Концепція гегемонії Антоніо Грамші

Вступ

Актуальність  теми. Вчення Антоніо Грамші про феномен гегемонії, розвитку державних та правових інститутів є грандіозним доробком політичної філософської думки ХХ ст. Вчення про гегемонію А. Грамші не тільки відповідало вимогам свого часу, в якому воно було складене та сформульоване, воно охарактеризовувало розвиток багатьох країн у минулому сторіччі війн, змін та трансфомацій. Навіть на нинішньому етапі історичного розвитку, дана робота А. Грамші є методологічною основою завоювання та утримання влади для багатьох політичних еліт в різноманітних країнах світу, ненасильницьким, мирним шляхом. Вчення А. Грамші з часу свого створення і до наших днів не втратило свого значення, тому що воно опирається на саму природу людини, а саме здатність певних елітарних груп підпорядковувати собі інших осіб і керувати їхньою діяльністю, та потребу широких мас населення у інформації, яка передбачатиме їх розвиток та ставлення до певних подій та речей. Робота А. Грамші зробила великий внесок  у розробку проблеми взаємодії держави з культурою, показавши, що нова культура є найважливішою соціальною основою діяльності нової держави, що новий панівний клас для покращення держави повинний дати масам більш високі зразки культури й етики, чим попередній, підняти культуру на рівень нових потреб людства.

Оригінальність ідей А. Грамші визначається також і тим, що він осмислив нову ситуацію, що на той час склалася у світі, на визначеному  історичному і національному  ґрунті.

Концепція гегемонії  А. Грамші є надзвичайно актуальною, тому що вона може здійснюватися не лише у межах регіональних і локальних масштабів, але й в світових, коли вплив ведеться не на населення певної країни, а не все людство загалом економічно домінуючою країною, або національністю для відвертання уваги широких мас населення від їх справжньої діяльності, через насадження прихованої рабської ідеології.

Об’єкт дослідження. У своїй роботі я спрямував увагу насамперед на поняття гегемонії в роботах А. Грамші, та її зв’язок з феноменом політичної влади, адже воно є центральним і проходить через всю структуру курсової роботи. Виходячи з цього я аналізував розвиток держави за А. Грамші, правових та соціальних інститутів у здійсненні функцій гегемонії, умови утворення інтелігенції та державної верхівки, принципи та законмірності розвитку політичних партій, а також методи, практичні аспекти ті історичні приклади здійснення  гегемонії.

Предмет дослідження. Вивчаючи літературну спадщину А. Грамші, яка безпосередньо стосувалася проблем гегемонії, я виокремив декілька властивостей дослідження. Насамперед це поннятя примусу та згоди, як безпосередніх умов втілення гармонії у суспільстві, та пов’язана з цим проблема громадянського суспільства та його взаємодія з політичною елітою в країні. Важливим також є питання класового панування, без якого здійснення гегемонії не мало б сенсу і пов’язане з цим поннятя “історичного блоку”, як окремої суспільно-економічної формації, яка вбирає в себе весь спектр особливостей історичного розвитку окремої країни. Надається увага і проблемам революційних перетворень, адже А. Грамші надавав величезної уваги подіям, які відбувалися під час Жовтневої революції в Росії і вів порівняльне узагальнення досвіду переможної пролетарської революції в Росії і потерпілих поразку ряду революцій на Заході. І цей аналіз, здійснений надзвичайно широко і всебічно, став великим внеском у розвиток революційної теорії і революційного руху в Західній Європі, який після поразки революції в Німеччині й Угорщині, після невдалого розвитку революційних події в період “червоного дворіччя” [18, c. 57] в Італії потребував теоретичного переосмислення та ідеологічного наповнення. Принцепове значення у роботах А. Грамші є дослідження та вдосконалення політичної культури населення, зростання освіченості людей. Цей розвиток повинен, на думку А. Грамші відбуватися через мистецтво, особливо через театральне. Процес здійснення гегемонії пізнається безпосередньо через конституційний устрій, форму державного правління, та настрої населення, щодо державних керівників. Не минає своєю увагою А. Грамші і релігійні течії, насамперед широко розширене в його рідній Італії християнство, називаючи його потужним джерелом здійснення маніпулятивних впливів серед громадськості, але в той же час доволі обмеженим і примітивним [15, с. 25].

Мета дослідження полягає у висвітленні концепції гегемонії А. Грамші та виокремленні основних принципів здійснення функцій гегемонії в залежності від особливостей історичного розвитку певної країни.

Завдання дослідження полягає у висвітлення гегемоніальних впливів на населення, через призму різноманітних елементів політичної культури, конституційного та державного ладу, ролі громадянського суспільства, соціальних, правових та релігійних структур, засобів масової інформації, мистецтва та історичних передумов. Тобто розкрити поняття гегемонії через єдність ідеології, політики, етики і культури пануючого класу.

Методи дослідження. При дослідженнні даної проблематики я використовував як емпіричні та теоретичні загальнонаукові методи дослідження, так і спеціальні методи дослідження. Насамперед я використовував метод історичного аналізу, який допоміг мені більш-менш об’єктивно оцінити події у 20-тих роках ХХ ст., коли А. Грамші описував феномен гегемонії у своїх працях. Також я скористався описовим методом і на основі огляду основних робіт А. Грамші, які стосуються проблем становлення та здійснення гегемонії, відобразив своє розуміння даної проблематики. При цьому також був використаний метод синтезу, тобто різноманітність всіх понять та процесів, якими охарактеризовував А. Грамші феномен гегемонії, я розглянув окремо, та намагався поєднати в одне загальне розуміння аспектів здійснення гегемонії. І навпаки в деяких моментах був використаний метод абстрагування, тобто переходу від конкретних речей до загального розумння проблеми. Узагальний метод використовувався для того, щоб через розуміння певних повсякденних процесів, при їх нагромадженні та сукупності, можливий поступовий, але досить суттєвий вплив на свідомість людини, що і приховує в собі практичне розуміння гегемонії. Важливим є метод пояснення, за допомогою якого я намагався висвітлити насамперед думки самого А. Грамші, а також свої судження та висновки, на основі прочитаного. В деякій мірі був використаний метод класифікації політичних явищ за певними ознаками, при описі видів інтелігенції за А. Грамші, та принципів, які повинна сповідувати елітарна група для приходу до влади, або її утримання.

Огляд використаних джерел. У своєму духовному розвитку А. Грамші пройшов складний шлях від ідеалістичної філософії Б. Кроче до вершин марксистсько-ленінської думки. [16, c. 31] Тому природно, що в його теоретичній спадщині зустрічаються ті чи інші положення чи підходи, що були спірними, і багато з них були потім перероблені. Основна праця А. Грамші, якою я користувався при написанні роботи — “Тюремні зошити”, які у значній своїй частині носять фрагментарний характер, де часом на одній і тій же сторінці автор звертається до всіляких тем і сюжетів. Багато таких заміток носять попередній, незавершений характер. Разом з тим у “Тюремних зошитах” є і цілком грунтовні розділи: про історію і соціальну функцію інтелігенції [11, c. 128-173], про Рісорджіменто - епоху національного возз’єднання Італії [11, c. 36-74], про політика Н. Макіавеллі [11, c. 101-125], встановлення та принципи втілення гегемонії та роль інтелігенції в даному процесі [11, c. 207-279] тощо.

Треба підкреслити, що не тільки “Тюремні зошити” складають величезну  наукову цінність у науковій спадщині А. Грамші. За десять років з 1916 про 1926 рік їм написана безліч статей, теоретична глибина яких перетинається з їхньою публіцистичною гостротою. [14, c. 147]

При написанні роботи мені також допомогли багато інших  робіт А. Грамші, серед них - дослідження  про взаємодію політики і мистецтва, і філософські судження про політику, як один із видів мистецтва [8], праця А.  Грамші про дослідження окремої людини, її розвиток та встановлення як людини політичної, в якій він дає практичні рекомендації, щодо виховання людини, як мислячої та незалежної істоти [10], а також робота проведена А. Грамші при дослідженні революційних процесів в Італії, Росії та Німеччині [7]. Використовувалось також багато допоміжної літератури інших авторів, які описали становлення Антоніо Грамші як повноцінного громадянина, а також фактори, які вплинули на його світогляд, це насамперед праця М. Грецького [14], та Б. Лопухова [16]. Було розглянуто праці, які стосувалися виключно концепції гегемонії А. Грамші, особливо корисними виявилися праця В. Мушинського [19], та Г. Маєва [17]. Також досить пізнавальним виявилась робота С. Кара-Мурзи, під назвою “Маніпуляція свідомістю” [21], в якій один із розділів присвячений концепції гегемонії А. Грамші та висвітлені історичні події, коли вона використовувалась.

Структура роботи. У першому розділі я намагався розкрити в загальних рисах поняття гегемонії у роботах А. Грамші, та особливості її взаємодії з політичною владою. В наступонму розділі я звернув увагу на роль соціальних структур, здійснення функцій гегемонії без яких неможлива. В останньому розділі я висвітлив загальні методи та практичні аспекти здійснення гегемонії.

Розділ  І: Поняття гегемонії у роботах  А. Грамші та її зв’язок із владою

Одне із ключових понять робіт А. Грамші - вчення про гегемонію. Як частину загальної теорії революції,  як  зламування  держави  й  перехід  до  нового  соціально-політичного порядку.

Влада пануючого класу  тримається на двох опорах - примусі  і згоді інших класів. Одержавши  у свої руки державну владу, клас, що домігся тією чи іншою мірою гегемонії, отримує у своє розпорядження  і державні органи примусу, які він використовує для придушення класового супротивника. Причому спочатку придушується старий, скинутий супротивник (наприклад, феодали), а в більш пізній період - новий, супротивник, який суперечить цілям класу гегемона (наприклад, пролетаріат).

Положення, при якому  досягнуть достатній рівень згоди, між державою та громадянами, які  в ній проживають, А. Грамші називає  гегемонією. Гегемонія - не сталий стан, а  тонкий  і  динамічний,  безперервний   процес.  При  цьому   “держава   є гегемонією, вдягнутою в броню примусу”. [19, c. 17] Іншими словами, примус - лише прикриття набагато більшого, значного змісту. Більше того, гегемонія припускає не просто згоду, але доброзичливу, активну згоду, при якому громадяни бажають того, що потрібно панівному класу.                                        

А. Грамші дає таке визначення: “Держава  -  це  вся  сукупність  практичної  й  теоретичної  діяльності, за допомогою якої панівний клас виправдує й  утримує своє панування, домагаючись при цьому активної згоди керованих”. [11, c. 132]

Аналіз системи організованого класового панування А. Грамші здійснює в два етапи. На першому етапі  дослідження ця система представляється  в такий спосіб. Насильство чи згода  розподіляються між двома сферами  суспільства (чи, точніше, надбудовами), які А. Грамші називає “поліцейським суспільством” та “громадянським суспільством”.[3, c. 543] Перша сфера – це власне держава зі своїм апаратом державного примусу (армія, поліція, суд тощо),  а друга - сукупність громадських організацій (партії, профспілки, церква, преса і тощо), які недержавний характер і функціонують на основі добровільності, тобто згоди.

Співвідношення цих  двох підрозділів у різних країнах  може складатися по-різному. Це співвідношення істотне для вивчення історії, для розробки тієї чи іншої політичної лінії, для вибору тієї чи іншої революційної стратегії. Тому обов’язково необхідно враховувати різні варіанти такого співвідношення. В принципі між ними існує єдність, заснована на тім, що скрізь панує один і той же клас. Однак для А. Грамші важливо, що така єдність не завжди існує. На його думку, вона встановлюється саме в результаті завоювання гегемонії, а потім і державної влади визначеним класом у ході одночасного руху “в ширину” (установлення класових союзів) і “угору” (перехід від економічного рівня до політичного, від базису до надбудови). Встановлювана в такий спосіб єдність базису і надбудови А. Грамші називає “історичним блоком”. [11, c. 75]

Поняття “історичний  блок” заслуговує на особливу увагу  насамперед з точки зору його співвідношення з поняттям “суспільно-економічна формація”. Можна сказати, що “історичний блок” - це щось більш конкретне, ніж формація. На відміну від поняття “суспільно-економічна формація”, яким зазвичай в марксистській літературі позначається “чистий” феодалізм чи “чистий” капіталізм, у “історичному блоці” фіксуються результати класового союзу чи компромісу, наприклад, буржуазії з селянством чи з поміщиками, тобто з класами, що залишилися від феодалізму. З огляду на це в “історичному блоці” формується складний, суперечливий, неоднорідний комплекс надбудов, що є відображенням не тільки капіталістичних, а й усіх виробничих відносин, що існують в даному суспільстві.

Таке відображення усіх виробничих відносин означає наступне. Держава, будучи органом одного, панівного класу, у той же час немовби вбирає в себе якоюсь мірою й інтереси інших класів. “... Державне життя, - пише А. Грамші, - розуміється як безупинне утворення і подолання хитких рівноваг (у рамках закону) між інтересами основної групи і підлеглих груп, рівноваг, у яких інтереси пануючої групи переважають, але до визначених меж, не перетворюючись в грубий економіко-корпоративний інтерес”. [19, c. 62]

Тут треба уточнити: можливо, що в даному випадку під “групою” А. Грамші розуміє не тільки клас, але і якусь його частину (наприклад, промислову чи фінансову буржуазію, її ліве чи праве крило тощо). У такому змісті в державі можуть відбуватися досить часті зміни. Якщо ж під “групою” мати на увазі “клас”, то очолювана ним держава і відповідний “історичний блок” - досить стійкі утворення.

Однак, мова тут йде  не просто про більш ступеневу  періодизацію, ніж періодизація суспільно-економічних  формацій. Різниця тут не кількісна, а якісна: у послідовності історичних блоків немає тієї логіки, що притаманна послідовності формацій - це не логічний, а історичний рівень дослідження. Розвиток може йти від реакції до демократії і навпаки, а в період кризи історичного блоку звичайно існує альтернативність щодо подальших шляхів розвитку. Однак, рано чи пізно одна з таких криз призведе до революції. І якщо революція перемагає, здійснюється перехід до іншої формації.

Природно, що таке явище, як криза історичного блоку, особливо цікавить А. Грамші. Ця криза являє  собою порушення єдності між  верхами і низами, між надбудовою і базисом, між класами, зв’язаними союзом, чи компромісом більш-менш насильницьким підпорядкуванням одного іншому. Одним словом, це криза гегемонії пануючого класу. Неважко помітити, що криза гегемонії є не що інше, як революційна ситуація, що характеризується, за словами В. Леніна, насамперед тим, що низи не хочуть, а верхи не можуть жити по-старому.

Маючи на увазі насамперед типову кризу гегемонії, що виникла  в Італії в 1919-1920 р., А. Грамші вказує на те, що низам, що складаються з різних верств населення, сутужніше в такий момент організуватися, ніж верхам - реорганізуватися. Панівний клас може перебороти кризу гегемонії ціною визначеної реорганізації своїх відносин з іншими класами. При цьому виникає інший тип держави, що встановлює інші відносини з базисом. Це значить, що в рамках тієї ж формації з’явився новий історичний блок. Так на думку А. Грамші відбулося в Італії, коли ліберальна держава була замінена фашистською.

Але революційна ситуація, чи криза гегемонії, може привести і до революції, а та, у свою чергу, може перемогти чи зазнати поразки. Приклади того й іншого були в А. Грамші перед очима. А. Грамші був знайомий з роботами В. Леніна, у яких аналізуються фактори, що обумовили перемогу Жовтневої революції. Але його особливо цікавлять причини поразки революції на Заході. І аналізуючи революційні процеси, які відбувалися в Росії і співтавляючи з подіями, що відбувалися в країнах Західної Європи на той час, А. Грамші приходить до певних висновків.

У Росії й у країнах  Заходу по-різному складалося співвідношення між “політичним суспільством” (державою) і “цивільним суспільством” (громадськими організаціями), а отже, і між надбудовою в цілому і базисом. “На Сході (тобто в Росії ), - пише А. Грамші, - держава була усім, цивільне суспільство знаходилося в первинному, аморфному стані. На Заході між державою і цивільним суспільством були упорядковані взаємини , і якщо держава починала розлагоджуватися, негайно ж виступала назовні міцна структура цивільного суспільства. Держава була лише передовою траншеєю, за якою був міцний ланцюг фортець і казематів...”. [18, c. 56]

Наступний крок на шляху  розуміння поняття концепції  гегемонії, стосується співвідношення політичного і громадянського суспільства  і разом з тим - насильства і  згоди. Справа в тім, що їхнє розмежування насправді не настільки жорстке: вони тісно переплітаються, переходять один в одного і, як правило, мають усередині себе різні кількісні пропорції елементів того й іншого.. Так що розходження між ними, як говорить А. Грамші, методологічне, але не органічне.

Справді, держава (політичне  суспільство), будучи в основному  органом насильства (поліція, армія, суди), аж ніяк не обмежується насильницькими діями. Воно виконує і виховні  функції, діючи за допомогою переконання. Дійсно, закони, правосуддя, державна система утворення, - усе це впливає на громадян, формуючи визначений напрям думок і визначену поведінку. Демократичні структури держави - права і свободи, загальні вибори і парламентаризм - особливо ефективні в цьому відношенні. Будучи результатом довгої боротьби народних мас, вони в той же час створюють ілюзію класової нейтральності буржуазної держави. Держава нібито захищає усіх громадян однаково, забезпечує здійснення загального інтересу всіх громадян, політика, начебто, ніяк не залежить від економіки. Ця ілюзія тим міцніша, чим більш панівний клас, здійснюючи свій власний інтерес, враховує інтереси інших класів. Але навіть при твердих, диктаторських формах правління момент згоди з боку інших класів цілком не зникає, а іноді навіть підсилюється. Недарма фашистські правителі усіляко висували на перше місце загальнонаціональну проблематику, претендуючи - і не без успіху - на об’єднання широких мас під гаслом захисту національних інтересів.

Інша сторона того ж питання - своєрідна діалектика сили і згоди, зв’язана з їхнім взаємоперетворенням. Сила народжує не тільки страх, але й інші почуття - покірність, тобто пасивну згоду, а іноді і повагу, прагнення бути на боці сильного. У свою чергу, широко розповсюджена згода дозволяє краще застосовувати силу проти незгодних. Усім цим активно користалися ватажки фашистських режимів - Гітлер і Муссоліні. Останній прямо заявляв, що “сила викликає згоду. Немає сили без згоди і згоди без сили”. [3, c. 381]

Таким чином, держава  значною мірою виконує гегемоніальні функції, властиві у цивільному суспільстві. Зі своєї сторони, цивільне суспільство не обмежується своїми функціями. Як відзначає А. Грамші, і громадські організації можуть діяти насильницькими методами, як наприклад фашистські загони, що виникли в рамках цивільного суспільства. Інший приклад - церковна інквізиція. У сучасних умовах - широко поширився тероризм.

Ще більш істотна  та обставина, що найважливіша організація  цивільного суспільства - політична  партія, - одержуючи більшість у  парламенті чи приходячи до влади іншим способом, формує уряд і фактично керує країною за посередництвом держави з усіма її насильницькими і ненасильницькими засобами.

Якщо держава є органом  класового панування, то воно здійснюється через політичне і цивільне суспільство, разом узяті. Тобто “держава = політичне суспільство + цивільне суспільство, інакше кажучи, держава є гегемонією, вбраною в броню примусу”. [11, c. 109] Отже, у “Тюремних зошитах” мається два поняття держави - вузьке (держава в традиційному змісті, що збігається з політичним суспільством) і широке (“інтегральне” поняття держави, що поєднує політичне і цивільне суспільство).

А. Грамші вважає, що обмеження  вузьким, традиційним розумінням держави  загрожує серйозними помилками як у  поясненні історичних подій, так і в політичній боротьбі. Крайньою формою такого розуміння є ліберальна концепція держави як “нічного сторожа”, що обмежує свої функції охороною суспільного порядку і наглядом за дотриманням законів. При цьому виходить, що держава не керує розвитком суспільства, який нібито відбувається стихійно. Насправді ж, пише А. Грамші, розвиток суспільних інститутів здійснюється в цьому випадку з боку цивільного суспільства, що “теж є “держава” і навіть сама держава”. У політиці нерозуміння того, що держава в його повному значенні є “диктатура + гегемонія” (здійснювані і політичним і цивільним суспільством), зв'язано з вузькістю кругозору і “веде до недооцінки супротивника і його бойової організації”[14, c. 84].

“... Держава, - зазначає А. Грамші, - це вся сукупність практичної і теоретичної діяльності”. [6, c. 123] Як відзначає у своїй книзі “Грамші і держава” французька дослідниця Х. Бюсі-Глюксман, таке розуміння держави протистоїть, з одного боку, ліберальній концепції (розрив між суспільством і державою), а з іншої, - фашистській (повне ототожнення суспільства і держави). Воно дозволяє також уникнути погляду на державу як на просте знаряддя в руках пануючого класу, що маніпулює ним, як деякою річчю, за своїм бажанням. [3, c.  489]

Важливе уточнення на цей рахунок міститься в листі А. Грамші Т. Шухт від 7 вересня 1931 р., де держава визначається як система “рівноваги між політичним і цивільним суспільством”, [9, c. 213] за допомогою якого здійснюється “гегемонія визначеної соціальної групи над усім суспільством, над усією нацією...”. [9, c. 214]

З розширеним розумінням держави А. Грамші по’вязує і питання  її відмирання при переході до комуністичного суспільства, яке в “Тюремних  зошитах” позначається терміном “упорядковане  суспільство” [11, c. 88]. “Можна уявити собі, - пише А. Грамші, - як примусова сторона держави поступово вичерпує себе в результаті того, що затверджуються усе більш значні елементи упорядкованого суспільства (тобто етичної держави чи цивільного суспільства)”[11, c. 97]. Інакше кажучи, у тій рівновазі політичного і цивільного суспільства, що являє собою щось цільне, взаємозалежне – “інтегральна держава” при соціалізмі, відбуваються внутрішні зміни, центр ваги усе більше зміщається від примусу до переконання, поки елементи примусу зовсім не зникнуть.

У зв’язку з розширенням  поняття держави в А. Грамші з'являється  і розширене поняття гегемонії. Правда, у більшості випадків гегемонія  як і раніше означає “етико-політичне” взаємовплив, заснований на згоді. Але  у “інтегральній державі” гегемонія  пануючого класу здійснюється “над усім суспільством”, тобто не тільки стосовно союзників, але і стосовно ворожих шарів і класів. Звичайно, це можна зрозуміти в тім змісті, що ворожим класам приходиться примиритися і виявити хоча б пасивну згоду. Однак момент сили тут присутній, він нерозривно зв’язаний з вимушеним примиренням і згодою. Тому, коли мова йде не про період боротьби за владу, а про її здійснення в рамках “інтегральної держави”, А. Грамші, підкреслюючи взаємозв’язок сили і згоди, починає вживати поняття гегемонії в більш широкому змісті, тобто як включає в себе обидва ці моменти. “У країні з класичним парламентським ладом, - пише А. Грамші, - “нормальне” здійснення гегемонії характеризується сполученням сили і згоди, що приймають різні форми рівноваги, що виключають занадто явну перевагу сили над згодою”. [21, c. 354]

Тут виявляється ще один аспект кризи гегемонії, а саме порушення  рівноваги між силою і згодою. У ситуації, коли новий, клас ще не дозрів для переможної революції, а колишній панівний клас себе дискредитував, виникає спокуса силового вирішення кризи шляхом висування “сильної особистості”, “харизматичного вождя”, що якби стоїть над класами, що борються. Грамші називає це явище “цезаризмом” [7, c. 87]. В основі цезаристської, тобто диктаторської, форми правління може лежати “катастрофічна рівновага сил” (тобто з тенденцією взаємознищення) не тільки основних, але і другорядних класів чи їхніх окремих частин. Цезаризм може не тільки бути однозначно прогресивним (Юлій Цезар, Наполеон) чи регресивним (Муссоліні), але і сполучити в собі риси того й іншого (наприклад, Наполеон III).

Весь цей історичний аналіз, як і в інших випадках, не самоціль для А. Грамші. Він допомагає  розібратися в специфіці фашизму, як особливої форми цезаризму, де класи що боряться знаходяться в непримиренному протиріччі. Це, однак, не означає, що на даному напрямку суспільство вже не може розвиватися. Визначений простір для розвитку є й тут, оскільки панівний клас може розраховувати на відносну слабкість свого класового супротивника і буде всіляко прагнути утримувати його в цьому стані.

Розділ  ІІ: Роль соціальних структур у здійсненні функцій гегемонії

Основну роль в здійсненні функцій  гегемонії А. Грамші надавав різноманітним  соціальним структурам, класам та організаціям, які своєю діяльністю, виконанням певних функцій впливають на свідомість населення.

Для здійснення гегемонії обов’язково  потрібні люди, які мають певні  лідерські якості та гарну освіту. Тобто важливу роль в стратифікаційній системі суспільства відіграє інтелегенція. В роботі “Деякі аспекти південного питання” А. Грамші вже починав досліджувати роль інтелігенції у формуванні класових союзів, показавши, що вона складає “кістяк” аграрно-індустріального блоку в Італії. [4, c. 37] У “Тюремних зошитах” він здійснює широке порівняльно-історичне дослідження розвитку інтелігенції в різних країнах насамперед з погляду її ставлення до різних класів і до широких народних мас.

Особлива заслуга А. Грамші полягає в дослідженні  інтелігенції, її ролі в суспільному  розвитку, у класовій боротьбі, у революції. Він виходить з того, що інтелігенція не є окремим класом: “...не існує незалежного класу інтелігентів - кожна соціальна група має власний прошарок інтелігентів чи прагне створити його”. [11, c. 217] Інше вихідне положення: інтелігенція виділяється не тому, що вона займається інтелектуальною діяльністю, а тому, що в системі суспільних відношень вона виконує визначені соціальні функції. “Можна було б cатверджувати, - пише А. Грамші, - що всі люди є інтелігентами, але не всі люди виконують у суспільстві функції інтелігентів”. [11, c. 223]За А. Грамші, клас не може відокремитися, стати незалежним без організації, а організація не існує без організаторів. Такими організаторами, керівниками в практичному і теоретичному відношенні і є інтелігенти.

Верхівка інтелігенції - це теоретики, ідеологи. Вони виробляють ідеї, що дають  можливість класу усвідомити себе, а потім і вийти за “економічно  корпоративні” рамки й осмислити  свої інтереси як такі, що співпадають  деякою мірою з інтересами інших класів і, нарешті, усього суспільства. Інші шари інтелігенції поширюють ці ідеї і практично організують даний клас і його зв’язки з іншими класами. Використовуючи військову термінологію, А. Грамші порівнює інтелігенцію з офіцерами й унтер-офіцерами в армії.

Сам Грамші дає таке поняття: “Я дуже розширюю поняття “інтелігенція”, не обмежуючи загальноприйнятим  поняттям, що має на увазі тільки видатних представників інтелігенції”. [11, c. 219] У це розширене поняття  включаються, не тільки письменники, художники, філософи й інші діячі культури, але і священнослужителі, медичний персонал, інженери і техніки, адміністративно-керівний персонал тощо. “Інтелігенти, - вказує А. Грамші, - служать лише виконавцями пріоритетних завдань пануючої групи і використовуваними для здійснення функцій, підлеглих задачам соціальної гегемонії і політичного керування...”. [11, c. 228] Діючи в рамках цивільного і політичного суспільства, інтелігенти є “функціонерами” надбудови.

Однак далеко не всі інтелігенти  безпосередньо позв’язані з існуючими класами. З точки зору цього зв’язку А. Грамші розділяє їх на дві основні групи – “органічна” і “традиційна” інтелігенція. [11, c. 225] “Органічна” інтелігенція створюється тим чи іншим класом, і вона безпосередньо з ним зв’язана. До неї відносяться, наприклад, техніки, економісти, організатори нової культури і нового права, що створюються буржуазією. “Традиційна” інтелігенція - це інтелігенція, що залишилася від попереднього суспільного ладу, де вона була “органічною” інтелігенцією якогось класу. Типовий приклад такої інтелігенції, за А. Грамші, це служителі церкви, які за феодалізму були пов’язані з земельною аристократією. Тобто, при трансформації політичної ситеми суспільства, зазвичай відбувається і кадрова перебудова, яка пов’язана з процесами інкорпорації та екскорпорації політичної еліти. При перебудові державних інституцій формується якісно “нова” інтелігенція, думки, погляди та дії якої відповідають вимогам часу, замінючи тим самим минулу органічну інтелегенцію, яка переходить в стан традиційної.

Продовжуючи визначену  культурну традицію, представники “традиційної”  інтелігенції звичайно уявляють себе незалежними від соціально-політичних сил сучасності. Однак, традиція розвивається, наповняється новим змістом, стає об’єктом боротьби між класами. Для класу, що крокує до панування, важливо залучити на свою сторону “традиційну” інтелігенцію. Він докладає зусиль для її “ідеологічного” завоювання й асиміляції, і ці зусилля тим більше успішні, чим швидше цей клас формує одночасно свою власну “органічну” інтелігенцію. Справа в тім, що “інтелігенції, що належить до класу, що історично (і реально) прогресивний, властива така значимість, що в кінцевому рахунку вона підкоряє собі інтелігенцію інших соціальних груп...”. [14, c. 102]

Як особлива соціальна група, інтелігенція зародилася саме в сучасному  суспільстві,  коли  виникла  потреба  у  встановленні  гегемонії  через ідеологію. Саме створення й поширення ідеологій, встановлення або підрив гегемонії того або іншого класу — головний сенс існування інтелігенції.

Найефективніша  гегемонія    буржуазії, що йде до влади, відбулася  у Франції, де швидко утворився тісний союз капіталу та інтелігенції. В основі цього союзу лежав тісний зв’язок  буржуазії й інтелігенції з німецькою  Реформацією, що  породила потужні  філософські  потоки.  Взагалі,  по’єднання протестантської Реформації з політичною моделлю Французької революції А. Грамші вважає теоретичним максимумом в ефективності встановлення гегемонії.

Продаючи свою працю, інтелігенція тягнеться туди, де є гроші, великий капітал. Це зрозуміло, адже здійснення величезного ідеологічного впливу на суспільство неможливе без значних коштів. Звідси випливає ще одна функція інтелегенції, яка полягає в постійному намаганні накопичення, розпорядження та утримання величезних грошових потоків.