Конституційно-правові основи безпосередньої демократії в Україні

Конституційно-правові  основи безпосередньої демократії в  Україні

Зміст

Вступ 
Розділ 1. Основні засади демократії в Україні 
1.1. Поняття, сутність та ознаки демократії 
1.2. Форми демократії: види та характеристика 
Розділ 2. Конституційно-правові засади виборів та референдумів в Україні 
2.1. Вибори як основна форма безпосередньої демократії в Україні 
2.1.1. Види виборів 
2.1.2. Конституційні принципи виборів 
2.2. Референдуми в Україні: поняття, види, конституційна правова   регламентація 
Висновки 
Перелік використаної літератури

Вступ

Актуальність теми дослідження. Історичний досвід багатьох країн свідчить, що всі намагання кардинально  обновити суспільне життя були приречені  на невдачу, якщо вони не підкріплювались  активним залученням різних категорій  громадян до вироблення рішень та їх втілення в життя. Тільки створюючи сприятливі умови для розкриття творчого потенціалу громадян і подолання  їх соціальної інертності, суспільство  одержує могутній імпульс саморозвитку шляхом залученні до демократичного процесу головної діючої сили історії - народу. 
Демократія - форма державно-політичного устрою суспільства, яка грунтується на визнанні народу джерелом і носієм влади, та прагненні забезпечити справедливість, рівність, добробут усіх людей, що населяють певну державу. 
Життя розвінчало міф про "соціалістичну демократію", яка нібито була вищім типом демократичного устрою суспільства. За часів "тоталітарного соціалізму" сталося не розширення і збагачення змісту демократії, а навпаки - різке його збіднення, звуження і згортання (репресії, обмеження прав і свобод та ін.). Демократизм суспільства був фальшивим і декоративним, хоча пропаганда і нав'язала значній частині населення ілюзію народовладдя. Розпочатий у роки хрущовської "відлиги" процес демократизації суспільного життя було спершу загальмовано, а потім і взагалі згорнуто. Непослідовним виявився курс на демократизацію і в перебудовний період. Значною мірою труднощі переходу до демократичних форм організації нашого суспільства зумовлені дією тоталітарних і авторитарних традицій. 
Поняття "демократія" використовується не тільки для характеристики Історичних типів державно-політичного устрою, а й на означення політичного процесу з відповідними методами і процедурами, що забезпечують участь народу в управлінні державою, всіма суспільними справами. Вживається воно і стосовно організації та діяльності окремих політичних і соціальних структур у різних сферах суспільного життя (виробнича, партійна, профспілкова, учнівська, управлінська демократія). 
Для утвердження демократії необхідна висока, політична культура населення, і саме в процесі демократизації така культура формується. Утвердитись повністю й відразу демократія не може. Для цього необхідно здійснити комплекс заходів у різних сферах суспільного життя, змінити існуючі соціально-політичні структури, сформувати демократичний тип політичної культури. 
Таким чином, викладене вище зумовлює актуальність теми дослідження курсової роботи. 
Об'єктом дослідження курсової роботи є види народного волевиявлення в Україна. 
Предмет дослідження - поняття та форми демократії в Україні. 
Метою курсової роботи є дослідженні поняття та форм демократії в  Україні. 
Мета роботи зумовлює виконання таких завдань:  
- охарактеризувати теоретичні засади дослідження поняття та форм демократії; 
- дослідити форми демократії згідно Конституції України. 
Для розв'язування поставлених завдань використано методи наукового дослідження: теоретичний аналіз наукових літературних джерел,  синтез, узагальнення, порівняння, абстрагування, конкретизація, моделювання, спостереження. 
Теоретико-методологічною основою роботи і праці таких дослідників, як Колодій А.М., Олійник А.Ю., Погорілко В.Ф., Тодика. Ю. М.

1.1. Поняття, сутність  та ознаки демократії

У суспільній свідомості демократія ототожнюється з народовладдям. Ця форма державного устрою з тачки  зору механізму вияву народного  суверенітету виступає як пряма і  як представницька демократія. Перша  передбачає безпосереднє волевиявлення  асоціації індивідів - суб'єкта влади - з тих або інших питань життєдіяльності  цієї асоціації, наприклад, проведення референдуму. Апаратові влади відводиться  роль організатора волевиявлення і  гаранта реалізації загальної волі. Саме на основі волевиявленні народу влада приймає політичні рішення, конкретизуючи й охороняючи громадську волю. Представницька демократія передбачає, що основні рішення приймаються  повноважними зборами народних представників (парламентами, національними зборами, конгресом), яких обирають суб'єкти влади. При цьому представницькі установи, їхня діяльність контролюється асоціаціями. 
Поняттю "демократія" два з половиною тисячоліття. В міру розвитку і ускладнення політичного життя, появи різноманітних доктрин, що апелювали до демократії її розуміння істотно змінювалося. Вже в античному світі це поняття тлумачишся по-різному, що зумовлювалося його природою. 
Так демократія забезпечує свободу творчості, стимулює особисту ініціативу. Демократія сприяє приходу до влади відданих народові людей, альтруїстів, яким в ідеалі тільки і можна довірити владу, проте не гарантує від захоплення влади корнстальтруїстів з низькою мораллю, але сильних і спритних. 
Вузловою для розуміння демократії є проблема співвідношення влади більшості і захисту інтересів меншості народовладдя і законів. Не випадково Платон і Аристотель розглядали демократію як "неправильну форму правління", "демос", ототожнювався: з "хаосом", "владою натовпу". Вони розрізняли демократію, регульовану законом, і демократію, при якій народ, тобто більшість, перебуває під. впливом демагогів, що мають необмежену владу.  
Прикладом нового підходу, внеском у теорію демократії є погляди К. Поппера, який відкидає як центральне для політики питання, хто повинен правити. Оскільки немає впевненості в тому, що будуть обрані гідні правителі, центральним є питання, як звести до мінімуму шкоду, якої можуть завдати негідні правителі, які потрібно створювати інститути та механізми, здатні звести до мінімуму можливі втрати, 
К. Поппер критику інтерпретацію політики, в якій акцент зроблено на суверенітеті народу. Виходячи з моральних настанов, він вважає, що взагалі ніхто не може бути сувереном, тобто володіти правом використовувати, владу як забажає. І не тільки тому, що будь-яка суверенна воля схильна до помилок, а й тому, що ніякий суверен не може маги повного права робити все, що йому заманеться, К. Поппер відкидає концепції демократії, які приписують особливу мудрість будь-кому або безпомилковість "голосу народному". 
Ідеал народовладдя передбачає, що громадяни повинні мати змогу впливати на політику тоді, коли того забажають; що бюрократи, а також обрані особи повинні розглядатися як слуги народу і вести себе відповідно; що закони і політика уряду повинні відображати цінності, бажанні ї пріоритети більшості і поважати при цьому права меншості. 
Демократію К. Поппер визначає, як систему, в якій правителі можуть бути замінені мирним шляхом, а тиранію як систему, де така заміна без кровопролиття неможлива. Забезпечуючи ненасильницьку реформу соціальних інститутів, демократія дає змогу досягти розумнішого устрою нових інститутів. 
Авторитет влади, держави ґрунтується на принципі, згідно з яким держава забезпечує рівний захист усім громадянам. Саме протекціонізм постає як розв'язання проблеми легітимності. Тому громадяни повинні підкорятися законові брати на себе тягар громадських обов'язків. Дієвість закону не в санкціях, не в охоронній функції держави, а в готовності індивідів підкорятися законові, тобто в їхній моральній голі [18; 153]. 
К. Поппер намагається довести, що демократія: в звичайному розумінні - це утопія. У цьому розумінні він вважає демократко неможливою і небажаною. І звичайно, не можна не погодитися щодо помилковості тверджень, згідно з якими для розв'язання політичних проблем досить передати владу в "гідні руки". Цього недостатньо ні для забезпечення: справедливості, ні для здорової політики. Досвід, політичного життя підтверджує висновок К. Поппера про те, що "народовладдя" часто виявляється некомпетентним і обертається тиранією. 
Нарешті правильною є теза про те. що існуючі проблеми не обов'язково розв'язуються шляхом простої передачі органів влади в руки народу або його представників. Чітке розуміння цього звільняє розум для подальших пошуків. 
Одним із головних є забезпечення: свободи громадян. Ця свобода має два аспектів. Політична свобода - право активно і безпосередньо брати участь у колективному здійсненні влади, тобто в публічному житті. Саме це було притаманне республікам Стародавньої Греції і Стародавнього Риму. Але маючи політичну свободу, людина не звала особистої громадянської свободи, була повністю: підпорядкована владі всього суспільства [18; 154]. 
Ліберальна демократія на перший план ставить громадянську свободу, тобто повну незалежність особистого життя індивіда від політичної влади. Йдеться про ряд особистих прав: недоторканість особи, свободу совісті, слова, зборів, друку, місця проживання, заняття, господарської діяльності, приватної власності та ін. 
Ядром свободи є особисті права. Політична свобода виступає як засіб забезпечення громадянської свободи. Влада, що порушує громадянську свободу, стає тиранією і знижує правомірність, свого існування. Звідси висновок - політична влада не повинна бути абсолютною, незалежно вія того, хто її здійснює - монарх чи народ. 
Лібералізм демократії означає свободу особи, визнану і гарантовану державою. Громадські сили можуть діяти тільки згідно з законом, перед яким усі рівні. Це "правління через зажени, а не через людей". Передбачається юридичний контроль за виконанням заяснів. У зв'язку з цим виникає два питання. Перше - хто повинен мати політичну владу, друге - які повинні бути межі політичної влади, незалежно від того, в чиїх руках вона знаходиться.. Відповідь на перше запитання привела до ідеї демократа, відповідь на друге - до ідеї лібералізму, згідно з якою держава, а в державі законодавча влада не можуть зазіхати на свободу особи, її безпеку, власність, свободу совісті, слова тощо. В цілому лібералізм і демократія мають на увазі один одного, так само як тоталітаризм і деспотизм.

<< Предыдущая - Следующая >>

Страница 3 из 9

1.2. Форми демократії: види  та характеристика 

Функції демократії реалізуються через її форми та інститути. Форма  демократа - це її зовнішнє вираження. Форм демократ можна назвати чимало, але основні з них там: 
1. Участь народу в управлінні державними і суспільними справами (народовладдя) - здійснюється у двох формах: прямій та непрямій [2; 63]: 
-   Пряма - представницька, демократія - форма народовладдя, при якій вдала здійснюється через виявлення волі представників народу у виборних | органах (парламенті, органи місцевого самоврядування); 
-    Непряма - безпосередня демократія - форма народовладдя, при якій влада здійснюється через безпосереднє виявлення: волі народу чи певних;; соціальних груп (референдум, вибори) 
2. Формування та функціонування системи органів держави на основі демократичних принципів законності, гласності, виборності, змінюваності, подай компетенції, їжі запобігають зловживанню службовим становищем і суспільним авторитетом: 
3. Юридичне (насамперед конституційне) закріплення системи прав, свобод і обов'язків людини і громадянина, їх охорона і захист відповідно до міжнародних стандартів. 
Види демократії класифікують за сферами суспільного життя: 
-  економічна; 
-  соціальна; 
-  політична; 
-  культурно-духовна та ін.  
Форми демократії знаходять свій прояв у її інститутах (референдум, громадська думка, комісії Верховної Ради та ін.). 
Інститути демократії - це легітимні і легальні елементи політичної системи суспільства, які безпосередньо створюють демократичний режим у державі через встановлені в них принципів демократії. 
Передумовою легітимності інституту демократії с його організаційне оформлення і визнання громадськістю; передумовою легальності - його юридичне оформлення, узаконення. 
За вихідним призначенням у вирішенні завдань політики, влади та управління відрізняють інститути демократії: 
Структурні: 
-   сесії парламентів; 
-  депутатські комісії; 
-  народні контролери тощо.  
Функціональні: 
-  депутатські запити; 
-  накази виборців; 
-   громадська думка тощо. 
За юридичною значущістю прийнятих рішень відрізняють інститути демократії [7; 73]: 
Імперативні: 
- мають остаточне загальнообов'язкове значення дня державних органів, посадових осіб, громадян; 
-  референдум конституційний та законодавчий; 
-   вибори; 
-  накази виборців та ін. 
Консультативні: 
-   мають дорадче, консультативне значення для державних органів, посадових осіб, громадян; 
-  референдум консультативний; 
-   всенародне обговорення законопроектів; 
-   мітинги; 
-   анкетування та ін. 
Відповідні форми безпосередньої демократії передбачені Законом України «Про столицю України - місто-герой Київ» (ст. 8),Конституцією Автономної Республіки Крим (ст. 6) та рядом інших нормативно-правових актів. 
У цілому форми безпосередньої демократії можна умовно поділити на кілька видів: 
1) за правовими підставами здійснення безпосередньої демократії у відповідних формах - конституційні і законодавчі; обов’язкові і факультативні; 
2) за умовами (місцем і часом проведення): за місцем - на всеукраїнські і місцеві; за часом - на чергові та позачергові; періодичні, разові тощо; 
3) за змістом питань, що обговорюються і вирішуються - на конституційні, законодавчі, адміністративно-територіальні, міжнародно-правові тощо; 
4) за наслідками здійснення відповідних форм безпосередньої демократії - на дійсні і недійсні.[15; 26-32] 
У системі інститутів безпосередньої демократії найважливіше місце належить виборам. 
Вибори - форма безпосередньої участі громадян в управлінні державою шляхом формування вищих представницьких органів, органів місцевого самоврядування. 
Громадяни демократичної держави мають право вільно обирати і бути обраними до органів державної влади і органів місцевого самоврядування. Громадянин може виражати свою волю незалежно при додержанні рівності. Свобода виборця реалізується за допомогою таємного голосування і потребує встановлення гарантій проти тиску на нього. 
Особливим інститутом демократії є референдум як один із засобів демократичного управлінні державними справами. 
Референдум (дат, - те, що повинно бути повідомленим) — засіб вирішення шляхом голосування кардинальних проблем загальнонаціонального і місцевого значення (прийняття конституції, інших важливих законів або внесення до них змін, а також інших рішень з найважливіших питань). Референдум є одним із важливих інститутів безпосередньої демократ, проводиться з метою забезпечення народовладдя - безпосередньої участі громадян в управлінні державою і місцевими справами. 
Так, як основним видом демократії є вибори та референдуми, також є і неосновні види, а саме це: 
* Плебісцити - 1) те саме, що й референдум; 2) референдум з важливого питання має доленосний характер для країни; 3) референдум, що не має конституційного і законодавчого характеру; 4) усі форми народного волевиявлення шляхом голосування, у тому числі вибори; 
* Народна законодавча ініціатива - право певної групи виборців запропонувати проект закону, що підлягає обов’язковому розгляду парламентом; 
* Народна конституційна ініціатива - право певної групи виборців запропонувати проект змін конституції, що підлягає обов’язковому розгляду у встановленому законом порядку; 
* Петиція (звернення) - право громадян направляти індивідуальні та колективні послання в органи державної влади, органи місцевого самоврядування, до їх посадових осіб, які повинні дати відповідь на ці звернення; 
* Мітинг - це збори всіх бажаючих, які проводяться зазвичай під відкритим небом і на яких після  публічних виступів організатори та інші учасники приймають резолюцію з вимогою до влади або закликом до громадян; 
* Демонстрації - це звичайний рух по вулицях і дорогах мас людей з плакатами і транспарантами, що висловлюють позицію цих людей з певних суспільних питань або вимоги до влади; 
* Походи - це форма безпосередньої демократії, що передбачає широке пропагування політичних поглядів громадян України  у рухомій формі заздалегідь визначеним маршрутом. Та інші види. 
Одже, чинна Конституція України визначає не лише місце безпосередньої демократії в системі демократії, тобто в системі політичної влади народу, але і її суть, зміст і форми. 
За своєю суттю безпосереднє народовладдя, відповідно до положень Конституції, є, насамперед, прямим волевиявленням народу шляхом таємного голосування або волевиявленням, вираженням волі через політичні партії, засоби масової інформації та інші складові механізму безпосередньої демократії, які сприяють формування і виявленню політичної волі громадян. 
Таким чином, безпосередньою демократією можна визначити як безпосереднє волевиявлення всього народу або його частини з метою здійснення суспільних функцій шляхом виборів, референдумів або в інших, не заборонених Конституцією і законами, формах. 
Основи безпосередньої демократії здебільшого визначається Конституцією та законами України. 
Сутність безпосередньої демократії найповніше виявляється у її принципах як основних засадах її здійснення. Вони опосередковують собою різні властивості, аспекти волевиявлення народу, закономірності його функціонування і розвитку. 
Загальними принципами безпосередньої демократії можна вважати: суверенності народу; єдиновладдя народу; повновладдя; безпосереднього волевиявлення; поєднання безпосередньої і представницької демократії; пріоритетності безпосереднього народовладдя в системі демократії; політичного плюралізму; конституційності й законності; загальності у здійсненні безпосереднього народовладдя; рівності у здійсненні безпосереднього народовладдя; принцип реальності безпосереднього народовладдя; гарантованості безпосереднього народовладдя. 
Характер безпосередньої демократії, як і будь-якого суспільного явища, виявляється зрештою в її функціях – напрямках або видах безпосереднього волевиявлення народу, які опосередковують зміст і форми безпосереднього народовладдя. 
Безпосередня демократія, як і всяка влада, здійснюється в певних формах, тобто способах волевиявлення народу з метою реалізації суспільних функцій, що мають правові наслідки.

Розділ 2. КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ  ЗАСАДИ ВИБОРІВ ТА РЕФЕРЕНДУМІВ В  УКРАЇНІ

2.1. Вибори як основна  форма безпосередньої демократії  в Україні

Основою виборчої системи України є загальне, рівне, пряме, вільне виборче право, яке  здійснюється особисто, таємно. 
Джерелами виборчого права в Україні є Конституція України. Закон України "Про вибори народних депутатів України" від 18 жовтня 2001 р,. Закон України "Про вибори депутатів місцевих рад і сільських, селищних, міських голів". Закон "Про вибори Президента України", Закон "Про вибори у Верховну Раду Автономної Республіки Крим". Депутати в Україні обираються громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. 
Участь громадян у виборах депутатів є добровільною. Ніхто не може бути примушений до участі чи неучасті у виборах. Право голосу на виборах депутатів (право обирати депутатів) мають громадяни України, яким на день виборів виповнилося 18 років. Таким чином Конституція України (ст. 71) і виборчі закони підкреслюють, що вибори в Україні є загальними. Документом, який підтверджує громадянство України виборця, є: 1) паспорт громадянина України; 2) паспорт громадянина України .для виїзду за кордон; 3) тимчасове посвідчення громадянина України; 4) дипломатичний паспорт; 5} службовій паспорт; 6} посвідчення особи моряка; 7} посвідчення члена екіпажу; 8) військовий квиток для військовослужбовців строкової служби. Громадяни України, які мають право голосу, можуть брати участь у роботі виборчих комісій як їх члени, а також у проведенні передвиборної агітації, здійсненні спостереження за проведенням виборів депутатів та інших заходах у порядку, визначеному виборчим законом (ст. 2 Закону "Про вибори народних депутатів України") [10; 266]. 
Будь-які прямі або непрямі привілеї або обмеження виборчих прав громадян України забороняються. Не допускається обмеження щодо участі громадян у виборчому процесі крім передбачених Конституцією України та виборчим законом. Не має права, голосу громадянин, визнаний судом недієздатним. Виборець може використати свій голос тільки на одній виборчій дільниці. Застосуванні насильства, погроз, обману, підкупу чи будь-якій інших дій, що перешкоджають вільному формуванню та вільному виявленню волі виборця, забороняється. Голосування на виборах  є таємним: контроль за волевиявленням виборців забороняється. Кожний виборець голосує на виборах особисто. Голосування за інших осіб чи передача виборцем права голосу будь-якій іншій особі забороняється. 
Виборчий процес - це здійснення суб'єктами, передбачених виборчим законом виборчих процедур. Виборчий процес, здійснюється на засадах: законності та заборони незаконного втручання будь-кого у цей процес; політичного плюралізму (багатопартійності); гласності й відкритості виборчого процесу: рівності прав партій (блоків) - суб'єктів виборчого процесу; рівності всіх кандидатів у депутати: свободи передвиборної агітації; рівних можливостей доступу до засобів масової інформації, неупередженості партій (блоків); кандидатів у депутати з боку органів державної знади, органів місцевого самоврядуванні. їх посадових і службових осіб та керівників підприємств, установ і організацій. 
Виборча система може бути мажоритарною, пропорційною та змішаною (мажоритарно-пропорційною). Мажоритарна система -- система визначення результатів виборів, відповідно до якої депутатські мандати від виборчого округу отримують лише кандидати, що одержали встановлену більшість голосів. Відповідно до пропорційної системи депутатські мандати розподіляються між партіями пропорційно кількості голосів, відданих за партію в межах виборчого округа.

2.1.1. Види виборів

Поняття виборчої системи наукою конституційного  права, у тому числі національною, традиційно розглядають у двох значеннях. У широкому сенсі під виборчою системою розуміють систему суспільних відносин, що охоплює порядок організації  і проведення виборів представницьких  органів державної влади і  органів місцевого самоврядування. З цього погляду виборча система  України являє собою сукупність усіх видів виборів, що відповідно до Конституції та законодавства України  відбуваються на території держави. Водночас термін “виборча система” застосовується і у вузькому значенні – як спосіб визначення результатів виборів, від якого залежить порядок розподілу депутатських мандатів і сам механізм організації виборів. 
У різних країнах обрання типу виборчої системи залежить від способу організації державного устрою, національного складу суспільства, його традиції та культури, впливу зовнішніх чинників. 
Трактування виборчої системи як системи суспільних відносин дає змогу класифікувати вибори за різними ознаками. 
За територіальною ознакою вибори бувають:  
> загальнонаціональні (загальнодержавні), що здійснюються на території всієї країни. В Україні до таких належать вибори до Верховної Ради України, вибори Президента України; 
> локальні (іноді їх називають місцевими, комунальними, адміністративними) – як правило, це вибори до представницьких органів місцевого самоврядування. До локальних виборів в України належать вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, а також вибори депутатів сільських, селищних, міських голів. 
За суб’єктами розрізняють: 
> вибори народних депутатів України; 
> вибори Президента України; 
> вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; 
> вибори депутатів сільських, селищних, міських, районних у містах, районних, обласних рад; 
> вибори сільських, селищних і міських голів. 
За часом проведення виборів поділяються на:  
> чергові, що проводяться в період закінчення строку повноважень (легіслатури), передбаченого Конституцією і законами України для функціонування певного виду виборного органу або посади; 
> позачергові, або дострокові, що проводяться в разі дострокового припинення, передбаченого Конституцією України і законами України для функціонування певного виду виборчого органу або посади; 
> вибори депутатів замість депутатів, сільських, селищних, міських голів, які вибули. Ці вибори іноді називають проміжними. Такі вибори, що проводяться в одномандатних виборчих округах у разі втрати депутатського мандата або дострокового припинення повноважень депутата або сільського, селищного, міського голови на підставах  і в порядку, передбачених законодавства України про місцеві вибори; 
> вибори, що проводяться в разі утворення нової адміністративно-територіальної одиниці. 
За кількісною ознакою участі виборців вибори бувають: 
> загальними, основними, коли у виборах за законом мають право брати участь усі виборці держави – у разі проведення виборів народних депутатів України, виборів народних депутатів України, виборів Президента України, виборців, що проживають на території Автономної Республіки Крим – у разі обрання депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; 
> частковими (додатковими), коли, наприклад, до 2002 р. Поповнювався склад Верховної Ради України, сільських, селищних рад у разі дострокового вибуття окремих депутатів. 
З огляду на правові наслідки вибори поділяються на:  
> дійсні – проведені в порядку, визначеному Конституцією України і відповідним виборчим законом; 
> недійсні – під час яких мали місце порушення виборчого законодавства, що вплинули на підсумки виборів. 
За порядком визначення результатів виборів у світовій практиці розрізняють такі виборчі системи: мажоритарна, пропорційна, змішана[16; 154]

2.1.2. Конституційні принципи  виборів

Під конституційними  принципами виборчого права України  розуміють вихідні положення, фундаментальні ідеї, які відображають суть виборів  як передбаченої Конституцією України  пріоритетної форми безпосередньої демократії, визначають засади правового  регулювання реалізації і гарантування виборчих прав громадян України та забезпечують передбачений законодавством України порядок організації  і проведення всіх видів виборів  у державі. 
Усі принципи поділяються на загальні і спеціальні (міжгалузеві, галузеві, інституціональні).  
Загальними принципами виборів як основної форми безпосередньої демократії є принципи: 
* суверенності народу; 
* єдиновладдя народу; 
* повновладдя народу; 
* безпосереднього волевиявлення народу; 
* поєднання безпосередньої і представницької демократії; 
* пріоритетності безпосереднього народовладдя в системі демократії; 
* політичного плюралізму; 
* конституційності й законності; 
* загальності у здійсненні безпосереднього народовладдя; 
* рівності у здійсненні безпосереднього народовладдя; 
* відкритості та гласності тощо. 
До загальних принципів виборчого права відносяться, насамперед принципи вільного, загального, рівного, прямого виборчого права, а також таємного голосування при здійсненні виборчого права. 
До спеціальних принципів виборчого права відносяться принципи:  
* альтернативності; 
* багатопартійності виборів; 
* публічності та відкритості виборчого процесу; 
* гласності виборів; 
* політичного плюралізму та багатопартійності; 
* організації виборів спеціальними незалежними органами; 
* територіальної організації виборів; 
* спеціального фінансування виборів; 
* рівних можливостей для всіх кандидатів і організацій політичних партій і їх блоків у проведенні передвиборної агітації; 
* рівного доступу всіх кандидатів і політичних партій – суб’ктів виборчого процесу до ЗМІ, незалежно від форми їх власності; 
* неупередженості органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, судів, підприємств, закладів, установ, їх керівників, інших посадових і службових осіб до партій – суб’єктів виборчого процесу; 
* юридичної відповідальності за порушення виборчого законодавства України тощо. [16; 155] 
Коротко розглянемо зміст основних принципів виборчого права України. 
Принцип вільних виборів є одним із основних принципів виборів. Цей принцип означає, що в процесі їхньої організації і проведення повністю виключається будь-який примус щодо участі або неучасті як у виборах у цілому, так і власне у самій процедурі голосування, а також тиск на виборця при визначенні ним, як йому голосувати на виборах. 
Формою вираження принципу вільних виборів є насамперед процедура таємного голосування. У п. 3 ст. 21 Загальної декларації прав людини закріплено, що вибори „повинні проводитися шляхом таємного голосування або через інші рівноцінні форми, що забезпечують свободу голосування”. 
Принцип обов’зковості виборів у конституційному праві трактується не завжди однаково. Іноді під обов’язковістю мається на увазі те, що законодавством встановлений обов’язком для громадян брати участь у виборах. Обов’язковість виборів забезпечується встановленням відповідних санкцій для виборців, які не беруть участь у виборах, зокрема накладенням відповідних штрафів(Австралія, Люксембург), вираження громадської догани, осуду (Італія, Бельгія), іноді це може бути відповідальність навіть кримінального характеру у вигляді позбавлення волі на певний період часу. 
Обов’язковість виборів передбачає, що вибори є єдиним законним способом формування представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування. З огляду на це передбачається, що органи, повноважні призначати вибори, не мають права ухилятися від їхнього призначення в строки та в порядку, передбачені законодавством. 
Принцип періодичності проведення виборів означає, що вибори мають проводитися з оптимальною періодичністю. Періодичність проведення виборів залежить безпосередньо від строків повноважень відповідних органів. У Конституції та виборчому законодавстві України визначено строки та періодичність проведення виборів. 
Законодавство про вибори передбачає можливість проведення також дострокових, позачергових виборів, які пов’язуються з достроковим припиненням повноважень представницького органу або обраної посадової особи Причому у разі проведення позачергових виборів встановлюється, передовсім Конституцією України, чіткі строки призначення і проведення таких виборів. 
Принцип справедливих виборів також є міжнародним стандартом організації і проведення виборів. Він тісно пов’язаний із реалізацією громадянами як суб’єктів своїх виборчих прав: права обирати та бути обраним. 
Не менш важливим для проведення справді демократичних і вільних виборів є принцип дійсних і чесних, несфаьсиіфікованих виборів. 
Дійсні, чесні, несфальсифіковані вибори дають змогу громадянам держави зробити справжній реальний вибір. Саме через такі вибори виявляється і реалізується справжня воля народу як єдиного джерела влади, носія суверенітету. При проведенні дійсних і чесних виборів має панувати політичний плюралізм, альтернативність, рівні умови висування та участі кандидатів у виборах, широка поінформованість громадян, жорстких контроль за фінансуванням виборчих компаній кандидатів, громадський контроль за ходом голосуванням та встановлення результатів тощо. 
На сучасному етапі, коли Конституцією України не закріплено жодного виду виборчих систем як конституційного принципу організації і проведення виборів, можна стверджувати, що в державі діє принцип допустимості різних виборчих систем. 
Конституційні основи правового регулювання виборів в Україні становлять основоположні принципи участі громадян у виборах – загальне, рівне та пряме виборче право і таємне волевиявлення. Проголошення цих принципів на конституційному рівні робить їх обов’язковими для всіх видів виборів, виключаючи можливість порушення будь-якого з цих принципів або усіх принципів одночасно. 
Принцип загальності виборчого права означає, що суб’єктивне активне виборче право, тобто право обирати, відповідно до ст.. 70 Конституції України мають усі громадяни України, які на день голосування досягли 18 років, за винятком осіб, визнаних судом недієздатним. [22; 144]

2.2. Референдуми в Україні:  поняття , види, конституційна правова  регламентація

 
Закон України "Про всеукраїнській та місцеві референдуми" від 3 липня 1991 р. визначає референдум як спосіб прийняття  громадянами України шляхом голосування  законів України, інших рішень з  важливих питань загальнодержавного і  місцевого значення (ст. 1). 
Термін "референдум" у перекладі з латині означає "те, що має бути повідомлене". На відміну від виборів референдум не є універсальним інститутом. У деяких країнах розвинутої демократії він ніколи не застосовувався (Нідерланди) або застосовувався в одиничних випадках (Велика Британія, Бельгії). Нерідко цей інститут використовувався для політичного маніпулювання. 
Референдум - це політичний і правовий інститут, спрямований на розв'язання кардинальних проблем загальнонаціонального і місцевого значення. 
У законодавстві і філософській доктрині права термін "референдум" тлумачиться по-різному. В нормативних актах застосовуються терміни "референдум" (Україна, Росія, Білорусь, Молдова, Італія. Іспанія. Словаччина) і "плебісцит" (Чилі Еквадор, Коста-Ріка), 
Перший у світі референдум було проведено 1439 р, у швейцарському кантоні Берн з проблем фінансового становища цього кантону. 
В Україні питання референдуму регламентуються Конституцією (розділ III "Вибори, Референдум", а також статтями 5,75, 106,138,143, 156). Детальна регламентації - це предмет законодавчого регулювання. В Україні діє Закон "Про всеукраїнський та місцеві референдуми" від 3 липня: 1991 р. 
Референдуми можна класифікувати ж різними ознаками: територія проведення; юридична сипа рішень, прийнятих на референдумі; підстави проведення; спосіб проведення; предмет референдуму: час проведення; за суб'єктами, що ініціювали проведенні референдуму. 
Так. за територією проведення відповідно до ст. 1 Закону "Про всеукраїнські та місцеві референдуми" референдуми в Україна поділяють на: а) всеукраїнський; б) референдум Автономної Республіки Крим: в) місцеві референдуми. 
За правовою силою рішень референдуми в Україні поділяють на імперативні та консультативні. 
Імперативним вважається референдум, рішення якого мають вищу юридичну силу, є обов’язковими для виконання на всій території України та не потребує затвердження з боку державних органів. Дане визначення відповідає традиційному розумінню суті цього інституту та грунтується на принципі народного суверенітету, закріпленому в ст. 5 Конституції України.  
Питання ж визначення консультативного референдуму потребує більш детального обговорення стосовно його законодавчого закріплення. З метою дослідження правової природи консультативного референдуму необхідно звернути увагу на його визначення вченими-юристами.  [14; 42-44] 
За визначенням В. Погорілка та В. Федоренка консультативний референдум проводиться органом державної влади перед прийняття ним певного рішення з метою виявлення ставлення громадян до цього рішення. Автори справедливо наголошують на тому, що ототожнення в українському законодавстві консультативної форми всеукраїнського референдуму з опитуванням громадської думки є невдалим, оскільки опитування є явищем соціологічним. 
В. Шаповалов визначає рішення консультативного референдуму як політичну пораду, висловлену виборчим корпусом. На думку автора, хоча така порада не має юридичної сили, об’єктивно державні органи не можуть не враховувати народне волевиявлення на референдумі. Але слід зазначити, що відповідно до чинного законодавства України, таке врахування народної волі носить суто політичний характер і знаходиться поза межами конституційно-правового регулювання. Згідно із законом консультативні референдуми проводяться з метою вирішення важливих питань загальнодержавного та місцевого значення 
Перший відрізняється від другого тим, що рішенні імперативного референдуму мають найвищу юридичну силу, та є остаточними. Причому рішення імперативного референдуму можуть бути змінені або скасовані лише новим всеукраїнським референдумом. Різновидом імперативного референдуму є ратифікаційний референдум. Його сутність полягає в тому, що на нього виноситься закон, прийнятий парламентом України, який набуває чинності за найвищої юридичної сили за результатами референдуму. Прикладом такого референдуму є конституційний референдум, який може проводитися відповідно до ст. 156 Конституції України. 
Результати дорадчого опитування (консультативного референдуму) розглядаються з враховуються при прийнятті рішень відповідними державними органами (ст. 46). Незважаючи на формально-обов'язковий характер, дорадче опитування має морально зобов'язуючу силу. У демократичній державі влада ж правило, при прийнятті рішень ураховує результати консультативних референдумів. Водночас В.Ф. Погоріпко і В.Я. Федоренко правильно зазначають, що ототожнення консультативної форми всеукраїнського референдуму з опитуванням громадської думки є невдалим, оскільки опитування громадської думки є соціологічним, а не правовим явищем. Тому поширення на дорадчі опитування процесуальних вимог є недоцільним. Вразливою ознакою консультативних референдумів є необов'язковість їхніх рішень та невизначеність питань, що на них виносяться і довільно тлумачаться ініціаторами проведення таких референдумів, так само як і їхні результати. 
За підставами проведення референдуми можуть бути обов'язковими та факультативними, Обов'язковий референдум передбачає обов'язкове його проведення, оскільки це є вимогою законодавства. Так, Конституція України визначає проведення обов'язкового всеукраїнського референдуму при вирішенні питань про зміну території України (ст. 73} та про внесення змін до І, III і XIII розділів Основного Закону (ст. 156). Значущість обов'язкового референдуму полягає в тому, що вів гарантує українському народу право вирішувати найбільш важливі питання суспільного і державного життя шляхом безпосереднього волевиявлення у формі голосування. Факультативний референдум проводиться для прийняття: а) законів шляхом всенародного голосування; б) рішень загальнодержавного рівня з найбільш актуальних питань державотворення. 
За часом проведення загальнодержавний референдум може бути законодавчим або не законодавчим. Законодавчі референдуми, як правило, мають консультативний характер. Не законодавчі референдуми спрямовані на надання відповідної юридичної сили рішенням парламенту. 
За суб'єктами ініціювання референдуми поділяють на ініціативні та імперативні Ініціативні референдуми призначаються парламентом та Президентом України, а імперативні - на вимогу не менш ЯК трьох мільйонів громадян, наділених виборчим правом. Проведення ініціативних референдумів може бути скасованим тим органом, що його ініціював, а проведення імперативних референдумів є обов'язковим. 
За предметом всеукраїнські референдуми поділяють на: конституційні (ст. 156 Конституції України, п. 1 ст. 3 Закону "Про всеукраїнський та місцеві референдуми); законодавчі (п. 2 ст. 3 Закону); з питань зміни території України (ст. 73 Конституції України); міжнародно-правові (ст. 5 Закону "Про всеукраїнський та місцеві референдуми"); з питань довіри (недовіри) Верховній Раді Україна та Президенту України (ст. 13 Закову "Про всеукраїнський та місцеві референдуми"). 
На конституційному референдумі обговорюються проекти нового Основного Закону або пропозиції з часткової зміни чинної Конституції, Законодавчий референдум проводиться щодо проектів або чинних законів. Предметом референдумів з міжнародно-правових питань є проблеми входження країни до відповідних міждержавній структур, співтовариств. На адміністративні референдуми виносяться питання управлінського характеру. Зокрема, це можуть бути питання про зміну адміністративно-територіального подіту. З погляду юридичної сили рішень, що прийняті шляхом голосування на референдумі мають різкі юридичні наслідки. 
Будь-яка класифікація суспільних явищ є умовною. Наведена вище класифікація референдуму за різними ознаками дає можливість усвідомити багатогранність такого соціального явища, як референдум, однією з провідних форм безпосередньої демократії.[6; 44-47] 
Таким чином, однією з найдавніших форм безпосередньої демократії в України є вибори. Саме вибори дозволяють перетворити волевиявлення громадян України у волю українського народу при формуванні представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування. 
Вибори – одна з найдавніших форм прямого народовладдя, відома ще з часів так званої „вічової демократії”. Вибори стали не тільки найбільш поширеною формою безпосередньої реалізації народного суверенітету, а й показником рівня розвитку громадянського суспільства, правової держави, прав і свобод людини і громадянина тощо. 
Під виборами слід розуміти форму безпосередньої демократії, зміст якої полягає в формуванні представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування шляхом голосування громадян України. 
Також одним із видів безпосередньої демократії є референдум. 
Основна відмінність референдуму від виборів, процедура яких також передбачає голосування виборців, полягає в об’єкті та меті волевиявлення виборців. Так, якщо при виборах таким об’єктом є кандидат або список кандидатів, то об’єктом референдуму може стати конституція, закон, законопроект, будь-яке питання зовнішньої чи внутрішньої політики. Метою виборів є обрання народних представників, що по суті являє собою делегування їм певної частини належних народів або територіальній громаді владних повноважень, у той час, як мета референдуму – прийняття рішення по суті винесеного на нього питання, тобто воля народу знаходить свій вираз у формі референдуму більш чітко та конкретно і не передбачає подальшого делегування владних повноважень. 
Сьогодні референдум слід розуміти як пріоритетну форму безпосередньої демократії, зміст якої полягає в прийнятті або затвердженні громадянами України Конституції, законів та інших найважливіших рішень загальнодержавного та місцевого значення шляхом голосування. Висновок

Чинна Конституція  України визнала вперше не лише незалежність влади народу, тобто володіння  політичною владою як його природне право  мати владу, але і його право здійснювати  владу. До того ж Конституцією визнано  право народу здійснювати владу  безпосередньо, а також через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.  
У Конституції визнається як одне з пріоритетних прав – право народу захищати, охороняти, гарантувати свою владу і конституційний лад у цілому. Зокрема, у ст.. 5 Конституції України зазначається, що право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові, і воно не може бути узурповане державою, її органами чи посадовими особами. Відповідно, народ має право контролю, нагляду, спостереження у сфері влади, а в разі узурпації влади народу державою, її органами чи посадовими особами – має право на будь-яку форму опору, протидії, непокори. 
Відповідно до Конституції України належність влади народу, її здійснення та захист, охорона – основні елементи демократії, народовладдя, але вони, звичайно, повністю не вичерпують її зміст і форм. 
Конституція України традиційно поділяє демократію (народовладдя) на безпосередню й представницьку. Проте, на відміну від попередніх радянських конституцій, чинна Конституція пріоритетною формою демократії визнає безпосередню. Це є цілком логічним, закономірним, реальним. Адже безпосередня демократія – природне право народу, вона з’явилася раніше від представницької. 
Чинна Конституція України визначає не лише місце безпосередньої демократії в системі демократії, тобто в системі політичної влади народу, але і її суть, зміст і форми. 
Тобто, безпосереднє народовладдя – це самостійна реалізація народом владної волі щодо власних інтересів, або щодо інших народів і держав за їх згодою при сприянні політичних партій, їхніх блоків, інших складових механізму безпосередньої демократії або без них.  
За своїм змістом безпосереднє народовладдя, відповідно до Конституції України, є формуванням органів державної влади й органів місцевого самоврядування, прийняттям законів та інших рішень загальнонаціонального або місцевого значення, гарантуванням конституційного ладу, захистом суверенітету і територіальної цілісності України, забезпеченням її економічної та інформаційної безпеки тощо. Змістом безпосереднього народовладдя є питання внутрішньої і зовнішньої політики, економічні, соціальні, культурні, екологічні та інші питання.  
За формою безпосереднім народовладдям виділяють вибори, референдуми та інші форми волевиявлення народу і народні обговорення, виявлення громадської думки тощо, які характеризують голосуванням, обговоренням, зборами тощо.  
Конституцією і законами України передбачені таі форми безпосереднього волевиявлення народу, як вибори, референдуми, мирні збори, мітинги, походи і демонстрації, референтні ініціативи, звернення, народні обговорення. Відповідно до ст. 69 Конституція України не заперечує можливості існування й інших форм безпосередньої демократії. 
Пріоритетними серед конституційно-правових форм безпосередньої демократії є вибори до органі державної влади й органів місцевого самоврядування та всеукраїнський і місцеві референдуми. В Конституції України визначається основні засади цих форм народного волевиявлення і передбачається виняткове регулювання законами організації і порядку проведення виборів і референдумів.  
Поряд із виборами до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, всеукраїнським і місцевими референдумами, Конституція передбачає такі форми, як збори, мітинги, походи, демонстрації, хоча обмежує їх мирними і передбачає попереднє повідомлення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування про їх проведення. 
Обмеження щодо реалізації цього права зазначається в ст.. 69 Конституції України, може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку з метою запобігання правопорушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або прав і свобод інших людей. 
Певні форми безпосереднього народовладдя також передбачені окремими законами. Так , Закон України „Про місцеве самоврядування в Україні” передбачає такі форми безпосередньої демократії, як місцеві референдуми, загальні збори громадян, місцеві ініціативи, громадські слухання.

Перелік використаної літератури

1. Білоус А. Пропорційні  вибори в Україні: ілюзії чи  реалії // Нова політика. – 2001 –  №1 – С. 2-5. 
2. Борденюк В. Механізм (апарат) державного управління як система органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування // Право України – 2005 – №6 – С. 16-21. 
3. Голосниченко І. Значення адміністративного права в умовах демократичних перетворень суспільства // Право України – 1991 – №11 – С. 7-10. 
4. Закон України „Про всеукраїнський та місцеві референдуми” від 3 липня 1991 року // Відомості Верховної Ради України – 1991 – №33 – С. 443. 
5. Кельман М. Десять засад демократії // Право України – 1996 – №8 – С. 7-10. 
6. Книгін К. Реалізація народного волевиявлення, в рішеннях всеукраїнських референдумів: окремі проблеми // Право України – 2003 – №8 – С. 44-47. 
7. Книгін К. Правове визначення референдуму як форми народовладдя (проблеми теорії і практики) // Право України – 2001 – №11 – С. 28-31. 
8. Конституція України // Відомості Верховної Ради (ВВР) – 1996 – №30 – С. 141. 
9. Кравченко В. В. Конституційне право України: Навчальний Посібник. – Вид. 6-те, виправл. та доповн. – К.: Атака 2007 – 592 с. 
10. Лаврінович О. Реформа виборчої системи і Парламент України // Право України. – 2000 – №1 – С. 97-98. 
11. Мазур О. Виборча система України у пошуках оптимального варіанту // Нова політика – 2001 – №1 – С. 6-8. 
12. Мурашин А. Г. Міжнародне сприяння здійсненню безпосередньої демократії // Право України – 2000 – №8 – С. 6-10. 
13. Мурашин О. Акти прямого народовладдя, їх система та класифікація // Вісник Академії правових наук України – 2000 – №1 – С. 61. 
14. Паламарчук М. Всеукраїнський референдум у політичній системі України // Право України – 2005 – №5 – С. 42-44. 
15. Погоріло В. Основні засади теорії безпосередньої демократії // Право України – 2001 –№8 – С. 26-32. 
16. Погоріло В. Ф., Федоренко В. Л. Конституційне право України: Підручник / За заг. ред. В. Ф. Погоріло. – К.: Хрін ком Інтер. 2003 – 536с. 
17. Погоріло В., Федоренко В. Акти прямого народовладдя в Україні // Право України – 2000 –№2 – С. 118-119. 
18. Ставнійчук М. Своєчасна монографія про референдуми в Україні // Право України – 2000 – №9 – С. 135-136. 
19. Шемшученко Ю. С. Конституційне право України Академічний курс: Підручник: У. 2т – Т. 2 / За загальною редакцією Ю. С. Шемшученко. – К.: ТОВ „Видавництво, Юридична думка”, 2008 – 800с. 
20. Фрицький О. Ф. Конституційне право України: Підручник К.: Юрінком Інтер, 2004 – 2-е вид. перероб. Та допов. – 510с. 
21. Фризький О. Ф. Конституційне право України. Підручник – К.: Юрінком Інтер, 2003 – 536с. 
22. Тодика Ю. М., Журавського В. С. Конституційне право України: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. Академіка АПрН України доктора юридичних наук професора Ю. М. Тодики доктора юридичних і політичних наук професора В. С. Журавського – К.: Видавничий дім „ Ін. Юре”, 2002 – 544с.

Запоріжжя – 2008