Норми процесуального права:поняття,структура

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РЕФЕРАТ

 

Курсова робота: 31 сторінок, 30 джерел.

Мета роботи: комплексне дослідження існування норм процесуального права в прововій системі.

Завдання роботи: проаналізувати зміст правових норм, їх роль та вплив на провову систему на прикладі норм процесуального права.

Методи дослідження: діалектичний матеріалізм як загальний метод пізнання. Дослідження базується на загальнонаукових (аналізу, синтезу, порівняння дедукції, індукції, аналогії та ін.) та спеціальних методах (соціологічному, системному, моделювання та ін.), а також приватно-наукових методах дослідження (порівняльно-правовому, формально-юридичному, історико-правовому та ін.).

Значення роботи: особисто для мене ця курсова робота допоже вступити на шлях пізнання такої професії як «юрист», основні висновки й найбільш важливі теоретичні положення даної роботи можуть бути застосовані в процесі подальшого вивчення курсів у вищому навчальному закладі і будуть корисні для студентів, що займаються поглибленим вивченням цього питання, проблем процесуального права та його норм.

Ключові слова: НОРМА, НОРМА ПРАВА, ПРОЦЕСУАЛЬНЕ ПРАВО,НОРМИ ПРОЦЕСУАЛЬОГО ПРАВА.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗМІСТ

 

ВСТУП……………………………………………………………………………4

1.МІСЦЕ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО  ПРАВА В ПРАВОВІЙ СИСТЕМІ…………7

        1.3 Характеристика  норм права………………………………………….7 

     1.2. Класифікація норм права ………………………………………………9

2.НОРМИ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО  ПРАВА……………………………………13

    2.1.Поняття процесуального права………………………………………13

    2.2.Норми процесуального права: поняття,структура………………...19

     2.3. Основні особливості норм процесуального права ………………..25

ВИСНОВКИ…………………………………………………………….............28

СПИСОК ВИКОРИСАНИХ ДЖЕРЕЛ………………..………………………30

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Правові норми дуже тісно  переплітаються з соціальними нормами, оскільки історичний розвиток людства  так чи інакше опирався на загальні соціальні положення, які так  чи інакше відбивалися на правотворчих процесах будь-якого народу, будь-якої держави.

Актуальніть обраної теми заклечається в тому,що широкі і реальні процесуальні права учасників процесу і надійні гарантії їх реалізації, доступність і простота судочинства, які дають можливість кожній заінтересованій особі реалізувати право на звернення до суду за захистом і на судовий захист, надане Конституцією України.  Кожна цивілізована держава закріплює за своїми громадянами певні права та обов'язки і намагається створити найсприятливіші умови для їх реалізації. Тому одним з найголовніших завдань держави є захист законних прав громадян. Так, відповідно до ст. 13 Конституції України "держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання". Тобто, виступаючи гарантом реалізації законних прав, держава тим самим забезпечує виконання громадянами обов'язків, покладених на них державою

У розбудові України як демократичної, правової держави визначальна роль належить судовій владі, на яку Конституцією, Законом України «Про судоустрій України» покладено здійснення правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального  і конституційного судочинства.

Цивільно-процесуальний порядок  здійснення цивільного судочинства  встановлений Цивільним процесуальним  кодексом України, прийнятим Верховною  Радою України 18 березня 2004 р., який має важливе значення як основне  джерело цивільного процесуального права України. Новий ЦПК України  відтворив і розвинув демократичні принципи і правила механізму  цивільного судочинства, вироблені  вітчизняною наукою і практикою  цивільного процесу, залишивши без  змін окремі нормативні правила попереднього ЦПК України (1963 р.), які досі актуальні  з позиції сучасного соціально-економічного розвитку України, зумовлюються положеннями Конституції України і використані для процесуально-правового регулювання цивільного судочинства.

Сучасний політичний і соціально-економічний  розвиток України визначається удосконаленням законодавства, яким закріплено правове  становище громадян, організацій  та їх об'єднань і встановлюються гарантії реалізації й захисту їх прав, свобод і обов'язків, визначених Конституцією й іншими законами України. Конституційні  норми, в яких вони закріплені, є  основою деталізації в галузевому законодавстві регулювання всіх аспектів їх дій, визначення юридичних  гарантій їх реалізації, встановлення процесуального порядку (процесуальних  форм) захисту суб'єктивних майнових і особистих немайнових цивільних  прав, охоронюваних законом інтересів  і свобод, у тому числі й засобами цивільного процесуального права. Кожен  має право на використання всіх національних засобів правового захисту, звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових  установ чи до відповідних органів  міжнародних організацій, членом або  учасником яких є Україна (ст. 55 Конституції  України). Зокрема, громадяни України  можуть звертатися за захистом до Європейського  Суду з прав людини.

Об'єкт дослідження: правові норми,норми процесуального права, їх місце в правовій системі.

Методи дослідження: діалектичний матеріалізм як загальний метод  пізнання. Дослідження базується  на загальнонаукових (аналізу, синтезу, порівняння дедукції, індукції, аналогії та ін.) та спеціальних методах (соціологічному, системному, моделювання та ін.), а  також приватно-наукових методах  дослідження (порівняльно-правовому, формально-юридичному, історико-правовому та ін.).

Завдання. Для досягнення поставленої мети дослідження необхідно визначити послідовне виконання відповідних завдань:

• вирішення та обґрунтування теоретичних питань проблеми дослідження;
• всебічне вивчення практики з даної проблеми. Накопичення даних, аналіз і систематизація їх;
• обґрунтування системи заходів щодо вирішення проблеми, розробка методичних рекомендацій та пропозицій щодо використання результатів дослідження в практиці.

Всі види норм – як правила - можна умовно поділити на дві групи: соціальні та технічні. Технічні норми  регулюють діяльність людини, пов'язану  з використанням природних ресурсів (норми витрати палива, електроенергії, води та ін.) і знарядь праці. Соціальні  норми регулюють відносини людей  один з одним. Соціальні норми  — правила поведінки загального характеру, що складаються у відносинах між людьми в суспільстві в  зв'язку з проявом їх волі (інтересу) і забезпечуються різними засобами соціального впливу.

Сутністю соціальних норм є не просто привила, тому що правила існують і в несоціальних утвореннях, таких, скажімо, як математика, граматика, техніка та ін. (технічні норми), а правила чітко вираженого соціального характеру.

Тому дослідження місця  права в системі соціальних норм – є вкрай важливим і потрібним  на будь-якому етапі розвитку суспільства.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.Місце процессуального права у правовій системы

 

 

1.1. Характеристика норм  права

Норма права — це загальнообов'язкове, формально-визначене правило поведінки, встановлене або санкціоноване державою як регулятор суспільних відносин, яке офіційно закріплює міру свободи і справедливості відповідно до суспільних, групових та індивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечується всіма заходами державного впливу, аж до примусу.

Ознаки норми права  такі ж, що й права в цілому, але  норма не має такої ознаки, як системність, оскільки вона регулює  групу певних суспільних відносин і лише в сукупності з іншими, узгодженими з нею нормами складає систему права.

Оскільки ознаки права  вже наводилися, перелічимо специфічні ознаки норми права:

1. Правило поведінки регулятивного  характеру — норма права вводить нове правило, фіксує найтиповіші соціальні процеси і зв'язки; впливає на суспільні відносини, поведінку людей; є модель (зразок, еталон, масштаб) регульованих суспільних відносин. Регулятивність норми права підкреслює її дія, «роботу», яка повинна призвести до певного результату.

2. Загальнообов'язкове правило  поведінки — норма права виходить від держави, повинна сприйматися як керівництво до дії, котре не підлягає обговоренню щодо доцільності.

3. Правило поведінки загального  характеру — норма права має загальний (без зазначення конкретного адресата — неперсоніфікований) характер, тобто поширюється на усіх, хто стає учасником відносин, регульованих нормою. Як регулятор суспільних відносин, норма має багаторазовість застосування (наприклад, заборона хуліганства).

4. Формально-визиачене правило  поведінки представницько-зобов'язуючого  характеру — норма права закріплює права і обов'язки учасників суспільних відносин, а також юридичну відповідальність (санкції), яка застосовується у разі її порушення. Надаючи права одним, норма права покладає обов'язки на інших (наприклад, молоді люди мають право на навчання, обов'язок інших — забезпечити це право). Формальну визначеність норма права отримує після викладення її в законах, інших писаних джерелах права.

5. Правило поведінки, прийняте  в суворо встановленому порядку, — норма права видається уповноваженими на те суб'єктами в межах їх компетенції з дотриманням певної процедури: розробка, обговорення, прийняття, набуття чинності, зміна або скасування чинності.

6. Правило поведінки, забезпечене  всіма заходами державного впливу, аж до примусу, — держава створює реальні умови для добровільного здійснення суб'єктами зразків поведінки, сформульованих у нормі права; застосовує способи переконання і примусу до бажаної поведінки, зокрема, ефективні санкції у разі невиконання вимог норми права.

Риси норми права як класичного розпорядження:

1) норма відтіняє, підкреслює  кількісну і якісну сторони  поведінки (вид і міру поведінки);

2) норма вбирає в себе  всі основні властивості права  (нормативність, формальну визначеність, стабільність, владність);

3) норма має чітко виражену  структуру, складається з елементів (диспозиція, гіпотеза, санкція).

Поряд із цим норма права  має внутрішній зміст:

— є мірою свободи і  справедливості;

— є результатом владної  діяльності держави, яка полягає  в узагальненні і систематизації типових конкретних правовідносин, що виникають у громадянському суспільстві;

— має завжди загальний  характер, тобто це таке розпорядження, що адресоване безлічі індивідуально не визначених суб'єктів і розраховано на багатократність застосування за певних життєвих обставин.

1.2. Класифікація норм права

У будь-якій державі існує  і виникає величезна кількість  норм права. Ці норми можна класифікувати (поділити) на види за певним критерієм (ознакою).

Норми права за предметом  правового регулювання (або за галузями права): норми конституційного, адміністративного, кримінального, цивільного, трудового, екологічного права та ін.

Норми права за методом  правового регулювання (або за формою закріплення бажаної поведінки  суб'єктів права): Імперативні; Диспозитивні.

Імперативні — норми, що виражають у категоричних розпорядженнях держави чітко позначені дії і не допускають ніяких відхилень від вичерпного переліку прав і обов'язків суб'єктів. Інакше: імперативні норми прямо наказують правила поведінки.

Диспозитивні — норми, у яких держава наказує варіант поведінки, але які дозволяють сторонам регульованих відносин самим визначати права й обов'язки в окремих випадках. Їх називають «заповнювальними», оскільки вони заповнюють відсутність угоди і діють лише тоді, коли сторони регульованих відносин не встановили для себе іншого правила, не домовилися з даному питання (розпізнаються через формулювання: «за відсутності іншої угоди», «якщо інше не встановлено в договорі» та ін.). Інакше: диспозитивні норми надають свободу вибору поведінки.

Норми права за характером впливу на особу: Заохочувальні; Рекомендаційні.

Заохочувальні — норми, що встановлюють заходи заохочення за варіант поведінки суб'єктів, який схвалюється державою і суспільством і полягає в сумлінній і продуктивній праці (наприклад, правила щодо виплати премій).

Рекомендаційні — норми, що встановлюють варіанти бажаної з погляду держави поведінки суб'єктів

Норми права по субординації в правовому регулюванні:
Матеріальні; Процесуальні.

Норма матеріального права — норма, що є первинним регулятором суспільних відносин: містить правило (права, обов'язки, заборони), на підставі якого можливо вирішення справи по суті. Наприклад, не можна вчиняти вбивство.

Норма процесуального права — норма, що встановлює оптимальний порядок застосування норм матеріального права: містить правило, на підставі якого можливо вирішення справи по суті. Наприклад, порядок розслідування злочину, порядок виклику свідків до суду тощо.

Призначення процесуальної  норми — встановити процедуру, «регламент»  здійснення прав або виконання обов'язків, закріплених у матеріальних нормах; сприяти досягненню результату, передбаченого нормою матеріального права.

Норми процесуального права  походять від норм матеріального права: процесуальні норми регулюють вже не фактичні, а юридичні зв'язки, що склалися в соціально-правовій сфері, у правовідносинах, викликаються до життя потребою реалізації норм матеріального права.

Норми процесуального права  мають подвійну обумовленість:

— матеріальними умовами  життя суспільства;

— особливостями норм тієї галузі матеріального права, із якою вони тісно пов'язані і потреби  якої обслуговують.

Всі розпорядження процесуальних  норм мають процедурний характер, тобто визначається найдоцільніший порядок здійснення правотворчої, правозастосувальної, правоохоронної, установчої і контрольно-наглядової діяльності держави. Багато розпоряджень процесуальних норм визначають порядок організації органів держави і здійснення ними своєї компетенції.

Розпорядження процесуальних  норм, як правило, адресуються суб'єктам, які наділені владними повноваженнями щодо застосування норм матеріального права (слідчим, суддям, прокурорам та ін.).

Таким чином, норми процесуального права відрізняються від норм матеріального права:

— змістом, який виражається  у своірідністі їх розпоряджень;

— особливостями адресата;

— структурою побудови.

Норми права за суб'єктами правотворчості:
Нормиорганів представницької влади	нормиглави держави	нормиорганів виконавчої  влади	норми громадських      об'єднань,комерційних організацій, трудових колективів,підприємств

Норми права за дією у  просторі: Загальні ; Місцеві.

Норми права за дією у  часі:
Постійні ; Тимчасові .

Норми права за функціональною спрямованістю (за функціями права):

Регулятивні норми права  за характером розпоряджень, що містяться  в них: Дозвільні (що надають правомочності); Заборонні (що зобов'язують).

Заборонна норма відповідає охоронній нормі, проте їх не слід плутати. У заборонній нормі заборона чинити правопорушення (злочини) має  регулятивний характер, оскільки її дотримання, пов'язане з недоведенням до правопорушення (злочину), із підтримкою правопорядку. Наприклад, адміністративно-правова норма, що встановлює заборону займатися певним промислом, є заборонною нормою.

Охоронна (кримінально-правова) норма, яка вказує на конкретні злочини і міри покарання, припускає заборону чинити злочини, але не містить заборони, оскільки її застосування розраховане на факт скоєння злочинного діяння, на порушення правопорядку. У разі злочину відбувається порушення не охоронної (кримінально-правової) норми, а регулятивної норми з іншої галузі права: зобов'язувальної, заборонної або дозвільної. Охоронна правова норма не порушується, оскільки умовою, що викликає її дію, служить акт злочину.

Заборона входить до змісту і зобов'язувальної норми. Встановлюючи обов'язок особи здійснювати певні позитивні дії, зобов'язувальна норма містить заборону зробити щось інакше, ніж це потрібно для забезпечення інтересу уповноваженої особи. У разі порушення зобов'язувальної норми відбувається посягання не на заборону (як у заборонній нормі), а на позитивне зобов'язування.

Тричленний поділ регулятивних юридичних норм відповідає тричленному  поділу засобів регулювання: дозволяння, заборона, зобов'язування (веління).

Існують також спеціальні (нетипові) норми права.

 

 

 

 

 

 

 

2.Норми процесуального  права

 

 

2.1.Поняття процесуального права  

Юридичний процес — елемент  процесуально-правового механізму.

 Курс на побудову в нашій країні правової держави вимагає теоретичних розробок проблем усіх різновидів юридичного процесу. До нинішнього часу єдиного визначення юридичного процесу немає. Але більшість учених-юристів як правові форми діяльності визначають такі: правотвор-чість, правозастосування, правосуддя і контроль. На основі аналізу цих форм діяльності держави можна дійти висновку, що всі вони мають однакові ознаки, тобто всі вимагають розгляду юридичних справ, здійснюються на грунті норм права і завжди обумовлюють відповідні юридичні наслідки. До того ж це діяльність лише уповноважених суб'єктів, результат якої здебільшого фіксується в офіційних документах, регулюється процесуальними нормами і забезпечується правилами юридичної техніки.

Отже, юридичний процес —  це система взаємопов'язаних правових форм діяльності уповноважених державних органів, посадових осіб, а також визначених нормами права інших су&єктів, що знаходить свій вираз у здійсненні операцій для вирішення юридичних справ, що обумовлюють відповідні юридичні наслідки і регулюються процесуальними нормами.

Відтак, юридичний процес починається з розгляду відповідної  юридичної справи. Юридична справа — це передбачена нормами чинного права конкретна життєва обставина, що розглядається і вирішується на підставі закону, маючи відповідні юридичні наслідки. Ці два моменти і визначають природу юридичної справи, вони є юридичними фактами для виникнення процесуальних правовідносин.

Юридичний процес — це визначений нормами права порядок здійснення відповідних операцій, який веде до вирішення юридично значущих питань. Тобто державний орган чи посадова особа знаходяться у таких умовах, коли вони повинні безпосередньо використовувати норми права для вирішення конкретних юридичних справ. При цьому об'єктом операцій виступають одночасно норми матеріального і процесуального права. Здебільшого суддя, слідчий чи інший суб'єкт процесуальних правовідносин починають цю діяльність з стадії вибору і аналізу правових норм. До наступних стадій належать: 1) перевірка чинності та юридичної сили норм права; 2) перевірка правильності тексту статті і нормативного акта; 3) тлумачення правових норм; 4) з'ясування меж дії норм права у просторі, часі і по колу осіб. Для встановлення достовірності норм права ці стадії є обов'язковими.

Всі операції з нормами  права здійснюються лише точно визначеним колом органів держави і посадових  осіб. Конкретний склад, обсяг компетенції кожного з уповноважених учасників процесу встановлені відповідним законодавством, у якому зафіксовано, хто може бути суб'єктом процесу, що він повинен робити і яким чином здійснювати свої функції. Законодавством передбачено також коло суб'єктів, уповноважених проводити дізнання, попереднє слідство по кримінальних справах, здійснювати нагляд за слідством і правосуддям, підтримувати державне звинувачення, виконувати вироки і рішення судів. Крім цього, законодавством встановлено критерії розмежування повноважень. Наприклад, вводяться інститути підвідомчості цивільних справ, особливо детально регламентується інститут підсудності.

Чіткий розподіл функцій  між учасниками юридичного процесу  і офіційний їх характер обумовлюють  необхідність відповідних засобів  забезпечення результатів, що мають  бути одержані у процесі розгляду справ. Такими засобами здебільшого  є процесуальні документи, що містять  приписи індивідуального і особового  характеру. Список процесуальних документів у їх традиційному розумінні складають вироки, рішення суду, постанови судді, слідчого і т. ін. Офіційного характеру зазначені документи набувають не тільки тому, що вони формуються уповноваженими на те особами, а й тому, що природа цих документів, їх структура, головні реквізити передбачені чинними законодавчими актами.

За своїм функціональним призначенням процесуальні документи  різняться між собою. Особливе місце  серед них займають правозастосувальні процесуальні акти, що містять у  собі приписи підсумкового твердження щодо юридичної справи. Це, насамперед, звинувачувальний висновок слідчого, вирок і рішення суду, протест прокурора. Неабияке значення мають процесуальні акти, що виконують допоміжну, проміжну чи інформаційну функції. Так, допоміжним процесуальним актом слід вважати постанови слідчого про проведення різних слідчих дій, ухвали судді про забезпечення позову і т. ін.; до проміжних — постанову слідчого про визнання потерпілим, звинуваченим, законним представником і т. ін.; до інформаційних — протоколи судового засідання і т. ін. До того ж процесуальні документи мають і загальну для всіх функцію. Вони є своєрідними юридичними чинниками, тобто визначають динаміку розгляду справи з моменту її надходження до компетентних органів і до моменту встановлення юридичних наслідків.

Юридичний процес набуває  регламентації за допомогою, передусім, норм цивільно-процесуального і кримінально-процесуального права. Стан, коли матеріальне право має свої процесуальні форми, є об'єктивно зумовленим. Види юридичного процесу, здебільшого, класифікують за предметною ознакою. При цьому за основу класифікації беруть відповідні галузі матеріального права, що застосовуються у діяльності конкретних органів держави. Тому й юридичний процес має такі види, як кримінальний, цивільний, адміністративний і т. ін. Але така класифікація не дає можливості установити функціональний зв'язок юридичного процесу з механізмом правового регулювання, а також уявити юридичний процес як систему. Тому за функціональною ознакою виділяють такі види процесів: установчий, правотворчий, правозастосовчий, судовий і контрольний.

Установчий процес — це діяльність уповноважених органів держави, посадових осіб і організацій щодо реалізації норм матеріального права, що встановлюють їхні права по формуванню, скасуванню чи перебудові органів держави, призначення чи звільнення посадових осіб й інших суб'єктів управління.

Правотворчий процес —  це діяльність уповноважених органів  держави, організацій і посадових  осіб по підготовці, затвердженню і  офіційному проголошенню нормативно-правових актів.

Правозастосовчий процес — це діяльність уповноважених органів держави, організацій, посадових осіб, пов'язана із розглядом і вирішенням індивідуальних справ, що мають юридичне значення.

Судовий процес — це діяльність суду і суддів щодо здійснення правосуддя.

Контрольний процес — це діяльність органів держави, громадських  організацій і посадових осіб для перевірки відповідності  дотримання підлеглими суб'єктами правових приписів і припинення правопорушень  передбаченими організаційно-правовими засобами.

Усі види процесів реалізуються через відповідні процесуальні правовідносини. Процесуальні правовідносини зумовлюють динаміку матеріальних правовідносин, вони є похідними останніх. Це визначає специфіку і характер процесуальних правовідносин. Суб'єктів процесуальних правовідносин можна поділити на дві групи. З одного боку — це група безпосередньо заінтересованих у результатах юридичного процесу суб'єктів (зокрема, потерпілі, звинувачені, законні представники неповнолітніх), з другого — група суб'єктів, що виконують свої функції для забезпечення реалізації "чужих" інтересів, на меті яких найбільш ефективний розгляд юридичної справи (слідчі, прокурори, працівники міліції).

Діяльність органів правосуддя урегульована процесуальними нормами. Норми ці регулюють процесуальні дії всіх суб'єктів процесу, незалежно від їх правового положення. При цьому основна функція процесуальних норм полягає у тому, щоб встановити істину. Щодо інших суб'єктів, що виконують службові обов'язки у юридичному процесі, призначення норм процесуального права полягає у тому, щоб забезпечити оптимальність їхніх дій, найбільшу ефективність одержання юридичних результатів. Звідси стає зрозумілою загальна природа і призначення процесуального права: воно похідне від матеріального і обслуговує потреби ефективної реалізації останнього.

Крім кримінально-процесуального і цивільно-процесуального, у системі українського права є державно-процесуальне, адміністративно-процесуальне й інші процесуальні галузі права. Схема співвідношення матеріального і процесуального права може бути такою: матеріальне право — процес — процесуальне право. Отже, система процесуального права — це відносно самостійна, незалежна від системи матеріального права, об'єктивно зумовлена, збалансована і внутрішньо несуперечлива сукупність процесуальних норм, що диференціюються на галузі, інститути і норми.