Конституція та конституційний закон:поняття та співвідношення

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Національний університет  «Одеська юридична академія»

Факультет адвокатури

Кафедра конституційного  права

Реєстраційний №_______

Дата__________________

Курсова робота

Конституція та конституційний закон: поняття та співвідношення

Робота захищена « ___» _________________ 20__ року з оцінкою «___»

Одеса – 2010

Зміст

Вступ……………………………………………………………………………………....3

Розділ 1. Поняття джерел конституційного права України…………………………...4

Розділ 2. Конституція як основне джерело конституційного права України……….11

Розділ 3. Поняття конституційного  закону в системі джерел конституційного  права    України…………………………………………………………………………………..20

Розділ 4. Співвідношення Конституції та конституційного закону…………………27 
Висновок...........................................................................................................................30

Список використаної літератури………………………………………………………32

Вступ

    Упродовж  вісімнадцяти років незалежності в Україні сформувалась якісно нова національна правова система, визначальною складовою якої стала система джерел конституційного права. Сьогодні ця система перебуває в процесі свого подальшого розвитку та вдосконалення – удосконалюються традиційні джерела конституційного права України (Конституція та закони України) і запроваджуються нові для нашої правової системи джерела конституційного права. Водночас на сьогодні зберігає свою актуальність проблема належного теоретико-методологічного забезпечення процесів розвитку системи джерел конституційного права України в умовах політико-правової реформи.

   Отже, мета даної  роботи полягає в розкритті  поняття джерела конституційного  права, значення Конституції України  як основного джерела конституційного  права, а також поняття конституційного закону в системі джерел конституційного права та його співвідношення з Конституцією України, актуальність дослідження цих категорій.

     У роботі використані праці відомих вітчизняних вчених, зокрема Орзіха М. П., Тодики Ю. М., Погорілка В.Ф. та інших.

    Робота складається  зі вступу, чотирьох розділів, висновку  та списку використаної літератури.

    У  розділі 1 розглядаються поняття  джерела конституційного права,  його ознаки, критерії розмежування, структура та значення.

    У  розділі 2 детально розглянуто  поняття конституції, її загальна характеристикка та значення у системі джерел конституційного права України.

    У розділі 3 висвітлюється поняття конституційного закону, подаються окремі визначення вітчизняних вчених щодо цієї категорії.

    У розділі 4  розкрите питання співвідношення Конституції та конституційного закону, їх роль та значення у сучасній системі джерел конституційного права України.

Розділ 1. Поняття  джерел конституційного права України

Із проголошенням незалежності України відбулися істотні зміни у всіх основних сферах діяльності суспільства і держави. Вони стосуються і права, і національної правової системи. Зокрема, ці зміни помітно вплинули на функціонування і розвиток джерел права. При цьому, насамперед, змін зазнала система джерел конституційного права.

Порівняно з радянським періодом зазнали відповідних змін сутність і зміст джерел конституційного права України. Вони почали регулювати дедалі більше коло питань суспільного і державного життя, об’єктивно відображаючи систему конституційного права, що останнім часом охоплює дедалі більше нових інститутів конституційного права. Розширилося коло суб’єктів конституційної нормотворчості. Потерпіли змін й удосконалилися форми прийняття, внесення змін і доповнень та скасування джерел конституційного права. Збільшилася кількість підзаконних нормативно-правових актів, що є джерелами конституційного права України. Активізувалося й локальне конституційне нормотворення. Система джерел конституційного права України сьогодні включає значну кількість статутів, рішень місцевих референдумів, рішень органів і посадових осіб місцевого самоврядування.

Водночас, на сьогодні існують проблеми теорії і практики джерел конституційного права України, що потребують свого нагального вирішення. Насамперед це стосується поняття джерела конституційного права та їх структури.

У національній загальній  теорії права сформувалася трчка  зору, що під джерелом права прийнято розуміти створені державою чи визнані  нею офіційно-документальні форми вираження і закріплення норм. Які мають юридичне загальнообовязкове значення¹. Ця точка зору на юридичну природу джерел права відтворювалася і в галузевій правовій науці. Найбільш рельєфно сутність і зміст джерела права проявляється у конституційному праві. Існує багато точок зору щодо визначення поняття джерела конституційного права України.

    Зокрема, сучасні вчені наголошують, що існуючі у вітчизняній науці визначення джерела конституційного права не відображають сутність юридичної категорії, оскільки джерела конституційного права за своєю сутністю є вираження волі народу і політики держави. За змістом же джерела конституційного права слід розрізняти залежно від особливостей юридичної сили конституційно-правових норм, що обєктивовані в цих джерелах. Тобто, можна стверджувати, що джерело конституційного права, у його юридичному значенні – це зовнішня форма об’єктивізації встановлених чи санкціонованих народом, або державою чи суб’єктами місцевого самоврядування конституційно-правових норм, які мають юридичну силу.

    Найбільш характерними юридичними ознаками джерел конституційного права України є такі:

• За суттю та змістом джерела конституційного права України відображають волю та інтереси українського народу та політик держави і безпосередньо виражають владні відносини у суспільстві та державі. Джерела конституційного права мають загальнообов’язковий характер для всіх суб’єктів конституційно-првових відносин і є основою для формування інших галузевих джерел права.
• За предметом правового регулювання джерела конституційного права України відрізняються від галузевих тим, що вони регулюють владні суспільні відносини політичного характеру.
• За суб’єктами правотворення джерела конституційного права різняться від галузевих чітко окресленим колом цих суб’єктів. Субєктами конституційного правотворення є український народ, держава та суб’єкти місцевого самоврядування.
• За функціями джерела конституційного права Уцкраїни здебільшого здійснюють установчу і регулятивну функції, рідше – охоронну. Джерела конституційного права є системоутворюючим компонентом національної системи права.
• За формою джерела конституційного права України є зовнішнім проявом буття об’єктивно існуючих конституційно-правових норм. Формами вираження конституційно-правових норм зовні є форми позитивного права.
• За способами і засобами правотворення встановлені чи санкціонують народом України, державою чи суб’єктами місцевого самоврядування.
• Джерела конституційного права мають найвищий ступінь гарантованості і забеспечуюються всіма заходами державного впливу, що передбачені чинним законодавством.
• Джерела конституційного права у своїй взаємодії утворюють певну органічну систему, яка має структурні, функціональні та генетичні зв’язки між усіма її складовими елементами.
• Як і будь-яка інша система, вона репрезентована різнопорядковими елементами, що підлягають класифікації. На відміну від інших галузевих, система джерел конституційного права України представлена найбільшою кількістю видів джерел, які можуть бути класифіковані за всією сукупністю критеріїв поділу джерел права в цілому.
• Приведення джерел конституційного права України у відповідність до правових стандартів ЄС, в силу їх системоутворюючого характеру, сприяють адаптації всього національного законодавства до законодавства ЄС, що є необхідною вимогою до європейської інтеграції України.

    Як уже зазначалося,  джерела конституційного права  України досить різноманітні. Їх класифікують за характером волевиявлення, змістом, формою, територією дії, часом дії, чинністю, національною приналежнісю тощо.

    Основним критерієм розмежування джерел конституційного права поділяються на ті, що є волевиявленням  держави та органів державної влади, а також ті, що є волевиявленням територіальних громад та інших суб’єктів місцевого самоврядування.

    За змістом  джерела конституційного права поділяються на конститційні, законодавчі, підзаконні та локальні.

    За формою  вираження джерела конституційного  права доволі різноманітні й обумовлюються традиціями формалізації конституційно-правових норм і способами правотворчості відповідних суб’єктів конституційного права:

• нормативно-правові акти;
• договори;
• судові прецеденти;
• акти інших соціальних норм.

   Важливим критерієм розмежування джерел конституційного права України є територія їх дії. Джерела конституційного права можуть бути загальнодержавними і локальними.

    За часом  дії вони поділяються на постійні  та тимчасові. Більшість з них мають постійно діючий характер, тобто приймаються на невизначений термін.

    За юридичною силою розрізняють такі види джерел конституційного права України :

• Конституція України - це єдиний нормативно-правовий акт найвищої юридичної сили, який є Основним Законом суспільства і держави, регулюють найважливіші суспільні відносини, містить норми прямої дії, має особливий порядок прийняття, внеснення до нього змін і доповнень та його захисту, гарантування.
• Іншим конституційним джерелом, має вищу юридичну силу, є акти всеукраїнського референдуму щодо внесення змін до Конституції України. Акти всеукраїнського референдуму за своєю сутністю є волевиявленням українського народу з найважливіших питань суспільного і державного життя, нормативним виявленням вищої і пріоритетної форми безпосередньої демократії.
• Нормативно-правові акти, що приймаються за особливою процедурою регулюють найважливіші комплекси суспільних відносин у сфері конституційного права. Закони різняться за своєю сутністю і змістом. У теорії конституційного права прийнято вирізняти конституційні закони, органічні закони, звичайні закони та інші, особливі різновиди законів.
• Особливим видом джерел конституційного права України є декларації та конституційні договори. Вони займають особливе місце у системі джерел, оскільки їх прийняття разовою, виключною подією у конституційній практиці держави.
• Інший вид джерел є регламенти, тобто кодифіковані нормативно-правові акти, що визначають порядок роботи і відповідні процесуальні форми діяльності окремих суб’єктів конституційної правотворчості в Україні і мають силу законів.
• До законодавчих джерел конституційного права належать чинні міжнародні договори України. Це, як првило, міжнародні договори у сфері прав людини, громадянства, місцевого самоврядування.
• Підзаконні джерела конституційного права України – це нормативно-правові акти, постанови та інші нормативно-правові акти Верховної Ради України; укази і розпорядження Президента України; постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України та нормативно-правові акти інших центральних органів виконавчої влади; рішення Центральної виборчої комісії і територіальних виборчих комісій; рішення та висновки Конституційного Суду України. До локальних джерел конституційного права України належать нормативно-правові акти АР крим і нормативно-правові акти інших суб’єктів місцевого самоврядування.

    Запропонована класифікація джерел конституційного права не є вичерпною. Існують й інші класифікації джерел конституційного права. Різноманітні за своєю правовою природою джерела конституційного права України перебувають між собою в генетичних, структурних і функціональних взаємозв’язках і утворюють систему джерел конституційного права України. Система джерел конституційного права України – це сукупність взаємозв’язаних і взаємозумовлених законодавчих та підзаконних нормативно-правових актів, що є зовнішньою об’єктивацією волі українського народу і політики держави.

    Джерела конституційного права мають власну структуру. Структура джерел конституційного права – це логічно з’ясована внутрішня побудова, що зумовлена об’єктивними чинниками конституційно-правового буття і представлена  взаємопов’язаними й взаємозумовленими елементами у їх інваріативній модифікації.

   Структура джерел конституційного права України характеризується такими параметрами: системною організацією певної множини передбачуваних елементів; певним закономірним зв’язком системно організованих елементів; відносною стійкістю та стабільністю системно організованих елементів і їх зв'язок; здатністю цих елементів до системних і міжсистемних зв’язків; цілісністю та завершеністю системи елементів, що становлять структуру джерела конституційного права тощо.

     Складові елементи джерела конституційного права України – це генетично пов’язані обособлені частини форми права , які традиційно представлені заголовком і змістом джерела; його основною частиною та прикінцевими  і перехідними положеннями.

     Первинним елементом будь-якого джерела конституційного права є преамбула – це ввідна частина джерела, що містить вказівку на ті чи інші умови та обставини, що стали причиною існування конкретного конституційно-правового джерела, на мотиви і цілі прийняття такого джерела. Заголовок джерела конституційного права є одним із найважливіших формально-юридичних реквізитів, що формує оціночне сприйняття документа адресатом. Він дозволяє коротко, уникаючи семіотичних сумнівів лаконічно сформулювати основну правову ідею документа, тематика джерела, оптимізує осмислення інституційного значення самого юридичного статусу джерела та його ролі й місця у національній правовій системі. Основна частина містить загальні засади правового регулювання конституційно-правового інституту, правовий статус учасників правовідносин, що регулюються цим джерелом, їх основні права і свободи та порядок їх реалізації. Прикінцеві та перехідні положення визначають порядок введення в дію джерела, порядок і процедуру внесення змін і доповнень до джерела, а також умови та порядок призупинення  його дії, умови та терміни введення в дію всіх правових положень конкретного джерела.

    Таким чином,  джерела конституційного права  України, як зовнішня форма  об’єктивації встановлених чи  сакціонованих українським народом або державою чи суб’єктами місцевого самоврядування конституційно-правових норм, які мають юридичну силу і є фундаментом системи джерел національного права. Їх система представлена широким колом різноманітних за предметом, суб’єктами, функціями, формами та умовами діями джерел конституційного права.

Розділ 2. Конституція  як основне джерело конституційного права України

    Перш за все, для того, щоб розглянути конституцію як джерело конституційного права, потрібно спершу дізнатись, що собою являє сама конституція.

    До останнього часу вважали, що термін «конституція» походить від латинського constitutio – установа, устрій. Однак, походження самого терміна «constitutio» точно не встановлено. Можливо, він походить від латинського respublicum constituire, яким починалися  акти римських імператорів.Поряд з терміном «constitutio» на початкових етапах становлення конституції застосовувати також найменування lex fundamentalеs (основний закон)².

    Термін «конституція» має матеріальне і формальне значення.                                                                            У матеріальному значенні конституція являє собою писаний акт, який встановлює засади суспільного ладу, форму правління і територіального устрою, засади організації центральних і місцевих органів влади, їх компетенцію і взаємовідносини, державну символіку, столицю, основні права і свободи людини і громадянина тощо.

У формальному значенні конституція — це закон, який має найвищу юридичну силу порівняно з іншими законами. Конституція — це закон законів. Вона не може бути змінена звичайним законом, і внесення змін до неї потребує відповідних змін тих законів і підзаконних актів, що діяли на той час.

     Від існуючих у державі численних законів Конституція відрізняється тим, що вона є головним джерелом конституційного права, у якому в систематизованій формі закріплені найважливіші правові норми держави і який стоїть над усіма іншими законами через значення норм, правил, що в ній містяться, і особливих гарантій їх реалізації. На відміну від інших галузевих законів, Конституція регулює надзвичайно широке коло суспільних відносин, які охоплюються терміном «державний устій». 

  Конституція України — це єдиний нормативно-правовий акт, який має особливий характер і з допомогою якого український народ виражає свою суверенну волю, утверджує основні засади устрою суспільства і держави, визначає систему і структуру державної влади і місцевого самоврядування, основи правового статусу особи, територіального устрою держави.

Соціально-політична сутність Конституції України полягає в тому, що вона являє собою суспільний договір, де знайшли закріплення політичні інтереси найрізноманітніших соціальних груп населення. Вона відображає баланс інтересів суспільства.

Конституція України регулює досить широке коло суспільно-політичних відносин. Об'єктом такого регулювання є : засади народовладдя, конституційного ладу, принципи формування владних структур, народний і національний суверенітет; основні права і свободи, обов'язки людини і громадянина; державні символи України; засади взаємодії державних та недержавних інституцій; територіальний устрій України; засади взаємовідносин центральних і місцевих органів України, Автономної Республіки Крим; зовнішньополітичні аспекти діяльності України; форми безпосередньої демократії — вибори, референдум тощо; статус, принципи формування і діяльності, засади взаємовідносин і взаємодії Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України; правовий статус місцевого самоврядування і його органів; статус і основи діяльності Конституційного Суду України як єдиного органу конституційної юрисдикції в державі.                                                               

У науці конституційного  права при визначенні поняття  конституції слід враховувати три підходи: західної (європейської) концепції, нормативістської та інституціоналістської.

Перша відрізняється тим, що представники різних філософсько-правових шкіл неоднозначно ставляться до змісту конституції. Наприклад, представники природної школи права під конституцією розуміють суспільний договір, який виражає волю народу. Нормативістська школа права вважає конституцію вираженням вищої правової норми. Нарешті, інституціоналісти вважають, що конституція — це статут не лише держави, а й нації.

Розрізняють поняття  юридичної та фактичної конституції.

Юридична конституція — це визначена система правових норм, що регулює відповідні суспільні відносини.

Фактична конституція — це самі ці відносини, тобто ті, що реально існують. Ця конституція існує незалежно від того, знайшла вона своє юридичне закріплення чи ні.

Розходження між юридичною  і фактичною конституцією зазвичай виникають унаслідок змін у співвідношенні політичних сил, що відбувалися після  прийняття юридичної конституції. Таке розходження свідчить про те, що частина норм стала або спочатку була і залишається фіктивною. Постає необхідність або юридичку конституцію привести у відповідність, або навпаки. Останнім часом дедалі більше значення  у подоланні розбіжностей між фактичною і юридичною конституцією відіграють органи конституційної юстиції.

    При цьому слід мати на увазі, що не всі дослідники підтримують думку про розмежування юридичної та фактичної конституції. Так, наприклад, О.Ф. Фрицький критикує і зауважує, що вона є «абстракцією, що суперечить основним засадам юридичної теорії та практиці застосування», оскільки, за його переконанням, предмет конституційно-правового регулювання включає дві взаємопов’язані складові - суспільні відносини і норми, що їх регулюють .Фактична конституція – це власне суспільні відносини, які існують поза нормативним регулюванням, тому не може бути так званої фактичної конституції, доки її не буде «одягнено» у відповідно правову форму³.

    Класифікація конституцій дає можливість орієнтуватися в їх багатоманітності, краще їх розрізняти, зіставляти одну з одною, допомагає зрозуміти природу і особливості конституцій, з'ясувати їх зміст.

Конституції можна класифікувати за різними  ознаками:

за часом  дії — постійні і тимчасові. Тимчасові звичайно приймаються на встановлений строк або до настання якоїсь певної події. Постійні характеризуються встановленням необмеженого строку їх дії, що, однак, не гарантує їх довічності, а лише вказує на цілі законодавця на час їх прийняття;

за політичним режимом — демократичні і авторитарні. Перші гарантують здійснення основних прав і свобод, періодичність виборів органів влади, вільне створення і діяльність політичних партій та ін. Авторитарні конституції (особливо тоталітарні) забороняють діяльність політичних партій, закріплюють монопольну ідеологію та ін.;

за формою правління, залежно від порядку заміщення посади (поста) глави держави, їх поділяють на монархічні і республіканські;

за формою політично-територіального  устрою — на унітарні й федеративні;

за способом прийняття — на народні, договірні та даровані. Народними вважають конституції, які приймаються парламентами або установчими зборами чи виборцями шляхом голосування на всенародному референдумі. Договірні - це так звані угоди між суб’єктами. Даровані (октройовані) конституції запроваджувалися одностороннім актом глави держави (монарха), який дарував конституцію, як правило, не з доброї волі, а через те, що боявся втратити трон в результаті народних виступів. Прикладом є Конституція Японії 1889 року;

за порядком змін (формальними ознаками) — жорсткі, гнучкі, змішані. Жорсткі конституції мають на меті забезпечення стабільності державного ладу, який, у свою чергу, сприяє зміцненню їх авторитету і відповідно стабільності конституційного ладу. Є різні способи забезпечення жорсткості конституцій (прийняття кваліфікованою більшістю, затвердження референдумом та ін). Для гнучких конституцій характерна їх зміна в тому ж порядку, як і звичайних законів. Змішаних конституцій у світі дуже мало (наприклад, Конституція Республіки Мальта). Одна частина конституційних норм таких конституцій може бути змінена кваліфікованою більшістю, а інша — простою більшістю;

за зовнішньою формою — кодифіковані і некодифіковані. Кодифіковані конституції являють собою кодифіковані акти, у яких усі питання конституційного характеру врегульовані в єдиному документі. Некодифіковані конституції характеризуються тим, що питання конституційного характеру знаходять своє закріплення не в одному, а в кількох нормативних актах. До некодифікованої конституції інколи відносять окремі парламентські закони, судові прецеденти, звичаї, доктринальні тлумачення;

за відповідністю  реальним відносинам у суспільстві — реальні і фіктивні (формальні). Реальною визнається конституція, яка відповідає реальним відносинам у суспільстві і регулює їх своїми нормами. Фіктивними, або ж формальними, вважаються конституції, які містять такі конституційні положения, які не отримують реалізації на практиці.

Конституція України, яка  набрала чинності в день її прийняття 28 червня 1996 p., є реальною, демократичною, унітарною, народною, жорсткою, кодифікованою.

     Важливе значення має форма Конституції, на яку безпосередньо впливає її зміст.           Форма конституції — це спосіб організації закріпленого в ній нормативного матеріалу. Конституція має внутрішню і зовнішню форми, тобто систему і структуру.

   Система конституції — це зумовлена змістом об'єкта конституційного регулювання організація норм, яка створюється законодавцем з урахуванням вимог національних традицій і законодавчої техніки. Вона виражає послідовність розміщення преамбули, розділів, статей у тексті Конституції. Система дає уявлення про організаційну побудову Конституції України, забезпечує внутрішню зумовленість її розділів, статей.

Структура конституції — це логічний зв'язок різних інститутів незалежно від місця розміщення норм у тексті Конституції. Так, норми, які складають один інститут, можуть бути розмішені в різних розділах, але їх сукупність діє в єдності. Для внутрішньої структури не має значення, становить той чи інший інститут окремий розділ, хоч це було б і бажано. Важливим є реальний взаємозв'язок і супідрядність норм, які становлять зміст конкретних конституційних інститутів.

Важливе значення для конституції мають мова і стиль. До мови конституції є обов'язковими вимоги: точність, ясність викладення норм, неприпустимість різного тлумачення конституційних приписів, однозначність у розумінні термінів, наявність чітких понять, неприпустимість застосування синонімів. Стиль конституції має бути документальним.

    Зміст конституції — це сукупність конституційно-правових норм, принципів, що регулюють суспільні відносини, які визначають організацію державної влади, її взаємовідносини з суспільством, людиною і громадянином.

 Розрізняють два види змісту основного закону: суспільний зміст конституції, тобто предмет конституційно-правового регулювання, і правовий зміст, тобто за основу беруть норми, з яких складається конституція (норми, інститути тощо).

Сутність і зміст конституції  виявляються у сукупності її юридичних властивостей, що характеризують Конституцію як Основний Закон держави і суспільства.

Серед юридичних властивостей Конституції України найбільш важливими  є такі:

• Установчий характер. У Конституції закріплюються найважливіші права, свободи та обов'язки громадян, система й основні принципи діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування.
• Вища юридична сила (юридичне верховенство). Усі закони та інші нормативно-правові акти повинні відповідати Конституції України. Акт, який не відповідає Конституції, є неконституційним і або скасовується, або приводиться у відповідність до неї. Якщо є потреба інакше, ніж за Конституцією, врегулювати суспільні відносини, слід спочатку змінити чи доповнити Конституцію.
• Особлива юридична природа. Конституція має свій особливий предмет правового регулювання, унормовує найважливіші суспільні відносини, а саме: основи правового статусу людини і громадянина, територіальний устрій, виборчу систему, референдуми, систему і принципи діяльності органів державної влади, їх компетенцію тощо.
• Нормативність. Як Основний Закон держави Конституція України обов'язкова до виконання всіма суб'єктами права і є актом постійної і прямої дії.
• Підвищена стабільність. Нестабільність Конституції призводить до необхідності значних змін і доповнень до чинного законодавства, скасування багатьох актів і прийняття нових, що не завжди є доцільним. Конституція — Основний Закон, і вона має бути стабільною.
• Особливий порядок прийняття і зміни Конституції. На відміну від проектів звичайних законів, проект Конституції, як правило, оприлюднюється і оюговорюється зацікавленими суб’єктами, насамперед громадянами України. Приймати та змінювати Конституцію України мають право Верховна Рада України, а також народ України через всеукраїнський референдум. Парламент України приймає зміни до Конституції не менш як двома третинами від конституційного складу (статті 155, 156 Конституції України).
• Підвищений ступінь охорони з боку держави. Суть цієї дуже важливої властивості полягає в тому, що Конституція містить норми, за допомогою яких забезпечується непорушність Основного Закону. В Україні діє Конституційний Суд України, на який покладено забезпечення, насамперед, конституційності, законів та деяких інших нормативно-правових актів.
• Конституція є основою розвитку галузевого законодавства, яке розвивається відповідно до конституційних положень.
• Підсумковий характер Конституції. Конституція є вираженням ступеня суспільного розвитку, якого досягла держава, юридичним відображенням об’єктивного ходу історичного розвитку суспільства і держави, правовою формою суспільного прогресу, рівня правової культури соціуму.
• Програмний характер. Конституція визначає перспективи розвитку держави і суспільства, тенденції та напрями розвитку, основні цілі соціального прогресу, містить основні принципи здійснення влади, є орієнтиром розвитку всієї правової системи держави.