Громадянське суспільство. 3

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

"ГРОМАДЯНСЬКЕ  СУСПІЛЬСТВО ТА СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВА  ДЕРЖАВА: СПІВВІДНОШЕННЯ ТА ВЗАЄМОЗВЯЗОК"

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗМІСТ

Вступ…………………………………………………………………………….....3

1. Громадянське суспільство як система………………………………………...6

1.1. Поняття і структура громадянського суспільства………………………….6

1.2. Становлення громадянського  суспільства………………………………….8

1.3. Інститути громадянського суспільства……………………………………11

1.4. Функціонування громадянського  суспільства…………………………….13

 

2. Правова держава………………………………………..…………………..…15

2.1. Історія ідеї про правову державу…………………...………………..…….15

2.2. Зміст та сутність поняття  «правова держава»………………………..…...17

2.3. Концепція правової держави…………………………………………..…...20

 

3. Співвідношення та взаємозв’язок  громадянського суспільства і  правової держави…………………………………………………………………………...24

3.1. Підходи до співвідношення  громадянського суспільства і  правової держави…………………………………………………………………………...24

3.2. Роль держави у розвитку  громадянського суспільства ………………….25

 

Висновки…..…………………………………………………………………..…28

Список використаних джерел…………………………………………………..30

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Діалектика взаємовідносин громадянського суспільства і правової держави  є складною і суперечливою. Громадянське суспільство як система, що сама розвивається, завжди відчуває тиск із боку державної влади. У свою чергу, правова держава не може розвиватися без вільного розвитку громадянського суспільства, яке контролює дії політичної влади. Слабкість громадянського суспільства штовхає державу до узурпації його прав, у результаті чого відбувається перерозподіл функцій держави і громадянського суспільства. Держава і суспільство існують у вигляді суперечливої безупинної взаємодії і взаємовпливу, характер і спрямованість яких значною мірою залежать від рівня розвиненості громадянського суспільства і його інститутів.

Держава повинна орієнтуватися в першу чергу на інтереси громадянського суспільства. Конфронтація інтересів держави і громадянського суспільства є показником неефективності державного управління і самого механізму держави.

 Актуальність теми дослідження. Не потребує доказів теза про те, що проблема формування правової держави та громадянського суспільства є не тільки складною, а й актуальною. Саме життя поставило це питання у центр уваги вітчизняних дослідників. Зацікавила ця проблема і мене. Тому, що досвід 21-го року незалежності України переконливо засвідчив, що досягти ефективної роботи політичної системи, нормального функціонування економіки, добробуту громадян можливо лише за умов взаємозв’язку громадянського суспільства та правової держави.

Об’єктом дослідження є процес формування та функціонування громадянського суспільства та правової держави.

Предметом дослідження є загальне поняття громадянського суспільства та правової держави, їх взаємозв’язок та співвідношення.

Мета та завдання дослідження полягає в тому, щоб на основі широкої джерельної бази висвітлити суть, напрями, етапи розбудови громадянського суспільства і правової держави. Показати особливості співвідношення та взаємозв’язку громадянського суспільства і правової держави.

Відповідно до мети роботи поставлено та досліджено такі завдання:

- розглянути  сучасні підходи науковців щодо  визначення понять «громадянське  суспільство», «правова держава».

- розкрити основні  ознаки громадянського суспільства  та правової держави.

- дослідити становлення ідеї про громадянське суспільство та правову державу.

- проаналізувати основні підходи  до співвідношення громадянського  суспільства і правової держави.

- визначити роль держави у  розвитку громадянського суспільства.

Методи дослідження. У процесі вирішення поставлених задач використовувалися загальнонаукові та спеціально-юридичних методи.

Використовувалися, зокрема, методи аналізу  та синтезу — у зв’язку із спробою сформулювати визначення понять громадянського суспільства і правової держави; соціально-детерміністський — у процесі виявлення та розгляду основних тенденцій розвитку громадянського суспільства; історико-правовий та порівняльно-правовий методи — при дослідженні основних моделей правової держави та при аналізі процесу формування громадянського суспільства; формально-юридичний — у процесі дослідження Конституції України.

Інформаційну основу дослідження становлять Конституція України, наукові праці вітчизняних і зарубіжних авторів з досліджуваної проблеми, політологічна література.

Структура роботи. В першому розділі роботи приведені теоретичні аспекти громадянського суспільства. Дається визначення поняття «громадянське суспільство», зазначено особливості та структуру громадянського суспільства, перелічені та досліджені інститути громадянського суспільства. В другому розділі досліджується  зміст та сутність поняття «правова держава». Окреслюється історія ідеї про правову державу. У третьому розділі досліджується співвідношення та взаємозв’язок громадянського суспільства і правової держави.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1. ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО ЯК СИСТЕМА

 

1.1. Поняття і структура  громадянського суспільства

 

Ідея громадянського суспільства  є одним з найцінніших досягнень  світової політико-правової думки. Поняття  «громадянське суспільство» склалося не відразу, зміст його формувався та збагачувався поступово. Протягом декількох століть виникали і розвивалися нові концептуальні уявлення щодо сутності громадянського суспільства, його структури та ознак.

Проблеми взаємозв'язку держави, суспільства, особи, державної влади і демократії є фундаментальними для будь-якого сучасного суспільства. Вони, безумовно, визначають і процес розбудови Української держави, формування суспільних відносин на нових демократичних засадах. Аналіз цих проблем безпосередньо пов'язаний із дослідженням суспільства взагалі і громадянського суспільства зокрема. Для того, щоб осягнути співвідношення й механізми зв'язку суспільства, особи і держави, роль суспільства у формуванні державної влади і демократичних інститутів, слід чітко уявляти природу і сутність цього суспільства, його структуру і соціальний організм.[6, с. 176]

У вітчизняній літературі спостерігається  велика різноманітність поглядів на поняття «громадянське суспільство».

Різноманітність поглядів на громадянське суспільство є результатом не тільки складності гносеологічного характеру, а й своєрідним відбиттям різного історичного досвіду, різних культурних традицій, у яких відбувалося становлення громадянського суспільства, а також незавершеності і продовження процесів його формування в глобальному масштабі.

Науковець Юрій М.Ф. пропонує таке визначення поняття: «громадянське суспільство - це сфера соціального життя, в якій люди взаємодіють самостійно і автономно щодо держави». [13, с. 110]

Доктор юридичних наук Зайчук О.В розглядає громадянське суспільство як: «історичний тип у розвитку людського суспільства, його конкретна якісна характеристика; це сфера самовиявлення і реалізації потреб та інтересів вільних індивідів через систему відносин (економічних, соціальних, релігійних, національних, духовних, культурних). Структурними елементами цієї системи є організації (політичні партії, громадські об'єднання, асоціації) та різні об'єднання (професійні, творчі, спортивні, конфесійні тощо), що охоплюють всі сфери суспільного життя і є своєрідним регулятором свободи людини. [19, 155]

Отже, громадянське суспільство  — суспільство громадян із високим  рівнем економічних, соціальних, політичних, культурних і моральних рис, яке спільно з державою утворює розвинені правові відносини; суспільство рівноправних громадян, яке не залежить від держави, але взаємодіє з нею заради спільного блага. [15, c. 56]

Поняття громадянського суспільства  застосовується для пізнання усієї  сукупності існуючих у суспільстві  відносин, які не є державно-політичними, перебувають поза сферою державного директивного регулювання. У такому суспільстві царина спонтанного самовияву вільних індивідів і добровільно сформованих організацій громадян захищена законом від прямого втручання і довільної регламентації з боку органів державної влади. Це сприяє розвитку вільного ринку, безперешкодному поширенню духовних, моральних, національних цінностей тощо. Підґрунтям громадянського суспільства є життя індивідів як приватних осіб, сукупність вільно встановлених міжособис-тісних зв'язків (сімейних, общинних, економічних, культурних, релігійних тощо), розмаїття властивих їм інтересів та можливостей виявлення останніх. Це сфера свободи людини на відміну від необхідності, вимушеності дотримання встановленого владою порядку. [14, c. 78]

Основними рисами громадського суспільства  є:

• наявність демократичної правової державності;
• самоврядування індивідів, добровільних організацій та асоціацій громадян;
• різноманітність форм власності (приватної, колективної, кооперативної тощо), ринкова економіка;
• плюралізм ідеологій і політичних поглядів, багатопартійність;
• доступ усіх громадян до участі в державних і суспільних справах;
• взаємна відповідальність держави та громадян за виконання демократично прийнятих законів;
• наявність розвинутої соціальної структури;
• розвинена громадянська політична культура і свідомість;
• цінування прав громадян вище за державні закони;
• багатоманіття соціальних ініціатив;

Законодавче визнання юридичної  рівності людей на основі наділення  їх правами і свободами - є чи не головною ознакою і основою громадянського суспільства. Якщо політичним вираженням середньовічного способу виробництва був привілей, нерівне для кожного з феодальних станів право, то вираженням тимчасового засобу виробництва, підкреслювали Маркс і Енгельс, є “просто право, рівне право”.[20, c. 69]

Як правильно зазначає Г.П. Щедрова, „ідеальна форма” громадянського суспільства – це найвища мета і ступінь суспільного розвитку, до якої треба наближатися [22, с. 15].

1.2. Становлення громадянського  суспільства

 

В основі ідеї громадянського суспільства  лежить проблема відносин людини з  політичною владою, суспільства з  державою. Ця проблема завжди перебувала в центрі філософської і політичної думки. Так, ще Платон і Арістотель, хоча й ототожнювали суспільство з державою, але водночас розглядали питання взаємовідносин людини і влади в контексті аналізу різних форм державного правління. Саме ж поняття «громадянське суспільство» з'явилося лише у XVIII ст., зокрема у працях Г. Гроція, Т. Гоббса, Дж. Локка. Причому в різні часи у це поняття вкладався неоднаковий зміст.

Концептуального оформлення ідея громадянського суспільства набула у творчості  Т. Гоббса. Він одним із перших почав  протиставляти природне й суспільно-політичне  в людині. Природне в людині є  некерованим і тому неполітичним, тоді як суспільне підпорядковується законам суспільства, а політичне — владі, державі. Вважаючи свободу природним станом, Т. Гоббс водночас обґрунтовував необхідність підпорядкування владі держави нічим не обмеженої свободи, яка веде до загальної ворожнечі й насильства. Так природному суспільству (soci-etas naturalis) було протиставлене громадянське суспільство (societas civilis) як сукупність членів суспільства, співгромадян, підпорядкованих владі держави. За Т. Гоббсом, громадянське суспільство — це одержавлене суспільство, яке є результатом переходу від природного до суспільно-політичного стану. Держава творить громадянське суспільство, закладаючи його основи, встановлюючи порядок, цивілізуючи суспільство та його членів.

Дж. Локк підтримав і розвинув ідею Т. Гоббса про одержавлене суспільство як суспільство громадянське. Він, зокрема, писав: «Ті, хто об'єднані в одне ціле і мають спільний встановлений закон і судову установу, куди можна звертатися і яка наділена владою вирішувати спори між ними й карати злочинців, ті перебувають у громадянському суспільстві; але ті, хто не мають такого спільного судилища, я маю на увазі — на землі, вони все ще перебувають у природному стані, за якого кожний, коли немає нікого іншого, сам є суддею і катом...» [8, c. 45]

Хоча Т. Гоббс і Дж. Локк виходили з договірної теорії походження держави, вони зробили з неї різні висновки. Як апологет абсолютної монархічної  влади Т. Гоббс стверджував, що, уклавши  одного разу суспільний договір і  перейшовши до громадянського стану, люди повинні в усьому підкорятися державі й не можуть чинити їй спротив. Дж. Локк, навпаки, обґрунтовував право народу на опір державі в тому разі, якщо вона нехтує його права та інтереси. Він доводив, що, уклавши суспільний договір, держава отримує від людей рівно стільки влади, скільки необхідно й достатньо для досягнення головної мети політичного співтовариства — створення умов для того, щоб усі й кожен могли забезпечувати свої громадянські інтереси, і не може зазіхати на природні права людей — на життя, свободу, власність тошо. Хоча Дж. Локк іще не розмежовував суспільство й державу, розрізнення ним прав особи й держави мало велике значення для становлення концепції громадянського суспільства. 
Принципово важливий унесок у розвиток концепції громадянського суспільства зробив Г. В. Ф. Гегель. На відміну від своїх попередників, котрі не розмежовували суспільство й державу, він розглядав їх як окремі утворення. На його думку, громадянське суспільство існує не всередині держави, а поряд з нею. У Гегеля громадянське суспільство є сферою матеріальних умов життя, в якій індивіди пов'язані інтересами. Це суспільство філософ розглядав як сукупність індивідів, котрі за допомогою праці задовольняють власні потреби й потреби інших. Фундаментом громадянського суспільства є приватна власність. Перехід від громадянського суспільства до держави відбувається тоді, коли окремі члени суспільства об'єднуються в органічну цілісність, тобто в державу. У взаємовідносинах суспільства й держави Гегель віддавав перевагу останній, вважаючи, що в ній представлена загальна воля громадян, тоді як громадянське суспільство є сферою реалізації часткових, приватних інтересів окремих осіб.

К. Маркс, як і Гегель, також вважав, що громадянське суспільство існує  поза державою як політичним інститутом. Він розглядав це суспільство як сукупність сімей, суспільних станів і класів, відносин власності й розподілу, взагалі всіх форм і способів позадержавного існування та функціонування суспільства. Однак на відміну від Гегеля К. Маркс виходив з ідеї вторинності держави стосовно громадянського суспільства, а в кінцевому підсумку — стосовно його економічної структури. На його думку, громадянське суспільство, в якому приватній власності належить вирішальна роль, породжує державу. Таке суспільство є буржуазним, держава в якому, як і будь-яка держава, є знаряддям класового панування. Історичний розвиток, за К. Марксом, веде до звільнення громадянського суспільства від держави. Не держава підпорядковує собі суспільство, а суспільство з його базисними економічними відносинами підпорядковує собі державу і в кінцевому підсумку розчиняє її в самоврядних структурах, держава в комуністичному суспільстві відмирає. Так поступово склалася концепція громадянського суспільства як сфери недержавних суспільних відносин, що так чи інакше співвідноситься і взаємодіє з державою як політичним інститутом. Під громадянським суспільством почали розуміти все те в суспільстві, що не є державою і державним.

 

1.3 Інститути громадянського  суспільства

 

Громадянське  суспільство опредмечується у відповідних громадських інститутах, має власний устрій, зовнішню форму свого існування у вигляді різноманітних за своїм конкретним спрямуванням об'єднань індивідів.

Серед цих інститутів —  сім'я, церква, приватні чи колективні підприємства, комерційні організації, об'єднання за інтересами, профспілки, органи громадської самодіяльності, громадські організації, політичні партії, недержавні засоби масової інформації. Головною ознакою цих інститутів є те, що вони утворюються не державою, а самими індивідами, і тому їх реальне функціонування є показником громадянської зрілості суспільства, усвідомлення ним своїх власних потреб, рівня його самосвідомості. Саме від ефективності функціонування інститутів громадянського суспільства залежить авторитет та реальні можливості впливу громадської думки на державно-владні інститути.

Серед інститутів громадянського суспільства слід виокремити політичні партії та рухи, оскільки вони виступають своєрідною «перехідною ланкою» від потреб і інтересів громадянського суспільства, які від того набувають значення політичних пріоритетів, до власне організації і здійснення державної влади. З одного боку, діяльність політичних партій спрямована на сферу громадянського суспільства, звідки акумулюються політичні настрої та сподівання населення, а з іншого — на здобуття державної влади і важелів управління в загальнонаціональному масштабі для здійснення політичних настанов та програм, що стосується відтепер безпосередньо проблематики функціонування політичної системи. Громадянське суспільство, його окремі інститути формуються і функціонують на засадах самоврядування.

Індивіди  безпосередньо  або  через утворені  ними  органи вирішують питання своєї життєдіяльності — добровільно формують певні інститути для колективного задоволення своїх потреб та інтересів, створюють для себе правила поведінки у формі соціальних, насамперед правових норм, якими керуються у своїй діяльності, самостійно приймають спільні рішення і самі їх виконують. Самоврядність забезпечується гарантованою правовими нормами можливістю виявлення ініціативи, активної поведінки, правом на прийняття найбільш оптимального з точки зору інтересів індивідів та їх об'єднань рішення. Загальновизнаним вважається принцип, згідно з яким самоврядні інститути громадянського суспільства повинні діяти в межах Конституції та законів.

Відносини громадянського суспільства регулюються правом на засадах унормування свободи  та рівності учасників громадського спілкування.

Відносини громадянського суспільства за своїм визначенням мають бути вільними від безпосереднього управлінського втручання з боку владних інститутів держави, а тому й регулюються правом, яке передбачає формально визначені межі свободи поведінки учасників громадянського спілкування, гарантує їм можливість діяти під власну відповідальність і на власний ризик. Тому нормативна структура громадянського суспільства виступає як результат впорядкування на основі правових норм, насамперед як його правовий устрій.

У цьому плані сам термін «громадянське  суспільство» є не досить вдалим, оскільки передбачає учасником громадянського спілкування громадянина, а поняття «громадянин», як відомо, співвідноситься з державою, оскільки під громадянством розуміють членство в державі, постійний не тільки правовий, але й політичний зв'язок між державою та індівидом. Тому, звісно, громадянин є передусім суб'єктом відносин з державою. Сфера соціального спілкування, яка охоплює саме громадські стосунки та самоврядні інститути, на відміну від політичних відносин, з точки зору суто юридичних критеріїв ближча до суспільства, побудованого на цивільних (цивільно-правових) засадах, через те що стосунки, які воно охоплює, регулюються цивільно-правовим методом, нормами приватного, насамперед цивільного права. [5, c. 57-59]

 

1.4. Функціонування громадянського суспільства

 

Функціонування громадянського суспільства  не можливе без держави. Держава  здатна сприяти розвитку суспільства  або перешкоджати йому.

У функціонуванні громадянського суспільства  роль цивілізованої держави має  виражатися в тому, що вона:

—  служить формою, що організує  громадянське суспільство і створює  умови для його розвитку;

— є відносно самостійною щодо громадянського суспільства і здійснює солідарні публічні інтереси усіх членів суспільства;

—  встановлює «правила гри», яких повинні дотримуватися громадяни та їх об'єднання, створює сприятливі умови для їх існування і розвитку;

— не втручається у приватну сферу  сім'ї, побуту, культури (перший рівень громадянського суспільства): таке втручання  може відбуватися лише з метою забезпечення особистої або громадської безпеки;

—  надає необхідний захист громадянському суспільству, яке функціонує в межах її території, у тому, що належить до соціальної безпеки громадян;

—  виступає знаряддям соціального компромісу громадянського суспільства, пом'якшує соціальні суперечності між різними соціальними групами;

— юридичне забезпечує можливості громадянина  бути власником, створювати громадські об'єднання, комерційні корпорації, брати  активну участь у політичному  житті суспільства;

— має межі регулювання відносин у суспільстві, які визначаються конституцією держави, стандартами  в галузі прав і свобод людини, закріпленими в міжнародних актах.

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2. ПРАВОВА ДЕРЖАВА

 

2.1. Історія ідеї про  правову державу

 

Формування правової держави — складний і тривалий процес. Так, у країнах західної демократії першим почав формуватись правовий аспект державності, що уособлював результат прогресивного розвитку суспільства, врівноваження його відносин з державою і зменшення її тиску на суспільство як умова і гарантія забезпечення так званого першого покоління прав людини: громадянських і політичних (права на індивідуальну свободу, життя, особисту безпеку, власність, свободу совісті, участі у державних справах, рівність перед законом, на невтручання в особисте життя тощо) [17, c. 241]

Поняття «правова держава» виникло  у XIX столітті, хоча витоки обох слід шукати в давнині. Вже відомі мислителі  античності (Платон, Аристотель та ін.) зверталися до пошуків принципів, форм і конструкцій узгодженої взаємодії влади і права.

Античними авторами було вироблено  низку положень про правову державу:

— про владу закону як поєднання  сили і права (Аристотель, Солон);

— про відрізнення правильних і  неправильних форм правління (Сократ, Платон);

— про відрізнення природного і позитивного права та їх співвідношення (Аристотель, Демокрит);

— про рівність людей за природним  правом (римські юристи, стоїки);

— про право як мірило справедливості, що регулює норми спілкування (софісти, Цицерон та ін.);

— про державу як правове об'єднання людей (Цицерон);

• про сфери приватного і публічного права, про юридичну особу, суб'єкт права (римські юристи). [18, c. 57-59]

 Особливе місце закону відводив  у своїй концепції ідеальної  держави Платон. Його ідеальна  держава — це справедливе, засноване на законах, правління кращих. «Я бачу близьку загибель тієї держави, — говорив Платон, — де закон не має сили і перебуває під чиєюсь владою. Там же, де закон — володар над правителями, а вони — його раби, я вбачаю порятунок держави і всі блага, які тільки можуть дарувати державам боги». [10, c. 120]

Велику увагу  розмежуванню законних (правильних) і  незаконних (неправильних) форм правління  приділяв Арістотель. Він, зокрема, зазначав, що там, де відсутня влада закону, немає  і державного ладу. Закон має панувати над усім.

В епоху середньовіччя  ідея верховенства права як регулятора суспільних відносин обґрунтовувалася тезою про божественне походження норм закону. Ідеї необхідності підпорядкування  державної влади божественним законам  обстоювали, зокрема, Аврелій Августин і Фома Аквінський. Справедливим вони вважали закон, що існує в силу волі Божої. Перед законом усі мають бути рівними як «раби Божі».

Новий етап у  розвитку ідеї правової держави започаткували  мислителі Нового часу — Г. Гроцій, Б. Спіноза, Дж. Локк, Ш.-Л. Мон-теск'є.

Вагомим внеском  у розвиток теорії правової держави  було трактування Ш.-Л. Монтеск'є  співвідношення закону і свободи. Суть політичної свободи, на його думку, полягає  в тому, щоб робити не те, що хочеш, а те, що дозволяють закони. «У державі, тобто в суспільстві, де є закони, — писав Ш.-Л. Монтеск'є, — свобода може полягати лише в тому, щоб мати можливість робити те, чого повинно хотіти, і не бути примушуваним робити те, чого не повинно хотіти... Свобода є право робити все, що дозволено законами. Якби громадянин міг робити те, що цими законами забороняється, то у нього не було б свободи, тому що те саме могли б робити й інші громадяни». [9, c. 50]

Принципово важливе значення для розвитку теорії держави мала творчість І. Канта. Справжню свободу, вважав І. Кант, люди дістають лише в державі. Однак нерідко свобода переростає у свавілля. Сукупність умов, які обмежують свавілля одного стосовно інших, І. Кант називає правом. Здійснення права вимагає, щоб воно було загальнообов'язковим. Для цього потрібно наділити право силою примусу, що може зробити лише держава. І. Кант визначає державу як «об'єднання множинності людей, підпорядкованих правовим законам»4. Призначення держави він пов'язує не з практичними потребами членів суспільства, а з правом — державний устрій повинен максимально відповідати вимогам досконалого права. [7, c. 44]

Так поступово сформувалася теорія правової держави, сенс якої полягає  в обгрунтуванні необхідності зв'язати державу правом, установити правові межі її могутності і тим самим захистити громадян від можливого свавілля з боку держави, не допустити виродження держави в тиранію. Згідно з теорією правової держави закон мусить бути єдиним для всіх — і для держави, і для громадян — і мати правовий характер, тобто відповідати високим моральним вимогам. Державне правління, засноване на законах, може мати й деспотичний характер, якщо закони не відповідають вимогам моральності, гуманізму, демократизму та справедливості і спрямовані лише на захист державної влади.

 

2.2. Зміст та сутність  поняття «правова держава»

 

Уперше термін “правова держава” було вжито німецькими вченими К.Т. Велькером (1813), І.Х. Фрайхер фон Аретином (1824). Створення юридичне завершеного поняття “правова держава” пов'язують з ім'ям Р. Моля, який ввів його до загального державно-правового і політичного вжитку.

Стаття 1 Конституції України проголошує: «Україна  є  суверенна  і незалежна,  демократична, соціальна, правова держава.» [1, с. 4] Що ж означають поняття « соціальна», «правова» держава?

Сьогодні під правовою державою розуміють “тип держави, основними  ознаками якої єз в’язаність правом, верховенством  закону, поділ влади, правовий захист особи, юридичну рівність громадянина  і держави” [11, c. 532]

Правова держава
ЗАБЕЗПЕЧУЄ:	ҐРУНТУЄТЬСЯ:
- верховенство права  та закону	- на розподілі та  балансі влади
- максимальну гарантію прав  і свобод людини	- на встановленні межі  та міри влади
- рівність усіх перед законом і судом	- на політичному плюралізмі
- взаємну відповідальність громадянина  і держави	- на конституційному нагляді
- судовий та інший  захист особи	- на широкому місцевому самоврядуванні

[6, c. 133]

Поняття «правова держава» означає, що державою (її органами) не може бути проведений жоден акт, не захищений конституцією, не може бути жодного тривалого діючого закону, який би не відповідав конституції; не можуть бути прийняті будь-які рішення та розпорядження, які суперечили б постанові або закону, і врешті конституції.