Громадянське виховання у педагогічному досвіді вчених - педагогів

Міністерство освіти і науки  України

Житомирський державний  університет імені І.Я.Франка

 

Кафедра педагогіки

 

 

 

 

 

Громадянське  виховання у педагогічному досвіді вчених - педагогів

 

 

 

 

 

 

                                                                                            Курсова робота з педагогіки

                                                                                            Студентки IV курсу 43 групи

                                                                                            Природничого факультету

                                                                                           Денного відділення

                                                                                            Спеціальність «Біологія і географія»

                                                                                             Свеста Тамара Вячеславівна

 

 

 

                                                                                             Науковий керівник:

                                                                                            Вітвицька Світлана Михайлівна

 

 

 

 

 

 

 

 

Житомир – 2008

 

Зміст

 

Вступ……………………………………………………………………………...3

Розділ I.Теоретичні основи громадянського виховання………………………6

1.1.Громадянське виховання……………………………………………………6

1.2.Місце і роль громадянського  виховання в педагогічному вченні  К.Д.Ушинського………………………………………………………………   16

1.3.Громадянська спрямованість виховання молодшого школяра за С.Русовою……………………………………………………………………….22

Розділ II. Громадянське виховання школярів засобами виховних заходів….26

2.1.Методи і засоби громадянського виховання учнів……………………….26

2.2.Основні напрямки громадянського виховання учнів…………………….28

Розділ III.Практичні основи громадянсько виховання…………………….....30

3.1.Виховна година по формуванню громадянської активності………….....30

Висновки………………………………………………………………………...36

Список використаної літератури………………………………………………39

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

В останні роки в Україні  зростає роль громадянськості в житті держави. Громадяни все активніше беруть участь у вирішенні своїх місцевих проблем.

Соціаліст-утопіст Роберт Оуен вважав родину одним із зол на шляху формування нової людини. Його ідея про необхідність винятково громадянського виховання дитини з ранніх років активно втілювалася в нашій країні з одночасним низведенням родини до положення "осередку" з "відсталими" традиціями і звичаями. Протягом багатьох літ, словом і справою підкреслювалася ведуча роль громадського виховання у формуванні особистості дитини.

Подальший розвиток подібного роду ідеї одержали в працях А. С. Макаренко: "Родини бувають гарні і погані. Доручитися за те, що родина може виховувати, як хоче, ми не можемо. Ми повинні організувати сімейне виховання, і організуючим початком повинна бути школа як представниця державного виховання. Школа повинна керувати родиною". Макаренко призивав педагогічні колективи вивчати життя дітей у родині з метою поліпшення їхнього побуту і виховання, а також впливу на батьків. При цьому сімейне виховання повинне було відігравати підлеглу роль, залежати від "замовлення суспільства" [1;78].

Значний педагогічний досвід К.Д. Ушинського, Макаренка з питань виховання дитини на основі традицій народної культури, вдале обґрунтування системи утворення відповідно до  культурно-історичних національних цінностей створили умови для об'єктивного і всебічного вивчення спадщини К.Д. Ушинського та Макаренка.

  Всебічному аналізу педагогічної  системи К.Д. Ушинського присвячені численні роботи дореволюційних і радянських дослідників. У вивчення і впровадження в практику спадщини  Ушинського великий внесок внесли такі видні педагогіки дожовтневого періоду, як Н.Ф. Бунаков, В.І. Водовозів, М.І. Демков, К.В. Єльпицький, В.Є. Єрмилов, П.Ф. Каптерев, Л.Н. Модзалевський, В.П. Острогорський, Д.Д. Семенов, Д.І. Тихомиров, В.І. Чернишов, а також радянські дослідники Г.П. Білозірцев, Н.К. Гончарів, М.А. Данилов, Н.К. Крупська, Д.О. Лордкіпанідзе, ЄЕ.Н. Мединський, В.Я. Струминський, Н.А. Константинов. Вивченню різних аспектів спадщини великого педагога, зокрема  ідеї  народного (громадянського) виховання, яка послужила основою для створення оригінальної російської педагогіки, навчання про роль рідної мови в розумовому і моральному вихованні і навчанні дітей, про народну школу, присвячені праці Є.П. Білозірцева, С.Б. Каменецької, Н.І. Ліфінцевої, В.М. Меньшикова, Л.І. Мищенко, Л.С. Подимової, Л.В. Чернової, Ю.І. Юдина й інших.

Виховання мислиться Ушинським як цілеспрямований, навмисний процес "керування особистістю" ціль якого – підготувати дитину до життя й активної трудової діяльності, виховати гармонічно розвинену людину, яка вміє сполучити свої інтереси з інтересами свого народу і всього людства.

К.Д. Ушинський підкреслював, що громадянське виховання тільки тоді буде справжнім, коли його питання стануть громадянськими для всіх і сімейними питаннями дня кожного, бо організм нових поколінь у народі "носить у собі можливість збереження і дальшого розвитку історичного характеру народу". Педагог застерігав, що виховання може впливати на сімейний характер людини, але на характер народний – ні, тому ніхто немає права втискувати ідею народності у вузькі рамки нашого ідеалу. Людина, як би високо не була розвинена, завжди стоятиме нижче народу.

Автор закінчує свою статтю ствердженням: "де нема громадської  думки про виховання, там нема громадського виховання" [19;103]. Тобто громадянське виховання, яке є складовою народності у вихованні, має бути створено самими  громадянами, воно повинно стати результатом широкого обговорення його в періодичній пресі, і особливо педагогічній. Громадянське виховання тільки тоді виявляється дійовим, коли його питання стають життєво важливими для всіх і пробуджують ініціативу самого народу.

Актуальність громадянської проблематики притаманна не тільки сучасності. Вона привертає велику увагу мислителів-філософів, учених, політичних діячів, письменників, поетів фактично протягом всієї історії людства.

 

Об'єктом дослідження є громадянське виховання.

 

Предметом дослідження є громадянське виховання учнів у педагогічному досвіді К.Д.Ушинського, А.С.Макаренка, С.Русової.

 

Мета дослідження - ознайомитися з педагогічними здобутками великих педагогів Ушинського, Макаренко, їх поглядами і вченням про громадянське виховання.

 

Задачі дослідження:

1. Опрацювати педагогічну літературу з проблеми громадянського виховання.
2. Розкрити ідею народності виховання як центральної ідеї педагогічної теорії К. Д. Ушинського. Розглянути проблему громадянського виховання як складової народності виховання.
3. Сформувати основні методи та способи громадянського виховання учнів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ І. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ГРОМАДСЬКОГО ВИХОВАННЯ 

 

"Ніхто не  викорінить у нас твердої віри  в те, що прийде час, хоча  може бути і не швидко, коли  нащадки наші будуть з подивом  згадувати, як ми довго зневажали  справою виховання і як  багато страждали від цієї недбалості."

К.Д.Ушинський

 

1. Громадянське виховання

 

Громадянське виховання  – процес формування громадянськості  як інтегрованої якості особистості, що дає людині можливість відчувати  себе морально, соціально, політично, юридично дієздатною та захищеною. Воно покликане виховувати особистість чутливою до свого оточення, залучати її до суспільного життя, в якому права людини є визначальними.

Метою громадянського виховання є формування свідомого громадянина, патріота, професіонала, тобто людину з притаманними особистісними якостями й рисами характеру, світоглядом і способом мислення, почуттями, вчинками та поведінкою, спрямованими на саморозвиток та розвиток демократичного громадянського суспільства в Україні.

 Завданням громадянського виховання є:

- визнання й забезпечення  в реальному житті прав людини  як гуманістичної цінності та  єдиної норми всіх людей без  будь-яких дискримінацій, на чому  будується відкрите, демократичне, громадянське суспільство;

- усвідомлення взаємозв’язку  між ідеями індивідуальної свободи, прав людини та її громадянською відповідальністю;

- формування національної  свідомості, належності до рідної  землі, народу; визнання духовної  єдності поколінь та спільності  культурної спадщини; виховання  почуття патріотизму, відданості в служінні Батьківщині;

- утвердження гуманістичної  моралі та формування поваги  до таких цінностей, як свобода,  рівність, справедливість.

- формування соціальної  активності і професійної коплементності  особистості на основі таких  соціальних умінь: готовність до участі в процесах державотворення, здатність до спільного життя і співпраці в громадянському суспільстві, готовність узяти на себе відповідальність, здатність розв’язувати конфлікти відповідно до демократичних принципів, здатність до самостійного життєвого вибору на основі гуманістичних цінностей; формування працелюбності особистості, відповідності за свої дії;

- формування політичної  та правової культури засобами  громадянської освіти, яка дає  знання про політичні системи  і владу на всіх рівнях суспільного життя, про закони та законодавчі системи; виховання поваги до Конституції України, законодавства, державної мови;

- розвиток критичного  мислення, що забезпечує здатність  усвідомлювати та відстоювати  особисту позицію в тих чи  інших питаннях, уміння знаходити нові ідеї та критично аналізувати проблеми, брати участь у дебатах, уміння переосмислювати дії та аргументи, передбачати можливі наслідки дії та вчинків;

- уміння визначати  форми та способи своєї участі  в житті суспільства, захищати  і підтримувати закони та права людини, бути обізнаним зі способом соціального захисту;

- виховання негативного  ставлення до будь-яких форм  насильництва: активне запобігання  виявленню деструктивного націоналізму, месіанських настроїв.

Перед громадянським  вихованням стоїть ряд принципів, яких він повинен дотримуватися щодо особистості. А саме:

- гуманізація та демократизація  виховного процесу, що передбачає  рівноправність, але різнозобовязаність  учасників педагогічної взаємодії,  їх взаємоповагу, переважаючу діалогічність взаємодії, що викликає у виховання позитивну налаштованість до впливів вихователя, відкритість до сприймання громадянських цінностей: щирості, доброти, справедливості, доброзичливості, милосердя;

- самоактивності й  саморегуляції, який сприяє розвитку  у вихованця суб’єктивних характеристик, формує здатність до критичності й самокритичності, до прийняття самостійних рішень, що поступово виробляє громадянську позицію особистості;

- системності, згідно  з яким процес громадянського  виховання зумовлюється гармонічністю розвитку низки взаємопов’язаних новоутворень у структурі особистості;

- системності, згідно  з яким процес громадянського  виховання зумовлюється гармонійністю  розвитку низки взаємозв’язаних  новоутворень у структурі особистості;

- комплексності й міждисциплінарної інтегрованості, який передбачає встановлення в громадянському вихованні тісної взаємодії та поєднання навчального та виховного процесів, зусиль найрізноманітніших інституцій – сім'ї, школи;

- наступності та безперервності, яки полягає в тому, що ще в дошкільному віці громадянське виховання проходить ряд етапів. Він триває протягом усього свідомого життя людини;

- культуровідповідності,  що передбачає органічну єдність  громадянського виховання з історією  та культурою народу, його мовою,  народними традиціями та звичаями, які забезпечують духовну єдність, наступність і спадкоємність поколінь;

- інтеркультурності,  який передбачає інтегрованість  української національної культури.

Для більш повного  представлення про можливості виховання  дуже важливо включити в аналіз питання: що таке людина, що являє собою його сутність, яким чином вона привласнюється людиною у виді загальної диспозиції його особистості? Це дає можливість простежити перетворення ціннісних установок особистості у тому числі і моральних у її поводженні і вже під цим кутом зору подивитися на проблему виховання людини. Будь-яка спроба здійснити подібний аналіз без звертання до сьогоднішніх умов розвитку суспільства, його матеріальної і духовної культури, неможлива. Соціальні відносини в суспільстві складаються з дій реальних особистостей, саме по собі вивчення визначених суспільних відносин людей є разом з тим вивченням реальних особистостей. Любий вид суспільних відносин може бути зв'язаний з деякою суб'єктивністю в оцінці людей їхніх об'єктивних умов існування, суспільних зв'язків. Коли в дослідженні проблем виховання особистості звертаються до сутності людини, то мають через, такі об'єктивні суспільні відносини які не тільки визначають структуру і сутність даної формації, але і формують визначений тип особистості. Способи впливу громадянських відносин можуть бути дуже різноманітними. Це і суспільна свідомість, і "предметно-речовий світ", і побут, і вдачі і багато чого іншого. Але, будучи складовою частиною складної громадянської системи, людина не перетворюється в пасивний продукт соціуму, а виступає як активний суб'єкт, що володіє волею і самостійністю у своєму розвитку і діяльності.

Аналіз сутності людини має важливе значення, особливо для практичного рішення проблем виховання особистості. Необхідно позначити, при цьому, основні характеристики життя реальної людини, її орієнтації, потреби, інтереси. Довгий час у пізнанні людини такому підходу не сприяла надмірна абсолютизація ролі суспільних відносин, і це мало визначені наслідки. По-перше, не спрацьовував закон діалектики, по-друге, усе поглинаюча гіперболізація суспільних відносин робила другорядними поняття з теоретичною моделлю людини. Положення, що створилося, стало дзеркальним відображенням процесів, які відбуваються в суспільстві. Матеріальна і духовна діяльність замість виконання свого прямого призначення, зв'язаного з творчим відновленням суспільних відносин і самої людини, перетворилася в засіб тиражування наявних обставин, стереотипів поведінки і мислення людей. У підсумку незатребуваний творчий потенціал особистостей, її сутність залишилася нерозвиненою.

Природно, не слід кидатися в крайність, принижуючи роль громадянських відносин. Мова йде про те, що гіпертрофування їхньої ролі є гальмом у теорії і практиці виховання людини, покликаного удосконалювати існуючий лад, орієнтованого на діяльне самоствердження й активне використання своїх здібностей. У цьому зв'язку проаналізуємо з погляду впливів на громадянські відносини спонукальних сил особистості. Це можливо, дозволить перебороти методологію об'єктивізму, зведену в абсолют практикою "застою", і звести суспільні умови як вихідну умову реалізації індивідуальних можливостей особистості не тільки у власних інтересах, але й в інтересах усього суспільства а також, перебороти неспроможність і однобічність ідеї виховання як цілеспрямованої діяльності вихователів.

Ситуація складається  так, що швидко мінливі суспільні  процеси вимагають більш заглиблених  розробок, зв'язаних з дією реальних індивідів. При цьому необхідно, щоб вивчалися зв'язки індивідуального і громадянського, тому що, індивідуальне це неповторне, а громадянське має типову форму. Ще існує таке представлення про індивідуальний і громадянський початок у житті людини коли індивідуальне асоціюється тільки із суб'єктивним. Звичайно ж в індивідуальному житті людини присутні чимало загальних моментів, характерних і для інших індивідів, у яких втілюється характер суспільних відносин. В аналізі важливо глибоке знання індивідуальної життєдіяльності людей, їхніх дійсних властивостей і якостей. Можна сказати, що пізнання людини – є конкретизація поняття сутності.

Аналізуючи сутність людини як сукупність суспільних відносин, не можна вдаватися в крайності, інакше, акцентуючи увагу на умовах існування особистості, специфіці  конкретно-історичної епохи суспільств можна упустити особливості внутрішнього духовного світу особистості, її життєдіяльності, тому що неможливо такою глобальною оцінкою пояснити прояв окремих індивідуальних особливостей.  І навпаки, відірваність у розгляді сутності особистості, її духовних властивостей від навколишнього соціального світу за відомими вже причинами не дасть належного результату. Щоб уловити діалектичну взаємодію зазначених сторін, важливо знайти "точку їхнього зіткнення", тобто виділити такий аспект у розвитку людини, при якому найбільше повно і реально проявилася діалектична єдність об'єктивного і суб'єктивного. Це повинна бути така "якість", яка може виступати не тільки найважливішою умовою формування і становлення особистості, але й одночасно можна робити її активним, діючим початком суспільної системи.  По всіх параметрах у такій якості може виступати громадська діяльність, за допомогою якої людина включається в систему об'єктивних суспільних відносин.

Дуже важливо відзначити, що будь-яка громадянська діяльність може виступати як предметна діяльність, як процес втілення сутнісних сил людини в предметах. Вона як би містить у собі два протилежних моменти: "розпредметнення", у якому відбувається засвоєння індивідом соціального досвіду. І "опредметнення" як, прояв його творчих сил, у результаті чого збагачується соціальний досвід.

Будучи включеною в процес виконання і розвитку суспільств, особистість виконує в ній визначені соціальні ролі, виявляючи свою сутність у діяльних зв'язках із суспільством, що мають завжди конкретно-історичний характер. Саме в діяльності особистості здійснюється перехід суспільного в індивідуальне і тим самим створюється конкретна єдність внутрішнього і зовнішнього. Механізм цього переходу не дуже складний. Особистість так чи інакше виконує визначені суспільні функції, що необхідні для функціонування і розвитку суспільної системи. Питання полягає лише в тім, яка при цьому ступінь її громадянської активності. Адже справа не тільки в наявності визначеної позиції і ціннісних установок особистості, але й у тому, наскільки характер існуючих суспільних відносин стимулює активне, творче виконання покладених на неї соціальних функцій. А це визначає кінцевий результат: чи буде сформована творча особистість, чи просто безликий індивід, яким зручно маніпулювати. І коли в суспільстві виявляється невідповідність між соціальними функціями, об'єктивним змістом діяльності і суб'єктивних установок особистості, чекати сплеску її соціальної активності не приходиться. Швидше за все відбудеться процес нівелювання особистості, що, у міру назрівання різного роду конфліктів, може привести до загострення відносин і її відчуженню від соціальних задач і дій даного суспільства. Більш того, якщо прояв творчої активності не реалізовано в соціальній дійсності, то людина як би "замикається в собі", поступово втрачаючи ініціативність, самостійність у виборі і прийнятті рішень, а суспільство стає для неї далеким. Почуття апатії здатне охопити практично всі сторони поведінки людини (включаючи спілкування), породжуючи в результаті пасивний негативізм, що може поступово укоренитися в характері дій людей, і в їхньому відношенні до справ, до навколишніх людей.

З метою запобігання  впливу громадянських відносин, які не сприяють особистісному розвитку, людина схильна створювати близьке їй за духом мікросередовище. Установка, свого роду "угоди", між ірраціональністю людської особистості і відчуженим соціальним життям приведе до безпринципності і виродження індивідуальності. І мова вже йде не про сутність особистості, а про її існування, оскільки втрата людиною своєї активної гуманістичної сутності в громадянських відносинах змінює і її відношення до різноманітної громадянської діяльності, що сприймається як щось другорядне. Виходить, що роздвоєння на "зв'язане із сутністю", стаючи усього лише видимістю, приводить до того, що власне життя людини переміщається в сферу "чистої" рефлексії.

Одним словом, про людину як про особистість можна судити, лише з огляду на її громадянську діяльність, тому що остання є тією сферою поведінки і детермінації особистості, у якій знаходить реалізацію її внутрішній зміст. Ще Гегель говорив, що саме "дія є самим повним і виразним розкриттям людини, розкриттям як її умонастроїв, так і цілей" [3]. І якою би діяльністю людина не займалася, вона завжди щось перетворює чи створює, чи пізнає, чи ж виражає себе через які-небудь статусні характеристики і т.п. Причому в цьому простому виділенні окремих аспектів діяльності іноді криється своєрідна методологічна "плутанина", що ставить під сумнів обґрунтованість деяких типів діяльності. Ґрунтуючись на визначених властивостях, атрибутах діяльності, як наприклад, моральність чи пізнання, нічого не варто вивести і відповідні типи діяльності, у даному випадку – моральну і пізнавальну. Але тоді справедливо виникає питання: а хіба моральний і пізнавальний аспекти не можуть бути притаманні й іншим видам діяльності? Очевидно, уникнути подібної неоднозначності можна в тому випадку, якщо буде, насамперед, зазначений кінцевий результат, та  ключова цінність, здійсненню якої  підлеглі поведінкові акти людини.

У даному контексті було б не зайвим нагадати і про думку, яка зустрічається, у розгляді діяльності як би відірваної від здійснюваного її індивіда, тобто без обліку яких-небудь характеристик. Мова йде просто про місце, займане їм у діяльнісному процесі.  Не останню роль у цьому зіграла переоцінка процесу впізнання індивіда. Створюється таке враження, що суспільство у своїх предметних формах містить усі необхідні компоненти його суб'єктивного розвитку.

І суть справи полягає  лише в тому, щоб людина, у міру найбільш повного засвоєння цих форм, могла вільно орієнтуватися в предметному світі. Зокрема, на думку А.Н. Леонтьева, " особистість людини теж "виробляється" - створюється громадянськими відносинами" [9]

Відповідно до даного висловлення, не люди в процесі своєї взаємодії роблять суспільство, а навпаки, суспільство " робить діяльність утворюючих його індивідів" [3]. Аналогічним чином можна представити, що і сутність людини належить їй не внутрішньо, а тому суспільству цілому, до якого вона відноситься. У такому контексті не завжди ясно представляється взаємний вплив людини і суспільства. Тим більше, що подібного роду "заданість" не у всіх випадках досягає бажаної мети. По-перше, виховні задачі, які нав'язуються, переломлюючи через внутрішній світ особистості, здобувають індивідуальну форму вираження відповідно її здібностям. І розвиток людини здійснюється лише в міру усвідомленого прийняття нею поставлених задач. А тому, що тиск ззовні здійснюється безвідносно до внутрішньої схильності індивіда, то замість природного розвитку її орієнтацій, удосконалювання здібностей, відбувається пошук пристосовницьких форм поведінки, викликаних вимогами зовнішнього середовища.

Практика педагогічної діяльності підтверджує, що якщо в процесі виховання дитина не піддавалася впливам з боку дорослих, то ніякого негативного відношення до виховання в неї не виникає. Більш того, при сприятливому збігу обставин вона сама до нього тяжіє, мобілізуючи в цьому напрямку свої здібності. Небезпека сформувати людину, як  придаток діяльності, грозить небажаними наслідками не тільки на теоретичному рівні, але й у практичній діяльності. Даного роду абсолютизація нічого крім повернення до колишнього стану багато якісного людського життя дати не може. В умовах суспільних змін відкриваються нові пізнавальні можливості діяльного принципу, зв'язані з аналізом проявів активності людини, різноманіттям можливих її форм. Недооцінка діяльності може негативно відбитися на аналізі суспільних відносин, тому що з позицією соціологічного аналізу вони забезпечують теоретичну завершеність принципу діяльності, будучи в підсумку визначенням сутності людини.

Необхідно враховувати, що соціальні умови – не просто супутнє "тло" при формуванні соціально-психологічних якостей особистості і її індивідуальних особливостей, а необхідний соціальний контекст даного процесу. Звичайно, характеризуючи ту чи іншу особистість, виділяють такі її якості, як цілеспрямованість, твердість духу, переконаність в правильності своїх дій, єдність слова і справи і т.п. Зрозуміло, усі ці якості самі по собі дуже важливі, незалежно від того, якій соціальній групі належить особистість. Такого роду чесноти є загальними людськими цінностями. Інша справа, що, переломлюючи в різному змісті свідомості особистості, її інтересів, діяльності, вони можуть специфічно виявлятися. Але суть то їх не змінюється.

Уже із самого моменту  народження людина попадає в сформовану систему суспільних зв'язків, що власне і визначає її соціальний стан, рівень освіти, виховання. Найважливіші, але проте випадкові для людини обставини, що не випливають з її індивідуальної діяльності, так само натискають, утягуючи її в реальне життя. Процес виробництва людини, формування її особистості завжди здійснюється в реальній дійсності. В умовах розвитку суспільства підвищується кількість факторів впливу, це у свою чергу відбивається на вихованні, що відповідає своєму часу, тому що зв'язано з визначеним способом розвитку особистості. У реальному житті усе відчутніше реальна потреба в розвитку суб'єктивності людини, але якщо суспільство не відповідає вимогам світового рівня розвитку, те чиїм же інтересам повинне бути підлегле виховання – вимогам індивіда чи суспільства? Сам факт постійно існуючого протиріччя між індивідуальним і суспільним ставить під сумнів правомірність такої постановки питання. Хоча суспільство і не зводиться лише до суми складових її індивідів, але поза останніми воно позбавлено мети. Воно не може бути самоціллю. Як не може бути нею й окремі індивіди через свою несвободу від суспільства. Виховання стає тією силою, що здатна найбільше повно забезпечити збіг окремого приватного інтересу окремої людини із громадянським інтересом.

Виховання, пристосовуючи  людину до існуючої системи соціальних відносин, є необхідним компонентом функціонування і розвитку її життєдіяльності. Але це не виходить, що воно представляє деякий супровід до інших видів діяльності, адже виховання є одночасно не що інше як самозаміна людини, що збігається зі зміною зовнішніх, стосовно неї, обставин. Таке бачення проблеми дозволяє розглянути людину і її розвиток у контексті загального руху соціальної дійсності. З одного боку, виховання виступає як посилка цього руху, а з іншого його результатом.

Залежність людини від  суспільства – це той незаперечний факт, який не вимагає особливого доказу. Інша справа, індивід може не повною мірою відчувати цю залежність. В часи так називаного застою суспільства склалася ситуація, коли людина, як особистість, можна сказати, "випала" з існуючої в ній системі координат і цінностей. Поправити ж дане положення представляється можливим лише шляхом повернення людині її достоїнства, віри в саму себе.

Таким чином, сутність людини досить складна і різноманітна. Тому в ході дослідження увага, як правило, зосереджується насамперед на розгляді виховання людини в суспільстві.  Лише розкриваючи діалектичну єдність у специфічні протиріччя в системі "людина-суспільство", можна знайти джерело їхнього саморозвитку і їхню оптимальну погодженість. А це значить, що процес збагачення людської сутності не може зводиться до зміни якого-небудь одного компонента розглянутої системи. Перетворенням усіх складових її  компонентів (і суспільних відносин, і предметного середовища, і духовного світу людини, і його потреб) можливе досягнення якісне нового типу особистості. Так що перетворення і розвиток сутності людини відбуваються в нерозривній єдності з перебудовою всіх сторін громадянського життя, орієнтованої на реалізацію можливостей закладених в існуючому ладі.

1.2.Місце і  роль громадянського виховання в педагогічному досвіді К.Д.Ушинського

 

К.Д. Ушинський в своїх  працях підкреслював, що громадянське виховання тільки тоді буде справжнім, коли його питання стануть громадянськими для всіх і сімейними питаннями для кожного, бо організм нових поколінь у народі “носить у собі можливість збереження і подальшого розвитку історичного характеру народу.

Костянтин Дмитрович Ушинський  – видатний вітчизняний педагог, демократ, мислитель, громадський діяч, творець однієї школи, чиї ідеї не втратили своєї сили і в наш час, а навпаки, сприяють  розвитку сучасної педагогічної думки». Велич К.Д. Ушинського є не тільки в тому, що він відкрив нові шляхи розвитку педагогічної науки, підняв їх на якісно новий щабель, а в тому, що його прогресивні педагогічні праці використовувались, використовуються і використовуватимуться для удосконалення процесу навчання й виховання. Гуманізм, демократизм, турбота про загальне благо, патріотизм, зв'язок школи з народним життям, виховуюче і розвиваюче навчання, освітнє і виховне значення рідної мови, праця і виховання – всі ці думки продовжують жити і сьогодні і тому особливо близькі нам.