Громадянське суспільство

ЗМІСТ

Вступ

Протягом багатьох століть  розвивалося і вдосконалювалося суспільство, виникали нові форми співіснування  індивідуумів, змінювалися погляди  людей щодо взаємодії між собою. Ще з давніх часів існували прогресивні  ідеї утворення людської спільноти, а потім і побудови держави на засадах справедливості, гуманізму та законності. У Середні віки до цих вимог додалися верховенство права, рівність перед законом, розподіл владних повноважень і з’явилася назва держави, яка б мала такі риси, - правова держава.

Вивчення проблем громадянського суспільства є актуальним, оскільки воно виступає основою побудови розвинутої демократії. Особливо це стосується перехідних суспільств, де відбуваються значні трансформації  та існує ціла низка суперечливих процесів.

Прагнення українського народу жити в незалежній, демократичній  країні, яке було проголошено у  Декларації про державний суверенітет  України, а згодом закріплено у Конституції  України, актуалізувало подвійне завдання: створити умови для становлення громадянського суспільства та побудувати правову державу. Водночас недостатня підготовленість до кардинальних змін та реформацій теоретично-інтелектуальної частини еліти (політологів, політиків, філософів, юристів, соціологів), політиків-практиків (законодавців, урядовців, суддів, працівників органів місцевого самоврядування) і пересічних громадян українського суспільства, виборців.

На практиці бажання  мати власну державу відсунуло на другий план інші суспільні проблеми, що, в свою чергу, негативно позначилося на щойно утворених структурах громадянського суспільства (організаційна і фінансова слабкість, вузька соціальна база політичних партій, невміння розв'язувати питання у політичній площині) та політичній культурі населення в цілому.

Серед сучасної літератури слід відзначити навчальний посібник Є. Ф. Безродного, Г. К. Ковальчука, О. С. Масляного. Зібрання основних світових ідей в одному посібнику допомагає проаналізувати зміни, що виникали в поглядах щодо теорії правової держави, та порівняти сучасний розвиток теорії правової держави з досягненнями минулих поколінь. Велике значення в цьому мають і праці професора В. С. Нерсесянца, в яких подаються не лише історичні дослідження, але й розробки самого автора.

Мета роботи - розкрити поняття правової держави, виявити шляхи формування та вдосконалення ідеї правової держави від минулого до сучасності, дослідити розповсюдження сучасної ідеї правової держави в Україні.

Завдання роботи:

1) охарактеризувати теоретичні  підгрунття понять громадянське  суспільство та правова держава;

2) проаналізувати генезис  та функції громадянського суспільства;

3) дослідити особливості  взаємодія громадянського суспільства  і правової держави.

Об’єктом дослідження є громадянське суспільство; предметом – взаємодія громадянського суспільства і правової держави.

Методи дослідження. Для досягнення наукової об’єктивності застосовувався комплекс загальнонаукових і спеціальних методів дослідження. Методологічною основою дослідження є універсальні методи діалектики, які використовувалися на всіх етапах для розкриття закономірностей співвідношення громадянського суспільства і правової держави.

Структура роботи зумовлена  поставленими завданнями. Робота складається  зі вступу, трьох розділів, висновків  та списку використаної літератури.

Розділ 1. Сутність та теоретичне підґрунтя правової держави

1.1. Аналіз концепцій  правової держави

Поняття «правова держава» поширене в юридичній науці й  конституційному праві.  Ідеї правової держави знайшли своє відображення в конституціях багатьох країн світу: Німеччини, Іспанії, Італії, Франції, України, Росії, Білорусії, Болгарії, Чехії, Угорщини, Словенії.¹ Однак це поняття не має однозначного визначення. У наш час, як і в минулі часи, політики, філософи, юристи - представники різних ідеологій і політичних уподобань - убачають у ньому різну суть.

Ідея правової держави  в розумінні верховенства чинних законів сягає в далекі часи античного  світу. Аристотель, Платон, Геракліт, Цицерон  у пануванні законів вбачали  запобігання сваволі і міць держави.

Платона можна вважати одним з перших давньогрецьких філософів, який у систематичній формі подав своє розуміння держави. Суспільно-політичним питанням Платон присвячує два найбільших своїх твори - «Держава» та «Закони». Платон висунув свій проект ідеальної держави, який є першою соціальною утопією в історії суспільства. Ідеальна держава, згідно з філософією Платона, повинна бути заснованою на засадах справедливості. Але Платон передбачав жорстку ідеологічну диктатуру влади. Платонівська держава - це теоретична схема утопічної держави, в якій життя суспільства підпорядковується державному контролю.

Ідеї піднесення ролі прав у Стародавній Греції, Стародавньому  Римі та інших рабовласницьких країнах  були позбавлені гуманістичної основи. Це були ідеї, що відбивали інтереси лише панівної частини тогочасного суспільства - рабовласників. Доля ж сотень тисяч рабів майже не бралася до уваги.

Найбільш яскравим прихильником рабовласницької держави античного  світу був Аристотель. Відхиляючи «ідеальну державу» Платона, він  пропонує свою теорію держави, засновану на рабовласництві. Ця держава, на думку Аристотеля, являє собою найкращу форму людської спільноти. В ній влада має належати не багатим і бідним, а середньому прошарку рабовласників. «У кожній державі ми зустрічаємо три класи громадян: дуже заможні, дуже бідні й треті, які стоять в середині між тими та іншими». Рабство як явище Аристотель вважав існуючим від природи. Найкращими формами держави Аристотель називав: монархію, аристократію, політію. Внутрішній взаємозв’язок права і держави філософ сформулював так: «Поняття справедливості пов’язане з уявленням про державу, оскільки право, що служить критерієм справедливості, є регуляційною нормою політичного спілкування».

Античні філософи та правознавці  зв’язували державу правом і показували необхідність існування в державі правових законів, що панували б над державними структурами, були б мірилом справедливості дій держави та її чиновників і регулювали політичні відносини.

Важливий крок у напрямку формулювання теорії правової держави зробив давньоримський вчений Марк Тулій Цицерон. Він писав: «Закон - опора того високого становища, яким ми користуємося у державі, основа свободи, джерело правосуддя: розум, душа, мудрість і сутність держави зосереджені у законах». Філософ розглядав державу як публічно-правову спільність, як справу народу. На його думку, народ - це не всяке об’єднання людей, зібраних докупи хоч би в який спосіб. Народ - це об’єднання багатьох людей, пов’язаних між собою згодою в питаннях права і спільності інтересів. Перевершивши своїх учителів: Платона, Аристотеля, Полібія, Цицерон показав державу як правову форму організації загальної справи.

Право, за Цицероном, є  необхідним джерелом державності. Згідно з концепцією цього мислителя, держава  є правовою не тому, що її органи дотримуються своїх же законів, а через те, що держава, власне, це право - природне право народу, узгоджене і впорядковане. З його концепції випливає вимога про відповідність державних законів природному праву. Тільки такі закони, з погляду Цицерона, є справедливими. Вчений вважав, що законами слід закріплювати не тільки міру влади, а й міру підкорення.

Він сформулював дуже важливий принцип права, стверджуючи, що чинність закону поширюється на всіх. Цицерон відстоював формальну  правову рівність усіх громадян, рівність їхніх прав і водночас відкидав фактичну майнову, розумову, службову та іншу рівність. Він визначав державу як загальний правопорядок. Захист свободи громадянина, його прав як складової правопорядку та всієї державності - це не приватна, а загальна справа держави.

Поширення християнства в Європі спричинило певні зміни  в оцінці ролі права. Видатний християнський  теолог IV - V ст. н.е. Аврелій Августин піддає гострій критиці право  рабовласницького Риму як таке, що суперечить праву, наділеному «божественною благодаттю».² Згодом ці ідеї знайшли яскравий прояв у трактаті християнського мислителя Фоми Аквінського, у якому стверджувалася ідея держави і права як тих, що є елементом Божого управління Всесвітом і засобом сприяння загальному благу.³ Отже, закладається ідея не просто значущості права в житті держави, а права як інструменту забезпечення добра і справедливості для всіх людей.

Та відомий філософ  Гоббс вважав, що державній владі  має підпорядковуватись і церковна влада. Гоббс відстоював теорію сильної централізованої влади, створеної шляхом суспільного договору. Така влада забезпечує політичний порядок і виживання людства. Суспільний договір дає мир «лише одним шляхом, а саме шляхом зосередження усієї влади й сили в одній людині, або в зборах людей, які більшістю голосів могли б звести всі волі громадян в єдину волю». Необмежена влада держави розповсюджувалась Гоббсом як на поведінку, так і на світогляд людини. Хоча Гоббс був монархістом, він визнавав можливість існування необмеженої державної влади в різних формах.

Таким чином, ідеї про  правову державу античних класиків розвинули й доповнили мислителі  Середньовіччя і Нового часу. Вони помітно вплинули на становлення  і розвиток таких прогресивних теорій, як поділ влади, конституціоналізм, правова державність, відіграли значну роль у критиці феодальної нерівності, привілеїв і беззаконня, в подоланні середньовічних теологічних концепцій про державу і право, у ствердженні ідей формальної рівності та свободи людей.

У ХVIII ст. розвиток ідеї правової держави в Європі значною мірою обумовлюється прагненням протидіяти всевладдю чиновницько-бюрократичних апаратів тогочасної монархії. Так, Локку належить заслуга висунення вперше в історії політичної думки ідеї розподілу верховної влади на законодавчу, виконавчу і федеративну, так як за умов їхньої незалежності одна від одної можна забезпечити права особистості. Суб’єктивні права він вважав такими, що встановлюються з волі держави і полягають у тому, щоб кожна людина мала постійні правила для життя і спілкування в суспільстві, встановлювані законодавчою владою, що утворена в державі. Філософ розглядав ці права як свободу діяти згідно з власним бажанням у всіх випадках, коли це не заборонено законом, і не бути залежним від постійної невизначеної, невідомої самовладної волі іншої людини.⁴

Дж. Локк фактично виступає як теоретик конституційних режимів, за яких закон і виконавча влада підпорядковані правосуддю і природному праву. Політична система стає поєднанням народу і держави, у якому кожен з них повинен відігравати свою роль в умовах рівноваги і контролю. Вчений не тільки констатував поділ влади, а й установив ієрархічність її гілок, вважаючи законодавчу владу верховною (але не абсолютною), запропонував нормативне закріплення стримувань і противаг. Ці ідеї філософа були покладені в основу буржуазного конституціоналізму, що виник у ХVII столітті.

Ідею Джона Локка  про розподіл влади розвинув інший  відомий філософ та юрист Шарль  Луї де Монтеск’є. Він вважав, що розподіл влади має бути за будь-якої форми правління, як при монархії, так і при демократії. Спираючись на вчення Локка, Монтеск’є обґрунтував необхідність у демократичній державі поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову гілки, які повинні бути незалежними одна від одної.

Законодавча влада має  належати парламенту, виконавча - королю, судова -  незалежному суду присяжних. Кожна з названих гілок влади повинна мати стримування і противаги з метою недопущення узурпації однією владою інших владних повноважень. Лише за таких умов існування самостійних, незалежних одна від одної гілок влади людина може отримати повну свободу, бути вільною у виборі певного варіанта поведінки в межах чинних у державі законів. Якщо в суспільстві не забезпечено реалізації прав і свобод людини та громадянина, не проведено поділу влади на вищезгаданих засадах, це суспільство не має конституції і не може вважатися демократичним. Монтеск’є розглядав поділ і взаємне стримування гілок влади як головну умову забезпечення політичної свободи. Тільки подібний державний устрій, у якому всі ці влади розділені, може забезпечити таке положення, за якого нікого не будуть примушувати робити те, до чого його не зобов’язує закон, і не робити того, що закон йому дозволяє.

Концепція поділу влади  у Монтеск’є, що стала основою  буржуазного конституціоналізму і теорії правової держави, вирізнялася, порівняно з попередніми теоріями поділу влади, значною новизною, а саме: він об’єднав ліберальне розуміння свободи з ідеєю конституційного закріплення самого механізму поділу влади, а в систему влади ввів ще й судову владу як незалежну. Ця концепція Монтеск’є мала великий демократичний зміст і не втратила свого значення до цього часу.

Значний вклад у розвиток ідеї правової держави зробив видатний німецький філософ Еммануїл Кант. У правовій філософії Канта - одного з перших авторів, який обґрунтував буржуазний лібералізм, - яскраво вирізняється конфлікт ліберальних і естетичних нотаток. Він - прихильник справедливості, а водночас не залишає людині можливості відстоювати справедливість, протистояти тиранії: справедливою організацією суспільства, на його думку, повинно бути встановлення «вічного миру».

Досягти цього в майбутньому  можна завдяки утворенню федеративного  союзу незалежних рівноправних держав республіканського типу. У такому суспільстві, на думку Канта, особі буде забезпечено реалізацію повної свободи й недоторканості.

Правова держава, за Кантом, характеризується не як емпірична реальність, а як ідеальна теоретична модель, що нею слід керуватися як вимогою розуму і метою наших зусиль у практичній організації державно-правового життя.

Концепція філософії  Канта направлена проти феодалізму та абсолютизму. Термін «правова держава» введено до наукового обігу німецьким  юристом першої половини ХІХ ст. Р. фон Молем. Теорія правової держави  стала підсумком багатовікового розвитку політичного життя і правової думки цивілізованих країн.

У Росії ідея правової держави набуває розвитку з ХІХ  ст., але ще у другій половині XVIII ст. професор права Московського університету, член Російської академії наук С. Десницький та вчений і дипломат В. Малицький відстоювали ідею рівності права усіх людей і націй, верховенство права, засуджували кріпацтво.⁵ Ідеї правової держави розроблялись відомими юристами М. Коркуновим і П. Новгородцем.

Значну увагу ролі права у державі приділяв філософ В.Соловйов, вбачаючи в ньому поєднання інтересів «особистої свободи і загального блага», необхідну умову для подолання зла, «щоб світ не перетворився в пекло».

Глибокі розробки питань становлення правової держави на початку ХХ ст. здійснено українськими вченими-юристами Б. Кістяківським і С. Котляревським. Після революції 1905 р. Б. Кістяківський у відомому збірнику «Вехи» публікує статтю «На захист права», у якій виступає переконаним прибічником непорушності права і застерігає інтелігенцію, яка у своїй революційній діяльності вважала за можливе не зв’язувати себе правовими нормами і навіть боротися проти «деспотизму закону» Б. Кістяківським в основу докторської дисертації, яку він захистив 1917 р. і після того став деканом юридичного факультету Київського університету. ⁶

Таким чином, слід зазначити, що: - історія вчення про правову  державу охоплює систему ідей, думок, концепцій, без знань і  врахування яких є неможливим теоретичне розроблення концепції правової держави; - без теоретичної моделі правову державу не втілити в практичне життя під час розбудови державності й правової системи України; - використовуючи метод історизму, слід зважати на досвід минулого, його позитивні та негативні аспекти, щоб не припускатися помилок під час розбудови правової соціально-відповідальної держави в Україні.

І нарешті, розвиток ідеї правової держави тривав століттями, але його закріплення в конституціях низки держав відбулося лише у  ХХ столітті.

1.2. Принципи, функції  та складові правової держави

Усталене у сучасній науці теорії держави і права доктринальне тлумачення правової держави характеризує її як державу, організація і діяльність якої заснована на таких принципах як: верховенство права, здійснення державної влади на основах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову, взаємна відповідальність держави та особи, гарантування прав і свобод людини і громадянина.⁷ Це означає, що «формування, і у кінцевому підсумку, завершення створення правової держави пов'язується з максимальним забезпеченням прав і свобод людини, відповідальністю держави перед громадянином і громадянина перед державою, з підвищенням авторитету закону і суворим його дотриманням всіма державними органами, громадськими організаціями, колективами і громадянами, ефективною роботою правоохоронних органів».⁸ На думку Г.Радбруха, правова держава - це держава, що зв'язана правом і не порушує встановлені ним межі, яка наділена правом видавати закони лише з метою гарантувати їх дієвість. Також правова держава часто характеризується держава, якій притаманні такі риси як: верховенство права, закону, Конституції, визнання пріоритету прав і свобод людини і громадянина, взаємна відповідальність держави і громадянина, демократична форма правління, соціальна справедливість і гуманізм.⁹ Відповідно до дефініції, яку пропонує Ж.-П. Жаккє, правова держава - це держава, в якій державна влада діє лише на основі та у межах правил, які встановлюються для неї.¹⁰ Як доводить М. Вітрук, поняттям правова держава описується специфічний спосіб організації та функціонування публічної влади, у її взаємозв'язку з індивідами, на основі конституції та законів й у відповідності до вимог права.¹¹ При цьому, як абсолютно слушно зазначає Р. Гринюк, наголос у визначенні правової держави може бути зроблено як на її «матеріальному», так і на її «формальному» аспекті.¹²

Однак, не зупиняючись  на більш докладному аналізі тих  чи інших наукових дефініцій поняття  правової держави, звернемо увагу на те, як колись писав один з основоположників теорії правової держави Фрідріх  Юліус Шталь, що правова держава не лише піклується про забезпечення певного правопорядку і охорону прав та законних інтересів окремих індивідів, але й представляє собою певний спосіб державної діяльності і певну форму застосування державної влади. Тобто правова держава пов'язана не стільки з певним державним устроєм, скільки з тим, в яких формах та через які методи і засоби реалізується державна влада в процесі здійснення нею функцій державного управління суспільними справами. Принагідно зауважимо, що на цей важливий момент у вченні про правову державу Ф.Ю. Шталя (пізніше про це писатимуть також О.Бер, Л.Штейн, Р.Гнейст, Г.Зейдель, О.Гірке та інші) звертає увагу відомий сучасний російський дослідник О.Кутафін, який зазначає, що зв'язуючи себе правом і встановлюючи певні обмеження щодо сфери державної діяльності та своїх повноважень, правова держава тим самим створює особливий зв'язок з суспільством, який виражається у тих засобах, прийомах і методах, завдяки яким реалізується державна влада. Тобто, як бачимо, встановлюється пряма кореляція між рівнем забезпеченості принципів правової держави, які у своїй сукупності утворюють цілісну (і одночасно динамічну) систему, і державно-правовим режимом, оскільки наразі останній тлумачиться сучасними науковцями як сукупність прийомів, способів і методів, за допомогою яких здійснюється державна влада.¹³ Щойно ми свідомо вжили поняття «система принципів правової держави», оскільки між окремими принципами правової держави (принцип верховенства права, принцип законності, принцип поділу влади, принцип реальності прав і свобод людини і громадянина) неможливо встановити відношення ієрархічного підпорядкування. У цьому плані, не можна не навести позицію вже згадуваного нами вище вітчизняного дослідника і фахівця у галузі теорії держави і права та конституційного права Р. Гринюка, який пише: «принципи правової держави становлять складну систему взаємопов'язаних елементів, кожен з яких корелює з іншими і може бути реалізований лише за умови паралельного забезпечення інших принципів... всі вони є одно порядковими і на їх основі розбудовується система ознак, інститутів та вимог до правової держави».¹⁴

Водночас слід звернути увагу й те, що практично у всіх доктринальних визначеннях поняття державно-правового режиму робиться наголос на тому, що будь-який державно-правовий режим охоплює собою принаймні два типи відносин, які суто і дозволяють встановити основні властивості того чи іншого режиму, оцінити його, а також окреслити перспективи його еволюції. Цими відносинами є: а) відносини між державою як суб'єктом управління (наразі ми застосовуємо поняття «державне управління» у найбільш широкому значенні як «цілісну сферу діяльності державної влади, всіх її гілок, всіх органів та посадових осіб... реалізацію державної влади у всіх її формах та методах») і суспільством та окремими громадянами і їх об'єднаннями; б) відносини між державою і правом. Причому зазначені відносини розгортаються не на двох різних і цілковито герметичних рівнях, а в единому полі функціонування і розвитку державної влади. По суті мова ведеться про те, наскільки і якою мірою право впливає на дії державної влади, а також на діяльність окремих органів державної влади і місцевого самоврядування.

Якщо дії державної  влади є опосередкованими і визначеними  правом, яке відповідає уявленням  суспільства про справедливе і належне, містить у собі основні положення природного права, і твориться за участю всіх громадян уповноваженими органами державної влади, то тоді державно-правовий режим характеризується не лише достатньо високим рівнем легітимності, але й може бути визначений як демократично-правовий режим державної влади. На відміну від цього, якщо у своїх відносинах з суспільством і громадянином держава свавільно встановлює, скасовує або змінює юридичні правила взаємовідносин, порушує визначену на законодавчому рівні компетенцію органів державної влади, не забезпечує права і свободи людини і громадянина, здійснює державне управління у своїх власних інтересах, які відмінні від суспільних інтересів і не корелюють з суспільними потребами та прагненнями, то тоді ми маємо справу з авторитарно-правовим режимом. Хоча у даному випадку, правовий характер такого режиму виявляється редукованим до мінімуму, оскільки у ньому закони часто не мають правового змісту, суперечать принципам природного права і не спрямовуються на покращення стану забезпеченості прав і свобод людини і громадянина. Такий державно-правовий режим як правило має низький рівень легітимності (часто падіння рівня легітимності супроводжується паралельним зниженням рівня легальності даного державно-правового режиму), знаходиться у субординаційних відносинах з суспільством (коли суспільство розглядається як підпорядкований об'єкт державного управління), спирається насамперед на методи силового примусу та жорстко директивні прийоми управління суспільними процесами і відносинами.

Очевидно, що проблема визначення зв'язку між правом і державою в  процесі функціонування того чи іншого державно-правового режиму тісно  пов'язана з тим, яка саме держава  вступає у відносини з суспільством і громадянином. Інакше кажучи, від того чи маємо ми справу з правовою державою як суб'єктом управління в умовах того чи іншого державно-правового режиму, чи ця держава має не правовий характер, залежить і те якими властивостями та характеристиками наділяється даний державно-правовий режим. У цьому сенсі цілком справедливо зробити висновок, що від рівня забезпеченості принципів правової держави залежить і те в якому напрямку еволюціонуватиме державно-правовий режим і чи еволюціонуватиме він взагалі. Адже цілком очевидно, що у разі порушення фундаментальних принципів правової держави будь-який державно-правовий режим деградуватиме у напрямку посилення авторитарних тенденцій, підвищення рівня правового нігілізму і правового волюнтаризму держави, звуження прав і свобод людини і громадянина, спотворення відношень між правом і державою. Зазначене положення може бути обгрунтовано у науково-теоретичному плані й тим, що в центрі визначення типу і властивостей державно-правового режиму завжди лежить держава як ключовий суб'єкт державного управління. В результаті чого, властивості організації і функціонування держави переносяться на державно-правовий режим, стаючи властивостями даного державно-правового режиму. У даному випадку можна стверджувати про наявність відносин прямої транзитивності, коли зміна одних характеристик (наразі йдеться про характеристики держави) з необхідністю  спричиняє зміну інших (характеристики державно-правового режиму).

З іншого боку, будь-який державно-правовий режим, як це випливає з аналізу складових елементів цього поняття, визначається специфікою співвідношення у даній державі політики та права. Зазначене положення тісно пов'язано з однією з найскладніших проблем функціонування правової держави, яка стосується практичної реалізації принципу верховенства права, адже. Нагадаємо, що за своїм змістом принцип верховенства права містить у собі одразу ж декілька важливих положень (цікавий аналіз державотворчого виміру їх реалізації у сучасній Україні надає О.Лукаш¹⁵). Здебільшого в осмисленні змісту принципу верховенства права наголос робиться на проблемі обмеженості держави правом, оскільки разом із його конституційною фіксацію відбувається важливий акт обмеження державної влади правом, підпорядкування її праву та набуття нею функцій реалізації, забезпечення та охорони правових норм.¹⁶ Погоджуючись з цією думкою академіка О.Скрипнюка, вважаємо за доцільне наголосити, що подібна «визначеність» держави правом розповсюджується не тільки на діяльність органів державної влади і місцевого самоврядування, коли встановлюється фундаментальна правова норма стосовно того, що всі органи державної влади та їх посадові і службові особи діють виключно на основі закону та на його виконання, але й на всю політику держави, яка, з одного боку — реалізується у відповідних правових формах (правове регулювання економічних, соціальних, національно-культурних, бюджетно-фінансових та інших відносин), а з іншого боку — спрямовується на реалізацію ряду базових цінностей, які лежать в основі існування і функціонування правової держави. У цьому контексті не можна не згадати змістовне дослідження відомого російського юриста О.Лукашевої «Людина, право, цивілізації: нормативно-ціннісний вимір» (2009), яка пише, що зв'язок між правом і політикою може набувати різноманітних форм: взаємної підтримки, протиборства, солідарності, блокування тощо.¹⁷ Утім, лише в умовах правової держави політика і право отримують важливу спільну детермінанту, яка змушу їх взаємно доповнювати одне одного. Цією спільною детермінантою є, по-перше, основоположні гуманістичні цінності, а, по-друге — виражене у правових нормах і зафіксована у політичній волі загальносуспільне уявлення про справедливе і належне, пор основні цілі і задачі розвитку держави і суспільства. В цьому сенсі у правовій державі право і політика постають не як взаємні антагоністи, коли один з цих елементів суцільно домінує над іншим (принагідно зауважимо, що суцільне домінування права над політикою є таким же небезпечним явищем як і суцільне домінування політики над правом), а як взаємодоповнюючі механізми, що забезпечують еволюційний розвиток всього суспільства, його політичної і правової системи. Отже, зважаючи на цю властивість правової держави, яка прямо пов'язана з ідеєю верховенства права, можна стверджувати, що саме на шляху практичного забезпечення принципу верховенства права відбувається докорінна трансформація державно-правового режиму, який поступово набуває властивості демократично-правового режиму з високим рівнем легітимності державної влади, що застосовує правові методи державного управління і взаємодії з суспільством на паритетній основі при незаперечному визнанні таких цінностей як права і свободи людини і громадянина, суспільне благо, безпека суспільства в цілому і окремих громадян, гуманізм, соціальна орієнтованість.

В сучасних умовах державотворення і правотворення в Україні процеси трансформації державно-правового режиму тісно пов'язані з утвердженням і практичним забезпеченням принципів правової держави, серед яких основну роль відіграють принципи верховенства права, пріоритету прав і свобод людини і громадянина, законності, поділу державної влади. Результатом їх забезпечення є фундаментальна зміна самої держави як суб'єкта державного управління, що може використовувати лише ті методи, способи і прийоми впливу на суспільство і суспільні відносини, які не входять у суперечність з загальною ідеєю правової держави.

В процесі аналізу  специфіки динаміки і проблем трансформації того чи іншого державно-правового режиму важливою ознакою є характер зв'язку між правом і державою, оскільки залежно від того, яка саме держава вступає у відносини з суспільством і громадянином ми отримуємо різні моделі організації, функціонування і генезису державно-правового режиму. У разі якщо суб'єктом державного управління, який застосовує публічно-владні повноваження з метою регулювання суспільних відносин та організації взаємодії між різними елементами суспільства і його системами, є правова держава, то тоді державно-правовий режим характеризується високим рівнем легітимності в суспільстві і може бути описаний як демократично-правовий режим. По-третє, у разі прямого порушення фундаментальних принципів правової держави або їх недостатнього забезпечення державно-правовий режим розвиватиметься у напрямку посилення авторитарних тенденцій, підвищення рівня правового нігілізму і правового волюнтаризму держави, звуження прав і свобод людини і громадянина, спотворення відношень між правом і державою.

Розділ 2. Громадянське суспільство: поняття, генезис і  сутність

2.1. Історичний розвиток  поняття «громадянське суспільство»

Аналіз спеціальної  літератури свідчить про розмаїття  трактувань та підходів до громадянського суспільства, яке ґрунтується на чіткому розмежуванні науковцями двох підходів. Так, основною тезою першого  з них є теза про людину як продукт суспільства. Другий підхід базується на переконанні, що суспільство та держава є втіленням людської волі та дії, оскільки індивідуум є первинним, а суспільство - вторинним, незважаючи на те, що саме історичний розвиток суспільства є необхідною умовою трансформації індивідуума в особистість.

Виокремлення і, відповідно, дослідження поняття «громадянське  суспільство» було започатковано в  епоху Платона та Аристотеля і  призвело в подальшому до появи цілісного  вчення про суспільство, державу  та людину. Вчені та приділили значну увагу дослідженню проблем громадянськості та взаємовідносин людини з владою. Значний внесок у вирішення цих проблем зробили: Т. Гоббс, Дж. Локк, М. Макіавеллі, Т. Мор, Е. Ротердамський, А. Сен-Симон.