Класифікація доказів

ЗМІСТ:

Вступ

Розслідування злочинів, розгляд і вирішення кримінальних справ у суді – це сфера органів кримінально-процесуальної діяльності. Процес доказування – це пошук, виявлення, фіксація, перевірка та оцінка доказів і їх процесуальних джерел, обґрунтування висновків з метою встановлення об’єктивної істини і прийняття на її основі правильного, законного, обґрунтованого і справедливого рішення.

На часі прийняття нового Кримінально-процесуального кодексу України (далі – КПК України) як одного з кроків адаптації національного законодавства до правових систем країн Європейського Союзу. Кримінально-процесуальне законодавство повинно бути ефективним засобом протидії злочинності та інструментарієм захисту прав і свобод людини. Проте процес його удосконалення є складним і неоднозначним.

Проект нового Кримінально-процесуального кодексу України, прийнятий Верховною Радою у першому читанні, викликав неоднозначну реакцію фахівців. Навколо окремих його правових інститутів розгорнулась широка дискусія. Не менш гострою серед інших правових проблем залишається питання доказів. Серед науковців не склалось єдиного підходу щодо визначення поняття доказів. У науковій літературі висунута концепція доказів як єдності фактичних даних та їх процесуальних джерел, а інші вважають, що слід розрізняти докази, як відомості про факти, обставини та їх процесуальні джерела.

За чинним КПК України (ст.. 65) доказами є всякі фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом  порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці фактичні дані повинні бути: 1) Отриманими належним суб’єктом у ході здійснення ним кримінально-процесуальної діяльності; 2) з дотриманням визначеної законодавством процесуальної форми; 3) міститься у джерелах, вичерпний перелік яких зазначений у ч. 2 ст. 65 КПК України. Будь-яке відхилення від загальних вимог породжує для визнання доказів недостовірними чи недоступними, а, отже, непридатними для обґрунтування та прийняття процесуального рішення.

Отже, актуальність теми дослідження полягає у необхідності глибше вивчити проблему, яка винесена в заголовок роботи, оскільки цю проблему не можна вважати однозначною в силу її важливості для кримінального процесу.

1. Поняття доказів та джерел доказів у кримінальному процесі

Поняття доказів у науці кримінально-процесуального права є одним з провідних, найважливіших.

Таке поняття в даний час є легальним, воно закріплено в ч. 1 ст. 65 КПК, де докази визначено як всякі фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Питання про сутність доказів, їх властивості протягом досить довгого часу привертало пильну увагу науковців, які пропонували різні тлумачення цього поняття. Деякі автори вважали, що доказами в кримінальній справі є факти реальної дійсності. Саме так свого часу визначав докази відомий вчений Л.Є. Владиміров. Він писав: «Кримінальним доказом називається будь-який факт, який має призначенням викликати у судді переконання в існуванні або неіснуванні будь-якої обставини, яка складає предмет судового дослідження».1

Аналогічно визначав докази А.Я. Вишинський: «Судові докази — це звичайні факти, ті ж здійснювані в житті явища, ті ж речі, ті ж люди, ті ж дії людей. Судовими доказами вони є лише тому, що вони вступають в коло судового процесу, стають засобом для з'ясування обставин, які цікавлять суд та слідство».2

Про докази як факти реальної дійсності писали і інші автори — М.А. Чельцов,3 М.Л. Якуб.4

Таке визначення суті доказів було притаманне тому періоду розвитку науки, коли чинне законодавство не містило чіткого визначення даного поняття.5

Згодом почався новий етап у розробці поняття доказів, пов'язаний з прийняттям в 1958 році загальносоюзного нормативного акта — Основ кримінального судочинства Союзу РСР та союзних республік, а потім і кримінально-процесуальних кодексів, зокрема чинного до даного часу КПК України, де було дано наведене вище визначення поняття доказів. В.Я. Дорохов,6 Л.М. Карнеева,7 М.М. Михеенко,8 Н.М. Кипнис9 і багато інших авторів обґрунтовували свою точку зору — доказами є не факти реальної дійсності, а відомості (інформація) про факти. Звичайно ж, розглядаючи докази як відомості про факти (а не факти реальної дійсності), ці автори піддавали аргументованій критиці першу точку зору.10

Дійсно, важко погодитись з тим, що в кримінальному судочинстві дізнавач, слідчий, прокурор, суд оперують фактами реальної дійсності, фактами, яких вони зазвичай не спостерігають, які залишилися в минулому і які необхідно встановити для того, щоб з'ясувати всі обставини злочину, який було вчинено, і правильно вирішити кримінальну справу. Коли органи досудового слідства, прокурор, суд допитують свідка, потерпілого або обвинуваченого (підсудного), одержують та вивчають висновок експерта, вони мають справу не з фактами реальної дійсності, а з відомостями, інформацією про те, що бачив або чув свідок, що робив обвинувачений, які відомості встановив експерт, котрий провів певні дослідження. Зауважимо, що такі відомості можуть відповідати дійсності, а можуть бути і помилковими або завідомо неправдивими, тобто йдеться саме про відомості, а не факти реальної дійсності.

Очевидно, що в названих випадках слідчий, прокурор, суд сприймають певні дані опосередкованим шляхом, вони самі не спостерігають безпосередньо ті події, про які розповідають допитувані особи, ті обставини, про які зробив висновок експерт. Тобто тут має місце опосередковане пізнання і інформаційна сутність доказів у цьому випадку більш-менш очевидна.

Але в деяких випадках можливе і безпосереднє спостереження дізнавачем, слідчим, судом певних обставин, пов'язаних із розслідуваним злочином. Так, скажімо, слідчий під час проведення огляду, обшуку, проведенні деяких інших слідчих дій безпосередньо спостерігає певну обстановку, наявність конкретних речей на місці події. Чи можна вважати, що в цьому випадку доказами будуть самі факти об'єктивної реальності, які мають відношення до злочину? Відповідь може бути тільки негативною. Доказами і в таких випадках є відомості, які зафіксовані в протоколах відповідних слідчих дій. Мотивуючи рішення, які слідчий приймає в справі, він посилається не на власні враження, не на ті факти, які він спостерігав, а на відомості, інформацію, яка міститься в протоколах слідчих дій. Ці протоколи буде досліджувати суд, на них будуть посилатися сторони в обґрунтування своєї позиції. Відомості, які відображені в протоколі, повинен буде проаналізувати суд у вироку, мотивуючи свою думку щодо достовірності таких відомостей.

Може скластися враження, що розуміння доказів як фактів об'єктивної дійсності було притаманне, як пише Ю.К. Орлов, «донауковій (архаїчній) трактовці доказів».11 Але таку точку зору можна зустріти і в роботах деяких сучасних авторів. Так, О.Р. Бєлкін визначає: «Судові докази — це і є факти звичайного життя, які стають судовими доказами тільки у визначеному законом порядку і тільки в силу їх зв'язку з тим явищем, подією, фактом, які складають предмет не будь-якого, а саме судового дослідження».12

З урахуванням наведених вище аргументів такий підхід до визначенням доказів ми вважаємо несприятливим.

Досить розповсюдженою в науковій літературі є і точка зору, прихильники якої визначають докази, по-перше, як відомості про факти, а, по-друге, як факти. Під фактами вони розуміють не події або явища об'єктивної дійсності, а безперечно установлені на підставі відомостей дані, які на певному етапі слідчий, прокурор, суд вважають доведеними, достовірними. Наприклад, слідчий одержав відомості про те, що підозрюваний знаходився на місці вчинення злочину; перевіривши такі відомості, слідчий переконався в тому, що відомості достовірні, вони відповідають дійсності. Слідчий дану обставину — підозрюваний знаходився на місці події — розглядає як факт, який в подальшому він використовує разом з іншими подібними фактами в логічному доказуванні, доведенні свого висновку про винність підозрюваного у вчиненні злочину.

Прихильник розглядуваної точки зору О Л. Трусов іменує відомості про факти доказами першого рівня, а факти, які використовуються в подальшому доказуванні-доведенні для обґрунтування наявності інших фактів, доказами другого рівня. Автор підкреслює, що докази-факти мають таку ж сутність як і наукові факти, вони мають властивість неспростовності.13

На наш погляд, для такого подвійного розуміння доказів підстав немає. Визначення доказів тільки як відомостей (свідчень, інформації) повністю відповідає чинному законодавству і тому, що має місце в реальному доказуванні. Якщо, скажімо, слідчий, оцінивши відомості про факти, дійшов висновку про їх достовірність, то для нього такі відомості як би «перетворились» на факти, він вважає, що має справу з фактами і, посилаючись на такі факти, робить висновок про існування інших фактів. Але для прокурора, для суду оцінка відомостей як достовірних, яку зробив слідчий, не є обов'язковою. КПК в ст. 67 чітко закріплює найважливіше правило оцінки доказів: кожний суб'єкт процесу, який оцінює докази, робить це на підставі свого внутрішнього переконання, оцінка, яку давав один суб'єкт, не обов'язкова для іншого, ніякі докази не мають наперед встановленої сили. Тому ті відомості, які слідчий вважав достовірними, суд повинен буде перевірити і може визнати недостовірними — помилковими або неправдивими. Інакше кажучи, те, що слідчий вважав доведеним фактом, «неспростовним» доказом, для суду не є таким, оцінка, яку дав відомостям слідчий, не обов'язкова для суду.

Зазначимо, що Верховний Суд України неодноразово звертав увагу на неприпустимість вирішувати наперед питання про оцінку доказів.14

Таким чином, сама спроба вести мову про докази двох рівнів, про «неспростовні» докази не відповідає чинному кримінально-процесуальному законодавству. А от відомості, які містяться у визначених законом джерелах, одержані відповідно до вимог закону, є доказами перебігом всього кримінального процесу, на них посилатиметься слідчий, сторони, суд. Кожен з цих суб'єктів може висловлювати свою думку щодо достовірності таких відомостей, наводити певні аргументи на підтвердження своєї точки зору. Відповідно до ч. 1 ст. 334 КПК суд у мотивувальній частині вироку повинен навести докази, на яких ґрунтується висновок суду, з зазначенням мотивів, з яких суд відкидає інші докази. Тобто суд може визнати певні відомості недостовірними і відкинути, незалежно від того, що слідчий, а можливо і прокурор, вважали їх достовірними і поклали в основу обвинувачення.

На даний час розуміння доказів як відомостей про факти є досить розповсюдженим у науковій літературі України.15

Визначення в чинному законодавстві доказів як фактичних даних, тобто даних про факти, на наш погляд, підкреслює дуже важливу обставину: доказами є тільки відомості про факти, обставини, не можна розглядати як докази припущення, умовиводи, міркування.

Щодо змісту відомостей про факти, то закон не містить будь-яких обмежень — це можуть бути відомості про різні факти, обставини.

Для того, щоб відомості про факти могли використовуватися як докази, вони повинні мати таку форму, яка дозволить їх сприймати суб'єктам кримінального процесу протягом всього судочинства, тобто вони повинні бути зафіксовані певним чином — записані в протоколах, а можливо також закріплені за допомогою технічних засобів. Отже йдеться про те, що можна виділити дві сторони, два компоненти розглядуваного поняття — це відомості про факти, а також матеріальний носій, на якому ці відомості зафіксовані. Не заперечуючи цих двох компонентів, деякі автори виходять з того, что поняття доказів охоплює обидва компоненти і визначають докази як єдність відомостей про факти та матеріального носія таких відомостей, тобто доказами є, наприклад, відомості, які містяться в протоколі допиту свідка, і сам протокол допиту, які практично не можна розірвати.16

Інші автори під доказами розуміють тільки відомості про факти, а матеріальний носій, на якому зафіксовано такі відомості, іменують джерелом доказів. Вони не заперечують того, що практично не можна розділити відомості та їх матеріального носія, але виходять з того, що теоретично таке розмежування можливе і доцільне.17

Вважаємо, що суперечки в цьому питанні не мають принципового характеру, а з практичної точки зору роздільний розгляд доказів як відомостей про факти, а джерел доказів як матеріальних носіїв таких відомостей, є цілком виправданим. Саме такий підхід обрав і Пленум Верховного Суду України, який в постанові № 5 від 29 червня 1990 року (із змінами від 4 червня 1993 року, 3 грудня 1997 року та ЗО травня 2008 року) «Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановления вироку», зазначивши, що замість аналізу доказів деякі суди посилаються лише на прізвища потерпілих, свідків, та інших допитаних у справі осіб, не розкриваючи змісту цих та інших джерел доказів. Пленум вказав, що судам необхідно давати аналіз усіх зібраних у справі доказів, тобто всіх фактичних даних, які містяться в показаннях свідків, потерпілих, підсудних, у висновку експерта та інших джерелах доказів, які стверджують чи спростовують обвинувачення, не обмежуючись лише зазначенням прізвища свідка, потерпілого або назви проведеної експертизи тощо (п. 16).

Таким чином, доказами є відомості про факти. Такі відомості містяться на певному матеріальному носії, який іменують джерелом доказів.

2. Класифікація доказів

2.1. Особисті та речові  докази

Класифікація доказів — це поділ їх на групи за певними підставами, які враховують притаманні доказам певних груп особливості.

В залежності від особливостей носія інформації, механізму сприйняття, зберігання та відтворення інформації докази поділяють на особисті та речові.18 Особистими є фактичні дані, які сприймалися людиною, і відтворені нею в порядку, передбаченому законом. Йдеться про показання підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, потерпілого, свідка, висновок експерта, протоколи слідчих дій, в яких зафіксовано обставини, які сприймали слідчий та інші учасники провадження відповідної слідчої дії, документи, в яких зафіксовано дані, що повідомляє певна особа. Для особистих доказів характерно те, що певна інформація, яку сприймала людина, являє собою опис обставин за допомогою слів чи інших кодових знаків — цифрових, графічних. А речові докази — це предмети матеріального світу, які несуть певну інформацію своїм зовнішнім виглядом, оскільки вони безпосередньо були піддані змінам у зв'язку із злочином, наприклад, замок із слідами злому, ніж з відбитками пальців злочинця т.ін. Деякі науковці пропонують дещо інший поділ доказів за визначеною підставою, вони до першої групи відносять докази, що одержуються від людей, а до другої — докази, що містяться в предметах та документах.19 Такій позиції, на наш погляд, бракує логіки. Адже документом можна назвати і заяви та пояснення осіб, та навіть протоколи слідчих дій, в яких зафіксовані відомості, одержані від людей. Саме особливості сприйняття та передачі доказової інформації слугують критерієм для розмежування речових та особистих доказів, зокрема документів, як самостійних джерел доказів, та документів — речових доказів. Якщо доказова інформація, яку несе документ, передається графічним шляхом (тобто змістом), то маємо справу саме з документом. У тих випадках, коли документ несе інформацію не змістом (або не тільки змістом), а своїм зовнішнім виглядом, місцем знаходження в зв'язку з тим, що він як предмет матеріального світу безпосередньо піддавався впливу певної події, то він являє собою речовий доказ. В тих випадках, коли йдеться про речові докази, джерелом доказів є сам предмет матеріального світу, а доказом — ті властивості цього предмета, які несуть інформацію, відомості, що мають відношення до справи. Якщо під час огляду місця події (оселі, де було вчинено вбивство) знайдено склянку з відбитками пальців підозрюваного, то джерелом доказів буде сама річ — склянка, а доказом — ті її властивості, які мають відношення до справи — наявні відбитки пальців.

Доцільність розглядуваної класифікації визначається тим, що вона дозволяє в процесі перевірки, оцінки доказів враховувати притаманні їм особливості. Так, перевірка доказів, що їх слід віднести до особистих, передбачає необхідність перевірки особливостей тієї особи, яка сприймала і повідомляє інформацію. Стосовно показань свідка, потерпілого необхідно звернути увагу на характер взаємовідносин з обвинуваченим; фізичні дані, які впливали чи могли впливати на сприйняття якихось обставин — зір, слух, вік, професію особи; час, який сплинув з моменту, коли особа сприймала обставини, про які вона дає свідчення; відстань, на якій знаходилась особа, від місця, де відбувалися події, про які вона повідомляє, т. ін.

Перевірка речового доказу потребує з'ясування питання про те, де було знайдено певну річ, за яких умов, яким змінам вона могла піддаватися. Для аналізу інформації, яку несе така річ своїм зовнішнім виглядом, зазвичай необхідно проводити експертизу (для того, скажімо, щоб з'ясувати, кому належать відбитки пальців, чи придатна зброя для пострілу, т. ін.)

2.2. Поняття первинних та  похідних доказів

В залежності від наявності чи відсутності проміжних носіїв інформації докази можна поділити на первинні та похідні. Первинними є докази, які одержані від того, хто безпосередньо сприймав інформації, яку він відтворює. Первинними особистими доказами є фактичні дані про обставини, які свідок, потерпілий чи обвинувачений сприймали безпосередньо, і про які вони дають показання. Наприклад, свідок розповів під час допиту, що він бачив, як обвинувачений наносив потерпілому побої. Фактичні дані, одержані від такого свідка і зафіксовані у відповідному протоколі допиту, є первинними доказами. Висновок експерта, в якому експерт повідомляє про проведені ним дослідження і фактичні дані, які він безпосередньо одержав, теж будуть первинними доказами. Первинні докази містить документ, складений особою, яка повідомляє відомі їй обставини.

Похідними особистими доказами визнаються фактичні дані, повідомлені особою, яка сама не спостерігала обставини, про які вона дає показання, а довідалась про них від іншої особи. Якщо, скажімо, свідок повідомив, що сам він не бачив, як обвинувачений бив потерпілого, але йому потерпілий розповів, хто, за яких обставин заподіяв йому тяжкі тілесні ушкодження, то показання такого свідка, в яких він передає те, що почув від потерпілого, містять похідні докази. Таким чином, в розглядуваному випадку один носій інформації сприймав певні обставини, а інший — відтворює. Можливі випадки, коли є певний ланцюг носіїв інформації. Наприклад, потерпілий, який знаходився в лікарні, розповів про обставини заподіяння йому тілесних ушкоджень медичній сестрі, вона повідомила про його розповідь лікаря, а слідчий допитує лікаря і той передає відомості, про які узнав від медсестри.

Похідними доказами є фактичні дані, які містяться в копії документа.

Первинними речовими доказами є предмети, які зазнали певних змін саме в зв'язку із злочином (викрадені речі, знаряддя злочину). Похідними речовими доказами є певні копії, моделі, зліпки слідів, які відтворюють важливі властивості первинного речового доказу, обрис, розмір сліду.20

Практичне значення поділу доказів на первинні та похідні в тому, що слідчий, прокурор, суд повинні щодо кожного доказу точно визначити, чи є він первинним або похідним, в разі, коли в розпорядженні слідчого є похідні докази, він повинен знайти відповідні первинні докази. Стосовно показань свідка ст. 68 КПК містить вимогу в усіх випадках, коли свідок повідомляє дані, що базуються на повідомленнях інших осіб (тобто йдеться про похідні докази), допитати таких осіб, інакше кажучи, одержати первинні докази. На наш погляд, така вимога повинна розповсюджуватися і на інші джерела доказів, зокрема на показання підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого, слід також намагатися одержувати оригінали документів, а не їх копії. Разом з тим, вимога закону в усіх випадках допитати осіб, на яких посилається свідок, сформульована необґрунтовано категорично. Дійсно, недопустимо використовувати як докази відомості, джерело яких невідоме, коли, наприклад, свідок повідомляє, що надані ним свідчення він почув від невідомих йому осіб. Але в тих випадках, коли свідок, який сам не спостерігав обставини, про які він дає показання, може назвати конкретну особу, він якої почув про ці обставини, а допитати таку особу неможливо, то після відповідної перевірки такі дані можна вважати доказами. Наприклад, особу з тяжкими ушкодженнями було доставлено до лікарні, поранений був у свідомості і розповів лікарям про обставини заподіяння йому ушкоджень, назвав особу, винну в цьому. Під час операції поранений помер. Виникає питання — чи можна буде допитати лікарів щодо обставин, про які їм розповів потерпілий, і використати дані як докази. Ми вважаємо, що таке можливо, адже дані, які повідомлятимуть лікарі під час допиту, можна буде перевірити, з'ясувати, який був стан у потерпілого, чи міг він адекватно сприймати те, що відбувалося.

Похідні докази можуть бути використані для перевірки первинних. Якщо є підстави вважати, що на свідка-очевидця або потерпілого впливали якісь зацікавлені особи, або вони могли забути деякі обставини, і відомо, що про ці обставини вони комусь розповідали, то допит таких осіб, показання яких міститимуть похідні докази, дозволить провести перевірку показань очевидців.

Оцінка похідних доказів потребує врахування особливостей сприйняття, зберігання, переробки, відтворення інформації всіма носіями такої інформації.

2.3. Обвинувальні та виправдувальні

Докази поділяють на обвинувальні та виправдувальні в залежності від того, підтверджують чи спростовують вони певну версію про вчинення злочину. На перших етапах розслідування справи слідчий висуває декілька версій, і, як того потребує КПК, починає їх одночасну перевірку. Отже і поділ доказів на обвинувальні та виправдувальні провадиться щодо кожної версії. Після того, як певна особа стає підозрюваним або обвинуваченим, такий поділ доказів відбувається щодо версії про вчинення злочину підозрюваним чи обвинуваченим.

Докази, які підтверджують наявність події злочину, факт вчинення злочину обвинуваченим (підозрюваним), а також наявність обставин, що обтяжують покарання (ст. 67 КК), визнаються обвинувальними, а докази, що спростовують припущення про злочинний характер досліджуваної події або про факт вчинення злочину обвинуваченим, і ті, що встановлюють обставини, які пом'якшують покарання — виправдувальними.21 Так, якщо провадиться розслідування в справі, яка була порушена за фактом вбивства, то докази про те, що потерпілий страждав на психічну хворобу, вчиняв спроби самогубства (і не виключено, що і в розслідуваній справі він також вчинив самогубство), можна вважати виправдувальними, оскільки вони спростовують припущення про вбивство. Докази про факти погроз на адресу потерпілого, наявність тілесних ушкоджень у потерпілого, що може свідчити про те, що потерпілий чинив комусь опір, можна розглядати як обвинувальні докази, адже вони підтверджують припущення про вбивство. На перших етапах розслідування, коли слідчий перевіряє декілька версій, один і той же доказ може розглядатися як обвинувальний щодо однієї версії і як виправдувальний — щодо іншої. Коли, скажімо, слідчий перевіряє версії — першу про вчинення вбивства потерпілого його дружиною, і другу — про вбивство іншою особою в зв'язку з його службовою діяльністю, то докази, які свідчитимуть про те, що дружина потерпілого напередодні вбивства придбала зброю, що вона була спортсменкою, займалася стрільбою, своїй подрузі казала, що має намір вбити чоловіка через свої ревнощі, є обвинувальними щодо версії про вбивство потерпілого дружиною і виправдувальними щодо версії про вбивство його іншою особою в зв'язку із службовою діяльністю. Після того, як у справі з'являється підозрюваний або обвинувачений, докази поділяються на обвинувальні чи виправувальні в залежності від того, підтверджують вони факт вчинення злочину обвинуваченим (підозрюваним), чи спростовують його.

Деякі науковці вважають, що поряд з обвинувальними та виправдувальними доказами існують ще так звані «нейтральні» докази, які не можна віднести ні до обвинувальних, ні до виправдувальних.22 Інші вважають, що якщо відомості на можна віднести ні до обвинувальних, ні до виправдувальних, то їх взагалі не можна використати як докази в кримінальній справі.23 На наш погляд, іноді в справі можуть бути докази, які не можна розглядати ні як обвинувальні, ні як виправдувальні, це, наприклад, відомості про осіб, які були очевидцями певної події, дані про наявність відповідної кваліфікації у перекладача чи експерта т. ін.

КПК містить вимогу, адресовану слідчому, дізнавачу прокурору — проводити дослідження обставин справи об'єктивно, тобто збирати та аналізувати як обвинувальні так і виправдувальні докази. На всіх етапах судочинства, приймаючи рішення, суб'єкти, в провадженні яких знаходиться справа, повинні врахувати як обвинувальні, так і виправдувальні докази.

2.4. Прямі та непрямі (побічні) докази

Докази поділяють на прямі та непрямі (побічні). В юридичній літературі немає єдиного підходу до визначення підстав такої класифікації, вирішення питання про можливість або неможливість поділу всіх наявних у справі доказів на прямі та непрямі, визначення того, які саме докази можна вважати прямими, а які — непрямими. Деякі науковці підставою поділу доказів на прямі та непрямі називають відмінності в структурі процесу обґрунтування обставини, яку доказують. Прямим є доказ, який прямо і безпосередньо встановлює таку обставину, а непрямим — доказ, який встановлює ці обставини через «проміжний факт».24 Інші вважають підставою для поділу доказів на прямі та непрямі відношення доказів до тези, яку доказують,25 або відношення доказів до обставин, які підлягають доказуванню, і способу доказування.26 На наш погляд, пов'язувати підстави для такого поділу тільки з обґрунтуванням певної тези (тобто з доказуваням у другому аспекті даного поняття) навряд чи правильно. Звичайно ж, висловлюючи свою думку, наприклад, у судових дебатах, учасники дебатів пропонують свою оцінку доказів, посилаючись на поділ доказів, зокрема, на прямі та непрямі. Але поділ доказів на прямі та непрямі відбувається перш за все в процесі збирання, перевірки та оцінки доказів, що дозволяє більш ефективно здійснювати такий процес і запобігає помилковим висновкам про наявність чи відсутність певних обставин, які необхідно встановити в кримінальній справі. Тому як підставу для такого поділу доказів ми розглядатимемо особливості структури процесу доказування.

У науковій літературі висловлені різні думки стосовно того, чи всі докази можливо класифікувати на прямі та непрямі, які саме докази можна розглядати як прямі. Так, А.І. Трусов вважає, що всі докази можна розглядати як прямі або непрямі в залежності від їх відношення до будь-якої з обставин, які підлягають доказуванню і з засобу їх доказування (під обставинами, що підлягають доказуванню автор розуміє тільки обставини, які складають кінцеву мету доказування). Прямими доказами пропонується вважати ті докази, які однозначно підтверджують або спростовують обставини, що підлягають доказуванню, а непрямими — ті, що неоднозначно підтверджують або спростовують обставини предмета доказування.27 Прихильники такого підходу прямими доказами вважають фактичні дані, на підставі яких можна встановити будь-яку з обставин, що складають кінцеву мету доказування, такі, наприклад, обставини як подія злочину — час, місце, спосіб вчинення злочину, обставини, які пом'якшують або обтяжують покарання, характер і розмір шкоди, завданої злочином. Тобто можлива ситуація, коли відомо, наприклад, що було вчинено розбійний напад, встановлено місце, час вчинення такого злочину, вартість майна, котрим заволоділи злочинці, тяжкість тілесних ушкоджень, яких було заподіяно потерпілому, але немає даних про винних у цьому злочині осіб. Всі зазначені обставини можуть бути встановлені на підставі доказів, які автори розглядуваної позиції називають прямими, тобто такими, які дозволяють безпосередньо встановити перелічені обставини. Така точка зору піддана аргументованій критиці Ю.К. Орловим, який вважає парадоксальною ситуацію, коли за наявності великої кількості прямих доказів лишається недоведеною важливіша обставина — хто саме вчинив злочин. Він пропонує прямими доказами називати тільки ті фактичні дані, які встановлюють (або спростовують) тільки одну обставину — факт вчинення злочину певною особою, а всі інші докази вважати непрямими.28 Свого часу М.С. Строгович пропонував проводити поділ на прямі і непрямі не всіх доказів, а тільки тих, на підставі яких встановлюється тільки одна з обставин предмета доказування, а саме винність певної особи у вчиненні злочину, а докази, з допомогою яких встановлюються інші обставини, він вважав такими, що не підлягають даній класифікації. Остання думка, на наш погляд, є найбільш слушною. Поділ доказів на прямі та непрямі можливий тільки щодо певної частини доказів, а саме тих, на підставі яких можливе встановлення (або спростування) тільки однієї обставини — факту вчинення злочину конкретною особою. Всі інші докази (на підставі яких можна встановити інші обставини, котрі складають предмет доказування і передбачені ст. 64 КПК) можна вважати такими, що не підлягають поділу на прямі чи непрямі, вони так би мовити, «нейтральні» відносно розглядуваної класифікації.