Класифікація і нормування матеріально-сировинних ресурсів

   Зміст

   Вступ………………………………………………………………………… 5

   Розділ 1  Ґрунтові ресурси, загальна характеристика класифікація…….. 7

1. Структура ґрунтових ресурсів……………………………………..... 7

2.  Класифікація  ґрунтів…………………………………………………9

   Висновки  до розділу……………………………………………………….. 13

   Розділ 2 Оцінка грунтових ресурсів України……………………………..14

   2.1 Характеристика ґрунтових ресурсів рівнинних регіонів……………..14

   2.2 Особливості ґрунтів гірських областей України……………………...18

   Висновки  до розділу………………………………………………………...21

Розділ 3 Проблеми та перспективні напрямки використання грунтових         ресурсів України…………………………………………………………….22

   3.1 Причини зниження родючості грунтів……………………………… ...22

   3.2 Можливі дії держави щодо підвищення родючості земель…………. 28

   Висновки  до розділу……………………………………………………….. 31

   Висновки……………………………………………………………………. 32

   Список  використаної літератури…………………………………………...34

   Додатки………………………….…………………………………………...35 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ВСТУП

   Природні  ресурси України значні і різноманітні, вони  інтенсивно розробляються  і використовуються у господарській  діяльності. Цьому сприяє значна територіальна  концентрація виробництва й населення, високий рівень розвитку продуктивних сил, вигідне економіко-географічне  положення, унікальність природних  ресурсів.

   Україна є одним з лідерів природних  ресурсів в Європі і в світі. Зокрема  вона багата на земельні ресурси. Багата на чорноземні грунти, які визначаються найвищою родючістю серед усіх інших типів грунту. Російський ґрунтознавець В.В.Докучаєв писав, що чорнозем дорожчий за золото, дорожчий за вугілля. У Міжнародному інституті метрології у Парижі поряд з еталонами метра, кілограма та інших мір поміщено моноліт чорнозему з Воронезької області, як еталон найродючішого грунту в світі.

   Для України характерним є значна різноманітність ґрунтового покриву. Так, при великомасштабному грунтовому картографуванні, що велося останнім часом, виявлено близько 650 видів грунтів, а загальна кількість ґрунтових відмін, які сформувалися в Україні становить кілька тисяч. В “Польових визначеннях грунтів” описані назви та дана характеристика 1217 грунтових відмін. Це за умови відносно невеликої території держави та відсутності в її межах значних природних контрастів.

   В Україні створена ціла мережа науково  – прикладних і науково – дослідних  лабораторій, покликаних, систематично вивчати грунти сільськогосподарських підприємств, адміністративних районів і областей України. Достатня забезпеченість висококваліфікованими кадрами і належною матеріально технічною базою для проведення лабораторних досліджень позитивно вплинула на загальний рівень і глибин вивчення ґрунтових відмін держави. А також розроблено у кожних конкретних умовах територіально – диференційовані та науково обґрунтовані заходи, спрямовані на підвищення їх родючості.

   Метою нашої курсової роботи є вивчення теоретичних питань, які застосовуються для розгляду земельних ресурсів, розміщення і їх економічна оцінка.

   Завдання  курсової роботи полягають у  :

• Дослідженні особливостей розміщення грунтових ресурсів;
• Вивченні сучасного рівня використання грунтових ресурсів;
• Дослідженні проблеми раціонального використання грунтових ресурсів, перспективи розвитку;
• Дослідженні причини зниження родючості та шляхи її підвищення.

   Об’єктом дослідження даної курсової роботи є грунтові ресуси України.

   Педметом курсової роботи є вивчення природних передумов розміщення та оцінка  грунтових ресурсів України.

   Дослідженням  грунтів на території України займались такі відомі вченні : П. Броунов, В. Докучаєв, О. Карпінський, О. Воєйков, А. Краснов, Г. Танфільєв та інші. 
 
 
 
 

Розділ  І. ҐРУНТОВІ РЕСУРСИ, ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА КЛАСИФІКАЦІЯ

1. Структура ґрунтових ресурсів

   Земля, грунт є основою сільськогосподарського виробництва та лісового господарства. На землі вирощують зернові, технічні та лісові культури, кормові трави, сади і ягідники. Сільськогосподарське виробництво забезпечує людину продуктами харчування, а промисловість - різноманітною сировиною. Кількість і якість продуктів харчування залежить від обробітку грунту, підживлення рослин тощо.

   Грунт — це поверхневий шар земної кори, видозмінений під впливом фізичного, хімічного і органічного вивітрювання,що складається з твердих речовин, ґрунтової води, повітря і живих організмів. Це ланка, що зв'язує живу і неживу природу. Найважливішою складовою частиною грунту є гумус – перегній. Він утворюється з органічних рослинно-тваринних рештов, які щорічно потрапляють у грунт і під впливом життєдіяльності мікроорганізмів розкладаються й синтезуються.[13]

   Процес  утворення ґрунтів пов'язаний з  кліматом, рослинністю, рельєфом, діяльністю мікроорганізмів, мінеральним складом  підґрунтя і працею людини. Одною  з найважливіших морфологічних  ознак ґрунтів є їх структура.

   Структура ґрунту - це різні за формою і розміром агрегати, на які розпадається ґрунт. Агрегати складаються зі з’єднаних  між собою механічних елементів. Форми, розміри і якісний склад  структурних відмінностей у різних ґрунтах і горизонтах неоднаковий. Найбільше агрономічне значення мають частинки орного шару розміром 0,25 - 10 мм. За таких умов ґрунт найпухкіший, втрачає найменше вологи, має високу водопроникність та водозатримну здатність, стійкий проти ерозії. Грунт може бути структурним і безструктурним. При структурному стані маса ґрунту розділена на відмінності тієї чи іншої форми та величини.Їх основні перваги полягають у тому,що вони менше випаровують вологи володіють вищою водопроникністю та водоутримуючою здатністю. В них накопичується більше продуктивної вологи й рослини використовують її більш економно.У стурктурних грунтах створються більш сприятливі умовидля розвитку мікробіологічних процесів та мобілізації поживних речовин.

   Структурні  грунти більш стійкі до водної та вітрової ерозії.При механічній обробці структурних грунтів затрачається менше праці і засобів у наслідок того, що вони мають менший питомий опір на відмінно від безструктурних грунтів. При безструктурному стані окремі механічні елементи, що складають ґрунт, не з’єднані між собою, а існують окремо або залягають суцільною зцементованою масою.

   Структурні  відмінності в горизонті не бувають  одного розміру і форми. Частіше  структура буває змішаною, при  описі зазначають це двома або  трьома словами в послідовності  зростання кількості відповідних  агрегатів: грудкувато-зерниста, грудкувато-пластинчато-пилувата і т. ін.

   Для різних генетичних горизонтів ґрунтів  характерні певні форми структури: грудкувата, зерниста - для дернових, гумусових горизонтів, пластинчато-лускувата - для елювіальних, горіхувата - для ілювіальних у сірих лісових ґрунтів тощо. При оцінці ґрунтової структури потрібно відрізняти морфологічне поняття структури від агрономічного. В агрономічному розумінні оптимальною є тільки грудкувато-зерниста структура розміром від 0,25 до 10 мм. [9.168-174]

   Виділяють три види структури ґрунту (за С.А. Захаровим): кубоподібна, призмоподібна і плитоподібна.

   За  кубоподібної структури агрегати ґрунту рівномірно розвинуті за всіма трьома взаємоперпендикулярними векторами (агрегати грудочкові, пилуваті, горіхоподібні, зернисті).

   Призмоподібна - структурні частинки розвинуті переважно у вертикальній осі (агрегати стовпчасті, призматичні).

   Плитоподібна - характеризується частинками, які  розвинуті переважно у горизонтальній площині та вкорочені у вертикальному  напрямку (агрегати сланцеві, пластинчасті, листкоподібні, лускоподібні).

   Ґрунти, в яких частинки містяться не в  агрегатах (піски) або взагалі не мають грудочкової структури (сильно ущільнені), називаються безструктурними. Безструктурні ґрунти не мають сприятливого для рослин водного і повітряного режимів.

   Причиною  погіршення структури ґрунту є: механічне  руйнування агрегатів під час  обробітку ґрунту; фізико-хімічне  руйнування опадами, які містять  іони водню та амонію, що витісняють з обмінного шару колоїдних частинок іони кальцію та магнію, руйнуючи їх; біологічне руйнування - мінералізація  мікроорганізмами органічних сполук, які приймають участь в утворенні  структурних агрегатів.

   Покращення  грудочкової структури ґрунту досягається: внесенням у ґрунт органічних та мінеральних кальцій- і магній-вмісних добрив, які коагулюють колоїди, тим самим сприяючи утворенню грудочок; посів злакових і бобових трав, які підвищують вміст гумусу в ґрунті, складові якого з іншими компонентами ґрунту утворюють агрегати; посів рослин з потужною кореневою системою, яка механічно сприяє утворенню грудочок; дотримання сівозміни; зменшення кількості обробітків ґрунту та ін.  [2,c.356-367] 
 

   1.2 Класифікація грунтів 

   В Україні поширено багато грунтів. Вивчення та раціональне використання їх можливе тільки на основі детальних досліджень та проведення класифікацій грунтового покриву.

   Класифікація (систематика) ґрунтів - об'єднання ґрунтів  в групи за генезисом, будовою, важливими  ознаками та родючістю, яка має генетико-виробничу  основу. Це інтегральний показник розвитку ґрунтознавства як науки і водночас інструмент для вирішення нагальних проблем раціонального та науково-обґрунтованого землекористування.

   Класифікаційна  проблема у ґрунтознавстві є найактуальнішою  і найважчою. У міру нагромадження  нових фактів переглядають та уточнюють  раніше створені класифікаційні системи. В сучасному ґрунтознавстві існує  три головних напрями класифікації ґрунтів: російський, американський (США) і міжнародний (ФАО/ЮНЕСКО). Кожний з цих напрямів базується на своїх принципах класифікації.

   Перша наукова класифікація ґрунтів за їх походженням була розроблена В. В. Докучаєвим. За основну класифікаційну одиницю він узяв генетичний тип ґрунту, тобто групу ґрунтів з подібними фізико-хімічними властивостями та зовнішньою будовою, що сформувалися в однакових умовах клімату, рослинності, ґрунтотворних порід та рельєфу місцевості. Генетичний тип ґрунтів відповідає певній географічній зоні.

   Класифікаційну  систему В. В. Докучаєва дещо змінив і доповнив М. М. Сибірцев. У межах генетичного типу ґрунту він виділив підтипи та інші таксономічні одиниці нижчого рангу.

   В результаті в нашій країні виникло  кілька класифікаційних схем (еколого-генетична, морфогенетична, історико-генетична та ін.).

   Розробка  сучасної класифікації ґрунтів базується  на таких основних принципах:

   1. Класифікація ґрунтів має відбивати  основні властивості і режими  ґрунтів, враховувати умови ґрунтоутворення  і процеси, які формують ґрунт,  об'єднувати екологічний, морфологічний  і еволюційний підходи. Саме  в цьому суть генетичної класифікації.

   2. Класифікація має будуватись  на науковій системі таксономічних  одиниць.

   3. Класифікація має враховувати  ознаки і властивості, які ґрунт  набув в результаті виробничої  діяльності людини.

   4. Класифікація має розкривати  агровиробничні особливості ґрунту, сприяти їх раціональному використанню.[1,c.62-65]

   В Україні запропонована класифікація ґрунтів генетичносубстантивного типу. Вона включає такі таксономічні одиниці: тип — підтип — рід — вид — варіант — літологічна серія.

   Основною  опорною таксономічною одиницею є тип ґрунту. В загальному аспекті  кожний тип ґрунту діагностується в  польових за якісним складом генетичних горизонтів і уточнюється визначеними параметрами інтенсивності профільного гумусонагромадження. Його відображенням є показники: коефіцієнт профільного накопичення гумусу (КПНГ) і коефіцієнт профільного вмісту гумусу (КПВГ). Перший являє собою співвідношення між вмістом гумусу в профілі та кількістю фізичної глини в ньому, другий — вміст гумусу при визначеній грубизні профілю: КПНГ множиться на грубизну профілю в см. Ці показники за своєю суттю практично однакові, але вони доповнюють один одного. КПВГ більш якісно і кількісно віддзеркалює генетичні особливості органопрофілю і в цілому типологічну належність ґрунту.

   В основу підтипової характеристики ґрунту покладені підзо- нальні морфолого-генетичні особливості профілю при польовій діагностиці та інтенсивність гумусонагромадження у верхньому шарі 0-30 см через показник КПВГ.

   В основі диференціації ґрунтів на рівні роду лежить гранулометричний склад, що обумовлює інтенсивність нагромадження гумусу в ґрунті.

   Вид ґрунту визначається параметрами грубизни гумусового профілю (від мілкого  — < 25 см, до найглибшого — > 145 см). На видовому рівні ґрунти також розподіляються за ступенем солонцюватості, засоленості, щебнистості і кам'янистості за відповідними кількісними показниками.

   Варіанти  відображають зміни властивостей ґрунтів  в результаті їх використання в культурі землеробства. Окремо виділяються цілинні  та освоєні: модальні, окультурені, еродовані, вторинно осолонцьовані, плантажовані, осушені, вторинно гідроморфні, тощо.

   Ґрунтоутворювальна  порода виділяється на рівні літогранулометричної сфери.

   Запропонована класифікаційна типологія ґрунтів  на основі відповідності параметрів їх властивостей і умов формування на основі генетичного аналізу досить повно характеризує агровиробничі якості, що дає можливість різнопланового її використання.[6,c.288-293]

   В Україні виділено 23 типи зональних  ґрунтів і 13 типів азональних (поширених в різних зонах) ґрунтів. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Висновки  до розділу 

   Ґрунт - це особливе природне утворення, що володіє  рядом властивостей, властивій живій  і неживій природі. Це те середовище, де взаємодіє більша частина елементів  біосфери: вода, повітря, живі організми. До його складу входять мiнерали, живi органiзми, ґрунтовий гумус. Перше визначення, що таке ґрунт, дав В.В.Докучаєв  у науковiй працi “Лекцiї з ґрунтознавства” (1901).

   Ґрунтовий покрив є найважливішим природним  утворенням. Його роль у житті суспільства  визначається тим, що ґрунт являє  собою основне джерело продовольства, що забезпечує 95-97% продовольчих ресурсів для населення планети.

   В Україні нараховують понад 38 типів  грунтів. Вони відрізняються між собою структурою, мінеральним складом, вмістом гумусу та поживних елементів, фізичними й хімічними властивостями, родючістю, придатністю для сільськогосподарського використання. Класифікація ґрунтів - одна з найскладніших і найактуальніших теоретичних та прикладних проблем ґрунтознавства. Головним завданням сучасного етапу класифікаційної проблеми є об'єктивний аналіз її історичного розвитку, пошук оптимальних принципів і підходів до класифікації та діагностування ґрунтів, які відповідали б вимогам часу і дали б змогу зберегти й примножити набуті за історичний період ґрунтово-інформаційну базу та практичний досвід. 
 
 
 
 
 
 
 
 

РОЗДІЛ  ІІ ОЦІНКА ГРУНТОВИХ  РЕСУРСІВ УКРАЇНИ 

   2.1 Характеристика грунтових ресурсів рівнинних регіонів України 

   Утворення і поширення грунтів, рослинності, тваринного світу залежать від властивостей порід, що складають земну поверхню, форм рельєфу, кліматичних умов, господарської діяльності людини. В їх розміщенні на території України простежуються дві основні закономірності: широтна зональність на рівнинній частині та висотна поясність в Українських Карпатах і Кримських горах.

   На  рівнинній частині території  України поширені дерново-підзолисті, сірі лісові, чорноземні, каштанові ґрунти, лучні, лучно-чорноземні й болотні ґрунти, солончаки, солонці та солоді.

     Різні типи грунтів в Україні займають неоднакові площі. На півночі рівнинної частини, на Поліссі, поширені  дерново-підзолисті сірі лісові і темно-сірі опідзолені грунти. Дерново-підзолисті утворилися на водно-льодовикових, льодовикових та глинистих річкових, піщаних та супіщаних відкладах під мішаними дубово-сосновими лісами і поширені на річкових терасах, моренних і піщаних рівнинах. Розріз (профіль) цих фунтів поділяється на добре виражені горизонти, верхній гумусовий шар незначний (18-24см), але чітко виражений підзолистий горизонт, з якого вимиваються поживні речовин. Ґрунти бідні на гумус (0,7-2,0 %), для підвищення їх родючості вносять органічні і мінеральні добрива. Дерново-підзолисті грунти завдяки вмісту в них сполук заліза та алюмінію. [7, c. 354-363]

   Сірі  лісові грунти  сформувалися на лесових породах під широколистими лісами. Вони поділяються на ясно-сірі, власне сірі лісові та темно-сірі опідзолені. Ясно-сірі та сірі лісові грунти мають також добре помітний поділ свого профілю на горизонти. Їх верхній (гумусовий) горизонт сірого кольору, в ньому міститься 2,5-3,0 % гумусу.

     Темно-сірі опідзолені грунти мають потужніший гумусовий горизонт, під яким простежується білуватий прошарок. Вміст гумусу в них становить 3,5- 4,5%, вони багатші на поживні речовини, такі, як азот, калій, фосфор, ніж сірі лісові фунти.

   У лісостеповій і степовій зонах України  поширені  чорноземні грунти. Вони утворилися під трав'янистою рослинністю на карбонатних лесових породах. Завдяки невеликій кількості опадів, поживні речовини, що утворюються з решток рослин, не можуть вимитись, вони накопичуються в грунті. Тому чорноземи мають потужніший, ніж всі інші грунти, гумусовий горизонт. З цим пов'язана їх висока родючість. Розрізняють чорноземи опідзолені, типові, звичайні, південні і чорноземи на продуктах вивітрювання твердих порід.

     Опідзолені чорноземи займають  значні площі в північній частині  лісостепової зони, поширені на  Волинській, Подільській, Придніпровській,  Середньоросійській височинах. Вони  ззовні подібні до темно-сірих  опідзолених грунтів, але мають потужніший верхній гумусовий горизонт, у них більший вміст гумусу -3,5-5,5 %. Опідзолені чорноземи утворилися в процесі природного заростання степових просторів широколистими лісами. Вони мають добрі агрономічні властивості, є родючими. [12]

     Типові чорноземи утворилися  під лучними степами та в  умовах періодичного промивного  режиму, що сприяло глибокому  проникненню в них коріння  і вологи. Тому їх гумусовий  горизонт досягає глибини 120-150см, а весь ґрунтовий профіль однорідний: має темне забарвлення, інтенсивність  якого з глибиною зменшується.  Ці грунти мають зернисту структуру, містять у верхньому шарі від 3 до 6 % гумусу. Родючість їх також є високою. Типові чорноземи займають лівобережну частину Лісостеп).

     Звичайні чорноземи поширені  в північній частині степової  зони. Вони утворилися під різнотравними і типчаково-ковиловими степами за умов посушливого клімату, глибокого залягання грунтових вод. Потужність їх менша порівняно з типовими чорноземами і становить 60-80 см. Вміст гумусу у верхньому шарі змінюється від 4-5 до 6,5 %.

     Південні чорноземи поширені  в північній частині Причорноморської  низовини. Степовому Криму. Ці  грунти утворилися в умовах посушливого клімату, під розрідженими ковилово-типчаковими степами. Тому потужність гумусу в них менша порівняно із звичайними чорноземами. Темно-сіре забарвлення грунту спостерігається до глибини 30-50 см. А на глибині 90-120см залягає суцільний водонепроникний горизонт. Це погіршує агрономічні властивості цих фунтів. Вони містять від 3,5 до 5,0 % гумусу у верхньому шарі. Для вирощування сільськогосподарських культур на цих грунтах потрібне зрошення,

   Чорноземи на продуктах вивітрювання твердих  порід поширені на Донецькій височині, в Степовому Криму і передгір'ях Кримських пасом. Гумусовий дернові ґрунти горизонт їх має буруватий відтінок, в грунті наявний щебінь материнських порід. Родючість цих грунтів порівняно з іншими чорноземами є нижчою. На півдні Причорноморської низовини та в північній частині Степового Криму, де кліматичні умови посушливі, поширені  темно-каштанові і каштанові грунти. Їх гумусовий горизонт має потужність 40-50 см. Вміст гумусу у верхньому горизонті становить 3,0-4,5 %. [5,c.683-690]

   Лучні ґрунти сформувались у річкових заплавах, у зниженнях межиріч та вододілів. Ці грунти утворилися під лучною рослинністю при неглибокому заляганні ґрунтових вод. За ступенем виявленості й товщиною гумусового і перехідного горизонтів розрізняють лучні ґрунти, які мають товщину гумусового й перехідного горизонтів понад 40 см і краще виявлену зернисту структуру, і, що мають меншу потужність гумусованого горизонт. Вміст гумусу у верхньому горизонті становить 3-6 %, вбирний комплекс насичений кальцієм і магнієм, реакція ґрунтового розчину нейтральна, ґрунти багаті на рухомі поживні речовини.

   Лучно-чорноземні ґрунти поширені на терасових рівнинах і низьких вододілах лісостепової і степової зон. Ці ґрунти подібні до чорноземів, але відрізняються від них близьким до поверхні заляганням ґрунтових вод та оглеєнням підгумусового горизонту і верхньої частини ґрунтотворної породи з глибини 120—150 см. Вони мають значну кількість гумусу (до 6—8 %), нейтральну реакцію ґрунтового розчину.

     У зоні мішаних лісів, долинах  річок, на межирічних зниженнях  поширені  болотні ґрунти. Вони  утворилися в умовах надмірного  зволоження при високому рівні  ґрунтових вод. Серед них розрізняють  болотні мінеральні, торфово-болотні,  торфові грунти. Останні мають шар торфу глибше 50 см. Для сільськогосподарського використання цих грунтів треба застосовувати меліоративні заходи. В Україні болота і заболочені землі займають близько 4 млн га, із них 1400 га торфових ґрунтів. На території зони мішаних лісів знаходиться 70 %, у лісостеповій зоні — ЗО % всіх торфових ґрунтів України. Потужність низинних торфовищ становить 1—4 м. їх зольність змінюється від 20—35 до 65—70 %. Вони мають низьку кислотність, насичені основами, багаті на рухомі форми азоту і фосфору. На лівобережному лісостепу в заплавах річок Трубіж, Супоя, Недра, Удай та ін. поширені засолені торфові ґрунти з гіршими насичені кальцієм і магнієм.

   На  невеликих ділянках серед каштанових ґрунтів, на терасах річок, прибережних  територіях поширені  солончаки. Вони не мають властивого ґрунтам поділу на горизонти. В Україні переважають  содові та хлоридно-сульфатні солончаки. На території України ці ґрунти займають невеликі площі. Серед солончаків переважають содові та хлоридно-сульфатні різновидності. Содові солончаки поширені серед лучно-чорноземних та лучних ґрунтів на низьких терасах Дніпра та його приток. Вони характеризуються великим вмістом увібраного натрію і лужною реакцією ґрунтового розчину. Содово-сульфатні й сульфатні солончаки поширені, починаючи з півдня лісостепової зони, у степу, на морських узбережжях. [3,c.154-176]

   Окремими  плямами серед лучно-чорноземних, темно-каштанових та каштанових ґрунтів  в лісостеповій і степовій зонах  поширені  солонці. Їх особливістю  є щільний солонцюватий горизонт, що значно погіршує фізичні властивості  цих ґрунтів. Серед них виділяють солонці степові, лучно-степові, лучні. У лісостеповій зоні розвинулися солонці-солончаки. Вони мають лужну реакцію ґрунтового розчину, у вбирному комплексі багато натрію. Вміст гумусу в них малий: 1—2%. Степові солонці відрізняються від них малою кількістю увібраного натрію у верхніх горизонтах, у вбирному комплексі переважають кальцій і магній. З глибини 50—60 см залягає гіпс і легкорозчинні солі. Реакція ґрунтового розчину нейтральна. Фізичні властивості солонців несприятливі для росту рослин, ці ґрунти неродючі.

   У зниженнях - подах Причорномор'я, де є умови для періодичного промивання ґрунтів, утворились  солоді. Солоді розвинулись у породах Причорноморської низовини, де є умови для періодичного промивання ґрунтів. Вони мають незначний гумусовий горизонт (10—12 см), під яким утворився елювій. Реакція ґрунтового розчину слабокисла. Фізичні властивості ґрунтів погані, вони бідні на азот і фосфор, родючість їх незначна. 

   2.2 Особливості грунтів гірських областей  України 

   Поширення ґрунтів на рівнинній частині й у горах істотно відрізняється. Для грунтів гірських областей характерна широтна зональність на рівнині і вертикальна зональність в Карпатах. Тут розвинулись дерново-підзолисті, поверхнево-оглеєні, бурі лісові, буро-підзолисті, гірсько-лучні, гірсько-торфові, гірські чорноземні, дерново-глеєві, червоно-бурі та коричневі ґрунти.

   Типовими  грунтами для гірських провінцій Карпат і Криму є буроземи, хоч тут формуються й інші відміни, які зустрічаються на рівнинних територіях, особливо під лісовою рослинністю.

   Буроземи  утворюються під лісовою рослинністю  і високо гірськими луками в умовах посиленого сезонного промивного типу водного режиму та підвищеної відносної вологості повітря. Інтенсивність буроземного процесу залежить від грунтоутворюючої породи і типу лісів. Він сильніше проявляється у грунтах, які сформувались на безкарбонатних породах, ніж на карбонатних, а також під буком і грабом, ніж під хвойними.

   Буроземи отримали свою назву за характерний жовто-палевий або бурий колір, який обумовлений інтенсивним глиноутворенням в умовах підвищеної вологості й температури. Характерною властивістю буроземних грунтів є збільшена кількість у них несилікатних форм сполук заліза та рівномірний їх розподіл за профілем.