Міністерство  освіти та науки України

     Кам’янець-Подільський національний університет ім. І.Огієнка

     Історичний  факультет

     Кафедра історії України

     Допустити до захисту

     _____________ завідувач кафедри

     "___ "___________" 2010 р.

     Курсова робота

     Костянтин Острозький

     Студента  ІІ курсу 23 групи денної форми

     навчання  історичного факультету

     Спеціальності “Історія”

     Шаховал Артем

     Науковий  керівник:

     Степанков В.В.

     Оцінка: Оформлення________

                   Змісту______________

                   Захисту_____________

       Загальна оцінка_____________

                                          Підписи членів комісії

     Кам’янець-Подільський

     2010

      Зміст 
 
 

     Вступ………………………………………………………………………

     Розділ  І. Життя та творчість К.В. Острозького…………………

     Розділ  ІІ. Василь-Костянтин Острозький як політичний і культурний діяч…………………………………………………………………………..

     Висновки……………………………………………………………..

     Список  використаної літератури…………………………………… 

      ВСТУП 

     Актуальність  роботи

     Поринаючи думками крізь багатовіковий  простір та час у долю і життя  одного із тисяч славних синів України, вікопомного князя К.В.Острозького, осмислюючи його плідні справи і діяння на благо рідного народу і Вітчизни, відчуваємо і бачимо його потужну і цілющу життєву наснагу, велику творчу енергію, природню міць, силу і європейське благородство, які в історії України, мабуть, що не мають аналогів

     Проте ставлення до себе і своїх справ  наш герой у співвітчизників  та нащадків заслужив різне. Якщо перші, особливо соратники, наділяли його титанічними  властивостями і героїчними заслугами, то спадкоємці, в силу тих чи інших причин, часто-густо обставин, неоднозначне і ставилися, і оцінювали, а іноді просто осуджували славну постать князя Костянтина-Василя.

     Про князя Василя-Костянтина Острозького (1525 — 1608) знаємо небагато. У кращому  випадку — що це був багатий магнат. Хтось може згадати, що він заснував Острозьку академію та на його кошти видали Острозьку Біблію.

     Сама  ж діяльність князя (а була вона багатогранною!) належним чином не цінена. Хоча те, що він зробив, мало велике значення для  української історії, спрямувало її у відповідне русло.

     Звернемося  до основних моментів діяльності В.-К. Острозького. Його батько, Костянтин  Іванович, був видатним полководцем. Обіймав високе становище у Великому князівстві Литовському. Йому вдалося, передусім за рахунок великокнязівських пожалувань, які давалися переважно за воєнні звитяги, значно розширити свої володіння. Проте за військовими справами йому не залишалося часу зайнятися господарською діяльністю.

     Велику  увагу В.-К. Острозький приділяв обороні  земель від татарських наїздів. У ХVI—ХVII ст. це була найболючіша проблема України. Князь власним коштом утримував кількатисячний загін вершників для оборони від татар. Він неодноразово в 70— 90 х рр. XVI ст. успішно відбивав напади ординців. Саме в обороні українських земель В.-К. Острозький виявив неабиякі військові і дипломатичні здібності, а його боротьба проти «поган» була високо оцінена в тогочасних хроніках та поетичних творах.

     Коштом  князя було засновано й побудовано чимало міст і замків, передусім  на південно-східній Волині та Київщині. Наприклад, завдяки його зусиллям були збудовані замки на межі з Диким полем — у Білій Церкві, Переяславі, Богуславі. Наслідком цих дій стала більш інтенсивная колонізація українцями нинішніх центрально-українських земель. Сам же князь неодноразово рятував Київ від татарських наїздів. Так, у 1578 р. він виплатив татарам 3000 дукатів, щоб ті не грабували це місто. Будучи київським воєводою, В.-К. Острозький зробив багато для відродження як Київської землі, так і Києва, котрі в ХVI ст. були відкриті для татарських нападів і лежали в руїнах. Також він чимало зробив для культурного розвитку цього міста, зокрема такого його культурно-релігійного центру, як Києво-Печерська лавра. Саме вихованці двору князя В.-К. Острозького (Єлисей Плетенецький, Мелетій Смотрицький, П. Конашевич-Сагайдачний та інші) продовжили справу свого патрона — відродження Києва. Є підстави говорити, що без В. К. Острозького не було бні «Могилянського ренесансу», ні піднесення Києва в ХVII ст., ні перетворення його на духовну столицю України. На жаль, кияни цього вже не пам’ятають. І на вулицях нашої столиці ви не знайдете навіть скромного пам’ятника В. К. Острозькому.

     Саме  він заснував першу в Східній  Європі вищу школу — Острозьку  академію. Ця школа проіснувала близько 60 років. З її стін вийшло чимало видатних культурних діячів, які стали письменниками, вчителями, вченими, священнослужителями. Вихованці Острозької академії стояли біля витоків школи Київського братства й Києво-Могилянки. Випускник цієї академії Мелетій Смотрицький створив граматику старослов’янської мови, яка справила значний вплив на розвиток філологічної науки як в Україні, так і за її межами.

     Також в Острозі під покровительством князя розвинулася полемічна  література — предтеча української  новочасної літератури. Сам князь виступав замовником полемічних творів, друкував їх на свої кошти й винагороджував авторів.

     В.-К. Острозький, виступаючи покровителем православ’я в Речі Посполитій, чимало уваги звертав на розбудову  церковних структур. Він став фундатором численних церков, монастирів. Навіть виношував амбітний план створення патріархату на українських землях. Якби цей план було реалізовано, ми би вже тоді мали незалежну українську церкву. На жаль, в силу певних обставин, цей план так і не став реальністю.

     Фактично  В.-К. Острозький і в господарському, й політичному, і культурному  та церковному планах творив незалежну  державну структуру. І хоча він визнавав зверхність над собою короля Речі Посполитої, проте поводився незалежно. Навіть у листах писав «Ми, Костянтин, з Божої ласки князь на Волині». Так у той час іменували себе суверенні правителі.

     Якби  справи князя отримали своє гідне  продовження, ми б мали й іншу державу, і більш нормальну історію, яку  можна було б «читати без брому». Але навіть те, що він зробив, заслуговує високої оцінки.

     Безперечно, варто уважніше придивитися до політичної, військової, дипломатичної, господарської, культурної, церковної діяльності В.-К. Острозького. Власне, це потрібно не йому. Це потрібно нам.

     Предметом даного дослідження є характеристика Костянтина Острозького в якості державного діяча, тобто людини, що здійснює функції управління державою, що бере участь у визначенні зовнішньо-та внутрішньополітичного курсу країни.

     Об'єктом  дослідження є історичний портрет В.-К. Острозького.

     Хронологічними межами дослідження є життя та діяльність В.-К. Острозького, а саме: 1525 – 1608 рр.

     Метою курсової роботи є вивчення основних напрямків і особливостей розвитку України, зокрема її міське, сільське управління, освіта. Показати становлення В.-К. Острозького, як особистості, так й державного діяча загалом, та його вплив на розвиток освіти в Україні.

     На  реалізацію мети поставлено такі завдання:

• проаналізувати стан джерельної бази та історіографію проблеми дослідження;
• простежити суть політики В.-К. Острозького;
• охарактеризувати В.-К. Острозького як політичного діяча;
• проаналізувати внесок Острозького в розвиток освіти та його значення.

     Наукова новизна роботи полягає в тому, що ми вперше намагаємось звернути більшу увагу, ніж раніше це робилося в літературі, на особливості політичного портрету В.-К. Острозького.

     Історіографія проблеми. В ХVІІ ст. інтерес до Острожчини загалом проявляли хіба що тільки польські хроністи і мандрівники-місіонери.

     Негативно оцінюючи роль українського панства в історичному розвитку українського народу, погляди Миколи Костомарова зводились до думок, що "...Костянтин Острозький не відзначався ні військовими подвигами, ні державними діями, навпаки, часто-густо стягав на себе королівські докори, що не дбав про охорону повіреного йому воєводства, залишив київський замок у сумному стані, не платив податків. Він був суєтливим і чванливим паном, орудував величезним багатством, не особисті здібності, а його блискуче положення надавало йому важливе значення і поставило його в осередку розумової діяльності, що тоді проявилася на Русі. Він був прибічником Польщі і виступав за реформи православної церкви на Русі" [16, c.75].

     Інша  когорта істориків, що сповідувала, насамперед, християнсько-державницькі цінності в історії, вбачала в К.-В.Острозькому визначну фігуру свого часу. Благочестивим, доброчесним називає князя Коєстянтина-Василя Аким Перлштейн, скромним і щедрим - М.П.Биков, вельможею багатим, хоробрим і знатним його іменує Д-Бантиш-Каменський, стовпом західноруської церкви - Е. Четиркін і П.М.Батюшков, найбільшим землевласником Речі Посполитої -В.О. Ключевський і М.Довнар Запольський [17, c.98].

     Більш прискіпливіше цікавилися постаттю К.-В.Острозького І.Франко і особливо М.Грушевський. Обидва прийшли висновку, що для повної картини в з'ясуванні особи Костянтина-Василя не достає змісту особистої кореспонденції князя, яка зберігається в бібліотеках Санкт-Петербурга і може достатньо повно пролити світло на цілий ряд білих плям і неузгодженостей як в самій біографії, так і життєвих правах вельможі. Разом з тим, І.Я.Франко, вивчаючи історію Острозького дому, прийшов до висновку, що К.-В.Острозький був одним із головних рушіїв національного життя Південної Русі в другій пол. ХVI ст., а його особиста переписка варта окремого видання та спеціальної студії про неї[36, c.145].

     Абсолютно протилежних поглядів в оцінках постаті К.-В.Острозького, солідаризуючись з П. Кулішем, все своє життя притримувався Михайло Грушевський. Історик поділяв думку І.Я.Франка, що історичні відомості про К.-В.Острозького обмежені через невикористану вповні його особисту кореспонденцію, яка зберігається частково в Санкт-Петербурзькій публічній бібліотеці[7, c.98].

     Думки М.Грушевського на "Острозький епізод" розділила І.Н.Полонська-Василенко, хоч спеціально на постаті К.-В.Острозького вона не зупинялася. "Українська шляхта, - писала вона, - яка одна могла захищати українські інтереси, втратила права самоуправління і була зв'язана різними обмеженнями, яких не знала польська шляхта. Під тиском тих обмежень вона тратила своє значення і з ходом років злилася з польською шляхтою. Переважна частина значного боярства потопає в польській стихії, руський характер зберігають лише селяни, духовенство, міщанство" [23, c.73].

     В українській радянській історичній науці, яка в оцінці історичних явищ і подій пальму першості завжди віддавала народним масам, роль особи в історії або недооцінювалася, або зовсім ігнорувалася, тим більше, коли мова заходила "про класового ворога".

     В умовах державної незалежності України і конституційного ствердження її політичних і економічних структур, вимоги до української історичної науки кардинально змінилися. Змінилися підходи, методологія, принципи розуміння історичних явищ, змістилися акценти. З'явилися дослідники, що почали відмовлятися від пріоритетної ролі народних мас в історії, як "локомотива революційного оновлення світу", вони акцентували увагу на вирішальній ролі особи в історії і відповідно визначали її роль та значення. Так, львівський історик І.І.Мицько в підготовленій ним і виданій монографії, присвяченій Острозькій слов'яно-греко-латинській академії, при розгляді її головного творця князя К.-В.Острозького наголошує на то му, що Костянтин-Василь на перший план ставив свої інтереси, за якими окривалися інтереси його країни [19, c.13].

     Принципово  протилежної позиції у визначенні історичного значення і ролі "Острозького  епізоду" дотримується Н.М.Яковенко. Вона вважає, що Люблінська унія - акт  парламентарний і ніякої колонізації  і денаціоналізації українського народу не було. Унія 1569р., на її думку, знаменувала початок нового етапу в історії українського народу. Водночас вона присвятила свою розвідку спеціально особі К.-В.Острозького, в якій заявила, що "і досі, попри достатній обсяг джерел, князь К.В.Острозький живе в нашій історіографії швидше як безтілесна сума чеснот, ніж як живий син своєї непростої доби" [35, c.96].

     З осередку визначних українських  істориків західної діаспори, хто  присвятив К.-В.Острозькому спеціальну працю і видав її ще за життя  в Канаді, був славнозвісний І.І.Огієнко. У своїй роботі автор вперше в узагальненій формі з православних позицій звертається до оцінки постаті К.-В.Острозького. Зазначивши, що рід Острозьких походить від Київського великого князя Володимира Святого, І.І.Огієнко вбачає в ньому найміцнішого оборонця православної віри і православної церкви від литовців і поляків, католиків і уніатів. "Історія роду князів Острозьких, - стверджує автор, - для нас, українців глибоко, повчальна, вона ясно показує, що католицтво і унія були смертоносні для України, і вкінці таки вбили її, як окрему державу". На думку І.І.Огієнка, це сталося до певної міри тому, що князь К.-В.Острозький політикою цікавився мало, якоїсь особливої своєї лінії не мав. Як воєвода київський, він великої ініціативи ніколи не виявляв, мав великий гріх за Люблінську унію, яка вдарила по Україні. Як людина, він мав лагідний характер, до кожного ставився спокійно, з повною повагою, глибоко інтелігентний" [12, c.97].

     Отже, як бачимо, державницькі риси в князя  К.-В.Острозького відсутні. і в той же час, - пише І.І.Огієнко, - всі українські магнати, взяті разом, не зробили стільки для України, скільки зробив сам князь К.-В.Острозький! Він міцно боронив і обороняв Україну в найтяжчий час її життя, коли Папа, католики, єзуїти взялися разом знищити Україну, як окрему націю. Ось у чому вікова заслуга князя К.-В.Острозького. Це він врятував Україну як націю" [12, c.89].

     В І.І.Огієнка, Костянтин-Василь Острозький постає тільки як образ благочестивий  і доброчесний, духовний наставник  і провідник України, опора її патріотичних сил, з яких вийшли П.Могила і Б.Хмельницький - виразники ідей і справ князя Костянтина-Василя.

     Отож, як бачимо, різнолика тенденційність в осмисленні і розумінні історичності постаті Костянтина-Василя Острозького  та його епохи, що відображалася і має місце на шпальтах праць вітчизняних і зарубіжних науковців, ясності в проблему не внесла. Дефіцит поміркованості і зваженості в діалектичному осмисленні долі К.-В.Острозького історичною думкою до певної міри спричинений обмеженістю джерельної бази і традиційними підходами до ролі особи зокрема, і розуміння т.зв. Литовсько-польської доби в минулому України, взагалі. Саме цими причинами обумовлена відсутність у вітчизняній і європейській історіографії спеціальних сучасних наукових досліджень, які були б присвячені проблемам Острозького роду та його ролі в історії України і Європи.

     Зваживши  на вклад цілих поколінь науковців  в їх підходах до визначення ролі князя  К.-В.Острозького в історії, вважаємо, що настав нарешті час тверезими  очима поглянути на нейтрально-європейський  простір і час, багатоманітність  подій і явищ якого була спричинена великою мірою появою на арені такої постаті, як К.В.Острозький - фігури, яку необхідно досліджувати та усвідомлювати на широкій і, основне, принципово новій джерельній базі (в першу чергу, особистій кореспонденції) і розглядати її на європейському багатонаціональному фоні тодішнього життя, твердо дотримуючись при цьому хронологічної канви. За таких умов перед нами постає героїчна, світла і водночас трагічна епоха в історії нашої Вітчизни, яка акумулювала себе в непростій долі, що випала на життя князя К.В.Острозького.

     Практичне значення цієї роботи достатньо широке, її можна використовувати на уроках з історії України, а також на конференціях присвячених персоніфікації історії України.

     Структура роботи. Дана курсова складається з вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел та літератури.

      Розділ І. Життя  та творчість В.-К. Острозького 

     Про князя Василя-Костянтина Острозького (1525 – 1608) знаємо небагато. У кращому випадку – що це був багатий магнат. Хтось може згадати, що він заснував Острозьку академію та на його кошти видали Острозьку Біблію.

     Сама  ж діяльність князя (а була вона багатогранною!) належним чином не поцінована. Хоча те, що він зробив, мало велике значення для української історії, спрямувало її у відповідне русло.

     Звернемося  до основних моментів діяльності В.-К.Острозького. Його батько, Костянтин Іванович, був  видатним полководцем. Обіймав високі становища у Великому князівстві Литовському. Йому вдалося, переважно за рахунок великокнязівських пожалувань, які давалися переважно за воєнні звитяги, значно розширити свої володіння. Проте за військовими справами йому не залишалося часу зайнятися господарською діяльністю [3, c.59].

     Походив з родини Острозьких, найбагатшого і найвпливовішого князівського роду України XVI — початку XVII століття. Серед його предків генеалогічна традиція кінця XVI — початку XVII століття називає Руса і давньоруських  князів — Рюрика, Володимира Святославича, Ярослава Мудрого та Данила Галицького. Батько Констянтина-Василя — Костянтин Іванович Острозький — великий гетьман литовський.

     Молодий Острозький дістав гарну освіту, про  що свідчить його листування та промови  в сенаті. Залишившись фактично єдиним спадкоємцем свого багатого батька, Острозький отримав у володіння величезні маєтності на Волині, Київщині, Поділлі та Галичині, які давали щорічно прибуток понад 1 мільйон злотих. Острозький володів також значними земельними маєтками в Угорщині та Чехії.

     З середини 1540-х років в офіційних документах Острозький починає іменуватися батьковим ім'ям — Костянтин [8, c.99].

     Політичну кар'єру Острозький почав в 1550 році, отримавши від великого князя  литовського посаду старости володимирського  і маршалка волинського.

     На  початку 1550-х років Острозький одружується  з Софією Тарновською, дочкою Яна  Тарновського, майбутнього великого коронного гетьмана.

     В 1559 році Острозький стає воєводою київським, що значно сприяло посиленню його впливу на політичне життя України. Не прагнучи військової слави, Острозький проводив енергійну колонізаторську політику в порубіжних землях Київщини та Брацлавщини, засновуючи нові міста, замки та слободи. Економічна потужність маєтностей княжого роду та його неабиякий політичний вплив швидко робить Острозького «некоронованим королем Русі», що проводить відносно незалежну політику в руських землях.

     В 1560-х роках Острозький виступав за рівноправне входження Русі до складу державного утворення Речі Посполитої. У 1569 році він став сенатором. Він був фактичним провідником Русі-України під час Люблінської унії 1569 року [13, c.73].

     Молоді  роки В.-К.Острозький присвятив збиранню батьківських земель і розширенню свого  домена. Зрештою, на середину 70-их рр. в  його руках опинилися величезні  володіння, які охоплювали значну частину території сучасної України. Йому належала третина земель історичної Волині (зараз це переважно землі Рівненської, Хмельницької та Тернопільської областей), 14 міст і більших поселень з округами на Київщині, 8 – на Брацлавщині, 4 – на Галичині, 32 – на території Польщі.

     Коли  в 1572 році вигасла династія Ягеллонів, Острозький в 1573—1574 роках був одним  з можливих кандидатів на польський  престол, чию кандидатуру підтримувала і Туреччина (цьому завадило те, що Острозький вважався «вождем схизматиків»), згодом і на московський після смерті останнього Рюриковича царя Федора Івановича, а 1598 році (Острозький був споріднений з московськими Рюриковичами) [1, c.90].

     В 1574 році Острозький переніс князівську резиденцію з Дубна до Острога, де розпочалася перебудова Острозького замку під керівництвом італійського архітектора П'єтро Сперендіо.

     Річний  прибуток князя становив 10 мільйонів  золотих – величезна на той  час сума. І його вважали найбагатшою  людиною не лише тодішньої Речі Посполитої, а й усієї Європи. Статки князя дозволяли виставити військо чисельністю 15-20 тис. чоловік. Не кожен європейський правитель мав таку армію в той час.

     Двір  В.-К.Острозького багато в чому нагадував  інституцію незалежного правителя. У його резиденціях в Дубні й Острозі перебувало близько двох тисяч слуг, переважно молодих людей. Для них це була своєрідна школа управління, де вони набували потрібного досвіду. Пізніше ці люди ставали до служби в надвірному війську, канцеляріях, їх призначали управителями маєтків, опинялися вони й на церковних становищах [20, c.69].

     Велику  увагу В.-К.Острозький приділяв обороні  земель від татарських наїздів. У  ХУІ-ХУІІ ст. це була найболючіша проблема України. Князь власним коштом утримував  кількатисячний загін вершників  для оборони від татар. Він неодноразово в 70-90-их рр. успішно відбивав напади ординців. Саме в обороні українських земель В.-К.Острозький виявив неабиякі військові і дипломатичні здібності, а його боротьба проти «поган» була високо оцінена в тогочасних хроніках та поетичних творах.

     Коштом  князя було засновано й побудовано чимало міст і замків, передусім  на південно-східній Волині та Київщині. Наприклад, його стараннями були збудовані  замки на межі з Диким полем  – у Білій Церкві, Переяславі, Богуславі. Завдяки цим діям стала більш інтенсивною колонізація українцями нинішніх центрально-українських земель. Сам же князь неодноразово рятував Київ від татарських наїздів. Так, у 1578 р. він виплатив татарам 3.000 дукатів, щоб ті не грабували це місто. Будучи Київським воєводою, В.-К.Острозький зробив багато як для відродження Київської землі, так і Києва, котрі в ХУІ ст. були відкриті для татарських нападів і лежали в руїнах. Також він чимало зробив для культурного розвитку цього міста, зокрема, такого його культурно-релігійного центру, як Києво-Печерська лавра. Саме вихованці двору князя В.-К.Острозького (Єлисей Плетенецький, Мелетій Смотрицький, П.Конашевич-Сагайдачний та інші) продовжили справу свого патрона по відродженню Києва. Є підстави говорити, що без В.-К.Острозького не було б ні «Могилянського ренесансу», ні піднесення Києва в ХУІІ ст., ні перетворення його в духовну столицю України. На жаль, кияни цього вже не пам’ятають. І на вулицях нашої столиці ви не знайдете навіть скромного пам’ятника В.-К.Острозькому.

     Взагалі завдяки діянням князя українські землі в кінці ХУІ ст., будучи хоча б частково захищені від татарських нападів, отримали змогу відносно нормально розвиватися як у плані господарському, так і культурному. Саме в таких умовах стало можливим т.з. «українське відродження» кінця ХУІ – початку ХУІІ ст., про яке писали М.Грушевський та інші дослідники. Однак сумнівно, щоб це відродження відбулося без В.-К.Острозького [5, c.356].

     Своєрідними були стосунки Острозького і козацтва. Розуміючи важливе стратегічне  значення Запорозької Січі, як форпосту проти турецько-татарської небезпеки, Острозький намагався підтримувати з козаками партнерські стосунки, зокрема приймаючи їх на службу. Однак на початку 1590-х років Острозький вороже поставився до назріваючих козацьких заворушень, які загрожували розгалуженим земельним володінням князівського роду. Під час козацького повстання Криштофа Косинського у 1591—1593 роках, незважаючи на ряд невдач, військо зібране Острозьким у вирішальні битві під П'яткою нанесло нищівної поразки повсталим. Шимон Пекалід в хвалебній поемі «Острозька війна» засвідчив м'яке ставлення Острозького до переможених. Князь обмежився лише вимогою публічного покаяння і присяги козацького ватажка перед родом Острозьких. Згодом Острозький виступив рішуче проти повстання Северина Наливайка у 1594—1596 роках.

     В релігійній сфері Острозький виявився гідним продовжувачем справи свого  батька, який ретельно дбав про українське православ'я. За його часів місто  Острог, один з двох титулярних центрів  єпархії Східної Волині, стає центром православної духовності. Загалом відзначаючись релігійною толерантністю, Острозький цікавився творами католицьких богословів, певний час знаходився під впливом протестантизму.

     Характерним було ставлення Острозького до актуального  на той час питання про об'єднання католиків і православних. Виступивши спочатку на підтримку такого об'єднання, Острозький волів тримати процес під повним власним контролем. Тому, коли в 1594—1596 роках частина духовенства здійснило спробу укласти церковну унію оминаючи князя, Острозький виступив її рішучим супротивником, різко засуджуючи рішення Берестейського собору [17, c.103].

     Княжіння  Острозького позначилося неабияким  піднесенням української культури та освіченості, що не в останню чергу  було зумовлено намаганням князя зробити свою резиденцію центром культурного опору католицькій та унійній експансії. Навколо князівської резиденції в Острозі утворився гурток (академія) слов'янських та грецьких учених, публіцистів теологів та богословів, до якого зокрема входили Герасим Смотрицький, Василь Сурозький, Христофор Філарет (Мартин Броневський), Еммануїл Ахіллес, Лука Сербин, Кирило Лукарис (майбутній Олександрійський та Константинопольський патріарх), Никифор Парасхес-Кантакузен, Клірик Острозький, Зизаній Тустановський, Дем'ян Наливайко та інші.