роботі наради брав участь і М. Грушевський. Її головним підсумком було офіційне створення нового політичного угруповання — «Національно-демократичного сторонництва», або Української національно-демократичної партії (УНДП).

Ця партія поряд з іншими питаннями ставила й рішучі національні завдання – зміцнення почуття єдності з «російськими українцями», пробудження серед українців Закарпаття того ж національного духу, що й у Галичині та Буковині. Керівний орган партії – Народний комітет – виступив із закликом до українців боротися за незалежну Україну. УНДП швидко стала найчисельнішою політичною партією на західноукраїнських землях. За вплив на суспільство з нею могла до певної міри змагатися лише РУРП. Фактично в українському русі виникла двопартійна система.

Склавши програму, що мала примирити і радикалів і русофілів, націонал-демократи проголосили своєю головною метою національну соборність і незалежність України. В програмі УНДП, зокрема, говорилося: «Ми, галицькі русини, часть українсько-руського народу, що мав колись самостійність державну, відтак боровся віками за свої державно-політичні права, але ніколи не зрікся і не зрікається прав народу самостійного, заявляємо, що остаточною метою наших народних змагань є дійти до того, щоби цілий українсько-руський народ здобув собі культурну, економічну, політичну самостійність та з'єднався з часом в однопільний національний організм»[1,55]. Одним із першочергових завдань партії програма також убачала виховання почуття єдності з російськими українцями, з якими «йти разом до культурної спільності, підтримувати ті прагнення, які ведуть до перетворення Російської держави з абсолютної і централістської в державу конституційно-федералістичну, що спирається на автономію народностей»[1,55].

Для задоволення національних потреб українського населення Галичини й Буковини націонал-демократи вимагали створення з українських частин цих регіонів однієї національної провінції з окремими адміністраціями та національним сеймом. Стосовно українців Закарпаття націонал-демократи заявляли, що боротимуться, аби викликати між ними національний рух, «щоб загріти їх до уживання і плекання ріпної мови, до боротьби проти винародовлення та до культурної, економічної і політичної діяльності»[1,56].

Аналіз програми УНДП переконливо свідчить, що її автори цікавилися не тільки галицькими питаннями, а й були здатні цілісно бачити головні українські проблеми.

Новостворена політична партія відразу привернула до себе увагу передової галицької інтелігенції, оскільки вона об'єднувала діячів, які користувалися заслуженою повагою і пошаною на Галичині. Поміркована орієнтація партії, підтримка її такими народовськими організаціями, як «Просвіта», сприяли тому, що націонал-демократи незабаром стали найвпливовішою політичною партією Західної України.

Неухильне зростання організаційної та політичної сили українофілів у Галичині спричинило поступове ослаблення впливу москвофілів. Сподіваючись загальмувати цей процес, молодше покоління москвофілів проголосило в 1900 р. «новий курс», закликаючи до цілковитого ототожнення України з Росією. На противагу українським націонал-демократам вони заснували Російську національну партію, яка отримувала дотації від царського уряду. Новостворена партія користувалася також підтримкою польських аристократів.

Неухильне зростання національного руху в Галичині суттєво впливало на взаємини між східними та західними українцями. На думку О. Субтельного, саме східняки, такі як В. Антонович, О. Кониський, П. Куліш, а пізніше М. Драгоманов та М. Грушевський, першими дійшли висновку, що Галичина здатна стати надійною базою національного виродження України.

На початку XX ст. східні українці досить часто були кореспондентами й передплатниками галицької преси, вчені та письменники обох регіонів нерідко працювали разом у Науковому товаристві ім. Шевченка, студенти з російської України не раз їздили слухати літні курси до Галичини, а українські емігранти знаходили тут притулок і засновували свої штаб-квартири у Львові, особливо після революційних подій 1905 р.

Так поступово Галичина перетворилася на твердиню українського національного руху, який, безумовно, значною мірою впливав на розвиток політичних подій у Східній та Наддніпрянській Україні.

1.3.   Висновки до І розділу

Таким чином, партії Західної України, сформувавшись в умовах протистояння української та польської громад Галичини, не вважали національні питання другорядними, які, мовляв, лише відвертають увагу справжніх революціонерів, соціалістів, демократів від здійснення задумів, що принесуть визволення «усьому людству». Вони наголошували, що поки існують нації, питання української національної культури, самосвідомості, державності є обов'язковими складовими політичної боротьби. До речі, такі погляди спонукали їх підкреслювати навіть у своїх назвах, що вони українські партії. Тому їхні програми були доповнена окремими пунктами про те, що втілення в життя соціалістичних ідеалів можливе лише за повної політичної самостійності народу України.

Притримуючись самостійницьких поглядів, західноукраїнські політичні партії боролись із полонізацією українських робітників, домагались відкриття українського університету, виступаючи із закликами до українців боротися за незалежну і соборну Україну.

РОЗДІЛ 2. Створення і початок діяльності політичних партій в Наддніпрянській Україні та їх участь у подіях революції 1905-1907 рр.

Початок ХХ ст. ознаменувався подальшою політизацією суспільно-політичного руху на Наддніпрянщині. Україна була ареною діяльності багатьох загальноросійських політичних об’єднань. Але найважливішим було піднесення українського національного руху, що перетворювався на реальну політичну силу.

Загострення соціальних суперечностей на рубежі ХІХ – ХХ ст. викликало активізацію суспільно-політичного руху в Україні, багатонаціонального за своїм складом. Як і у ХІХ ст., на початку ХХ ст. українські губернії залишалися ареною діяльності загальноросійських політичних об’єднань.

Незадоволені самодержавним режимом, представники російської буржуазії, поміщиків та інтелігенції мріяли про ліберальне реформування Росії, перетворення імперії на конституційну монархію. Ліберали прагнули знайти й знаходили прихильників в Україні. До 1905 р. своєї партії російські ліберали не мали.

Незважаючи на активну діяльність в Україні партії загальноросійської орієнтації, український національний рух був головною течією суспільно-політичного життя, бо представляв інтереси більшості населення. Наприкінці ХІХ ст. він помітно зміцнів. Це проявилося як в зростанні кількості членів організацій національного спрямування, так і в більш рішучій боротьбі не лише за скасування введених самодержавством мовних обмежень, як це було раніше, а й на захист широкого кола соціальних та культурних прав українського народу. Почастішали вимоги політичної автономії України і навіть її державної самостійності. Цей напрям був започаткований Братством тарасівців і продовжений у діяльності його наступників.

Активність студентської молоді підштовхувала до більш рішучих кроків зрілих громадівців. У вересні 1897 р. на з’їзді делегатів місцевих громад у Києві було вирішено створити українське об’єднання громад, яке одержало назву Загальна українська організація. Головним завданням організації оголошувалося об’єднання всіх українських сил для боротьби «за національні права українського народу в Росії».

Таким чином, друга половина 90-х рр. XIX ст. ознаменувалася посиленням українського національного руху, поступовим переходом його від культурно-освітньої діяльності до політики.

2.1. Революційна  українська партія (РУП). Утворення  та діяльність.

Перші українські політичні партії в Наддніпрянській Україні заявили про себе своєю діяльністю на захист українців на початку ХХ ст. Вони орієнтувались на відновлення автономної (у складі Росії) чи незалежної української держави. Історія національних політичних партій на Наддніпрянщині веде відлік від започаткованої у 1900 р. на основі студентської громади Харкова Революційної української партії (РУП).

Біля її початків стояли студенти Харківського університету Дмитро Антонович, Боніфат Камінський, Левко Мацієвич, Михайло Русов, відомі в українському патріотичному русі завдяки своїм батькам, колишнім українофілам.

Керівництво РУП під безпосереднім впливом національного відродження центрально- та південно-європейських народів спочатку схилялося до розробки ідеї державного самовизначення України в історико-юридичному плані. За пропозицією Д. Антоновича відомий харківський адвокат-самостійник М. Міхновський виробив своєрідну програму дій партії. Влітку 1900 р. вона була надрукована у Львові під назвою «Самостійна Україна» і таємно поширена на українських землях, що перебували у складі Російської імперії.

В «Самостійній Україні» М Міхновський, спираючись на тисячолітню традицію української державності, обґрунтував «історичні права» України на самостійне існування й сформулював найближчу вимогу на шляху до цього — «повернення нам прав, визначених Переяславською конституцією 1654 року з розширенням й впливу на цілу територію   українського   народу   в   Росії»[12,15].   У  державній самостійності України автор вбачав «головну умову існування нації», запоруку «усестороннього розвитку духовного і осягнення найліпшого матеріального гаразду», «національний ідеал у сфері міжнаціональних відносин». Він наголошував що «третя українська інтелігенція стає до боротьби за свій народ, до боротьби кривавої і нещадної. Вона вірить у свої національні сили, і вона виповнить свій обов'язок. Вона виписує на своєму прапорі сі слова: «Одна єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів по Кавказ»»[12,23].

У кінці «Самостійної України» М. Міхновський декларує готовність вирішити дану проблему за будь-яку ціну. Він заявляє: «...Ми візьмемо силою те, що нам належить по праву, але віднято в нас теж силою... Хто на цілій Україні не за нас, той проти нас. Україна для українців»[12,79].

Брошура М. Міхновського дістала схвальну оцінку в середовищі нової генерації української інтелігенції. «Від часу, коли появились уперше рукописні поеми Шевченка, розсипавшись по Україні, вогнем запалювали серця для двигнення поневолюваного народу на політичну та суспільну волю, від того часу аж по нинішній день не було серед української спільності в Росії нічого, щоб цю ідею незалежної України подало так рішуче, ясно і гаряче, як ця брошурка»[11,93], — зазначав у рецензії на «Самостійну Україну» відомий український історик С. Томашівський. На початку свого існування більшість членів РУП схвально сприймала гасло самостійної України, але подальша ідейна еволюція партії призвела до появи дещо інших поглядів щодо цього важливого програмного положення.

Хоча точно визначеної програми дій РУП не мала, її члени, а це переважно молодь, вважали, що майбутнє України слід шукати в селі, яке зберегло свій національний характер і через це надавало значні революційні можливості для боротьби з владою, що гнобила українство. І члени РУП, за прикладом революціонерів попередніх років, пішли в село й понесли з собою брошури, газети і відозви.

Це мало величезне значення для розвитку українського революційного руху. Такий характер діяльності першої української партії на Наддніпрянщині відрізняв її від усіх попередніх політичних груп, які переважно займались культурницькою роботою в замкнутих колах інтелігенції та студентства. РУП за перші три роки існування розгорнула мережу місцевих організацій, утворила Центральний комітет у Києві та Зарубіжний комітет у Львові. Партія виступала за повалення самодержавства. Між 1900 і 1904 рр. РУП випускала 4 газети і видала 38 брошур загальним накладом 190 тис. примірників. Видання РУП, які поширювались в селі і пропагували ліквідацію поміщицького землеволодіння, безоплатну передачу землі селянам, відповідали настроям населення і сприяли розгортанню масового антиурядового антипоміщицького селянського руху 1902-1903 рр. на Полтавщині та Харківщині. Газета російських соціал-демократів «Іскра» писала в 1903 р.: «Як снігом було засіяно їхніми листками Україну. З віком вагонів , пішки, на велосипедах, проїжджаючи сотні верств га селянському возі, вивозили й розкидали насіння протесту українські революціонери. Щось нове, надзвичайне освітило давно приспану, відтяту від політичного життя країну. Селянин з великим зацікавленням взявся за кинуту йому літературу, його власною мовою писану»[13,131].

Перша в Російській імперії революція 1905—1907 рр. застала український рух в цілому та українські партії зокрема, в стані організаційного оформлення та ідеологічних пошуків. РУП-УСДРП перебувала у стані трансформації, тому в революційних подіях ця партія не змогла відіграти провідної ролі. Часто члени РУП працювали у складі інтернаціональних за складом російських партіях або діяли індивідуально. Так Харківське охоронне відділення оцінюючи ефективність міської організації УСДРП під час революції писало: «Діяльність цієї партії в районі, що спостерігається, — зазначалось у звіті за період з 1 квітня до 1 жовтня 1906 р., — нічим не відзначена. Не припиняючи існування, але володіючи дуже обмеженими засобами, ця партія ледве була в змозі підтримувати зв'язок з Київською і Чернігівською губерніями й виділити від себе кількох агітаторів, роль котрих зводилась до організації спілок серед селян»[14,30]. Напевне охоронне відділення не могло відстежити всієї діяльності партії в революції, але, в цілому, дало вірну оцінку потенційним можливостям РУП-УСДРП на той час.