Iнтеракція в освітньому процесі: технологія організації

Хмельницький обласний інститут

післядипломної педагогічної освіти

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ІНТЕРАКЦІЯ 

 

в освітньому процесі: технологія організації

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2005

 

ПЛАН

 

1. Вступ.           3
2. Теоретичні засади інтерактивного навчання.    5
3. Технологія інтеракції.        11
4. Загальні висновки.         34
5. Список літератури.         37

 

ВСТУП

 

У Національній доктрині розвитку освіти головною освітньою парадигмою   визначено особистісно орієнтовану. Сутність цієї парадигми розуміється через визначення нагальних проблем в освітній сфері та накресленні шляхів їх ефективного розв’язання. Забезпечення сприятливих умов для психосоціального розвитку особистості, розкриття та реалізації її потенціалу, набуття нею життєвоважливих компетенцій, фукціональної грамотності, задоволення пізнавальних інтересів, збагачення її суб’єктного досвіду – є метою особистісно орієнтованої освіти. Реалізація особистісного підходу в освітньому процесі має призвести до одержання нового продукту шкільної освіти – не соціально типової, а індивідуально неповторної  і тим саме цінної особистості, яка має власний потенціал, виявляє суб’єктну активність, самостійність, ініциативу, свідомість та відповідальність   щодо саморозвитку, культурного перетворення себе та соціуму.

Оптимальним для розвитку такої особистості є діалогічне педагогічне середовище, у якому особистість визнається цінною, вільною і шанованою.

У цьому середовищі її підтримують, надають поради, консультують, коригують, допомагають у пошуку шляхів оптимальної  організації особистісної діяльності – учіння, пропонують на вибір напрямок навчання,  обсяг, рівень складності особистісно значимого освітнього змісту та форми і методи його засвоєння, навчають виконувати різноманітні функції, важливі в плані соціалізації особистості. 

Відтак розвитковий навчальний процес в контексті діалогу – це активна взаємодія та спілкування його учасників, тобто інтеракція (від англійського – “інтер”- взаємний, “акт”- дія).

Тривалий час у радянській школі  інтерактивне навчання зазнавало критики, визначалось як метод буржуазної педагогіки, який сприяв надмірній увазі особистості, розвитку критичного мислення, демократизму у стосунках, вільному висловлюванню поглядів і ставлень, тобто реалізації ідей екзистенціалізму як філософії “крайнього індивідуалізму”. Таке навчання, зрозуміло, могло зашкодити утвердженню “парадигми” існуючої педагогіки: учень – об’єкт педагогічного впливу, засіб реалізації соціально-педагогічних цілей та установок, що має бути слухняним, дисциплінованим, відданим, а головне, - органічною частиною (подібною іншим) цілого, системи. У традиційній школі, як відомо, переважав рецептивно-репродуктивний метод навчання та монолог вчителя.

Школа, як завжди, так і тепер, є  моделлю суспільства. Сучасне світове  суспільство виявляє тенденції  до гуманістичного, демократичного розвитку, до взаємодії, співпраці, інтеграції у різних сферах функціонування людей. У цьому зв’язку роль інтеративного навчання як однієї з ефективних технологій соціалізації особистості видається ще більш значущою.

Перехід від звичного монологічного навчання як викладання готових знань  до діалогічного, інтерактивного, проблемно-пошукового, творчого, пов’язаний з подоланням філософських, психологічних та соціальних стереотипів в аспекті педагогічного проектування та організації навчального процесу, а також з труднощами усвідомлення педагогами сутності та значення інтеракції для розвитку особистості учня, набуття ним соціальних компетенцій.

Застосування у педагогічному  процесі сучасних розвивальних педагогічних технологій модульно-розвивального, осмислювально- концентрованого, проблемно-діалогічного навчання, організації навчання за технологією Ельконіна – Давидова -  Репкіна, технології “школи діалогу культур”, програми “Крок за кроком”, “Рівний – рівному” є умовою для теоретичного та практичного засвоєння вчителями інтерактивних методів навчання та адаптації учнів до участі у інтеракціях: бесідах, ділових та рольових іграх, семінарах, тренінгах, дискусіях. Адже саме ці методи організації навчання  є провідними при використанні означених технологій.

Відтак розглянемо теоретичні засади та технологію інтерактивного навчання у сучасній школі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Теоретичні засади інтерактивного навчання

 

Навчальний  процес – соціальне, лінгвістистичне, психолого-педагогічне явище, що характеризується взаємодією трьох його компонентів: комунікації, інтеракції та перцепції.

Комунікація – акт спілкування, зв’язок між  індивідами, обмін інформацією.

Інтеракція  – інформація та дія, поведінковий аспект.

Перцепція – сприйняття та взаєморозуміння.

Інтерактивний – здатний до взаємодії з іншими (людьми, комп’ютером, іншими засобами спілкування).

Інтерактивне навчання – насамперед спілкування, педагогічний діалог. Таке навчання має класифікаційні ознаки, що характеризують його з різних сторін, а саме:

- з точки зору філософії –  як діалектичне;

- за орієнтацією на особистісні  структури – як інформаційне + операційне;

- за характером змісту – як  загальноосвітнє;

- за механізмом засвоєння –  як асоціативно-рефлекторне;

- за основним фактором розвитку – як соціогенне;

- за підходом до дитини –  як антропоцентриське;

-за  переважаючими методами – як  проблемно-діалогічне, пояснювально-ілюстративне;

• за кооперацією учасників – як групове, парне, фронтальне, індивідуальне;
• за організаційними формами – як альтернативне традиційному класно-урочному - заняття в активній формі: проблемна лекція, семінар, брейнстормінг, психодрама, соціодрама, диспут, дискусія, дебати тощо (загалом  у діловій та освітній сфері сьогодні використовується більше 2000 видів інтеракції).

Призначення інтеракцій – стимуляція природної активності учнів: розумової (інтенсивність мислення /генерування ідей, висловлювання припущень, проектування, моделювання, конструювання, дослідження тощо/, творча уява, зосередженність /увага/, спостережливість /аналітико-синтетичні операції);  емоційної (емоційна напруга, переживання); соціальної (імітація виконання соціальних ролей, обмін думками, ставлення, судження тощо); фізичної (фізичне напруження, практична діяльність, рухливість).

При цьому активність розуміється як енергійна, підсилена (інтенсивна) діяльність, діяльнісна участь, діяльнісний стан.

Близьким  за значенням (синонімічним) поняттю  “інтеракція” є поняття “активний  метод (форма)”. Так вважає багато дослідників  інтерактивного навчання. Деякі ж науковці визначають інтерактивне навчання як різновид активного. Так чи інакше, йдеться про технологію активізації, інтенсифікації пізнавальної діяльності учнів, розвитку їх емоційно-вольової сфери, психосоціального зростання та адаптації до змінних умов оточення, підготовки до вільного, розумного та безпечного діалогу з ним.

Суб’єктна активність учнів в інтерактивному навчанні спричиюється багатьма факторами:

• зацікавленістю учнів самим процесом (формою, процедурою) інтеракції;
• ігровим характером навчальної діяльності, прийнятним та цікавим для учнів;
• закікавленістю учнів пізнавальною проблемою;
• зміною (на відміну від традиційного уроку) основного джерела мотивації учіння - з зовнішньої на внутрішню;
• освоєнням усіх рівнів пізнання (знання, розуміння, застосування, аналіз, синтез, оцінка);
• можливістю засвоїти до 90 % інформації (на відміну від 20% засвоєної інформації під час лекції);
• можливістю зменшити на 30-50 % часу на засвоєння інформації;
• залученням до участі у дії всіх учасників;
• випробовуванням себе (учня) у різних ролях (генератора, резонатора, ведучого, опонента, рецензента, арбітра тощо);
• можливістю демонстрації власних найкращих якостей;
• сприятливими для взаємодії умовами (щирість, довіра, відвертість, розкутість, партнерскість, толерантність тощо).

Які ознаки об’єднують більшість  інтеракцій?

1. Це здебільшого імітаційний метод.
2. Це ігровий метод.
3. Це колективний метод.
4. Керована емоційна напруга.

 

Розглянемо особливості  інтерактивного навчання у порівнянні з традиційним:

 

АСПЕКТИ	ТРАДИЦІЙНЕ	ІНТЕРАКТИВНЕ
Організаційний	1.Чіткість структури, впорядкованість  діяльності 2.Монологічність 3.Відсутність спілкування 4.Не потребує попереднього розподілу  ролей   5.Тиша 6.Постійне робоче місце 7.Педагог керує діяльністю учнів	1.Структура змінюється в залежності від ситуації 2.Говорять всі 3.Спілкуються всі 4.Потребує попереднього розподілу  ролей та інструк-тажу щодо  їх виконання   5.Робочий шум 6.Зміна місць 7.Самоврядування
Дидактичний	1.Навчає педагог 2.Однаковий темп, однаковий матеріал, однакові завдання 3.Мало самостійності 4.Співпраця відсутня	1.Навчають учні 2.Різний темп, різний матеріал, різні завдання 3.Повна самостійність 4.Співпраця – основа навчання
Розвивальний	1.Учень – об’єкт 2. Усереднення здібностей учнів 3.Систематичний характер навчання 4.Розвиток логічного мислення   5.Відсутність самопрезентації,  невміння виступати	1.Учень – суб’єкт 2. Здійснення індивідуаль-ного  підходу 3.Спонтанний характер   4. Розвиток логічного, творчого, критичного мислення  5.Навчання виступати, аргументувати,  обгрунто-вувати, доводити власну точку зору
Виховний	1.Відповідальність за себе 2.Неуміння працювати в команді 3.Авторитарність	1.Відповідальність за групу 2.Уміння працювати в команді 3.Паритетність, партнерскість

 

Слід  зазначити, що різні вчені по-різному  підходять до клафікації інтерактивних методів. На основі аналізу літератури можна виділити такі  піходи до класифікації інтеракцій:

• до інтерактивних методів відносяться будь-які навчальні заняття або їх фрагменти, протягом яких відбувається діалог та взаємодія між вчителем та учнями, безпосередньо між учнями (коментування, бесіда, обговорення, опитування, взаємоперевірка, конкурс, диспут, мозковий штурм, інсценування та ін.);
• інтеракції визначаються як ділові (дидактичні) ігри;
• інтеракції ототожнюються з уроками (або етапом уроку) так званої нестандартної форми (урок-диспут, урок-суд, урок-соціодрама, урок-КВК, урок-мандрівка, інсценування тощо);
• до інтеракцій відносяться не тільки заняття,  дидактична мета яких відповідає цілям програми викладання предмету, а й превентивні, тобто інструктивно-консультативні, тренінгові;
• інтеракції класифікуються за ознакою “імітація”-“неімітація”.

Враховуючи ці підходи, накреслимо узагальнючу схему класифікації інтеракцій:

 

 

 

 

 

 

ІНТЕРАКТИВНІ МЕТОДИ

 

 

 

 

 

 

 

Рис. Схема класифікації інтерактивних  методів

 

До кожної класифікаційної групи  інтеракційні методи віднесені орієнтовно. Адже певні з них через зміну  мети можуть відноситися до іншої  групи. Наприклад, тренінг можна використати як превентивний метод, а інших ситуаціях – як імітаційний та неімітаційний. Крім того, показані на рисунку методи не вичерпують всієї кількості відомих інтерактивних методів, отже, їх список можна доповнювати.

Якщо в основу класифікації активних методів (та їх складових – прийомів) навчання покласти спосіб інформаційного обміну, основний напрямок інформаційного потоку, то можна виділити такі три групи методів (інформаційних режимів):

Інтраактивні – всі інформаційні потоки замкнені “всередині” учнів або направлені від них назовні. Учні виступають суб’єктами учіння, виявляють самостійність;

Екстраактивні – всі інформаційні потоки циркулюють навколо об’єкта  або направлені на нього. Учень - об’єкт навчання. Научіння імпліцирується активністю навчального середовища.

Інтерактивні – всі інформаційні потоки двосторонні (діалог). Учень  виступає у постійному суб’єкт-об’єктному відношенні стосовно системи, що навчає. Періодично він стає її автономним елементом.

При всій зовнішній імпровізації, творчому сценарюванні та режисурі інтеракції, вона має відповідати комплексу вимог – загальнопедагогічних, дидактичних, психологічних, виховних технологічних, організаційно-технічних, гігієнічних. Визначимо їх:

Загальнопедагогічні вимоги:

• обов’язковість чіткого формулювання та реалізації комплексної мети: навчальної, розвивальної, виховної;
• дотримання педагогічних принципів;
• врахування закономірностей організації навчально-виховного процесу;
• врахування вікових особливостей учнів;
• чіткість уявлення про те, яким чином обраний для застосування інтерактивний метод буде сприяти соціалізації особистості учня та в якому її аспекті;
• особистісна орієнтованість навчально-виховної взаємодії.

Дидактичні вимоги:

• реалізація дидактичної мети; її відповідність цілям предметної програми та певному етапу пізнання (сприйняття, усвідомлення, запам’ятовування, застосування, закріплення, перевірка);
• доцільність вибору певного інтерактивного методу з огляду на рівень навченості учнів, ступінь їх адаптованості до участі у інтеракції;
• визначення місця та ролі інтеракції в системі інших занять за темою;   
• оптимальність розробленої структури інтеракції та дотримання її;
• врахування суб’єктного донавчального досвіду учнів;
• здійснення індивідуального та диференційованого підходу до учнів в процесі підготовки до заняття та під час його проведення;
• оптимальність відбору методів, прийомів, способів, засобів навчання та контролю і оцінювання;

- логічна завершеність етапів  інтеракції;

Психологічні вимоги:

• створення сприятливого мікроклімату;
• здійснення установки на пошуково-творчу діяльність;
• розвиток внутрішньої мотивації пізнання та діяльності;
• врахування індивідуальних психологічних особливостей та властивостей учнів;
• створення умов для реалізації можливостей учнів;
• гарантування успіху;
• педагогічна фасилітація;
• дотримання інструктивно-демократичного стилю спілкування;
• систематичне формування умінь здійснювати логічні мисленнєві операції та здійснення відповідної корекції;
• розвиток критичного мислення;
• розвиток емоцій;
• заохочування до розумової активності, ініціативи та творчості;
• чергування діяльності та відпочинку.

Виховні вимоги:

• етичність, тактовність учасників;
• толерантність до “чужої” думки;
• виховання волі, розвиток контролю за емоціями;
• формування самостійності;
• розвиток самоврядування;
• виховання колективізму, уміння працювати в команді та відповідальності за спільну справу;
• стимуляція до самоосвіти та самовиховання.

Технологічні вимоги:

• обізнаність педагога та учнів з технологією підготовки та проведення інтеракції та дотримання її на кожному етапі заняття;
• дотримання кожним учасником інтеракції рольової функції;
• дотримання інструкцій та правил проведення інтеракції;
• вичерпне використання потенціалу внутрішніх методів, способів, засобів, дій та операцій.

Організаційно-технічні вимоги:

• обов’язковість попередньої підготовки до інтеракції: планування, розподіл ролей та доручень, консультування, інструктування, виготовлення дидактико-засобового забезпечення заняття;
• підготовка приміщення із врахуванням своєрідності інтеракції (умови для групової роботи, диспуту, дебатів, психодрами тощо);
• розподіл часу на кожний етап заняття;
• логічна завершеність етапів;
• дотримання регламенту, темпу та ритму діяльності;
• дотримання композиції дійства (зав’язка, кульмінація, розв’язка);
• правильність, емоційність, акцентованість мовлення.

Гігієнічні вимоги:

• комфортність;
• профілактика перевтоми;
• чергування праці та відпочинку;
• чистота, порядок.

 

 

Технологія  інтеракцій

 

Технологія проблемної лекції

Лекція (від лат. – читання) – один з розповсюджених академічних методів організації навчання. Розрізняють вступні, оглядові, узагальнюючі та “поточні”. Класифікація лекцій обумовлюється їх дидактичною метою.

Лекція вважається активним методом  організації навчання, поскільки  слухачі під час її слухають, сприймають, усвідомлюють інформацію, виділяють у ній суттєве, складають конспект тощо. Однак використання пояснювально-ілюстративного методу навчання, викладу інформації у вигляді “готівки”, монологічність педагога, який розповідає, пояснює, наводить приклади, демонструє наочність, робить висновки, - не дозволяє віднести лекцію до інтерактивних методів, а також – до проблемних.

У класичному вигляді академічна лекція використовується у системі вищої  та післядипломної освіти. Проте її відсоток з-поміж навчальних занять у інших формах поступово зменшується (25 – 40 відсотків). Особливо це стосується вищих навчальних закладів у розвинутих країнах Європи та в Америці. Так, студенти університетів Великобританії схиляються до  тих навчальних планів, у яких 70 – 75 % часу виділено для проведення тьюторських занять, співбесід, семінарів, практикумів, для самоосвітньої та дослідницької роботи. Шкільна лекція вирізняється від академічної тривалістю, підвищеним контролем та корекцією діяльності учнів з боку вчителя, організацією повторення основних положень тощо.

Академічна та шкільна лекція потребує осучаснення, удосконалення її достатньо  “консервативної” структури та методики. Відтак лекція має набути ознак проблемної, інтерактивної. Це стане можливим в разі включення до її структури проблемної дискусії, діалогу, евристичної бесіди, елементів мозкового штурму, постановки контрольних питань,  обговорення проблем для самостійного дослідження, організації подальших семінарів, практикумів.

 

Орієнтовна структура  лекції з елементами інтеракції:

1. Оголошення теми лекції як актуальної наукової проблеми.

2. Мета як намагання розкрити  тему, здійснити пошук шляхів  розв’язання проблеми.

3. План як послідовність кроків  розв’язання проблеми. Проблемність  та привабливість пунктів плану.

4. Список літератури – як джерел, у яких певним чином розглядається означена проблема. Короткий аналіз наукових підходів до розв’язання проблеми як діалог ідей.

5. Ознайомлення з тезаурусом.
6. Евристична бесіда.
7. Створення проблемної ситуації. Полеміка.
8. Виклад основних тез. Їх фіксація. Виділення головного.
9. Обговорення. Інтерв’ювання.
10. Загальний висновок. Рефлексія.

 

 Оцінка якості лекції

І. Зміст лекції:

• науковість;
• новизна та інформативність матеріалу;
• зв’язок з практикою;
• логічність;
• проблемність;
• діалогічність підходів до розв’язання проблеми;
• внутрішньопредметні та міжпредметні зв’язки.

ІІ. Методика:

1. Відповідність структури навчальній, розвивальній та виховній меті.

2. Логічність побудови лекції. Оптимальність  композиції з точки зору розкриття  головної тези та конструктивних питань, що її реалізують.

3.Доцільне, правильне та вичерпне  застосування перцептивних, логічних  та проблемно-діалогічних методів  навчання та адекватних їм  форм взаємодії та спілкування.

4.Активізація мислення: проблемність, діалогічність наукових підходів до розв’язання проблеми, аналіз, порівняння, пошук аналогій, викликання асоціацій, екстраполяція, обмін думками, полеміка, бесіда тощо).

5. Доказовість, аргументованість  висловлювань.

6. Виділення головних думок.

7. Використання прийомів закріплення (повторення, питання для перевірки, підведення підсумків після кожного етапу лекції та наприкінці).

8. Раціональне використання дошки,  наочних посібників (таблиць, структурно-логічних  схем, малюнків тощо), ТЗН.

ІІІ. Керівництво роботою учнів:

1. Темп лекцій для запису (змінення темпу, паузування, інтонаційне виділення головного).
2. Використання прийомів підтримки уваги (риторичні питання, гумор, екскурси у суміжні галузі, зауваження, ремарки тощо).
3. Оптимальний стиль спілкування (свобода спілкування, можливість задавати питання, дискутування, обговорення, висловлювання власних думок).
4. Активізація мислення: проблемність, діалогічність наукових підходів до розв’язання проблеми, аналіз, порівняння, пошук аналогій, викликання асоціацій, екстраполяція, обмін думками, полеміка, бесіда тощо).

ІV. Лекторські дані педагога:

• компетентність (знання предмету);
• переконливість;
• емоційність;
• уміння встановлювати контакт з аудиторією;
• володіння методикою лекції та її інтерактивних фрагментів;
• тактовність;
• уміння перебудовуватись в процесі взаємодії;
• правильність та виразність мови.

V. Аспект культури мови:

• фонетично-інтонаційна виразність мови, чіткість вимови, немонотонність, уміння управляти голосом;
• нешаблонність мови;
• доцільне використання цитат, крилатих висловів, порівнянь, метафор тощо;
• доступність викладу, прийнятний ступінь популяризації наукових положень;
• узгодженість тону, тембру, темпу та стилю мовлення.

VI. Результати лекції:

• інформаційна цінність;
• реалізація дидактичних цілей;
• виховний вплив;
• активізація мисленнєвої діяльності, викликання емоцій;
• виховний вплив.

 

Технологія семінару

Семінар – від лат. seminarium – “розсадник” знань.

Семінар передбачає обговорення складних питань у змісті матеріалу за темою, а також повідомлень, доповідей, рефератів, підготовлених учнями.

Завдання семінару:

• поглибити, розширити знання учнів, що засвоєні під час попередніх лекцій, самостійної роботи;
• розвинути пошуково-творчу активність та самостійність учнів;
• розкрити сутність протиріч  та складних питань у змісті навчального матеріалу.

До важливих показників якості семінару відносяться:

- розв’язання проблем;

• активізація мислення;
• сформованість в учнів умінь та навичок здійснювати логічні мисленнєві операції;
• сформованість умінь та навичок готувати доповіді, повідомлення, реферати у усній та письмовій формі;
• сформованість умінь та навичок мовлення (логічність, послідовність, конкретність, лаконічність, аргументованість, доказовість, ілюстрованість тощо).

Класифікація семінарів:

• проблемний семінар – розв’язання проблем, подолання утруднень, протиріч у змісті навчального матеріалу;
• семінар – грунтовне відпрацювання вузлових питань;
• семінар – спецсемінар дослідницького характеру за окремими проблемами науки;
• семінар – розгонута фронтальна евристична бесіда;
• семінар – дискусія;
• семінар – захист доповідей;
• семінар – узагальнення та систематизація знань.

 

Структура семінару залежить від дидактичної мети, з якою його організовують. Наведемо структури деяких семінарів.

Проблемний семінар:

1.  Організаційна частина: установка,  інструктаж, постановка проблемних питань, розподіл доручень, ролей.

2. Висування ідей, гіпотез, пропонування моделей. Їх доведення, аргументація. Доповнення. Корекція. Вироблення висновків стосовно розв’язання кожної проблеми.
3. Оцінка результатів.
4. Підсумки. Творча рефлексія.

Семінар – захист доповідей, рефератів:

1. Організаційна частина: оголошення мети, плану; установка, розподіл ролей та доручень (доповідачі, співдоповідачі, опоненти, рецензенти), утворення груп.
2. Інструктаж учасників. Пред’явлення критеріїв оцінювання якості доповіді, реферату.
3. Заслуховування доповідей та співдоповідей або захист рефератів.
4. Організація дискусії. Опонування. Обговорення виступів. Коригування. Пропозиції, рекомендації учасників семінару виступаючим.
5. Оцінка результатів.
6. Підсумки. Творча рефлексія.

Семінар – евристична бесіда:

1. Організазаційна частина.
2. Усвідомлення проблеми.
3. Висування гіпотез, ідей, моделювання.
4. Колективний пошук шляхів доведення гіпотез. Аргументація.
5. Оцінка правильності доведення. Коригування.
6. Підсумки. Рефлексія.

 

 Вимоги до проведення  семінарів:

- визначення кола суттєвих проблемних питань з урахуванням ступеня проблемності та значимості певного питання для розуміння науки, способів використання наукових положень у практичній діяльності;

• попередня теоретична підготовленість учасників;
• своєчасність розподіл завдань, ролей та доручень (на основі диференціального підходу);
• чіткість та доцільність, адресність інструкцій та консультацій;
• оптимальність управління пошуково-пізнавальною діяльністю учнів;
• оптимальне використання комплексу методів, способів та засобів навчання (рецептивні, перцептивні, пошукові; опорні структурно-логічні схеми, таблиці, інструктивні матеріали; ТЗН тощо);
• аргументованість, доказовість всіх положень;
• оцінювання результатів за визначеними нормами та критеріями. Обов’язковість рецензування, оціночного судження;
• дотримання інструктивно-демократичного стилю спілкування педагога та учнів;
• постійне стимулювання та мотивування учнів щодо активної та інтенсивної пошукової діяльності;
• обов’язковість розв’язання проблем семінару;
• оптимальність техніки проведення семінару;
• результативність семінару: досягнення мети семінару через розв’язання проблем, поглиблення знань за темою, формування умінь та навичок пошукової діяльності, розвиток самостійності, оптимальне використання прийомів розумової праці, засвоєння етичних норм взаємодії та спілкування.