Конституційно-правовий статус Верховної Ради України

Міністерство освіти України

Національна Юридична Академія України ім.Ярослава Мудрого 
 
 
 
 
 
 
 
 

Наукова доповідь на тему:

«Конституційно-правовий статус Верховної Ради України» 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Виконав студент ІПКОП

3 курсу  13 групи

Шокоть  Андрій 
 
 
 
 
 
 

Харків

2009 
 

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВЕ  СТАНОВИЩЕ, СКЛАД

ТА СТРУКТУРА  ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ

1.1. Конституційно-правове  становище Верховної Ради України

1.2. Конституційний  склад і структура Верховної  Ради України

РОЗДІЛ 2. ФУНКЦІЇ  ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ

2.1. Представницька  функція 

2.2. Установча  функція

2.3. Законодавча  функція 

2.4. Контрольна  функція

РОЗДІЛ 3. КОМПЕТЕНЦІЯ  ТА ПОРЯДОК РОБОТИ ВЕРХОВНОЇ

РАДИ УКРАЇНИ

3.1. Компетенція  Верховної Ради України

3.2. Організація  та порядок роботи парламенту  України

3.3. Основні принципи  роботи Верховної Ради України

ВИСНОВКИ 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

          ВСТУП

          Парламент (від лат. рагіаге — говорити, англ. — рагlіаment, фр. — рагlement) або легіслатура (від лат. Іех — закон) — вищий загальнонаціональний представницький орган державної влади, правомочний виконувати на основі конституційних приписів законодавчу, установчу, контрольну та інші функції.

       Важливою  рисою українського парламенту як органу законодавчої влади є його єдність - винятковість, універсальність у  системі органів державної влади, що зумовлено насамперед унітарним  характером нашої держави, тобто  державним устроєм, поділом державної  влади на законодавчу, виконавчу  та судову, внутрішньою структурою парламенту та іншими обставинами. Сьогодні в Україні немає інших органів  законодавчої влади — загальнонаціональних або місцевих, крім Верховної Ради України. До 1992 р. у період між сесіями  Верховної Ради законодавчу владу  здійснювала Президія Верховної  Ради шляхом внесення змін і доповнень  до чинних законодавчих актів. Верховна Рада України є загальнонаціональним органом державної влади, оскільки наділена правом представляти весь український  народ — громадян України всіх національностей і виступати  від імені всього народу. Це випливає як з преамбули Конституції України  та її змісту, так і з назви  парламенту — Верховна Рада України. Колегіальний характер Верховної Ради як парламенту України полягає насамперед у її складі й порядку роботи. Верховна Рада складається з 450 народних депутатів (ст. 76 Конституції) і є  повноважною за умови обрання  не менш як двох третин від її конституційного  складу (ст. 82 Конституції України). Рішення Верховної Ради приймаються  на її пленарних засіданнях шляхом голосування (ст. 84 Конституції). Закони та інші акти Верховна Рада приймає  більшістю її конституційного складу, крім випадків, передбачених Конституцією (ст. 91). Виборний характер українського парламенту полягає в тому, що він  формується виключно шляхом виборів  народних депутатів. Ці вибори є вільними і демократичними. Вони проводяться  на основі загального, рівного і  прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Верховна Рада України  є однопалатним парламентом. Це зумовлено  насамперед тим, що Україна є унітарною  державою. Парламент України —  це орган загальної компетенції. Він бере участь у реалізації всіх функцій Української держави.

       Конституційно-правовий статус Верховної Ради зумовлений парламентсько-призидентською формою правління. Це проявляється у підзвітності і підконтрольності Кабінету Міністрів перед парламентом України, у наявності у Президента України права розпуску Верховної Ради України, права вето на закони тощо. Це дає підстави віднести Верховну Раду до парламентів змішаного типу.

       Зазначені риси парламенту України зумовлюють властиве лише йому місце в системі  органів державної влади. Парламент  України є пріоритетним органом  у системі органів державної влади України, першим серед рівних. Він здійснює законодавчу владу, бере участь у формуванні органів виконавчої і судової влади, є загальним представником народу і виразником його волі, має багатогранні відносини з іншими органами державної влади та з суб'єктами політичної системи: політичними партіями, громадськими об'єднаннями тощо. У нього досить широкі міжнародні зв'язки, які розширюються і збагачуються.

       Найтіснішими  і багатогранними є відносини  парламенту з Президентом і Кабінетом  Міністрів. Це зумовлено їх функціями  і повноваженнями, передбаченими  Конституцією і законами, системою взаємних стримань і противаг та іншими обставинами. Конституцією України  передбачена участь парламенту у  формуванні органів державної влади  на паритетних засадах з Президентом  України.

       Конституція України закріплює основи взаємовідносин між Верховною Радою України  і гілками виконавчої та судової  влади. Верховна Рада України призначає  вибори Президента України (п. 7 ст. 85 Конституції), здійснює усунення його з поста в  порядку особливої процедури (імпічменту), встановленої ст. 111 Конституції України. Президент України в свою чергу  призначає позачергові вибори до Верховної Ради у строки, встановлені  Конституцією України (п. 7 ст. 106); в окремих  випадках припиняє повноваження парламенту (п. 8 ст. 106 Конституції України).

       Взаємодія між Верховною Радою України  і виконавчою владою проявляється в  утворенні деяких державних органів. Наприклад, Верховна Рада надає згоду  на призначення Президентом України  Прем'єр-міністра України (п. 12 ст. 85 Конституції), на призначення на посади та звільнення з посад Президентом України  голови Антимонопольного комітету України, голови Фонду державного майна України, Голови Державного комітету телебачення  і радіомовлення України; на призначення  Президентом України на посаду Генерального прокурора України; висловлює недовіру Генеральному прокурору України, що має наслідком його відставку  з посади (п. 25 ст. 85 Конституції).

       Верховна  Рада України призначає та звільняє половину складу Ради Національного  банку України, другу половину призначає  Президент України (п. 19 ст. 85; п. 12 ст. 106 Конституції).

       Термін  повноважень Верховної Ради України  — чотири роки (ст. 76 Конституції). Верховна Рада є повноважною за умови обрання  не менш як двох третин від її конституційного  складу (частина друга ст. 82 Конституції). Повноваження Верховної Ради припиняються у день відкриття першого засідання  Верховної Ради нового скликання. Президент  України може достроково припинити  повноваження Верховної Ради, якщо протягом ЗО днів однієї чергової сесії  пленарні засідання не можуть розпочатися. Повноваження Верховної Ради не можуть бути достроково припинені в останні  шість місяців терміну повноважень  Президента України (ст. 90 Конституції). У разі закінчення терміну повноважень  Верховної Ради України під час  дії воєнного чи надзвичайного стану  її повноваження продовжуються до дня  першого засідання першої сесії Верховної Ради, обраної після скасування воєнного чи надзвичайного стану (частина четверта ст. 83 Конституції). 

       РОЗДІЛ 1. КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ, СКЛАД

       ТА  СТРУКТУРА ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ 

       1.1. Конституційно-правове становище  Верховної Ради України 

       Конституція України 1996 року істотно оновила  організацію державної влади [1, с. 5]. Вона, зокрема, закріпила загальновизнаний принцип поділу цієї влади на законодавчу, виконавчу і судову. Відповідно змінилися  статус і взаємовідносини органів  державної влади. Були закріплені конституційні  підвалини їх рівноправності та незалежності однієї гілки влади від іншої.

       Зазначимо, що зазнала змін Верховна Рада України. Вона втратила колишній "суверенний статус" найвищого органу державної  влади і вперше набула в усіх основних рисах статусу парламенту України  з якісно новими ознаками. Відповідно до конституційно-правових визначень  Верховна Рада як парламент України  є єдиним, загальнонаціональним, представницьким, колегіальним, виборним, однопалатним, постійно діючим органом законодавчої влади у державі.

       Пріоритетною  рисою українського парламенту як органу законодавчої влади є його єдність, універсальність у системі органів  державної влади, що зумовлено його внутрішньою структурою, а також  унітарним характером самої держави. Віднині в нашій країні немає  інших органів законодавчої влади, крім Верховної Ради. Делегування  останньою частини своїх повноважень  відповідно до Конституції має тимчасовий характер і стосується лише певного  кола питань.

       Згідно  з пунктом 4 Перехідних положень Конституції  Президент України протягом трьох  років після набуття чинності Основного Закону мав право видавати схвалені Кабінетом Міністрів і  скріплені підписом Прем'єр-міністра країни укази з економічних питань, неврегульованих законами, з одночасним поданням відповідного законопроекту  до Верховної Ради в порядку, встановленому  статтею 93 Конституції України [7, с.13].

       Як  загальнонаціональний представницький  орган державної влади Верховна Рада має право представляти інтереси всіх громадян країни всіх національностей  і виступати від імені народу.

       Колегіальний  характер Верховної Ради полягає  насамперед в її складі й порядку  роботи. Верховна Рада є повноважного за умови обрання не менш як двох третин від її конституційного складу (ст. 82). Рішення парламенту приймаються  виключно на пленарних засіданнях шляхом голосування (ст. 84). Закони, постанови  та інші акти Верховна Рада приймає  більшістю від її конституційного  складу, крім випадків, передбачених Основним Законом (ст. 91).

       Український парламент формується виключна шляхом виборів народних депутатів. Вибори є вільними, демократичними і проводяться  на основі загального, рівного і  прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

       Як  вияв постійного характеру парламенту народні депутати обираються до Верховної  Ради України строком на чотири роки і здійснюють свої повноваження на постійній основі. Верховна Рада працює сесійно, чергові сесії парламенту починаються першого вівторка лютого і першого вівторка вересня кожного  року. Новообрана Верховна Рада держави  збирається па першу сесію не пізніше  ніж на тридцятий день після офіційного оголошення результатів виборів (ст. 82, 83).

       Постійно  діючий характер Верховної Ради є  одним з найважливіших результатів  реформування держави, державної влади, поряд з утворенням інституту  президентства, з часу проголошення незалежності України.

       У системі органів державної влади  України Верховній Раді належить пріоритетне місце. Вона виконує  функції законодавчої влади, бере участь у формуванні органів виконавчої влади, представляє народ І є  виразником його волі. Парламент України  тісно співпрацює з іншими органами державної влади та суб'єктами політичної системи — політичними партіями тощо.

       Першочергове  значення має взаємодія Верховної  Ради з Президентом України.

       Верховна  Рада призначає вибори Президента України  у строки, визначені Конституцією України (ст. 85). Новообраний Президент, вступаючи на свою посаду, складає  присягу народові України на урочистому засіданні Верховної Ради України (ст. 104), виявляючи тим самим повагу як безпосередньо до народу, так  і до парламенту держави.

       Конституція України 1996 року урівноважила повноваження глави держави і парламенту країни. За визначенням Основного Закону, Верховна Рада — загальнодержавний  представницький орган, єдиний законодавчий інститут України. Все це впроваджує і відображає функціональну цінність світової (західної) цивілізації. Тому конституювання Верховної Ради парламентом  має велике значення як необхідна  правова норма і умова еволюції представницького органу країни у цьому  напрямі й тим самим — становлення  і розвитку українського парламентаризму.

       Нинішній  конституційний склад Верховної  Ради визначається у 450 депутатів, які  обираються на основі загального, рівного  і прямого виборчого права  шляхом таємного голосування терміном на чотири роки. Дуже важливим є положення  про те, що народні депутати України  здійснюють свої повноваження на постійній  основі, що вони не можуть мати іншого представницького мандату аби бути на державній службі (ст. 76, 78). Однак  остання вимога, вже після прийняття  Конституції, в період діяльності Верховної  Ради другого скликання повністю так і не була виконаною. Десятки  народних депутатів поєднували свою роботу з діяльністю на міністерських  та інших державних посадах.

       Верховна  Рада має широкі повноваження у сфері  законодавства, визначення засад внутрішньої  та зовнішньої політики, територіального  облаштування. Парламент нашої країни затверджує державний бюджет, програми діяльності уряду та Інші загальнодержавні програми економічного і соціального  розвитку.

       Відповідно  до Конституції України Верховна Рада правоспроможна звільнити Президента в порядку імпічменту і призначити вибори глави держави у випадках і порядку, передбачених Основним Законом  країни. Вона дає згоду на призначення  Президентом глави українського, уряду, складу Кабінету Міністрів, інших  посадових осіб, а також здійснює конкретні функції стосовно уряду, виконання бюджету тощо.

       Верховна  Рада бере активну участь у формуванні судової гілки влади країни: вона обирає суддів безстрокове, призначає  третину складу Конституційного  Суду України. Парламент також дає  згоду на призначення Президентом  на посаду Генерального прокурора держави; може висловлювати недовіру останньому, що призведе до відставки його з  посади (ст., 25-27). Так, парламент другого  легіслатурного періоду не дав згоди  на кандидатуру О. Литвака, запропоновану  Президентом на посаду Генерального прокурора. В результаті О. Литвак більше року був виконуючим обов'язки. Верховна Рада третього скликання підтримала кандидатуру М. Потебенька, запропоновану  Президентом на посаду Генерального прокурора держави.

       У межах сучасних масштабів розвитку демократії нинішні форми парламенту досить різні, Існують відповідні модифікації. Парламенти — найвищі представницькі органи, які можуть обиратися громадянами  чи призначатися і мати одну чи дві  палати. Парламенти наділяються відповідними компетенціями у сфері законодавства, схвалення державних бюджеті  в, здійснення парламентського контролю тощо. Не менш важливою постає і функція  парламенту як відповідного загальнонаціонального  форуму, де прилюдно обговорюються  найактуальніші питання суспільного  і державного життя з мстою  коригування політичного курсу [7, с.14].

       Аналізуючи  новітні підходи до визначення функцій  парламенту в контексті українського державного будівництва, дуже важливо  виокремити представницьку, законотворчу і фінансову функції, а також  зовнішньополітичну роль і становище  відносно парламентського контролю, його інтенсифікації. Контроль визначається як юридичний вимір і наповнення парламентаризму.

       За  роки незалежності нашої держави  Верховною Радою сформовано переважно  правове поле для нарощування  нових економічних і соціальних відносин, розвитку підприємництва і  світогосподарських зв'язків вітчизняної  економіки. Так, за період роботи Верховної  Ради у 1990-1994 роках прийнято понад 400 законів і більше 1100 постанов. У 1994-1998 роках схвалено 750 законів і 1625 різних постанов [8]. Тобто в ці періоди  значно зросли кількісні показники, дещо поліпшились якісні сторони  роботи Верховної Ради. Показово, що в 1998-2002 роках парламентом держави  прийнято ще 615 законів і кілька кодексів. Серед них Земельний, Цивільний, Кримінально-процесуальний кодекс, а також інші базові законодавчі акти [4].

       Особливо  наголосимо, що з прийняттям Конституції  парламент України отримав допоміжну  не лише морально-політичну, а й політико-правову  основу своєї діяльності, став більш  стійким і передбачуваним у прийнятті  рішень. Зауважимо, що багато законів  Верховна Рада повинна була привести у відповідність з Конституцією, а також розробити й прийняти десятки нових законів, що витікають  із Основного Закону.

       Зазначимо, що в нашій країні після 1996 року було запроваджено ряд нових державних  інститутів — Конституційний Суд, Рахункова  палата, Уповноважений з прав людини, Вища рада юстиції та ін. Характерно, що більше половини законодавчих актів, прийнятих після схвалення Конституції, було розроблено на розвиток положень Основного Закону [14].

       Підвищенню  якості діяльності Верховної Ради в  бік утвердження кращих рис парламентаризму  певною мірою прислужилося реформування її роботи, яке було проведено після  прийняття Конституції України 1996 року. По-перше, в ці роки діяльність Верховної Ради була забезпечена  найсучаснішими інформаційними технологіями Із застосуванням персональних комп'ютерів і міжнародної системи Internet. Близько 200 видів опрацювання законопроектів, які раніше вимагали кількох місяців, здійснюються тепер у значно коротший термін.

       По-друге, перехід переважної більшості народних обранців Верховної Ради другого  скликання на постійну роботу в парламент  супроводжувався посиленням організаційного  забезпечення діяльності депутатів. Цій  меті була підпорядкована реорганізація  структури апарату Верховної  Ради.

       По-третє, основним напрямом, за яким здійснювалось  удосконалення діяльності депутатів  Верховної Ради та її апарату в  роки після прийняття Конституції, стало значне підвищення юридичного, наукового, інформаційно-аналітичного процесу. Цьому відповідно сприяли  створення і ефективна робота Інституту законодавства Верховної  Ради як прикладного науково-дослідницького парламентського закладу [7, с.15].

       Окрім цього, новим і важливим підрозділом  у справі розповсюдження законів  й тим самим підвищення рівня  поінформованості з новими законами всіх громадян країни та її партнерів  стала діяльність Парламентського  видавництва. Перші тематичні збірки нових законів, як і оперативна публікація останніх законодавчих актів, підтверджують  доцільність такої роботи.

       Проте заради справедливості відзначимо, що багато законів потребують подальшого вдосконалення, до окремих напрямів треба розробити прогресивні  підходи правового регулювання. А причину того, що цього ще не зроблено, очевидно, слід шукати не лише у складі Верховної Ради (лівизна  її значної частини загальновідома), а й в обмеженому історичному  досвіді державного будівництва  в нашій країні загалом, а також  у втраті Україною темпів прогресивних перетворень зокрема.

       Під час роботи Верховної Ради другого  легіслатурного періоду більш очевидним  стало виконання нею контрольної функції. Адже в 1990-1994 роках у законодавчому органі держави відбулося лише одне парламентське слухання і взагалі не проводились дні уряду. Тобто форми роботи, що притаманні парламентам Заходу, в той час в Україні ще не прижилися. З плином часу становище змінилося. Реалізовуючи контрольну функцію, Верховна Рада у 1994-1998 роках провела вісім парламентських слухань й 20 днів уряду, на яких розглядалися найактуальніші питання соціально-економічного життя країни [9]. Такий підхід став характерним і в подальшій роботі цього органу влади.

       Тим самим контрольні функції парламенту, їх юридичне наповнення постає все  більш важливою складовою утвердження  нової системи державного управління. Проте не слід випускати з уваги  той факт, що здійснення контрольних  функцій Верховною Радою почасти  в самому парламенті і за його стінами  усвідомлюється не зовсім вірно: або  у вигляді необмеженого контролю, як за радянських часів "повновладдя  рад", або як досягнення більшої  переваги над виконавчою владою. Тобто  в останньому разі йдеться про  зверхність над Кабінетом Міністрів  і про підконтрольність, підлеглість  місцевих державних адміністрацій.

       Підкреслимо, що сутності парламентаризму відповідає підхід реалізації контрольних функцій  Верховною Радою шляхом затвердження бюджету, урядових програм, здійснення аналізу діяльності Кабінету Міністрів  з відповідних напрямів розвитку, а також дійовий контроль за дотриманням  бюджету та затверджених програм.

       Певно, цікаво співставити чи порівняти  трактування функцій загальнонаціонального  представницького органу і конгресу США. У дослідженнях американських  вчених є широкий спектр поглядів на цю проблему [12, с. 155-156]. Доцільно звернутися до комплексного розуміння функцій  парламенту, які інтегрують два елементи: стримування президента та захист громадян. Показово, що цій функції віддається перевага у порівнянні з іншими аспектами  життєдіяльності законодавчого  органу. Розробляючи, наприклад, проблему "Конгрес і майбутнє", М. Мезі віддає перевагу формулі активізації  конгресу, називаючи його "рухом  у напрямі представницької моделі". Зміни визначаються шляхом удосконалення  контролю конгресом виконавчої влади  і практики представлення інтересів, щоб були почуті як загальні, так  і конкретні побажання народу і стримувалася схильність бюрократичних  чиновників до ігнорування інтересів  населення країни [12, с. 157-158].

       Аналіз  поглядів на сучасну теоретичну модель парламенту свідчить, що уявлення різних дослідників стосовно його функцій  не завжди збігаються. Це стосується і  поглядів щодо кількості його функцій, їх визначень, а також змісту окремих  із них. Зокрема, є визначення щодо розуміння  відповідної функції у високому та широкому її тлумаченні, є також  різні тлумачення змісту одного й  того ж виду діяльності. Водночас досить чітко і рельєфно вимальовується головне, що об'єднує авторів: парламент  здійснює представницьку функцію в  широкому розумінні, яке включає  й контроль над виконавчою гілкою влади [7, с. 16]. 

       1.2. Конституційний склад і структура  Верховної Ради України 

       Загальний кількісний склад Верховної Ради України та її структура визначаються Конституцією України, Регламентом  Верховної Ради України та законами про окремі її інститути.

       Згідно  зі ст. 76 Конституції України конституційний склад Верховної Ради України  — 450 народних депутатів України. Така кількість народних депутатів зумовлена  такими факторами: кількістю населення (громадян) України, виборчою системою, структурою парламенту та іншими обставинами [13 ,с. 323-324].

       Чисельний склад парламенту визначається з  урахуванням різних чинників. Так, з  одного боку, чисельність парламенту має бути достатньою для забезпечення його представницького характеру. Для  того, щоб парламент виступав реальним представником народу, до його складу мають входити відносно численні об'єднання парламентаріїв (депутатські  групи та фракції), які відображали  б інтереси значних прошарків  суспільства. Крім того, відповідною  має бути чисельність його робочих  органів (комітетів та комісій), які  здійснюють законопроектну та контрольну діяльність. З другого боку —  надмірна чисельність парламенту суттєво  ускладнює організацію його роботи. Оптимальною з огляду на ці обставини, вважається чисельність парламенту в 350—500 депутатів. На чисельність парламенту можуть впливати і такі чинники, як його структура, чисельність населення  країни, форма державного устрою тощо. Для прикладу, чисельність парламентаріїв європейських країн коливається  від 60 (Люксембург) до 662 (Палата громад парламенту Великої Британії та Бундестаг  ФРН) [15, с.61].

       Конституція України 1996 р. залишила загальну структуру  Верховної Ради без змін (у вигляді  однопалатного парламенту), але значно оновила окремі її інститути. Найважливішими віхами української парламентської реформи є припинення існування  Президії Верховної Ради України  як постійно діючого органу загальної  компетенції, перетворення постійних  комісій Верховної Ради на комітети Верховної Ради та ряду інших інститутів, зокрема інституту найстаршого  за віком депутата для відкриття  першого засідання першої сесії  Верховної Ради та для здійснення процедури складення присяги  народними депутатами, інституту  представника Президента України у  Верховній Раді та інших. Започатковано  створення ряду елементів інфраструктури Верховної Ради: Парламентське видавництво, Парламентська бібліотека, Інститут законодавства, друковані органи —  «Відомості Верховної Ради України», журнал «Віче», газета «Голос України» та ряд інших [16, с.288].

       Відповідно  до ст. 88 Конституції України Верховна Рада України обирає зі свого складу Голову Верховної Ради України, його Першого заступника і заступника. Голова Верховної Ради має такі повноваження: веде засідання Верховної Ради України; організовує підготовку питань до розгляду на її засіданнях; підписує акти, прийняті Верховною Радою; представляє Верховну Раду у відносинах з іншими органами державної влади України та органами влади інших держав; організовує роботу Апарату Верховної Ради.

       Верховна  Рада затверджує перелік комітетів, обирає їх голів. Комітети здійснюють законопроектну роботу, готують і  попередньо розглядають питання, віднесені  до повноважень Верховної Ради України (ст. 89 Конституції). Значення комітетів  полягає, по-перше, в забезпеченні безперервної і ефективної діяльності Верховної  Ради, яка працює в сесійному порядку; по-друге, в найбільш повному залученні  народних депутатів до роботи Верховної  Ради. Це — своєрідна форма об'єднання  депутатів усередині Верховної  Ради, бо ні сесія, ні депутатські групи  та фракції, ні індивідуальна робота депутатів не можуть виконувати цієї ролі в повному обсязі. Верховною  Радою четвертого скликання створені такі комітети: з питань правової політики; з питань державного будівництва  та місцевого самоврядування; з питань соціальної політики та праці; з питань науки і освіти; з питань охорони  здоров'я, материнства та дитинства; з питань культури і духовності; з питань економічної політики, управління народним господарством, власності  та інвестицій; з питань бюджету; з  питань молодіжної політики, фізичної культури; спорту і туризму; з питань прав людини, національних меншин і  міжнаціональних відносин; з питань фінансів і банківської діяльності; з питань промислової політики і  підприємництва; з питань паливно-енергетичного  комплексу, ядерної політики та ядерної  безпеки; з питань аграрної політики та земельних відносин; з питань будівництва, транспорту, житлово-комунального господарства та зв'язку; з питань екологічної  політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи; з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності; з питань боротьби з організованою злочинністю  і корупцією; з питань національної безпеки і оборони; з питань Регламенту, депутатської етики та організації  роботи Верховної Ради України; з  питань свободи слова та інформації; з питань європейської інтеграції; у закордонних справах; у справах  пенсіонерів, ветеранів та інвалідів, а також Спеціальна контрольна комісія  з питань приватизації [13, с.325-326].