Конституційно правове закріплення громадянства України

ВНЗ Університет  економіки та права «КРОК»

Юридичний факультет

Кафедра конституційного та адміністративного  права 
 
 
 
 

КУРСОВА РОБОТА  

на тему: 

«Конституційно  правове закріплення громадянства України» 
 
 
 
 
 
 

                                                                                                                        Керівник курсової роботи 

студентка ІІ курсу   групи КрЛ-08   кандидат юридичних наук 

                               доцент 

Харчук  Аліна  Вячеславівна                                             Масьондз Сергій Олександрович 
 

______________________                                                                            _______________________

     (підпис  студента)                                                                                         (Резолюція до захисту) 
 

                                                                                                              ______________              ________________

                                                                                                                       (дата)                                (підпис) 
 
 
 
 
 

Київ  – 2010 
 

    Зміст 

     Вступ .............................................................................................................3 

    1. Поняття громадянства України,  його конституційні основи ................5

    2. Принципи громадянства України ............................................................8

    3. Порядок набуття громадянства в Україні ..............................................13

       4. Порядок припинення громадянства ........................................................20 

       Висновок ........................................................................................................24 

       Список використаної літератури..................................................................26 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ 

      Становище індивіда в суспільстві, закріплене в конституції та законах держави, визначається як конституційно-правовий статус особи. Його зміст виявляється в комплексі конституційних прав і свобод, насамперед, в інституті громадянства.

      Актуальність теми. Проблема взаємовідносин людини з суспільством і державою, пошук найбільш оптимальних форм їхньої взаємодії, і питання громадянства, зокрема, цікавлять вчених із стародавніх часів. Але лише з прийняттям перших конституцій можна вести мову про громадянство в його сучасному розумінні. Його виникнення безпосередньо пов'язано з першими буржуазними революціями, втіленням ідеї рівності членів державної спільності, яка в свою чергу формується під безпосереднім впливом ідеї природних прав людини. Прийняття нового Основного Закону України стало основоположним фактором у формуванні правової системи нашої держави на новій конституційній базі, яка орієнтована на забезпечення народовладдя громадян України, прав і свобод людини і громадянина. Саме людина, її життя та здоров'я, честь і гідність, недоторканість та безпека, за ст. 3 Конституції, визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Одним з основних прав людини є право на громадянство. Однак, механізм реалізації цього права в Україні потребує удосконалення. Громадянство відіграє в житті кожної людини надзвичайно важливу роль. Загальною Декларацією прав людини громадянство було віднесене до одного з основних прав людини (стаття 15). Його зміст полягає в тому, що повним комплексом прав людина може володіти лише за наявності громадянства. В зв'язку з цим останнє можна визначити формулою "право на права". Виходячи з цього, гарантованість громадянства кожній людині є сьогодні однією з головних конституційно-правових проблем, що потребує якнайшвидшого вирішення. 

В Україні  Закон "Про громадянство України" в новій редакції був прийнятий 18 січня 2001 року, і дослідження останнього має важливе значення для національної правової науки.

      Метою курсової роботи є комплексне всебічне дослідження теоретичних основ інституту громадянства України, найбільш важливих питань правового регулювання сучасного громадянства та практики застосування норм про громадянство в Україні.

       Виходячи з поставленої мети завданням курсової роботи є дослідити  поняття громадянства, його конституційні основи, принципи та порядок набуття і припинення громадянства. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    1. Поняття громадянства  України, його  конституційні основи 

    Громадянство  України – це стійкий, необмежений  в просторі правовий зв’язок фізичної особи з Українською державою, заснований на юридичному визнанні державою цієї особи громадянином України, внаслідок чого особа і держава набувають взаємних прав і обов’язків в обсязі, передбаченому Конституцією і законами України.

    Ознаками  громадянства як певного зв’язку  особи з державою є:

1. Правовий характер;
2. Необмеженість у просторі та часі;
3. Максимальний характер взаємних прав та обов’язків

    Цей зв’язок знаходить своє виявлення  у поширенні на відповідну особу  суверенної влади держави незалежно  від місця її проживання – на території держави чи за її межами.

    Система конституційно-правових норм, що регулюють  питання громадянства, становить головний конституційно-правовий інститут – інститут громадянства. Джерелами цього інституту є:

1. Конституція України.
2. Закон України “Про громадянство України” в редакції Закону від 18 січня 2001 року.
3. Чинні міжнародні договори України з питань громадянства.
4. Підзаконні акти.

    Норми цих актів, виходячи з визнання права  на громадянство як природного права  людини, закріплюють принципи громадянства та регламентують порядок набуття  і припинення громадянства, повноваження органів державної влади та інших організацій, які беруть участь у вирішенні питань  громадянства, та порядок їх вирішення.

    Відносини громадянства в Україні після  проголошення нею незалежності регулювалися Законом України “Про громадянство України” від 8 жовтня 1991р. З прийняттям Конституції України вони регулюються нею.

    Стаття 4 Конституції України зафіксувала  положення про те, що в Україні  існує єдине громадянство, а підстави його набуття та припинення визначається законом. Таким є Закон України  “Про внесення змін до Закону України “Про громадянство України” від 16 квітня 1997р. Відносини громадянства регулюються й іншими законодавчими актами, прийнятими відповідно до Конституції України.

    У преамбулі цього Закону зазначається, що право на громадянство є невід’ємним  правом людини, і громадянин України не може бути позбавленим громадянства чи прав змінити його. Громадяни України незалежно від підстав і порядку набуття громадянства мають рівні конституційні права та свободи та є рівними перед законом, а Українська держава гарантує й захищає конституційні права й обов’язки своїх громадян та забезпечує виконання ними обов’язків перед суспільством.

    Громадянство  є невід’ємною частиною всієї  системи права, а отже, йому властиві загальна принципи, які характеризують цю систему. Разом з тим інститут громадянства – відносно відособлена частина правової матерії з притаманними їй структурними й функціональними характеристиками, конкретним правовим наповненням [9, c. 74-76].

    Належність  до громадянства України забезпечує широке коло прав і свобод у різноманітних сферах життя Так, згідно із чинним законодавством України, громадяни України мають право брати участь у керівництві державними справами шляхом участі у виборах та у всеукраїнському й місцевих референдумах. Громадяни України наділені також іншими, не менш важливими правами й свободами і мають право вимагати від держави захисту своїх прав. Так, дипломатичні представництва та консульські установи України зобов’язані вживати заходів для забезпечення громадянам України можливості користуватися в повному обсязі правами, наданими їм законодавством країни перебування, міжнародними договорами, учасниками яких є Україна і держава перебування, у встановленому законодавством порядку захищати їхні інтереси, що охороняються законом, а в разі необхідності — вживати за ходів для поновлення порушених прав громадян України.Належність до громадянства України є найважливішою передумовою обов'язку держави захищати в повному обсязі права і свободи своїх громадян, які за кріплені в Конституції та Законах України не тільки ш території держави, а й за її межами. Важливими є положення Конституції України і Закону України про громадянство про те, що «громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі».

     Документами, які підтверджують громадянство України, є паспорт громадянина України, а для осіб віком до 16 років — свідоцтво про народження. Підтвердження громадянства України провадиться в індивідуальному порядку. Громадянство України підтверджується паспортом громадянина України. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    2. Принципи громадянства  України 

    Слід  почати з визначення принципів. В  сфері будь-якої діяльності, в функціонуванні, у будь-яких відносинах існують певні  закономірності, які поділяються  на пізнані і непізнані. Пізнані  в свою чергу поділяються на позитивні, тобто такі, що відповідають потребам особи, оптимізують діяльність, сприяють продуктивності, тощо, й на негативні, тобто такі, що діють навпаки. Обидві групи пізнаних закономірностей враховуються і використовуються людиною в її інтересах. Отже, принципи – позитивні закономірності, пізнані наукою і практикою та охарактеризовані (зафіксовані, закріплені) у відповідних поняттях. Як правило, принципи закріплюються у нормативній формі.

    Стаття 2 Закону України “Про громадянство України” від 18.01.2001 р. перераховує принципи законодавства України про громадянство, але слід зазначити, що цей перелік не є вичерпним. Принципи такого правового інституту, як громадянство, в Україні закріплені й іншими нормативно-правовими актами, зокрема, Конституцією України – основним законом держави, Декларацією про державний суверенітет України, Декларацією прав національностей України, Законом України “Про національні меншини”.

    Першим  слід розглянути принцип єдиного  громадянства. Цей принцип закріплено і в Законі (пункт 1 статті 2), і в Конституції (стаття 4). Цей принцип має декілька аспектів: по-перше, “внутрішнє” єдине громадянство держави Україна означає, що не можуть існувати громадянства окремих адміністративно-територіальних одиниць України. Тобто, не може бути громадянства Автономної Республіки Крим, чи міста Києва або Севастополя, чи будь-якої області. Зазначений аспект цього принципу спрямований на забезпечення унітарності держави.

    По-друге, так би мовити, “зовнішнє” єдине  громадянство України означає, що “якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України”. Те ж саме правило застосовується і до іноземців, які набули громадянства України, тобто вони в правовідносинах з Україною вважаються тільки громадянами України, не приймаючи до уваги належність їх і до іншого громадянства. У даному аспекті відображається негативне ставлення держави до множинного громадянства, тобто належності особи до громадянства двох або більше держав (пункт б статті 2). Сам термін “множинне громадянство” в Законі про громадянство не вживається, але його визначення є в Європейській конвенції про громадянство 1997 року.

    Принцип “зовнішнього” єдиного громадянства не означає невизнання множинного громадянства, тому що воно може виникнути в незалежності від волі особи, тобто автоматично, наприклад, при вступі до шлюбу (Італія), або внаслідок колізії законодавств різних держав (принципів філіації jus soli (країни Латинської Америки) і jus sanguinis (країни Європи)). Цей принцип означає невизнання саме правових наслідків множинного громадянства.

    Наступний принцип – принцип запобігання  виникненню випадків безгромадянства (апатризму). Цей принцип означає  неприпустимість втрати громадянином України громадянства внаслідок колізії національного законодавства України із законодавством інших держав, громадянство яких він бажає отримати. Це один з найважливіших міжнародних принципів у сфері громадянства.

      Апатризм – це  дуже негативне  явище як для самої особи, так і для держави, в якій вона проживає. Якщо громадянство – правовий зв’язок індивіда з державою, то апатризм – це відсутність такого зв’язку. Апатриди обмежені порівняно з громадянами в своїх правах, насамперед, в політичних. Вони також знаходяться в гіршому становищі порівняно з іноземцями, тому що не можуть звернутися за дипломатичним захистом до жодної з держав. Негатив у відношенні до держави проявляється через неможливість залучити особу без громадянства до проходження обов’язкової військової служби, а також через те, що їх практично неможливо видворити з території держави за грубе порушення законодавства [8, с. 213-216] .

    Принцип неможливості позбавлення громадянина  України громадянства України. Цей  принцип знайшов своє закріплення в пункті 3 статті 2 Закону, в частині 1 статті 25 Конституції і в статті 15 Загальної декларації прав людини. Визнання і закріплення цього принципу має величезне значення для побудови демократичної, правової, якісно нової порівняно з СРСР держави.

    Практика позбавлення громадянства , згідно з якою розірвання громадянських зв’язків йшло з боку держави і згода чи незгода самого громадянина аж ніяк не розглядалася, була дуже поширена за радянських часів. Так позбавлялися “інорідних утворень на тілі пролетаріату” [18, с. 115].   .

    Принцип визнання права громадянина на зміну  громадянства. Як і попередній принцип, цей принцип також закріплений  в Законі (пункт 4 статті 2), в Конституції (частина 1 статті 25) і Загальній декларації прав людини (стаття 15). Сутність цього принципу полягає саме в зміні громадянства, а не в припиненні громадянства без набуття громадянства іншої держави, що призвело б до безгромадянства.. Україна не може гарантувати набуття іншого громадянства, але вона може поставити вихід особи з громадянства України в залежність від набуття нею іноземного громадянства або отримання гарантій його набуття. Сталий характер правового зв’язку особи і держави не означає примусового утримання людини в громадянстві.

    Принцип неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи особою без громадянства внаслідок укладення шлюбу з громадянином України або набуття громадянства України його дружиною (чоловіком) та автоматичного припинення громадянства України одним з подружжя внаслідок припинення шлюбу або припинення громадянства України другим з подружжя.

    Цей принцип також має два аспекти. Перший стосується автоматичності набуття  чи припинення громадянства України, яке  як таке неможливе. Поняття “автоматично”  означає з настанням юридичного факту, тобто таких життєвих обставин, з якими норми права зв’язують виникнення, зміну чи припинення правовідносин, в даному випадку, на підставі якого набувається чи втрачається громадянство. Отже, громадянство набувається чи припиняється не автоматично, а з моменту видання Президентом України відповідного указу чи набрання чинності іншого документу у встановлених Законом випадках. Виключенням щодо автоматичності набуття громадянства є лише філіація [4].

    Цей аспект відображає сутність громадянства як індивідуального, особистого зв’язку держави з людиною. 

    Другий  аспект стосується рівноправності жінок  і чоловіків та виходить з принципу визнання шлюбу рівноправним союзом, в якому не припускається безумовне  слідування жінки (чоловіка) за громадянством  чоловіка (жінки). Але шлюбні відносини відповідно до пункту 3 статті 9 Закону про громадянство України дає можливість набути громадянства України за дещо спрощеною системою: одною з умов набуття громадянства є умова безперервного проживання на законних підставах на території України протягом останніх 5 років; це правило не торкається осіб, які перебувають у шлюбі з громадянином України протягом двох років та постійно на законних підставах проживають на території України [19, c.228] .

    Ще  один принцип – принцип рівності перед законом громадян України незалежно від підстав (за народженням, за територіальним походженням, внаслідок прийняття чи поновлення у громадянстві, інших випадків передбачених законодавством), порядку (будь то через оформлення набуття громадянства чи прийняття до нього) і моменту набуття (з моменту народження, чи дати видання відповідного указу Президента України, чи дати реєстрації набуття громадянства, тощо) ними громадянства України.

    Ця  норма є продовженням статті 24 Конституції  України: ”Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

    Не  може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.”

    В деяких країнах цей принцип громадянства не визнається, наприклад, в США іммігрант, навіть, якщо він набув громадянства США, не має права стати президентом  країни (розділ 1 статті II Конституції  США).

    Громадянство  – це сталий правовий зв’язок людини з державою і він існує поза межами територіальної юрисдикції держави.

      Принцип захисту і протегування  громадян України, які знаходяться  за межами України – принцип  незакріплений в Законі, але відображений  у Конституції (стаття 25). Цей принцип здійснюється через дипломатичні представництва та консульські установи України за її межами.

    Принцип невигнання та невидачі громадян України  також закріплений у статті  25 Конституції. Під видачею (екстрадицією) розуміється передача злочинця державою, на території якого він знаходиться, іншій державі з метою притягнення його до відповідальності або для виконання винесеного вироку. Це питання виникає у випадках, коли громадянин вчинивши злочин на території іншої держави, повернувся до України. На відміну від законодавств деяких держав (Білорусі, Литви), в яких визнано можливість видачі своїх громадян, якщо це передбачено міжнародними договорами, законодавство України беззастережно говорить про невидачу своїх громадян. Виганяють з держави, як правило, осіб, яких звинувачують у скоєні злочину за кордоном [11, c. 83] . 
 
 
 
 
 

     3. Порядок набуття  громадянства в  Україні 

     Законодавство України, як і законодавство інших  держав, закріплює порядок набуття  громадянства відповідними категоріями  осіб за наявності певних підстав, проте основними з них є набуття громадянства окремо дітьми за народженням (філіація) і дорослими (в порядку натуралізації), тобто внаслідок прийняття громадянства.

     У ряді країн можливий також виключний  порядок набуття громадянства (колективна натуралізація, оптація, тобто вибір людиною громадянства певної держави, реінтеграція — поновлення у громадянстві).

     Набуття громадянства за народженням дитини може здійснюватися на підставі таких  принципів:

     - за "правом крові" (jus sanguinis), коли береться до уваги громадянство батьків особи незалежно від місця її народження. "Право крові" діє не тільки під час народження дитини, а й може поширюватися на випадки, коли батьки неповнолітньої особи набувають інше громадянство;

     - за "правом грунту" (jus soli), коли громадянство у даній державі надається будь-якій особі, яка народилася на її території, незалежно від громадянства або за обставин, пов'язаних з територією, з якою фізична особа має певні відносини. Територіальними факторами може бути й місце знайдення дитини, батьки якої не встановлені або невідомі [19, c. 288-291].

     Застосування  кожного з цих принципів неоднакове. Перевага може надаватися одному з  них або ж вони можуть поєднуватися. У законодавстві більшості держав пріоритетним вважається принцип "права крові", а принцип "права грунту" застосовується як додатковий, коли родинні зв'язки не дають змоги цілком певно визначити громадянство особи. "Право грунту", зокрема властиве законодавству США, латиноамериканських країн, в тому числі Кубі, а також Індії та ін.

     В українському Законі зазначені принципи поєднуються, причому "право крові" превалює, а "право грунту" застосовується лише для дітей, батьками яких є особи  без громадянства [16, c. 640] .

     Відповідно  до ст. 6 Закону України "Про громадянство України" громадянство України надувається:

     - за народженням;

     - за територіальним походженням;

     - внаслідок поновлення у громадянстві;

     - внаслідок усиновлення;

     - внаслідок встановлення над дитиною  опіки чи піклування;

     - внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки;

     - у зв'язку з перебуванням у  громадянстві України одного  чи обох батьків дитини;

     - внаслідок встановлення батьківства;

     - за іншими підставами, передбаченими  міжнародними договорами України.

     Закон передбачає різні варіанти набуття громадянства за народженням: від батьків — громадян України; коли дитина народжена за межами України тощо. Визначається, що особа, яка має право на набуття громадянства України за народженням, вважається громадянином України з моменту народження [3, c. 161].

     Заслуговує  на увагу специфіка набуття громадянства за територіальним походженням.

     Попередні закони достатньою мірою не визначали, які категорії фізичних осіб мають  право за цією підставою набута громадянство.

     Згідно зі ст. 8 Закону особа, яка сама або хоч би один з її батьків, дід чи баба, повнорідні брат чи сестра народилися або постійно проживали до 16 липня 1990 р. на території, яка стала територією України відповідно до ст. 5 Закону України "Про правонаступництво України", а також на інших територіях, що входили до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української держави, Української Соціалістичної Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної республіки (УРСР), є особою без громадянства або іноземцем, що взяв зобов'язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її діти реєструються громадянами України [10,c.82] .

     Найбільш  поширеним способом набуття громадянства вважається так зване укорінення або набуття громадянства в порядку натуралізації, тобто надання органами державної влади громадянства особі, яка про це просить. При цьому, прийняття до громадянства даної країни тягне за собою втрату громадянства, набутого за народженням. Це стосується трьох категорій осіб: громадян іноземних держав, осіб без громадянства і осіб з невизначеним громадянством.

     Натуралізація має два основні різновиди: індивідуальна  і натуралізація внаслідок правонаступництва держав. Остання, як правило, відбувається в момент виникнення нової держави.

     У свою чергу індивідуальна натуралізація  поділяється на натуралізацію, яка  базується на особистому виборі, і  натуралізацію за законом. Остання  являє собою юридичний наслідок одруження іноземця з громадянином даної держави, а також усиновлення, опіки, визнання батьківства тощо. Згадані вимоги, як уже зазначалося, відображено у ст. 6 Закону України "Про громадянство України". Законодавство всіх країн передбачає певні передумови натуралізації (досягнення повноліття, письмова заява, знання мови тощо) [3, с. 161] .

     Перш  за все для подання заяви про  натуралізацію вимагається досягнення певного віку, як правило повноліття, тобто 18 років, у ряді країн — 21 року і більше (наприклад, у Греції і Бельгії).

     В Україні Законом цей вік визначено  у 18 років.