Iнформаційна культура

ЗМІСТ

ВСТУП… 3

РОЗДІЛ 1. Сутність інформаційної культури … 6

1.1. Основні положення теорії культурної еволюції 6

1.2. Основні аспекти інформаційної культури.… 10

РОЗДІЛ 2. Культура поведінки у сфері інформаційних відносин … 13

2.1. Взаємозв’язок інформаційної культури з

правовою культурою … 13

2.2. Формування інформаційної культури за

допомогою права … 21

ВИСНОВКИ… 28

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ… 31

ВСТУП

Розбудова інформаційного суспільства відіграє важливу роль у забезпеченні вільного доступу конкретної людини до інформації. Надання кожному громадянину необхідних прав щодо вільного доступу до інформації, а також користування нею з метою задоволення своїх потреб є на сьогодні одним із пріоритетних завдань в Україні, зважаючи на пануючу в усьому світі тенденцію прямування до глобального інформаційного суспільства.

Сучасні наукові погляди на суспільні інформаційні відносини сформували ознаки такого глобального соціотехнічного явища, як інформаційна культура. Інформаційна культура є теоретичною основою перебудови свідомості особи, суспільства, світового співтовариства в умовах формування сучасного етапу інформаційного суспільства, відображенням формування нового етапу розвитку людства - інформаційного суспільства, тобто суспільства, в якому відносини між його суб'єктами ґрунтуються на соціальному потенціалі, що базується на засадах діяльності людей із використанням послуг, надаваних за допомогою комп'ютерних інформаційних технологій і технологій електронного зв'язку.

Інформаційна культура (кібер-культура) - це якісна оцінка за певними критеріями (умовами) рівня функціонування структурних одиниць суспільства (окремих індивідів, підрозділів і конкретної соціальної системи в цілому як сфери суспільних відносин) щодо скеровування технологічного забезпечення отримання, передачі, зберігання та використання інформації з метою досягнення узгоджених і нормативно визначених у суспільстві цілей, завдань, інтересів, потреб. На жаль, сьогодні, з огляду на стан справ у суспільстві, проблеми інформаційної культури ще недостатньо однозначно та повно вивчені системно, а такому потребують комплексного наукового осмислення.

В умовах постіндустріальної епохи, коли інформаційна сфера через  новітні інформаційні технології справляє значний вплив на інші сфери життєдіяльності суспільства та держави, високі пріоритети теорії інформаційного права :-інформаційному синергізмі з іншими юридичними науками (адміністративним, конституції! ним, цивільним, фінансовим, інвестиційним авторським правом тощо) нададуть можливість сформувати в державі потужний базис для розвитку інноваційної економіки держави.

Слід зазначити, що інновація - це результат інвестування інтелектуального рішення в розроблення й отримання нового знання, раніше не залученої ідеї щодо оновлення сфер життєдіяльності людства (технології; вироби; такі організаційні форми соціального буття, як освіта, управління, організація праці, обслуговування, наука інформатизація тощо), а також наступний процес впровадження (виробництва) цього з фіксованим отриманням додаткової цінності (прибуток, лідерство, пріоритет, докорінне поліпшення, креативність, прогрес).

Актуальність  правового аспекту інформаційної  культури визначається тим, що всі соціальні процеси - економічні, психологічні, інформаційні, технологічні та ін., що виникають, відбуваються і припиняються в суспільстві, державі потребують правового регулювання. Ці процеси з'являються, розвиваються, удосконалюються і відмирають чи ліквідуються у правовому середовищі (правовому полі), на його базі. При цьому виникає потреба урегулювання суспільних відносин з урахуванням необхідності визначення правил поведінки людей, співвідношення їхніх, потреб та інтересів з потребами та інтересами окремих соціальних корпорацій, суспільства, держави, міжнародного співтовариства.

У процесі становлення інформації як основного ресурсу розвитку суспільно-політичних і економічних відносин у нашому житті постає багато труднощів світоглядного рівня, бо всі процеси трансформації в суспільстві пов'язані із зміною ставлення до інформації, що зумовлює об'єктивні та суб'єктивні труднощі запровадження інноваційних відносин у житті суспільства.

Актуальність інноваційної моделі розвитку економіки зумовлюється стрімким зростанням впливу науки та нових технологій на соціально-економічний  розвиток, що відбувся протягом останніх 20-30 років. Нові технології докорінно та швидко змінили структуру світової економіки. Виявилося, що неспроможність країни здійснити структурну перебудову економіки відповідно до нового технологічного укладу (чи зволікання з цим) не просто гальмує її розвиток, а призводить до економічної деградації, відсуває її на периферію світових економічних процесів.

У свою чергу, правовідносини та правила поведінки у сфері розроблення і застосування високих технологій є виявом волі суспільства та забезпечуються інноваційними заходами соціально-інформаційного впливу. Вони встановлюють напрями дій і певні заборони дій суб'єктів інноваційної діяльності, сприяють соціотехнологічному досвіду людей. Зазначене свідчить, що інформаційна культура як сфера суспільних правовідносин, як міжгалузевий інститут інформаційного права відіграватиме дедалі більшу роль у розвитку суспільства XXI ст., а тому фахівці-юристи, економісти, політологи, психологи мають бути до цього готовими.

Мета  курсової – розкрити питання культури поведінки у сфері інформаційних відносин.

Об’єктом дослідження є інформаційні відносини у глобальному інформаційному просторі

Предметом дослідження є питання культури поведінки у сфері цих відносин.

Основними завданнями курсової роботи є:

1. Розглянути сутність і основні аспекти інформаційної культури.
2. Висвітлити культуру поведінки у сфері інформаційної культури

РОЗДІЛ 1

Сутність інформаційної  культури

1.1. Основні  положення теорії культурної  еволюції

Як свідчать історичні  джерела, інформація як об'єкт суспільних відносин серед різних народів найбільшого усвідомлення набула на рівні особистого, сімейного, економічного, політичного та військового життя, через інституцію таємниці. В індустріальній цивілізації інформація усвідомлена вже як провідний чинник промислу - промисловості: групової масової діяльності щодо організації виробництва матеріальних благ (речей) на продаж з метою отримання прибутку. Визначальним чинником суспільних відносин стало усвідомлення людьми інформації не тільки як таємниці, а й як промислової власності - права власності (права володіння, користування та розпорядження) щодо винаходів, корисних моделей, промислових зразків, товарних знаків тощо як результатів інтелектуальної (творчої) діяльності, що можуть бути використані чи використовуються для масового виробництва товарів із метою їх продажу й отримання прибутків

Концентруючи знання, набуті цивілізацією, інформація як ресурс суспільного розвитку стає сьогодні оболонкою інноваційного розвитку, а процес засвоєння величезних масивів знань через систему освіти є основним мутагенним чинником нашої подальшої еволюції [15, с. 112].

Значне місце в сучасному  суспільствознавстві щодо культури посідає теорія культурної еволюції. У чому сутність цієї теорії? Для  зручності її дослідження процес змін у розумінні культури умовно поділяють на історичні етапи її становлення. Наприклад, на думку Ф.А. Хайєка, культурна еволюція є наслідком не свідомого створення людським розумом усталених норм, а певного процесу, в якому культура й розум розвивалися паралельно. Заявляти, що людина, здатна мислити, створила свою культуру, не більш виправдано, ніж стверджувати, що ця культура створила її розум. Структури, утворені традиційними людськими звичаями, не є ані природними, тобто генетич-но зумовленими, ані штучними. Тобто вони є не породженнями інтелектуального заміру, а результатом процесу відвіювання чи відсіювання.

Щодо з'ясування сутності останніх двох категорій, то антрополог Р. Турнвальд говорить про Siebung (відсіювання) на відміну від біологічного добору, хоча застосовує це поняття лише до добору людей, а не звичаїв.

Відсіювання кероване тими характерними перевагами, що їх здобувають групи людей зі звичаїв, засвоєних  із якихось невідомих і, можливо, суто випадкових причин. З біології відомо, що не лише серед тварин - птахів і, особливо, мавп - засвоєні звички передаються шляхом імітації, поміж різними групами цих тварин також можуть навіть розвиватися різні "культури".

Важливим чинником становлення  культури соціумів є мова. В історичному  аспекті становлення мови можна вважати, що в рудиментарному вигляді мова виникла з артикуляції. У культурологічному аспекті це можна розглядати як генетичний добір відповідного мовного апарату.

Майже в усіх працях на тему культури наголошується: те, що ми називаємо культурною еволюцією, відбувалося протягом останнього одного відсотка часу існування "людини розумної" (Homo sapiens). Ф.А. Хайєк стверджує, що стосовно того, що ми маємо на увазі під культурною еволюцією у вужчому сенсі, тобто швидкого й дедалі швидшого розвитку цивілізації, це досить слушно. Оскільки вона відрізняється від генетичної еволюції тим, що покладається на передачу набутих властивостей, то вона дуже швидка й, зайнявши домінуючу позицію, поглинає генетичну еволюцію [12, с. 136].

Однак це не виправдовує хибного уявлення, нібито саме розвинутий інтелект, у свою чергу, спрямовував культурну еволюцію. Вона відбувалася не лише після виникнення Homo sapiens, а й упродовж набагато тривалішого попереднього існування роду Homo та його предків-гомінідів.

Концепція здогадної історії мало довіри вселяє сьогодні, коли неможливо точно визначити, що і як відбувалося. Проте розуміння того, як це могло відбуватися, може стати основою для дуже важливих висновків.

Еволюція суспільства  й мови та еволюція розуму пов'язані в цьому аспекті з одним і тим самим утрудненням: найважливіша складова культурної еволюції - приручення дикуна - завершилася задовго до початку документально зафіксованої історії. Саме ця культурна еволюція, що її зазнала лише людина, відрізняє тепер людину від інших тварин

Ернест Гомбріх зазначав, що "історія цивілізації та культури була історією зростання людини від  майже тваринного стану до витонченого  суспільства, розвитку мистецтв, засвоєння  цивілізованих цінностей та вільного застосування інтелекту".

Цей вислів можна порівняти  з думкою Кліффорда Гірца: "Людина - це саме та тварина, що най-безнадійніше залежить від багатьох позагенетичних, зовнішніх механізмів контролю, таких  собі культурних програм для організації  поведінки". Або з іншою його думкою: "Не існує такого явища, як людська природа, незалежна від культури... Наша центральна нервова система... розвинулася насамперед у взаємодії з культурою... Коротко кажучи, ми є недосконалими й незавершеними тваринами, які завершують і вдосконалюють себе через культуру"[12, с. 137].

Аби зрозуміти розвиток культури, ми маємо цілком відмовитися  від уявлення, нібито людина здатна розвивати культуру тому, що її було наділено розумом. Чим вона, безсумнівно, відрізнялася, так це здатністю копіювати й передавати те, чому навчилася. Людина почалася, мабуть, із якоїсь виняткової здатності засвоювати, що треба робити (або навіть більше - чого не робити) за різних обставин. І багато, якщо не більшість, того, чому вона навчилася в цій сфері, вона засвоїла, вивчаючи значення слів.

Правила поведінки людини, що змушували її пристосовувати свої дії до оточення, були для неї, безперечно, важливіші, ніж "знання" про те, як поводяться інші. Інакше кажучи, людина, напевно, частіше навчалася вчиняти  правильні дії, не розуміючи, чому вони правильні, й сьогодні їй усе ще нерідко краще стає в пригоді звичай, аніж розуміння. Інші об'єкти первісне визначалися для людини відповідним способом поведінки стосовно них. Саме сукупність засвоєних правил, які повідомляли людині про правильний і неправильний способи дій за різних обставин, забезпечила їй дедалі більшу здатність пристосовуватися до мінливих умов - зокрема, співпрацювати з іншими членами соціуму (локальної групи).

Традиція як форма  закріплення та вираження правил поведінки у суспільстві, чинних незалежно від будь-якої окремої людини, що їх засвоювала, почала керувати життям людей.

Генетична першість правил поведінки, звичайно, не означає (як, схоже, вважають біхевіористи), що ми й досі можемо зводити модель світу, яка сьогодні керує нашою поведінкою, до правил поведінки. Якщо орієнтир поведінки становлять ієрархії класифікації сукупностей стимулів, що впливають на наші безперервні розумові процеси таким чином, аби здійснити ту чи іншу модель поведінки, то нам усе-таки доводилося б пояснювати більшість з того, що ми називаємо розумовими процесами, перш ніж прогнозувати нові реакції.

На думку Ф.А. Хайєка, неправильно зображати людський мозок або розум як вінець ієрархи  складних структур, породжених еволюцією, який потім створив те, що ми називаємо культурою. Розум – невід’ємна складова традиційної об'єктивної структури засвоєних правил, а його здатність упорядковувати досвід - це набута копія культурних норм, які кожний окремий розум виявляє вже існуючими [12, с. 139].

Соціальний порядок зберігається й може розвиватися лише завдяки тому, що мільйони інтелектів постійно вбирають і модифікують його складові. Аби зрозуміти це, слід спрямувати свою увагу на той процес відсіювання звичаїв, яким систематично нехтує соціобіологія. На думку Ф.А. Хайєка, це - третє й найважливіше джерело того, що він назвав людськими цінностями.

Про них відомо доконечно  мало, але саме їм присвячено більшість  з того, що можна сказати про  природу виникнення культури суспільства.

1.2. Основні  аспекти інформаційної культури

Деякі науковці зробили  певний внесок у формування і теоретичне обґрунтування проблем, які стосуються культури інформаційних відносин у  суспільстві.

Всебічний аналіз наукових праць дає підставу стверджувати, що інформаційна культура є значною  теоретичною основою перебудови свідомості особи, суспільства, світового співтовариства в умовах формування сучасного етапу інформаційного суспільства - кіберцивілізації. Проте проблеми інформаційної культури на сьогодні ще недостатньо однозначно і повно вивчені системно, а отже, потребують комплексного, інтегрованого наукового осмислення. З метою відмежування від різних підходів щодо сутності інформаційної культури на теоретичному рівні вводиться поняття "е-культури" як сучасний рівень розвитку кіберсуспільства - суспільства, в якому домінують комп'ютері технології в мережі глобальної електронної телекомунікації.

Звідси постають завдання вирішення важливих проблем інформаційної  культури, зумовлених, зокрема, такими чинниками:

• потребами сучасного державотворення в Україні;

• розкриття змісту інформаційної діяльності в сучасних умовах як одного із проявів загальнолюдських цінностей;

• дослідження структури інформаційної культури як соціального (феноменологічного) явища;

• визначення перспективи взаєморозвитку соціального, індивідуального, морального аспектів інформаційної культури та відображення їх у праві, зокрема щодо правового регулювання суспільних інформаційних відносин;

• визначення основних напрямів формування інформаційної культури [17,с. 31].

Визначивши змісті та сутність категорії "культура", поєднаємо (генеруємо) її з категорією "інформація". З'ясуємо, які формулювання може мати термін "інформаційна культура". Проведений аналіз різних наукових і популярних джерел дав змогу зробити такі узагальнення.

Інформаційна культура (від лат. cultura - освіта, розвиток та informatio - роз'яснення) - це:

1) множина досягнень певного людського суспільства (групи людей, нації, народу, суспільства, держави, міжнародного співтовариства) у сфері інформаційних відносин (у тому числі мистецтва, науки, техніки тощо);

2) відповідний рівень розвитку інформаційних відносин на певний момент часу, у просторі, колі осіб, що визначається порівняно з попередніми показниками інформаційної культури;

3) множина практичних, матеріальних і духовних надбань суспільства, які відображають історично досягнутий рівень розвитку суспільства і людини у сфері інформаційних відносин та втілюються в результатах інформаційної діяльності. У вужчому розумінні, інформаційна культура - це сфера духовного життя суспільства, що охоплює насамперед систему виховання, освіти, наукової та мистецької творчості, у контексті інформаційних відносин, а також установи й організації, що забезпечують функціону-

вання їх (школи, вищі навчальні  заклади, клуби, музеї, театри, творчі спілки, товариства тощо);

4) ступінь (рівень) довершеності в оволодінні знаннями у галузі суспільних інформаційних відносин та діяльності;

5) метод формування визначеного в ідеалі рівня інформаційних відносин;

6) множина умов, які забезпечують високий рівень, продуктивність, безпеку інформаційних правовідносин;

7) рівень фахової підготовки працівників (працівника) у сфері інформаційних правовідносин та особистої організованості їх:

8) рівень відповідності норм, встановлених у суспільстві, нормам інформаційних правовідносин;

9) галузь загальної культури (як науки), що вивчає проблеми унормування суспільних інформаційних відносин;

10) множина духовних цінностей у сфері інформаційних відносин, створених людством протягом його історії;

11) рівень, ступінь досконалості певної галузі розумової діяльності [17,с.31].

РОЗДІЛ 2

Культура поведінки  у сфері інформаційних відносин

2.1. Взаємозв’язок інформаційної культури з правовою культурою

Розглядаючи сутність інформаційної  культури, слід звернути увагу на такий аспект, як культура поведінки у сфері інформаційних відносин. Зазначимо відправні положення щодо цього.

Культура поведінки у сфері  інформаційних відносин - це:

1) множина особистих та суспільних моральних вимог, які стають для людини (чи певного соціуму, соціального утворення) складовою її звичок і навичок, що виявляються в щоденній (повсякденній) поведінці, діяльності (на виробництві, у побуті, у спілкуванні між людьми);

2) розвиток поведінки суспільних інформаційних відносин;

3) сприяння розвитку рівня суспільних інформаційних відносин (культивування);

4) запровадження, насадження, розвиток суспільних інформаційних відносин [15, с. 128].

Правова культура відрізняється  від інших видів культури предметом, оскільки вона функціонує у сфері правових явищ, правомірної діяльності та поведінки.

Співвідношення правосвідомості і правової культури особистості дає змогу виявити, які ознаки має правова культура, що відрізняють її від правосвідомості. Правова культура неможлива без правосвідомості й включає до своєї структури компоненти останньої.

Разом із тим, правова  культура особистості включає тільки позитивні компоненти. Деформовані  компоненти - субкультура (антикультура), такі її чинники, як протиправні установки, протиправні позиції і орієнтації тощо, не можуть вважатися культурними цінностями. Негативні чинники належать до правового безкультур'я, незважаючи на те, як їх було сформовано - свідомо чи несвідомо, стихійно.

Правова культура особистості - це лише позитивні, суспільнокорисні погляди, ідеї, оцінки, позиції, установки і мотиви, які лежать в основі правомірної і соціально-активної поведінки особи. Таким чином, лише позитивну частину правосвідомості можна віднести до поняття і змісту правової культури.

Правосвідомість і правова культура відрізняються одна від одної формами прояву. Правосвідомість особи виявляється перш за все в правовій культурі, хоч і вона, в свою чергу, впливає на формування правосвідомості. Це означає, що правова культура виявляється в різноманітних формах правомірної діяльності та поведінки. Правосвідомість людини може існувати без такого прояву (інформація у свідомості особи). Вона обмежує свій прояв лише в мотивах, позиціях, переконаннях, установках, які закріплюються і фіксуються "в голові" (в інформації). Зазначене можна розглядати як чинники категорії "ментальність особи".

Правосвідомість може, безумовно, виявлятись у правовій діяльності та поведінці, але тут вона зливається з правовою культурою і ментальністю. Це свідчить про те, що правосвідомість і правова культура функціонують тільки в правомірній діяльності та поведінці, зумовлюючи критерії визначення ментальності. Без діяльності вони можуть існувати тільки потенційно. Разом із тим форми діяльності можуть бути різні.

Правова культура особистості  - це множина правових знань, вмінь і навичок, емоцій, почуттів, вольових компонентів, які виявляються в правомірній діяльності та поведінці.

У системі  формування правової культури можна  виокремити такі структурні компоненти: цілі, принципи, форми, зміст, методи.

У педагогічному контексті  щодо виховання всі ці компоненти можна назвати чинниками формування методології і методики правового виховання.

1. Цілі правового виховання можуть бути загальними і конкретними. Загальними цілями є формування правосвідомості і правової культури, зокрема у сфері суспільних інформаційних правовідносин особистості громадянського суспільства, їх можна конкретизувати залежно від завдань і особливостей правовиховного процесу. Наприклад, перед дитячим садком, школою і сім'єю стоїть завдання сформувати ментальність (звички) щодо дотримання правил дорожнього руху, щодо дотримання порядку в дитячому садку, школі й на вулиці, щодо дотримання норм суспільної моралі та правовідносин при користуванні комп'ютером, у тому числі в Інтернеті, тощо.

2. Правове виховання може бути ефективним лише тоді, коли воно ґрунтується на певних принципах: має певну систему, здійснюється безперервно, цілеспрямовано, послідовно, забезпечене певними засобами, а також підготовленими кадрами.

3. Правове виховання здійснюється в певних формах, їх налічується більше 20, але серед них виділяють найбільш основні (чи відомі):

а) правова освіта (навчання);

б) правова пропаганда;

в) правова просвіта;

г) правова агітація;

д) форми правомірної  соціально-активної діяльності [15, с. 129].

Правова освіта (навчання) - найбільш ефективна і результативна форма правового виховання, оскільки даєпевну систему правових знань. Правову освіту здобувають у школах, училищах, технікумах, ВНЗ (коледжах, університетах тощо), на курсах підвищення кваліфікації працівників різних категорій.

Правова пропаганда - це поширення певних правових ідей, законодавства серед великої кількості населення. Наприклад, правові програми по телебаченню (тележурнал "Закон і ми"), трансляції по радіо, окремі лекції тощо.

Правова просвіта дуже тісно пов'язана з правовим навчанням і пропагандою, але не зводиться до них. Вона має обмежені завдання - дати певні знання з тих чи інших питань права і законодавства, роз'яснити чинне законодавство.

Правова агітація - це поширення правових ідей, знань серед невеликої кількості населення. Вона здійснюється, як правило, безпосередньо агітатором, її можна спостеріг гати під час виборів, коли відбуваються не тільки пропаганда й агітація за того чи іншого кандидата, а й агітація за прийняття певного закону, кодексу тощо.

Правомірна  соціально-активна діяльність, чи поведінка, - це форма правового виховання, яка здійснюється практично в процесі реалізації норм права: використання, дотримання, виконання і застосування.

4. Зміст правового виховання - це найбільш складне питання в системі правового виховання чи навчання, оскільки потрібно визначити, які правові знання і в якому обсязі слід давати. Теорія і практика правового виховання свідчать, що для різних категорій і соціальних груп населення цей зміст зумовлений правовим статусом особи в суспільстві. Наприклад, правовий статус неповнолітніх, студентів, робітників, службовців, підприємців та ін. Для всіх категорійнаселення ці знання зумовлені конституційним статусом громадянина, в якому закріплено основні права, свободи й обов'язки громадян у сфері політичних, економічних, соціальних, культурних і особистих правовідносин. Цей зміст зумовлений також необхідністю отримання спеціальних знань щодо правового регулювання окремих сфер суспільних відносин, у тому числі інформаційних.

Як показала практика правового  навчання у ВНЗ, цей зміст має складатись із двох розділів:

• перший - знання із загальної теорії права ("азбуки права");

• другий - знання з окремих галузей права для спеціалістів гуманітарного профілю, працівників технічного профілю тощо [15, с. 130].

Програми правового виховання, у тому числі у сфері інформаційних правовідносин для різних категорій населення, можуть бути різними за змістом і обсягом матеріалу.

5. Методи правового виховання застосовуються різними суб'єктами, які здійснюють цей процес.

Зазначимо, що під методами правового  виховання ми розуміємо множину  прийомів або способів, за допомогою  яких формуються правові знання, вміння і навички, а також формуються почуття поваги до права, закону і соціальних цінностей, що охороняються і регулюються правом. До методів правового виховання належать такі: метод переконання, покарання, наочності, позитивного прикладу, розв'язання юридичних казусів, заохочення, критика і самокритика, метод навіювання, наслідування тощо.

Форми, методи і зміст  правового виховання можуть змінюватися  залежно від його завдань і  мети. При цьому можуть використовуватись різні засоби, в тому числі засоби масової інформації: телебачення, преса і радіо. Після правового навчання у закладах освіти вони посідають друге місце в правовому навчанні населення.

Свого часу Кабінет Міністрів  прийняв Постанову "Про програму правової освіти населення України" (від 29 травня 1995 р.), в якій передбачається низка заходів щодо поліпшення правового навчання і виховання населення.

Сьогодні недоліком  цього нормативного акта є те, що в ньому не визначено як приоритетні  проблеми інформаційних правовідносин, формування наукових (у номенклатурі ВАК України та Міністерства освіти і науки України) і, відповідно, навчальних дисциплін, зокрема таких: "Соціальна кібернетика", "Правова інформатика", "Інформаційне право" та "Інформаційна безпека". Зазначене можна розглядати як чинники низького рівня інформаційної культури особи, окремих соціальних груп та суспільства в цілому в нашій країні.

Це також свідчить про тогочасний рівень ентропії у влад-них структурах щодо сфери суспільних інформаційних відносин, що є чинником рівня інформаційної культури у сфері правовідносин, предмет яких - комп'ютерна техніка, технології, засоби електронної телекомунікації.

Синтез інформаційної  та правової культури в умовах формування інформаційного суспільства створює  таке соціальне явище, як інформаційно-правова  культура - культуру інформаційних правовідносин.