Неокласична школа менеджменту

ВСТУП

Термін «менеджмент» (англ. management) має американське походження і не перекладається іншими мовами дослівно. Слово «менеджмент» є похідним від англійського to manage — «управляти».

Слова «менеджер» і «менеджмент» почали застосовуватися в англійській мові ще в минулому столітті. Однак лише у другій чверті ХХ ст. вони поступово починають набувати певного значення, відповідно до якого менеджером є людина, яка організує конкретну роботу, керуючись сучасними методами. Менеджери — це не обов’язково керівники або члени вищого керівництва підприємства. Вони працюють в усіх «ешелонах» управління. За американськими поняттями, менеджером є людина, до завдань якої входить організація конкретної роботи в межах визначеної кількості підлеглих їй працівників.

Треба зазначити, що проблеми природи і принципів управління хвилювали мислителів протягом багатьох століть. Особливу увагу їм приділяється на сторінках спеціальних видань в період трансформації суспільно-економічних відносин. Економічна наука як інструмент пізнання конкретної істини в тому вигляді, в якому ми сьогодні її використовуємо, в значній мірі є творінням А. Маршалла, А. Пігу та Дж. Б. Кларка, які були засновниками неокласичної теорії. Іх послідовниками були Л. Мізес, Ф. Хайєк, М. Фрідмен, А. Лаффер, Дж. Гілдер, Ф. Кейган та ін.

В даній курсовій роботі розглянуто зародження та розвиток саме неокласичної школи менеджменту.

Обєктом дослідження курсової роботи є неокласичні школи.

Метою роботи є розгляд питання про історичний розвиток  та дослідження основоположних принципів вчення неокласичних шкіл і напрямів економічної теорії.

РОЗДІЛ 1

ЗАРОДЖЕННЯ НЕОКЛАСИЧНОЇ ШКОЛИ

1. Формування неокласичної школи

Термін «неокласична школа» з точки зору своїх попередників, по «класичній школі», Ш. Жида та Ш. Риста визначається таким чином: "... коли говорять класична школа, то мають на увазі школу, яка продовжує бути вірною принципам, які залишили за собою перші вчителі економічної науки і яка намагається якомога краще довести їх, розвинути і навіть виправити, але при цьому не змінювати в них те, що складає їх сутність". [13]

В контексті цього визначення можна помітити, що неокласики перейняли у "перших вчителів економіченої науки", тобто у класиків, головне — прихильність принципам економічного лібералізму і прагнення "триматись чистого знання" або, як ще говорять, "чистої теорії" без суб'єктивістських, психологічних та інших неекономічних нашарувань. [3, с.429]

Неокласична школа сформувалася в 90-х рр.. XIX ст. після опублікування  книги А. Маршалла "Принципи економіки" (1890). Він був професором, завідуючим кафедрою політичної економії Кембриджського університету. Головним завданням неокласичної теорії було дослідження ринкового господарства в період панування вільної конкуренції. Вона з'єднала ідеї класичної політекономії з ідеями маржиналізму. Після того як корисність була з'єднана з суспільними витратами, була створена загальна теорія зіставлення результатів і витрат, виникла так звана друга класична ситуація. Неокласична школа панувала до 30-х рр.. XX ст.

2. Історія розвитку неокласичної школи менеджменту

Як вже зазначалося, “неокласична теорія” почала інтенсивно розвиватись  в 70-х рр. ХІХ ст. Вона була з одного боку – реакція на марксизм з його критикою капіталізму, а з іншого – спробою вписати в неокласичну теорію ряд нових положень. Ця теорія має багато різних напрямків. Теорія добробуту ввела до наукового поняття “суспільні блага”, “зовнішні ефекти”, “монополії”, де потрібна допомога держави.

Біля початків неокласицизму стояли такі відомі економісти, як австрійці К.Менгер (1840-1921 pp.), Бем-Баверк (1851-1914 pp.), американець Джон Бейтс Кларк (1847-1938 pp.) і Альфред Маршалл (1842-1924 pp.) - англійський економіст. Серед сучасних представників неокласицизму найбільш відомі: Джеймс Едуард Мід (нар. 1907 р.), Джон Хікс (нар. 1904 p.) - Великобританія, Мілтон Фрідмен (нар. 1912 p.), Василь Леонтьєв (нар. 1906 p.) - США. У цілому до вчених неокласиків відносять усіх вчених, які починаючи з ІІ половини 19 ст. (починаючи з Маршала) використовують постулати класичної школи про економічну свободу, про автоматичне саморегулювання ринкової системи та шкідливість втручання держави в економічне життя.

Визначаючи цілі економічної науки неокласики говорили про вплив різних факторів на економічний  добробут. На перший план висувалася корисність благ і попит на ці блага з боку споживачів, при цьому неокласики виходили з того, що економічні закони однакові для будь-якого суспільства, як для індивідуального господарства, так і для сучасних досить складних економічних систем. Вихідною (центральною) у неокласицизмі є ідея економічної рівноваги, яка досягається завдяки механізму ціноутворення у ринковому господарстві.

Неокласичний  напрям виникнувши наприкінці 19ст. став панівним у провідних країнах  світу, але в 20-30рр. 20ст. внаслідок поглиблення кризових явищ в економіці і суспільному житті індивідуально-розвинутих країн, цей напрям пережив кризу; одночасно в цей період виникає новий напрям в економічній теорії – кейнсіанство і починаючи з цього часу ці два напрями конкурують один з одним, а інколи їх представники намагаються розробити синтетичні, інтегровані теоретичні концепції. [8, с.254]

Проте неокласицизм як течія, в політекономії не зникає. Його прибічники переглянули деякі  свої концепції, зокрема відношення до держави. Тепер вони визнають необхідність часткового втручання держави у відтворювальні процеси, але лише з метою забезпечення свободи дії ринкових сил. Одним з найбільш впливових напрямів неокласицизму в сучасних умовах є монетаризм. Монетаристи, виходячи з бурхливого розвитку інфляційних процесів у багатьох країнах світу, надають вирішального значення в економічному розвитку регулюванню грошової сфери. Головною умовою плавного економічного розвитку вони вважають стійке - в межах 4-5% на рік - зростання грошової маси в обігу. На цій підставі монетаристи вимагають різкого обмеження всіх форм діяльності держави, регулятивна політика якої, на їх думку, і є головною причиною нестійкості (інфляції) економічного зростання.

Таке тривале  довголіття неокласицизму обумовлене такою важливою обставиною, як: абстрактний аналіз ринкового механізму у чистому вигляді дозволив виявити ряд закономірностей ціноутворення, конкуренції, поведінки споживача, які мають велику спільність ніж їх конкретний прояв в економіці 19ст. і внаслідок цього здебільшого зберігають силу й на сьогодні. [6, с.199]

Неокласичний  напрям не є однорідним. Теорія неокласицизму  не являє собою якоїсь єдиної завершеної концепції, хоча й виробила певною мірою  загальний понятійний аппарат, спирається на деякі принципи, які визнаються більшістю її представників.

Неокласичному напряму  економічної науки удару завдала  сама практика капіталістичного розвитку, зокрема криза 1929—1933 рр., активне втручання держави в макроекономічні процеси з метою встановлення рівноваги економічної системи. Основи теорії і методології цього напряму похитнулися з появою і розвитком кейнсіанської теорії. Вихід з глибокої економічної кризи 1929—1933 рр. і весь наступний розвиток народного господарства більшості розвинутих країн ґрунтувався на активному втручанні держави в економіку. Кейнсіанство аргументувало неспроможність ринкової економіки забезпечити рівновагу економічної системи та необхідність державного регулювання макроекономічних процесів та ін. Це змусило представників неокласичного напряму переглянути деякі постулати своєї теорії. Найповніше цей різновид неокласичного напряму втілився у теорії монетаризму. [11, с.25]

Одним з найважливіших  інструментів боротьби неокласичної школи  проти кейнсіанства і його послідовників  є теорія економічного росту,  яка націлена,  насамперед,  на процеси відтворення суспільного капіталу.  Неокласичні теорії росту засновані на принципі досконалої концепції відсутності державного втручання в економіку як обов’язкової умови,  що забезпечує рівність між доходами власників факторів виробництва і їх граничними продуктами.  Теоретики неокласичної школи будують свої моделі економічного зростання на основі виробничої функції.

3. . Особливості методології неокласичного аналізу

Для сприйняття сутності неокласичної теорії, дуже важливим є розуміння особливостей методології неокласичного аналізу. У всіх попередніх теоріях в першу чергу виділялося джерело цінності, абсолютний закон утворення цієї цінності. Наприклад, цінність виводилася з витрат праці або витрат виробництва, або з граничної корисності. Неокласики переходять до функціональної теорії, де немає місця абсолютним категоріям, всі вони розглядаються як відносні. Економічні явища аналізуються не за принципом руху від глибинних причин до поверхневих явищ, а за принципом взаємозалежності і взаємного визначення (принцип релятивізму). [2, с.132]

В своїх роботах А. Маршалл спирався як на ідеї класичної теорії, так  і на ідеї маржиналізму. Маржиналізм (від англійського marginal - граничний, крайній) - це течія в економічній теорії, що виникла у другій половині XIX століття. Економісти-маржиналісти у своїх дослідженнях використовували граничні величини, такі як гранична корисність (корисність останньої, додаткової одиниці блага), гранична продуктивність (продукція, вироблена останнім найнятим працівником).

Дані поняття використовувалися  ними в теорії ціни, теорії заробітної плати і при поясненні багатьох інших економічних процесів і  явищ.

У своїй теорії ціни А. Маршалл почав спиратися на концепції попиту і пропозиції. Ціна блага визначається, за А. Маршалом, співвідношенням попиту і пропозиції. В основі попиту на благо лежать суб'єктивні оцінки граничної корисності блага споживачами (покупцями). В основі пропозиції блага лежать витрати виробництва. Виробник не може продавати за ціною, що не покриває його витрати на виробництво. Якщо класична економічна теорія розглядала формування цін з позицій виробника, то неокласична теорія розглядає ціноутворення і з позицій споживача (попит), і з позицій виробника (пропозиція).

Неокласична економічна теорія також, як і класики виходить з принципу економічного лібералізму, принципу вільної  конкуренції. Але у своїх дослідженнях неокласики більший акцент роблять на дослідження прикладних практичних проблем, більшою мірою використовують кількісний аналіз і математику, ніж якісний (змістовний, причинно-наслідковий). Найбільша увага приділяється проблемам ефективного використання обмежених ресурсів на мікроекономічному рівні, на рівні підприємства і домашнього господарства. Неокласична економічна теорія є однією з основ багатьох напрямів сучасної економічної думки кафедри політичної економії Кембриджського університету.

РОЗДІЛ 2

ІДЕЇ  НЕОКЛАСИЧНОГО  НАПРЯМУ

2.1 Маржиналізм

Маржиналі́зм (marginal — граничний) — напрям економічної теорії кінця ХІХ ст., який широко використовується в аналізі економічних процесів і законів граничної величини. Термін «маржиналістська революція» зазвичай використовується в зв'язку з майже одночасними, але абсолютно незалежними відкриттями на початку 70-х років XIX cт. У. Джевонсом, К. Менгером і Л. Вальрасом принципу знижувальної граничної корисності, як фундаментального елемента при побудові нового типу статичної мікроекономіки. Найважливіші елементи маржинализму як напрямку фінансової науки:

• Використання граничних величин.
• Суб'єктивізм.
• Гедонізм господарюючих суб'єктів.
• Статичність.
• Ліквідація пріоритету сфери виробництва, характерного для економічного аналізу класиків.
• Сприйняття ринкової економіки як рівноважної системи.

Починаючи вивчення цього питання, необхідно передовсім з'ясувати для себе, що поява маржиналізму була об'єктивно зумовлена глибокими якісними змінами на мікро- та макрорівнях, які сталися в останній третині XIX ст. в суспільно-економічному житті розвинутих країн Заходу, а саме: все більшою монополізацією економіки, формуванням складніших форм господарювання та взаємовідносин між виробником і споживачем, інтенсивним процесом інтернаціоналізації ринків та ін. Значною мірою його поява стала наслідком величезного прогресу науки, особливо її природничих і гуманітарних галузей. Засновниками маржиналізму вважаються австрієць Карл Менґер (1840—1921), англієць Вільям Стенлі Джевонс (1835—1882) і француз Леон Вальрас (1834—1910).

Далі слід усвідомити, що основна ідея маржиналізму — це дослідження граничних економічних величин як взаємозв'язаних явищ економічної системи на рівні фірми, галузі (мікроекономіка) та національної економіки (макроекономіка).

З погляду методології  головними принципами маржиналізму є:

1. Ідеологічна нейтральність аналізу, тобто звільнення його від впливу ідеології та відокремлення від конкретно-економічних дисциплін для з'ясування універсальних закономірностей, незалежних від місця і часу (щоб підкреслити «відстороненість» своїх досліджень, маржиналісти, починаючи з В. С. Джевонса і А. Маршалла, почали вживати замість терміна «political economy» нейтральніший — «economics»);
2. Перегляд предмета дослідження: провідною стає проблема раціонального розподілу обмежених ресурсів (за словами М. Блауга, «економіка вперше стала наукою, яка вивчає взаємозв'язок між даними цілями і даними обмеженими засобами, що мають альтернативні можливості використання»);
3. Методологічний індивідуалізм, тобто пояснення економічних явищ поведінкою окремих індивідів, розгляд суспільства як сукупності атомістичних індивідів, економіки як системи взаємозалежних суб'єктів господарювання, а економічних закономірностей як наслідку взаємодій індивідуальних рішень, основаних на вільному виборі суб'єктів;
4. Статичний підхід, оскільки досліджується не те, як змінюється економіка, а те, як вона улаштована, як може існувати і не руйнуватися система, котра складається з індивідів, що керуються власними інтересами;
5. Рівноважний підхід;
6. Економічна раціональність;
7. Граничний аналіз;
8. Математизація, тобто широке використання математичних методів, зокрема диференціального числення. [14]

Знання основної ідеї та методологічних принципів маржиналізму необхідне для розуміння, чому перехід в останній третині XIX ст. від цінностей класичної школи до теоретико-методологічних цінностей маржиналізму було визнано «маржинальною революцією» в економічній теорії.

З'ясувавши це, слід приділити  увагу питанням генези й еволюції маржиналізму. Тому важливо розглянути погляди попередників маржиналізму Г. Госсена (1810—1858), Ж. Дюпюї (1804—1866), А. Курно (1801—1877), И. Тюнена (1783—1850) і етапи «маржинальної революції», простежити особливості маржинальних концепцій різних шкіл.

Об'єктивна зумовленість появи маржиналізму була пов'язана  з новими історичними реаліями розвитку капіталізму в 60—70-ті pp. XIX ст.:

- глибокими якісними  змінами у характері, структурі  виробництва та методах управління  економікою, які відбувалися під впливом науково-технічного прогресу;

- інтенсивним розвитком  ринкових відносин, ускладненням  господарських зв'язків та ринкової  кон'юнктури;

- переходом економіки  у монополістичну стадію розвитку, модифікацією моделі ринкової  конкуренції;

- якісними зрушеннями у структурі споживчих потреб, формуванням ринку споживача на зміну ринку виробника;

- зростаючою індивідуалізацією  господарського життя, формуванням  принципово нового типу економічної  поведінки та взаємозв'язків між  економічними агентами;

- актуалізацією потреб у рекомендаціях щодо раціонального господарювання на мікрорівні на основі вивчення конкретних проблем ринкової економіки (взаємодії ціни, попиту, пропозиції, оптимальної комбінації факторів виробництва в межах окремих підприємств тощо).

Маржинальній революції сприяли  також якісні зміни у розвитку наукового знання, які відбулися  у другій половині XIX ст. і були пов'язані:

- з кризовим станом класичної  політичної економії, заснованої  на витратній концепції вартості  та ідеї безмежних можливостей розширення виробництва;

прогресом точних наук, математичних дисциплін на основі розвитку диференціального числення та функціонального аналізу;

- еволюцією гуманітарних дисциплін  (філософії, психології, соціології) у напрямку подолання кризи  позитивізму та формування нових парадигм .

Засновником американської школи  маржиналізму і неокласичної теорії був Джон Бейтс Кларк (1847-1938). Він  виступив зі своєю теорією капіталу багатства і його розподілу. "Над  суспільством тяжіє обвинувачення, що воно експлуатує працю", - пише Кларк. Він ставить за мету довести, що при капіталізмі немає нерозв'язних суперечностей, що суспільний дохід розподіляється в цілому справедливо.

 Кларк розділив політекономію  на три розділи: універсальна  економіка, економічна статика і економічна динаміка.Цим трьом розділам він присвятив три основних своїх твори: "Філософія багатства" (1886), "Розподіл багатства" (1889) і "Сутність економічної теорії" (1907).

Закон Кларка" полягає в тому, що корисність товару розпадається на складові елементи (пучок корисностей), після чого цінність товару визначається не корисністю його в цілому, а сумою граничних корисностей всіх його властивостей.  [12]

2.2 Австрійська  школа

Австрійська школа — не ортодоксальна школа економічної науки. Вона підкреслює можливості спонтанного впорядкування механізму ціноутворення, та наголошує на тому, що складність суб'єктивного вибору людини робить математичне моделювання діючого ринку неймовірно складним (або неможливим) і тому підтримує підхід не втручання до економіки. Представники Австрійської школи захищають суворе дотримання добровільно укладених угод між економічними агентами, найменше можливе втручання (особливо з боку держави) в економічну діяльність та максимальну відкритість особистого вибору (разом із вільним вибором засобів обміну).

Особливості австрійської школи:

• відмова від використання математичних методів досліджень;
• акцент на вивчення психологічних особливостей поведінки споживачів;
• акцент на гетерогенність і його часову структуру капіталу при вивченні макроекономічних проблем, включаючи вивчення природи грошового циклу.

Представники Астрійської  школи відстоювали «гармонію  класових інтересів», протиставляли теорії вартості К. Маркса концепцію теорію «граничної корисності». Відповідно до неї вартість товару визначається не суспільною працею, затраченою на його виробництво, і не взагалі його корисністю, як твердили економісти Е.-Б. Кондільяк і Ж.-Б. Сей, а корисністю «останньої» одиниці запасу даного товару, що задовольняє найменш насущну потребу індивіда. Ця теорія ставить величину вартості в залежність від відносної рідкості товару. Оцінка покупця визначає максимальний, а продавця—мінімальний рівень ціни.

Марксовій теорії додаткової вартості представники Австрійської школи протиставили наукову теорію «продуктивності капіталу», яка розглядає прибуток капіталіста як плату за участь капіталу у виробництві продуктів. Бем-Баверк, на відміну від інших, доводив, що джерело прибутку і відсотка слід шукати у властивій людині схильності вище цінувати теперішні блага в порівнянні з майбутніми. До перших він відносить готові речі споживання, до других — фактори виробництва: засоби виробництва і працю. Австрійська школа заперечувала соціально-історичну суть економічних категорій, говорячи, що корінь мінової вартості, ціни, заробітної плати, прибутку, ренти криється в психології ізольованого «господарського суб'єкта».

Головні представники цієї школи — Карл Менґер, Е. Бем-Баверк, Ф. Візер — професори австрійських університетів (звідси назва «Австрійська школа»). Австрійську школу називають також віденською школою, психологічною школою.

В ХХ столітті значний внесок в розвиток австрійської школи внесли Людвіг фон Мізес, Фрідріх фон Гаєк, Л. Роббінс. Вони доводили, що суспільство — це сума господарських атомів; економічні закони — результат зіткнення індивідуальних інтересів; приватна власність, ринок, стихійний розвиток господарства — «природні» і вічні категорії. Звідси робиться висновок про вічність капіталізму.

Основні представники австрійської школи:

• перше покоління — Карл Менґер (засновник), Ейген Бем-Баверк, Фридріх фон Візер, Ойген фон Філіппович фон Філіппсберг (1858—1917);
• друге покоління — Людвіг фон Мізес, Йозеф Шумпетер, Карл Шлезінгер (1889—1938), Х. Майер (1879—1955), Ріхард фон Штригль (1891—1942), Лео Іллі (Зенфельд) (1888—1952);
• третє покоління — Фрідріх фон Гаєк, Оскар Моргенштерн, Фріц Махлуп, Пауль Розенштейн-Родан (1902—1985), Людвиг Лахман (1906—1990), Фридрих Лутц (1901—1975), Феликс Кауфман (1895—1949), Альфред Шютц (1899—1959);
• четверте покоління — Мюррей Ротбард (1926—1995);
• п'яте покоління — Ганс-Герман Хоппе, Гвідо Хюльсман та ін.

Конгресмен, член Республіканської партії США Рон Пол відкрито заявляє про підтримку ідей Австрійської школи. До прибічників Австрійської школи також належить фінансовий аналітик та консультант Пітер Шиф. [1, с.187]

Аналізуючи процес визначення ціни під час конкуренції продавців  і покупців, австрійська школа  запропонувала найпростішу модель ринку, її сформулював Є. Бьом-Баверк щодо конкретного виду ринку (кінного ринку): ринкова ціна рухається вгору, коли кількість покупців коней перевищує кількість продавців, і вниз, коли кількість покупців менша за кількість продавців. У результаті ціна встановлюється на певному рівні, за якого кількість продавців дорівнює кількості покупців. Це перша примітивна модель рівноважного ринку. Всі представники австрійської школи, оцінюючи особливості встановлення ринкової ціни товарів, що продаються, сформулювали три правила поведінки суб'єктів на галузевому ринку. По-перше, кожна людина прагне до максимальної вигоди. По-друге, вважається, що краще укласти ділову угоду з найменшою вигодою, ніж відмовитися від неї. По-третє, купівля-продаж товарів повинні приносити вигоду всім учасникам торгових угод.

На основі теорії цінності представники австрійської школи розробили  теорію вмінювання і теорію капіталу. Цінність засобів виробництва визначається цінністю продукту, отриманого за допомогою цих засобів. Засобам виробництва надається (приписується) певна частина вартості створюваного ними продукту. Залежність між засобами виробництва й обсягом готової продукції виражена виробничою функцією К. Менгера

Y=f(L,K),

де F— обсяг вироблених продуктів; L — кількість найманих працівників; К — кількість одиниць капіталу.

Це лінійна виробнича  функція, яка показує, що вартість готової  продукції є функцією витрат двох основних факторів виробництва: праці  і капіталу. Функція підтверджує закон витрат Ф. Візера. Суть закону полягає в тому, що реальна вартість якоїсь речі є неотриманням корисності інших речей, що могли бути вироблені за рахунок витрачених ресурсів. Нині цей закон називають законом альтернативних витрат.

На думку представників  австрійської школи, капітал — це будь-які знаряддя праці, використовувані  ізольованим індивідом у своїх  цілях. Основною формою прибутку на капітал  є відсоток. Представники австрійської школи навели кілька визначень відсотка:

• плата за перевагу поточних благ над майбутніми;

• плата за обмін "сьогоднішніх" грошей на "майбутні";

• результат дії чинника  часу (тимчасового лага).

Всі три визначення відсотка використовуються в сучасній економіці  при вирішенні конкретних практичних і теоретичних завдань. Теорія грошей є логічним завершенням економічної концепції австрійської школи. Цінність грошей визначається в обміні при співвідношенні кількості грошей і реальних прибутків населення. Таке визначення грошей становить основу сучасної монетаристської теорії грошей.

Австрійська школа значно вплинула на подальший розвиток економічної  думки. Математичні розробки представників  австрійської школи сприяли розвитку математичної науки. На основі австрійської школи сформувалася система теорій мікроекономічного аналізу: теорія споживчого вибору; теорія технологічних множин; теорія загальної економічної рівноваги.

РОЗДІЛ 3

РОЗВИТОК НЕОКЛАСИЧНОЇ ШКОЛИ

3.1 Вклад Альфреда Маршалла в неокласичну школу менеджменту

А. Маршалл (1842-1924) - глава  кембріджської школи, розробив неокласичну концепцію, що одержала широке поширення і стало однієї з найбільш впливових в економічній теорії. У його концепції органічно поєднані досягнення різних шкіл, насамперед  класичної і теорії граничної корисності.

Дж. Кейнс зазначав, що Маршалл дуже рано прийшов до думки, що голі постулати економічної теорії самі по собі мало що стоять і не наближають скільки-небудь до істотно корисних і практичних висновків. Вся справа в тому, як їх застосовувати для тлумачення повсякденному економічного життя. А це вимагає глибокого знання реальних фактів з практики функціонування господарства. Однак ці факти і ставлення людей швидко змінюються. Економіст повинен вивчати ці зміни." Экономическая наука - это не совокупность конкретной истины, а лишь орудие для открытия конкретной истины ", - писав Маршалл.

Зазначимо лише на головні  аспекти вкладу, внесеного в науку  книгою "Принципи економіки":

1. "Хрест" Маршалла. Маршалл представив взаємодію ринкового попиту і пропозиції у вигляді пересічних кривих, які виражають закон спадання граничної корисності даного товару для споживачів і закон зростання граничних витрат для виробників. Ринкова цінність товару визначається рівновагою граничної корисності і граничних витрат. Обидві теорії - трудова (витратна), і маржиналістська - об'єднуються більш загальною неокласичною теорією рівноваги. "Витрати виробництва, інтенсивність попиту, межа виробництва і ціна продукту, - пише Маршалл, - взаємно регулюють одна одну". Новий підхід до розуміння ролі витрат виробництва у визначенні цінності реабілітував класиків.

2. Теорії "межі" і  "заміщення". Загальна теорія економічної рівноваги була підкріплена і зроблена ефективною в якості системи наукового пізнання двома глибокими додатковими концепціями, а саме теоріями "межі" і "заміщення".Поняття "межа" було поширене за рамки поняття "корисність", щоб охарактеризувати рівноважну точку в даних умовах будь-якого економічного фактора. Поняття "заміщення" було введено для характеристики процесу, за допомогою якого рівновага відновлюється або втрачається.Ідея "заміщення" на "межі" не тільки між альтернативними предметами споживання, але також і між факторами виробництва виявилася надзвичайно плідною. Цей метод дозволив підпорядкувати категорію заробітної плати і прибутку дії загальних законів цінності, пропозиції і попиту.

3. Еластичність попиту. Аналіз закону спадної корисності  привів Маршалла до розуміння  впливу на попит зміни ціни, і він чітко сформулював ідею "еластичності", без допомоги  якої прогресивна теорія цінності  і розподілу не могла отримати подальший розвиток.Формула e = dx / x + dy / y цілком належить Маршаллу. Він запропонував ставити зміна ціни не в одиницях грошей, а у відсотках. Показник зміни попиту при зміні ціни на 1% Маршалл назвав еластичністю попиту.Висновки, які випливають з характеру показника еластичності, можна застосовувати в бізнесі.

4. Часовий фактор. Введенням  елемента часу в якості чинника  в економічному аналізі ми  зобов'язані головним чином Маршаллу. Йому належать поняття "довгострокового"  і "короткострокового" періодів.Цим він усунув багато плутанини в економічній теорії: вніс ясність між статичними і динамічними завданнями, між формами чистого доходу в довгому і короткому періодах (відсоток і прибуток), дозволив обгрунтувати концепції "квазіренти" і "нормального прибутку".Маршалл вважав, що фактор часу "лежить в основі головних труднощів у вирішенні майже будь-якої економічної проблеми".