Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Громадянське суспільство і демократія

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

юридичний факультет

КАФЕДРА ___________________________________

Курсова робота

з дисципліни _________________________

__________________________________________________________________________

на тему:_______________________________

_____________________________________________________

Виконав

Студент юридичного факультету

__________________________________________

форма навчання (денна / заочна)

____ курсу _____ групи

______________________________

П.І.Б. студента

____________________________________________________________

контактний телефон студента

Перевірив

______________________________

П.І.Б. викладача

Дніпропетровськ

2013

Зміст

Вступ

1. Загальні положення речового права.

1.1 Тенденція розвитку суміжних речових прав (речово-правових інститутів) у законодавстві України.

1.2 Поняття речових прав за цивільним правом України.

1.3 Право власності в системі речових прав

1.4 Поняття власності і права власності

2. Ознаки речових прав

3. Види речових прав за цивільним кодексом

3.1. Речове право на своє майно (право власності)

3.2. Речові права на чуже майно: види і характеристика

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Речове право - це право, яке забезпечує задоволення інтересів уповноваженої особи шляхом впливу на річ без участі інших осіб. Тобто задоволення охоронюваних законом інтересів власника здійснюється шляхом взаємодії з належними йому речами при забезпеченні відповідної поведінки з боку третіх осіб. Речові права встановлюються законом, а у випадках, передбачених законом, можуть встановлюватися правочином (договором) або рішенням суду. Перехід права власності на майно від власника до інших осіб не є підставою для припинення речових прав інших уповноважених осіб на це майно, якщо інше не передбачено законом або договором. Права на чужі речі відомі правовим системам багатьох країн світу. Однак до прийняття нового Цивільного кодексу України цивільне законодавство нашої країни не знало цих цивільно-правових інститутів. Відродження поняття “речові права” на законодавчому рівні пройшло в Основах цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1961 р. (не були введені в дію на території України), в яких був спеціальний розділ “Право власності і інші речові права”. Закон України “Про власність” не закріплює речові права як об’єкти правового регулювання. Однак, виходячи із аналізу положень закону, слід констатувати, що правовий захист надається не тільки власнику, а й володільцю (суб’єкту речового права). Згідно із ст. 48 положення щодо захисту права власності поширюються також на особу, яка хоч і не є власником, але володіє майном на праві повного господарського відання, оперативного управління чи на іншій правовій підставі, передбаченій законом чи договором.

Актуальність даної теми полягає у тому що в новому Цивільному кодексі України право власності нарешті зазнало суттєвих змін. Відтепер воно розглядається як основне речове право. Законодавець взагалі не застосовує такої категорії як форма власності. Це не в останню чергу спричинило обрання як керівного принципу забезпечення рівності різних суб`єктів права власності, серед яких: право власності українського народу, право приватної власності, право державної власності та право комунальної власності. Таким чином, в Цивільному кодексі вже не згадується колективна власність, оскільки така форма власності Конституцією України не передбачена.

Предметом дослідження даної курсової роботи є речові права в системі цивільних прав України та їх ознаки.

Мета курсової роботи — проаналізувати норми громадянського законодавства України, які регламентують речові права, і розглянути проблеми застосування норм речового права.

1. Загальні положення речового права.

1.1 Тенденція розвитку суміжних речових прав (речово-правових інститутів) у законодавстві України.

Доля речових прав в історії українського цивільного законодавства складалася по-різному. На початку XX ст. вони становили досить розгалужену систему, що значною мірою грунтувалася на положеннях римського права (часто в німецькій інтерпретації) і охоплювала сервітутні права, право забудови, заставу нерухомості тощо. З моменту встановлення радянської влади в Україні і проведення націоналізації землі та інших природних ресурсів було зруйновано підвалини існування речових прав, особливо в галузі земельних відносин. Негативну роль щодо речового права в СРСР відіграла також відмова від принципово важливого поділу речей на рухомі і нерухомі. Цей поділ було замінено іншим, швидше соціально-політичним, ніж правовим - поділом речей на засоби виробництва і продукти споживання. Трансформації речового права в СРСР можна простежити за змінами норм чинного тоді законодавства. Так, до складу речового права згідно з ЦК УСРР 1922 р. входили такі інститути, як право власності, право забудови і право застави [10, с. 314]. Про поняття права власності вже йшлося вище. Право забудови за своєю природою відповідало відомому ще з часів римського права інституту - суперфіцію. Надалі норми, що стосуються права забудови, ще до прийняття Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1961 р. були скасовані і замість зазначеного інституту аналогічні відносини регулювались у межах земельного права, за допомогою інституту землекористування [10, с. 315]. Застава за ЦК УСРР 1922 р. за своєю сутністю була правом на чужі речі. Але з прийняттям Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1961 р. вона була віднесена до зобов'язально-правових категорій як така, що належить до засобів забезпечення виконання зобов'язань. Таким чином, з прийняттям Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1961 р. і розроблених на їх підставі республіканських кодексів від класичного (римського) речового права в СРСР залишився лише інститут права власності. Саме ж поняття "речове право" практично не використовувалося. У юридичній термінології воно згадувалося лише у зв'язку з характеристикою речово-правових засобів захисту і протиставленням їх засобам зобов'язально-правовим [10, с. 317]. Незважаючи на фактичне ігнорування речового права у радянській цивілістиці та ідеології законодавства, воно фактично продовжувало існувати у найрізноманітніших інститутах. Зокрема радянською цивілістичною думкою розроблені такі речово-правові інститути, як право повного господарського відання і право оперативного управління. Земельне право і право землекористування не можна уявити без земельних сервітутів. До речових прав можна віднести також право користування житлом наймача жилого приміщення у будинках державного і громадського житлового фонду, право на жиле приміщення членів сім'ї наймача, члена житлово-будівельного кооперативу, власника жилого будинку тощо. Основи цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1961 р. містили розділ "Право власності. Інші речові права". Серед речових прав розглядалися, крім права власності, право повного господарського відання, право оперативного управління, право довічного успадковуваного володіння на земельні ділянки та інші природні об'єкти. Фактично визнавався також інститут володіння (посідання). Цими ж Основами передбачався такий забутий радянським цивільним правом речово-правовий спосіб набуття права власності, як набувальна давність [10, с. 317]. Проте на території України зазначені Основи чинності не набрали. Тому їх можна розглядати лише як відображення загальних тенденцій розвитку речового права останніх років існування СРСР. Нині існування речового права як такого визнано українською Цивілістикою. Поступово відбуваються зміни й у законодавстві. Зокрема ст.4 Закону "Про власність" передбачає, що у випадках і порядку, встановлених законодавчими актами України, на власника може бути покладений обов'язок допустити обмежене користування його майном іншими особами. До таких випадків належать, наприклад, надання державою землі громадянам для зведення будинку та інших будівель, для сільськогосподарської обробки тощо. У проекті ЦК від 26 серпня 1996 р. цим питанням була присвячена окрема книга. Згідно зі ст.308 цього проекту речове право (там воно іменувалося "речевим") - це право, що забезпечує задоволення інтересів уповноваженої особи шляхом безпосереднього впливу на річ без сприяння інших осіб [7, с. 467]. Перехід права власності на майно від власника до інших осіб не є підставою для припинення речових прав інших правомочних осіб на це майно за винятками, встановленими законом або договором. До речових прав згідно з цим варіантом проекту ЦК належали: право власності, володіння (посідання), а також права на чужі речі (сервітути, емфітевзис, суперфіцій, застава тощо). Однак при доопрацюванні проекту ЦК концепція речових прав була змінена, і книга третя ЦК отримала назву "Право власності та інші речові права". При цьому володіння (посідання) розглядається вже не як окремий інститут, а як "право володіння чужим майном" (гл.31 ЦК) [7, с. 469].

Поняття речових прав за цивільним правом України.

Під речовим правом прийнято розуміти право, яке забезпечує задоволення інтересів уповноваженої особи шляхом безпосереднього впливу на річ, що перебуває у сфері її володіння. З такого розуміння речового права не випливає, що право закріплює відносини особи до речі. Речове право - це право, яке забезпечує задоволення інтересів уповноваженої особи шляхом впливу наріч без участі інших осіб. Тобто задоволення охоронюваних законом інтересів власника здійснюється шляхом взаємодії з належними йому речами при забезпеченні відповідної поведінки з боку третіх осіб. Речові права встановлюються законом, а у випадках, передбачених законом, можуть встановлюватися правочином (договором) або рішенням суду. Перехід права власності на майно від власника до інших осіб не є підставою для припинення речових прав інших уповноважених осіб на це майно, якщо інше не передбачено законом або договором [11, с. 183]. Речовими правами є: право власності; володіння; сервітутні права; емфітевзис; суперфіцій; застава та інші права на чужі речі. До прав на чужі речі відносять: володіння як окремий цивільно-правовий інститут, сервітути, або право обмеженого користування чужою річчю чи майном; емфітевзис та суперфіцій як правові форми користування чужою землею; нарешті, заставні права, які також мають речовий характер, хоча й виконують забезпечувальну функцію виконання зобов'язань [11, с. 184]. Права на чужі речі відомі правовим системам багатьох країн світу. Однак до прийняття нового Цивільного кодексу України цивільне законодавство нашої країни не знало цих цивільно-правових інститутів. Об'єктами речових прав можуть бути речі та речові права, але не можуть бути об'єктом речових прав речі, що вилучені з цивільного обігу. Суб'єктами речових прав можуть бути фізичні та юридичні особи, територіальні громади, Автономна Республіка Крим і держава. Речові права в разі їх порушення захищаються позовами, предметом яких є безпосередньо речі (речові позови). Ці позови йдуть слідом за речами і подаються до того, хто на даний момент незаконно володіє річчю або створює перешкоди у користуванні нею. Речові права уповноважених осіб підлягають такому самому захисту, як і права власника.

Визначальними для розуміння суті речового права є такі моменти:

1. При реалізації речових прав вирішальне значення мають саме дії уповноваженої особи, поведінка всіх інших осіб зводиться до пасивного обов’язку – не шкодити, не втручатися у сферу інтересів уповноваженої особи. Тоді як у зобов’язальних правах наголос переноситься на дії зобов’язаного суб’єкта. Саме від його активної поведінки (в більшості випадків) залежить можливість реалізації права його контрагентом.

2. Речові права мають, як правило, безстроковий характер. Така характеристика справедлива, наприклад, для права власності, але для права володіння чи для інших речових прав строк їх існування може бути визначеним.

3. Об’єктом речових прав є річ. Хоча речі можуть бути і об’єктами зобов’язальних прав.

4. Для речових прав характерне право слідування. Наприклад, згідно із ст. 268 чинного Цивільного кодексу при переході права власності на здане в найми майно від наймодавця від іншої особи договір найму зберігає чинність для нового власника. При переході права власності на заставлене майно право застави зберігає силу для нового власника (ст. 17 Закону України “Про заставу”).

5. Речові права захищаються від їх порушення будь-якою особою (абсолютний захист). У новому Цивільному кодексі передбачено, що особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, зокрема від власника майна. При захисті права володіння застосовуються ті ж положення, які передбачені для захисту права власності.

6. Усі речові права припиняються із загибеллю речі або якщо ця річ вилучається з обігу і не може тому належати на праві власності і на інших речових правах (повна націоналізація землі 1917 р. мала наслідком припинення права приватної власності на землю взагалі) [11, с. 189]. Законодавча “доля” речових прав досить складна. За Цивільним кодексом УРСР 1922 р. [11, с. 190] до розділу “Речові права” були поміщені право власності, право забудови, застава. Політико-економічні чинники привели з часом до різкої зміни структури власності. З цивільного обігу фактично були вилучені земля, її надра, засоби виробництва та багато інших об’єктів. Державна власність, яку помилково чи умисно ототожнювали із загальнонародною, охоплювала майже 95% загального обсягу. Щодо права забудови, то Указом Президії Верховної ради УРСР від 14 травня 1949 р. визнані такими, що втратили чинність, відповідні норми ЦК УРСР про право забудови. Кожному громадянину надавалося право купити або збудувати для власних потреб і потреб сім’ї на праві особистої власності житловий будинок. Земельні ділянки для таких потреб надавалися у безстрокове користування [11, с. 190]. Щодо застави, то в науці переважали погляди, що застава тяжіє до зобов’язальних прав, виступаючи одним із способів забезпечення виконання зобов’язань. Таким чином, коло речових прав значно звузилося, фактично за лишилося лише право власності. За таких умов відпала потреба в законодавчому їх закріпленні. Уже в Основах цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1961 р. і в Цивільному кодексу УРСР 1963 р. нема правових норм, які б визначали поняття, зміст та види речових прав. Інститут “право власності” йде безпосередньо за “загальними положеннями”. Відродження поняття “речові права” на законодавчому рівні пройшло в Основах цивільного законодавства Союзу РСР і республік 1991 р. (не були введені в дію на території України), в яких був спеціальний розділ “Право власності і інші речові права”. Закон України “Про власність”[8, с. 215] не закріплює речові права як об’єкти правового регулювання. Однак, виходячи із аналізу положень закону, треба слід констатувати, що правовий захист надається не тільки власнику, а й володільцю (суб’єкту речового права). Згідно із ст. 48 положення щодо захисту права власності поширюються також на особу, яка хоч і не є власником, але володіє майном на праві повного господарського відання, оперативного управління чи на іншій правовій підставі, передбаченій законом чи договором. Ця особа має право на захист свого володіння також від власника. Закріплена у Законі “Про власність” презумпція правомірності володіння (ст. 49) очевидно, має “римське походження”. Згідно із ст. 49 володіння майном вважається правомірним, якщо інше не буде встановлено судом, господарським судом, третейським судом. Норма закону визначає саме “володіння”, а не “власність” [8, с. 216]. Право володіння (possessio) за римським правом розглядалося як одне з речових прав. Його значення зводилося переважно до таких характеристик: Володіння річчю є необхідною умовою для того, щоб власник міг користуватися нею; Володіння у римлян є складовим елементом майже всіх способів виникнення права власності; Найбільш істотне значення в тому, що володіння річчю само по собі, незалежно від права власності на неї, часто користується юридичним захистом. Володілець речі може вимагати, щоб ніхто інший самоуправно не перешкоджав йому у здійсненні володіння; він може відповідати насильством на насильство; він може повернути своє володіння назад, якщо воно було самоуправно відібране [8, с. 221]. Такі особливості права володіння і його захисту викликали неоднозначні оцінки і навіть здивування. Чому власне володілець, а не власник користується таким захистом? Чому суди, розглядаючи спори про захист володіння, не допускали, виключали спір про право на володіння? Трактування цих проблем вченими різних періодів історії права так і не стало довершеним, переконливим. Одним із пояснень є таке: якщо особа володіє річчю, а інша оспорює це право, то суду логічніше визнати право володіння за тим, у кого така річ уже є, а не за тією особою, яка лише на неї претендує. Фактичний володілець у переважній більшості випадків є власником речі. Однак зрозуміло, що такий аргумент не є вичерпним і достатнім. Чому ж закон “Про власність” закріплює презумпцію правомірності володіння, а не правомірності власності? Адже застосування такої презумпції може призвести до явної переваги володільця над власником. Новий Цивільний кодекс не розкриває змісту поняття “речове право”. Видами речових прав є: право володіння, право обмеженого користування (сервітут), право забудови земельної ділянки (суперфіцій), право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис). Законодавчо пропонований перелік не є вичерпним, оскільки законом можуть бути передбачені інші речові права на чуже майно [8, с. 225]. Зміст права володіння у новому кодексі не розкривається, а суб’єктом такого права (тобто володільцем) є особа, яка фактично тримає майно у себе. “Фактичне тримання” вказує на можливість лише безпосереднього фізичного впливу на майно, а це значно звужує зміст права володіння як самостійного речового права. Право володіння охоплює не тільки можливість фізичного впливу на майно, а й можливість вольового впливу. Чи може володілець здійснювати своє право через представника, чи залишається він володільцем, не “тримаючи фактично” майно? Очевидно, що відповідь буде ствердною. Тому право володіння потрібно визначати не тільки як можливість фактично утримувати, а й можливість впливати на річ. У новому Цивільному кодексі розкривається суть сервітуту, емфітевзису. Ці права пов’язані з таким об’єктом, як земельна ділянка, і чинний Земельний кодекс (наприклад, гл. 16) визначає зміст права земельного сервітуту, його види, дію, припинення [2, с. 6]. Яке співвідношення норм Земельного кодексу і Цивільного кодексу 2001 р.? Очевидно, норми ЦК мають бути узгоджені із нормами вже чинного ЗК. Із набранням чинності нового Цивільного кодексу України практика застосування передбачених у ньому законодавчих положень, зокрема щодо речових прав, виявить можливі проблеми, прогалини в правовому регулюванні. Наукова апробація законодавчих новел у кінцевому підсумку повинна сприяти високій ефективності правового регулювання.

1.3 Право власності в системі речових прав

Речовим правом є право, що забезпечує задоволення інтересів правомочної особи шляхом безпосереднього впливу на річ, що знаходиться у сфері її господарського відання. Оскільки опосередкування відносин щодо майна, а також захист майнових прав є одним з найважливіших завдань приватного (цивільного) права, то речові права є одним з центральних інститутів цієї галузі. Речові права належать до абсолютних. Тобто юридична належність речі певній особі означає, що всі інші особи зобов'язані визнавати цю належність і не порушувати її. Тому речово-правовий захист ще називають абсолютним, підкреслюючи цим, що володілець речового права може отримати захист від будь-яких порушень. Отже, особливості речово-правового захисту полягають насамперед у тому, що він забезпечується за допомогою так званих речових позовів. Слід зазначити, що поява цих позовів належить іще до часів формування римського права. Оскільки розмежування прав на речові і зобов'язальні у Римі не провадилось, то розрізняли два види позовів: action in rem (позов до речі) і action in personam (позов до особи). Це пов'язано з тим, що римляни наявність того або іншого права виводили з існування позову, а не навпаки. Саме можливість звернутися з позовом свідчила про наявність певного права. Відповідно можливість подання "позову до речі" свідчила про існування речового права (права на цю річ). Сутність речового позову полягає в тому, що необхідною умовою його подання є наявність речі, щодо якої існує спір. Водночас не має значення, у кого (крім уповноваженої особи) ця річ знаходиться. Тут діє відомий ще римському праву принцип: "Де знаходжу свою річ, там її і віндикую (витребую)". Таким чином, речовий позов тісно пов'язаний з річчю і набагато менше — з особистістю порушника майнового блага. У ст.313 проекту ЦК України 1996 р. це положення викладене у такий спосіб: "Речові позови йдуть слідом за речами і подаються до того, хто на даний момент незаконно володіє річчю або перешкоджає користуватися нею". Хоча в ІДК 2003 р. зазначена норма відсутня, але відлуння такого рішення відчувається в ст.ст.388, 391, 396 ЦК. Слід зазначити, що речово-правовий захист може бути наданий будь-якому речовому праву, що певною мірою обмежує навіть право власності. Так, ст.396 ЦК встановлює, що особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна. Тобто в тому разі, якщо власник своїми діями чинить перешкоди здійсненню речових прав, що обтяжують її право власності, до нього можуть бути заявлені позови особами, які є суб'єктами цих речових прав. Протилежністю речовим правам є зобов'язання, які належать до прав відносних, оскільки правомочній особі (кредитору) захист надається лише від порушень з боку конкретної особи — боржника. Отже, суть протиставлення речових і зобов'язальних прав полягає в тому, що у першому випадку вирішальне значення для задоволення потреб правомочної особи мають її власні дії, у той час як у сфері зобов'язань задоволення потреб правомочної особи відбувається насамперед внаслідок дій зобов'язаної особи. Залежно від значимості і характеру виникнення речові права можуть бути поділені на: 1) основні (первинні); 2) вторинні. Основні речові права є визначальними у системі відносин щодо речей, їх властивості випливають із характеру привласнення майна і необхідності забезпечення його використання. До них належать:

а) право власності, яке дає власнику повну владу над майном (речами) і абсолютний захист — право подання позову проти будь-якого порушника прав власника;

б) права на чужі речі, які мають місце у випадку, коли право власності належить одній особі, у той час як інша має на те саме майно таке ж (безпосереднє) речове право, тільки вужче за змістом.

Вторинні речові права мають підґрунтям основні речові права. Вони виникають, оскільки існують перші, і не можуть існувати без них.

До вторинних речових прав належать:

а) право повного господарського відання — можливість володіння, користування і розпорядження майном у своїх інтересах, але на підставі надання цих повноважень власником;

б) право оперативного управління — право володіння, яке грунтується на праві власності іншої особи, що надала це повноваження. Обмежені право користування і розпорядження майном з метою і у межах, встановлених власником.

Особливе місце в системі відносин з приводу речей займає володіння (посідання). Відносити його до речових прав не зовсім коректно. Хоча гл.31 ЦК називається "Право володіння чужим майном", однак згідно зі ст.397 ЦК володільцем чужого майна визнається особа, яка фактично тримає його у себе, тобто йдеться про фактичний стан, а не про право на річ. У той час як "право володіння" є елементом права власності, "володіння чужим майном на законних підставах" означає, що особа, яка не є власником, фактично володіє річчю. Таким чином, володіння (посідання) не є речовим правом. З практичних міркувань воно може бути віднесене до відповідного розділу цивільного права. Концепція регулювання речових відносин зазнала у новому ЦК змін, відображаючи загальну зміну концепції речових прав в українській цивілістиці. Водночас у проекті ЦК України від 26 серпня 1996 р. структура книги третьої ЦК була логічнішою. Проте й остаточний варіант за своєю структурою є проміжним між концепцією проекту ЦК 1996 р. та Основами цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік. У ЦК 2003 р. книга третя побудована за принципом протиставлення інституту права власності та всіх Інших речових прав, хоча й не достатньо послідовно. Це відтворено в її назві — "Право власності та інші речові права" (замість колишньої назви — "Речове право"). Позиція протиставлення праву власності всіх інших речових прав призвела до того, що у розд. ІІ книги третьої "Речові права на чуже майно" нелогічно включено інститут володіння. До недоліків книги третьої ЦК слід віднести також відмову від викладу загальних положень про речові права. Це певною мірою позбавило її цілісності первісного задуму. Структурно книга третя ЦК поділяється на норми інституту права власності і норми про права на чужі речі та володіння, які увійшли до розд. ІІ книги третьої - "Речові права на чуже майно" Право власності відповідно до обраної концепції розглядається як основне речове право і є основним інститутом книги третьої ЦК, який Грунтується на концепції регулювання відносин власності, закладеній у Конституції

1.4 Поняття власності і права власності

Слово "власність" нерідко вживається для позначення належності будь-кому речей. Інакше кажучи, власність трактується як присвоєння особою засобів і продуктів виробництва за допомогою певної суспільної форми. Визначення власності за допомогою категорії присвоєння випливає з праць К. Маркса, де зазначені категорії тісно пов'язані між собою. Такий підхід до визначення власності загалом можливий. Проте слід враховувати, що поняття "присвоєння" потребує конкретизації, а тому навряд чи може бути використане для розкриття змісту власності без визначення його самого. До того ж у поняття "присвоєння" К. Маркс і його послідовники нерідко вкладали різний зміст. У зв'язку з цим виникає необхідність більш детальної характеристики і встановлення визначальних ознак вказаної категорії. Зокрема, на вирішення цього завдання спрямоване визначення власності як такого ставлення особи до речі, за якого вона вважає річ своєю, за умови, що інші ставляться до цієї речі як до чужої. Отже, власність характеризується такими зовнішніми ознаками, як наявність влади особи над річчю, що визнана суспільством і регламентована соціальними нормами. З такого розуміння власності випливає, що власність — це ставлення людини до речі. Проте, оскільки влада над річчю неможлива без того, щоб інші особи, які не є власниками цієї речі, ставилися до неї як до чужої, власність означає відношення між людьми з приводу речей. На одному полюсі цього відношення — власник, який ставиться до речі як до своєї, на іншому — невласники, тобто усі інші особи, що мають ставитися до неї як до чужої. Це означає, що останні зобов'язані утримуватися від будь-яких посягань на чужу річ, а отже, і на волю власника мати цю річ. Таким чином, власність — це суспільні (цивільні) відносини. Без ставлення інших осіб до речі, що належить власнику, як до чужої, не було б і ставлення до неї самого власника як до своєї. Зміст власності як суспільного явища розкривається за допомогою тих зв'язків І відносин, у які власник вступає з іншими людьми у процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ. З урахуванням наведеного конкретизуємо дане раніше визначення власності. Власність — це відносини між людьми щодо речей, у яких одні особи — власники — ставляться до речей як до своїх, а всі інші не власники — мають ставитися до них як до чужих й утримуватися від будь-яких посягань на ці речі. Відносини власності, як правило, поділяють на економічні і юридичні. Економічні відносини власності є одночасно вольовими і невольовими. Невольовими вони є тому, що в умовах існування суспільства ш відносини об'єктивовані, тобто існують певною мірою незалежно від волі людей: люди не можуть жити, не вступаючи у відносини власності. Водночас відносини власності є вольовими, оскільки без цілеспрямованих, вольових дій людей вони виникати не можуть. Саме через наявність у них вольового елементу відносини власності можуть бути об'єктом правового регулювання. Отже, власність — це суспільні відносини, що характеризуються двома основними ознаками: 1) виникають з приводу речей (майна); 2) мають вольовий зміст. З першої ознаки випливає, що власність — це завжди майнові відносини, причому серед майнових відносин вони посідають чільне місце. Наявність другої ознаки зумовлює необхідність характеристики такої категорії, як воля власника, установлення меж його волевиявлення. У зв'язку з цим слід зазначити, що власник може чинити стосовно своєї речі усе, що прямо не заборонено законом або не суперечить соціальній природі власності. Воля власника щодо реалізації влади над річчю, яка йому належить, полягає у володінні (посіданні), користуванні і розпорядженні нею. Володіння (посідання) полягає у фактичному володінні річчю. Воно означає юридичне та фактичне панування власника над річчю, можливість впливати на неї у будь-який момент. Користування реалізується шляхом видобування з речі її корисних (споживчих) властивостей. Розпорядження означає вчинення стосовно речі дій, що визначають її долю. Це може бути відчуження речі, знищення останньої, відмова від неї тощо. Як вважають деякі цивілісти, у володінні (посіданні) виражається статика відносин власності, а процес користування і розпорядження речами відображає динаміку відносин власності. Проте існує й інша точка зору. Наприклад, Є.О. Суханов вважає, що відносини статики власності виражають стан належності (присвоєності) матеріальних благ. На відміну від цього, відносини динаміки власності пов'язані з переходом майна від одних осіб до інших, вони полягають у процесі руху товару. Такий перехід майна від однієї особи до Іншої може бути наслідком договору між товаровласниками, придбання майна внаслідок спадкування або в результаті відшкодування шкоди, заподіяної правопорушником потерпілому, тощо. Таким чином, право власності здатне регулювати не динаміку, а статику, тобто лише частину відносин власності'. Вочевидь розбіжність позицій тут значною мірою зумовлена різним підходом до визначення поняття "власність" і розуміння категорій "статика відносин", "динаміка відносин". Є.О. Суханов визначає власність через категорію присвоєння, а не через категорії володіння (посідання), користування і розпорядження. Тому з його позиції можна дійти висновку, що відносини власності — це відносини, які природно фіксують стан присвоєння речей, тобто статичний момент. У цьому сенсі може йтися про те, що власність — це статика суспільних відносин щодо майна. Якщо ж акцентувати увагу на змістовній стороні відносин власності, то у ній можна диференціювати статичні елементи (володіння (посідання), присвоєння) і динамічні (користування, розпорядження). Очевидно, зняти це протиріччя можна вказівкою на те, що у відносинах власності як складному суспільному явищі існують статичні (володіння, посідання) і динамічні (користування, розпорядження) елементи змісту. Вони властиві йому завжди в сукупності, але залежно від ситуації можуть змінювати своє значення: виходити на перший план, тимчасово не функціонувати тощо. Завершуючи стислу характеристику категорії "власність", варто згадати, що вона має різні типи і форми Так, її класифікація за типами пов'язана з тим, що власність як економічна категорія супроводжує людство протягом усієї його історії, за винятком тих часів, коли людина ще не виділилася з природи і задовольняла свої потреби за допомогою спонтанного, епізодичного володіння і користування речами. Тому певному етапу розвитку (який умовно може бути визначений як "суспільно-економічна формація") відповідає певний тип власності. Традиційно розрізняють первіснообщинний, рабовласницький, феодально-кріпосницький і капіталістичний типи власності. Донедавна як особливий виділяли соціалістичний тип власності. Проте для цього достатніх підстав не було. У країнах, що входили в "соціалістичну співдружність", соціалізм насправді побудований ніколи не був. Безпосередні виробники, як і раніше, піддавалися експлуатації, засоби виробництва фактично не належали працівникам. Той тип власності, що в умовах тоталітарного режиму (іноді явного, Іноді завуальованого) утвердився у цих країнах, химерно поєднував характерні ознаки, властиві типам власності як попередніх епох, так і нині існуючих. При цьому його підґрунтям найбільшою мірою слугував так званий "азіатський спосіб виробництва". У ЦК відсутня згадка про типи власності. Не згадуються вони і в Законі "Про власність", де лише встановлюється, що власність в Україні існує у приватній, колективній та державній формі. (Зазначене положення нині суперечить Конституції і ЦК, де передбачені інші форми власності: приватна, державна, комунальна). При цьому законодавство (ст.ст.325-327 ЦК) не визначає типу (економічної природи) зазначених відносин власності, а лише констатує їх наявність і встановлює суб'єктний склад та деякі особливості правового режиму. Визначившись у такий спосіб щодо розуміння власності як стану присвоєності речей, відображеному в існуванні вольових майнових відносин, у яких одній особі належить право на речі (влада над ними), а інші особи визнають наявність такої влади, слід встановити співвідношення цього поняття з поняттям "право власності". З розуміння власності як стану належності (присвоєності) матеріальних благ певному індивіду, визнаного іншими індивідами, випливає, що такі відносини властиві будь-якому людському суспільству. Водночас право як суспільний феномен (у тому числі І право власності) виникає лише на певному етапі суспільного розвитку, тобто пізніше власності, що історично передує інституту права власності. Проте, виникнувши, право власності не тільки є юридичною формою відносин власності, а й активно впливає на їх формування І розвиток. Це пов'язано з тим, що право є суспільно-політичним інститутом і елементом суспільної свідомості. Відносини власності регулюються різними галузями права. Важлива роль у регулюванні відносин власності належить конституційним (державно-правовим) нормам, які встановлюють форми власності (ст.ст.13, 41, 142, 143), закріплюють рівність усіх суб'єктів права власності (ст.13), гарантії права власності і обов'язки власників (ст.ст.13 і 41 Конституції). Проте головне навантаження тут несуть норми цивільного права, які визначають зміст права власності, підстави його виникнення та припинення, здійснення, порядок і підстави захисту. У цивілістиці розрізняють право власності в об'єктивному І суб'єктивному сенсі. Право власності в об'єктивному сенсі — це сукупність правових норм, що регулюють відносини власності і є юридичною підставою існування і реалізації права власності, яке належить певному суб'єкту, тобто права власності в суб'єктивному розумінні. Крім того, саме норми інституту права власності гарантують реальність права власності у суб'єктивному сенсі. Зокрема ст.321 ЦК на розвиток положень ст.13 Конституції закріплює принцип непорушності права власності, вказуючи, що ніхто не може бути протиправне позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості, крім випадків, передбачених ч.2 ст.353 ЦК. Право власності в суб'єктивному сенсі — це право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст.316 ЦК). Нерідко у цивілістиці право власності в суб'єктивному розумінні визначають також як право особи володіти, користуватися і розпоряджатися річчю через свою владу і у власних інтересах. Саме у праві власності в суб'єктивному сенсі знаходить відображення сутність власності як вищої влади особи над річчю, що визнана іншими особами. Розгляньмо характерні ознаки права власності як суб'єктивного права:

1) це — складне за змістом суб'єктивне цивільне право особи, яке охоплює низку повноважень власника: право володіння, користування і розпоряджання майном (ст.317 ЦК);

2) суб'єктами права власності можуть бути усі учасники цивільних відносин: фізичні особи, юридичні особи (у тому числі юридичні особи публічного права — ст.ст.82, 329 ЦК), держава та інші суб'єкти публічного права. При цьому коло суб'єктів права власності є ширшим, ніж коло учасників цивільних відносин, визначене в ст.2 ЦК. Зокрема згідно зі ст.318 ЦК суб'єктами права власності, крім фізичних осіб, юридичних осіб, суб'єктів публічного права, є також український народ;

3) усі суб'єкти права власності є рівними перед законом (ст. 13 Конституції, ч.2 ст.318 ЦК). Отже, існують рівні умови для здійснення і захисту права власності. Водночас це не означає, що має існувати однаковий правовий режим для всіх форм власності. Іншими словами, хоча приватний власник і держава як суб'єкти права власності є рівними перед законом, але обсяг, призначення цих прав тощо можуть відрізнятися;

4) об'єктом правовідносин власності може бути будь-яка індивідуально-визначена річ. Родові речі можуть бути об'єктом права власності за умови їх індивідуалізації (упакування, маркування, написи тощо);

5) своє право на річ власник здійснює завжди своєю владою і на власний розсуд (ст.319 ЦК). На відміну, наприклад, від повіреного він не потребує спеціальних повноважень, доручення тощо. Діючи на власний розсуд, власник спирається безпосередньо на закон, і його влада (воля) існує незалежно від влади Інших осіб, тоді як права останніх щодо цього ж майна визначаються не тільки законом, а й волею власника;

6) власник має максимально повну владу над речами, що йому належать. Проте вона не є безмежною: дії власника не повинні суперечити інтересам інших суб'єктів цивільного права. Наприклад, власник зобов'язаний вживати заходів щодо запобігання виникненню шкоди здоров'ю громадян і навколишньому середовищу при здійсненні його права власності. Реалізуючи право власності на жилий будинок, він повинен утримуватися від поведінки, яка може заважати сусідам. Права власника можуть бути обмежені правами інших осіб (сервітутами тощо). Крім того, власник не може виходити за загальні межі здійснення цивільних прав;

7) право власності у випадках його обмеження має здатність до самопоновлення. Наприклад, узуфрукт обмежує (обтяжує) право власності. Але після смерті узуфруктарія право власності поновлюється у повному обсязі. Ще Й.О. Покровський називав характерним для права власності "бажання підвестися на весь зріст" або "принцип еластичності права власності";

8) на зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна. Це відповідає передбаченій у ч.б ст.4 ЦК вимозі до актів цивільного законодавства про дотримання принципу однаковості регулювання цивільних відносин на всій території України і означає, що де б не проживав власник і де б не знаходилося його майно, він володіє усією сукупністю повноважень щодо останнього на однакових засадах, визначених Конституцією та ЦК.

2. Ознаки речових прав

На відміну від зобов’язальних прав речові права оформлюють і закріплюють приналежність речей (об’єктів матеріального світу, тілесних об’єктів) учасникам цивільних відносин, тобто, статичні відносини майнові відносини. Зобов’язальні права оформлюють перехід речей та інших об’єктів цивільних правовідносин від одних учасників цивільних відносин до інших, тобто відображають динаміку майнових відносин, іншими словами, цивільний обіг).

Речовим правом визнається право особи на річ, за яким забезпечується задоволення її інтересів шляхом безпосереднього впливу на річ без сприяння інших осіб.

Ознаки речових прав:

1) абсолютний характер речових прав:

- одна із сторін у речовому право відношенні чітко невизначена, зобов‘язаними щодо суб’єкта речового права є кожен учасник цивільних відносин;

- здійснення речового права забезпечується пасивною поведінкою зобов’язаних особі, які повинні утриматися від вчинення певних дій;

2) об’єктами цих прав є лише речі (об’єкти матеріального світу) – Суханов Є.О. (лише індивідуально визначені речі);

3) наявність такої властивості як право слідування (з переходом одного речового права на річ не припиняються інші речові права на неї, іншими словами право слідує за річчю – чт. 659 обов`язок продавця попередити покупця про права третіх осіб на товар; ст. 769 права третіх осіб на річ, передану у найм; ст. 770 правонаступництво у разі зміни власника речі, переданої у найм;

4) вимоги, що випливають з речових прав, підлягають переважному задоволенню (ст. 112 задоволення вимог кредиторів);

5) захист речових прав здійснюється за допомогою особливих речово-правових способів захисту (віндикація, усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном, визнання права власності та ін.) [10, с. 340-341].

3. Види речових прав за цивільним кодексом

Види речових прав установлюються законом. Найменша їх кількість існувала в римському праві. Але всі його категорії речових прав визнаються законодавством системи континентального права і зараз. Права на чужі речі були відомі в давньому римському праві, але остаточне визначення їх і поділ на окремі види було здійснено пізніше в період класичної римської юриспруденції. Усі права на чужі речі стали іменуватися “iura in re aliena”, що буквально перекладається як “права в чужій речі”. Право на чужу річ можна розуміти як юридичне панування, що належить одній особі щодо деяких сторін речі, що знаходиться у власності іншої особи. Таку думку протягом XIX - XX століть висловлювали майже всі цивілісти - дослідники римського права. Яке-небудь іurа іn rе аlіеnа установлювалося на невизначений час (було безстроковим) і захищалося за допомогою речових позовів [6, с. 453].

У римському праві класичного періоду існувало чотири види іurа in re аliеnа: servitutes, еmphyteuses, superficies, hyposhеса. Усі зазначені категорії, хоча і з більш насиченим змістом, існують зараз у законодавствах континентальної системи. Так, стаття 543 Французького Цивільного кодексу встановлює, що на майно можна мати чи право власності, чи просте право користування,чи тільки правовимоги. За обсягом повноважень, які надає суб’єктивне речове право його носію, всі речові права можна поділити на дві групи:

1) право власності;

2) право на чужу річ.

Саме за таким критерієм викладена Книга третя нового Цивільного кодексу [6, с. 455] “Право власності та інші речові права”, яка включає два розділи:

– Право власності;

– Речові права на чуже майно.

Римлянам було відомо декілька видів прав на чужу річ: сервітути, суперфіції, емфітевзиси, право застави. Якщо суб’єкт права власності при реалізації своїх повноважень діє на власний розсуд, у межах визначених законом, то суб’єкт права на чужу річ має більш обмежену владу.

Види речових прав :

1. речове право на своє майно (право власності);

2. речові права на чуже майно:

- право володіння;

- право користування (сервітуту);

- право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис);

- право забудови земельної ділянки (суперфіцій);

- законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже майно (право застави).

3.1. Речове право на своє майно (право власності)

Право власності в об’єктивному та в суб’єктивному розумінні.

В об’єктивному розумінні право власності – це система правових норм, що регулюють відносини щодо набуття, здійснення, припинення та захисту права власності в суб’єктивному розумінні.

Правом власності в суб’єктивному розумінні є найбільш повне право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Право власності в суб’єктивному розумінні розкривається через повноваження (правомочності) власника, які складають зміст права власності. Відповідно до ст. 317 ЦК України зміст права власності складають три повноваження :

1) право володіння;

2) право користування;

3) право розпоряджання [7, с. 484].

На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Громадянське суспільство і демократія 📙 Курсовая → 🆔 66750