Культура 1917-1939 р.р

ЗМІСТ

ВСТУП ……………………………………………………………………………….3

Розділ 1. Відновлення української державності ………………….5

1.1. Демократична політика  народної освіти ……………………………….5

1.2. Розвиток мистецтва років  громадянської війни …………………….. 12

Розділ 2. ОСОБЛИВОСТІ розвиткУ культури  20-40р.р. ………………14

2.1. Чергове національне  відродження …………………………………….14

2.2. Початок наступу  тоталітаризму на осередки української 

культури ……………………………………………………………………22

Висновки ………………………………………………………………………30

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ………………………………………….32

ВСТУП

Актуальність теми. Культура XX століття - культура переломна, а не просто новий період її історії. Ця культура кризова в початковому значенні слова, було неправильно б бачити в ній тільки лінійно висхідний рух. Старе і нове не розташовуються в історії культури в елементарній послідовності, а діють у взаємному перетині.

В культурі XX століття з  надзвичайною і багато в чому визначаючою  силою виявляються особливості, властиві саме і виключно переломному  часу. Вони виявляються не тільки в тому - що і як відображають складові культури, не тільки в розвитку охоронних тенденцій і в новаторстві, що відкидають художній досвід минулого, аж до заперечення можливості утілити нові ідеї в образотворчій формі, - але і в загальному приголомшеному стані, в який приходить культура, що втрачає на великих історичних рубежах старий і новий ґрунт, що знаходить, для свого розвитку.

Видозміни, які зазнає культура XX століття від етапу до етапу свого розвитку, концентруються в стильових, ідейно-художніх явищах і процесах. Більш того, жоден з існуючих в культурі XX ст. навіть найкрупніших рядів стильової революції не вичерпує собою всього його розвитку і не охоплює цей розвиток в цілому.

XX ст., як, мабуть, ніяке інше, дуже насичене різноманітними історичними подіями, характеризується різкою зміною політичних режимів, соціально-економічної ситуації. Звідси різні історичні умови, в яких розвивалася українська культура. Цей новітній період розвитку української культури можна розділити на декілька етапів.

Перший етап - коротка доба відновлення української державності (1917-1920 рр.), коли було створено принципово нові умови для розвитку української національної культури, але поступ культури відбувався в період гострого військово-політичного протистояння, громадянської війни та іноземної військової інтервенції.

Другий етап - радянський етап (1921-1991 рр.), який включає в себе і добу злету 20-х рр. покоління "розстріляного відродження", яке вже в 30-ті рр. зазнало тотальних репресій не тільки проти митців, працівників культури, але й звичайних її носіїв, і добу "відлиги" з рухом так званих "шестидесятників", і період подальшої русифікації та утисків української культури.

Третій етап розбудови незалежної України і відродження національної культури, який триває досі й знаменує початок її нового поступу.

Об’єкт роботи – культура України в ХХ столітті

Предмет – соціально-економічні чинники українського суспільства в ХХ столітті, які вплинули на розвиток культури.

Мета роботи – дослідити основні етапи відродження та занепаду національно-культурного відродження України в період 1917-1939р.р.

Завдання:

1. Визначити демократичну політику народної освіти.

2. Дослідити розвиток мистецтва років громадянської війни.

3. Охарактеризувати чергове національне відродження.

4. Проаналізувати початок наступу тоталітаризму на осередки української

культури.

Структура роботи. Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел.

Розділ 1. Відновлення української  державності

1.1. Демократична політика  народної освіти

Перша світова війна  призвела Російську державу до глибокої суспільно-політичної кризи, внаслідок  якої відбулася Лютнева (1917 р.) революція. В ході лютнево-березневих революційних подій було ліквідовано самодержавство і розпочалися демократичні перетворення у державі. Складовою частиною цих перетворень став і національно-визвольний рух. В Україні цю боротьбу очолила Центральна Рада (утворилася в березні 1917 p.), яка поставила за мету відновлення держави українського народу.

Важливою і невід'ємною частиною державотворчої політики УЦР було питання  культурно-освітнього будівництва  в Україні. Потреба в цій роботі, як першочерговій, диктувалася тим, що на 1917 р. загальний освітній рівень українського народу був дуже низький, а неписьменність серед населення становила близько 70% [5, c.17].

В деяких регіонах цей показник сягав  навіть понад 80%. Зрозуміло, що таке становище  було зумовлено існуючим буржуазно-поміщицьким  суспільно-політичним устроєм, який був  зацікавлений у тому, щоб тримати народ у темряві безграмотності й покорі. На це була націлена й діюча система освіти, у якій мали змогу навчатися діти переважно панівних класів.

Сам же процес навчання ґрунтувався  на мовах й культурних надбаннях  інших народів (росіян, поляків, євреїв, німців), ігнорував вивчення і подальший розвиток національно-культурних досягнень українського народу. Тому з весни 1917 р. спочатку на громадських засадах, а потім і законодавче Центральна Рада добилась розширення мережі україномовних освітніх закладів, розпочинаючи зі створення початкових шкіл, а за ними гімназій, різних училищ і вищих закладів.

Іншим напрямом культурної роботи Центральної  Ради було налагодження україномовної  видавничої справи, створення бібліотек, розвитку національного театру, музики, образотворчого мистецтва та сприяння становленню культури національних меншин України.

Перемога Лютневої революції 1917 р. в Росії відкрила певні реальні можливості для відродження української мови і школи. Політика Тимчасового уряду в галузі народної освіти була більш демократичною, ніж політика царського уряду і тому вже в березні 1917 р. були зроблені розпорядження про навчання українською мовою в початкових школах і дано дозвіл на відкриття двох державних українських гімназій та чотирьох кафедр українознавства в університетах.

Справжнім виразником інтересів  українського громадянства і учительства  у справі освіти стала Центральна Рада - представницький політичний орган українського народу, утворений 7 березня 1917 р. Центральна Рада одразу ж проголосила головним завданням освітньої політики відродження рідної мови і школи. Велику підтримку і допомогу надавали їй українські громадські організації: товариство шкільної освіти, учительські організації, товариство "Просвіта"[16, c.17].

Перші українські школи  відкривалися виключно на громадські й народні кошти. Після проголошення Центральною Радою І Універсалу (10 червня 1917 р.) було створено Генеральний  секретаріат (міністерство) народної освіти, який узгоджував роботу громадських  організацій.

Найжвавіше і без  особливих перешкод відродження  української мови відбувалося у  нижчих і вищих початкових школах, що забезпечувалося підтримкою національно свідомої частини населення і учительства.

Значно складнішою була ситуація в середніх і вищих навчальних закладах, де значний опір українізації навчання чинили деякі викладачі та батьки учнів, що відбивало ситуацію, яка склалася з культурною політикою щодо України після 250-річного російського панування, русифікації і асиміляції українського населення.

Упродовж року свого  існування, у досить складних соціально-економічних  умовах, в умовах громадянської війни  та збройного протистояння різних політичних сил, Центральна Рада на культурно-освітнянській  ниві зробила дуже багато. Так, упродовж літа - осені 1917 р. під керівництвом Центральної Ради було відкрито 5,4 тис. українських шкіл, понад 100 гімназій, запроваджено україномовне викладання у десятках медичних, агрономічних, технічних училищ і шкіл. У системі вищої освіти почали діяти новостворені народні університети у Києві, Миколаєві, Харкові, Одесі. Науково-педагогічна академія та технічний інститут у Києві, ряд українських факультетів і кафедр в існуючих вузах, які водночас охоплювали навчальним процесом понад 5 тис. студентів [8, c.16].

Питання відродження української школи було найголовнішою проблемою двох Всеукраїнських учительських з'їздів, які відбулися у квітні і серпні 1917 р. Згідно з постановами першого Всеукраїнського учительського з'їзду, українізація середньої школи повинна була проводитись шляхом заснування нових українських гімназій. Предмети І українознавства: література, історія і географія України, а також українська мова мали бути обов'язковими в усіх середніх школах. Для забезпечення прав національних меншин було визнано за необхідне відкривати паралельні класи.

У вищих навчальних закладах, крім 4 кафедр українознавства, які  були дозволені Тимчасовим урядом, перший Всеукраїнський учительський з'їзд  вважав за потрібне з нового навчального  року відкрити ще дві кафедри: історії українського мистецтва та історії української етнографії.

Першу українську гімназію ім. Т.Г.Шевченка було відкрито на кошти  Товариства шкільної освіти і пожертвування  окремих осіб 18 березня 1917 р. Вона працювала  у приміщенні іншої гімназії, у  вечірню зміну. Таке становище було характерним і для інших українських гімназій, які відкриються пізніше: відсутність власного приміщення, друга зміна навчання, відсутність державної допомоги.

Всього у 1917 р. в Україні  було відкрито 39 українських гімназій: на Київщині - 13, на І Полтавщині - 14, на Поділлі - 4, на Чернігівщині - 2, на Харківщині - 1. І Більшість цих гімназій були відкриті по селах: 25 з 39 [5, c.8].

Значну увагу Генеральний  секретаріат народної освіти приділяв проблемам вищої школи. Реорганізація вищих навчальних закладів могла здійснюватися двома шляхами: українізація існуючих університетів та інститутів через відкриття паралельних курсів українською мовою; заснування нових українських вищих шкіл.

5 жовтня 1917 р. відбулося  урочисте відкриття першого Українського народного університету в Києві. Було відкрито три факультети: історико-філологічний, фізико-математичний, юридичний, а також підготовчі курси. На початку листопада 1917 р., коли закінчилося прийняття студентів і курсистів, їх загальна кількість складала 1370 осіб, з них на підготовчих курсах - 570, на факультетах - 800, а саме: на історико-філологічному - 420, фізико-математичному - 140, юридичному – 240 [15, c.87]. Склад студентів був дуже різноманітний: студенти вищих шкіл Києва та інших міст, курсистки, галичани, випускники середніх і вищих шкіл, народні учителі. Як і перші українські гімназії, Народний університет не мав власного приміщення, заняття проводились в аудиторіях університету ім. Св. Володимира.

Наступним кроком на шляху створення нових вищих шкіл було відкриття 7 листопада 1917 р. Педагогічної академії в Києві. Діяльність академії розпочалася з відкриття однорічних педагогічних курсів для підготовки учителів українських середніх шкіл, які б викладали предмети українознавства, передусім, українську мову та літературу. Дійсними слухачами були люди з вищою освітою та випускники педагогічних інститутів, вільними - студенти останніх курсів вищих шкіл і учительських інститутів, а також випускники учительських семінарій. На початок роботи академії було зараховано 50 дійсних слухачів з вищою освітою.

22 листопада 1917 р. було  відкрито Академію мистецтва  - першу вищу художню школу в Україні. Головним завданням Академії її організатори вважали піднесення національного мистецтва до світового рівня, виховання покоління митців, які зможуть здійснити це завдання. Дійсними студентами могли бути випускники середніх художніх шкіл, всі останні - вільними слухачами. На утримання Академії було виділено, починаючи з 1918 р., кошти у сумі 98,2 тис. крб.

Важливою подією в  культурному житті України того часу стало відкриття другого  Українського Народного університету 21 квітня 1918 р. в Полтаві. Ініціатива заснування належала місцевій "Просвіті", запис розпочався у лютому 1918 р. на два факультети: історико-філологічний і економіко-правничий. Деякі кошти на утримання дала "Просвіта", крім того, було зроблено приватні пожертвування, поступала плата від слухачів (30 коп. за лекцію).

Таким чином, за короткий час (з березня 1917 р. до квітня 1918 р.), попри складні політичні умови, початок громадянської війни, Центральна Рада і Генеральний секретаріат народної освіти, при активній підтримці українських громадських організацій і національно свідомої частини українського народу, заклали фундаментальні засади відродження національної середньої та вищої освіти [5, c.64].

Досягненню значніших успіхів перешкоджали вагомі причини: політична нестабільність, відсутність коштів, опозиція шовіністично налаштованих росіян і русифікованих українців, дефіцит українських підручників і вчителів. Проте підвалини, закладені за доби Центральної Ради, забезпечили наступним українським урядам можливість продовжити процес розвитку системи української національної освіти.

Справу Центральної  Ради у галузі розвитку української освіти, науки і культури продовжив уряд Української Держави гетьмана П.Скоропадського, який прийшов до влади 29 квітня 1918 р. Слід відзначити, що загальна ситуація у сфері освіти тоді була такою ж, як і за доби Центральної Ради. Українізація освіти зіштовхувалась з опозицією. Початкові школи досить легко переходили на українську мову навчання, якщо були забезпечені учителями, які могли викладати цією мовою. Тому велика увага зверталась на підготовку вчителів, які могли викладати українською мовою в учительських семінаріях.

Значно складнішою була ситуація в середніх школах, особливо у великих містах. Тут значний  прошарок населення складали росіяни, євреї, інші національні меншини, зрусифіковані українці. Вони становили більшість у батьківських комітетах шкіл і серед педагогів. Тому, намагаючись уникнути конфліктних ситуацій, гетьманське міністерство освіти, за прикладом міністерств Центральної Ради, вважало за краще засновувати нові українські гімназії, ніж українізувати російські.

За Центральної Ради у Києві було три українські приватні гімназії. У 1918 р. їх прийнято на державні кошти. Протягом літа того ж року відкрито 54 українські гімназії не тільки в містах, але й по деяких селах, а наприкінці гетьманської доби їх було в Україні близько 150. У гімназіях, що залишилися з російською мовою навчання, введено як обов'язкові предмети українську мову, історію й географію України та історію української літератури [7, c.19].

6 жовтня 1918 р. урочисто  відкрито у Києві перший Державний  український університет, а 22 жовтня - другий Український університет у Кам'янці-Подільському.

В цей же період засновано: Державний український архів, у  якому мали бути зосереджені документи  історії України, перевезені з архівів  Москви та Петрограду, Національну галерею мистецтва, Український історичний музей та Українську національну бібліотеку, фонд якої швидко зростав. У кінці 1918 р. в ній було вже понад 1 млн. книг, серед яких багато унікальних. За кількістю та якістю книг Українська національна бібліотека могла конкурувати з кращими бібліотеками Європи.

Великою заслугою гетьманського  уряду слід вважати заснування 24 листопада 1918 р. Української академії наук, потреба в якій була нагальною. Академія мала три відділи: історико-філологічний, фізико-математичний та соціально-економічний.

Президію та перших академіків (по три на відділ) призначив уряд, а інших членів мали обирати академіки. Першим президентом запропонували бути М.Грушевському, але він відмовився, тому призначено було видатного вченого зі світовим ім'ям, 55-річного професора хімії Володимира Вернадського.

До досягнень у галузі культури за гетьманської доби треба  ще додати заснування Українського театру драми та опери, Української Державної капели, Державного симфонічного оркестру тощо.

На рівні початкової школи було випущено кілька мільйонів примірників україномовних підручників, якими користувалися в школах України ще й через 10 років, засновано кілька великих видавництв, які випускали українські видання в нечуваному до того числі примірників.

13 листопада 1918 р. на  українських землях колишньої  Австро-Угорської імперії було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку. У зазначених кордонах вона займала територію близько 70 тис. км², 71% населення складали українці, 14% - поляки, 13% - євреї [4, c.52]. Тут було затверджено державність української мови, обов'язковість її вживання у державних установах та організаціях. Водночас національним меншинам залишено свободу усного і письмового діалогу з державними та громадськими структурами їх рідною мовою.

Активно здійснювалась  перебудова системи народної освіти. У законі про основи шкільництва  публічні школи оголошувались державними, а вчителі - державними службовцями. За рішенням освітніх органів дозволялось засновувати приватні школи; українська мова стала основною в усіх державних школах; за національними меншинами - поляками та євреями визнавалось "право на школу в рідній мові".

Спеціальним законом  націоналізовано українські приватні гімназії і учительські жіночі семінарії. Реорганізовувалась і розширювалась мережа спеціальних і фахових шкіл. При цьому особлива увага приділялась вивченню української мови, математики, історії, географії України та інших слов'янських земель. За бажанням учнів викладались також польська, німецька та інші мови. Педагоги державних шкіл зобов'язані були скласти професійну присягу на вірність Українській Народній Республіці.

1.2. Розвиток  мистецтва років громадянської  війни

В тяжкі для розвитку мистецтва роки громадянської війни  одним з найоперативніших і найактуальніших видів мистецтва була плакатна графіка. Вона дуже рельєфно віддзеркалювала строкату картину боротьби і зіткнення різноманітних поглядів, гострих дискусій. Кращі плакати цього періоду відзначаються актуальністю, різноманітністю художніх прийомів. Творці плаката зробили великий поступ в освоєнні специфіки плакатної форми, вносячи своє, національне її розуміння.

У багатьох плакатах спостерігається  намагання глибше відбити особливості народного характеру, знайти характерний типаж, підкреслити національне в одязі, засобах художнього виразу. Такими є плакати, створені І.Падалкою і Т.Бойчуком. Поряд з поширеними формами агітаційно-закличного плаката з'являється плакат пропагандистський, розповідний, який вміщував у собі цілу серію окремих сюжетних картинок, об'єднаних однією загальною темою. Такі плакати розвивали традиції народного лубка.

Окреме місце займають плакати-портрети, що їх видавали з  відповідними політичними текстами і закликами. Серед них високими художніми якостями відзначається плакат-портрет роботи В.Єрмілова "Іван Франко" з творчим використанням народного орнаменту. У 1919 р. в Харкові почали виходити плакати "УкРОСТА" [11, c.45].

Поєднання образного  змісту з народною піснею, приказкою  чи віршованим текстом робило їх актуальним і дійовим засобом мистецької агітації (див. на мал. один з типових плакатів доби боротьби з Врангелем, випущений з українським текстом, що теж було вже своєрідною пропагандою толерантності в національному питанні).

У 1921 р. громадянська війна  в Україні закінчилася. Українські землі опинилися у складі різних держав. Основна їх частина входила до складу Української СРР (площа 452 тис. км2, населення 25,5 млн. чол.). Західна Україна (Східна Галичина, Західна Волинь, частина Полісся) відійшли до Польщі. Тут проживало 5,6 млн. українців. Північна Буковина була захоплена Румунією, Закарпаття – Чехословаччиною [4, c.67].

З 1923 р. на радянській частині  України почала проводитись ленінська  політика "коренізації", яка була спрямована на підготовку, виховання й висування кадрів корінної національності, врахування національних факторів при формуванні державного апарату, організацію мережі шкіл, закладів культури, видання газет, журналів та книг мовами корінних національностей. Відомо, що під час громадянської війни етнічні українці у більшовицькій партії в Україні складали близько 1%.

Коренізація була викликана  прагненням більшовиків заручитися підтримкою місцевого (корінного) населення з тим, щоб зміцнити свою соціальну базу; спробою спрямувати національне Відродження в соціалістичне русло. Нова національна політика мала на меті продемонструвати переваги соціалізму українцям у Польщі та інших країнах, показати приклад вирішення національного питання колоніальним народам.

Розділ 2. ОСОБЛИВОСТІ розвиткУ культури  20-40р.р.

2.1. Чергове національне відродження

Культурне будівництво  в освітній сфері

У середині 20-х рр. 80% населення  республіки складали українці, 20% - представники інших національностей. Тому політика «коренізації» здійснювалась по двох напрямках: українізація й створення необхідних політичних, соціальних і економічних умов для культурного розвитку національних меншостей.

Вже стало нормою характеризувати 20-ті рр. як чергове національне відродження. Це справді яскравий феномен в історії українського народу. Його коріння - в нетривалому, але важливому періоді відновлення української державності 1917-1920 рр. Ця доба дала такий сильний імпульс національного розвитку, що його не змогли зупинити ані братовбивча громадянська війна, ані масова еміграція української інтелігенції, ані тиск тоталітарної держави. Це відродження охопило різні сфери життя, і передусім - освіту, науку, літературу, мистецтво  [5, c.51].

Важливим напрямом культурного  будівництва в освітній сфері  була ліквідація неписьменності населення. У 1921 р. було прийнято постанову Раднаркому УСРР, у якій підкреслювалося, що все населення віком від 8 до 50 років, яке не вміє читати й писати, зобов'язане навчатися грамоті російською або рідною мовою за бажанням.

У 1923 р. було створено товариство "Геть неписьменність!" Протягом 20-х рр. кількість неписьменних скоротилася з 76% до 46% дорослого населення. Держава надавала певні пільги тим, хто навчався. Зокрема, робітники звільнялися на 2 години від праці зі збереженням заробітної плати, селянам надавалась 20% знижка для обов'язкового страхування майна. Підручники для гуртків лікнепу випускалися мовами багатьох національностей. Було організовано понад 120 культ армійських "університетів" для надання методичної допомоги активістам лікнепу.

У 1924 р. було поставлене завдання розпочати підготовку до запровадження  чотирирічного обов'язкового початкового  навчання дітей. У містах це завдання було виконане за кілька років. Проте  на 1927 р. поза школою ще залишилося 35% дітей шкільного віку.

В цей же час серед  учителів лише 22,9% мали вищу або середню  спеціальну освіту. Тому проблема вчителів розв'язувалася шляхом істотного збільшення кількості педагогічних інститутів і технікумів, скорочення термінів навчання в них, зростання системи курсового навчання. При вступі до вищих навчальних закладів враховувалось соціальне походження. Для вихідців з робітників не вимагалося ані свідоцтво про закінчення середньої школи, ані вступні іспити [6, c.42].

Для "покращення" соціального  стану студентів при вузах створювались робітничі факультети. Перші відкрилися у 1921 р. при Київському політехнічному та Харківському технологічному інститутах. Робітфаківці забезпечувалися гуртожитками, їм виплачувалися державні стипендії.

Університети реорганізували в інститути народної освіти. Навчання було платним, але діти бідних робітників і селян звільнялися від оплати. У 1925 р. діяло близько 18 тис. шкіл, 145 технікумів, 35 інститутів і ЗО робітфаків. Багато зробили для розвитку освіти наркоми (міністри) освіти О.Шумський і М.Скрипник.

У цей час в Україні  працював видатний педагог і письменник Антон Семенович Макаренко (1888-1939). 15 років (1920-1935) він творчо керував  дитячими навчально-виховними закладами, в тому числі колонією ім. О.М.Горького та комуною ім. Ф.Е.Дзержинського в Харкові.

У 1920 р. він організував  у с.Триби під Полтавою колонію  для неповнолітніх правопорушників. Цей заклад був побудований за принципом поєднання навчання з  виробничою працею вихованців . У 1926 р. горківська колонія в складі 130 вихованців і педагогічного персоналу переїздить на територію колишнього Куряжського монастиря, який розташований на відстані 8 км від Харкова. Головним завданням своєї педагогіки А.С.Макаренко вважав виховання, під яким він розумів "програму людської особистості", потрібну людині як членові певного суспільства, бо виховна робота здійснюється, перш за все, на замовлення суспільства.

Програму виховання людської особистості А.С.Макаренко поділяв на три частини: формування загальнолюдських якостей, необхідних людині; виявлення і розвиток індивідуальних здібностей, нахилів і талантів; набуття в процесі поєднання навчання з виробничою працею загальноосвітніх знань, умінь і навичок і певної професійної підготовки [3, c.57].

А.С.Макаренко теоретично обґрунтував і перевірив на практиці вчення про організацію та виховання особистості в колективі і через колектив, засноване на ідеях демократизму, гуманізму і оптимізму.

Наукові дослідження

Наукові дослідження  в 20-ті рр. зосереджувалися в основному в Українській академії наук, яку в 1921 р. перейменували у Всеукраїнську академію наук (ВУАН). Тут було три відділи: історико-філософський, фізико-математичний і соціально-економічний. Найефективніше працювала перша секція, очолювана М.Грушевським, який 1924 р. повернувся з-за кордону і був обраний академіком.

У фізико-математичному відділі  ВУАН працювала найбільша кількість  академічних кафедр - 30. На світовому  рівні проводилися дослідження  з математичної фізики (М.Крилов), експериментальної  зоології (Шмальгаузен). Вивчення економічної географії України започаткував Костянтин Воблий, було відкрито перший у світі Демографічний інститут під керівництвом М.Птухи. Плідно працювали у ці роки історик права Микола Василенко, сходознавець Агатангел Кримський та інші науковці.

Водночас у науці намітилися певні вульгаризаційні тенденції, що розвивалися під впливом політизації  науки та певної ідеологічної ейфорії "комуністичного будівництва", яка  охопила широкі верстви українського суспільства у цей період.

Методологією науки поступово стають "діалектичний матеріалізм" з властивим йому "класовим підходом" до всіх сфер життя, включаючи й життя наукове. У 20-ті рр. це була лише свого роду "мода", спрямована на певну "популяризацію" наукових досягнень, з якою доводилося рахуватись і серйозним дослідникам.

Зовсім інша ситуація склалася після  кінця громадянської війни у  Західній Україні. Значна частина західноукраїнських земель після громадянської війни  увійшла до складу Польщі. Українці на території цієї держави зазнали дискримінації і у сфері мови та освіти.

У 1923 р. міністерство освіти Польщі заборонило вживати слова "українці", і "український" (як це мало місце у Російській імперії  до 1905 р.), замість них запроваджувалися терміни "русин" і "руський". У 1924 р. вживання української мови було заборонене а усіх державних установах та органах самоврядування. Більшість українських шкіл було перетворено в двомовні ("утраквістичні") з перевагою польської мови [13, c.56].

Полонізувалися й вищі навчальні  заклади. Українці змушені були заснувати у Львові таємний Український університет (1921-1925). Він налічував 3 факультети, 15 кафедр, 54 професори, 1500 студентів. Викладання велося конспіративно в приміщеннях різних українських установ, а часом і в помешканнях професорів.

Ряд закордонних університетів визнали Український університет у Львові рівноправним із західноєвропейськими і зарахували студентам роки навчання в ньому.