Конституційно-правові відносини і їх загальна характеристика

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КУРСОВА РОБОТА

на тему «КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО УКРАЇНИ ЯК ГАЛУЗЬ ПРАВА»

з дисципліни “ Конституційне право України ”

Харків 2011

Зміст

Вступ

1. Поняття  конституційного права як галузі  права

2. Конституційно-правові  норми: загальна характеристика

3. Конституційно-правові  інститути

4. Система  конституційного права України

5. Конституційно-правові  відносини і їх загальна характеристика

6. Джерела  конституційного права України

Список літератури

Вступ

Конституційне право розглядається в трьох  аспектах: як галузь права в системі  національного права, як наука і  як навчальна дисципліна. Конституційне  право як галузь права в будь-якій державі є складовою частиною національної правової системи і  виконує в ній досить важливі  завдання. Ця галузь права, як і інші, є сукупністю правових норм, що встановлюються і охороняються державою. Але конституційне  право відрізняється від інших  галузей права насамперед специфікою тієї сфери суспільних відносин, на регулювання яких спрямовані норми  цієї галузі. Таким чином, ця галузь права як і інші, з одного боку, являє собою сукупність правових норм, що мають внутрішню єдність, загальні ознаки, а з другого —  відрізняється від норм інших  галузей права. Конституційне право  України — провідна галузь національної правової системи.

У науковій літературі є різні погляди на те, як називати цю галузь права —  конституційним чи державним правом. Ця дискусія виникла на початку XVIII ст. між захисниками державного права  як вираження необмеженої, монархічної  влади держави і прибічниками конституційного права як демократичного обмеження державного свавілля з  допомогою конституції. На сьогодні у багатьох країнах послуговуються терміном «державне право», проте  перевага віддається найменуванню цієї основоположної галузі права як «конституційне право». На вибір терміна значною мірою впливають традиції слововживання. Так, англосаксонська правова система традиційно використовувала термін «конституційне право», тоді як для германської характерним є термін «державне право».

1. Поняття конституційного  права як галузі права

В умовах, коли Україна йде від держави, яка базується на пріоритеті держави  над особою, до демократичної, правової, соціальної держави, до конституційного  правління, більш прийнятним видається  найменування «конституційне право», яке базується на тому, що всі  суб’єкти державно-правових відносин діють у межах конституції, а держава не повинна панувати над людиною. Конституція України є визначальним, основним джерелом цієї галузі права. Саме конституційне право має стати провідною галуззю права в правовій системі України. Це відповідає як світовій тенденції, так і сучасному етапу розвитку нашої держави і суспільства, прагненню побудувати в Україні демократичну, правову державу.

Предмет і метод правового регулювання  — найбільш суттєві підстави поділу системи права на галузі права. Кожна  галузь права, в тому числі конституційне  право України, об’єднує такі правові норми, які врегульовують особливий, якісно визначений вид суспільних відносин, що потребують нормативної регламентації. Предмет правового регулювання — головна підстава для розподілу юридичних норм за галузями права. Конституційне право має свій предмет правового регулювання, пов’язаний з регламентацією політико-правових відносин, спрямованих на реалізацію державно-владних функцій, забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Специфіка предмета цієї галузі права проявляється в тому, що її норми регламентують відносини, які складаються в усіх сферах життєдіяльності суспільства: політичній, економічній, соціальній, духовній. Законодавство регулює базові відносини у цих сферах і його норми закріплюють насамперед основні принципи, що визначають устрій держави і суспільства. У них проявляються якісні характеристики держави: суверенітет, форма державного устрою, належність влади народові, політична, економічна, ідеологічна багатоманітність, суб’єкти державної влади, загальні основи функціонування політичної системи України, символи держави. Так, у першому розділі Конституції України «Загальні засади» містяться норми, що регулюють основоположні суспільні відносини, які визначають устрій держави і суспільства. З конституційного права починається формування всієї системи національного права, всіх його галузей. Світова практика свідчить, що жодна галузь національного права будь-якої країни не може розвиватись, якщо вона не має підґрунтя в конституційних принципах або нормах конституційного законодавства чи, тим більше, якщо суперечить їм.

Крім  того, предметом конституційно-правового  регулювання є відносини, які  визначають належність до громадянства, принципи, що характеризують становище  людини в суспільстві і державі, її основні права, свободи і обов’язки. Ці відносини регулюються передусім другим розділом Конституції України «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина». Вони є основоположними для всіх соціальних зв’язків, які формують суспільство, визначають основи статусу людини. Предметом конституційного регулювання є форми безпосередньої демократії, насамперед вибори, референдуми, система органів державної влади, основи їх функціонування, діяльність органів місцевого самоврядування, правовий статус органів законодавчої, виконавчої і судової влади, Конституційного Суду України, прокуратури України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, порядок їх створення, компетенція, основні форми діяльності. До предмета регулювання конституційного права належать: територіальний устрій України, правовий статус Автономної Республіки Крим, символіка держави, основи правового статусу місцевого самоврядування.

Конституційне право — провідна галузь права України, що являє собою сукупність правових норм, які закріплюють і регулюють суспільні відносини, що забезпечують організаційну і функціональну єдність суспільства як цілісної соціальної системи, основи конституційного ладу України, статус людини і громадянина, територіальний устрій держави, форми безпосередньої демократії, систему органів державної влади і місцевого самоврядування.

Допоміжним, але досить вагомим критерієм, за яким конституційне право України  вирізняється серед інших галузей, є метод правового регулювання. Йдеться про сукупність способів і засобів правового впливу на суспільні відносини. Головний метод  конституційно-правового регулювання  — владно-імперативний, який базується  на владі й підпорядкуванні. Поряд  з ним застосовується і диспозитивний  метод регулювання суспільних відносин. Наприклад, виборче законодавство  встановлює, що вибори є вільними. Тому ніхто не може примусити громадянина  йти на вибори. Тобто держава і  громадянин у цих правовідносинах  є рівноправними суб’єктами.

Законодавство деяких країн світу зобов’язує громадянина голосувати (Мексика, Туреччина, Аргентина та ін.), а у разі відмови до нього можуть застосовуватися санкції (штраф, короткотермінове ув’язнення). Таким чином, у цих країнах у основу виборчого законодавства покладено імперативний метод правового регулювання.

У конституційному  праві України використовується як диспозитивний метод правового  регулювання, так і імперативний, однак домінуючим все таки залишається  владно-імперативний метод.

Застосовуючи  вказані методи правового регулювання, конституційне право України  гарантує народовладдя, основні права  і свободи людини і громадянина, демократичний розвиток держави  і суспільства, забезпечує функціонування інститутів державної влади та громадянського суспільства.

2. Конституційно-правові  норми: загальна характеристика

Конституційно-правова норма — це встановлене або санкціоноване державою загальнообов’язкове правило поведінки, що регулює суспільні відносини, які становлять предмет конституційного права.

Конституційно-правовим нормам притаманні загальні ознаки юридичних приписів, тобто вони регулюють суспільні відносини, встановлюють обов’язкові правила поведінки, містяться у чинних правових актах держави; охороняються і забезпечуються у разі необхідності примусовою силою держави.

Від норм інших галузей права конституційно-правові  норми відрізняються:

а) своїм  змістом, сферою суспільних відносин, на регулювання яких спрямовані;

б) джерелами, в яких вони містяться, оскільки найважливіші норми закріплені в Конституції України і мають найвищу юридичну силу;

в) установчим характером своїх приписів, оскільки конституційно-правові норми визначають форми правових актів, порядок їх прийняття і опублікування, компетенцію  державних органів;

г) особливостями  внутрішньої структури.

На відміну  від інших галузей права в  нормах конституційного права значно більше норм загальнорегулюючого характеру. До таких насамперед належать норми-принципи, норми-поняття, норми-завдання, яких багато в першому розділі Конституції  України. Чимало конституційно-правових норм при своїй реалізації пов’язані не з виникненням конкретних правовідносин, а з відносинами загального характеру або ж з правовим станом (громадянство, статус Автономної Республіки Крим).

Конституційно-правові  норми, як правило, не є класичними, тобто вони не завжди містять у  своєму складі всі три елементи: гіпотезу, диспозицію і санкцію. Є  норми, які мають тільки диспозицію: «Президент України є главою держави  і виступає від її імені» (ст. 102 Конституції  України). Є такі, що складаються  з гіпотези і диспозиції: «Законопроект  про внесення змін до Конституції  України, крім розділу І «Загальні  засади», розділу III «Вибори. Референдум»  і розділу XIII «Внесення змін до Конституції  України», попередньо схвалений більшістю  від конституційного складу Верховної  Ради України, вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної  Ради України за нього проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу Верховної Ради України» (ст. 155 Конституції України). У окремих випадках конституційно-правові норми містять у своєму складі і санкцію.

Конституційно-правові  норми досить різнорідні і мають  свої специфічні риси. Їх можна класифікувати  за такими ознаками (критеріями): за змістом, юридичною силою, територією дії, характером втілення приписів, призначенням у  механізмі правового регулювання, функціональною спрямованістю, терміном дії.

За змістом, тобто колом суспільних відносин, що ними регулюються, одні норми пов’язані зі сферою суспільних відносин, в яких встановлюються засади конституційного ладу, другі — із закріпленням основ правового статусу людини і громадянина, треті — з територіальним устроєм, четверті — із системою органів державної влади і місцевого самоврядування в Україні, п’яті — із закріпленням виборчої системи, референдуму тощо.

Конституційно-правові  норми України суттєво відрізняються  за юридичною силою. Це залежить від того, в якому нормативному акті знаходиться норма і яке місце посідає акт у правовій системі України. Найважливіші норми містяться в Конституції України і конституційних законах. Жодна правова норма не повинна суперечити нормам Конституції України. На основі Конституції, законів України в державі видаються інші правові акти: постанови Верховної Ради України, укази і розпорядження Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, акти органів місцевої виконавчої влади, місцевого самоврядування.

За призначенням у механізмі правового регулювання  норми конституційного права поділяються на матеріальні («Верховна Рада України працює сесійно» — ст. 82 Конституції України) і процесуальні («Виборчі бюлетені заповнюються виборцем особисто в кабіні для таємного голосування. Під час заповнення виборчих бюлетенів забороняється присутність у кабіні для таємного голосування інших осіб» — частина п’ята ст. 83 Закону України «Про вибори народних депутатів України»).

На відміну  від кримінального, цивільного, адміністративного  права конституційне право не має спеціальної процесуальної  галузі, норми якої встановлювали  б загальний, однаковий порядок  реалізації матеріальних конституційно-правових норм. Але реалізація багатьох з  них пов’язана з необхідністю додержання широкої системи процедурних правил, які містяться у відповідних процесуальних (процедурних) нормах. Особливо це стосується реалізації громадянами України політичних прав (право обирати і брати участь у виборах, референдумах), процедури діяльності Верховної Ради України. Матеріальні конституційно-правові норми містять у собі приписи щодо правового регулювання суспільних відносин, а процедурні норми визначають процедури, в межах яких вона повинна бути здійснена.

Протягом  останніх років збільшується кількість  процесуально-процедурних конституційно-правових норм, наприклад, у законах про  вибори. Для забезпечення якості законотворчої  роботи велике значення має Регламент  Верховної Ради України. Однак процесуальні норми таких актів на сьогодні ще не повністю забезпечують застосування матеріальних норм.

За терміном дії конституційно-правові норми поділяються на постійні та тимчасові. Більшість норм конституційного права України — постійні. Строк їх дії невизначений. Тимчасові норми, наприклад, містяться в пунктах 2-10 та 12-14 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України.

За територією дії розрізняють конституційно-правові норми, які діють на території: всієї України; Автономної Республіки Крим; окремих адміністративно-територіальних одиниць.

За характером приписів, які містяться в конституційно-правових нормах, останні поділяються на уповноважуючі, зобов’язуючі і забороняючі.

Уповноважуючі норми закріплюють право суб’єктів державно-правових відносин виконувати певні дії, визначають межі їх повноважень. Такий характер мають норми, які встановлюють компетенцію України, Автономної Республіки Крим, усіх державних органів. До категорії уповноважуючих норм належать також норми-принципи, норми-цілі, норми-завдання тощо.

Зобов’язуючі норми закріплюють обов’язки відповідних суб’єктів діяти певним чином. До цієї групи належать насамперед норми, які закріплюють конституційні обов'язки громадян: захищати Вітчизну, неухильно додержуватися Конституції України і законів України, не завдавати шкоди природі, культурній спадщині, сплачувати податки, шанувати державні символи (ст. 65, 66, 67 Конституції України). До цієї групи відносять також норми, які встановлюють обов'язки органів державної влади: «Якщо під час повторного розгляду закон буде знову прийнятий Верховною Радою України не менш як двома третинами від її конституційного складу, Президент України зобов'язаний його підписати та офіційно оприлюднити протягом десяти днів» (частина 4 ст. 94 Конституції України).

Забороняючі норми встановлюють неприпустимість відповідних суб'єктів порушувати правові приписи. Наприклад: «Суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом» (ст. 126 Конституції України).

За характером втілених приписів норми конституційного права поділяються на імперативні та диспозитивні.

До імперативних належать норми, які не надають суб'єктам державно-правових відносин свободи вибору своєї поведінки. У них однозначно вказуються варіант поведінки, дії суб'єкта у відповідних обставинах. Так, частина 12 ст. 18 Закону України «Про громадянство України» встановлює, що вихід дітей віком від 14 до 18 років з громадянства України може відбуватися лише за їхньою згодою. Тому вихід дітей з громадянства без їхньої згоди не може здійснюватися.

Диспозитивні  норми дають можливість суб’єктам державно-правових відносин вибирати варіант поведінки з урахуванням вказаних у нормі умов і обставин.

За функціональною спрямованістю норми конституційного права України поділяють на регулятивні і охоронні.

Більшість з них є регулятивними. Охоронні конституційно-правові норми являють  собою заборону. Так, наприклад, відповідно до частини 6 ст. 17 Конституції України  “на території України забороняється  створення і функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених законом”.

Установчі норми формують фундамент правового регулювання суспільних відносин і правового статусу людини в Україні, закріплюють основи конституційного ладу, права, свободи і обов'язки громадян, основоположні ідеї і цінності правової системи суспільства. Вони містяться в Конституції і законах України.

Забезпечувальні норми — це норми, які містять гарантії реалізації суб'єктами конституційно-правових відносин прав і обов'язків.

Декларативні норми визначають завдання правової регламентації окремих видів суспільних відносин.

Дефінітивні норми — це визначення конституційно-правових явищ і категорій. Наприклад: «Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади» (частина 1 ст. 113 Конституції України).

Колізійні норми — це норми, що призначені для усунення суперечностей між конституційно-правовими приписами.

Оперативні  норми визначають дату вступу в дію нормативно-правового акта, припинення його дії.

Конституційно-правові  норми — це загальнообов'язкові правила поведінки, встановлені  або санкціоновані державою для  регулювання і охорони державно-правових відносин, які реалізуються через права і обов'язки суб'єктів правовідносин і забезпечуються примусовою силою держави. Ці норми мають установчий характер. Вони встановлюють форму правових актів (закони, укази, постанови) державних органів, порядок їх прийняття, компетенцію державних структур у сфері правотворчості, порядок зміни і скасування нормативних актів. Для норм цієї галузі специфічним є механізм їх застосування.

Конституція містить багато узагальнених приписів (норми-цілі, норми-зобов'язання, програмні  норми). Природно, виникає питання  про їх нормативність. Наявність  у Конституції загальних положень, принципів, дефініцій не тільки не позбавляє  її нормативності, а, навпаки, свідчить про широке використання в ній  нормативності. Нормативність конституційних принципів зумовлена тим, що вони акумулюють, узагальнюють найбільш важливі, соціально значущі явища і  вводять їх у межі прийнятих у  державі нормативів. Так, у ст. 1 Конституції  України встановлено, що Україна  є демократичною, правовою, соціальною державою. На сьогодні це, по суті, програмна  норма.

Важливою  ознакою, притаманною виключно конституційним нормам, є їх найвища юридична сила. Вони є також, як правило, досить стабільними, і це має суттєве значення для стабільності конституційного ладу, забезпечення законності й правопорядку, стабільності правової системи України. Суттєве значення для характеристики конституційних норм має положення про те, що норми Конституції України є нормами прямої дії, що гарантує можливість звернення до суду для захисту прав і свобод людини і громадянина на основі норм Конституції України.

Таким чином, конституційні норми мають свою специфіку, яка випливає з особливостей суспільних відносин, які вони регулюють.

3. Конституційно-правові інститути

Для досягнення правового результату недостатньо  наявності однієї правової норми, для  регулювання відповідної сфери  суспільних відносин необхідна їх сукупність. Тому норми будь-якої галузі права  поділяються за правовими інститутами.

Конституційно-правовий інститут — це відповідна система норм конституційного права, що регулюють однорідні та взаємопов'язані суспільні відносини, які утворюють відносно самостійну групу.

Визначення  належності конституційно-правової норми  при її застосуванні до того чи іншого правового інституту є необхідним, оскільки не в кожній правовій нормі  виявляються властивості, притаманні конституційно-правовому інститутові  в цілому, а ці властивості інституту  слід ураховувати, щоб правильно  зрозуміти механізм реалізації окремої  норми.

У зв'язку з тим, що галузь права — це не просто сукупність норм, і між ними існують складні системні зв'язки, а жодна конституційно-правова  норма не діє ізольовано від інших, важливо відзначити особливості  конституційно-правових інститутів. Виявити  зв'язки між конституційно-правовими  нормами — означає зрозуміти  механізм конституційно-правового  регулювання суспільних відносин.

Конституційно-правові  інститути об'єднують норми як Конституції України, так і поточного  конституційного законодавства. Норми  цих інститутів відрізняються за територією дії, ступенем визначеності і чіткості правових приписів, призначенням у механізмі правового регулювання  та за іншими ознаками.

Відокремлення конституційно-правових інститутів відбиває спеціалізацію, своєрідний «поділ праці» між окремими нормами. Юридичним  критерієм виокремлення тієї чи іншої  сукупності норм у конкретний правовий інститут є три ознаки. По-перше, для конституційних інститутів характерна юридична єдність правових норм. По-друге, юридичним критерієм виділення  тієї чи іншої сукупності конституційних норм у конституційно-правовий інститут є повнота регулювання відповідної  сукупності державно-правових відносин. По-третє, юридичним критерієм виділення  тієї чи іншої сукупності конституційних норм у конституційно-правовий інститут є відокремленість норм, що створюють  конституційний інститут, в розділах Конституції України, законах, інших  нормативно-правових актах.

До конституційно-правових інститутів відносять: основи конституційного ладу України, основи правового статусу людини і громадянина, виборче право, інститути парламентаризму, референдуму, громадянства, президента, територіального устрою, конституційного контролю, місцевого самоврядування тощо. Вони суттєво відрізняються один від одного за кількістю правових норм, що в них містяться, специфікою регульованих відносин.

Виходячи  з цього, інститути можуть бути розподілені  на генеральні, основні та субінститути. До генеральних інститутів слід віднести: основи конституційного ладу; основи правового статусу особи; основи організації і функціонування органів державної влади, основи організації та діяльності органів місцевого самоврядування. Ці інститути формуються у зв'язку зі специфікою окремих, найбільш широких різновидів суспільних відносин у предметі конституційного регулювання. Ці інститути адекватно відображають загальносистемні зв'язки. У них представлені всі види конституційних норм.

У ієрархії конституційних норм основні інститути відповідають другому рівню після генеральних інститутів. Причому за обсягом і чіткістю юридичних параметрів вони найбільшою мірою відповідають класичній моделі правового інституту. Порівняно з генеральними інститутами вони вирізняються:

а) більш  вузькою предметною і функціональною спеціалізацією;

б) ряд  з них не включає всіх видів  конституційних норм, не використовує усього розмаїття засобів і способів впливу на суспільні відносини;

в) водночас вони забезпечують досить детальний  і цілеспрямований регулюючий вплив.

Ці інститути  відіграють значну роль у механізмі  конституційного регулювання. Так, у межах генерального конституційного  інституту основ організації  і функціонування органів державної  влади можна виділити такі основні  інститути, як інститути парламентаризму, президента, конституційної юстиції, виконавчої влади тощо.

Усередині конституційних інститутів (генеральних  і основних) виділяють відносно самостійні, спеціалізовані утворення — субінститути, які являють собою досить компактні групи конституційних норм. До них відносяться такі субінститути: основні соціально-економічні права; основні політичні права і свободи; гарантії основних прав і свобод; основні обов'язки громадян.

Є дещо спрощений  варіант поділу конституційно-правових інститутів на прості й складні. Наприклад, інститут основ правового статусу  людини і громадянина як складний інститут включає: інститут громадянства; інститут гарантування прав і свобод людини і громадянина тощо. У правовому  статусі іноземців, біженців, осіб без  громадянства є своя специфіка. До простих  інститутів можна віднести інститут депутатського запиту, інститут дострокового припинення повноважень депутата. Вони належать до складнішого інституту  — інституту парламентаризму.

Отже, можливі  обидві класифікації конституційно-правових інститутів залежно від критерію, різної кількості норм, які входять до інституту, обсягу суспільних відносин, що регулюються цими нормами.

Досить  специфічним є інститут основ  конституційного ладу України, який об'єднує норми, що закріплюють засади суспільного і державного ладу. Його норми впливають на суспільні  відносини шляхом закріплення основ  устрою суспільства і держави. Вони, як правило, не породжують конкретних правовідносин, але визначають головні  політико-правові принципи та характер правового впливу на всі сфери суспільного життя. Ці норми спрямовані до всіх суб'єктів конституційно-правових відносин, мають конституційну форму вияву і є здебільшого нормами-принципами, нормами-завданнями, нормами-дефініціями, нормами-цілями. Норми цього правового інституту є основоположними для всіх інших інститутів конституційного права України, мають велике значення для правового регулювання в цілому.

Свої  особливості має інститут основ  правового статусу людини і громадянина, норми якого впливають на суспільні відносини шляхом визнання державою прав і свобод особи. На конституційному рівні встановлюється система гарантій здійснення основних прав і свобод людини і громадянина. Реалізація конституційних прав громадян веде до виникнення конкретних правовідносин (трудових, сімейних тощо) і відповідно зумовлює одночасне застосування норм інших галузей права.

Норми конституційно-правового  інституту, які визначають систему, повноваження, форми і методи діяльності органів державної влади України, здебільшого є нормами прямої дії, реалізуються в конкретних правовідносинах, їх суб'єктами є органи державної влади, зв'язок між якими ґрунтується на владарюванні й підпорядкуванні, чіткій визначеності компетенції різних гілок влади.

Інститут, який об'єднує норми, пов'язані з  територіальним устроєм України, має  особливості, зумовлені специфікою правового статусу суб'єктів цих  державно-правових відносин, оскільки у складі України є Автономна  Республіка Крим. Це конституційні  норми, які містять положення  про те, що територія України є  єдиною, неподільною, недоторканною, цілісною, і будь-які зміни території  та державного кордону України без згоди народу не допускаються, що Автономна Республіка Крим є складовою частиною України і самостійно вирішує питання, віднесені до її відання. Цей конституційно-правовий інститут набуває дедалі більшої ваги у політико-правовому аспекті у зв'язку з визначенням правового статусу Автономної Республіки Крим, статусу областей.

У межах  конституційного права як провідної  галузі права України можливе  виокремлення таких важливих підгалузей права, як виборче та парламентське  право. Висловлюється думка щодо формування конституційно-процесуального права.