Метафора у поетичному мовленні Ліни Костенко

Міністерство  освіти і науки України

Кам’янець-Подільський  державний університет

імені Івана  Огієнка

Кафедра української  мови

Науковий  керівник –

викладач  Мужеловська Л.В.

 

 

 

 

 

Курсова робота

 

Метафора  у поетичному мовленні Ліни Костенко

 

 

 

 

 

 

Виконала:

студентка ІІ курсу (з.ф.н.)

Колісник  Алла Валентинівна

 

 

 

 

 

Кам’янець-Подільський,

2006

 

ВСТУП

 

Ліна  Василівна Костенко – видатна  українська поетеса нашого часу. Як відзначає Євген Гуцало, „Ліна  Костенко – глибоко сучасна, глибоко  українська поетеса, та навдивовижу  це не те, що не заважає, а, навпаки, допомагає  бути відкритою, як у космос український, так і в космос історії наших  народів, в космос загальнолюдської історії; і та історія в неї  – не скам’янілі чи спорохнявілі релікти, а живе дійство, яке начебто продовжує  звершуватися й сьогодні, все ще перебуває у творчому світі, й  так само часто певна подія  нинішнього дня в її сприйнятті та під її пером виглядає не локально й самодостатньо, не ізольовано, а  пропонується в єдиному потоці світової історії, сповнюється масштабності й значення історичного” [4, с.1]. Ці слова  Є.Гуцала влучно визначають масштаб  геніальної особистості нашої сучасниці, її художнього світу „в єдиному  потоці світової історії”.

Творчість Ліни Костенко завжди привертала увагу  багатьох дослідників – літературознавців (див. Краснова 1995, Панченко 1998, Прісовський 1988, Коляда1996, Майкл М.Найдан 1994, Антоненко-Давидович 1962, інші), які відзначають надзвичайну  образність її поезій, тонке відчуття сенсу слова, особливість мовної системи поетеси і наголошують  на необхідності ґрунтовних досліджень її творчості в мовознавчому аспекті. Серед мовознавчих праць, присвячених  вивченню творчості Л.Костенко виділяються  роботи етимологічного (Іванова 1991,1992), морфологічного (Дзюбак 1997,Семененко 1998) та ономастичного (Мельник 1998, Карпенко 1991,1992) напрямків.

Поезія  Ліни Костенко глибоко метафорична, що дає можливість нам відчути  корозію душі героя. Пейзажна лірика української письменниці – це своєрідна мистецька концепція  українського пантеїзму. Художниця-поетеса  створює свій світ гармонійних взаємин усього живого з усім, налагоджує емоційний контакт з навколишнім. Слово поетеси пронизане непозірною турботою про долю всього живого, активним творчим прагненням захистити й зберегти духовні цінності, котрі роблять людину людиною.

Вивчення  метафори у функціональній ролі показника  ідіостилю письменника, поетичного угрупування, мистецького стилю  чи літературного покоління належить до числа дискусійних питань сучасної лінгвістики. Метафорична лексика, як компонент мовної системи, підпорядковується  закономірностям мови, а за своїми специфічними ознаками має ряд особливостей. Особливості цього шару лексики  розглядають в своїх працях Т.Єщенко, Н.Варич, Л.Пустовіт, Н.Пащенко, Н.Лисенко, Л.Кравець, Т.Матвеєва, І.Нечитайло, І.Олійник, Л.Ставицька, Г.Сюта, Л.андрієнко тощо, і розкриваються вони в тексті, в мовленні. Специфіка художнього мовлення пов’язується з актуалізацією  естетичної функції мовних одиниць, що розуміється як "таке використання мови (чи її одиниць) у художньо-образному  мовленнєвому акті, яке приводить  у рух відповідні потенційні її властивості  не лише у комунікативно-пізнавальному  напрямку, але й оцінно- чуттєвому, інакомовному, умовно-асоціативному, зображально-виражальному, щоб виявити настроєве, потаємно-суб’єктивне, уподобане" [1, с.150-157].

Отже, метафорою  будемо називати слово, значення якого  переноситься на найменування іншого предмета, пов’язаного з предметом  на який звичайно вказує це слово, рисам  подібності. Наприклад, у рядках вірша  Є.Маланюка „Вічне”: „Досі сниться  метелиця маю, // Завірюха херсонських  вишень...” – метафорами будуть виступати  слова „метелиця” „та завірюха”, оскільки в даному контексті вони вживаються не в прямому своєму значенні, коли вказують на ті атмосферні явища, якими супроводжується прихід зими, а в переносному – для підкреслення й посилення того враження, яке справляє цвітіння вишень. Рясний, сліпучо-білий цвіт, що так густо осипає вишні в період їх цвітіння, дійсно нагадує снігову кружіль, а ідеально-білий цвіт вишневих пелюсток може асоціюватися з білизною снігових крижинок. Метафора, подібно до епітета та порівняння, ставить за мету конкретизувати уявлення про предмет, про який ідеться шляхом вказівки на певну його ознаку, що висувається на перший план, але, на відміну від епітета й порівняння, метафора вказує на цю ознак не в прямій формі, не безпосередньо її називаючи, а шляхом заміни її словом, що містить у собі дану ознаку. Тому метафору часто називають прихованим або скороченим (згорнутим) порівнянням, тобто порівнянням, в якому не виокремлюється ознака, за котрою відбувається зіставлення двох предметів (tertium comparationis). Естетичний ефект метафори побудований на певній загадковості предмета, про який ідеться, з чим, зокрема, пов’язане широке вживання метафор у жанрі загадки. Механізми естетичної дії метафори Ф.Ґарсіа Лорка, наприклад, пояснював так: „Для того, щоб вдихнути життя в метафору, потрібно, щоб метафора мала форму та радіус дії, – ядро в центрі та перспективу навколо нього. Це ядро розкривається як квітка, нібито незнайома, але ми швидко впізнаємо її аромат, а в кольоровому сяйві, яке вона випромінює, нам бачиться його ім’я, тобто метафор змальовує нам предмет як квітку, нібито не знайому”, ми впізнаємо його не відразу (автоматично ідентифікуючи його в нашій пам’яті), а поступово – у „кольоровому сяйві”, яке породжує відчуття подоби. Тим самим метафора немовби оновлює предмет, „демонструє його в незвичному ракурсі” [6, с.214].

Метафора  – один з найуживаніших тропів. „Метафоричне слово завжди чарівніше  і красивіше, ніж слово у прямому  значенні”, писав автор київської  поетики „Lyra” (1696 р.). „Матір’ю поезії” назвав її С.Тезаур. Вважається, що першим метафору як спеціальний риторичний прийом використав „батько красномовства”, знаменитий афінський оратор Ісократ у творі „Еварог”. у Римі в широкий вжиток її вводить Цицерон, який зауважував, що „немає тропа більш квітчастого в окремих словах і такого, який би вносив у мову більше світла, ніж метафора”. Аристотель визначав метафору як перенесення імен з одного об’єкта, позначуваного цим іменем, на якийсь інший об’єкт. „Складати гарні метафори, – писав він, – значить помічати подібність”. Теоретик літератури Києво-Могилянської академії М.Довгалевський визначав функції метафори як: 1) найменування деяких предметів, які не мають власної назви, 2) підсилення значення сказаного, 3) засобу для досягнення естетичного враження. Дійсно, метафори використовуються не тільки в поезії. Метафора часто вживається й для позначення тих предметів та явищ, для яких ще не підібрано власних найменувань. Так, відкриття нових явищ породило метафори „магнітне поле” та „звукова хвиля”, які були утворені шляхом перенесення значення узвичаєних слів „поле” та „хвиля” за ознакою певної подібності на найменування невидимих мікропроцесів. У нашому побуті широко вживані такі метафори, як „ніжка стола”, „ручка чайника” та ін. Подібні метафори називаються стертими, оскільки переносність їхнього значення стала настільки узвичаєною внаслідок їх загальновживаності, що майже не відчувається. На відміну від інших, поетичні метафори – це метафори, в яких переносність значення сприймається як несподіванка, як новизна, внаслідок чого поетична, індивідуально-авторська метафора набуває ознак контекстуального неологізму [6, с.215].

Залежно від особливостей співвідношення зіставлюваних  предметів виділяють чотири типи метафор, побудованих на:

1) заміщені живого живим, наприклад: „Тривого моя! Катерино! Ходім” (М.Вінграновський);

2) заміщенні неживого неживим, наприклад: „тріумфальна висота” (І.Калинець); „Слово моє, сило моя, славо, // сльозо моя, гніванню ти мій” (М.ВІнграновський); „Зерна роси” (М.Шолохов);

3) заміщенні неживого живим. Даний тип метафори називається уособленням, або прозопопеєю, або ще персоніфікацією, наприклад: „Цей ліс живий. У нього добрі очі. // Шумлять вітри у нього в голові” (Л.Костенко);

4) заміщення живого неживим, наприклад: „Дівчатко – клинчатко, злотава струна” (С.Телюнюк).

Можливі й різні форми граматичного вираження  метафори. Найчастіше вона виражається  дієсловом та його формами або  ж прикметником (метафоричний епітет), внаслідок чого, зокрема, метафора виражена іменником, сприймається дещо свіжіше. Як і епітет та порівняння, метафора не лише конкретизує уявлення про  предмет, а й виражає відповідне емоційне ставлення до нього мовця (прозаїка або поета). Як влучно (метафорично) зауважує М.Панов, метафори, як і порівняння, бувають або ж світлі, або взяті  з „пітьми”. „Якщо бажаєш подати що-небудь у гарному світлі, –  наголошував ще Аристотель, – слід запозичувати метафору від предмета найкращого в цьому роді речей; якщо ж бажаєш виставити що-небудь у  дурному світлі, то слід запозичувати від гірших речей” [цит. за: 6, с.214]. Наприклад, метафоричне зіставлення слова  та зброї у вірші Лесі Українки „Слово, чому не твердая криця...”: „Вигострю, виточу зброю іскристу, // Скільки  достане снаги мені й хисту, // Потім її почеплю при стіні // Іншим  на втіху, на смуток мені. // Слово, моя  ти єдиная зброє, // Ми не повинні загинуть обоє! // Може, в руках невідомих  братів // Станеш ти кращим мечем на катів” – служить меті емоційного піднесення значущості „слова”. Навпаки, через метафоричне зіставлення  екіпажа, на якому приїздить до міста  героїня поеми „Мертві душі”  поміщиця Коробочка, з гарбузом, значення першого суттєво знижується й постає в іронічному світлі: „… в отдаленных улицах и закоулках города дребезжал весьма странный экипаж, наводивший недоумение на счет своего названия. Он не был похож ни на тарантас, ни на коляску, ни на бричку, а был скорее похож на толстощекий выпуклый арбуз, поставленный на колеса”.

Яскрава метафорична мова поетичного світу  самобутньої української письменниці, що відбиває не тільки філософські, літературно-мистецькі, а й мовні шукання ХХ століття і значною мірою впливає на наступний розвиток літературної мови та стимулює подальші уваги до рідного  слова, ще не знайшла належного висвітлення  в мовознавчих дослідженнях. Хоча метафори, безперечно, належать до виразового фонду лексики, але морфологічний  та функціональний аспекти метафоричного  простору творчості Ліни Костенко практично  не вивчені (на відміну від антропонімічних  та топонімічних одиниць). Тому обрана тема курсової роботи, яка дозволяє проникнути в лабораторію поетичної  мови Л.Костенко, увести її в контекст об’єктивного процесу розвитку мови поезії ХХ століття, є актуальною.

Наукова новизна та нетрадиційні сить нашого дослідження полягає в різнобічному вивченні метафоричних образів художнього мовлення поезії Ліни Костенко, одночасному поєднанні морфологічного, когнітивного та стилістично-функціонального підходів. Система метафор поетичної творчості української письменниці в українській лінгвістиці студіюється вперше.

Фактичним матеріалом дослідження стали поетичні текстові фрагменти, які містять метафоричні одиниці (близько 100 метафор). Нами було опрацьовано збірку поетеси „Сад нетанучих скульптур”. Л.В.Щерба вказував: „Лінгвісти мають сенс, коли, шукаючи норму даної мови, звертаються до творів хороших письменників, які явно володіють на максимальному рівні „чуттям мови” [25, с.28].

Мета нашої роботи полягає в тому, щоб дослідити морфологічні та стилістично-функціональні можливості метафоричної лексики у творчості Л.Костенко. Досягнення цієї мети передбачає виконання таких завдань: зібрати та розкласифікувати зібрані нами метафори, розподілити їх за частотністю морфологічного вираження та виявити стилістичне функціонування метафоричних структур у тексті.

Структура роботи. Курсова робота складається зі вступу, двох розділів („Морфологічне вираження метафор” та „Стилістичне функціонування метафор”) та висновків.

 

МОРФОЛОГІЧНЕ ВИРАЖЕННЯ  МЕТАФОР

метафора морфологічна лексика  творчість костенко

Дослідження граматичної структури метафори передбачає, по-перше, якими частинами  мови вона може виражатися і, по-друге, якими способами розгортається  й ускладнюється метафоричний образ. Власне, в другому аспекті йде  мова про різні ступені ускладнення  метафоричного образу. В залежності від того, які семантичні відношення обумовлюються метафоричними конструкціями, які компоненти, крім метафоризованого й метафоризуючого, виокремлюються, можна говорити про різноманітні структурні типи метафор, тобто про  прості, ускладнені та складні.

Насамперед  ми розглянемо за допомогою яких частин мови можуть виражатися метафори. Як зазначалося  вище, форми граматичного вираження  метафори можуть бути різноманітними. Найчастіше вона виражається дієсловом  та його формами або ж прикметником (метафоричний епітет), внаслідок чого, зокрема, метафора виражена іменником, сприймається дещо свіжіше. Таку ж частотність  ми споглядаємо і в творчості  Ліни Костенко.

Більша  продуктивність дієслова в процесі  метафоризації пояснюється саме природою тієї частини мови, яка  має чимало синонімічних форм, що представлені категоріями виду, часу, особи, стану. Причому, семантика дієслова відрізняється  абстрактністю, що дає більші можливості для узагальнення характеру дії, перенесення його на інші предмети і явища.

Дієслівні ознаки відкривають невичерпні можливості для виникнення найбільш різноманітних  семантичних відношень. Що стосується поезії, то в цьому жанрі, за влучним  виразом В.Русанівського, „метафоричний  образ, побудований на дієсловах, виступає як спосіб подвоєного бачення світу: реальне представляється на фоні фантастичного, створеного уявою поета” [18, с.11].

У чималій  кількості прикладів із творчості  української поетеси Ліни Костенко розкривається процес метафоризації  тематичних груп дієслів, що позначають внутрішній світ людини, фізичні дії, а також багато інших аспектів руху чи стану атрибутів реальної дійсності. Найбільш поширеними є метафори, що відображають внутрішній світ людини. Переважно це словосполучення (як прислівні, так і не прислівні) типу „дієслово + іменник”. Так, наприклад:

 

Очима ти сказав мені: люблю.

Душа складала свій тяжкий екзамен.

(„Очима  ти сказав мені...”)

Душа задивиться в туман

і марить обрисами літа.

(„Марнували  літечко, марнували”)

Моє нечуване терпіння

і ще ніхто не переміг...

(„Акварелі  дитинства”)

Життя ішло, минуло той перон.

Гукала  тиша рупором вокзальним.

(„Очима  ти сказав мені...”)

 

Метафори  такого типу формують загально мовні, традиційні поетичні метафори.

Метафоричні словосполучення, компонентами яких виступають дієслова зі значенням „хвилювання  або переживання будь-яких почуттів, стану” найчастіше є традиційними поетичними й індивідуально-авторськими  метафорами. Психічний стан людини передається метафорами, в яких використовується семантика дієслів мовлення, пов’язаних зі звуковими асоціаціями, напр:

 

Нічого, каже, і на тому світі

душа козацьким сміхом засміється,

а вороги хай думають, що грім.

(„Дума  про трьох братів неазовських”)

Життя ішло, минуло той перон.

Гукала тиша рупором вокзальним.

(„Очима  ти сказав мені...”)

Цікавим є ще один приклад Ліни Костенко:

То він  як пригадає тих драгунів,

котрі од нас у розтіч дременули,

та що як скаже! – двиготять кайдани од реготу.

(„Дума  про трьох братів неазовських”)

 

Хоча  тут і змальовується фізична  дія предмету (об’єкта), але насправді  письменниця описала психічний  стан полонених, які так сильно сміялися, що навіть „двиготіли кайдани од реготу”. Подібним також є приклад „...Гукала тиша рупором вокзальним”, де описується не фізична дія навколишнього  середовища, а стан головного героя, – в його душі „гукала тиша”.

Найбільшу групу індивідуально-авторських метафоричних структур метафоричних структур типу „дієслово + іменник” представляють  ті, в яких зображуються явища природи. Це приклади такого типу:

 

І засміялась провесінь: Пора! –

За Чорним Шляхом, за Великим Лугом.

(„І засміялась  провесінь”)

Світали ночі, вечоріли дні.

Не раз хитнула доля терезами.

(„Очима  ти сказав мені...”)

Уже й зникало сонце за горбами –

Сад шепотів пошерхлими губами.

(„Виходжу  в сад...”)

Сьогодні сніг іти вже поривавсь.

Сьогодні осінь похлинулась димом.

(„Хай  буде легко дотиком пера”)

Стояла  груша, зеленів лісочок.

Стояло небо, дивне і сумне.

(„Стояла  груша, зеленів лісочок”)

На конвертики хат

літо клеїть віконця, як марки.

(„На  конвертики хат”)

...От  ми йдемо. Йдемо удвох із  ним.

Шепоче ліс: – Жива із кам’яним!

– Диви, дивá! – дивується трава. –

Він кам’яний, а з ним іде жива

(„Ой  ні, ще рано думати про все”)

„Із города Азова не великії тумани вставали,

Три брати  рідненькі із города Азова

із тяжкої неволі утікали.

(„Дума  про трьох братів неазовських”)

 

Процес  збагачення й оновлення в поезії лексико-семантичної структури традиційних  метафор можна прослідкувати  на прикладах словосполучень з наявністю  дієслів, що позначають рух – йти, пориватись, проходити, повзти:

 

Гроза проходила десь поруч.

Було  то блискавка, то грім.

(„Гроза  проходила десь поруч”)

Сьогодні сніг іти вже поривавсь.

Сьогодні  осінь похлинулась димом.

(„Виходжу  в сад...”)

Суха, порепана дорога повзе,

як спраглий крокодил.

(Акварелі  дитинства)

Над світом білим, світом білим хтось всі  спіралі перегрів

А хмари бігли, хмари бігли і спотикалися об грім.

(„Гроза  проходила десь поруч”)

 

Узагальнююче  значення таких дієслів – переміщення  в просторі, рух. Вони вживаються для  характеристики переміщення предметів, змін у часі, відображення психічних  процесів.

Аналіз  багаточленних словосполучень типу „дієслово + іменник” переконує в  тому, що для визначення лексико-семантичної  структури метафори важливі перш за все семантичні процеси. Постійною  структурною характеристикою метафори є взаємодія двох значень однієї і тієї ж словникової одиниці  в поетичному мінімальному чи максимальному  контексті. Ця особливість структури  може проявлятися по-різному, в залежності від типів і видів метафор.

Метафоричні словосполучення, що складаються з  двох іменників, створюють генитивну  конструкцію, в якій метафори зоване слово, як правило, виступає в формі залежного родового відмінка. В сучасній поезії генитивні метафори різняться великою тематичною розмаїтістю і функціональною багатоплановістю. Дуже часто вони служать назвами окремих збірників і циклів, наприклад, книги М.Рильського „В затінку жайворонка”, В.Сосюри „Весни дихання”, А.Малишка „Полудень віку”, І.Драча „Протуберанці серця”, В.Бичка „Колір часу”, В.Коротича „Запах неба”, вірші Л.Костенко „На конвертики хат”, „Пелюстки старовинного романсу”, „Акварелі дитинства”, „Двори стоять у хуртовині айстр” та ін. [17, с.12].

Семантичне  ядро мінімального генитивного словосполучення  має тенденцію розширятися або  уточнятися за рахунок залежних прикметників, наприклад:

 

Усмішкою дитячої фортуни

було  для нас потрапити в той  дім.

(„Старий  годинникар”)

 

У цьому  прикладі прикметник уточнює якісну ознаку метафоризованого іменника, виступаючи відносно нього в ролі метафоризуючого. Таким чином, іменник усмішкою, сполучаючись з поняттями дитячої і фортуни, піддається подвійній метафоризації. Подібним є ще один приклад Ліни Костенко:

 

Великі  зорі в пам’яті планети

Холодні пахощі первісних печер...

(„Летючі  катрени”)

 

Означальна  функція іменника в генитивних конструкціях розкриває можливості в передачі найбільш різноманітних переносних значень слів. Генитивні словосполучення  є концентрованою формою вираження  ознак предмета, явища, які зіставляються  з іншими предметами, явищ. При цьому  особлива роль належить метафоризуючому  іменнику, що відрізняється семантичною  багатоплановістю і в той самий  час конкретністю. Розглянемо деякі  строфи з поезій Ліни Костенко:

 

Голос криниці, чого ж ти замовк?

Руки шовковиць, чого ж ви заклякли?

(„Затінок, сутінок, день золотий”)

Двори стоять у хуртовині айстр.

Яка рожева й синя хуртовина!

(„Двори  стоять у хуртовині айстр”)

Душа  задивиться в туман

і марить обрисами літа.

(„Марнували  літечко, марнували”)

... і золотаве  звечоріння

в зелених кучерях сосни.

(„Акварелі  дитинства”)

На конвертики хат

літо  клеїть віконця, як марки.

(„На  конвертики хат”)

Смуток  нащадків – як танець бджоли,

танець бджоли до безсмертного поля.

(„Затінок, сутінок, день золотий”)

Великі  зорі в пам’яті планети

Холодні пащі первісних печер...

(„Летючі  катрени”)

Так це ж  не всі. Все військо і не знало.

Та ще й вночі. Це купка тих старшин.

(„Дума  про трьох братів неазовських”)

 

Аналіз  метафор – генетичних конструкцій  показує, що вони функціонують в контекстах, як поширені, емоційно навантажені  назви предметів, ситуацій, ознак, протиставлюваних логічно-понятійним структурам. Метафора виступає другою назвою певного предмета, явища, події. При цьому нове найменування завжди припускає елемент зіставлення, відображає процес перенесення ознак. В цьому процесі актуалізуються або первинні, або вторинні значення слів – компонентів словосполучення.

Генитивні конструкції з метафоричним значенням  – розповсюджене явище в сучасній поезії. В торах майстрів художнього слова вони відзначаються новизною й оригінальністю, у них відображається уміння переосмислювати явища навколишнього  середовища і цим сприяти естетичному  збагаченню поетичного мовлення [17, с.15].

Розглянемо  способи метафоризації ознак, виражених  формою прикметника. Прикметникові  порівняно з іншими частинами  мови властиво перш за все визначити  той чи інший предмет, явище, називаючи  якісні ознаки. В метафоричному словосполученні  прикметник виконує функцію метафоризуючого  компонента, підпорядкованого логічним валентним зв’язкам іменника і який в залежності від цього компонента змінює свою семантику, наприклад:

 

Виходжу в сад, він чорний і худий,

йому  вже ані яблучко не сниться.

(„Виходжу  в сад...”)

 

Прикметники чорний і худий передають семантичні відтінки таких ознак, як зів’ялий, мертвий. Переносне використання прикметників у вище наведеній строфі сприяє тому, що якісна ознака сприймається в багатьох аспектах, поглиблюючи асоціативні зв’язки слова – носія ознаки.

Джерелом  метафоризації прикметника виступають поняття фізичних ознак предмета, явищ, особливості психічних процесів:

 

Смуток  нащадків – як танець бджоли,

танець  бджоли до безсмертного поля.

(„Затінок, сутінок, день золотий”)

... то  раптом ця осіння хуртовина

***

Двори стоять у хуртовині айстр.

Яка сумна й красива хуртовина.

(„Двори  стоять у хуртовині айстр”)

Марнували літечко, марнували.

А тепер осінні вже карнавали.

(„Марнували  літечко, марнували”)

Якісь красуні, всупереч вікам,

до нього  йшли по місячній доріжці.

(„Пелюстки  старовинного романсу”)

Стояла  груша, зеленів лісочок.

Стояло небо, дивне і сумне.

У груші  був тоненький голосочок,

вона  в дитинство кликала мене.

(„Стояла  груша, зеленів лісочок”)

Моє нечуване терпіння

іще ніхто  не переміг...

(„Акварелі  дитинства”)

Біднесенький мій ліс,

він зовсім задубів!

(„Біднесенький  мій ліс...”)

І наче склом затовчений туман,

упала перша  паморозь на віти...

(„Біднесенький  мій ліс...”)

Їй сняться  хмари і липневі грози,

чиясь душа прозора при свічі.

(„Дзвенять  у відрах крижані кружальця”)

Усе життя  на рівні витривань

А час – він мудрий фікції скасує

(„Летючі  катрени”)

 

Використовуючи  народнопісенні традиції при створенні  метафоричного образу, поети часто  використовують прикметник чорноокий:

 

Там повен  двір любистку,

цвітуть такі жоржини,

і вишні чорноокі стоять до холодів.

(„Українське  альфреско”)

 

Метафори  подібного типу, активізуючи зорові відчуття, часто зустрічаються в  поезії.

Використання  прикметників на позначення кольору  – характерна особливість сучасної поезії. По-різному трансформується  колір в лексико-семантичній структурі  метафоричних образів. Семантика колірних понять білий, чорний, рожевий, синій  розкривають себе в усій системі  художньо-образотворчих засобів. Кожен  поет має свою гамму кольорів, своє улюблене коло понять, що асоціюються  з певним кольором. Ліна Костенко полюбляє контраст – протиставляти кольори:

 

Цей білий світ – березова кора,

по чорних днях побілена десь звідтам.

(„Хай  буде легко. Дотиком пера”)

 

Чорний  колір має певне негативне  навантаження, він асоціюється з  чимось недобрим, зі смертю:

 

Виходжу в сад, він чорний і худий,

йому  вже ані яблучко не сниться.

(„Виходжу  в сад...”)

 

Аналізуючи  семантико-стилістичне навантаження прикметника золотий в поезії Ліни Костенко, потрібно відзначити перевагу не прямих асоціацій з кольором золота, а позначення загального позитивного емоційно-оцінного змісту, порівняймо:

 

Уже й  зникало сонце за горбами –

сад шепотів  пошерхлими губами

якісь прощальні золоті слова.

(„Виходжу  в сад...”)

... і золотаве звечоріння

в зелених  кучерях сосни.

(„Акварелі  дитинства”)

Дорога  і дорога лежить за гарбузами.

І хтось  до когось їде тим шляхом золотим.

(„Українське  альфреско”)

Вже листопад підкрався з-за дубів

і гай  знімає золоту перуку

(„Біднесенький  мій ліс...”)

 

Ознакою інтенсивних ліричних почуттів в  поезії Ліни Костенко відзначений рожевий  та синій колір. Вони зберігають свою позитивну значимість, піддаючись одночасно  семантичним змінам:

 

Двори стоять у хуртовині айстр.

Яка рожева й синя хуртовина!

(„Двори  стоять у хуртовині айстр”)

 

Розглянуті  способі метафоризації ознак  прикметника різноманітні. Однак  їх можна звести до двох основних: приписування предметові чи явищу невластивих  ознак і віднесення певної якості до сфери іншого виду відчуттів. Останній спосіб характерний в основному  для якісних прикметників. Порушення  традиційного семантичного зв’язку  між прикметником та іменником відбувається найчастіше завдяки відносним прикметникам.

Між цими двома способами метафоризації  ознак прикметника немає і  не може бути чіткої межі, оскільки ці ознаки часто зближуються. Уживаний в переносному значенні прикметник відривається від традиційного значення предмета і сполучається з іншим, стаючи його ознакою. Відбувається перехід  відносних прикметників у якісні. Семантичні процеси в сфері прикметників відображають подальший процес абстрагування  ознак, їх активну метафоризацію  [17, с.18].