Метафора як стилістичний засіб в поезії Чеслава Мілоша

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І  НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ВОЛИНСЬКИЙ  НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ  ЛЕСІ УКРАЇНКИ

ІНСТИТУТ ФІЛОЛОГІЇ  ТА ЖУРНАЛІСТИКИ

                                                            Кафедра слов’янської філології

кУРСОВА РОБОТА

на  тему:

Метафора  як стилістичний засіб в поезії   Чеслава Мілоша 

Виконала студентка 2 курсу

спеціальності «Мова та література (польська)»

Найфельд Вероніка

Науковий керівник  -

канд. філол. наук, доц. 

Моклиця А.В.

Луцьк – 2012

ЗМІСТ

ВСТУП ………………………………………………………………………. 3

РОЗДІЛ 1. СТИЛЬОВІ ОСОБЛИВОСТІ ПОЕЗІЇ ЧЕСЛАВА МІЛОША..7

1.1. Поетичний  стиль поета…………………………………………………7

1.2. Проблематика творів……………………..…………………………....9

РОЗДІЛ 2. МЕТАФОРА В ПОЕЗІЇ ЧЕСЛАВА МІЛОША………….……. 12

2.1. Поняття метафори  у мовознавстві……………………………………. 12

2.1.1. Види метафор…………………………………………………12

2.1.2. Функції метафори…………………………………………….. 17

2.2. Метафора  як стилістичний засіб у поезії  Чеслава Мілоша…………. 20

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………. 26

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………… 28

ВСТУП

До образності людство зверталось як до позаписьмових, сповнених значення і сенсу, пояснень. Багато образів і тропів настільки  органічно увійшли в лексику, що вони втратили свою первинну свіжість. Мистецтво, звертаючись до художньо-образного мислення, творить нові або переосмислює існуючі структури, незмінне збагачуючи наш світ уяви, творчий процес, діючи за правилами художності і поетики – порівнянь, іномовлення, уподібнень у зближенні явищ, перенесення смислових і емоційних відтінків тощо.

 У своїй  праці «Теорія метафори» Н.Артюнова  пише, що метафора (в букв. розумінні – перенесення) – це один з найпоширеніших тропів і засобів творення художньо-образної мови. Ще Аристотелем було відзначено уміння складати метафори як особливий поетичний дар. За визначенням грецького мислителя, «складати хороші метафори – означає підмічати схожість». У метафорі пряме тлумачення речей і явищ, вживання слів у їх автологічному значенні повинні бути замінені переносним. Порівнюється предмет з якимось іншим з урахуванням ознак, що допомагають знайти спільну основу. Навіть віддалені властивості в находженні можливостей їх порівнянь синтезуються в складну органічну цілість. Тут також присутня протидія елементів єдиної системи в їхній антиномічності – схожість у несхожому [1].

До метафори проявляється значний теоретичний  інтерес. Природу метафори досліджують в різних аспектах її функціонування, співставлення з асоціативним, художньо-образним мисленням, символом і т. ін.

На думку Г.К.Ліхтенберга, у звичайній (неметафоричній) мові, коли користуємось нейтральними, необразними словами, мовлення спрямовується по каналу здорового глузду, прокладеному, «вкритому букварем, метафора ж прориває собі новий канал, а іноді пробивається напролом» [13]. Тому такими незвичайними, часом абсурдними, можуть здаватися метафори, особливо у поетичному тексті, де в метафоричному фокусі сходяться (зливаються, перехрещуються, змішуються або заступають одна одну) ознаки основного і допоміжного суб'єктів метафори.

Метафору в  поетичному тексті Г. Блум називає «захистом від буквального значення слова – різновидом смерті творчої особистості». Страхом творчої смерті вмотивовує дослідник несвідоме прагнення поета до оригінальної тропеїчної образності, бо саме через неї той чи той митець відокремлює себе від інших поетів [3, 214]. Таким чином, метафора служить засобом індивідуального вираження творчої суті митця.

В останні десятиріччя роль метафори багато разів привертала увагу філософів, літературознавців, аналітиків, лінгвістів, соціологів, а також і релігієзнавців. Їхньою метою було виявлення значень тієї галузі, яка цікавила дослідника, за допомогою механізмів метафоричних перенесень. В цьому особлива роль метафори, що розширює концептуальне і конотаційне поле предмету. Явище метафоричності творів Чеслава Мілоша, на сьогоднішній день, привертає пильну увагу дослідників невипадково. Це пояснюється, перш за все, загальним інтересом до вивчення тексту, прагнення дати лінгвістичне обґрунтування та тлумачення різним стилістичним прийомам, які створюють експресивність тексту. Саме описово-зображальні засоби допомагають письменнику яскраво і виразно малювати суттєві ознаки зображуваних явищ, передавати різноманітні відтінки думки, виражати потрібне, з точки зору автора, відношення до зображуваного. Наше дослідження допоможе читачам краще вникнути в світ поезії Чеслава Мілоша, зрозуміти його задум та цілі. Але, незважаючи на активне зацікавлення віршами поета, їхню популярність серед молодого покоління, літературні критики здебільшого роблять загальний огляд творчості Мілоша, акцентують увагу на світобаченні та художньому стилі , манері написання. До таких дослідників можна віднести Мирослава Поповича, Томаша Венцлова та Марека Залеського. Натомісь дослідників, які зверталися до питання метафоричності – одиниці. Серед них: А.Фют [26] та Я.Блонсткий [24].

Усе сказане вище зумовлює актуальність обраної теми дослідження.

Поетичний доробок Чеслава Мілоша є бездоганним прикладом західного мислення. Як письменник, він глибоко закорінений у європейську інтелектуальну традицію. Однак, його темами, його переживаннями були не лише рефлексії інтелектуала щодо політики, навпаки, письменник бачить чудесне в, здавалось, буденних речах. І тут потрібно відмітити його зв'язок зі світом дитинства й юності в Литві. Завдяки своєму світоглядному впливу, Чеслав Мілош є особливо важливою особистістю для модерної Польщі. Він є тим консерватором і, в деякій мірі, захисником католицьких цінностей, який надзвичайно багато зробив саме для поступу країни в демократичному напрямку.

Цілком слушно зазначив Дмитро Павличко, що “постать Мілоша виділяється на тлі найвидатніших  польських письменників XX ст. як образ  творця і мислителя, що поєднав мистецтво  поезії з мистецтвом філософії”.

Мета дослідження. Дослідити метафору як стилістичний засіб в поезії Чеслава Мілоша.

Завдання даного дослідження наступні:

1. Дослідити особливості стилю Чеслава Мілоша.
2. Розглянути поняття метафори з лінгвістичної позиції.
3. Виділити з поезії автора метафори і проаналізувати їх.
4. Пояснити мотиваційну природу метафор.             

Об’єкт дослідження. Поезія Чеслава Мілоша (збірки «Ocalenie», «Hymn o Perle», «Wiersze ostatnie»).

Предмет дослідження. Метафора як стилістичний засіб в поезії Ч.Мілоша.

Теоретична основа дослідження. У процесі написання даного дослідження ми спиралися на праці Яна Блонського, Наталки Лисенко «Пам'ять – це наша сила…», Г. Курковської, С. Скорупки «Польська стилістика», «Стилістика польської мови».

Методологічна основа дослідження. У процесі написання курсової роботи  використовувались описовий, зіставний та типологічний методи.

Наукова новизна дослідження. Зроблено спробу дослідити та проаналізувати метафори в поезії Чеслава Мілоша. По-новому інтерпретовано та осмислено виокремленні метафори у віршах поета. Досліджено стилістичні функції метафор  поетичній творчості автора.

Структура дослідження. Курсова робота складається зі вступу, основної частини, до якої входять два розділи:

• Розділ 1. Стильові особливості поезії Чеслава Мілоша ( в якому досліджується поетична мова автора та його художній стиль, тематика поезії);
• Розділ 2. Метафора в поезії Чеслава Мілоша ( де розглядається метафора з лінгвістичної точки зору та аналізуються стилістичні функції індивідуально-авторських  метафор поета);

висновків, у  яких узагальнюється проведене наукове  дослідження та списку використаних джерел ( 41 позиція ). Обсяг роботи (без списку використаних джерел) становить 27 сторінок машинописного тексту.

РОЗДІЛ 1. СТИЛЬОВІ ОСОБЛИВОСТІ ПОЕЗІЇ ЧЕСЛАВА МІЛОША

1.1. Поетичний  стиль поета

Чеслав Мілош  належить до грона класиків польської літератури, а водночас до тих письменників, яким польська культура другої половини ХХ ст. завдячує своє модерне обличчя.

На нашу думку, Чеслав Мілош  у своїх віршах постає як найчистіший лірик і як той, що воскрешає традицію злободенної та політичної поезії, громадянин і мораліст, філософ, який відкриває секрети свого віку. Існує Мілош-катастрофіст і поет, що пише дифірамби на честь «чарівної землі», а потім знову іронічний раціоналіст, цивілізатор, поет, що пише «простою мовою», а деінде темний візіонер, теософ і містик, «таємний пожирач маніхейської отрути».

Важко звести його поетичну творчість до однієї формули. Але, поза сумнівом, його світ становить  неподільний зв’язок часу, а отже, руху, реальності та поезії.

Ян Блонський  вважає, що Мілош уперто прагнув відродження віри у приховану й розумну структуру реальності, хотів висловити здивування «буттям тут» в одному неосяжному реченні, в якому водночас з’явилися б зернистість і запах шкіри, цілий вміст пам’яті, уся згода або незгода на наше існування. Однак надію постійно підважують сумніви і навіть невіра [24].

Він спонукає трактувати образ як метонімію, алюзію до нескінченної кількості минулих і майбутніх  образів, відсилаючи її до повної колекції «моментів», до уявного минулого як до вічності. Поетична фотографія стає алегорією вічності. Ця концепція близька до релігійної віри в апокатастазис – апокаліптичне відродження всіх речей – наближається до пост платонівської гнози.

 За словами Н.Лисеко, Мілош хотів бути поетом виконаного ще в минулому столітті «мовного звороту», коли мова поезії стала автономною, мовою, яка говорить і, водночас, встановлює для себе умови мовлення, тобто стає своєю власною реальністю. Він хотів вірити у зв’язок мови та світу, пишучи зрозумілі вірші, які передавали важливі речі. Але те, що він знав про пастки мови і про прірву між мовою та буттям, спонукало його примиритися з поразкою: оскільки він прагнув того, що було не виражальним [12].

На думку А.Фюта, критики завжди вирізняли в його поезії інтелектуальну складову, нерідко підносячи її до рангу домінанти індивідуального стилю письменника. Мілошеві зусилля спрямовані на усунення стереотипних уявлень про світ, причому ця праця має стратегічний характер. Адже тільки таким чином можна реалізувати свій творчий виклик світові, наголосити на оригінальності, яка в щоденній дійсності рідко буває гідно оцінена [25].

З нашої ж  точки зору, головною рисою поетичного стилю Мілоша є його катастрофічні пророцтва, передбачення невтішного майбутнього. Також поет любив поексперементувати з формою вірша, римуванням, але часто обходився й без нього. Незважаючи, на відсутність рими,що також впливає на стилістичне та емоційне забарвлення, твори Мілоша звучать дуже милозвучно.

Н Лисенко особливості  поезії поета визначила так:

• Тематична розмаїтість;
• Інтелектуалізм ( надання мовленню ознак інтелектуальної бесіди);
• Моралізаторство ( ліричний суб’єкт часто в поезії Ч.Мілоша постає як мислитель, що займається питаннями та проблемами моралі, пропагує і вселяє в читача моральні засади з авторитарної позиції, намагаючись відновити світ цінностей європейської культури);
• Поетичний трактат ( роздуми над певною проблемою) та дискурс (що створюється на основі логічних правил та підтримується чітко упорядкованими аргументами і завершується висновком) є найчастішими формами вираження поетичного таланту автора;
• Діалогічність ( часте використання розмовної ситуації);
• Роздуми про естетику (зміст і форму творів мистецтва, особливо поезії);
• Висловлювання на тему культури і цивілізації;
• Діалог сучасності з історією;
• Посилання на знаки і символи культури, особливо біблійного походження (наприклад, Бог, Апокаліпсис);
• Уподібнення поезії до прози;
• Послідовність образів;
• Катастрофізм ( відображення песимістичного ставлення до життя, підтримка ідеї про неминучу загибель світу, криза культури і всіх систем цінностей, відсутність перспектив на майбутнє) [12].

Усі свої почуття  та роздуми, переживання і фантазії  поет доносить до читача за допомогою  метафоризації художнього тексту, яка  надає його віршам незвичного емоційного забарвлення і заставляє читача ще більше переживати, та проходити  життєвий шлях разом з  ліричним героєм, наштовхує на роздуми про сенс життя, про кохання та смерть, нагадує, що вічного у сучасному світі немає нічого, що час швидкоплинний та невблаганний.

За словами  М.Залеського, метафору Мілош використовує як «найкоротший і нетривіальний шлях до істини, бо вона, вихоплюючи і синтезуючи за асоціаціями певні ознаки, переводить світ предметів з усталеної таксономії на вищий щабель пізнання — у світ смислів» [34].

Отже, Чеслав Мілош  у світі поезії заявив про себе як про індивідуальність, чиї стиль та манера написання не схожі на інші. Він з особливою увагою ставиться до стилістичних прийомів, текст вірша з одного боку наповнює глибокою філософічністю,а з іншого – ясністю і простотою, звертається до історії та релігії.

1.2. Проблематика  творів

Важко не помітити багатства та розмаху просторового бачення в поезії Чеслава Мілоша. Поряд із литовськими краєвидами образи центральноєвропейської рівнини, Варшава під час війни зі своїм гетто, долина Везери, бретонські кліфи, пуща над берегами Потомаку, вулиці Парижа, скелясті пустелі та сади Каліфорнії. Цей часопростір розтягається і ширше, і глибше, ніж діапазон досвіду одного людського життя.

Він прагнув говорити за «замовклих назавжди», оскільки те, що не згадано, не омовлено, не проговорено, не описано, зникає без сліду. Чеслав Мілош переймався протистоянням людини хаосу, її, здавалося б, безнадійним спротивом злу, відокремленням нею дійсності від ілюзії, відділенням істини від облуди, розрізненням досконалого та потворного.

На ранньому етапі творчості автор звертався до проблем людства з іскринками легкого гумору, самоіронії, але з роками, зрозумівши всю трагедійність, приреченість людського життя у його творчості все більше почали переважати апокаліптичні нотки песимізму.

Як людина віруюча, Мілош виходив з невідворотного трагізму життя. У нього в свідомості був завжди присутній горизонт трагедії, катастрофи. Недаремно поетична група, до якої належав поет в молоді роки, в польській літературі отримала назву «катастрофістів» [Див. 36].

Дослідивши  поезію Чеслава Мілоша, ми визначили, що у своїх віршах він постійно повертається до рідних країв, малюючи портрети людей із тамтешніх околиць, роблячи нариси забутих краєвидів, старанно фіксуючи місцеві забобони та звичаї. Тому особливо важливе місце у його поезії посідають: «Місто без назви» – про Вільно його молодості, «Литва 52 роки потому», де він розповів про свої відвідини рідного краю, та «В Шетейнях» – ліричне відтворення часу раннього дитинства. Буколічна Польща постає в Мілоша богинею, яка потребує жертвоприношень, служіння та посередників, а ними є поети-романтики, як Адам Міцкевич або Юліуш Словацький .

Поезія Мілоша вібрує між гострими протилежностями добра і зла, глибоко занурена в авторське «я», невід’ємне від проблем своєї доби. Вона приваблює своїми двома тематичними й емоційними полюсами: один із них – захоплення красою життя; другий – це жахіття зла та страждання.

Мілош був чутливою мембраною свого часу й зумів сформулювати ті наріжні дилеми, які й сьогодні бентежать інтелектуалів планети і завтра чи за 50 років будуть предметом їхніх розмислів. Один із найбільших літературних майстрів свого часу, він захоплює енергією письма, інтелектуальною віртуозністю, глибиною філософської рефлексії.

Отже, у рядках Мілошевих поезій присутня трагедія Людини, яка стоїть перед лицем Вічності. Поет дуже тонко відчував дійсність. Автор часто використовував природу, як резонанс для власних почуттів.

Сам автор подає  таку характеристику своїй творчості: «Записи моїх почуттів, що живу, дихаю. Чим були мої вірші – виходить, що гімнами вдячності. A водночас усвідомлював нещастя, рани. І нічого не було в мені спонтанного, а все під контролем волі»[33].

РОЗДІЛ 2. МЕТАФОРА В ПОЕЗІЇ ЧЕСЛАВА МІЛОША

2.1. Поняття  метафори у мовознавстві

2.1.1. Види метафор

Метафора є стилістичним засобом, який базується на принципі схожості двох об’єктів. Іншими словами, метафора – це перенесення певних якостей чи властивостей з одного предмета на інший.

 Чим більша розбіжність  між об'єктами, тим більш непередбачуванішою  і експресивнішою є метафора.

Виникає метафора майже завжди як засіб характеризації якогось предмета — виділення і підкреслення його статичної чи динамічної ознаки.

За визначенням Н.Д.Артюнової, в утворенні та аналізі метафори беруть участь чотири компоненти. Це - основні та допоміжні суб'єкти метафори, до яких застосовуються парні терміни (буквальна рамка і метафоричний фокус, тема і «контейнер», референт і корелят) та співвідносні властивості кожного об'єкта та класу об'єктів. Ці компоненти не повністю представлені в структурі метафори, зокрема непозначеними залишаються властивості основного суб'єкта метафори, що складають її семантику. У зв'язку з цим метафора допускає різні тлумачення. Значення метафори формується ознаками названого класу об'єктів (або їх аналогами), сумісними з суб'єктом метафори [1].

На думку Н.А.Купиної, метафора розкриває багато аспектів, тому вона становить предмет вивчення цілої низки галузей знань та розділів лінгвістики. Як певний вид тропів метафора вивчається в поетиці (стилістиці, риториці, естетиці). Як джерело нових значень слів метафора вивчається в лексикології, як особливий вид мовленнєвого використання - у прагматиці, як асоціативний механізм і об'єкт інтерпретації та сприйняття мовлення - в психолінгвістиці та психології. Метафора вивчається як спосіб мислення та пізнання дійсності в логіці, психології та когнітивній психології. Найповніше метафора вивчена в лексикології. Обидва основних типи повнозначних слів - назви предметів і позначення ознак - здатні до метафоризації значення. Серед назв це, перш за все, конкретні іменники - назви природних родів, реалій та їх частин, а також назви реляційного значення, що створюють метафоричні перифрази. Серед означальних слів - це прикметники, що позначають фізичні якості, описові дієслова. Іноді метафора породжена аналогією між цілими ситуаціями [11].

В сучасній мовознавчій  науці яскраво проявляється тенденція  використовувати метафору в різних напрямах: семіотиці, психолінгвістиці, соціолінгвістиці, когнітивному мовознавстві, структурній лінгвістиці і, звичайно, стилістиці .

В.Телія стверджує, що «для когнітивного напряму сучасної мовознавчої науки характерне розуміння метафори не лише як лінгвістичний, а як ментальний факт, що концептуалізує нашу картину світу» [19;14]. Особливо цікавим в цьому аспекті є підхід до метафори, що його запропонували в 80-х роках Дж. Лакофф і М.Джонсон у своїй знаменитій монографії "Метафори, якими живемо". Він отримав назву концептуального аналізу. Основні положення цього підходу полягають у тому, що метафора відноситься не до рівня мовної техніки, а до рівня мислення і діяльності. Людський досвід виступає основою для творення метафоричних концептів. Суть метафори полягає в розумінні і досвідному переживанні одного роду речей в термінах іншого.

  У полі зору лінгвістів поряд із рутинними (мовними) й індивідуальними (художніми) перебувають так звані ядерні (кореневі, базові, фундаментальні, архетипні) метафори, які розщеплюються і за аналогією і асоціаціями між різними групами понять творять дрібніші метафори і різновиди метафор. Семантичне поле метафори тісно пов’язане з національно маркованими образними картинами світу, онтологічними моделями світу.

  Метафора в лінгвістичних  працях є дієвою когнітивною  моделлю. Вона здатна висвітлювати  і затемнювати різні сторони  об’єкта, вона складна і багатогранна, допомагає виявити не тільки універсальні, а й національні аспекти мислення.

Г.О.Винокур метафору в художньому мовленні поділяє на індивідуально-авторську (є найулюбленішим і найпоширенішим засобом в творчому арсеналі автора), метафору-символ (повне сприйняття символу потребує духовної напруги реципієнта, іноді для розуміння розгорнутого значення метафори-символа необхідно знати зміст всієї книги) і фразеологічну метафору [4].

На думку  постмодерного філософа і літературознавця Ж. Дерріди, метафора сама є філософським концептом, що діє в самій системі протиставлень (сутність проти випадковості, властиве проти невластивого, осмислювань проти чуттєвого) [Див. 37].

Дослідивши поняття метафори, ми дійшли висновку, що метафора в художньому тексті несе великий заряд суб’єктивного сприйняття, індивідуального світовідчуття, особистої системи цінностей митця.

За словами В.Вовка, метафора може бути виражена будь-якою частиною мови. Для утворення метафори необхідний контекст, в якому члени виступають в одному предметно-логічному значенні та уточнюють те слово, яке несе подвійне значення, тобто метафору [5;50].

Існує Безліч класифікації метафор. О.О.Потебня подає таку класифікацію:

• За граматичним вираженням метафор серед них виділяють кілька типів:

• Субстантивні (одночленні, двочленні, тричленні) ( „Czerwone skrzydło wstawało,..” вірш «Spotkanie»; „Wybierając się na ... wyprawę do krain intelektu” вірш «Wy, pokonani »);
• Атрибутивні (“Fioletowo-czarna ziemia warzywnych ogrodów…” поезія «Rozmowa z Jeanne»);
• Дієслівні ( „Morze będzie jak dzisiaj oddychać głębinowow.” );
• Комбіновані ( „należy zamknąć wszystkie tamy na rzece żalu,” вірш «Tabu»);

• За способами впливу на адресата метафори поділяються на:

• Епіфори (основною є експресивна функція (апеляція до уяви));
• Діафори (основною є сугестивна (апеляція до інтуїції));

• За когнітивною функцією метафори поділяються на:

• другорядні (побічні) ( визначають уявлення про конкретний об'єкт або окрему категорію об'єктів);
• базисні (ключові) ( визначають спосіб мислення про світ або його фундаментальну частину) [17].

В залежності від  особливостей семантики, розрізняють стерту та оригінальну метафори.

Для уточнення  функцій метафор у ліриці Чеслава  Мілоша ми користуємося класифікацією  Х. Ортеги-і-Гассета:

• Абсолютна метафора – це коли немає зв’язку між предметом і метафорою ( “bo dom nasz jest otwarty, we drzwiach nie ma klucza a niewidzialni goście wchodzą i wychodzą” вірш «Ars poetica?», мається на увазі душа людини, її внутрішній світ );
• Активна або жива метафора – вона широко використовується в поезії та виступах, щоби спонукати слухача уважно слухати. Якщо слова не співпадають за своїм значенням, ви напружуєте своє мислення для того, щоб зрозуміти їх. Переважна більшість метафор є активними;
• Мертва метафора – “мертва” в тому значенні, що вона більше “не працює” як метафора, а стає простим словом із елементарним функціональним значенням ( “... ginie obolała pamięć” з поезії «Udane życie»);
• Прихована метафора – це та, де предмет повністю неописаний, проте здогадки про нього виникають із контексту речення ( “Ciężka tkanina haftowana w gwiazdy i zwierzęta,..” з поезії «O aniołach», де автор має на увазі нічне небо );
• Проста метафора – це метафора, в якій є певний зв’язок між предметом та метафоричним засобом вираження та поширення думки ( “Gasną sine oka telewizji.” вірш «Bieg», „Duch pustki” «Pokusa» );
• Складна метафора трапляється тоді, коли проста метафора базується на другорядному метафоричному елементі. Складна метафора із додатковим значанням заставляє людей більше думати і вражає лінгвістичними здібностями авторів. Інколи така метафора викликає плутанину ( „Albo litery zlizywał buzujący płomień,...” поезія «Ale książki»);
• Розкрита метафора пояснюється самим автором на протязі тексту ( „Na ziarnku maku stoi mały dom,..” потім поет розтлумачує, що „Ziemia to ziarnko,..” вірш «Przypowieść o maku») [16].

Також виокремлюють метефору-символ (kret-strażnik у вірші «Biedny chrześcijanin patrzy na Getto»), персоніфікацію як окремий вид метафори („Ale książki będą na półkach, prawdziwe istoty...” вірш «Ale książki»), метафоричний епітет („syntetyczne miasto” «Zanurzeni») та метафоричне порiвняння ( „Ziemia to ziarnko - naprawdę nie więcej” «Przypowieść o maku»).

Отже, розглянувши класифікації метафор, ми дійшли висновку, що нині в лінгвостилістиці відома низка типології метафор:

• за морфологічним виявом головного компонента метафори поділяють на: іменникові, прикметникові, дієслівні (Л. Андрієнко, М.Варламов, Г.Гасанова, І.Нечитайло та ін..);
• за структурою: прості (однокомпонентні), складні (багатокомпонентні) (Н. Арутюнова, Н.Варич, Є.Ільїна, Л.Кноріна, Л.Кравець, В.Миргородська та ін..);
• за функцією: порівняння, протиставлення, загадка, номінація, базисна метафора, приписування властивостей, відкриття (Н.Арутюнова, О. Балабан, А. Вежбицька, В.Петров, І.Степанченко);
• за належністю до систем мови і мовлення: узуальні (або стерті, мертві, згаслі, мовні), авторські (образні, оказіональні, мовленнєві) (В.Вовк, В.Гак, Т.Гончарова, В.Телія, А.Шамота);
• за семантикою: антропометафори (персоніфікація, прозопопея, уособлення), зоометафори, ботанометафори (або біометафори), метафори – опредмечування ознак, метафори – синестезії (сенсорні метафори) (Б.Болквадзе, О.Вербицька, Т.А.Єщенко, О.Потебня, О.Тимченко, А.Ткаченко);

Чеслав Мілош  у своїх працях найчастіше звертався  до персоніфікації та анімізації, метафор-символів та складних поширених метафор, які акивізували сприйняття адресата і прикрашали мовлення його віршів. 
2.1.2. Функції метафори

За словами  П.Дудика метафора подібно до епітета, а також порівняння, конкретизує уявлення читача про предмет, залучений із реальної дійсності в художній текст, вказує на його ознаку не в прямому смислі, прямо, безпосередньо, не називаючи її, а шляхом заміни словом, що містить у собі дану ознаку [6].

На нашу ж думку, метафора в поезії не стільки виокремлює певні особливості даного предмету, що значно розширює образ, але інколи і затирає його виразність. Вона може послужити своєрідним образом в мініатюрі і ключем до інакомовлення, в метафорі – символіка пізнаної і стисло закодованої в формі поетичної ідеї.

Ю.Тимошенко  у своїй статті про феномен  метафори виділяє три основні  її функції: естетичну, когнітивну та комунікативну. Ці три функції виявляються в усіх віршових текстах, але з різною мірою інтенсивності, що залежить від жанру та тематики тексту [20].