Конституційно-правове регулювання громадянства України

1.Поняття і принципи громадянства України.

Становище індивіда в суспільстві, відображене і закріплене в основному законі, визначається як конституційний статус особи. Його зміст насамперед виявляється в інституті громадянства, принципах і власне конституційних правах і свободах.

Сучасне поняття громадянства історично  пов'язане з французькою революцією XVIII ст. Політико-правова концепція  «вільного громадянина» прислужилася обґрунтуванню ліквідації феодального ладу, розвитку нових політичних та економічних відносин. Ця концепція заступила категорію підданства, яка за часів феодалізму позначала васальні відносини залежності окремого індивіда від держави, персоніфікованої в особі монарха. В наші дні категорія підданства іноді застосовується в державно-політичній практиці країн з монархічними формами правління. В розвинутих країнах за своїм юридичним значенням вона практично не відрізняється від громадянства і, по суті, лише фіксує відповідну форму правління.

Громадянство  є засобом інституціоналізації принципів взаємовідносин держави і особи. Стан громадянства створює взаємні права і обов'язки. Держава поширює свою владу на громадянина як на своїй території, так і поза її межами, і може вимагати від нього виконання певних дій. Водночас громадянин може претендувати на захист своїх законних інтересів з боку держави або на їх захист від протизаконних дій самих державних органів. Тільки на основі громадянства особа наділяється всією повнотою конституційних прав і свобод. Зокрема, стан громадянства визначає обсяг її правоздатності у сфері відносин владарювання.

Найбільш  поширеним у зарубіжній юридичній  науці є визначення громадянства як особливого правового зв'язку між  особою і державою, що породжує для  них взаємні права і обов'язки. Конституційна теорія і практика розрізняє дві сторони громадянства — державно-правову і міжнародно-правову. У сфері міжнародно-правових відносин прийнято вживати термін «державна належність», який означає, що між особою і державою існує юридичний зв'язок особливого характеру, але при цьому особа може і не бути громадянином. Особа, зв'язана державною належністю, політичне підвладна відповідній державі і має право на міжнародно-правовий захист з її боку. Але якщо ця особа не є громадянином, держава не зобов'язана гарантувати їй права і свободи у повному обсязі.[12]

Поняття державної належності є ширшим за громадянство. Законодавство може визначати різні рівні такої належності, віднесені до різних категорій населення. Це, зокрема, має місце у Великобританії щодо населення її нинішніх і колишніх залежних територій, яке з тих чи інших причин зберегло відповідний правовий зв'язок. Разом з тим для повноправних громадян державна належність не створює додаткових прав і обов'язків. У цьому випадку зміст понять державної належності і громадянства збігається.

Подібний  дуалізм стану громадянства відомий  праву розвинутих країн, хоч у  теорії терміни «громадянство» і  «державна належність» розрізняють  не завжди. У будь-якому випадку  зміст цих термінів пов'язаний з юридичне встановленими правами й обов'язками, з певним співвідношенням між особою і державою, яке у конкретних випадках може бути різним. Водночас треба підкреслити, що для визначення самого сенсу громадянства важливим є не тільки сполучення прав і обов'язків особи і держави, а й наявність у особи (громадянина) окремих, конкретних прав, якими є політичні права і передусім виборче право. Останнє довгий час взагалі розглядалось як своєрідна ознака наявності стану громадянства.

Характеризуючи  поняття громадянства, слід також  вказати на сталість відповідного правового зв'язку, що виникає між особою і державою. Така сталість існує у просторі і в часі. У просторі вона насамперед виявляється в тому, що стан громадянства зберігається за особою і в разі виїзду її за кордон. Разом з тим деякі зумовлені цим станом права і обов'язки особи під час її перебування за кордоном фактично не реалізуються. Це не означає, однак, що особа втратила такі права. Окремі ж права та обов'язки особи реалізуються саме під час її перебування за кордоном.

Сталість  громадянства виявляється в його безперервності. Безперервність громадянства означає його наявність з моменту набуття і до моменту припинення. Зміст стану громадянства рухливий і залежить від змісту відповідного законодавства, хоча сам стан при цьому залишається незмінним. Разом з тим ця незмінність не означає нерозривності громадянства. Сталість громадянства є головною ознакою, яка відрізняє його від правових зв'язків, що виникають між державою та іноземцями, які постійно або тимчасово мешкають на її території.

Рисою громадянства звичайно вважається також  те, що воно грунтується на фактичному зв'язку особи і держави. Але ця риса не має абсолютного значення. Наявність у особи фактичного зв'язку з державою не завжди свідчить про те, що вона має громадянство. З іншого боку, існують випадки, коли громадянин втрачає зв'язок зі своєю державою, але зберігає громадянство.

Зміст конституційно-правового інституту  громадянства виявляється при аналізі  відповідного законодавства. Закони про  громадянство і деякі конституції визначають порядок набуття і припинення громадянства.

Головним  і об'єктивно найбільш реальним способом набуття громадянства є філіація, або набуття громадянства за народженням. Філіація пов'язана з моментом народження, а її зміст визначається двома принципами — «права крові» і «права грунту». Однак у ряді країн Латинської Америки набуття громадянства у порядку філіації не має прямого відношення до моменту народження. Тут стан громадянства у відповідних випадках виникає з моменту повноліття і пов'язується з наявністю в особи політичних прав, насамперед виборчого права. З моменту народження в цих країнах особа лише набуває державної належності.

Історично першим був прийнятий принцип  «права крові». Він становив ще принцип римського права. У феодальну епоху народження на території, підвладній конкретному суверену, призводило до встановлення правового зв'язку підданства. Звідси і виник принцип «права грунту», що домінував у Європі до кінця XVIII ст. «Право крові» знову набуло значення після його закріплення у французькому Цивільному кодексі 1804 p. (кодексі Наполеона).

Сучасне законодавство про громадянство переважної більшості країн встановило змішаний принцип, за яким домінуючим є «право крові», що узгоджується з  елементами «права грунту». Так, за «правом грунту» визначається громадянство дітей, батьки яких невідомі. «Право грунту» зберігає домінуюче або рівне з «правом крові» значення в латиноамериканських країнах, а також у країнах, право яких історично походить від англійської правової системи.

Наявність у законодавстві різних підходів до визначення громадянства за народженням призводить до явища подвійного громадянства (біпатризму). Причинами такого явища також можуть бути розбіжність змісту законодавства різних країн про порядок набуття громадянства за волевиявленням, територіальні зміни тощо. Але нерідко тут головну роль відіграє саме наявність колізій між «правом крові» і «правом грунту».[3]

Конституції і законодавство про громадянство встановлюють різні строки укорінення. Звичайним є п'ятирічний строк, хоча в деяких країнах він сягає десяти років (Бельгія, Іспанія). У Скандинавських країнах строк укорінення визначений у сім років. З іншого боку, в латиноамериканських країнах цей строк дорівнює двом рокам. Водночас у більшості країн припускається можливість скорочення періоду укорінення. Наприклад, в Іспанії він може бути зменшений до п'яти років і навіть до двох років для осіб, які претендують на натуралізоване громадянство і зробили «значні послуги» цій державі. У Франції п'ятирічний строк укорінення може бути скорочений до двох років для тих, хто протягом цих двох років провчився у французькому університеті або іншому вищому навчальному закладі, «зробив або може зробити важливі послуги своїми талантом або здібностями». В Норвегії припускається можливість скорочення строку укорінення для громадян інших Скандинавських держав та Фінляндії.

З юридичної  точки зору, умова укорінення пов'язується з так званим доміцилієм, який у даному випадку означає факт постійного проживання особи у відповідній країні, а також намір обрати її місцем свого постійного проживання, одруження і, як наслідок, натуралізації.

Законодавство й адміністративна практика визначають також інші умови, що обмежують можливості натуралізації. Серед них слід назвати  наявність певного рівня матеріального добробуту, кваліфікації та професійної підготовки, повагу до закону, відсутність заборгованості щодо сплати податків тощо. Звичайною є вимога знання державної мови.

Однак навіть виконання всіх формальних вимог  процедури натуралізації не гарантує набуття громадянства. Законодавство зарубіжних країн не визнає за особою права на натуралізацію. Натуралізація є дозвільною за своїм характером процедурою, пов'язаною з принципом державного суверенітету. В різних країнах цю процедуру здійснюють різні органи. Звичайно відповідні повноваження належать міністерству внутрішніх справ, але іноді вони віднесені до судових органів або до глави держави. Існують також і інші способи набуття громадянства, однак головними є філіація і натуралізація. Конституції багатьох держав встановлюють основи правової регламентації притулку. Окремі конституції встановлюють загальні засади правового режиму іноземних громадян.

Законодавством  про громадянство України визначено  його як «постійний правовий зв'язок особи та Української держави, що знаходить свій вияв у взаємних правах та обов'язках».

Стійкість правового зв'язку — одна з характерних  рис громадянства України. У той  же час, чому не можна говорити про  відсутність постійного правового  зв'язку українців за походженням і української держави, незалежно від громадянства і постійного місця проживання, тобто зв'язку за етнічною, а не громадянською ознакою? Те, що в Україні українці є титульним етносом, що етнічні українці, які постійно проживають за кордоном, є там представниками національної меншини, говорить тільки на користь того, що й ті й інші все одно залишаються українцями за походженням, носіями української культури, що відбивається на їх свідомості і виявляється у вигляді єдиного менталітету — українського. Постає питання, який же зв'язок між особою і державою є міцнішим: юридичний чи етнічний (духовний)?

Історично склалося, так що Україна є державою з поліетнічним складом населення. Громадянами її є представники багатьох націй і народностей — носії самобутніх культур. Між ними і українською державою завжди існує стійкий правовий зв'язок, але, на жаль, не завжди такий стійкий як духовний. У той же час між значною частиною українців, що проживають за межами держави, але не є громадянами України та українською державою існує більш стійкий духовний зв'язок, чи є менш стійким правовий зв'язок слід визначити.

Цей зв'язок має односторонній характер: українська держава зобов'язана  піклуватися про національно-культурні  й мовні особливості українців, які проживають за кордоном (ст. 12 Конституції). Звичайно, йдеться не про громадян України усіх національностей, а про етнічних українців. Україна вправі підтримати чи не підтримати рішення міжнародної спільноти про накладання санкцій на країну, в якій утискуються національно-культурні й мовні потреби представників національних меншин будь-якої з національностей, що є нацменшинами і в Україні. Однак ініціювати міжнародно-правову відповідальність країн, в яких утискуються національно-культурні й мовні потреби українців, українська держава зобов'язана. Отже, у цьому аспекті українці мають, більш привілейоване становище порівняно з представниками інших націй, що мешкають на території України. У більшості випадків це є виправданим, оскільки, наприклад Російська Федерація, Польща, Болгарія, Бєларусь чи Угорщина можуть самостійно подбати про задоволення національно-культурних і мовних потреб росіян, поляків, болгар, білорусів чи угорців, що проживають за їх межами. Це ж стосується і представників інших національностей, що реалізували право на створення своєї національної держави. Далеко не у такому вигідному становищі знаходяться представники т.з. «корінних народів» України.

Корінні народи у кількісному показнику  також є національними меншинами, проте, на мою думку, для них територія України, на відміну від останніх, є єдиною історичною батьківщиною (якщо так можна сказати після «великого переселення народів») і постійним місцем проживання більшості їх представників. Це стосується як кримчаків, караїмів, так і деяких інших національностей, які досить тривалий історичний час є близькими сусідами українців у їх співіснуванні у межах території теперішньої України. [20]

Українська  держава ніколи не пропагувала гасла: «Україна для українців», і це допомагало утримувати рівновагу міжетнічних відносин на її території. Але жодна з людських спільнот, які є носіями національної самосвідомості, у разі якщо їх рідна держава принижує вагомість їхніх інтересів, буде почувати себе, м'яко кажучи, притисненими. Це є передумовою міжнаціональних конфліктів. Тому для того, щоб зберегти громадський мир у майбутньому, вважаємо за доцільне переглянути конституційне законодавство і урівняти у правах етнічних українців та представників інших корінних народів України, вклавши в обов'язок Української держави дбати про задоволення національно-культурних потреб усіх корінних народів України, які проживають за межами держави і об'єднані у національно-культурні осередки. Це буде суттєвим кроком у напряму налагодження миру і злагоди в Україні, бо дозволить більшій категорії людей почувати себе захищеними.

Окрема  мова про представників тих національностей, які також не мають своєї державності, але знаходяться у своїй меншості на території України, порівняно з тими, що проживають за її межами. Це такі спільноти, як роми, чуваші та інші. Відповідно до Конституції України на території Української держави культурні права усіх національних меншин, як, до речі, і корінних народів, захищені (ст. 11 Конституції). Контроль за задоволенням їх національно-культурних і мовних потреб за межами держави, а також ініціювання про притягнення (у відповідних випадках) держав до міжнародно-правової відповідальності Українською державою, на жаль, не можливий ні фізично, ні юридичне. Фізично — тому, що в Україні не вистачить матеріальних ресурсів, щоб піклуватися про знедолених за кордоном і при цьому давити силою державного суверенітету на країн-порушників, а юридично — тому, що, по-перше, у міжнародно-звичаєвому праві допускається втручання у внутрішні справи, а саме: етнополітику держав — тільки для захисту етнокультурних та мовних інтересів представників тих національностей, які держави разом вважають корінними держави-подавача клопотання. А, по-друге, нагляд за дотриманням прав та свобод представників будь-яких національностей у країнах світу входить до функціональних обов'язків, в першу чергу OOН, а також багатьох інших регіональних міжнародних організацій. Можливість міжнародно-правового захисту обумовлена тим, що міжнародне право з прав і свобод національних меншин дозволяє останнім забезпечувати в цих умовах свій культурний та світоглядний особистий та колективний розвиток, відтворювати на чужині національні традиції, збагачувати індивідуальний розум.

Виходячи  з вищезазначеного, можна дійти  висновку, що зв'язок між державою і українською національною спільнотою, яка мешкає за кордоном, є навіть більш міцним, ніж такий зв'язок, як громадянство, оскільки в переважній більшості він зберігається і у разі розірвання громадянського зв'язку. Хочеться вірити, що з'явиться такий же міцний зв'язок у української держави з іншими її корінними народами. Для цього необхідно більше уваги приділяти саме етнічному зв'язку держави і особи та вважати його первинним, і тому пріоритетним щодо громадянства.

Таким чином, народ України — це не тільки громадяни України усіх національностей, а й особи без громадянства, а також іноземні громадяни, що мають національну самосвідомість і належать до категорії титульного етносу України чи до представників інших її корінних народів. Знову ж постає питання про доцільність єдиного громадянства в Україні. І якщо розглядати його, зважаючи на вищезазначене, не важко дійти висновку, що єдине громадянство навіть перешкоджає повній реалізації принципу народовладдя в Україні, бо виключає із числа носіїв народного суверенітету всіх українців, а у майбутньому, сподіваємося, і представників інших її корінних народів, що не є її громадянами, але, маючи таку невід'ємну якість, як національну самосвідомість, радіють за її розвиток.

Громадянство  — справа добровільна і тому, вважаю, як кількісний, так і якісний показник осіб, що отримають додатково громадянство України, буде достатньо вагомим, тому і вона від цього більше виграє (бо громадянство — це не тільки права, а й обов'язки) та розшириться сфера свобод зазначених осіб. Але найсуттєвіше те, що таким шляхом іде друге відродження підірваної економічними негараздами української національної самосвідомості як основи нашої державності, за рахунок впливу сильної національної ідеї, носіями якої є насамперед українські національні меншини у багатьох державах світу. Це зараз вкрай необхідне для збереження української державності.

Інша  мова, чи доцільно залучати до управління державою осіб, які нібито і не бажають  цього, бо не змінили свій громадянський  юридичний стан на громадянство України. Але гідно спочатку розібратися, чому дана категорія осіб не зробила цього? І раніше були намагання законодавця залучити етнічних українців та їх нащадків, які мали бажання повернутися на Батьківщину і підтвердити українське громадянство, за умови що, вони не перебували у громадянстві іншої держави до останнього часу (до 31 грудня 1999 р.), користуватися спрощеним порядком його отримання (ч. 3 ст. 2 Закону). Ці норми належним чином не були сприйняті, тому не досягли бажаного результату. Більшість громадян, що емігрує за кордон, робить це суто з економічних підстав, а ті що вже тривалий час проживають там, й могли б отримати громадянство України за національною належністю, до цього часу цього не зробили, знову-таки, з тих причин, що їх задовольняють економічні та соціальні умови існування там. Це аж ніяк не свідчить про те, що дані категорії осіб — «вороги України», або їм абсолютно байдужа її подальша доля, а також про відсутність у них патріотизму.[19]

Негативними сторонами запровадження подвійного громадянства є загроза можливого опосередкованого втручання у внутрішні справи України з боку іноземних держав — впливати на політичну свідомість даної категорії осіб тощо. Однак цей недолік можна усунути, обмеживши право осіб з подвійним громадянством займати лише певні посади в органах виконавчої влади держави. Для того щоб запобігти зловживанню подвійним громадянством, необхідно дозволити його мати тільки у односторонньому порядку — іноземним громадянам, залишаючи єдине громадянство для тих, хто зараз його має, а також для тих, хто захоче повністю поміняти громадянство на українське. 

18 січня  2001 року Верховна Рада України  прийняла у новій редакції  Закон України "Про громадянство  України". Він гарантує одне  з невід'ємних природних прав  людини — бути громадянином Української держави.

Інститут  громадянства має визначальне значення як для активного процесу державотворення, так і для визначення правового  статусу осіб, що проживають в Україні.

Саме  громадянство дає людині можливість повною мірою користуватися політичними, економічними і соціальними правами та свободами в Україні та покладає на неї певні обов'язки.

Громадянство  України - це правовий зв'язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у взаємних правах та обов'язках.

Громадянин  України - це особа, яка набула громадянство України в порядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами України.

Перш  ніж висвітити, які саме зміни  було внесено в нову редакцію Закону про громадянство України, слід для  наочності зробити невеличкий екскурс у зовсім недавню історію його законодавчого регулювання.

Першим  державно-правовим актом, що визначив громадянство України, стала   "Декларація про державний суверенітет України", прийнята Верховною Радою Української РСР 16.07.1990 р.

З прийняттям Верховною Радою УРСР 24 серпня 1991 р. "Акту проголошення незалежності України" перед Україною постало складне завдання: у стислі строки, зумовлені припиненням існування СРСР та його громадянства, розробити власне законодавство, яке б на сучасному рівні регулювало проблеми громадянства України і питання правонаступництва у сфері громадянства в Україні.

Українська  держава обрала основоположним принципом  при вирішенні цієї проблеми так  званий "нульовий варіант".

Це  означало, що громадянами України  визнавалися всі особи, які на час набрання чинності Закону України "Про громадянство України" (13 листопада 1991 р.) постійно проживали на її території.

Цей принцип унеможливив загострення  суспільно-політичної ситуації, що мала місце в ряді інших незалежних держав, бувших республіках СРСР, які в законах про громадянство застосували інші підходи.

Як  наслідок - за цим законом громадянство України здобули понад 50 мільйонів  осіб.

Але проблеми громадянства протягом перехідного  періоду зазнавали певної еволюції, а тому об'єктивно до Закону "Про громадянство України" не раз вносились зміни і доповнення в 1993, 1994 та 2000 роках.

Вони, перш за все, торкались положень щодо визначення належності до Українського громадянства вихідців України, зокрема  — розширення кола осіб, на які поширюється "нульовий варіант".

Україна намагалась створювати та удосконалювати таке законодавче поле, яке б максимально  враховувало б потреби людей  у набутті її громадянства.

Як  свідчить сучасна міграційна ситуація в Україні, такий підхід був цілком виправданий. Про що, не раз констатувалося на різних рівнях, в тому числі і на міжнародному.

Проте, цей динамізм удосконалення законодавства  з питань громадянства не дав змоги  повною мірою враховувати всі  проблеми, які народжувалися у  житті.

Істотною  вадою було те, що питання громадянства регулювалися не лише Законом "Про громадянство України", а й іншими нормативно-правовими актами, в тому числі актами центральних органів виконавчої влади.

Ось чому назріла нагальна потреба в  удосконаленні законодавства України з питань громадянства, враховуючи набутий вітчизняний та зарубіжний досвід з вирішення цих проблем.

Що  ж саме трансформувалося в нову редакцію Закону України "Про громадянство України" від 18 січня 2001 року, який почав  діяти з 1 березня 2001 р., тобто з моменту його публікування, в тому числі і в газеті "Голос України" №42 (2542).

Найістотнішим є те, що закон про громадянство приведено у повну відповідність  з Конституцією України шляхом гарантування вимог пункту 2 статті 92, згідно з  яким громадянство має визначатися винятково законами України.

В законі чітко визначено повноваження Президента України, вищих та центральних державних  органів виконавчої влади України, які беруть участь у розв'язанні питань громадянства України.

У новому законі "Про громадянство України" викладено право на оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади та службових осіб з питань громадянства відповідно до вимог статті 55 Конституції України, де йдеться про те, що права і свободи людини захищаються судом.

В законі було закріплено такі, принципи законодавства  України про громадянство, які  узгоджуються із визначальними засадами, що містяться у міжнародних актах  з питань громадянства.

Це  такі основоположні  принципи:

єдиного громадянства держави України;

запобігання виникненню випадків безгромадянства;

неможливості  позбавлення громадянина України  громадянства України;

визнання  права громадянина України на зміну громадянства України;

недопущення автоматичного набуття громадянства та автоматичного припинення громадянства України;

рівності  перед законом громадян України  незалежно від підстав набуття

ними  її громадянства.

Переконливим  свідченням демократичності  тексту редакції нового закону є визнання належності до громадянства України:

в усіх громадян колишнього СРСР, які на час проголошення незалежності

України постійно проживали на її території;

осіб, які на час набрання чинності Законом  України "Про громадянство України" від 13 листопада 1991 року проживали в  Україні і не були громадянами  інших держав;

осіб, які прибули в Україну після 13.11.1991 року і яким у паспорт громадянина колишнього СРСР внесено напис "громадянин України", а також їхніх неповнолітніх дітей, що прибули в Україну разом з батьками.

В новому Законі "Про громадянство України" грунтовніше розв'язано питання про набуття громадянства України за територіальним походженням.

Особа, яка сама або хоча б один з її батьків, дід чи баба, повнорідні брат чи сестра народилися або постійно проживали до 16 липня 1990 року на території, яка стала територією України відповідно до статті 5 Закону України "Про правонаступництво України", а також на інших територіях, що входили до складу Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), і 2 особою без громадянства або іноземцем, що взяв зобов'язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її діти реєструються громадянами України.

Датою набуття громадянства України є  дата реєстрації набуття особою громадянства України.