Грошово-кредитна політика та її особливості в Україні

Міністерство науки І освіти, молоді та спорту України

Харківський національний університет

 імені В. Н. Каразіна

Економічний факультет

Кафедра економічної  теорії та економічних методів управління

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни «Макроекономіка»

на тему: «Грошово-кредитна політика держави

та особливості її провадження  в Україні»

Виконала:

Студентка ІІ курсу    Журавель Катерина

Групи ЕК-21

Перевірила:

к.е.н., доцент       Бервено О. В.

Харків 2011

Зміст

Вступ…………………………………………………………………………….3

1. Загальні засади грошово-кредитної політики…………………………...5
1. Суть та інструментарій грошово-кредитної політики……………….5
2. Основні  цілі грошово-кредитної політики…………………………...8
3. Основні типи грошово-кредитної політики…………………………..9
4. Механізм грошово-кредитної політики……………………………13
2. Грошово-кредитна політика в Україні………………………………….15
1. Основні параметри грошово-кредитної політики в Україні……….15
2. Аналіз поєднання різних типів грошово-кредитної та фіскальної політики України……………………………………………….17
3. Шляхи вдосконалення грошово-кредитної політики в Україні: стратегія фінансової безпеки………………………………………………..25

Висновки……………………………………………………………………….29

Список використаних джерел………………………………………………...31  

Вступ

Пріоритетним завданням державної  влади будь-якої країни є забезпечення стійкого довгострокового економічного росту задля підвищення добробуту  населення та зміцнення потенціалу подальшого її розвитку.

Грошово-кредитна політика є однією із структурних  ланок державного регулювання макроекономічних процесів, які використовуються для  забезпечення економічного розвитку, оптимальної зайнятості населення, стримування інфляції.

Основною  метою проведення грошово-кредитної  політики держави є реалізація системи  заходів у сферах грошового обігу  та кредиту, спрямованих на регулювання  економічного зростання, стримування  інфляції, забезпечення зайнятості та вирівнювання платіжного балансу.

Успіх державної  політики в фінансовому секторі  багато в чому залежить від скоординованності  як стратегічної, так і тактичної  складових грошово-кредитної та фіскальної політики, дій уряду та Національного банку України як на рівні вироблення політики, так і на рівні проведення поточних операцій, їх взаємоузгодженості, підпорядкованості короткострокових вигод та інтересів довгостроковим загальнодержавним цілям [5]. 

Процеси формування національної економіки, її ринкова трансформація зумовлюють складність та неоднозначність побудови грошово-кредитної політики держави  та визначення власної моделі соціально-ринкової економіки.

Все вище згадане вказує на актуальність даної  теми.

Дослідженням  окремих, найактуальніших проблем  сучасної грошово-кредитної політики та її впливу на економічне зростання  займаються такі зарубіжні науковці, як Р.Барро, В.Бернарке, О.Бланшар, Ф.Кідланд, Б.Маккаллум, Г. Манків, Ф.Мишкін, Ф.Модільяні, Е.Прескотт, К.Рогофф, Н.Рубіні, Х.Сала-і-Мартін, Дж.Тейлор, С.Фішер, Б.Фрідмен та  вітчизняні науковці, а саме: А.Гальчинським, О.Гриценко, В.Геєцем, Б.Кваснюком, В.Лисицьким, І.Лукіновим, І.Лютим, В.Черняком, А. Чухном, О.Шаровим, В.Ющенком.

Об’єктом дослідження є грошово-кредитна система та механізм її функціонування в Україні.

Предметом дослідження є ефективність монетарних інструментів при проведені грошово-кредитної політики Національного банку України.

Метою дослідження  є теоретичне обґрунтування ролі монетарної політики в економічному зростанні та визначення концепції  грошово-кредитної політики, спрямованої  на стимулювання економічного зростання  в Україні зокрема.

Реалізація  поставленої мети зумовила вирішення  таких завдань:

1. визначити економічні засади та сутність грошово-кредитної політики;
2. проаналізувати основні параметри грошово-кредитної політики в Україні;
3. проаналізувати поєднання різних типів грошово-кредитної та фіскальної політики України;
4. визначити шляхи вдосконалення грошово-кредитної політики в Україні.

При виконанні курсової роботи були залучені наступні методи дослідження: системний підхід, аналіз та синтез, індукція та дедукція, діалектичний метод, наукова абстракція, частково використаний історичний та логічний метод, статистичний та математичний методи.

Структура курсової роботи складається із вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи - 31 сторінка. Використано літературних джерел – 30. В роботі міститься 4 рисунка та 3 таблиці. Всього 36 сторінок.

1. Загальні засади грошово-кредитної політики
1. Суть та інструментарій грошово-кредитної політики

Грошово-кредитна політика – сукупність заходів у  сфері грошового обігу і кредитних  відносин, які здійснює держава з  метою регулювання економічного зростання, стримування інфляції, забезпечення зайнятості і балансування платіжного балансу. Основні напрямки грошово-кредитної  політики визначаються вищими законодавчими  органами країни, а реалізуються урядами, центральними банками разом з  міністерством фінансів [3;162].

Грошово-кредитне регулювання, яке здійснюється центральним  банком, є одним з елементів  економічної політики держави і  представляє собою сукупність заходів, направлених на зміну грошової маси в обороті, обсягів кредитів, рівня  відсоткових ставок та інших показників грошового обігу і ринку позикових  капіталів. Воно направлене на досягнення стабільного економічного зростання, низького рівня інфляції та безробіття. В законах про центральні банки  особливо підкреслюється їх відповідальність за стабільність грошового обігу  і курсу національної валюти.

Будучи  посередником між державою та банківською  системою країни, центральний банк покликаний регулювати грошові та кредитні потоки за допомогою певних інструментів. З розвитком кредитних систем та ринків позикових капіталів можливості центрального банку безпосередньо  впливати на регулювання та пропозицію грошової маси зменшились, але разом  з тим розширюється арсенал та підвищилась ефективність ринкових інструментів грошово-кредитного регулювання. Вибір інструментів грошово-кредитної  політики, що застосовується центральними банками закордонних держав, досить широкий. Використання різних видів  інструментів змінюється в залежності від направленості економічної  політики країни, ступеня відкритості  її економіки, традицій та конкретних обставин. Існуючі в розпорядженні  банку інструменти грошово-кредитного регулювання поділяються за безпосередніми об’єктами виливу, за своєю формою (прямі та опосередковані), за характером параметрів, що встановлюються під час регулювання (кількісні та якісні), за строками впливу (короткострокові та довгострокові). Всі ці засоби використовуються в єдиній системі.  Класифікація інструментів грошово-кредитної політики представлена на рис.1.1.

Рис. 1.1 Класифікація інструментів грошово-кредитної політики

За формою інструменти грошово-кредитного регулювання  поділяються на адміністративні (прямі) та ринкові (непрямі). 

Адміністративними є інструменти, які мають форму  директив, розпоряджень, інструкцій, які  виходять від центрального банку  і направлені на обмеження сфери  діяльності кредитних інститутів. Вони займають належне місце в практиці центральних банків розвинутих країн, а також отримали широке застосування в державах, які розвиваються. Під  інструментами ринкового характеру  розуміють засоби впливу центрального банку на грошово-кредитну сферу  за допомогою формування належних умов на грошовому ринку та ринку капіталів. Ринкові (непрямі) інструменти відіграють більшою гнучкістю в порівнянні з адміністративними, але результати їх застосування не завжди адекватні поставленій меті. В даний час спостерігається перехід центральних банків розвинутих країн прямих засобів впливу до ринкових.

За характером параметрів, які встановлюються в  процесі впливу центрального банку  на грошову сферу, інструменти грошово-кредитного регулювання поділяються на кількісні  та якісні. За допомогою використання кількісних засобів проявляється вплив  на стан кредитних можливостей банків, отже, і грошовий оборот. Якісні інструменти  представляють собою варіант  прямого регулювання якісного параметру  ринку, а саме – вартості банківських  кредитів.

За строком  впливу інструменти грошово-кредитного регулювання поділяються на довгострокові  та короткострокові у відповідності  до видання реалізації поточних та перспективних цілей грошово-кредитної  політики. Під довгостроковими (кінцевими) цілями грошово-кредитної політики розуміють ті завдання центрального банку, реалізація яких може здійснюватися  від одного року до кількох десятиріч. До короткострокових відносять інструменти  впливу, за допомогою яких досягаються  проміжні цілі грошово-кредитної політики.

На початкових етапах переходу до ринкових відносин, найбільш результативними є прямі  заходи втручання центрального банку  в грошово-кредитну сферу:

• адміністративне регулювання депозитних та кредитних ставок комерційних банків;
• встановлення максимальних обсягів кредитування банком своїх клієнтів;
• зміна рівня мінімальних обов’язкових резервів.

З розвитком  ринкових відносин спостерігається  перехід до опосередкованих заходів  регулювання грошової маси, передусім  до операцій на відкритому ринку та зміни рівня відсоткових ставок.

Вивчаючи  досвід зарубіжних країн, можна зрозуміти, що кожна з них використовує особливий  набір інструментів грошово-кредитної  політики, це обумовлено в першу  чергу особливостями економічної  системи, а також багатьма факторами, зокрема політичним режимом, адміністративно-територіальним устроєм, формою правління, тощо. Але, незалежно  від форм її реалізації, грошово-кредитна політика в залежності від економічної  ситуації, що склалася в країні, має  на меті досягнення визначених цілей.

2. Основні  цілі грошово-кредитної політики

Цілі  грошово-кредитної політики визначаються залежно від рівня розвитку економічних  взаємовідносин у державі. Їх можна  поділити на три групи: стратегічні, проміжні, тактичні (Рис. 1.2).

Стратегічні – це ключові цілі в загальнодержавній  економічній політиці: зростання  зайнятості, збалансування платіжного балансу, зростання виробництва, забезпечення стабільності цін і т. ін.

Проміжні  цілі грошово-кредитної політики –  це зміни в певних економічних  процесах, які мають сприяти досягненню стратегічних цілей. Так, якщо метою  загальнодержавної економічної  політики визначено економічне зростання  при скороченні безробіття, то проміжною  метою в цьому разі має бути пожвавлення економічної кон’юнктури. Проміжні цілі доповнюють стратегічні  та конкретизують їх.

Рис. 1.2. Цілі грошово-кредитної політики

Особливістю проміжних цілей є їхня дія  протягом тривалого періоду, впродовж якого може бути доведено їхню ефективність. Наприклад, активізація кон’юнктури  ринку шляхом зростання грошової маси або зниження відсоткових ставок у короткостроковому періоді  можуть спричинити зростання попиту й цін і лише за умови, що ці заходи активізують інвестиційні процеси, зростання виробництва. Можливо  також забезпечити збільшення пропозиції, що, в свою чергу, має зупинити зростання  цін і стабілізувати їх, але  для цього необхідно тривалий період часу.

Тактичні  цілі полягають у регулюванні  ключових економічних змінних через  банківську систему на основі управління грошовою масою, відсотковою ставкою, валютним курсом тощо і забезпечують досягнення проміжних цілей.

Основними ознаками тактичних цілей є короткостроковість їхньої дії, реалізація їх виключно оперативними заходами центрального банку та багатоаспектність. Ці особливості значно ускладнюють  вибір методів та механізмів реалізації тактичних цілей грошово-кредитної  політики держави [27;44].

_{Визначення  цілей грошово-кредитної  політики обумовлює  необхідність складання  алгоритму їх досягнення. Визначена таким  чином послідовність  операцій реалізується через певний набір інструментів та заходів, що в сукупності складають тип грошово-кредитної політики, що буде розглянуто наступному підрозділі.}

3. Типи  грошово-кредитної політики

Грошово-кредитну політику можна класифікувати за кількома критеріями. Найбільш поширеною  є класифікація за спрямованістю  та мірою впливу регулятивних заходів  на пропозицію грошей (рис. 1.3). За цим критерієм зазвичай виділяють два типи: політику монетарної експансії та політику рестрикції, які є крайніми, протилежними за спрямованістю дії варіантами з усіх можливих механізмів регулювання пропозиції грошей. Але між ними можуть бути проміжні варіанти таких механізмів — політика рефляції та політика дезінфляції.

Рис. 1.3. Типи грошово-кредитної політики за спрямованістю та мірою впливу регулятивних заходів на пропозицію грошей

Експансійна політика полягає в довільному, швидкому зростанні пропозиції грошей, завдяки  чому гроші стрімко «дешевіють», а інфляція набуває високих темпів. Тому цю політику називають ще політикою інфляції, або політикою «дешевих грошей». На етапі розгортання експансійної політики послаблюються контроль і обмеження на емісійну діяльність та операції з рефінансування центрального банку, на кредитну діяльність комерційних банків (знижується норма обов’язкового резервування, облікова ставка, ставки рефінансування, ставки на ринку міжбанківського кредиту тощо).

Зазвичай  метою переходу до експансійної політики проголошується посилення стимулювання ділової активності, економічного зростання  та скорочення безробіття, тобто ті стратегічні цілі, які перебувають  виключно в реальному секторі  економіки і не зачіпають рівня  цін. У короткостроковому періоді  вказані цілі можуть бути досягнуті  завдяки інтенсивному нарощуванню  платоспроможного попиту та зменшенню  процента за кредит. Ці чинники спричинюють  зростання кредитних вкладень у  реальний сектор, зростання інвестицій та обсягів виробництва, кількості  робочих місць та зайнятості. Одночасно  зростають доходи та заощадження  населення, збільшуються інвестиційні ресурси, у тому числі банківські резерви, розвивається кредитування споживчих  потреб населення. На цій основі активно  розширюється попит на споживчому ринку, що стимулює зростання виробництва  товарів та послуг для населення.

Проте довготривале проведення такої політики призводить до безконтрольного нарощування  пропозиції грошей та високої інфляції, яка спричинює тяжкі негативні  наслідки в економіці. Зупинити нарощування  інфляції і попередити чи усунути  її негативні наслідки буває досить складно і потребує значних витрат. Тому уряд країни за нормальних обставин намагаються уникнути експансійної політики.

Більш доцільною  і дієвою є політика рефляції, яку  можна назвати ще політикою «м’якої» інфляції. Пропозиція грошей за цієї політики нарощується повільно, контрольовано. Рефляція зазвичай проводиться після  дефляції (рестрикції), у зв’язку  з чим вона передбачає поступове  підвищення цін до рівня, на якому  вони були до початку дефляції. Поступово  відновлюються також обсяги грошей в обороті та рівень процента (знижується до попереднього рівня). Завдяки такій політиці інфляція підтримується на низькому рівні, стає регульованим стимулятором економічного зростання без відчутного негативного впливу на стабільність грошей. Важливо тільки не перейти межі, за якою інфляція набере форсованої динаміки, яка підірве вартість грошей.

Політика  рестрикції (обмеження) полягає в  різкому скороченні пропозиції грошей, зменшенні маси їх в обороті. Досягається  це обмеженням грошово-кредитної емісії, ужорсточенням умов та зниженням обсягів рефінансування центральним банком комерційних банків, зменшенням обсягів кредитування суб’єктів господарювання та населення. Застосовується звичайно в умовах високої інфляції з тим, щоб загальмувати подальше розкручування інфляційної спіралі. У таких умовах монетарна рестрикція супроводжується ужорсточенням фіскально-бюджетних заходів впливу на кон’юнктуру ринку: підвищенням рівня оподаткування, зменшенням податкових пільг, скороченням бюджетних витрат і бюджетного дефіциту тощо. Тому політика рестрикції має протилежний щодо політики інфляції вплив на економіку і її ще називають політикою дефляції, або «дорогих грошей».

Цільове призначення дефляційної політики полягає в стриманні інфляції. Особливо ефективна вона у згладжуванні циклічних коливань ділової активності, оскільки дає можливість попередити чи загальмувати інфляцію у разі економічного піднесення, викликаного «перегрівом» економіки.

Але разом  з гальмуванням інфляції політика рестрикції послаблює ділову активність, знижує зайнятість, знижує темпи економічного зростання чи навіть скорочує обсяги виробництва. Адже за цієї політики обмежуються можливості підприємств одержувати банківські кредити, нарощувати власні інвестиційні ресурси, що призводить до скорочення інвестицій, спаду виробництва, зростання безробіття. Ці процеси ще підсилюються скороченням попиту населення на товари та послуги через скорочення доходів та заощаджень, зменшенням споживчого кредиту. Тому важливо своєчасно «відпустити» стримуючі чи обмежувальні монетарні заходи, щоб не допустити значних негативних наслідків в економіці.

Проте припинення використання стримуючих чи обмежувальних  заходів не повинне бути раптовим і не виваженим, щоб економіка  не зазнала нового інфляційного шоку. Для виведення економіки з  рестрикційного шоку використовується ще один тип монетарної політики —  політика дезінфляції. За своєю сутністю вона є «м’якою» формою рестрикції, завдяки чому зниження ділової активності відбувається повільно і не спричинює  глибоких економічних спадів. Економічне гальмування в межах цієї політики має обмежуватися лише рамками низьких  темпів зростання виробництва.

Політика  дезінфляції може проводитися як після політики рестрикції, пом’якшуючи  її наслідки в економіці, так і  після політики дефляції, виконуючи  подібну функцію. Вона використовується у випадках, коли інфляція уже розвинулась, реалізується через стримування  макроекономічних показників шляхом регулювання  монетарної та фіскальної політики. Являє  собою м’яку форму дефляції, чия  головна мета – обмежити інфляцію без збільшення рівня безробіття.

Максимально пом’якшити наслідки монетарного керування  можна за умови виключення взагалі  з грошово-кредитної практики двох крайніх типів монетарної політики — експансійної та рестрикційної, і  використання лише двох проміжних —  рефляційного та дезінфляційного [4].

Визначення  центральним банком типів грошово-кредитної  політики дозволяє ідентифікувати цілі грошово-кредитного регулювання, шляхи  їх досягнення та безпосередньо напрям дії монетарних інструментів. Взаємодія  цих інструментів створює систему  регулювання грошово-кредитних відносин, аналіз якої дає змогу говорити про  механізм грошово-кредитної політики, утворений вищезгаданими інструментами.

4. Механізм грошово-кредитної політики

Центральний банк як головний орган  державного регулювання економіки  в межах своїх повноважень  здійснює комплекс заходів, спрямованих  на досягнення цілей монетарної політики, що, як правило, однакові в переважній більшості країн.

Методи  впливу центрального банку поділяються  на:

• селективні (вибіркові);
• загальні.

Селективні  здійснюють регулювання окремих  видів кредитної діяльності комерційних банків, а загальні методи забезпечують вплив на кредитний ринок у цілому.

Розглянемо  більш детально селективні способи  реалізації грошово-кредитної політики.

Селективні  способи реалізації грошово-кредитної  політики центрального банку можуть включати: регламентацію умов видачі окремих видів позик різним категоріям клієнтів; встановлення кредитних стель  і граничних норм річного приросту позик; обмеження окремих видів  банківських операцій (наприклад, кредитування угод з цінними паперами); встановлення граничної маржі при проведенні окремих типів кредитних операцій; лімітування операцій з обліку та переобліку векселів; встановлення верхньої межі процентних ставок за вкладами або  за кредитами та деякі інші види обмежень. Не рідко для різних банків встановлюються не однакові типи та розміри  обмежень, що значно підвищує ефективність грошово-кредитного регулювання, оскільки центральний банк може впливати не лише на обсяг кредитів, а й на їхню структуру. Перевагою селективних  методів є також порівняно  швидкий вплив на діяльність комерційних  банків. Водночас негативними рисами вибіркового регулювання є одностороння спрямованість (виключно на обмеження  ділової активності) та зниження рівня  конкуренції в банківській справі, що негативно позначаєтться на якості послуг банків різним клієнтам.

До загальних  методів реалізації грошово-кредитної  політики належать:

1) операції на відкритому ринку;

2) зміна норм обов'язкових резервів;

3) політика облікової ставки

4) рефінансування [25].

_{Виходячи з  вище викладеного, можна  стверджувати, що грошово-кредитна політика – поняття  досить неоднозначне та багатоаспектне. Важко визначити  єдину шаблонну модель, що можна використати  для будь якої країни. Саме тому, можна  стверджувати, що індуктивний  метод є недоцільним.}

_{Характеризувати грошово-кредитну політику можна виходячи з  її цілей, що обумовлює  в свою чергу її тип та інструментарій.}

_{Весь механізм грошово-кредитної  політики являє собою  систему, складену із інструментів, набір  яких та особливості  яких коригуються  виходячи з особливостей функціонування даної  економічної системи.}

2. Грошово-кредитна політика України
1. Законодавчі основи та основні параметри грошово-кредитної політики України

Механізм грошово-кредитної політики в Україні остаточно сформувався  в інституційному аспекті з прийняттям у 1999 р. Закону «Про Національний банк України». Цим законом у системі  НБУ створено дві окремі самостійні структури — Раду та Правління  НБУ, які є керівними органами центрального банку. Зокрема Рада НБУ  призначена насамперед для визначення та формування грошово-кредитної політики.

Єдиним нормативним документом, який регламентує параметри грошово-кредитної  політики в країні, що розробляється, затверджується Радою НБУ на кожний наступний рік до 15 вересня поточного  року і вноситься в порядку  інформування Верховній Раді та надається  Правлінню НБУ для визначення і проведення грошово-кредитної  політики,  є «Основні засади грошово-кредитної  політики.» [25].

До основних параметрів грошово-кредитної  політики належать величина емісії центрального банку, рівень облікової ставки, верхні межі обсягів рефінансування, ставки обов’язкових резервів, обсяги операцій на відкритому ринку та ін. Саме через  зміну цих найважливіших показників держава і здійснює свою політику у цій сфері задля недопущення  інфляції, застосовуючи відповідні, вище описані інструменти.

Грошово-кредитна політика в Україні  в різні періоди розвитку її економіки  здійснювалась адекватно до тих  процесів, які відбувалися в сферах макроекономіки, фіскальної і структурної  реформ. Вона сприяла економічному зростанню, зупиненню галопуючої інфляції, а також спрямовувалася на забезпечення стабільності національної валюти.

Зараз в Україні продовжує діяти  різноплановий монетарний устрій (визначається декілька цілей проведення грошово-кредитної  політики, які пов'язані з рівнем обмінного курсу, рівнем інфляції, обсягами окремих монетарних агрегатів). Реалізація грошово-кредитної політики забезпечується змішаним методом (частково з використанням ринкових інструментів, частково -  адміністративних).

Національний банк України, як і  всі центральні банки ринкових країн, має у своєму розпорядженні як прямі, так і опосередковані методи. При цьому, світові тенденції  розвинутих країн  в даному питанні  схиляються переважно до опосередкованих  методів.

Країни з перехідною економікою на перших етапах можуть користуватися  здебільшого методами прямого адміністративного  впливу: фіксованими процентними  ставками, цільовим кредитуванням, обмеженням обсягу наданого кредиту. Ефективність цих методів досягається за умов пильного контролю за виконанням установлених нормативів.

НБУ на початку своєї діяльності виділив кілька банків для кредитування пріоритетних галузей народного  господарства за відсотковими ставками, значно нижчими від ринкових. Але  без налагодженого контролю ці кредити  спрямовувались в основному на підтримку  збиткових і малорентабельних підприємств.

Згодом НБУ починає користуватися  в основному непрямими методами грошово-кредитного регулювання, і  насамперед застосовувати норму  обов'язкових резервів. Проте в  розвинутих ринкових країнах центральні банки рідко користуються зміною норм обов'язкових резервів, аби  не порушити усталеної конкурентної рівноваги. Але, на відміну від них, в Україні зміна норми резервів комерційних банків стає оперативним  інструментом. А часта зміна цього  показника робить економічну ситуацію малопередбачуваною.

Облікова ставка НБУ, або ставка рефінансування, теж є інструментом опосередкованого регулювання. Однак  вона в основному має віртуальний  характер, оскільки не відповідає реальному  сектору економіки. Облікова ставка НБУ, скоріше, виконує роль маяка, який показує напрямок грошово-кредитної  політики, і має переважно психологічне значення. Між обліковою ставкою  НБУ і ринковими ставками комерційних  банків — слабка залежність. Навіть 2002 року ринкові ставки комерційного кредиту у 2—3 рази перевищували облікову ставку НБУ (25—30 % проти 8 %).

Операції на відкритому ринку НБУ  здійснює перш за все для покриття дефіциту державного бюджету,  що в  свою чергу викликає так званий «ефект витискання». Тобто приватні інвестиції заміщуються державними, чия ефективність значно менша.

Отже, ефективність монетарної політики в Україні залишається  недостатньою, що проявляється в істотних відхиленнях фактичних параметрів монетарних показників від запланованих в «Основних засадах грошово-кредитної  політики», що може призвести до значного порушення рівноваги платіжного балансу.