Основні проблеми розвитку вітчизняної вищої освіти в Україні

      «Основні проблеми розвитку вітчизняної вищої освіти в Україні»

                                                    ЗМІСТ

ВСТУП…...............................................................................................................3

РОЗДІЛ 1. Вітчизняна система освіти

  1.1 Освіта як інститут соціалізації та самореалізації людини…….....................10

 1.2 Сучасний стан системи вищої освіти України………………………………18 1.3Болонський процес…………………………………………………………….26

 1.4 Основні проблеми розвитку вищої освіти в Україні…..…………………...34

РОЗДІЛ 2. Програма соціологічного дослідження на тему: «Уявлення населення м. Чернігова про основні проблеми розвитку вітчизняної вищої освіти в Україні» ……………………………………………..............................38

Розділ 3. Основні проблеми розвитку вітчизняної вищої освіти в Україні

( результати дослідження)……………………………………………….……..45

Висновки…………………………………………………………………………..46

Додатки……………………………………………………………………..……..48

Список використаної літератури………………………………........................53                         

                                                      Вступ

        Актуальність  дослідження: вища освіта -  рівень  освіти,  який  здобувається  особою  у вищому  навчальному закладі в результаті послідовного,  системного та  цілеспрямованого  процесу  засвоєння  змісту  навчання, який грунтується  на повній  загальній  середній освіті й завершується здобуттям певної кваліфікації за підсумками державної атестації.

       За два десятиріччя незалежності України не раз робилися спроби реанімувати стару систему вищої  освіти, розраховану на забезпечення країни фахівцями на базі не менш значних матеріально-технічних ресурсів. Однак ці спроби виявилися марними. Економічний спад викликав зниження потреби в професійно-технічній освіті, що призвело до практично повного руйнування системи профтехучилищ і технікумів.[8;9] Слід зазначити, що в найбільш розвинутих країнах світу середня освіта націлена саме на досягнення цієї мети (наприклад, у Німеччині та США).

      Тому проблема реформування системи вищої школи є актуальною, а мета її – забезпечення потреб держави у фахівцях і наукових розробках.

     У світі, який динамічно розвивається, система освіти України залишається однією з відсталих в Європі. Серед причин такого явища можна виділити відсутність мотивації у студентів до здобуття якісної вищої освіти, що є наслідком незатребуваності вищої освіти у сучасному суспільстві. У сформованій ситуації ефективність витрат держави на систему вищої освіти пропорційна мотивації студентів до здобуття якісної вищої освіти і не перевищує зараз 10% відповідно до усередненої оцінки. Варто підкреслити, що якість здобутої освіти слабко корелює з матеріально-технічною і лабораторною базою, а також рівнем кваліфікації професорсько-викладацького складу. Тому за відсутності значимої мотивації серед студентів до здобуття якісної вищої освіти ефективність капіталовкладень у матеріально-технічну і лабораторну базу, а також у підготовку кадрів вищої кваліфікації професорів і доцентів залишається на рівні мотивації студентів до освіти. У першому розділі, ми розглядаємо вітчизняну систему освіти, її сучасний стан, болонський процес та проблеми розвитку. Ми розглядаємо освіту як соціальний інститут що має історичний характер. Це відносно стійка форма соціальної практики, за допомогою якої функціонує суспільне життя, забезпечуються необхідні соціальні зв’язки та відносини, що характеризують суспільство.

Специфіка освіти визначається типом суспільства, в якому вона функціонує, політичним, державним ладом, соціально-класовими, економічними відносинами. Разом з тим слід зауважити й наступність освіти в її історичному розвитку. Саме цей момент важливо враховувати в наш час, у період утворення нової української національної школи — школи XXI століття.

Маючи певну мету діяльності і виконуючи свої функції, освіта задовольняє відповідні соціальні потреби та інтереси. Унаслідок цього стабілізуються соціальні відносини і узгоджується різноманітна діяльність членів суспільства. Функціонування освіти, виконання людьми в межах цього соціального інституту певних ролей зумовлюється соціальними нормами її внутрішньої структури. Саме ці норми визначають обов’язковий порядок, встановлюють міру, стандарт поведінки людей, спрямовуючи соціальну діяльність. У зв’язку з цим слід зауважити, що освіта інтегрована в систему соціальних інститутів. Тільки така об’єднана система може забезпечити й гарантувати функціонування суспільства. Без соціальних інститутів взагалі не існує суспільства, людства як колективного утворення. У процесі навчання людина засвоює соціальний досвід у формі знань, розвиває свої задатки та здібності, формує інтереси й нахили. Тут закладаються основи світосприйняття молодої людини, розвиваються її здібності, навички суспільної діяльності. Через освіту здійснюється передача інформації про нагромаджені людством цінності матеріальної і духовної культури, забезпечується наступність у розвитку суспільного виробництва.

          В другому розділі ми розробляємо програму соціологічного дослідження на тему: « Уявлення населення м. Чернігова про основні проблеми розвитку вітчизняної вищої освіти в Україні». Актуальність: завданням, яке стоїть перед державою стосовно покращення системи освіти, зокрема вищої, є розроблення національної системи оцінювання якості освіти, що полягає у впровадженні національної системи рейтингового оцінювання діяльності вищих навчальних закладів, забезпечення їх участі у міжнародних порівняльних дослідженнях з питань якості освіти, а також в основних міжнародних рейтингах найкращих університетів. Також стоїть таке завдання як розподіл у вищих навчальних закладах навчальних програм академічного та практичного профілю, а також розвиток професійно-орієнтованої вищої освіти шляхом розроблення порядку стандартів вищої освіти.

    Отже, в сучасному світі освіта набуває все більш вирішального значення для визначення не тільки рівня освіченості і культури конкретної людини, а й суспільства в цілому. Правові, організаційні, фінансові та інші засади функціонування системи вищої освіти в Україні визначаються Законом України "Про вищу освіту".                                                     

        Генеральну сукупність дослідження складають мешканці територіальної громади м. Чернігова віком від 18 років і старше (246 834 чол.)

Виходячи з поставлених мети і завдань для дослідження пропонується пропорційна стратифікована вибірка із загально прийнятим рівнем довіри 95 % і максимальною допустимою помилкою 7 %. Виходячи з того, що використання пропорційного стратифікованого відбору практично завжди впливає на помилку вибірки у бік її зменшення, то для більшої зручності округлимо обсяг вибіркової сукупності до 200 респондентів.

На початковому етапі населення м. Чернігова розділили на дві страти на основі кордонів двох районів міста – Деснянського і Новозаводського питома вага яких по відношенню до загальної кількості мешканців складає 67,5 % і 32,5 % відповідно.

Збір первинної соціологічної інформації планується проводити методом формалізованого інтерв’ю, з використанням стандартизованого бланка опитування.

    Третій розділ має  назву основні проблеми розвитку  вітчизняної вищої освіти в  Україні( результати дослідження ). Основним завданням було з’ясувати основні проблеми розвитку вищої освіти в України і проведене дослідження показує, що 65% населення вважає, що добре розвинена, а 35% вважає, що не зовсім. З основних проблем розвитку освіти, 72% населення відповіло, що є держзамовлення. Оскільки держава вимагає гроші, які не в змозі заробити кожна 4 родина. В Україні переважна більшість сімей середнього та нижче середнього рівня доходів. Навчатися хочуть всі, але не в силі задовольнити проблеми держави. І тільки 28% із 100% відповіли, що стипендії яку надає держава, не вистачає навіть на проживання. Тобто, можна зробити узагальнення, що мала стипендія і великі кошти за плату навчання, це дві найголовніші проблеми ВЩН. Отже, перша гіпотеза повністю виправдана.

   Об’єкт дослідження: вітчизняна вища освіта в Україні.

   Предмет дослідження: встановити основні проблеми розвитку вітчизняної вищої освіти.

   Метою бакалаврської роботи є: з’ясувати основні проблеми розвитку вищої освіти в України.

       1. З’ясувати який сучасний стан і перспективи розвитку освітнього комплексу України в контексті Болонського процесу.

      2. Визначити стан  та основні проблеми розвитку  в Україні.

Практичне значення одержаних результатів: основні положення та висновки можуть бути застосовані в розробці програм і проектів, спрямованих на розв’язання проблем розвитку вищої освіти; у процесі викладання навчальних дисциплін у вищих навчальних закладах України; на лекціях та семінарах у ВНЗ.

                   РОЗДІЛ 1. ВІТЧИЗНЯНА СИСТЕМА ОСВІТИ

1.1 Освіта як інститут  соціалізації та самореалізації людини

        З одного боку, освіта як соціальний інститут є сукупністю певних установ, осіб, які забезпечені спеціальними матеріальними засобами і здійснюють конкретні соціальні функції, з іншого боку, освіта — це набір, система ідей, правил, положень, стандартів, норм діяльності, поведінки людей у ситуаціях освітянського життя.

        Освіта як соціальний інститут має історичний характер. Це відносно стійка форма соціальної практики, за допомогою якої функціонує суспільне життя, забезпечуються необхідні соціальні зв’язки та відносини, що характеризують суспільство.

Специфіка освіти визначається типом суспільства, в якому вона функціонує, політичним, державним ладом, соціально-класовими, економічними відносинами. Разом з тим слід зауважити й наступність освіти в її історичному розвитку. Саме цей момент важливо враховувати в наш час, у період утворення нової української національної школи — школи XXI століття.[9]

Маючи певну мету діяльності і виконуючи свої функції, освіта задовольняє відповідні соціальні потреби та інтереси. Унаслідок цього стабілізуються соціальні відносини і узгоджується різноманітна діяльність членів суспільства. Функціонування освіти, виконання людьми в межах цього соціального інституту певних ролей зумовлюється соціальними нормами її внутрішньої структури. Саме ці норми визначають обов’язковий порядок, встановлюють міру, стандарт поведінки людей, спрямовуючи соціальну діяльність. У зв’язку з цим слід зауважити, що освіта інтегрована в систему соціальних інститутів. Тільки така об’єднана система може забезпечити й гарантувати функціонування суспільства. Без соціальних інститутів взагалі не існує суспільства, людства як колективного утворення.

У Законі України «Про освіту» виділено такі елементи освіти:

- дошкільна освіта і виховання — здійснюються разом із сім’єю і мають на меті забезпечення фізичного, психічного здоров’я дітей, їхній повноцінний розвиток, набуття життєвого досвіду, вироблення вмінь, навичок, потрібних для навчання у школі;

- загальна середня освіта — забезпечує всебічний розвиток дитини як особистості, її нахилів, здібностей, талантів, професійне самовизначення, формування загальнолюдської моралі, засвоєння визначеного суспільними, національно-культурними потребами обсягу знань про природу, людину і суспільство, екологічне виховання, фізичне вдосконалення;

- позашкільна освіта і виховання — забезпечує творчу самоорганізацію дитини в системі позашкільних освітньо-виховних закладів, орієнтується на динамізм розвитку потреб дітей та їхніх батьків у освітньо-виховних послугах;

- професійно-технічна освіта — забезпечує здобуття громадянами робітничої професії відповідно до покликання, інтересів, здібностей, підвищення їхньої виробничої кваліфікації, перепідготовку;

- вища освіта — забезпечує фундаментальну наукову та загальнокультурну, практичну підготовку, одержання громадянами спеціальності відповідно до покликання, інтересів, здібностей, підвищення їхньої кваліфікації, вдосконалення професійної підготовки, перепідготовку наукових і науково-педагогічних кадрів;

- післядипломна підготовка — забезпечує систематичне поновлення набутих у вузі знань, перепідготовку людей з вищою освітою з метою опанування нових спеціальностей та професій;

- аспірантура і докторантура — забезпечують наукову та педагогічну підготовку кандидатів і докторів наук;

- самоосвіта — система набуття і підвищення рівня знань шляхом самостійного опанування знань та вмінь, одержання професії і спеціальності. Самоосвіта набуває легітимності шляхом перевірки та оцінки знань за системою екстернату.[ 21]

Багатогранність процесу розвитку людини описується в науковій літературі багатьма категоріями: формування, виховання, адаптація, соціалізація, самовиховання. Кожна з них акцентує увагу на тому чи іншому аспекті цього процесу, виконує певну пояснювальну функцію, що в цілому дає уявлення про його природу, суть, соціальні суперечності, спрямування. Різноманітність механізмів соціального розвитку особи і конкретно входження індивіда до «соціуму» через систему освіти, залучення його до знань, людського досвіду, культури найповніше, на наш погляд, охоплює поняття «соціалізація». Соціалізація — двосторонній процес взаємодії людини й суспільства. Його основним змістом є освіта, навчання, «пере-дача-засвоєння» знань, соціально-історичного досвіду, культури, норм і зразків поведінки, людського способу буття.

Освітологія як науковий напрям інтегрованого дослідження сфери освіти дозволяє проаналізувати розвиток освіти в її історичному та інституційному становленні з урахуванням взаємовпливів та взаємозв’язків освіти з іншими сферами життєдіяльності суспільства (політичною, правовою, економічною, соціальною тощо).[25] Такий освітологічний аналіз видається особливо доцільним, коли йдеться про реформування й модернізацію освіти, оскільки означені процеси є відгуком на трансформації у дотичних до освіти суспільних сферах, що викликані у свою чергу об’єктивними змінами, до яких можна віднести цивілізаційні, транснаціональні та зміни в освіті на національному рівні.

Для освітологічного аналізу, спрямованого на пізнання динаміки змін у сфері освіти та її підсистемах, на знаходження засобів “розвитку країни не через ресурсно-сировинні галузі, а через найважливішу сферу людинотворення – сферу освіти”, важливим є усвідомлення різного змісту понять “реформування” і “модернізація”.

Реформування освіти можна розглядати як необхідну передумову модернізації, коли закладаються концептуальні і нормативно-правові засади системних змін у сфері освіти відповідно до векторів розвитку, обраних суспільством. Реформа в освіті сприймається як переорганізація діяльності сфери освіти, що спрямована на виконання нових завдань, як правило, на основі впровадження суттєво оновленої (чи нової) парадигми освіти.

Реформування освіти пов'язується також з приведенням політичних, фінансово-економічних та суспільних інститутів держави, дотичних до сфери освіти, у відповідність до визначеної мети розвитку освіти, якою, зокрема, для української освіти є задоволення освітніх потреб, інтересів та розвитку особистості кожного громадянина суспільства, а також ресурсне забезпечення побудови незалежної демократичної, економічно і політично стабільної, духовно розвиненої держави, інтегрованої у європейський простір. Модернізація освіти може розглядатись як зміни, що підтримують і забезпечують динамічний розвиток освіти відповідно до цілей реформ, як створення та реалізація моделей випереджувального розвитку освіти, адекватних до потреб суспільства, визначення напрямів “прориву” і зосередження зусиль на досягненні поставленої освітніми реформами мети.[33]

Процес модернізація освіти можливий тільки після реформування її основ відповідно до вимог часу.[

Освітологічний контекст застосування терміна “реформування” вимагає від нас переосмислення стану освіти крізь призму її цінності (державної, суспільної, особистісної); механізмів функціонування у суспільстві; функціонування дотичних до сфери освіти сфер життєдіяльності суспільства, які впливають на розвиток освіти і без реформування котрих відповідно до визначених векторів розвитку освіти неможливо реформування самої сфери освіти.

Застосування терміна “модернізація” з позиції освітології вимагає від нас переосмислення стану освіти крізь призму розуміння її як системи різноманітних навчальних закладів і освітніх установ; особливого процесу; різнорівневого результату; соціокультурного феномену; соціального інституту, що впливає на стан незалежності держави, її економічну стабільність й формування свідомості суспільства; необхідності кардинального (відповідно до цілей реформування) оновлення змісту освіти, її форм, методів і технологій.

Реформування і модернізація освіти повинні розглядатись як важлива суспільна проблема, оскільки сфера освіти є посередником між особистістю, суспільством і державою, реально впливає на гармонізацію їх відносин. Сфера освіти найбільш повно задовольняє не тільки інтереси, потреби, запити особистості, здійснює її підготовку до життя у соціумі, а й сприяє формуванню у молодої людини свідомості громадянина суспільства, здатності до розуміння й сприйняття суспільних трансформацій, змін та їхніх наслідків, активної життєвої позиції у суспільних процесах. Разом з тим, слушною є думка Т.Левовицького, що “держава і освіта, яка в ній функціонує, покликані служити людям, їхньому розвитку. Відкидається зворотний порядок (який і досі існує), коли особистість повинна адаптуватись до взірців, які їй нав’язуються освітою, освітою службовою, яка обслуговує державні інституції”.[39]

З точки зору освітології можна виділити три причини реформування освіти.

Першу причину реформування освіти можна вважати загальною або глобальною, оскільки вона викликає необхідність реформування освіти в усіх без винятку країнах і пов’язана з цивілізаційними змінами. Цивілізаційні зміни породжуються еволюційним розвитком людства, оскільки розширення і поглиблення людського інтелекту в певні історичні періоди приводить до таких винаходів людського розуму, які кардинально змінюють світ і наше уявлення про нього. Саме у такій точці біфуркації, внаслідок інноваційних змін у суспільному розвитку відбувається міжцивілізаційний зсув, що стає причиною, зокрема, транснаціональних змін і, як наслідок, – реформування й модернізації сфери освіти як найбільш масового соціального інституту формування й розвитку людського інтелекту та людських ресурсів.

Глобальною причиною сучасних цивілізаційних змін є винахід інформаційно-комунікаційних технологій. Саме “інформаційний вибух” людського інтелекту значною мірою породив процеси глобалізації та інтеграції, хоча, розставляючи пріоритети, ми часто зазначаємо їх у такій послідовності: процеси глобалізації, інтеграції та інформатизації суспільства. Інформатизація зробила наше суспільство швидкозмінним, інформацію доступною, знання такими, що швидко застарівають, а вимоги до професійних та особистісних якостей людини - мінливими й динамічними. Інформаційно-комунікаційні технології, мережа Інтернет радикально змінили освітнє середовище, засоби міжособистісної комунікації сприяли формуванню якісно нового молодого покоління інформаційного суспільства, поглибили розрив поколінь і наступність традицій.[40]Саме інформатизація суспільства висунула принцип неперервності освіти на позиції пріоритетного принципу сучасної освіти, а медіапростору надала статус впливового не тільки на формування й розвиток людини, а й на суспільну свідомість та суспільну організованість. Внаслідок глобалізаційних процесів, як зазначається у Білій книзі національної освіти України, активно формуються такі інноваційні утворення, як от: “світовий освітній простір”, “європейський освітній простір”, “світові освітні мережі”. Різні рівні інтеграції освітніх, наукових, педагогічних, урядових, громадських організацій створюють небачені можливості для їхньої співпраці, взаємодії в умовах інтернаціоналізації різних сфер життя суспільств. Відбувається глобалізація навчальної, дослідницької, інноваційної діяльності завдяки формуванню нових систем дистанційного навчання і дослідницьких мереж, які діють у світі незалежно від географічних та політичних кордонів.

В умовах швидкозмінного глобального світу знання й кваліфікація особистості стають не тільки її капіталом, особистісною цінністю, а й набувають суспільної й державної цінності. Від кваліфікації й освіченості кожної людини стає залежним економічний й соціальний розвиток країни, її національна безпека, а тому сфера, що продукує людський ресурс – сфера освіти – виходить на пріоритетні позиції і рівноправно починає взаємодіяти з іншими суспільними сферами. Освіта починає розумітися контекстно широко. На перетині різних наук і освіти з’являються нові галузі наукового знання, як от: економіка освіти, освітня політика, освітнє право, соціологія освіти, управління освітою тощо. У США, Європі, на теренах СНД, Україні починає активно розвиватися нові наукові напрями: “едукологія”, “освітознавство”, “освітологія”.[33]

З одного боку, сукупний людський інтелект, людський ресурс в цілому віді рають провідну роль в сучасному суспільстві, а їхні розвиток стає об’єктом дослідження як соціальних, так і економічних наук. З іншого унікальність сучасного етапу розвитку суспільства полягає у тому, що воно потребує людського таланту, індивідуальності, неповторності, креативності, нестандартності та інноваційності своїх громадян. Отже, освітні реформи вже не сприймаються як виключно галузеві, вони стають потужним механізмом розвитку суспільства.

До другої причини реформування освіти можна віднести соціально-економічні трансформації, що відбуваються у різний час у різних країнах. Зміна політичного устрою, механізмів господарювання, формування фінансових ринків спричиняє необхідність реформування освіти як найбільш масового соціального інституту розвитку людського капіталу, формування суспільної свідомості і свідомості кожного громадянина суспільства.

До третьої причини реформування освіти в окремій країні можна віднести її наміри щодо приєднання до певного інтегрованого економічного й освітнього простору, зокрема європейського.

Реформування освіти в Україні, яке розпочалося після проголошення нею незалежності, було зумовлено відразу трьома причинами: значними соціально-економічними трансформаціями в країні, зміною векторів у політичному, соціальному та економічному розвитку держави; поширенням глобалізаційних та інтеграційних процесів у світі, бурхливим розвитком інформаційно-комунікаційних технологій. Обравши європейський вектор розвитку, практично через невеликий історичний проміжок часу від проголошення незалежності Україна приєдналася до Болонського процесу, що також викликало не тільки значні зміни у змісті й організації вищої освіти, а й вплинуло на всі інші ланки освіти.

Складність реформування й подальшої модернізації освіти в Україні з позиції освітології полягала у тому, що сфера освіти в Україні не мала можливості реформуватися поступово. Освіта повинна була одразу відреагувати не тільки на значні соціально-економічні трансформації у самій країні, а й на історичні цивілізаційні зміни, враховувати глобалізаційні та інтеграційні процеси, реагувати на процес інформатизації суспільства, впроваджувати вимоги Болонського процесу.

Уряди багатьох країн ЄС також стикаються із більшістю тих проблем, що постали перед Україною, хоча й у менш гострій формі [9]. Такі проблеми стосуються занепаду та старіння населення, переструктурування економіки від виробничого сектору до сектору обслуговування, виникнення нових соціальних викликів, поглиблення соціальних нерівностей, а також послаблення суспільної солідарності.

Реформування сфери освіти в Україні не можна схарактеризувати як поступове, етапи реформи були розмитими у часі, накладалися один на одний, що значною мірою призвело до нагромадження цілей реформування й модернізації освіти, їхньої непослідовності і при цілком правильній постановці важкими для виконання.

У Білій книзі національної освіти України зазначається, що розвиток української освіти впродовж розбудови державної незалежності відбувався в умовах суперечливих внутрішніх впливів політичних, економічних, культурних і власне освітянських чинників. До головних з них, зокрема, віднесено:

- політична нестабільність, часті зміни владних команд, невизначеність орієнтирів щодо ідеологічної консолідації суспільства;

- непослідовність, недостатня наукова обґрунтованість державної політики у галузі освіти;

- руйнівні соціальні ефекти освіти (корупція, політизація управління, нерівність у можливостях здобуття якісної освіти);

- відсутність моніторингу якості проведених реформ, низький рівень участі громадськості у реформуванні освіти, управлінні нею, оцінюванні її якості;

- тривала економічна й екологічна кризи; демографічні зміни (зниження народжуваності, міграція, збільшення кількості знелюднених населених пунктів);

- криза сім'ї як соціального інституту;

- вибуховий розвиток засобів масової інформації і комунікації (Інтернету), які нарощують свій суперечливий вплив на дітей і молодь;

- майже нерегульований державою і місцевою владою розвиток освітянських мереж;

- розбалансування кількісних і якісних показників професійно-технічної і вищої освіти із потребами економіки, ринку праці;

- розрив у часі і змісті модернізаційних процесів у загальній середній і вищий освіті;

- незабезпеченість системності заходів, як того вимагають цінності людиноцентрованої освіти щодо утвердження цих цінностей на всіх рівнях освіти.

Отже, освіта розглядається як соціальний інститут, який реалізує функції: розвитку продуктивних сил суспільства (професійне навчання, підготовка і перепідготовка спеціалістів); відтворення і розвитку соціальної структури суспільства; соціалізації індивідів, впливу на духовне життя суспільства.

   1.2 Сучасний стан системи вищої освіти в Україні

     Вища освіта в Україні має довгу і багату історію. Українських студентів, випускників та вчених вже давно знають і цінують по всьому світі. Першовідкриття та новаторські дослідження вчених, які працювали в українських інститутах та академіях, таких як Дмитро Менделєєв, Микола Жуковський і Євген Патон, є частиною загальної історії наукового прогресу світу.

У цей час в Україні діє система вищої освіти, відповідно до якої існує три освітньо-кваліфікаційних рівня вищої освіти, кожен з яких передбачає оволодіння відповідною освітньо-професійною програмою:

- молодший спеціаліст (неповна  вища освіта) - це освітньо-кваліфікаційний рівень, який передбачає набуття компетенцій для здійснення виробничих функцій певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад.

- бакалавр (базова вища освіта) - це освітньо-кваліфікаційний рівень, який передбачає набуття компетенцій для виконання завдань та обов’язків (робіт) певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад.

- магістр та спеціаліст (повна вища освіта) - це освітньо-кваліфікаційний рівень, який передбачає набуття компетенцій для виконання завдань та обов’язків (робіт) інноваційного характеру певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад працівників підприємств, або первинних посад наукових та науково-педагогічних працівників.

 Підготовку за освітньо-кваліфікаційним рівнем:

- молодший спеціаліст - здійснюють  технікуми і професійні коледжі, що входять у структуру ОНПУ, на основі повної загальної  середньої освіти або на основі  базової загальної середньої  освіти з одночасним одержанням  повної загальної середньої освіти.

- бакалавр - здійснюють інститути  і факультети ОНПУ на основі  повної загальної середньої освіти.

- магістр або спеціаліст (на  вибір) - здійснюють інститути й  факультети ОНПУ на основі  освітньо-кваліфікаційного рівня  бакалавра. Освітньо-кваліфікаційний рівень бакалавра при цьому може бути отриманий як в ОНПУ, так і в будь-якому іншому вищому навчальному закладі, що має необхідний рівень акредитації та відповідну ліцензію.