Калькулювання витрат

ЗМІСТ

 

ВСТУП................................................................................................................4

1. Методологічні основи  калькулювання витрат............................................5

1.1.Сутність калькулювання  витрат..........................................................5

1.2.Ситема калькулювання  життєвого циклу виробу.............................7

2. Характеристика основних  методів калькулювання..................................13

2.1. Позаказний метод  калькулювання...................................................13

2.2. Попроцесний (попередільний) метод калькулювання...................15

2.3. Калькулювання за методом “директ-кост”.....................................17

2.4. Калькулювання за методом нормативних витрат..........................21

2.5. Цільове калькулювання.....................................................................23

2.6. Метод калькулювання на основі діяльності...................................24

3. РОЗРАХУНКОВА ЧАСТИНА....................................................................26

ЗАКЛЮЧЕННЯ................................................................................................36

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ........................................................38

 

 

 

ВСТУП

Ринкові перетворення, що відбулись у соціально-економічному житті нашої країни, зумовили потребу більш предметно зайнятися стратегічним управлінням. Якщо раніше стратегічне управління було прерогативою держави, її планових служб, то сьогодні — це важлива умова ефективної діяльності підприємства.

Управління підриємницькою діяльністю неможливе без планування витрат, які необхідно понести для отримання бажаного результату своєї діяльності. Саме тому калькуляція є об’єктом дослідженя та логічним продовженням планування.

Актуальність теми полягає  в тому, що калькуляція допомагає суб’єктам підприємницької діяльності приймати оперативні управлінські рішення в поточному режимі роботи підприємства для оптимізації використання власних ресурсів. Калькуляція передує встановленню ціни реалізації товарів, робіт та послуг.

Крім того, калькуляція  допомагає поступовим та еволюційним  шляхом знаходити оптимальні вирішення  використання матеріальних та трудових ресурсів підприємства.

Вдосконалення обліку витрат i калькулювання собівартості завжди знаходиться в центрі дослідження науковців. Питания щодо вивчення методів калькулювання витрат знайшли своє відображення в працях вітчизняних i закордонних вчених: Р.Купера, Р.Каплана, К. Вілсона, С. Голова, Дж. Гаррісона, Г. Емерсона, К. Ларіонової, I. Білоусової, С.Ніколаєвої, Л. Нападовської, М. Чумаченка та інших.

Незалежно від конкретних особливостей виробництва і продукції, калькулювання передбачає розв’язування таких методичних завдань:

• визначення об’єкта калькулювання і вибір калькуляційних одиниць;
• визначення калькуляційних статей витрат та методики їх обчислення.

 

1. МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ КАЛЬКУЛЮВАННЯ ВИТРАТ

 

1.1.Сутність калькулювання  витрат

 

У системі техніко-економічних  розрахунків на підприємстві важливе  місце займає калькулювання – обчислення собівартості окремих виробів.

Калькулювання потрібне для вирішення низки економічних  завдань: обґрунтування цін на вироби, обчислення рентабельності виробництва, аналізу витрат на виробництво однакових  виробів на різних підприємствах, визначення економічної ефективності різних організаційно-технічних заходів.

На підприємствах, як правило, складають (обчислюють) планові  та фактичні калькуляції. Перші обчислюють за плановими нормами витрат, другі  за їх фактичним рівнем.

Різновидом планових калькуляцій є так звані проектно-кошторисні калькуляції, які розробляються на разові замовлення, нові вироби на стадії їх проектування. Особливість цих калькуляцій в тому, що обчислення є приблизним за браком детальної нормативної бази [2].

Об’єкт калькулювання - це та продукція чи послуги собівартість яких обчислюється. До об’єктів калькулювання на підприємстві належать: основна, допоміжна продукція, послуги та роботи. Головний об’єкт калькулювання – готові вироби, які поставляються за межі підприємства (на ринок). Калькулювання іншої продукції має допоміжне значення.

Для кожного об’єкту  калькулювання вибирається калькуляційна  одиниця – одиниця його кількісного  виміру.

У світовій практиці господарювання застосовуються різні методи калькулювання, що зумовлено різним призначенням калькуляцій, типом виробництва та традиціями внутрішньофірмового управління (рис.1.1.1).

 

 

 

 

Рис.1.1.1. Спосіб калькулювання за повними виробничими витратами

За використання методу калькулювання за повними витратами всі види витрат, що стосуються виробництва й продажу продукції, включають у калькуляцію. Такий метод є традиційним для вітчизняних виробничих підприємств.

В інших країнах порівняно  широко застосовують калькулювання  за неповними витратами, тобто в калькуляцію включають не всі витрати на виробництво і збут продукції. Частину непрямих витрат не відносять на собівартість окремих виробів, а безпосередньо віднімають від виручки за певний період під час визначення прибутку.

Істотно впливають на методи калькулювання широта номенклатури продукції підприємства та специфіка виробництва. Найбільш точним та методично простим є калькулювання на продуктивному виробництві. Собівартість одиниці продукції тут обчислюється діленням сукупних витрат за певний період на кількість виготовленої продукції.

Під час калькулювання  витрати групують за калькуляційними  статтями, номенклатура яких залежить від особливостей виробництва. Установлюючи статті витрат, необхідно дотримуватись  таких вимог :

• максимальну частку витрат, які включаються в собівартість треба обчислювати прямо на окремі вироби;
• статті непрямих витрат необхідно формувати так, щоб їх можна було цілком обґрунтовано розподілити між виробами.

Орієнтована номенклатура калькуляційних статей витрат для більшості підприємств різних галузей виглядатиме так:

• сировина та матеріали;
• енергія технологічна;
• основна заробітна плата виробників;
• додаткова заробітна плата виробників;
• відрахування на соціальні потреби виробників;
• утримання та експлуатація машин і устаткування;
• загальногосподарські витрати;
• підготовка та освоєння виробництва;
• позавиробничі витрати (витрати на маркетинг).

Сума перших семи статей становить цехову, дев’яти –  виробничу і всіх статей – повну  собівартість.

В окремих галузях  економіки (і передусім у промисловості) номенклатура калькуляційних статей відхиляється від наведеної. Так, для машинобудування специфічними є статті „закупівельні вироби, напівфабрикати, виробничі послуги сторонніх підприємств організацій”, „спрацьовування інструментів і пристроїв спеціального призначення”, „утрати від браку”, у деяких галузях промисловості виокремлюється стаття” напівфабрикати власного виробництва” (чорна й кольорова металургія).

 

1.2.Ситема калькулювання  життєвого циклу виробу

 

Калькулювання життєвого циклу виробу (Life-Cycle Costing) – це вимірювання й накопичення всіх фактичних витрат, пов’язаних із певним виробом упродовж його життєвого циклу [12].

Калькуляція дозволяє вирішити основні завдання:

• на її підставі визначається ціна на продукцію;
• дані про собівартість використовуються для прогнозування і управління виробництвом та витратами.

Предмет калькуляції  – собівартість продукції (робіт, послуг) по підприємству та його структурних  підрозділах.

Методом калькулювання є система науково-обґрунтованих прийомів розрахунку собівартості продукції (робіт, послуг).

Завдання калькулювання  – забезпечити інформацією апарат управління про собівартість окремих видів продукції та виробів.

Система калькулювання  передбачає виконання ряду робіт, що забезпечують складання калькуляції:

1. Ознайомлення з нормативною  та законодавчою базою.

2. Визначення переліку  витрат, що включаються в собівартість  продукції.

3. Визначення статей  витрат (за видами виробництв  та видами продукції) – облікова  політика підприємства.

4. Обґрунтування методики відображення витрат і їх оцінка по кожній статті калькуляції.

5. Встановлення принципів  розподілу витрат між готовою  продукцією та незавершеним виробництвом.

6. Розробка обґрунтованих  способів розподілу непрямих  витрат між виробництвами та  видами продукції.

7. Оцінка незавершеного  виробництва та готової продукції.

8. Визначення переліку  об’єктів калькуляції та калькуляційних  одиниць.

9. Розробка форми калькуляційного  листа.

10. Встановлення періодичності  калькулювання.

Дана система зародилася на початку 80-х рр.. ХХ ст. В країнах США та європейських країнах. Суть системи полягає в тому, що розробляється новий підхід до поняття повних витрат. Традиційна система калькулювання побудована за принципом “продукція споживає ресурси, а система калькулювання діяльності передбачає, що продукція споживає процеси, а процеси споживають ресурси”.

Суть системи полягає  в тому, що на певні види продукції  списуються прямі витрати, а непрямі  витрати групуються і відносяться  тільки на ті види продукції, що споживають відповідні виробничі процеси. Для кожного виду непрямих витрат може бути обрана своя база розподілу (заробітна плата, площа цеху, машино-години роботи обладнання).

В вітчизняній практиці ці витрати (непрямі) списуються:

• витрати на утримання і експлуатацію машин і обладнання;
• витрати на підготовку і освоєння виробництва нових видів продукції;
• загальновиробничі витрати.

Дані витрати можуть розподілятися на конкретні види продукції.

Особливості калькулювання собівартості продукції комплексних виробництв.

Виробництво вважається комплексним, якщо в одному технологічному процесі одночасно виготовляється декілька (або один) основних продуктів та побічна продукція і відходи.

Калькулюється тільки основна продукція, побічна продукція та відходи  оцінюються за встановленими методами (оцінка відходів більше 2 видів).

Розрізняють багатопродуктове комплексне виробництво та одно продуктове.

Процес калькулювання в комплексних  виробництвах потребує вирішення ряду методологічних питань, пов’язаних з  розрахунком собівартості, а саме:

• методи оцінки попутних продуктів;
• методи оцінки відходів;
• розподіл загально виробничих витрат (між основною та побічною продукцією або між основними продуктами);

З метою ефективного  управління собівартістю застосовують різні види калькуляцій (таб.1.2.1).

    Таблиця1.2.1.

Класифікація калькуляцій  з метою управління собівартістю

Ознака класифікації	Види калькуляцій
За характером виробництва	масові (періодичні) індивідуальні проміжні
За часом складаня	директивні стандартні (нормативні) планові звітні
За рівнем охоплення	галузеві повні виробничі внутрішньогосподарські змінних витрат технологічні
За властивостями калькуляційного  об’єкту	загальні параметричні за центрами витрат

 

Масові калькуляції  складаються за певний період з метою  розрахунку собівартості одиниці виробу.

Індивідуальні калькуляції  складаються після завершення виробництва  окремого замовлення (при позамовному  методі).

Проміжні калькуляції  складаються на окремі етапи робіт  довготермінових контрактів (будівництво, наука).

Директивні калькуляції (попередні) складаються до початку робіт.

Стандартні калькуляції  застосовуються з метою встановлення допустимих витрат на виробництво продукції  на основі науково - обґрунтованих норм.

Планова калькуляція  складається на основі виробничих норм і дозволяє визначити витрати виходячи з досягнутого рівня організації праці і управління техніки, технології.

Кошторисна калькуляція  застосовується в організаціях, які  виконують довготермінові контракти. Вона дає можливість встановити ціну контракту (будівництво, наука тощо).

Звітні калькуляції  складаються на основі даних бухгалтерського  обліку про фактичні витрати на виробництво.

Галузеві калькуляції  показують рівень собівартості однойменної  продукції в конкретній галузі. Складаються  вище стоячою організацією.

Повні калькуляції показують витрати на виробництво та збут продукції (застосовуються для встановлення ціни на продукцію, визначення беззбитковості виробництва тощо).

Виробничі калькуляції  показують виробничу собівартість продукції.

Внутрішньогосподарські  калькуляції складаються на продукцію окремих цехів основного та допоміжного виробництва. Застосовуються для визначення вартості наданих послуг одного цеху іншому.

Калькуляції змінних  витрат включають лише змінні витрати  на виробництво. Такі калькуляції допомагають  визначити маржинальний прибуток.

Технологічні калькуляції  складаються на окремі види продукції, вузли, деталі тощо. Вони не включають  вартість послуг сторонніх організацій, вартість купованих напівфабрикатів  і комплектуючих виробів тощо (визначається технологічна собівартість – власними силами).

Загальні калькуляції  показують собівартість певного  виду продукції по підприємству.

Параметричні калькуляції  дають уяву про собівартість продукції  в розрахунку на одиницю певного  параметра (наприклад, собівартість однієї кінської сили, собівартість однієї машино-години роботи обладнання).

За центрами витрат показують  собівартість продукції певного  підрозділу підприємства (наприклад, собівартість хлібопекарного цеху).

На підприємствах застосовують напівфабрикатний та безнапівфабрикатний варіанти обліку витрат.

Напівфабрикат – це продукт, який пройшов технологічну обробку  на певному переділі і для нього  він є готовою продукцією.

Напівфабрикат може бути реалізований на сторону або переданий  в обробку на наступний переділ  на підприємстві. В бухгалтерському обліку відкривають рахунок напівфабрикату.

Безнапівфабрикатний варіант  обліку витрат не передбачає міжцехове  переміщення напівфабрикатів у  бухгалтерському обліку.

 

 

2. ХАРАКТЕРИСТИКА ОСНОВНИХ МЕТОДІВ КАЛЬКУЛЮВАННЯ

 

2.1. Позаказний метод калькулювання

 

Система позаказного калькулювання використовується в тих виробництвах, де витрати матеріалів на технологічні цілі, основну заробітну плату виробничих працівників та загальновиробничі витрати легко співвіднести із випуском конкретної продукції або виконанням будь-яких послуг.

Організація системи  позаказного обліку виробничих витрат можлива при визначених умовах виробництвах. Головною умовою є можливість виділити та індивілізувати виготовлення унікального  або виготовляємого за спеціальним замовленням виробу чи незначної партії виробів та отримати інформацію не про середню, а про індивідуальну собівартість одиниці продукції.

Індивідуальне виробництво  характеризується довгим циклом виробництва  на узкоспеціалізованих та широкоспеціалізованих підрозділах по відношенню до випускаємої продукції. При цьому випускаються не повторюючі або повторюючі вироби різних розмірів – крупні, середні та малі. Продукція в багатьох випадках складна, складена з великої кількості операцій.

Одиничному та малосерійному виробництву притаманні найбільш складні системи оперативного планування й управління виробництвом із використанням укрупнених планово-облікових одиниць: виробничий заказ, товарокомплект, вузловий комплект. Зв’язок між окремими етапами забеспечується цикловими (сітьовими) графіками, зведеними графіками запуску – випуску заказів [9].

Виробничий заказ як планово-облікова одиниця включає  весь комплекс робіт, від яких залежить досягнення кінцевого результата –  виконання заказу.

При продовженості циклу зборки більш ніж одного місяця деталі подають до зборочних цехів та дільниці партіями у відповідності з графіком виконання зборочних робіт; до оброблюваних цехів вони постачаються в комплекті, необхідному для зборки вузла або групи вузлів, що належать до наступної обробки у виробництві. Планово-обліковою одиницею для заготовельних та оброблюваних цехів буде комплект деталей на вузел або групу вузлів, для зборочних цехів – етапи загальної зборки або виробничий заказ.

Відпуск матеріальних цінностей  зі складів оформлюється різними первинними документами в залежності від використовуючи систем матеріального забезпечення робочих місць. В любому випадку відпуск здійснюється по завчасно запланованими лімітами на підставі набору норм витрат матеріалів, відповідним спеціалізації та організаційній самостійності виробничих підрозділів. При децентралізованій системі відпуска матеріалів використовуються лімітні відомості повного переліку матеріалів, використованих цехом, при централізованій системі – лімітні відомості для бригади.

Ліміт по кожному найменуванню матеріалів розраховується спеціальною  службою на базі плануємого запуску  заготовок, деталей та напівфабрикатів, а також єдиних норм запасів ресурсів в цехових складах, на робочих  місцях та норм витрат згрупованих  за планово-обліковим одиницям.

Для цілей визначення фактичних матеріальних та трудових витрат, що відносяться до конкретного  замовлення, деякі підприємства використовують комбіновані первинні документи, відображаючи рух сировини та матеріалів в цеху. Облік розпочинається з нульового рівня управління, тобто з місця виникнення інформації. Калькуляцію заказу здійснюють по мірі його закінчення.

Система позаказного калькулювання характеризується:

• концентрацією даних про витрати та віднесення витрат на окремі види робіт або серії готової продукції;
• зміненням величини витрат по кожній закінченої партії, а не за проміжок часу.

 

2.2. Попроцесний (попередільний) метод калькулювання

 

Попроцесний метод обліку витрат використовується на підприємствах  із такими виробництвами, де готова продукція отримується в результаті послідовної обробки вихідного матеріалу на окремих технологічних відокремлених стадіях, фазах або переділах [14].

Переділом називається  така сукупність технологічних операцій, яка закінчується виготовленням  проміжного продукту (напівфабрикату) або отриманням кінцевого готового продукту.

Сутність попередільного методу полягає в тому, що облік  витрат ведеться за переділами, а в  переділах – за статтями калькуляції  та видами продукції. При цьому прямі  витрати обліковуються за кожним переділом, а другорядні – за цехом, виробництвом, підприємства в цілому із наступним розподілом між собівартістю продукції переділів відповідно прийнятим базам розподілу (рис. 2.2.1).

Існують два варіанта попередільного методу обліку витрат: напівфабрикатний та безнапівфабрикатний. При напівфабрикатному варіанті продукція кожного переділу є напівфабрикатом для наступних переділів або може реалізовуватися на сторону. Це визначає необхідність оцінки напівфабрикатів за фактичною, нормативною або планової собівартості, чи за розрахунковими або відпускними цінами. При цьому варіанті собівартість напівфабрикатів відображається на відповідній статті – „Напівфабрикати власного виробництва”.

При безнапівфабрикатному варіанті по кожному переділу обліковуються, головним чином, лише витрати на обрабку. Собівартість готової продукції розраховується сумуванням витрат на сировину та вихідні матеріали, витрат всіх переділів на обробку та загальновиробничих витрат. При цьому калькулюють лише собівартість готової продукції.

 

 

 

 

Рис. 2.2.1. Схема попроцесного методу калькулювання

 

2.3. Калькулювання за методом “директ-кост”

 

Директ-кост - застосовується для прийняття управлінських  рішень, щодо фактичної рентабельності продукції (рис.2.3.1). В собівартість враховуються тільки змінні витрати.

Система калькулювання  “Директ-кост” є однією з найбільш використовуваних в управлінні на сучасних підприємствах. У цьому випадку в калькуляцію включаються витрати, безпосередньо зв'язані з виготовленням даного виробу. Тому критерієм точності числення собівартості продукції повинна бути не повнота включення витрат у собівартість, а спосіб їхнього віднесення на виріб.

 

 

 

Рис.2.3.1. Калькулювання за методом “Директ-кост”

“Директ-кост” - це один з методів обліку витрат по неповній собівартості. Основною його особливістю є те, що собівартість продукції враховується і планується тільки в частині змінних витрат. Постійні ж витрати поетапно списуються за рахунок фінансового результату. Ефективне керування витратами і прибутком залежить від точності калькуляції. Найбільш точною є та калькуляція, що містить у собі не усі види витрат, а тільки ті, котрі безпосередньо зв'язані з виробництвом даної продукції.

“Директ-кост” дозволяє реалізувати продукцію за маржинальною собівартістю, що найбільше актуально в даний час при неповному завантаженні виробничих потужностей, коли основна продукція поглинає всі накладні витрати [7]. При цьому рентабельність продукції, розрахована на базі змінних витрат, підвищується, оскільки всі постійні витрати уже відшкодовані в складі повної собівартості основного продукту.

Однак необхідно відзначити, що границі застосування “директ-кост” на сучасному етапі розвитку економіки і підприємництва в країні має ряд особливостей. Ці особливості визначаються перевагами його використання, рівно як і недоліками.

Переваги використання системи “директ-кост” можна систематизувати за двома напрямками, в основі яких лежить логічний аналіз.

Характеризуючи перший напрямок переважного використання “директ-кост”, слід зазначити те, що його реалізація виправдана на підприємствах з невеликим обсягом діяльності і малим по розмірах (чисельність працівників не повинна перевищувати 50 чол.).

Другий напрямок припускає створення самостійної системи внутрішнього обліку і звітності на середніх і великих підприємствах зі складною організаційною структурою і здійснюючих масове виробництво. Організація обліково-аналітичної системи керування витратами є справою досить витратною, а тому під силу лише стійким у фінансовому відношенні і перспективним (розширення виробничих потужностей, ринків збуту і т.д.) підприємствам.

Головна перевага методу “директ-кост” полягає в розділенні постійних та змінних витрат. Це дозволяє вирішити найважливіші задачі управління витратами:

• визначення нижньої границі ціни продукції або замовлення (відповідає змінним витратам);
• проведення порівнювального аналізу доходності різних видів продукції;
• визначення оптимальної програми випуску та реалізації продукції;
• вибір між власним виробництвом продукції або послуг та їх покупки на стороні;
• вибір оптимальної з економічної точки зору технології виробництва;
• визначення точки беззбитковості та запасу стійкості підприємства та інше.

З огляду на недоліки застосування системи “директ-кост”, необхідно відзначити, що їхня конкретизація можлива в результаті вивчення особливостей виробничих процесів кожного конкретного підприємства.

Найбільш типовими недоліками є наступні:

•   складності в розподілі витрат на прямі постійні і прямі перемінні і як наслідок — неточність визначення собівартості (витрати виникають не в результаті виробництва, а внаслідок підтримки виробничих потужностей у робочому стані);
•   складності калькулювання, і як наслідок — необхідність додаткового навчання персоналу підприємства.