Концепція наукових революцій Т.Куна

Міністерство освіти і науки України

Житомирський державний університет імені Івана Франка

Курсова робота на тему:

«Концепція наукових революцій Т.Куна»

Виконавець

студентка VI курсу

62 групи спеціальність

Мова та література (англійська)

Заочна форма навчання

Корнійчук Тетяна Олександрівна

Науковий керівник

кандидат філософський наук

старший викладач

Ковтун Наталія Михайлівна

Житомир 2010

План

Вступ……………………………………………………………………………..3

Розділ I. Наукова парадигма як основа розвитку науки у поспозитивізмі Т.Куна…………………………………………………………………………….5

Розділ II. Сутність та необхідність наукових революцій в інтерпретації Т.Куна……………………………………………………………………………12

Висновки…………………………………………………………………………20

Список використаної літератури……………………………………………….23

Вступ

Актуальність дослідження. У процесі осмислення розвитку науки перед нами постає питання, чому наука розвивається так, а не інакше, і перш за все ми повинні вияснити, як це фактично відбувається. З часом наукові дослідження стають все більше і більше розвинуті. Відбувається послідовне збільшення кількості наукових спеціальностей, частково шляхом розширення меж науки, частково шляхом поділу існуючих областей науки. І хоча обсяг наукового знання помітно зростає з часом, що ми можемо сказати про незнання?

Проблеми, які були вирішені за останні тридцять років, за сторіччя до цього взагалі не існували. У кожному столітті наукове знання, що є в наявності, по суті вичерпує те, що необхідно знати, залишаючи очевидні проблеми лише на горизонті існуючого знання. Чи є можливим або навіть повністю ймовірним, що сучасні вчені знають менше з того, що потрібно знати про свій світ, ніж вчені ХVІІІ сторіччя знали про свій? Поки ми не зможемо відповісти на таке запитання, ми не знаємо, що таке науковий прогрес і відповідно не можемо надіятись пояснити науковий прогрес.

Історія науки нерідко викладається як простий перелік фактів і відкриттів. При такому підході прогрес в науці зводиться до простого нагромадження і росту наукового знання (кумуляції), внаслідок чого не розкриваються внутрішні закономірності змін, що відбуваються в процесі пізнання. Цей кумулятивістський підхід і критикує Т.Кун у своїй книзі, протиставляючи йому свою концепцію розвитку науки через революції, які періодично відбуваються.

        Концепції Т.Куна, К.Поппера і І.Лакатоса, С.Тулміна, П.Фейерабенда і М.Полані займають гідне місце в скарбниці світової філософської думки. Проте, через свою багатогранність і актуальність питання філософії науки продовжують приковувати до себе увагу філософів і вчених різних спеціальностей. Інтерес до феномену науки, законам її розвитку виник давно, як і сама наука. З незапам'ятних часів науку досліджували і теоретично, і емпірично. У кожній науці формулюються не лише вислови про пізнання в тієї або іншої наочної області, але і загальні правила і розпорядження, що відносяться до побудови, методики і термінології.

Особливу увагу потрібно сконцетрувати на дослідженнях Т.Куна, що не обмежується описом тих чи інших подій, а є викладом визначеної загальної концепції розвитку науки. Ця концепція недосконала, не відповідає на багато питань, але вона рішуче порвала з цілим рядом старих традицій в аналізі науки і так яскраво, по-новому і виразно поставила деякі проблеми, потребу в рішенні яких усвідомлювалася багатьма вченими.

Мета дослідження: Дослідити основні положення розвитку науки за концепцією Т. Куна, обґрунтувати роль наукової парадигми як основи розвитку науки у поспозитивізмі вченого.

24

Об’єкт дослідження: концепція наукових революцій Т.Куна.

Предмет дослідження: вивчення особливостей наукових парадигм як основи концепції наукових революцій Т.Куна.

Завдання дослідження:

-         обґрунтувати наявність наукових парадигм як основи розвитку науки у поспотивізмі Т.Куна.

-         визначити сутність та необхідність наукових революцій в інтерпретації Т. Куна;

Розділ I . Наукова парадигма як основа розвитку науки у поспозитивізмі Т.Куна

Концепція соціологічної та психологічної реконструкції і розвитку наукового знання пов'язана з ім'ям та ідеями Т. Куна, викладеними в його широко відомій роботі з історії науки «Структура наукових революцій» . У цій роботі досліджуються соціокультурні та психологічні фактори в діяльності як окремих вчених, так і дослідницьких колективів. 
          Т. Кун вважає, що розвиток науки являє собою процес почергової зміни двох періодів - «нормальної науки» та «наукових революцій». Причому останні набагато більш рідкісні в історії розвитку науки в порівнянні з першими. Соціально-психологічний характер концепції Куна визначається його розумінням наукової спільноти, члени якого поділяють певну парадигму, прихильність до якої обумовлюється положенням його в даної соціальної організації науки, принципами, сприйнятими при його навчанні та становленні як ученого, симпатіями, естетичними мотивами і смаками. Саме ці чинники, на Куну, і стають основою наукового співтовариства[1,c.186]. 

У своєму дослідженні Т. Кун запропонував відмовитися від образу науки, що панував в неопозитивістській філософії, як системи знань, зміна і розвиток якої підпорядкований канонам методології і логіки, і замінити його образом науки як діяльності наукових співтовариств. До речі кажучи, віддаючи належне «закону і логіці», Кун зовсім не відкидав «неявне знання» і «інтуїцію», відводячи від себе звинувачення в суб'єктивізмі і ірраціоналізмі: «Я ніколи не вважав, що наука по своїй істоті є ірраціональною діяльністю [2,c.125]».

Специфіка образу науки за вченим полягала в тому, що логіко-методологічні чинники розвитку втрачають свою надісторичну нормативність і стають у функціонально - залежними від пануючого в ті або інші історичні періоди способи діяльності наукового співтовариства (парадигми). «Парадигма» в Т.Куна - основна одиниця виміру процесу розвитку науки. Це - в найзагальнішому вигляді - концептуальна схема, яка протягом певного часу визнається науковим співтовариством як основа його практичної діяльності.

Поняття «парадигма» виражає сукупність переконань, цінностей і технічних засобів, прийнятих науковим співтовариством, що забезпечують існування наукової традиції. Парадигма - це те, що об'єднує членів наукового співтовариства, і, навпаки - наукове співтовариство складається з людей, що визнають певну парадигму. Остання, як правило, знаходить своє втілення в підручниках або в класичних працях учених і на багато років визначає коло проблем і методів їх рішення в тій або іншій галузі науки. До парадигм Т.Кун відносить, наприклад, динаміку Арістотеля, астрономію Птоломея, механіку Ньютона[7,с.234].

Філософ не раз звертався до поняття «парадигми», уточнюючи і конкретизуючи його вміст. Вихідне, первинне визначення цього поняття дається в «Передмові» його основної роботи, написаної в 1962 р. Тут Т. Кун пише, що «під парадигмою я маю на увазі визнані всіма наукові досягнення, які протягом певного часу визначають модель постановки проблем і їх рішень в науковому співтоваристві[13]».

Будучи прийнятою моделлю (зразком) - хоча до цього парадигма в цілому не зводиться - вона носить історичний характер, будучи об'єктом для подальшої розробки і конкретизації в нових умовах. Саме це і зробив сам автор цього поняття в «Доповненні 1969 року» у зв'язку з критикою невизначеності даного поняття з боку своїх опонентів. Розглянемо услід за Т.Куном вміст поняття «парадигми» детальніше, спираючись на вказане «Доповнення»[13].

Як тут вважає Т. Кун, він «ощасливив» людство двома «великими відкриттями». Перше - виявлення загального механізму розвитку науки як єдність «нормальної» науки і «некумулятивних стрибків» (наукових революцій). Другим своїм вкладом в розробку проблем розвитку науки він рахує поняття парадигми як конкретного досягнення, як певного зразка.

Кажучи про це поняття, закріплене у відповідному терміні, Т. Кун відзначає, що в його книзі останній часто використовується в двох різних сенсах. «З одного боку, він позначає всю сукупність переконань, цінностей, технічних засобів і т. д., які характерні для членів даного співтовариства. З іншого боку, він вказує на один вид елементу в цій сукупності - конкретні вирішення головоломок[13]». Перше визначення терміну, назване автором «соціологічним» є основним.

Наукові співтовариства як особливі структури в науці складаються з дослідників з певною науковою спеціальністю. Співтовариства, за Т.Куном, існують на безлічі рівнів. Найбільш глобальне - співтовариство представників природних наук. Нижче в цій системі основних наукових професійних груп розташовується рівень співтовариств фізиків, хіміків, астрономів, зоологів, т.д. Співтовариства представлені філософом як такі елементарні структури, які є «засновниками і архітекторами наукового знання». Парадигми і є щось таке, що приймається членами даних груп, які є не жорсткими структурами, а «діахронічними  утвореннями».

Пізніше, унаслідок того, що поняття  парадигми  викликало  тлумачення неадекватне  тому,  яке  йому  давав  Кун,  він  замінив  його   терміном «дисциплінарна матриця» і тим самим сталося ще більше  віддалення  цього поняття за змістом від поняття теорії і тісніше  зв'язалося  з  механічною роботою  ученого  по   певними   правилами.   Ці   матриці   є дисциплінарними, оскільки «змушують учених до  певної  поведінки,  стилю мислення,  а  матриці  -  тому що  складаються  з  впорядкованих  елементів різного роду, причому, кожен  з  них  вимагає  подальшої  специфікації[2,с.125]. Дисциплінарна матриця, за Куном, складається з чотирьох основних  елементів: 

-          Символічні узагальнення, які мають чисто формальний характер або легко формалізуються. Інакше кажучи, це закони і визначення деяких термінів теорії, виражених в «потужному апараті» логічних і математичних формул.

-          «Метафізичні частини парадигм» - це такі загальновизнані визначення як «теплота є кінетичною енергією», «всі явища існують завдяки взаємодії атомів», і тому подібне.

-          Ціннісні установки, що впливають на вибір напряму дослідження. На думку Куна, відчуття єдності в співтоваристві учених-природників виникає багато в чому саме завдяки спільності цінностей.

-          «Загальноприйняті зразки», «визнані приклади» вирішення конкретних завдань («головоломок»), що забезпечують функціонування «нормальної науки». Філософ вважає, що «відмінності між системами «зразків» більшою мірою, чим інші види елементів, складають  дисциплінарну матрицю, визначають тонку структуру наукового знання»[6,с.65].

      За своїми функціях парадигми відіграють  як  пізнавальну  роль,  так і нормативну.  Вони  дають   вченим   основні   принципи   їх   пізнавальної діяльності і форми реалізації цих принципів. Парадигми є  джерелом  методів,  проблемних  ситуацій,   стандартів   рішення проблем, прийнятих в тих або інших співтовариствах учених.  Нижчим  рівнем організації наукового знання, в порівнянні з  парадигмою,  є  наукова теорія. Кожна теорія створюється в рамках тієї  або  іншої  парадигми.  Теорії, що існують в рамках різних парадигм не можуть порівнюватися. Тому одна і  та

же теорія не може  входити  в  різні  парадигми  без  попереднього  її серйозного переосмислення. А це означає, що при зміні  парадигм  неможливо здійснити спадкоємність теорій:  у контексті нових парадигм старі  теорії  отримують новий зміст, іншу інтерпретацію.

Крім усього іншого, парадигми підрозділяються  таким чином: 

1) загальнонаукова парадигма, що визнається всім науковим співтовариством і  суспільною свідомістю незалежно від  галузі  знань,  виду  діяльності,  країни; 

2) приватна  парадигма,  твірна  теоретичної  основи  різних   галузей знань і використовувана в практичній діяльності в  тій  сфері,  до  якої ці науки відносяться;

3)  локальна  парадигма,  що несе  на  собі  відбиток специфічного пізнання і вживання загальнонаукових і приватних парадигм тій  або іншій локальній цивілізації або країні з врахуванням  властивого  їй  менталітету.

Все  ці  три  види  парадигм  нерозривно  зв'язано   між   собою,   причому

Пануюча роль   належить   загальнонауковій   парадигмі, яка по-різному застосовується в різних галузях знання і країнах[2,с.175].

«По-друге, структура  кожної  парадигми  включає  декілька  поясів:  спадкове  ядро,  яке  відображає   кумулятивний   накопичені елементи парадигм, що давно вийшли з користування;  частину  змінюваної  парадигми, що була  виправдана; фундаментальні основи  нової  парадигми,  які  потім  увійдуть  до  складу спадкового  генотипу;  перехідну  частину   цієї   парадигми,   яка підлягає заміні на наступному витку спіралі наукового пізнання[10]».

      Згідно поглядам Т. Куна, процес прийняття і  зміни  парадигм  повністю раціонального пояснення не має. Дане  явище  має  своїм  джерелом соціально-психологічну природу і згідно  вченому  зміна  парадигм  подібна релігійному перевороту.

   Під час своїх досліджень Т. Кун чим далі, то сильніше переконувався, що в історичній перспективі розвиток навіть так званих точних наук є далеким від гладкості та однозначності. Історія науки жодною мірою не є поступовим нагромадженням даних і формуванням усе точніших теорій. Натомість ясно вимальовується її циклічність зі специфічними стадіями і характерною динамікою. Цей процес є закономірним, і зміни, що відбуваються, можна осягнути і навіть передбачити; зробити це дає змогу центральна в теорії вченого концепція парадигми.  Деякі з парадигм мають філософську природу, вони є загальними та всеосяжними, інші ж парадигми керують науковим мисленням у досить специфічних, обмежених сферах досліджень. Тому якась одна парадигма може стати обов’язковою для всіх природничих наук, інша — лише для астрономії, фізики, біології чи молекулярної біології, ще одна — для таких високоспеціалізованих та езотеричних сфер, як вірусологія або генна інженерія [2,с.185].

Парадигма є настільки ж істотною для науки, як спостереження та експеримент; відданість специфічній парадигмі є необхідною передумовою будь-якої серйозної наукової справи. Реальність є надзвичайно складною, і звертатися до неї в її тотальності взагалі неможливо. Наука не має змоги спостерігати і враховувати всю розмаїтість конкретного явища, вона не може провести всі можливі експерименти і виконати всі лабораторні та клінічні аналізи. Отож науковцеві доводиться зводити досліджувану проблему до робочого об’єму, і його вибір при цьому визначається пануючою парадигмою даного часу. Таким чином, він неодмінно вносить у сферу вивчення певну систему переконань. 

Наукові спостереження самі по собі не диктують єдиних і однозначних рішень, жодна з парадигм ніколи не пояснить усіх наявних фактів, і для теоретичного пояснення одних і тих самих даних можна застосовувати багато парадигм. Який з аспектів складного явища буде обрано і який з можливих експериментів буде почато чи проведено першим, визначається багатьма факторами. Це випадковості в попередньому дослідженні, базова освіта і спеціальна підготовка персоналу, досвід, накопичений в інших сферах, індивідуальні задатки, економічні й політичні чинники, а також інші параметри. Спостереження та експерименти можуть і повинні значно скорочувати діапазон прийнятних наукових рішень — без цього наука стала б науковою фантастикою. Тим не менш, вони не можуть самі по собі і самі для себе цілком підтвердити конкретну інтерпретацію або систему переконань. Таким чином, у принципі неможливо займатися наукою без деякого набору апріорних переконань, фундаментальних метафізичних настанов і відповідей на питання про природу реальності та людського знання. Але слід чітко пам’ятати про відносну природу будь-якої парадигми — хоч би якою прогресивною вона була та хоч би як переконливо формулювалася. Не треба змішувати її з істиною про реальність[2,с.190]. 
            Згідно з Куном, парадигми грають в історії науки вирішальну, складну і неоднозначну роль. З наведених вище міркувань зрозуміло, що вони безумовно є істотними і необхідними для наукового прогресу. Однак на певних стадіях розвитку вони діють як концептуальна гальмівна сорочка — тим, що чинять замах на можливості нових відкриттів і дослідження нових областей реальності. В історії науки прогресивна і реакційна функції парадигм немовби чергуються з деяким передбачуваним ритмом[7,с.70]. 
            Раннім стадіям наук, що їх Т. Кун описує як «допарадигмальні періоди», властиві концептуальний безлад і конкуренція великої кількості розбіжних поглядів на природу. Жоден з цих поглядів не можна одразу відкинути як невірний, позаяк усі вони приблизно відповідають спостереженням і науковим методам свого часу. Проста, елегантна і вірогідна концептуалізація даних, яка готова пояснити велику частину наявних спостережень і обіцяє правити за керівну лінію для майбутніх досліджень, починає в даній ситуації відігравати роль домінуючої парадигми[10]. 

Коли парадигму приймає більша частина наукового співтовариства, вона стає обов’язковою настановою. На цьому етапі є небезпека помилково побачити в ній точний опис реальності, а не допоміжну мапу, зручне наближення і модель для організації існуючих даних. Таке змішання мапи з територією є характерним для історії науки. Обмежене знання про природу, яке існувало протягом послідовних історичних періодів, уявлялося науковим діячам тих часів вичерпною картиною реальності, котрій бракує лише деталей. Це спостереження настільки вражає, що історик легко міг би показати розвиток науки як історію помилок і ідіосинкразій, а не як систематичне нагромадження інформації та поступове наближення до остаточної істини[2,с.195]. 

З точки зору  внутрішньої  досконалості  концепція  Т. Куна  далеко  не бездоганна. Проте ідея  виділення  парадигмальних  утворень  в  науковому пізнанні має зовнішнє виправдання, а саме вона знаходить  своє  підтвердження у реальній історії науки;  в даний час  впливовість  цієї  ідеї  в сучасної філософії не викликає сумнівів.

Беручи до уваги вище зазначене можна зробити наступні висновки:

1.      Новизною, введеною Куном в його теорії, є поняття «парадигми» і її ролі в розвитку  науки. Парадигма  -  це  не  просто теорія,  але і   спосіб   розвитку  в   науці,   або   модель   рішення дослідницьких завдань. В рамках  даної  концепції  «наукова  діяльність є раціональною в тій мірі, в якій учений в  своїй  діяльності керується   певним   рядом   дисциплінарних    установок,    або парадигмою,  прийнятим  науковим  співтовариством[12]».

2.      Таким чином для Куна - розвиток науки - це  зміна  парадигм, періодичні стрибкоподібні  зміни  в  стилі  мислення,  методології  і методиці наукового дослідження. Знання, згідно Куну, не  заглиблюється  і  не  розширюється,  воно  лише стає іншим, бо парадигми і теорії, що складаються на основі різних  парадигм відрізняються  «несумірністю  способів  бачення  світу  і   практики наукового дослідження на цьому світі[1,с.190]».

Розділ II. Сутність та необхідність наукових революцій в інтерпретації Т.Куна

Наприкінці ХІХ і в перші десятиліття ХХ століття пануючим напрямом в західній філософії був позитивізм, що претендував на роль філософії науки. Але позитивізм виявився зовсім неспроможним і непридатним для з'ясування найважливішої проблеми – процесу виникнення нового знання. Весь аналіз науки він звів до аналізу логічних форм готового знання (до того ж вихолостивши його змістовну сторону) і логічному аналізу наукових процедур. Як мураха, що обповзавши уздовж і поперек скульптуру, не може скласти собі її образ, так і позитивізм при всьому його витонченому апараті логічного аналізу не змогла нічого дати для розуміння механізму розвитку науки. Досередини нашого сторіччя це стало очевидним для багатьох, і наступило розчарування в позитивізмі[9,с.15].

На противагу позитивістської традиції в центрі уваги Куна не аналіз готових структур наукового знання, а розкриття механізму трансформації і зміни ведучих представлень у науці, тобто, власне кажучи, руху наукового знання. Не говорячи про те, якою мірою Куну вдалося вирішити цю проблему, що ознаменувала крутий поворот у самій постановці дослідницької задачі,відзначимо, що Кун виходить не з тієї чи іншої філософської схеми, а з вивчення історії науки, тобто з вивчення реального процесу руху наукового знання. Потрібно, однак, мати на увазі, що саме по собі звертання до історії ще не гарантує того, що в теорії послідовно проводиться історичний принцип[1,с188].

Позитивісти розсікали науку і вивчали окремі її елементи, як анатоми минулого розсікали трупи і вивчали окремі органи, тканини і т. д. поза їхнім зв'язком з цілим і їх функціями в живому організмі. Кун же бачить науку як живе ціле, що розвивається та змінюється. Він повертається до принципу історизму не просто в сенсі звертання до історії, а як засобу усвідомлення досліджуваних явищ.

В історіографії науки широко розповсюджений так званий кумулятивістський погляд на науку. Відповідно до цього погляду, розвиток науки представляється поступовим послідовним ростом один раз пізнаного, подібно тому як цеглинка до цеглинки виростає пряма стіна. Праця вченого в цьому випадку складається в добуванні цеглинок-актів, з яких рано чи пізно зводиться будинок науки, її теорії. Власне кажучи, такий підхід визнає лише ріст науки, але відкидає її справжній розвиток: наукова картина світу не змінюється, а тільки розширюється[5,с158].

Кун рішуче виступає проти такого образу науки і такого розуміння задач її істориків. Відповідно до точки зору Куна, розвиток науки йде не шляхом плавного нарощування нових знань на старі, а через періодичну корінну трансформацію і зміну ведучих представлень, тобто через наукові революції,які періодично відбуваються.

Ключовим поняттям у концепції Т.Куна, є не парадигма, як про це часто пишуть, а поняття наукового співтовариства. Саме введення поняття наукового співтовариства поряд із представленням про характер так званої нормальної науки є самим оригінальним в концепції науковця. Учений, відповідно до концепції, може бути зрозумілий як учений тільки за його належністю до наукового співтовариства, усі члени якого дотримуються визначеної парадигми; остання ж у свою чергу характеризується сукупністю знань і особливостями підходу до рішення наукових проблем, прийнятих даним науковим співтовариством[12].

Згідно концепції Т. Куна, розвиток науки йде не шляхом плавного нарощування нових знань на старих, а через зміну провідних уявлень - через наукові революції, що періодично відбуваються. Проте, дійсного прогресу, пов'язаного із зростанням об'єктивної істинності наукових знань, Т.Кун не визнає, вважаючи, що такі знання можуть бути охарактеризовані лише як більш менш ефективні для вирішення відповідних завдань, а не як достеменні або помилкові.

Наукова революція, на відміну від періоду поступового накопичення (кумуляції) знань, розглядається як такий не кумулятивний період розвитку науки, під час якого стара парадигма заміщається повністю або частково новою парадигмою, несумісною зі старою, а  починається зі зростання усвідомлення, часто обмеженого вузьким підрозділом наукового співтовариства, що наявна парадигма перестала адекватно функціонувати у дослідженні того аспекту природи, до якого сама ця парадигма раніше проклала шлях. І в політичному і в науковому розвитках усвідомлення порушення функції, що може призвести до кризи, складає передумову революції. Наукові революції слід вважати справді революційними перетвореннями лише стосовно тієї галузі, чию парадигму вони зачіпають. Наприклад, астрономи могли прийняти рентгенівські промені як просте нарощування знань, позаяк їхніх парадигм не порушувало існування нового випромінювання. Але для таких учених, як Кельвін, Крукс і Рентген, чиї дослідження мали справу з теорією випромінювання або з катодними трубками, відкриття рентгенівських променів неминучо порушувало одну парадигму і породжувало іншу. Ось чому ці промені могли бути відкриті вперше тільки завдяки тому, що нормальне дослідження якимось чином зайшло в глухий кут[3,с.156].

Цей генетичний аспект порівняння політичного і наукового розвитку не підлягає жодному сумніву. Як під час політичних революцій вибір між конкуруючими політичними інститутами виявляється вибором між несумісними моделями життя суспільства, так і під час наукових революцій вибір між конкуруючими парадигмами виявляється вибором між несумісними моделями життя наукового співтовариства. Внаслідок вибору такого характеру, він не детермінований і не може бути детермінований просто оціночними характеристиками процедур нормальної науки. Останні залежать частково від окремо взятої парадигми, а ця парадигма і є якраз об’єктом розбіжностей. Коли парадигми, як це й має бути, потрапляють у річище суперечок про вибір парадигми, питання про їхнє значення обов’язково потрапляє в замкнуте коло: кожна група використовує свою власну парадигму, щоб аргументувати захист цієї ж таки парадигми.

Це логічне коло саме собою, звичайно, ще не робить аргументи помилковими або й неефективними. Дослідник, котрий використовує парадигму як вихідну посилку, коли висуває аргументи на її захист, може, тим не менше, увиразнити практику наукового дослідження для тих, хто засвоює новий погляд на природу. Така демонстрація може бути надзвичайно переконливою, а часто й незаперечною. Однак природа циклічного аргументу, хоч би яким привабливим він був, така, що він звертається не до логіки, а до переконання. А ні за допомогою логіки, ані за допомогою теорії ймовірності, не переконаєш тих, хто відмовляється увійти в коло. Логічні посилки і цінності, загальні для обох таборів у суперечках про парадигми, не досить широкі для цього. Як у політичних революціях, так і у виборі парадигми немає інстанції вищої, ніж згода відповідного співтовариства. Щоб розкрити, чому питання вибору парадигми ніколи не можна розв’язати винятково логікою і експериментом, треба зупинитися на природі відмінностей, що відділяють захисників традиційної парадигми від їхніх революційних наступників[2,с.221].

Ми визнаємо, що відмова від парадигми є історичним фактом та існують підстави для її відмови, які випливають не з логічної структури наукового знання. Загалом, нове явище можна виявити не руйнуючи якогось елементу колишньої наукової практики. Хоч відкриття життя на Місяці сьогодні було б руйнівним для наявних парадигм (позаяк вони повідомляють нам про Місяць, те, що здається несумісним з існуванням життя на цій планеті), відкриття життя в деяких мало вивчених частинах галактики не було б таким руйнівним. За тими ж самими ознаками нова теорія не має суперечити жодній попередній їй. Вона може стосуватися винятково не відомих раніше явищ; так квантова механіка (але лише значною мірою, а не винятково) має справу з субатомними феноменами, не відомими до XX ст. Або нова теорія може бути просто теорією вищого рівня, ніж теорії, відомі раніше, — теорією, що зв’язує воєдино групу теорій нижчого рівня, відтак її формування протікає без істотної зміни бодай одної із них. Можна уявити ще й інші можливі зв’язки між старими і новими теоріями, що не призводять до їх несумісності. Кожна зокрема і всі разом можуть бути прикладом історичного процесу, який призводить до розвитку науки. Якби всі зв’язки між теоріями були такі, то й розвиток науки був би по-справжньому кумулятивним. Нові види явищ могли б просто розкривати упорядкованість в якомусь аспекті природи, де до цього її ніхто не помічав. В еволюції науки нове знання приходило б на зміну неосвіченості, а не знанню іншого і несумісного з колишнім видом[12].

А коли проблема нормальної науки, що її треба розв'язувати за допомогою відомих правил і процедур не піддається чисельним натискам навіть найталановитіших вчених, коли інструмент, призначений для цілей нормального дослідження, виявляється неспроможним функціонувати так, як це передбачалося - усе це свідчить про аномалію, яку не вдається узгодити з нормами професійної освіти. Коли фахівець не може більше уникати таких аномалій, які руйнують наявну традицію наукової практики, - починаються нетрадиційні дослідження, які приводять усю галузь науки до нової системи приписі, до нового базису для практики наукових досліджень. Такі виняткові ситуації, в яких виникає зміна професійних приписів - наукові революції[12].

Томас Кун відзначив, що будь-яка наукова революція передується і провіщається періодом концептуального безладу, коли нормальна практика науки поступово переходить у те, що він називає «екстраординарною наукою». Раніше чи пізніше повсякденна практика нормальної науки обов’язково приведе до відкриття аномалій. У багатьох випадках деякі прилади перестануть працювати так, як передбачає парадигма, у ряді спостережень виявиться те, що ніяк не можна вмістити в існуючу систему переконань, або ж проблема, яку треба розв’язати, не піддаватиметься наполегливим зусиллям видатних фахівців.