Организация использования земельных ресурсов хозяйства и пути ее совершенствования в условиях рыночных отношений

ЗМІСТ

Вступ

Розділ I. Теоретичні, методологічні і правові аспекти використання земельних ресурсів.

1. Власність на землю як основа формування земельних ресурсів.
2. Передумови і загальні наукові принципи реформування земельних відносин і використання земельних ресурсів.
3. Нормативно-правове і науково-методичне забезпечення використання земельних ресурсів.

Розділ ІІ. Організаційно-економічна характеристика господарства.

      2.1. Організаційні основи господарства.

      2.2. Спеціалізація  і розмір господарства.

      2.3. Землекористування  господарства.

      2.4. Наявність  і використання основних засобів  в господарстві.

      2.5. Наявність  і використання трудових ресурсів  в господарстві.

      2.6. Рівень  та ефективність сільськогосподарського  виробництва в господарстві.

Розділ ІІІ. Організація використання земельних ресурсів господарства і шляхи її вдосконалення в умовах ринкових відносин.

       3.1. Аналіз  організації та ефективності  використання земельних угідь

       3.2. Організація  внутрішньогосподарського землеустрою  і заходи по боротьбі з ерозією  ґрунту.

Висновки 

Список використаних джерел

ВСТУП

Організація виробництва  в підприємствах агропромислового комплексу – економічна наука. Вона розробляє методи наукового пізнання раціональної організації виробництва  продукції у сфері АПК в умовах ринкової економіки.

Як економічна наука вона покликана рекомендувати методи найбільш ефективного використання землі – основного засобу виробництва  в сільському господарстві, матеріальних і трудових ресурсів, розробляти науково  обґрунтовану  систему організаційно-економічних  заходів раціонального співвідношення між галузями АПК та постійного збільшення виробництва продукції.

Ця наука встановлює раціональне  співвідношення земельних угідь, технічних  та інших засобів виробництва, робочої  сили і фінансів на підприємстві та його підрозділах, співвідношення галузей, спеціалізацію та концентрацію виробництва, рекомендує методи підвищення інтенсифікації, механізації та автоматизації виробництва, поліпшення використання землі, технічних засобів та робочої сили, основних і оборотних засобів підприємства. Вона розробляє та рекомендує методи аналізу комерційної діяльності, підвищення економічної ефективності використання ресурсного потенціалу, зниження собівартості продукції і підвищення загальної рентабельності підприємства.

Найголовнішим на сьогодні є створення передумов для  довгострокового економічного зростання, зокрема: посилення інноваційного  спрямування аграрної політики; визначення пріоритетів структурної перебудови, технологічного і технічного забезпечення; вирішення питань земельних відносин; структуризація власності та формування організаційно-правових  структур АПК; розвиток інститутів корпоративної самоорганізації; стимулювання корпорації та фінансово-промислової  інтеграції; стимулювання розвитку малого та середнього бізнесу; розвиток інформаційної сфери, як основи ефективності інноваційної політики; здійснення адміністративної реформи та підготовка кадрів.

Сільськогосподарське підприємство, що базується на будь-якій формі  власності, повинне бути справжнім  господарем землі, який в умовах ринкових відносин має право вибору виду діяльності, а також вибору партнерів, може самостійно організовувати виробництво, розпоряджатися виробленою продукцією й одержаним доходом. Важливими обов’язками підприємства при цьому повинні бути своєчасна сплата податків, використання договірних зобов’язань, найраціональніше використання землі та інших засобів виробництва.

Ринковий механізм має  виявити найефективніші форми господарювання. Водночас ринок вимагає певного  регулювання, яке полягає в прийнятті  антимонопольного господарства, відповідної  податкової системи, цінової політики держави.

В ринкових умовах неефективні  види виробництв, до яких в нашій  країні належать галузі сільського господарства, звужуються до тих пір, поки на ринку  не залишаться лише ті виробники, які  здатні виживати за жорстокої конкуренції. Однак низький попит, неплатоспроможність  більшої частини населення не дозволяють цінам на продукцію сільського господарства досягти того рівня, при  якому могла б забезпечуватись  рентабельність у добре керованих  господарствах. З іншого боку, половинчастий  характер аграрної реформи, недоліки в  організації виробництва не дозволяють створити ресурсоощадний тип виробництва.

Об’єктом, на матеріалах якого  виконується курсова робота, є  господарство «ВАТ Городоцьке», яке  знаходиться в м. Городок Хмельницької області.

В роботі були використані  річні звіти фінансової, господарської  діяльності даного господарства за останні  три роки.

РОЗДІЛ I.

 ТЕОРЕТИЧНІ, МЕТОДОЛОГІЧНІ  І ПРАВОВІ АСПЕКТИ ВИКОРИСТАННЯ  ЗЕМЕЛЬНИХ РЕСУРСІВ.

1. ВЛАСНІСТЬ НА ЗЕМЛЮ ЯК ОСНОВА ФОРМУВАННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ РЕСУРСІВ.

Відносини власності становлять основу життєдіяльності будь-якого суспільства і матеріальну основу існування кожної людини. Володіння власністю завжди було пов’язано із матеріальним достатком і наявністю влади. Категорія власності посідає центральне місце в системі соціальних відносин і визначає основи державного і суспільного устрою. У соціальному житті відносини власності виступають як відносини між людьми в процесі привласнення ними матеріальних благ, здійснення обміну між ними, розподілу та споживання для задоволення матеріальних і духовних потреб. Тому саме в соціальному характері відносини власності полягає її сутність. Адже поза суспільством немає і відносин власності.

Особливе місце в системі  відносин власності посідає проблема власності на землю як споконвічної умови життєдіяльності людини і  суспільства. Специфіка правового  регулювання відносин власності, пов’язаних із землею, визначається низкою факторів: земля є утвором природи, тобто створена без участі людини і суспільних затрат; кількісно та якісно вона обмежена природним середовищем; її просторові межі є не відтворюваними і не можуть бути розширені шляхом відтворення; земля фізично нерухома і не може бути переміщуваною у просторі; у суто економічному розумінні вона не є товаром, оскільки немає реальної вартості; земля є засобом виробництва у сільському та лісовому господарстві; відмова від використання земельних ресурсів не призводить до їх деградації або іншого стану непридатності; в результаті використання землі як просторово - територіального базису для здійснення виробничо-господарської діяльності її межі не змінюються; земля є екологічним об’єктом життєзабезпечення, життєдіяльності та місце перебування людини і суспільства; на земельних просторах розміщується і облаштовується держава тощо.

Оптимальне врахування обставин природного походження і фактичного стану землі як природного об’єкта, а також її соціального, політичного, економічного й екологічного значення в законодавстві справляє істотний вплив на правове оформлення відносин власності на земельні ресурси, забезпечує їх раціональне використання та ефективну  охорону.  Тому при вивченні питань власності на землю необхідне  глибоке осмислення природних закономірностей  функціонування цієї унікальної матерії, пізнання усталених соціальних традицій користування нею та усвідомлення широкого кола суспільних відносин, пов’язаних з використання земельних ресурсів.

У вітчизняній і зарубіжній науковій літературі проблеми власності  є досить дослідженими, але й найбільш активно обговорюваними. При цьому  як наукова категорія власність  розглядається в економічному і  юридичному розумінні, хоча вона має  і філософський, психологічний, морально-естетичний та інші аспекти. Тому її реальний зміст  не може бути вичерпаний дослідженням лише економічних і юридичних  аспектів суспільних відносин власності.

В економічному розумінні  визначення власності як привласнення (присвоєння) індивідом предметів  природи, насамперед освоєння землі  за допомогою певної суспільної форми, у вітчизняній літературі є усталеним. Визнаною є також вказівка основоположника  марксизму на те, що ні про яке  виробництво, а отже, ні про яке  суспільство не може бути мови там, де  не існує ніякої форми власності. При всій непопулярності марксистського вчення про відносини власності  треба визнати, що наведене положення  задовольняє умовам належності та використання земельних ресурсів.

Економічне вчення про  власність пов’язане з динамікою (процесом привласнення) і статикою (станом привласнення об’єктів природи  чи освоєння земельних ресурсів), що є необхідною умовою існування людини і суспільства. Такі процеси завжди здійснювалися і будуть здійснюватися  у певній суспільній формі залежно  від сформованих економічних  умов, які існують у суспільстві. Економічні відносини власності являють собою певну суспільну форму, у межах якої відбувається привласнення людиною або суспільством предметів природи. Тому власність як економічна категорія є найбільш ефективним і гарантованим засобом реалізації економічних інтересів громадян, їх об`єднань та суспільства в цілому, насамперед за допомогою використання земельних багатств.

В юридичному розумінні власність  на земельні ресурси є результатом  закріплення суспільних відносин власності  у правових нормах. При цьому характер і зміст норм, що регулюють право  власності на землю, визначаються економічними відносинами власності. За своєю сутністю право власності на землю є правом на привласнення її багатств. При цьому мається на увазі не відношення індивіда до конкретної земельної ділянки, а певні суспільні відносини, що складаються у процесі привласнення багатств землі.

За своїм юридичним  змістом право власності на землю  являє собою надання можливостей  щодо володіння, користування та розпорядження  земельними ресурсами фізичним та юридичним  особам з метою задоволення їх інтересів і територіальним громадам та державі в особі їх органів  від імені й в інтересах  місцевих і регіональних об’єднань  та усього суспільства в межах, визначених законом. У такому розумінні право  власності стосовно до майнових відносин випливає з частини 1 статті 2 Закону «Про власність», відповідно до якої право  власності – це регульовані законом  суспільні відносини щодо володіння, користування  і розпорядження  майном.

Проте земля та інші об’єкти  природного походження у строго економічному і правовому розумінні не є  майном, у зв’язку з чим вони у законодавчому порядку виділені з системи майнових відносин. Адже на відміну від товарно-матеріальних цінностей землю ніхто не створював, а тому вона не має реальної ціни. Встановлювана нормативна ціна землі  є нічим іншим, як капіталізованою  рентою. Так, продаючи земельну ділянку, її власник продає право на ренту, а покупець набуває права на одержання  доходів від використання цієї ділянки.

З урахуванням економічного трактування земельної власності  як освоєння природного об’єкта та привласнення його багатств і наведених  формулювань права власності можна сформулювати загальне  поняття права земельної власності . Отже, право земельної власності як можливість використання корисних властивостей та привласнення природних багатств землі являє собою систему правових норм, що закріплюють, регламентують і охороняють відносини власності на земельні ресурси та регулюють відносини володіння, користування і розпорядження земельними ділянками їх власниками на свій розсуд для задоволення їх матеріальних потреб і реалізації інших інтересів. Запропоноване загальне визначення права земельної власності охоплює його основні ознаки і найбільш характерні риси, закріплені в чинному земельному законодавстві.

1.2.ПЕРЕДУМОВИ І ЗАГАЛЬНІ  НАУКОВІ ПРИНЦИПИ РЕФОРМУВАННЯ  ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН І ВИКОРИСТАННЯ  ЗЕМЕЛЬНИХ РЕСУРСІВ.

Україна має значний і  високоякісний фонд сільськогосподарських  угідь, більше як третина з них  – особливо цінні продуктивні  землі. Проте рівень їх сільськогосподарського використання значно поступається розвинутим країнам світу. Головна причина  цього – недосконалість земельних  відносин, що випливають із форм власності  і господарського механізму з  недостатньо розвинутими ринковими  структурами.

Виняткове право державної  власності на землю протягом тривалого  часу призвело до відчуження селянина від землі, зниження мотивації до праці,її продуктивності, а звідси –  до спаду сільськогосподарського виробництва. Адже відомо, що продуктом праці  може володіти і розпоряджатися лише той, кому належать засоби виробництва. Оскільки земля продовжує бути власністю  держави, то вона й розпоряджається  результатами праці сільського виробництва.

Тому виробник незаінтересований  у результатах праці, бо він ними не розпоряджається. З цієї причини  держава поступово втратила справжнього  господаря землі. Обставини, що склалися, вимагали зміни земельних відносин. Результати наукових пошуків і практичний досвід нових господарських формувань  однозначно підтвердили необхідність реформування економічних відносин на селі, у тому числі основної їх ланки – земельних відносин. Слід зазначити, що орієнтація всієї економіки України на ринкові відносини значною мірою прискорила цей процес. Реформування економіки у сфері виробництва засобів виробництва особливо відчутно відбилося н сільському господарстві. З об’єктивних і суб’єктивних причин досить тривалий час стримувалося реформування економіки на селі. З великими зусиллями пробивали собі дорогу в життя нові господарські формування. Головною перешкодою на шляху розвитку багатоукладної економіки стало монопольне право держави на землю.

Важливим кроком у вирішенні  даного питання стала Постанова  Верховної Ради України «Про земельну реформу», якою з 15 березня 1991р. весь земельний  фонд України оголошено об’єктом земельної реформи. Завдання останньої  полягає у перерозподілі земель з одночасним наданням їх у приватну власність громадянам, колективним  сільськогосподарським підприємствам, постійне користування господарства та іншим державним сільськогосподарським  підприємствам, установам і організаціям, а також у тимчасове користування , у тому числі і на умовах оренди, з метою створення можливостей для рівноправного розвитку різних форм господарювання на землі, формування багатоукладної економіки, раціонального використання і охорони земель.

Вперше у новітній законодавчій історії України право приватної  власності на землю було передбачено  Законом «Про форми власності  на землю». Націй підставі право  громадян на довічне спадкове володіння  земельними ділянками, закріплене у  ЗК Української РСР від 18 рудня 1990 р. (в редакції від 13 березня 1992р.) було перетворена на право їх приватної власності на землю. У чинному ЗК це право набуло подальшого розвитку. Воно поширюється не тільки на громадян України як фізичних осіб, а й на юридичних осіб, заснованих українськими громадянами або створених українськими підприємствами, установами і організаціями недержавної та не комунальної форм власності. Водночас варто зазначити , що це не завжди є виправданим і не в усіх випадках узгоджується з цивільним і господарським законодавством. Очевидно, наведена обставина і стала підставою для відособленої регламентації в земельному законі права приватної власності на землю громадян і юридичних осіб.

Згідно ст. 78 ч.3 ЗКУ земля  в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

1. Насамперед треба зазначити, що набуття громадянами права  приватної власності на земельні ділянки має свої правові засади. Так, згідно з ч.1 ст. 81ЗК громадяни України набувають право власності на земельні ділянки на підставі: придбання за договорами купівлі – продажу , дарування , міни, та за іншими цивільно-правовими угодами; безоплатної передачі із земель державної та комунальної власності ; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі належної їм земельної частки (паю).

Приватизація земельних  ділянок,наданих раніше громадянам у користування, як підстава набуття  приватної власності на землю  за ЗК, може здійснюватися при одержанні  земельних ділянок членами фермерських  господарств (ст.32).

Громадяни України можуть набувати право приватної власності на земельні ділянки на зазначених підставах для утворення фермерського господарства (ст. 31), ведення особистого селянського господарства (ст. 33), садівництва (ст. 35), будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і гаражного будівництва (ст. 40), дачного будівництва (ст. 51) тощо. Для зазначених цілей земельні ділянки надавалися громадянам на праві приватної власності і за земельним законодавством, яке діяло раніше. Особливістю ж чинного ЗК є те ,що наведений в ньому перелік видів приватного землеволодіння не є вичерпним, оскільки використання земельних ресурсів на підставі права приватної власності передбачено, по суті, для всіх категорій земель.

У земельному законі своєрідно  закріплено право приватної власності  на землю юридичних осіб. Так, відповідно до ч.1ст .82 ЗК юридичні особи, засновані  громадянами України або українськими юридичними особами, можуть набувати у  власність земельні ділянки для  здійснення підприємницької діяльності.

2. Право комунальної власності на землю є відносно новим явищем у нашій країні. Комунальна власність, що виникла на підставі ст. 31 Закону «Про власність» як різновид державної власності, з прийняттям чинної Конституції набула самостійного характеру. Стосовно до земельної власності  це дістало вияв у ст. 142 Основного закону, положення якої набули подальшого розвитку у ЗК. Комунальна власність на землю означає належність останньої на праві власності територіальним громадам. Тому за сучасних умов комунальна земельна власність є альтернативою державній власності на землю. Зберігаючи публічний характер , вона являє собою найбільш оптимальний рівень усуспільненої належності земельних ресурсів та їх багатств територіальним громадам.

Основним джерелом виникнення комунальної власності на землю  були і залишаються державні земельні ресурси. Це мало місце, наприклад, при  передачі в комунальну власність  підприємств АПК згідно з постановою Кабміну України від 5 вересня 1996р. №1060 «Про поетапну передачу у комунальну власність об’єктів соціальної сфери, житлового фонду, сільськогосподарських, переробних та обслуговуючих підприємств, установ та організацій АПК, заснованих на колективній та іншій формах не державної власності» разом із земельними ділянками, що знаходилися в колективній  власності, на яких були розташовані  ці підприємства. Передача земельних  ділянок державної власності  у комунальну власність передбачена  ст. 117 ЗК. Нині право комунальної  земельної власності може розширятися  шляхом викупу земельних ділянок  фізичних та юридичних осіб для суспільних потреб і придбання на інших засадах, передбачених законом.

Відповідно до ч.2 ст.83 ЗК у комунальній власності перебувають  усі землі в межах населених  пунктів, крім земель приватної та державної  власності, а також земельні ділянки  за їх межами, на яких розташовані об’єкти  комунальної власності. Таким чином, землі комунальної власності  в загальному вигляді визначаються шляхом їх виключення зі складу земельних ресурсів державної власності та відмежування від земельних ділянок права приватної власності.

Водночас у земельному законі зазначені землі, що можуть знаходитися  лише у комунальній власності  і не можуть передаватися у приватну власність. Так, згідно з ч.3 ст83 ЗК до земель комунальної власності , які не можуть передаватися у приватну власність, належать : землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо); землі під залізницями, автомобільними дорогами, об’єктами повітряного і трубопровідного транспорту; землі під об’єктами ПЗФ , історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність , якщо інше не передбачено законом; землі лісового та водного фондів, крім випадків, визначених ЗК; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування.

3.Державна власність на землю є досить давньою і бере свій початок із князівської «сабіни», що пережила періоди земельної власності царської сім`ї та імператорського двору, кабінетного землеволодіння і казенних земель й, нарешті, набула статусу державної власності на землю. Отже, держава з моменту свого виникнення володіла і до наших днів володіє певними земельними площами на власницькій основі. Безумовно, вона й у майбутньому буде мати право власності на відповідні земельні ресурси для здійснення своїх функцій з метою виконання загальнодержавних завдань та задоволення публічних інтересів суспільства.

Однак проблема полягає у  встановленні того, в яких межах  і на якому праві земля належить державі. Відомо, що у радянський період право власності на землю та інші природні ресурси існувало у виключній  формі, що означало усунення  усіх, крім держави, суб’єктів права від  участі у відносинах власності на землю та інші природні багатства. Таким  чином, держава була єдиним власником  землі та інших природних багатств. Однак при цьому не було законодавчо визначено конкретного власника в особі будь-якого державного формування. А це призвело до становлення не державної власності на землі та її багатства, а адміністративно-управлінської й чиновницько-бюрократичної.

Відносини, пов’язані з  державною власністю на землю, дістали  принципово інше закріплення в законодавстві  сучасної української держави. Так, згідно з ч.1 ст.84 ЗК у державній  власності перебувають усі землі  України, крім земель комунальної та приватної власності.

Важливою особливістю  права державної земельної власності  є й визначення у законодавчому  порядку земель, що не підлягають передачі у комунальну власність. Відповідно до ч.3 ст.84 ЗК до земель державної власності, які не можуть передаватися у комунальну власність, належать: землі атомної  енергетики та космічної системи; землі  оборони, крім земельних ділянок  під об’єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення; зелі під об’єктами природно-заповідного  фонду та історико-культурними об’єктами, що мають національне та загальнодержавне значення; землі під водними об’єктами  загальнодержавного значення; земельні ділянки, які використовуються для  забезпечення діяльності ВРУ, Президента України ,Кабміну України та інших  органів державної влади, Національної академії наук України і державних  галузевих академій наук; земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов’язкового) відселення, що зазнали  радіоактивного забруднення в наслідок Чорнобильської катастрофи.

Зазначені землі призначені для виконання державою її внутрішніх і зовнішніх функцій. Вони використовуються для задоволення інтересів усього суспільства і виконання загальнодержавних  завдань. Ці землі не обмежені ні категоріями, ні розмірами площ, ні місцем розташування. А з урахуванням функціонального  призначення їх використання треба  визнати, що наведений вище перелік  державних земельних ресурсів, які  не можуть передаватися у комунальну власність, не є вичерпними. Тому все більш актуально. Стає проблема розмежування земель державної та комунальної власності на законодавчому рівні.

Не менш важливе значення має законодавче визначення земель державної власності, які не підлягають передачі у приватну власність. Так, згідно ч.4 ст.84 ЗК до земель державної власності, що не можуть передаватись у приватну власність, належать : землі атомної енергетики та космічної системи; землі під державними залізницями, об’єктами державної власності повітряного і трубопровідного транспорту ; землі оборони, зелі під об’єктами природно-заповідного фонду та історико-культурного та оздоровчого призначення, які мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом; землі лісового та водного фондів, крім випадків, визначених земельним законом; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності ВРУ, Президента України ,Кабміну України та інших органів державної влади, Національної академії наук України і державних галузевих академій наук; земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов’язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення в наслідок Чорнобильської катастрофи.

Найбільш істотно рівність прав власності на землю характеризує положення ч.2 ст.14 Конституції про  набуття і реалізацію права власності  на землю державою нарівні з громадянами  та юридичними особами виключно відповідно до закону. Цей конституційний принцип  дістав закріплення у земельному законі. Так, згідно з ч.5 ст.84 ЗК держава  набуває права власності на землю  у разі : відчуження земельних ділянок  у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; придбання за договорами купівлі  – продажу , дарування, міни, та за іншими цивільно-правовими угодами; прийняття  спадщини; передачі у власність державі  земельних ділянок комунальної  власності територіальними громадами; конфіскації земельних ділянок.

1.3.НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ І НАУКОВО-МЕТОДИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВИКОРИСТАННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ РЕСУРСІВ.

Сільськогосподарське виробництво  України за останні роки зазнало  великих змін. Загальна соціально-економічна криза спричинила значне зменшення  обсягів виробництва у всіх галузях  народного господарства. У важких економічних умовах опинилося і  аграрне  виробництво. Низькі ціни на продукцію галузі, фінансовий крах більшої частини сільськогосподарських  підприємств не дали можливості їм отримувати ті обсяги виробництва, які  складалися десятиліттями. Відбулися  процеси де інтенсифікації виробництва, примітивізації технологій.

Реформування земельних  і майнових відносин в аграрному  секторі України передбачає створення  законодавчих та правових передумов  забезпечення рівноправного розвитку різних форм господарювання, підвищення зацікавленості сільських працівників  у високопродуктивній праці, поліпшенні використання землі і матеріальних ресурсів. На канві цього виникла необхідність докорінної перебудови аграрного сектору, виходу його з кризового стану. Вихід із цієї складної ситуації можливий при поєднанні зусиль держави, наукових закладів, керівників і спеціалістів, працівників підприємств усіх форм власності і господарювання.

На реалізацію цих проблем  і направлений історичний Указ Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» від 3 грудня 1999р.

Прийняті за остання роки Верховною Радо України Закони «  Про власність», «Про підприємства», «Про селянське (фермерське) господарство», «Про сільськогосподарську кооперацію», «Про приватизацію майна державних  підприємств», «Про оренду землі», «Про фермерське господарство», «Про особисте селянське господарство», Земельний  кодекс України, Постанови про земельну реформу та інші законодавчі акти створюють реальні можливості для  докорінних перетворень у системі  агропромислового виробництва в  Україні,зокрема в сільському господарстві. Отже, в аграрному секторі створено законодавчі та правові передумови забезпечення рівноправного розвитку різних форм господарювання, підвищення зацікавленості сільських працівників у високопродуктивній праці, поліпшенні використання землі, виробничого потенціалу і матеріальних ресурсів.