Організація діяльності педагога щодо шляхів подолання механізмів формування девіантної поведінки у неповнолітніх

ЗМІСТ

ВСТУП

Трансформація сучасного українського суспільства, зміна соціального устрою держави виявили недосконалість традиційної системи виховання. Директивна педагогіка, яка розглядає вплив за схемою «вимога - сприймання – дія», практично втратила свою ефективність, оскільки вона не розкриває суттєвих особливостей морального розвитку, не відображає всіх тонкощів способів реагування індивіда на поставлену вимогу, применшує активну роль особистості в засвоєнні норм, не враховує творчого оволодіння духовно-моральних цінностей. Як наслідок у дітей і у дорослих, вихованих за цією системою нерідко спостерігається недостатній рівень моральної культури.

Виникнення і розвиток девіантної поведінки особистості відбувається під впливом соціально-економічних, морально-психологічних та інших факторів. Серед них слід відзначити посилення соціального розшарування суспільства, непідготовленість соціальних інститутів до забезпечення успішної соціалізації особистості в умовах трансформації суспільства, дефіцит засобів і технологій розвитку соціальних служб, орієнтованих на створення умов для самореалізації кожної людини, недостатньо високий рівень психічної компетентності більшості населення, в тому числі тих фахівців, які покликані надавати допомогу особистостям з поведінковими девіаціями тощо.

Проблема попередження і профілактики девіантної поведінки дітей була і залишається актуальною для будь-якого суспільства. Специфіка морального розвитку, виявлення причин та умов виникнення різних форм девіацій, видів асоціальної поведінки шляхів її корекції викликають стійкий інтерес дослідників. Науковці різних галузей знання приділяли їй достатньо уваги.

Вагомий внесок у дослідження психолого-педагогічних аспектів важковиховуваності, попередження правопорушень серед неповнолітніх зробили: К. Ушинський, П. Блонський, С. Шацький, А. Макаренко, В. Оржеховська, В. Сухомлинський.

Філософський аспект проблеми девіантної поведінки розкрито у працях С. Анісімова, О. Дробницького, А. Скрипника та ін.; психолого-педагогічні аспекти в роботах М. Алемаскіна, Г. Бочкарьової, В. Демиденка, Л. Зюбіна, Б. Кобзаря, А. Ковальова, П. Лєcгафта, І. Невського, Т. Титаренко та ін.; правові в дослідженнях Ю. Антоняна, К. Ігошева, М. Костицького, В. Кудрявцева, Г. Міньковського, О. Тузова та ін.; медичні у працях А. Селецького, С. Тарарухіна, О. Личко, Г. Фелінської. [19, 98]

Девіантна (ненормативна) поведінка є антиподом поведінки нормативної. Ми поділяємо точку зору, згідно з якою ненормативна поведінка - не обов’язково негативне (антисоціальне) явище, але у межах нашого дослідження йдеться про ненормативну поведінку лише у негативному контексті. Своєчасна, якомога більш рання психологічна діагностика схильності особи до ненормативної поведінки та розробка і застосування комплексу заходів щодо її психологічної корекції є особливо актуальною .

Девіантна поведінка найчастіше спричиняється складною взаємодією об’єктивних та суб’єктивних чинників, причому до об’єктивних належать як особливості мікросередовища (способу життя, найближчого оточення тощо), так і зміст та умови професійної діяльності. Останнє стосується переважно професій типу «людина – людина» і знаходиться в прямій залежності від їхньої психологічної напруженості.

З огляду на високий рівень девіантної поведінки як школярів так і дорослих є всі підстави вважати, що вивчення причин та корекції девіантної поведінки, її діагностика, обґрунтування адекватних способів корекційного впливу є проблемою не тільки теоретичною, але і прикладною. Враховуючи це, мною обрана тема курсового дослідження: «Вплив психоденамічних аспектів на механізми формування девіантної поведінки у неповнолітніх та шляхи їх подолання».

Об’єкт дослідження: формування механізмів девіантної поведінки  у неповнолітніх.

Предмет дослідження: форми та методи формування механізмів девіантної поведінки у неповнолітніх.

Мета: теоретичне обґрунтування та дослідження особливостей механізмів формування  девіантної поведінки у неповнолітніх та шляхи їх подолання.

Об'єкт, предмет та мета дослідження обумовили такі завдання:

1. Вивчити і опрацювати наукові джерела про стан досліджуваності проблеми впливу психодинамічних аспектів на механізми формування девіантної поведінки у неповнолітніх.
2. Теоретично обґрунтувати та розкрити особливості формування девіантної поведінки в неповнолітніх.
3. Розкрити функції та аспекти соціально-педагогічної роботи з неповнолітніми щодо механізмів формування у них девіантної поведінки.
4. Підібрати методики і створити комплекс для психолого-педагогічної діагностики;
5. Розробити комплекс вправ для учасників навчально-виховного процесу щодо формування девіантної поведінки

Методи дослідження:

• теоретичні: аналіз наукової, психолого-педагогічної, методичної літератури з обраної проблеми, порівняння, класифікація, конкретизація, систематизація, узагальнення.
• емпіричні: педагогічне спостереження; усне опитування: бесіда, інтерв’ю; письмове опитування: анкетування, тестування, узагальнення незалежних характеристик, аналіз документів і продуктів діяльності.

Структура курсової роботи. Курсова робота складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг курсової роботи 33 сторінки, основної частини – 24 сторінок. До основного тексту введено 1 таблицю та 6 діаграм. Для розкриття змісту викладених теоретичних положень та методичних аспектів роботи запропоновано 8 додатків загальним обсягом 34 сторінок.

У перекладі з латинської «девіація» означає відхилення. Початковим для розуміння сутності девіантної поведінки є поняття «норма». Соціальні норми – це засновані на цінностях правила поведінки, очікування і стандарти, які регулюють дії та вчинки людей, соціальних груп, зміцнюючи стабільність та єдність суспільства. Норми втілюються в юридичних законах, моралі, етикеті. Вихід за ці норми розцінюється суспільством як девіантна поведінка. У більшості випадків вона підлягає соціальним санкціям – від суспільного осуду до кримінального покарання [8, 10].

Соціальні відхилення – це не випадкові факти, а процеси, що набули певного поширення в суспільстві. Для того щоб індивідуальні негативні відхилення набули якості соціальних, потрібні такі умови:

- однакова спрямованість таких  відхилень у подібних груп  людей в однакових умовах;

- близькість причин, які викликають  ці відхилення;

- повторюваність, стійкість зазначених  явищ.

Суть девіантної поведінки полягає в тому, що людина не дотримується вимог соціальної норми, вибирає відмінний від вимог норми варіант поведінки в тій чи іншій ситуації, що веде до порушення міри взаємодії особистості та суспільства, групи та суспільства, особистості та групи. В основі відхилень в поведінці переважно лежить конфлікт інтересів, цінностей, розбіжність потреб, деформація засобів їх задоволення, помилки виховання, життєві невдачі та прорахунки.

Тому у дослідженнях девіантної поведінки особливу увагу приділяють вивченню [8, 12]:

- мотивів, причин і умов, що сприяють  її виникненню та розвитку;

- можливостей попередження та  подолання;

- загальних і індивідуальних  особливостей проявів дефектів  правової та моральної свідомості;

- змісту потреб особистості;

- особливостей характеру, емоційно-вольової  сфери, що призвоять до виникнення  девіантної поведінки.

У будь-якому суспільстві є поведінка, яка відхиляється від суспільних норм. Причому вона буває не тільки зі знаком «–», а й зі знаком «+», як прогресивна, що випереджає цей стан суспільства. В останньому випадку вона виступає як засіб розвитку суспільства. Пригадаємо діяльність академіка А.Д. Сахарова, що виходила за межі прийнятих серед респектабельних радянських учених норм поведінки.

Негативні форми відхилень – це соціальна патологія (злочинність, наркоманія тощо). Ці вияви відхилень – дисфункціональні, завдають шкоди суспільству і особистості.

Найбільше девіація виявляється в періоди перетворень суспільних систем, коли руйнуються старі норми, цінності, стереотипи, і люди втрачають орієнтири.

Активно розроблявся психологічний напрям у поясненні девіації. Вже в XIX ст. зверталася увага на значення таких станів і характеристик особистості, як «розумові дефекти», «дегенеративність», «дебільність», «психопатія». З. Фрейд запропонував гіпотезу, згідно з якою девіація зумовлюється внутрішньою конфліктністю, властивою самій особистості. Він ввів поняття «потенційний злочинець з почуттям провини». Є люди, які хочуть, щоб їх піймали і покарали, оскільки вони відчувають себе винними. Проте навряд чи серед злочинців знайдеться багато таких, які по своїй волі прагнули б потрапити до в'язниці [8, 16].

Тепер психологи стверджують, що особливості особистості та мотиви її дій впливають на всі види девіації (хоч є і тісний зв'язок з соціальними чинниками). Одним із механізмів формування девіації є аддиктивиа модель поведінки (аддикція - згубна пристрасть до чого-небудь). Сутність її в тому, що людина прагне змінити свій психічний стан, приймаючи деякі речовини або фіксуючи увагу на якихось предметах, видах діяльності. Процес вживання таких речовин (алкоголь, наркотики), пристрасть до якогось предмета чи діяльності (азартна гра тощо) супроводжується розвитком інтенсивних емоцій і набуває таких розмірів, що починає керувати життям людини, позбавляє її волі до протистояння аддикції. Така форма поведінки характерна для людей з низькою здатністю переносити психологічні труднощі, таких, котрі важко адаптуються до швидкої зміни обставин. У такий спосіб вони прагнуть просто і швидко досягти психофізичного комфорту. Аддикція для таких людей універсальний засіб втекти від реального життя. Для самозахисту люди з аддиктивним типом поведінки використовують механізм, який у психології називається «мислення за бажанням»: усупереч логіці причинно-наслідкових зв'язків вони вважають реальним лише те, що відповідає їхньому бажанню. В результаті порушуються міжособові відносини, люди відчужуються від суспільства.

Велику увагу девіації приділяв класик соціології Е. Дюркгейм (його праця «Самогубство» з'явилась у 1897 p.). Він ввів в соціологію поняття «аномія» яке означає [8, 18]:

- стан суспільства, за якого  для його членів втратили значущість  соціальні норми і цінності; старі  норми вже не працюють, а нові  ще не склалися;

- як наслідок цього для членів  такого суспільства не існує  еталонів, стандартів порівняння  з іншими людьми, які б дали  можливість оцінити своє соціальне  становище і вибрати взірці  поведінки; індивід не відчуває  солідарності з конкретною групою, перебуває у невизначеному стані;

- невідповідність, розрив між універсальними  цілями і очікуваннями (які схвалюються  в цьому суспільстві) та соціально  прийнятними, «законними» шляхами  досягнення їх; внаслідок практичної  недосяжності таких цілей для  всіх членів суспільства це  штовхає багатьох людей на  незаконні шляхи їх досягнення.

«Промислове суспільство» (капіталізм), на думку Е. Дюркгейма, заохочує однакові для всіх цінності індивідуального успіху. Проте більшість людей, позбавлених багатства, високого престижу, неминуче виявляються в конфлікті з соціальними нормами або розцінюють своє життя як невдале. Останній аспект розуміння аномії активно розробляв американський соціолог Р. Мертон [8, 21].

У соціологічній теорії конфлікту є пояснення, згідно з яким девіація – результат того, що ця поведінка заснована на нормах іншої культури (автор американець А. Коен). Злочинець розглядається як носій певної субкультури, конфліктної по відношенню до домінуючого в цьому суспільстві типу культури. Наприклад, революціонер не вважає свою діяльність злочинною, а для правосуддя вона є саме такою [8, 23].

Деякі вчені (наприклад, російський соціолог Я.А. Гилінський) як головне джерело девіації розглядають наявність у суспільстві соціальної нерівності, високий ступінь відмінностей у можливостях задоволення потреб для різних соціальних груп. Особливо це стосується сучасної ситуації, коли децільний коефіцієнт, що характеризує диференціацію суспільства, дуже високий (10 відсотків найбільш забезпечених в Україні в 10 разів перевищують за своїми доходами 10 відсотків найменш забезпечених, а «середнього класу» практично немає. У Росії цей коефіцієнт становить 13,5; у США – 20; у колишньому СРСР він дорівнював - 6,5). Крім того, як уже зазначалося, колишні соціальні норми і регулятори значною мірою перестали працювати [4, 23].

Як бачимо, спектр точок зору на цю проблему широкий. Найімовірніше, девіацію зумовлює комплекс соціальних і психологічних чинників, тому жодна окрема теорія не може пояснити ці явища в суспільстві. Ці теорії слід розглядати як такі, що взаємодоповнюють одна одну.

1.2. Особливості механізмів формування девіантної поведінки у неповнолітніх

Сьогодні ми стикнулися з ситуацією, яка є вкрай драматичною. Ідеологія «життя заради світлого майбутнього» виявилася повністю зруйнованою протягом дуже короткого періоду. Але й уміння повноцінно, повнокровно жити без «казки» - не сформувалось. Ця ситуація, складна навіть для дорослих, виявилась надскладною, зверхкризовою для підлітків і юнацтва. В результаті у багатьох з них виникає або повна розгубленість перед сьогоднішнім і завтрашнім днем, або бажання урвати від життя якомога більше, і негайно. У молодих формується і комплекс неповноцінності, який буквально роз'їдає душу дитини і штовхає до спотворених форм протесту - хуліганства та ін. 95% підлітків ніде подітися у вільний час [1, 34].

Серед неповнолітніх зростають такі злочини, як зловмисні вбивства, тяжкі тілесні пошкодження, розбійні напади, грабунки, зґвалтування. Це свідчить про ускладнення структури злочинності.

Негативні чинники, що зумовлюють девіантну поведінку дітей:

- неблагополуччя в сім’ї (неповна  сім’я, батьки – п’яниці, наркомани, ведуть аморальний спосіб життя; безвідповідальність батьків за  виховання дітей, їх психолого-педагогічна  неграмотність; негативні приклади  в моральній поведінці; нестача  доброти, сімейного затишку, любові  до дітей, справжнього батьківського  авторитету; прояви насильства, жорстокості; матеріальне неблагополуччя);

- низька педагогічна культура  сім’ї (батько й мати працюють, освічені, інтелектуально розвинені, але матеріальний достаток проявляється у створенні для дітей «парникових» умов, що призводить до ослаблення внутрішніх сил особистості, матеріального перенасичення, вседозволеності, несформованості системи самовимог і самоконтролю);

- недостатній рівень виховної  роботи у загальноосвітніх закладах (проявляється у перевантаженості  програм навчальним матеріалом, який учень не може засвоїти, що породжує негативізм, опір, намагання «втекти» від навчальної діяльності, почуття власної неповноцінності; прояви негативізму з боку вчителів-вихователів до учнів з моральними вадами; недостатній рівень педагогічної культури вихователів; ізоляція, відсторонення від цікавих колективних справ тощо) [6, 128].

Негативні соціальні впливи, що грають десоціалізаційну роль у виникненні девіантної поведінки підлітків:

- прямі десоціалізаційні впливи  чиняться з боку найближчого  оточення, яке безпосередньо демонструє  зразки асоціальної поведінки, антисуспільних  орієнтацій і переконань, коли  діють антисуспільні норми і  цінності, групові приписи, зовнішні  поведінкові регулятори, що спрямовані  на формування особистості асоціального  типу;

- непрямі десоціалізаційні впливи  середовища полягають у відсутності необхідних умов для «запуску» провідних механізмів і засобів соціалізації, за допомогою яких здійснюється «трансформація» системи зовнішньої регуляції у внутрішню [7, 129].

Кримінальний фактор виникнення девіантної поведінки:

- група підлітків, що сформована  поза соціально-значущої діяльності, в умовах марного згаяння часу  та ризикованих хуліганських  занять. У таку групу, яка виявляється «каталізатором» злочинної поведінки неповнолітніх, підліток потрапляє в разі неможливості добитися успіху, відсутності позитивної діяльності, в якій підліток може реалізувати себе; в разі психологічного дискомфорту, що виникає як результат престижного невдоволення, відчуження від колективу, як це буває з «важкими» учнями внаслідок їх слабкої успішності, конфліктів з вчителями та однокласниками, що призводить до зниження референтної значущості підлітка та пошуків ним іншого кола спілкування.

Психобіологічні передумови асоціальної поведінки дітей:

а) кризові явища, що характеризують психофізіологічний розвиток у підлітковому віці (кризові явища в організмі, психіці та взаємовідносинах підлітка);

б) нервово-психічні захворювання, акцентуації характеру

- психічні аномалії: олігофренія, психози, психопатії, неврози, психофізичний  інфантилізм, ознаки органічного  ураження головного мозку;

- частіше за інші зустрічаються  акцентуації за гіпертимним та  нестійким типом;

в) відставання в розумовому розвитку

- за особливо несприятливих  умов внаслідок своєї підвищеної  навіюваності підлітки можуть  легко підпасти під вплив дорослих, досвідчених злочинців;

г) різні фізичні вади, дефекти мови, зовнішня непривабливість, вади конституційно-соматичного характеру [2, 45-48].

Відхилення від соціальних норм, незважаючи на велику різноманітність, мають деякі загальні причини, що підтримують їх існування, а часом провідні до їх зростання та поширеності. За своєю суттю вони зводяться до об'єктивних і суб'єктивних протиріч суспільного розвитку які порушують взаємодію особистості з соціальним середовищем і ведуть до форм поведінки індивідів не узгоджується з існуючою нормативною системою. При тому одне і те ж протиріччя може лежати в основі як соціально не бажаних форм поведінки (злочинність, алкоголізм, самогубство і т. д.), так і соціально схвалюваних (пізнавальна активність, творчість, побутова активність і т. д.) [5].

1.3. Робота з дітьми щодо попередження  девіантної поведінки

Сутність соціально-педагогічної діяльності з дітьми різної девіантної поведінки полягалє в організації підвищеного піклування, виховання у них почуття власної гідності, спираючись на позитивні якості характеру; попередження або подолання різних відхилень у поведінці; у встановленні контакту з перевиховуваним [10, 18].

Мета діяльності соціального педагога полягалє у тому, щоб допомогти подолати кризу і самостійно змінити життя.

Правильно організована соціально-педагогічна діяльність спрямована на надання комплексної допомоги в розв'язанні особистісних проблем клієнта. Вона включає три аспекти:

1) соціальний - розвиток і набуття соціальних  якостей особистості, досвіду спілкування  і засвоєння суспільних норм  поведінки;

2) культурний - ознайомлення з навколишнім  світом, оволодіння культурними  цінностями суспільства, культурою  поведінки і стосунків, відповідною  освітою;

3) психолого-педагогічний - психічний та особистісний розвиток  особистості, навчання і виховання  в сім'ї, у дитячому садку, школі.

У контексті того, на кого спрямована соціально-педагогічна діяльність, доречно вести мову про соціально-педагогічну роботу з конкретною особистістю чи соціальною групою на рівні суб'єкт-суб'єктної взаємодії, яка реалізується профілактичною, реабілітаційною, культу-рно-дозвіллєвою, просвітницькою, корекційною функціями.

1. Діагностична  функція,  спрямовується на виявлення  факторів ризику. Реалізується шляхом  збору інформації про особливості  особистість, негативні фактори, які  провокують девіантну поведінку.

2. Прогностична, сутність якої полягає в тому, що на основі встановленого  діагнозу розробляється конкретна  соціально-педагогічна програма  діяльності з клієнтом, яка передбачає  етапні зміни і кінцевий результат  соціальної адаптації, корекції  та реабілітації.

3. Виховна, що передбачає визначення змісту  соціально-педагогічної діяльності, методів перевиховання соціально-важливих  якостей.

4. Правозахисна. Сопіально-педагогічна діяльність  будується на правовій основі, що передбачає як дотримання, так і захист прав дитини.

5. Організаторська. Вона обумовлена тим, що соціально-педагогічна  діяльність вимагає участі і  координації дій різних спеціалістів  залежно від проблеми.

6. Комунікативна, сутність якої полягає в установленні  контактів між учасниками з  метою обміну інформації.

7. Попереджувально-профілактична, яка забезпечує закріплення отриманих  позитивних результатів і попереджала  про можливі прояви рецидивів [16, 24].

Основними завданнями соціально-педагогічної діяльності є:

- створення  умов, які допоможуть компенсувати  проблеми соціалізації;

- забезпечення  діагностики, корекції і консультування  з соціально-педагогічної проблеми;

- організація  соціально-педагогічної профілактики  і реабілітації;

- робота  з проблемами клієнта (застосування  власної методики);

- консультування  і спеціалізована допомога у  відповідних спеціалістів;

- культурно-просвітницька  робота;

- організація  дозвілля клієнтів;

- здійснення  превентивних заходів, запобігання  дезадаптації, депривації, соціальної  та педагогічної занедбаності;

- організація  допомоги і захисту клієнта.

Соціальний педагог проводить такі напрями соціально-педагогічної діяльності як:

1. Профілактика  причин і наслідків девіації, особливо з тими дітьми, які  перебувають у несприятливих  умовах соціалізації, характеризуються  негативною поведінкою, а також  з тими, хто став на шлях  асоціальної і протиправної поведінки.

2. Організацію  вільного часу тому, що беззмістовне  дозвілля є провідним фактором  ризику.

3. Посередницька  діяльність щодо залучення до  роботи батьків, учителів, лікарів, співробітників міліції, громадськості.

Результатом соціально-педагогічної діяльності є перевиховання, оздоровлення, реабілітація [19, 37].

Процес перевиховання можна розділити на 4 етапи. Перший - вивчення дитини та її оточення. Другий - забезпечення психологічної готовності до перевиховання. Він включає бесіди, входження в довіру, розвиток інтересу до тієї чи тієї роботи. Третій - накопичення моральних позитивних якостей, вчинків. Важливо, щоб дитини самостійно навчилася визначати позитивні і негативні сторони своїх вчинків, причини і самостійно знаходила подальшу поведінку. Четвертий - самовиховання, коли вихованець повинен самостійно вийти з кризи.

Варто зауважити, що в процес перевиховання крім соціального педагога включається колектив вихованців, у який потрапляє дитини.

Оздоровлення обстановки відбувається через створення клубу, спортивних секцій, технічних гуртків.

Процес реабілітації передбачає визначення спільних поглядів соціального педагога і клієнта, виявлення захоплень і особливостей поведінки, визначення негативних якостей особистості і реакції на зовнішній вплив, вироблення спільних норм поведінки і взаємодії.Також потрібно звернути увагу на психологічні захисти клієнта адже вони можуть вказати на особливості психіки людини

Будучи поняттям психології, захисні механізми особистості являють собою неусвідомлювані психічні процеси, спрямовані на скорочення негативних переживань, і лежать в основі розвитку опору.

Вперше дане поняття було введено З. Фрейдом. Їм були так названі прийоми, які використовує одна зі структур особистості для здійснення контролю над бажаннями, які можуть призвести до душевних переживань і тривозі. Тоді мова йшла про зусилля, які потребують великої витрати енергії та сил, спрямованих на захист свого внутрішнього світу.

Захисні механізми особистості в подальшому були розроблені А. Фрейд. Вона описала всю складність і різноманітність даних процесів і довела, що захист спрямовується проти всього, що приносить переживання, біль, тривогу і викликає появу стресу, причому в різному віці людиною використовуються різні психологічні оборонні прийоми [17, 30].

Таким чином, був складений каталог захистів з їх докладним описом, які мають здатність підтримувати психіку людини в нормі. Розглянемо детально даний список.

1. Заперечення  – являє собою механізм, за  допомогою якого заперечується  минулий негативний досвід, що  приносить страждання, а також  імпульси і сторони характеру суб’єкта. При цьому людина не сприймає ніяку інформацію, яка суперечить його настановам.