Громадянське виховання. 2

     ВСТУП

     В усі часи й епохи, в усіх цивілізованих країнах суспільство, педагогіка, школа ставили перед собою завдання виховати громадянина, тобто людину з певним набором її прав і обов’язків, яка поважає і дотримується норм і правил співжиття, прийнятих у даній країні, традицій своїх співвітчизників. На це спрямовується діяльність державних інститутів, конституція, мораль, право, ідеологія. Відтак свідомістю громадян є сильна країна — економічно, політично, морально.

     Таким чином, громадянськість найтісніше пов'язана з державністю: вони співвіснують у взаємній залежності. Нема держави — не може бути й мови про громадянськість.

          З проголошенням самостійності й незалежності Україна стала на шлях побудови громадянського суспільства, кожен член якого має отримати вільний розвиток особистості. 3 одного боку, молода держава повинна створити всі умови для виховання свідомих громадян, а з іншого, — заможну, духовно й матеріально багату, процвітаючу Українську державу збудують лише її палкі патріоти, об'єднані національною ідеєю – ідеєю незалежності й державності.

     Проте труднощі на шляху утвердження і  зміцнення нашої держави, економічна криза, погіршання життєвого рівня  притупляють громадянські почуття  багатьох людей. Як відомо, 90,3% населення  проголосували на референдумі 1991 р. за незалежність України, однак значна частина його через ті труднощі, а також унаслідок антиукраїнської кампанії наших сусідів сьогодні не проти того, щоб знову потрапити в імперські обійми.

     Подібна тенденція простежується і серед учнівської молоді. Як свідчать дослідження (О. Киричук), 60% старшокласників шкіл східних регіонів країни не ідентифікують себе з Українською державою. Дещо менший відсоток таких громадянських нігілістів у школах Західної і Центральної України, але й він красномовний [11,c.6 ].

     Тому  важливим і актуальним є концептуальне  осмислення наукових і прикладних засад  громадянського виховання дітей, підлітків, студентської молоді й громадянської освіти дорослого населення, тобто суцільної громадянизації всього українського суспільства.

       Ідеї громадянського виховання завжди були актуальними для педагогічної еліти України. Такі відомі українські діячі, як В. Антонович, М. Драгоманов, М. Грушевський, С. Русова, І. Огієнко, Г. Ващенко, Б. Грінченко, А. Макаренко,   В.Сухомлинський та багато інших, звертали увагу у своїх роботах на особливе значення формування громадянської свідомості підростаючої особистості.

     Я провела своє власне дослідження  на тему «Громадянське виховання  школярів».

     Мета  дослідження : з’ясувати яким чином відбувається громадянське виховання дітей.

     Об’єкт дослідження: виховний процес.

     Предмет дослідження : громадянське виховання

     Завдання :

     1. Громадянські якості дітей та підлітків;

     2. Компоненти громадянськості;

     3. Громадянська спрямованість уроків;

     4. Громадянське виховання у позашкільній діяльності.

     Методи  дослідження : анкетування.

     Гіпотеза : отже я дійшла висновку,що питання ,які стосуються громадянського світогляду,викликають у молодих людей і роздуми,і переживання. Отже, вчасна і кваліфікована допомога з боку дорослих може вплинути на руйнування негативних і створення позитивних стереотипів. 
 

Розділ  І. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ГРОМАДЯНСЬКОГО ВИХОВАННЯ МОЛОДІ

1.1. Сутність громадянськості як психічне новоутворення

     У словнику української мови дається  таке визначення носія громадянськості: це – «особа, що належить до постійного населення якої-небудь держави, користується її правами і виконує обов'язки, встановлені законами цієї держави». Але цього юридичного визначення не досить для розуміння суті громадянськості як глобального, всеохоплюючого поняття. Його психологічну інтерпретацію можна давати по-різному, залежно від концептуальних позицій авторів.

     Представники  інтеракціонізму (американські психологи Ч. Кулі, Д. Мідта ін.) вважають, що громадянськість виникає як наслідок рольової взаємодії членів групи, з допомогою відповідних стимулів. Якщо в групі для певного індивіда є «значущий інший», то він орієнтується у своїй поведінці на його громадянські акції та реакції [6,c.33].

     Громадянськості людство завжди надавало важливого  значення, починаючи з появи стародавніх  держав. Арістотель у трактаті «Політика» (IV ст. н.е.) зазначав, що людина — істота політична (поліс – гр. – держава, члени її – поліди, аполіди – особи позбавлені громадянства, біполіди – особи, які мають подвійне громадянство, політикос – громадянський). Політичність у греків (у стародавніх римлян — цивільність) означала такий психоповедінковий варіант, коли треба було не тільки сумлінно дотримуватися законів і раціонально користуватися відповідними правами (їх, до речі, мало не все населення), а й виявляти ініціативу в зміцненні держави. Якщо її повноправні члени ухилялися від цього або робили це погано, їх називали аполітичними [ 7,c.10].

     У добу середньовіччя громадянськість цінувалася нижче ніж у стародавні часи, бо під впливом церкви домінантною, змістовно-системною властивістю людини вважалося релігійність. У нову епоху так званий третій стан активно боровся за право брати участь у політиці, тобто в управлінні світською державою (як визначали зміст політики ще Платон і той же Арістотель), нарівні з тодішніми елітними прошарками – дворянством і духовенством. Тому громадянські якості знову почали високо цінуватися, а сам термін «громадянськість» поширився завдяки Великій французькій революції ХУІІІ ст. (під час цієї революції з'явилося навіть офіційне звернення – громадянин).

     Стосовно  походження «громадянськості» існують дві основні точки зору. Першу можна назвати соціобіологічною. Її сутність полягає в тому, що вона інтерпретується як притаманна кожній особистості (а відповідно і світовій людності) потреба. Кожна людина відчуває схильність належати до якогось державного організму з метою виживання. Якщо ж така потреба не виявляються, то ця аномалія продиктована ненормальністю якихось зовнішніх умов, у яких даний індивід зростав або існував [6,c.33 ].

     Світосприймання зрілого громадянина докорінно  відрізняється від світосприймання  обивателя. Значущості для останнього набувають лише факти, які безпосередньо  стосуються його життя. На все інше, навіть на те, що мало б непокоїти  його громадянську совість, він закриває очі. Людина з високим рівнем громадянськості  сприймає і осмислює акти державної  дійсності одночасно у двох напрямах: як ці факти впливають на націю-державу  і як вони позначаються на особистому житті [6,с.33-34].

     Отже, в практичному плані громадянськість  — надзвичайно ефективний засіб, що спонукає і активізує державну діяльність населення. Без перебільшення  її можна назвати всесвітньо-історичною, бо державні утворення всіх народів  у всі часи були зацікавлені у  формуванні в своїх громадян цієї важливої психологічної риси.

     Громадянськість як домінанта психіки українців  бере початок ще з часів могутньої  держави — Київської Русі. З втратою державності комплекс громадянськості , хоч і перестав бути домінуючим у свідомості українців, все ж зберігся і навіть справляв позитивний вплив на інші народи [12,с.33].

        1.2 Компоненти громадянськості

         Сучасні школярі дуже важко усвідомлюють наявність чи відсутність у себе громадянськості. Це пояснюється тим, що вони (та й багато дорослих) погано орієнтуються у тезаурусі відповідних соціально-психологічних, правових та інших понять, наприклад: «держава », «суспільство», «етнос»,. «народ», «нація», «націоналізм», «національна ідея», «шовінізм», «громадянин», «влада», «обов'язок». Тому, щоб виховати школяра справжнім громадянином, треба передусім ознайомити його зі змістом понять і категорій, що мають своїм структурноутворюючим центром поняття «громадянськість»

[6,с.34-36]. Розглянемо ці поняття.

          Ми можемо чітко сказати,що громадянськість містить у собі три складових: знання, почуття та діяльність. Тому почнемо зі знань,а саме з гносеологічного компоненту.

     Одним із найважливіших є поняття держави. Держава – це організація публічної влади, яка покликана захищати інтереси людей певної території і регулювати за допомого ю правових норм взаємовідносини між ними [3,с.5].

     Держава являє собою досить складне явище. З найдавніших часів були спроби дати повне визначення державі, однак, на сьогоднішній день відсутнє уявлення про нього. Розглядаючи державу з різних позицій – філософської, історичної, соціологічної, юридичної та інших, можна виділити лише ті чи інші аспекти характеристики держави, але неможливо сформулювати повне універсальне його визначення.

     Громадянське  суспільство (термін належить Гегелю) – це сукупність неополітичних взаємовідносин – релігійних, етнічних, моральних та інших, які історично розвинулися у процесі спільної діяльності людей. На певній стадії свого розвитку громадянське суспільство з метою захисту власних інтересів створює державу, утримує її і певною мірою здійснює контроль над нею. Німецький дослідник Г. Кун зазначав, що поняття «громадянське суспільство» було чітко окреслене в епоху лібералізму, в доктрині якого державі відводилася лише роль охоронця з глобальних прав і свобод громадян [6,c.37 ].

     Найвищим  типом етносу є нація (народ). У світовій науковій літературі і міжнародній політичній практиці останнім часом переважає тенденція тлумачити ці поняття як синоніми (аналогічний підхід зафіксовано в тлумачних словниках української мови). Прихильники етатичної теорії (від франц. «етат» – держава) ототожнюють націю з населенням відповідної держави. Часто взагалі під нацією розуміють державу, наприклад, загальновідома організація має назву «Об'єднані нації», хоча до неї входять не нації, а держави. Україна, на погляд багатьох дослідників, як політична держава, повинна досягти внутрішньої консолідації саме на принципах етатизму. Адже етатична традиція історично виправдала себе в багатьох країнах з різнонаціональним населенням (Франція, Китай та ін.). Було б ідеально, якби всі громадяни України, незважаючи на свою етнічну належність, вважали себе українцями, подібно тому, як жителі багатонаціональної Франції називають себе французами (за йменням корінної, «титульної» національності). Отже, нація, на відміну від етносу, має виразні політичні, правові, соціально-економічні, тобто державні, характеристики [4,c.566 ].

     Народ, нація нової України – це єдине, соціально ціле, оскільки її етноси мають однакову історичну долю, подібний спосіб життя, мешкають на одній території, відчувають належність до єдиної історичної спільності. Загально-національна мета – розбудова держави – повинна згуртувати людей різних етносів у єдиний український народ.

     Корінні українці не сприймають представників  інших етносів, котрі волею долі опинилися на терені їхньої держави, як чужорідний елемент і вважають їх рівноправними співгромадянами. Водночас причетність до українського народу представників різних етнічних груп (крім власне українців) не зменшує їх етнічної самобутності. Адже для належності до української нації достатньо проживання на її території, і громадянської ідентифікації з Українською державою [6,с.35].

     На  території нашої країни проживає понад сто народностей і національних меншин. У цих умовах великого значення набуває діяльність різних соціально-культурних інститутів як елемента розвитку, взаємодії  і взаємозбагачення національних культур, інтернаціонального виховання населення, зокрема дітей і підлітків. Поважати інші народи, їхні культурно-національні традиції, засвоювати культуру міжнаціонального спілкування, взаємин з людьми іншої віри, інших життєвих орієнтацій вони вчаться в клубах інтернаціональної дружби, центрах дитячої дипломатії, беручи участь у міжнародних дитячих акціях, форумах тощо, які сьогодні набувають дедалі більшої популярності [11,с.28].

        Щодо почуття,а саме емоційного компоненту громадянськості, він включає в себе групу вищих особистісних почуттів, у яких відображається ставлення українських громадян до своєї державної спільноти, її життєдіяльності та перспектив розвитку. До складу цих почуттів входять: почуття належності до своєї самостійної держави – України і народу, повага до його історії, культури, менталітету, любов до рідної природи, ностальгія при розлуці з Батьківщиною, неп¬риязнь до всього антиукраїнського.

     Слід  розрізняти патріотичні й національні  почуття, хоча вони й близькі та споріднені між собою. Різниця в тому, що об'єктом  національних почуттів є свій етнос, незалежно від його розселення, а  в патріотичних почуттях віддзеркалю¬ється прихильність до рідної землі, території, місця народ-ження, батьківщини.

     Патріотичні почуття – найважливіша складова емоційної культури особистості. Вони спрямовуються на виконання надзавдання – піднести Україну до рівня високорозвинених держав світу, що вимагає активної творчості всього українського народу. В нинішніх умовах емоційне начало патріотизму виявляється насамперед у любові до Батьківщини, готовності українських громадян утвердити незалежність своєї молодої держави [6,с.36].

     Патріотичні почуття не повинні бути споглядальними, пасивними. В ідеалі вони спрямовуються на виконання надзавдання — піднести Україну до рівня високорозвинутих світових держав, що неможливе без активної соціальної творчості всього народу. В нинішніх умовах  емоційне  начало патріотизму виявляється насамперед у мужності, рішучості, а також у готовності громадян відстояти незалежність cвоєї молодої держави.

     Наявність патріотичних почуттів важлива й тому, що сприяє єднанню всіх соціальних верств українського суспільства. Адже не секрет: у сучасних умовах наростає розшарування його на багатих і бідних, що спричинює емоційну, і психологічну відчуженість тих і тих. Саме ці почуття, які особливо загострюються в екстремальних, доленосних для Вітчизни ситуаціях, знімають звичну напругу у взаєминах людей [12,с.34].

     Патріотизм  та інтернаціоналізм – це найважливіші моральні якості людини. Найважливішою  складовою частиною морального виховання  є формування в учнів патріотизму та інтернаціоналізму, оскільки ці якості мають велике значення в соціальному і духовному розвитку людини. Вони виступають як складова частина його світогляду і поведінки по відношенню до рідної країни, до інших націй, народів і країн [14,с.385-386].

     Актуальними в сучасних умовах є також гуманні почуття – любов до людини, повага і піклування про неї, доброта, співчуття, ненависть до зла, великодушність та ін. Неможливо уявити справжнього громадянина, який би не виявляв миротворче, демократичне ставлення до співгромадян. В українській національній культурі завжди переважали за своєю цінністю гуманні взаємовідносини і співробітництво між громадянами та з членами інших державних спільнот.

     У формуванні гуманних почуттів у дітей і молоді доводиться мати справу з рядом об'єктивних труднощів. Перша полягає в тому, що школярі мають низький власний досвід переживань горя, страждань, хвороб, життєвих невдач. Друга — багато учнів не завжди знають і розуміють переживання горя і нещастя іншими людьми. Третя – висока рухливість і поверховість емоцій школярів: швидкі переходи від суму, страждання до втіхи, вдоволення спричинюють коротко плинність гуманних переживань.

     Одним з основних компонентів громадянськості є правові почуття. У них переживається ставлення особистості до державних законів, акцій держави стосовно своїх громадян, а також до вчинків (власних чи співгромадян) з позиції правових норм. Власне, в цих почуттях особистість переживає задоволеність (незадоволеність), справедливість (несправедливість), захищеність (незахищеність) від реалізації нею, співгромадянами і державою громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав і обов’язків. Звичайно, щоб почуття виникали й були адекватними, необхідно, аби кожна особистість була добре обізнана з цими правами та обов’язками. Невипадково Всесвітній конгрес ЮНЕСКО в 1993 р. в Монреалі проголосив: «Кожна дитина має право знати про права людини» [ 3,c.5].

     До  правових почуттів звичайно включають  повагу до закону, почуття вини за протиправні дії, почуття невідворотності кари за вчинений злочин, почуття послуху перед законом тощо.

     Піклування  про природу спрямоване не тільки на сьогодення, а й на майбутнє Української держави. Реальні екологічні процеси викликають саме сьогодні почуття небезпеки і занепокоєння, бо ці процеси створюють важкі проблеми людям завтрашнього дня. Тому нинішнє покоління повинно прагнути, щоб антропогенні зміни природного середовища мали сприятливий для нього характер –  і не тільки в ближчому, а й у віддаленому майбутньому.

     Екологічні  почуття школярів формуються ефективніше  за належної «екологізації» шкільної роботи; навчальних програм, підручників, виховних заходів, відповідної організації природоохоронних акцій тощо. Чим ширші можливості мають школярі в осмисленні, розумінні природи, тим глибшими, узагальненішими стають їхні екологічні почуття як складова громадянськості.

     До  громадянських почуттів варто віднести й ті, що виникають при здійсненні громадянських обрядів. До них належать почуття урочистості, величності, романтики, святості, скорботи, блаженства та ін. Крім того, залежно від характеру обряду вони можуть бути соціальними, моральними тощо. Наприклад, приймаючи військову присягу, юнак співставляє свої почуття з найвищими зразками вірності військовому обов'язку, героїчному служінню Українській державі. [12,c.28].

     Емоційності обрядів сприяє наочна, конкретна  природа використовуваних символів, їх насиченість естетичними елементами, колективність дій, яка спричинює  взаємозбудженість почуттів. Навіть сама підготовка до обряду стимулює допитливість, хвилювання, що потім у свою чергу, посилюють почуття, які виникають безпосередньо в ході обряду [6,с.36].

         І останнім є складовою є діяльність,а саме діяльнісний компонент.Громадянськість передбачає активну участь людини у справах і турботах Батьківщини. Коли особистість обмежується споглядальністю стосовно своєї держави, це означає, що її громадянськість незріла. Добре, звичайно, що вона здатна захоплюватися красивими навколишніми пейзажами, милозвучністю української мови, самобутністю національного мистецтва, світовими здобутками в галузі науки, техніки, героїки тощо. Це цілком природно. Але молодій державі потрібні не зворушені спостерігачі, а насамперед господарі, будівники, захисники. Як писав Гегель, «народи суть те, чим виявляються їхні дії» [ 16,c.385].

     Висока  громадянськість у практично-вольовій вираженості включає в себе ініціативність. Це – самодіяльна участь громадянина в різних сферах державного життя, у якій він самостійно бере на себе вирішення якогось завдання і активно його виконує. З морального боку ініціатива характеризується і тим, що людина приймає на себе більшу відповідальність, ніж цього вимагає просте дотримання загальноприйнятих норм.

     Діяльнісно-поведінковий аспект громадянськості значною мірою залежить від ситуацій, які складаються у житті нації, держави. Стосовно сьогодення державні ситуації поділяються на інтегруючі (згуртовуючі) та дезінтегруючі (конфліктні), стосовно майбутнього – на перспективні, що відкривають нові можливості розвитку, і такі, що блокують національний прогрес. Справжній громадянин, оцінюючи характер державної ситуації, обирає адекватну тактику реагування на неї, усуває своїми діями негативні загрозливі симптоми і здійснює такі акції, які б примножували позитивні наслідки ситуації для державної спільноти. Особливої значущості набуває врахування характеру державних ситуацій тими громадянами, які виконують функції державного управління. Їхня громадянськість повинна виявлятися передусім у недопущенні некерованих, загрозливих для країни ситуацій [6,с.37].

     Формування  громадянськості у дитини залежить від її соціалізації (тобто оволодіння суспільним досвідом). На третьому році життя, коли завершується перший цикл ознайомлення з навколишнім світом, з людською спільнотою, до якої його включено уже за фактом народження, бажано, щоб малюк засвоїв назву держави («Я живу в Україні») і несвідомо (свідомо він це зробити ще не може) увібрав у себе дух українства. Адже, як образно висловився фундатор дидактики Ян Амос Коменський, посудина довго зберігатиме той запас, яким вона наповнена з першого разу [12,с.33-35].

     Таким чином, розглянувши поняття громадянськості,ми з’ясували, що громадянськість містить у собі три складових : знання, переживання та вчинки. Їх співвідношення можна образно подати у вигляді лійки. Її найширша частина вбирає в себе знання громадянського змісту. Але цей інформаційний елемент міцно не зафіксовується у психіці, глибоко не засвоюється,якщо знання не одержать необхідного емоційного забарвлення. Менша питома вага в структурі громадянськості – вчинки, поведінка, практичні дії.

     Щодо  образу Батьківщини,то цей образ  найбільш згуртовує народ, націю  і є важливим фактором формування міцних патріотичних почуттів і прагнень, громадянської самосвідомост

     Як  цілісне особистісне утворення  громадянськість виявляється у  вигляді її складових – особистісних якостей. Серед них найважливішими є: громадянська свідомість, почуття громадянського обов’язку, почуття громадянської гідності, почуття громадянської відповідальності, громадянська совість та мужність.

     Громадянська  самосвідомість – це розумове осягнення  і внутрішнє прийняття людиною  того реального факту, що вона належить до певного державного соціуму. Саме ідентифікаційною стороною вона відрізняється  від просто громадянської свідомості, наявність якої означає лише знання особистістю своєї громадянської  належності. І хоча згідно із «Загальною декларацією прав людини» (ст. 15) проголошеною ООН ще в 1948 р., та Законом «Про громадянство України» (преамбула) кожна особа  має право змінити своє громадянство, громадянська самосвідомість психологічно утримує її від цього [6,c.37 ].

     Діти 4-5 років, якщо вони оволоділи рідною мовою, починають ідентифікувати себе з відповідним етносом, а також  із відповідною державою.

     Якщо  етнос має однойменну державу, то формування національної самосвідомості прискорюється і полегшується. У сфері індивідуальної свідомості вже у дошкільному віці без перешкод і без суперечливості входить все, що є у державі-нації: природа, світ речей, земля, мова, культура. Коли ж такого співпадання не існує, то цей процес сповільнюється.

     Якщо  усвідомлення своєї належності до певної держави-нації в особистості чітко  виражене (тобто ця належність осмислена  й емоційно прийнята), кажуть, що це національно свідомий громадянин і  патріот.

     3 почуттям громадянського обов'язку  тісно пов'язане почуття громадянської  відповідальності. Якщо обов'язок  громадянина полягає в тому, щоб  усвідомити державні, національні  вимоги, трансформувати у власні  завдання та практично здійснювати  їх, то якою мірою ці завдання  виконуються, залежить від вираженості особистої відповідальності. Адже вона є переживанням відповідності наслідків власної діяльності громадянському обов'язку [12,c.28].

     Розвинена відповідальність за свої дії може поширюватися й на інших. Це означає, що особистість відчуває потребу  контролювати не тільки себе, а й  інших.

     Оцінити рівень, інтенсивність, тривалість громадянської  відповідальності можна по тому, на яку мету вона спрямована і наскільки  дії людини активні, ініціативні  та ефективні.

     Громадяни України рівні перед законом  і мають рівні права у всіх сферах: економічному, політичному,соціальному і культурному житті незалежної від усіх відносин з релігією. В офіційних документах відносини громадянина до релігії не вказуються.

     Громадянська  совість допомагає не лише осмислити  наслідки поведінки, а й емоційно на них прореагувати. Якщо ці наслідки позитивні, то громадянська совість  «чиста», «спокійна», коли ж негативні, то можуть викликати «муки совісті». Громадянська відповідальність і громадянська совість разом становлять те, що часто називають «другим Я», «внутрішнім  голосом», «третім оком» особистості.

     Громадянська  мужність виражається в здатності  при відстоюванні державно-суспільних цілей діяти рішуче, доцільно, активно  в складних екстремальних ситуаціях. Найхарактернішими ознаками цієї якості є те, що, по-перше, вона завжди виразно, рельєфно виявляється лише в діяльності, а по-друге, перелік видів діяльності, в яких вона може мати місце, дуже широкий (це не тільки традиційна мужність військових, а й мужність новаторів, громадянських і державних діячів, спортсменів, науковців та ін). Зрозуміло, що мужність може бути притаманною представникам як чоловічої, так і жіночої статі, хоча первинно таку якість приписували лише чоловікам, які брали участь у захисті Батьківщини.

     Громадянська  мужність – підготовка молодих людей до виконання обов'язків громадян демократичної держави і допомога позбутися страхів, які можуть цьому перешкодити. Дехто може дорікнути, що виховання громадянської мужності має бути значно складнішим завданням: щось на зразок курсу моральних повчань і хитромудрих випробувань характеру. Тому, потрібно зробити два зауваження. По-перше, що це не докладний опис виховання громадянської мужності. По-друге, навіть базове виховання громадянської мужності є дуже складним завданням.

     Важливою  характеристикою громадянської  культури є моральність особистості. Моральна і правова свідомість взаємопов’язані [6,с.37].

     Важливими моральними цінностями, які визначають громадянську поведінку особистості, є совість, чесність, правдивість, свобода, рівність, справедливість, повага, толерантність, гідність, працелюбність, відповідальність та інші. Сформованість цих моральних  норм полегшує сприймання школярами  норм правових, які в свою чергу  сприяють глибшому усвідомленню моральних  істин. Водночас моральна норма дає  змогу побачити й усвідомити ту межу моральної поведінки, за якою починаються  аморальні й протиправні вчинки. Моральність особистості стимулює соціально цінну поведінку, застерігає від правопорушень.