Основні проблеми виховання базових гуманістичних цінностей старших підлітків у сучасних умовах

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………………………………………..3

РОЗДІЛ І. ФОРМУВАННЯ ГУМАНІСТИЧНОГО ІДЕАЛУ

ЯК НАУКОВО-ПЕДАГОГІЧНА ПРОБЛЕМА………………………………………………..7

1.1. Розвиток уявлень  про гуманістичні ідеали 

в історичному контексті…………………………………………………………….………..7

1.2. Дослідження гуманістичних ідеалів у різноманітних

наукових підходах……………………………………………………………………….….…19

РОЗДІЛ ІІ. ЕФЕКТИВНІ  МЕТОДИ ТА ПРИЙОМИ ВИХОВАННЯ ГУМАНІСТИЧНОГО ІДЕАЛУ СТАРШИХ ПІДЛІТКІВ…………………………………26

2.1. Основні проблеми виховання базових гуманістичних

цінностей старших підлітків у  сучасних умовах…………………………………...…26

2.2.  Напрямки, методи та форми  корекції взаємостосунків 

підлітків у роботі соціального  педагога у контексті 

гуманістичного виховання……………………………………………………………….....37

2.3. Методи, методики та організація дослідження особливостей

поведінки підлітків в конфліктних  ситуаціях………………………………………….58

2.3.1. Опис методик експериментального  дослідження……………………....58

2.3.2. Результати дослідження та  їх аналіз……………………………………….65

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………………………………..76

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ………………………………………………….78

ДОДАТКИ……………………………………………………………………………………………...81

ВСТУП

Актуальність дослідження. Побудова демократичного громадянського суспільства та інтегрування української держави в загальноєвропейську спільноту передбачає кардинальне реформування усіх ланок освітнього процесу. Цільовою домінантою цього процесу є формування нового світосприйняття, нових ціннісних орієнтацій та ідеалів, які відповідали б вимогам сьогодення.

В основу сучасної системи навчання і виховання в Україні покладено нові принципи, найважливішими з яких є гуманізація, з якою пов'язують відродження духовності провідні вітчизняні вчені та педагоги (В.О. Сухом-линський, В.Т.Вернадський О.В. Білоусова, І.Д. Бех та інші). Гуманізація особистості розглядається ними як засіб збереження суспільства від насилля, споживацтва і вкорінення в ньому совісті, милосердя, працелюбності, віри в безмежну творчість людини.

Особлива роль в гуманізації  виховання належить позанавчальній діяльності, яка органічно доповнює навчальну.

Водночас гуманістичні ідеали в учнів підліткового віку у середніх загальноосвітніх закладах формуються в умовах певних суперечностей  між:

• об’єктивною потребою суспільства щодо реального утвердження гуманістичних ідеалів і декларативним підходом до їх здійснення;
• метою і засобами виховання гуманістичних ідеалів;
• змістом і формами у процесі виховання гуманістичних ідеалів;
• суспільними нормами і ціннісними орієнтаціями особистості учня;
• необхідністю особистісно-орієнтованого стилю діяльності учителя і усталеними традиціями педагогічного колективу щодо формування гуманістичних ідеалів учнів.

Складність формування гуманістичних ідеалів пов'язана  ще й з тим, що значна частина дітей, як свідчать наукові дослідження, негативно  ставиться до формування будь-яких ідеалів. Серед певної частини школярів спостерігається і  негативне ставлення до гуманістичних ідеалів: доброта видається “невигідною”, альтруїзм розглядається як “зречення власних інтересів” (В.О.Білоусова, Е.О.Демиденко та інші). В умовах переходу суспільства до ринкових відносин у дитячому середовищі все більше популярними стають антицінності або ж спостерігається відсутність чітко визначених цінностей (B.C. Болгари на, Ю.І.Терещенко).

У новій соціокультурній  ситуації в Україні у навчальній діяльності підлітків відсутнє чітке окреслення бажаного образу гуманної особистості, навколо якого б концентрувалась виховна діяльність вчителя. Будучи окремими суб'єктами навчально-виховного процесу, вчитель та учень повинні мати загальну мету, яка б об'єднувала всі види та форми діяльності - формування гуманної особистості. У зв'язку з цим необхідним є чітке уявлення про сучасні гуманістичні ідеали як орієнтира розвитку особистості, а також ефективні засоби їх формування в ринкових умовах.

Аналіз вітчизняної  та зарубіжної науково-педагогічної літератури дозволяє зробити висновок про те, що у радянський період категорія  “гуманістичні ідеали” досліджувалася недостатньо. Не була проаналізована теоретична спадщина вітчизняних просвітителів - носіїв національної ідеї, а також досягнення гуманістичної психології та педагогіки Заходу.

Зазначене вище дозволяє дійти висновку про теоретичне й  практичне значення дослідження. В  умовах, коли відбувається переосмислення цінностей, проблема гуманістичних ідеалів є надзвичайно актуальною, проте недостатньо дослідженою.

Це й спричинило вибір  теми курсового дослідження: “Виховання гуманістичного ідеалу старших підлітків як соціально-педагогічна проблема”.

Об'єкт дослідження: процес формування гуманістичного ідеалу в учнів підліткового віку.

Предмет дослідження: зміст, форми і методи формування гуманістич-ного  ідеалу підлітків.

Мета дослідження: здійснити історико-педагогічний аналіз процесу становлення гуманістичних тенденцій; визначити та науково обґрунтувати провідні компоненти моделі процесу формування гуманістичних ідеалів в учнів підліткового віку та розкрити соціально-педагогічні умови ефективності її функціонування.

Гіпотеза дослідження: ефективність процесу формування гуманістичних ідеалів підлітків значно зросте за таких соціально-педагогіч-них умов:

• сформується  готовність  і  здатність  школярів  визначати  життєві пріоритети;
• будуть створені умови розвитку гуманістичних ідеалів та комунікативної культури, спрямовані на самоактуалізацію учнів;
• впроваджуватимуться відповідні комплексні засоби, форми та методи позанавчальної діяльності;
• будуть враховані пріоритети гуманістичного спрямування.

Завдання дослідження:

• здійснити категоріальний аналіз поняття “гуманістичні ідеали” та уточнити його сутність;
• аналіз методичної документації;
• визначити критерії та рівні сформованості уявлень та знань підлітків щодо гуманістичних цінностей;
• розробити модель формування гуманістичного ідеалу;
• проаналізувати ефективні методи та прийоми виховання гуманістичного ідеалу підлітків у соціально-педагогічному контексті;
• підвести підсумки курсового дослідження.

Теоретичну  основу дослідження становлять положення: гуманістичної психологічної теорії (А.Маслоу, К. Роджерс), пізнавально-ціннісної концепції (Л. Кольберг), теорії етичного гуманізму (Е. Фромм), екзістенціоналістичної концепції (Ж.-П. Сартр), гармонійного підходу до прагматичної та духовно-моральної      мотивації     (Н.Ф.Гейжан,   Н.В.Кузьміна,    І.В, Дубровіна, М.К. Андреева, О.М.Мороз, В. М. Доній, А.А.Сбруєва), принципу  природо-відповідності (Я.А.Коменський, Г.С.Сковорода, Ж.-Ж.Руссо, Й.Г. Песта-лоцці, Я.Ф. Чепіга, М. Монтессорі, О.Є. Мисечко); філософського вчення про духовні виміри гуманістичного виховання (М.О.Бердяев, К.Д.Ушинський, В.С.Соловйов, П.О.Флоренський, П.Д.Юркевич); теорії становлення духовно-моральної особистості (І.Д.Бех, І.Я.Зязюн, М.Й. Боришевський, О.В.Білоусова).

Методологічною  основою дослідження є: філософські, культуро-логічні, психолого-педагогічні концепції вітчизняних і зарубіжних вчених про особистість, систему ідеалів, мораль, гуманізм; особистісно-діяльнісний, культурологічний, аксіологічний підходи до формування особистості молодшого школяра; принципи культуровідповідності, народності, гуман-ності, взаємодії загальнолюдських і національних цінностей. Дослідження ґрунтується на філософських ідеях утвердження людини як найвищої цінності.

У процесі роботи над  дослідженням проблеми використовувалися  наступні методи дослідження:

• методи теоретичного аналізу: абстрагування та ідеалізації, аналізу та синтезу, структурно-функціонального моделювання і конкретизації теоретичного знання, індукції та дедукції, порівняльного аналізу;
• методи емпіричного аналізу: спостереження, бесіда, інтерв'ю, анкетування, метод експертної оцінки, констатуючий та формуючий педагогічний експеримент,

Теоретичне  значення дослідження полягає в тому, що:

• проаналізовано генезис уявлень про гуманістичні ідеали;
• обґрунтовано й реалізовано структурно-функціональну модель формування гуманістичних ідеалів;
• поглиблено наукові знання про умови та засоби, які забезпечують успішний розвиток гуманістичних якостей дітей з позиції суб'єктного підходу.

РОЗДІЛ І. ФОРМУВАННЯ ГУМАНІСТИЧНОГО ІДЕАЛУ

ЯК НАУКОВО-ПЕДАГОГІЧНА  ПРОБЛЕМА

1.1.  Розвиток уявлень про гуманістичні  ідеали в історичному контексті

1 етап. Спираючись на емпіричний досвід і міфологічну картину світу, наші предки створили своєрідну природну релігію, яка пізніше була названа “поганською”, язичницькою. Вона значною мірою впливала на виховання дітей. Пантеїстичне світорозуміння наших предків перейшло і в християнську ідеологію Київської Русі. Згодом християнська ідеологія стала домінувати в сфері духовного життя; релігійно-етичні ідеї гармонійно поєднувались з педагогічною думкою, системою навчання і виховання.

Характер виховання носив у той час суперечливий характер, що проявлялося у боротьбі церковної та язичницької тенденцій. Останнє й визначило особливі риси тогочасних ідеалів особистості-християнина: на першому місці були не аскетизм, молитви, а доброчесне життя, служіння на благо інших.

Головним принципом  морального виховання, який відстоювали  державні діячі того часу, був принцип  поєднання любові до Бога з любов'ю  до ближнього, що виявлялося триєдино: у просвітницькій діяльності; у доброчинності, піклуванні про хворих, убогих, сиріт; у роботі над своїм духовним світом.

Практичним втіленням  християнських гуманістичних ідеалів  стали деякі князі Київської  Русі. Наприклад, князь Володимир  одним із найголовніших культурологічних завдань хрещення Русі вважав просвітництво  народу та доброчинну діяльність. Запроваджуючи християнство, він сам глибоко сприйняв гуманістичну сутність його головних положень, що закликають людей до турботи про ближнього, милосердя, смиренності.

Прагнучи поширити доброчинність, князь Володимир (996 р.) видає Устав  (Закон),  за  яким  духовенству  і  церковним   структурам  доручалося  опікуватися   лікарнями,   лазнями,   притулками   для   одиноких   тощо;   для утримання   доброчинних   закладів   встановлювалася   “десятина”.   При   князі Володимирі виникла велика кількість шкіл різних напрямів (“школи грамоти”, “школи книжного вчення”, монастирські та парафіяльні школи, школи майстрів грамоти, ремісничі училища).

Двірцева школа князя  Володимира була державним навчальним закладом підвищеного типу й утримувалася за рахунок князівської казни. У школі виховувалася майбутня соціальна еліта, з якої добиралися кадри: для державного управління, дипломатичної діяльності. Саме ця когорта освічених, культурних людей пізніше дала змогу Ярославові Мудрому здійснити серйозні кроки щодо подальшого культурно-освітнього розвитку держави.

Князь Ярослав Мудрий вважав, що виховання дитини має  звертатися до її розуму і душі та ґрунтуватися як на книгах, так і на праці - родинній, професійній, державній. Ярослав Мудрий ініціював створення сирітських училищ, лікарень для бідних і сиріт, заснував першу на Русі бібліотеку, перше в Європі жіноче училище.

Великого значення у  “школах грамоти” надавали релігійному  вихованню, хоровому співу. Під впливом  історичних легенд, переказів, народних дум формувалася патріотична свідомість учнівської дітей . Значна увага приділялася вивченню природи, засвоєнню учнями народних прикмет .

Просвітництвом та доброчинною  діяльністю займався і Володимир  Мономах - автор творів “Граматка  до Олега”.

2 етап. Період українського Відродження (XVI - початок XX ст.).

В історико-педагогічних дослідженнях епоха українського Відродження  пов'язується передусім зі створенням братських шкіл та виникненням козацької  педагогіки - самобутнього культурно-освітнього феномена, аналогів якому немає в світі.

Братські школи почали створюватись у 80-х роках XVI століття як і противага полонізації та окатоличенню. Перша братська школа  була заснована у Львові (1586 р.). За її зразком стали виникати братські школи у різних містах України, а в першій половині XVIT століття - у селах.

 У Львівській братській  школі викладання проводилося  рідною мовою, хоча вивчалися  й інші - грецька, латинська, згодом - польська. Крім цього, навчали   граматиці,   риториці,   поетиці,   філософії.   Братські   школи   стали осередком розвитку українського театрального та хорового мистецтва.

Ідеалом особистості  у концепції української братської  школи стали доброта, чуйність людини з національно-релігійною свідомістю, здатність до безкорисливої діяльності, братські школи активно втілювали гуманістичні принципи у своїй безпосередній діяльності, зокрема, у братських школах мали право навчатись діти всіх станів, а також сироти. Від педагогів вимагалося “навчати й любити всіх дітей однаково, як синів багатих, так і сиріт убогих і тих, котрі ходять по вулицях, просячи милостиню”.

Видатні   просвітителі   братських   шкіл  Лаврентій  і Стефаній Зизанії, Т.Вишенський, К.Ставровецький, П.Беринда, Є.Славинецький, С Полоцький, Ф. Прокоіювич та інші відводили велику роль вихованню і формуванню особистості людини, наголошували на значенні прикладу батьків і вчителів у виховному процесі, їхні твори і практична педагогічна діяльність були пронизані гуманістичними ідеалами , прагненням осмислити роль соціальних і природних чинників, що визначають процес становлення особистості.

У середині XVI століття своєрідним центром науки, освіти і культури стала Острозька школа-академія та Києво-Могилянська академія (з  середини XVII ст.). Ці навчальні заклади  здобули науковий авторитет у світі завдяки діяльності надзвичайно освічених для свого часу вчених-просвітителів, зокрема, Герасима Смотрицького, Яна Чеха, Яна Лятоса, Василя Суразького, Тимофія Михайловича, Данила Наливайка. Вони виховали багатьох видатних просвітителів, серед яких Мелетій Смотрицький, Гаврило Дорофеєвич, Петро Конашевич-Сагайдачний, Іов Борецький, Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Григорій Сковорода та інші.

Особливістю навчання в  цих закладах було те, що в них  поєднувалась національна культура та культура Заходу. Так, Петро Могила не тільки добре знав твори західних богословів, але й сам писав латинською мовою. Студенти Києво-Могилянської академії глибоко вивчали твори західних учених.

 У Києво-Могилянській  академії навчання велося слов'янськими  мовами; у виховному процесі утверджувалися демократичні принципи життя вихованців. Педагоги з повагою ставилися до своїх учнів, своїм прикладом і діяльністю залучали їх до наукового пізнання, духовної скарбниці народу. Після занять учні та студенти займались з аудиторами, які обиралися із числа кращих учнів. Аудитори частково виконували роль учителів у позанавчальній діяльності - допомагали учням виконувати домашні завдання та ставили оцінки залежно від рівня їх знань.

Щосуботи проводилися  “домашні” (позаурочні) диспути, на яких студенти полемізували за матеріалами, прослуханими за тиждень чи за певними темами. Один студент обґрунтовував думку, три інші заперечували йому. В таких диспутах закріплювалися знання і шліфувалося логічне мислення.

Втілення ідеалів особистості  у діяльності братських колегій можна побачити й у тому, що вони дали освіту чималій кількості козацьких лідерів (гетьманів, полковників, сотників, кошових отаманів): Іван Виговський, Іван Мазепа, Іван Самойлович, Павло Полуботок, Юрій Хмельницький, Петро Конашевич-Сагайдачний.

Українські педагоги цього періоду разом з батьками, учнями активно впроваджували в  життя народні традиції, звичаї, обряди. Народна педагогіка у цей  час розвивалася на засадах фольклору (пісні, думи, легенди, перекази, балади, прислів'я, приказки), різноманітних видів народного мистецтва (декоративно-ужиткове, музичне, танцювальне, вишивання тощо).

Ідеалом   козацької   педагогіки   став   козак-лицар   з   високим   рівнем національної свідомості.

У структурі духовного  становлення молоді козацька педагогіка відводила особливу роль лицарській честі і лицарській звитязі. Кожен молодий козак прагнув розвинути в собі ці шляхетні якості.

Закони кодексу лицарської честі передбачали: любов до батьків, рідної мови, вірність у коханні, дружбі, побратимстві, в любові до батьківщини; готовність захищати слабших, турбуватись про молодших, зокрема, дітей;  шляхетне ставлення до дівчини, жінки, бабусі; непохитна вірність ідеям, принципам моралі, духовності (правдивість і справедливість, працьовитість, скромність тощо); відстоювання повної свободи і незалежності особистості, народу, держави; турботу про розвиток національних традицій, звичаїв і обрядів, бережливе ставлення до рідної природи, землі; прагнення робити пожертви на будівництво храмів, навчально-виховних і культурних закладів; цілеспрямований розвиток власних фізичних і духовних сил, волі, можливостей свого організму; уміння завжди вчиняти благородно, шляхетно, виявляти інші чесноти.

Водночас козаки були глибоко милосердними, мали високу повагу до християнських цінностей, віру в Бога, відстоювали ідеї православ'я.

Великий внесок в ідею гуманізму, в поняття гуманістичних  ідеалів зробив випускник Києво-Могилянської академії Г. Сковорода (1722-1794). Це була особистість  зі світовим рівнем освіти: він знав декілька іноземних мов, філософію, літературу, педагогіку, грав на кількох музичних інструментах, співав, малював. За словами І. Франка, він був “першим гуманістом в Україні”.

Г.С.Сковорода вважав “сродность” запорукою будь-якого  успіху. Загалом же виховання, на його думку, мало здійснюватися за допомогою праці, яку вчений вважав основою суспільного життя.

За Г.Сковородою, успіх  діяльності людини зумовлювався як здібностями, так і певними моральними якостями: працьовитістю, терплячістю, вмінням  володіти собою, поміркованістю, доброчесністю, справедливістю, доброзичливістю, скромністю, бадьорістю, гуманністю, милосердям.

Г. Сковорода значно випередив  європейських вчених стосовно того, що гуманна особистість ефективно  формується за умови виконання нею  справи згідно з її здібностями, нахилами, внутрішніми бажаннями та мотивацією, власною сутністю (ідея “спорідненої праці”).

3 етап —українське Просвітництво (ХІХ-поч.ХХст.)

У XIX столітті українські просвітителі здійснили нові кроки в розвитку теорії цінностей особистості. Зокрема, Т.Г. Шевченко у своїх просвітницьких поглядах  та   літературно-мистецькій   діяльності   значну    увагу    приділяв  розвиткові національної свідомості. Він пропагував ідеали працелюбства, патріотизму, побожного ставлення до матері. Взірцем для поета була особистість, яка гармонійно поєднала б у собі розумову, моральну, естетичну та трудову досконалість. Сам він став особистістю, яка прагнула втілити свій ідеал на практиці, “створивши самого себе” всупереч негативним зовнішнім умовам соціуму (кріпацтво, переслідування, неадекватне сприйняття з боку суспільної еліти тощо).

Українські просвітителі XIX століття (Л. Українка, І. Франко та інші) не випадково поставили питання  про формування нової людини, здатної  перемагати обставини. Вони визначали пошуки ідеалів "нової людини", нового українця як національну проблему. У своїй літературно-мистецькій та культурно-просвітительській діяльності вони протиставляли конформізму звичайної людини два рівні розвиваючої себе особистості:

• людини, яка звільняється від психології раба;
• виняткової особистості, лідера.

На другу половину XIX століття припадає діяльність визначного вітчизняного педагога К.Д. Ушинського, автора оригінальної педагогічної системи, яка знайшла своє відображення в  його роботі “Людина як предмет виховання”.

Ідеалом особистості  К.Д.Ушинського є гармонійна особистість  з високою національною свідомістю, духовно розвинена, здатна до творчої  самостійної діяльності, морально та фізично досконала, з почуттям обов'язку та відповідальності.

Мету виховання дітей  К.Д.Ушинський вбачав у підготовці до творчої праці. Вчений неодноразово підкреслював, що людина формується і  розвивається у трудовій діяльності. Праця у його педагогічній теорії- джерело фізичної, розумової, моральної, а отже, гармонійної досконалості. Ось чому, на думку педагога, виховання має виховувати її не для щастя, а для успішної трудової діяльності. У статті "Праця в її психічному і виховному значенні" К.Д. Ушинський розкриває непересічне значення фізичної праці для морального виховання дітей і молоді. Вчений визначив основу гуманістичного виховання у вигляді   розвитку   високих   моральних  якостей   -   чесності,   справедливості,  правдивості, щирості.

Водночас засобами, які  виховують гуманну особистість, К.Д.Ушинський вважав похвалу, уникнення осуду, заперечення фізичних покарань, проникнення в душевний стан інших людей, емпатійність, розвиток у дитини справедливості, здатності до самооцінки.

Провідним принципом  педагогічної теоретичної і практичної системи К.Д.Ушинського був принцип народності, окреслений педагогом як самобутність кожного етносу, зумовлена його історичним розвитком, соціальними умовами життя, територіальними (регіональними) особливос-тями.

Корисні думки і рекомендації стосовно формування гуманістичних  ідеалів залишив своїм нащадкам видатний лікар, вчений, теоретик-організатор народної освіти М.І.Пирогов. Він обстоював ідею гармонійного розвитку всіх природних сил дитини. Для цього він сформулював принципи виховання на фунті демократичної педагогіки; постійно вивчав духовний світ вихованців; враховував їх індивідуальні особливості. На думку М.І.Пирогова, для практичного втілення ідей демократичної педагогіки необхідна когорта добре підготовлених, всебічно освічених, а отже, гармонійно розвинених вихователів, які були б у всьому моральним взірцем для учнів.

М.І.Пирогов стверджував, що сучасне суспільство потребує не лише спеціальної освіти і освіченості, а й загальнолюдської. Кожна людина, перш ніж отримати вузькоспеціальну підготовку, має пройти шлях загальнолюдського виховання, який забезпечив би кожну дитину, незалежно від обраної спеціальності, справжньою підготовкою до життя на основі своїх моральних переконань.

Для розвитку системи  народного виховання в Україні  велике значення мав пізнавально-виховний, освітній потенціал просвітницької та історико-культурної спадщини М.І. Костомарова, П.О. Куліша, М.П. Драгоманова, Б.Д. Грінченка. Так, заслуговують на увагу ідеї М.І. Костомарова стосовно національної психології, характеру, світогляду українців, високої козацької духовності; погляди П.О. Куліша щодо виховання в українських дітях патріотизму,  духовності,   обстоювання   української   національної   системи  виховання, утвердження козацьких виховних традицій; думки видатного просвітителя, громадського діяча М.П. Драгоманова відносно формування у школярів гуманістично-національної свідомості, вдосконалення педагогічної діяльності у навчально-виховних закладах; просвітницька праця і погляди письменника, педагога-теоретика Б.Д.Грінченка, який відзначав благотвор-ний вплив батьківської і материнської любові на пробудження і розвиток природних задатків, нахилів дітей.

Ідеї вітчизняних педагогів-гуманістів знайшли своє продовження на початку XX століття в діяльності першого  президента України М. С Гру шевського.

М.С.Грушевський ставив розвиток духовності української нації у пряму залежність від рідномовного навчання в школах та вищих навчальних закладах, заохочував до написання творів українською мовою ("Про українську мову і українську школу"). Він вважав, що панування російської мови в українській спільноті калічить душу народу, "відвертає людей від своєї батьківщини", відбиває охоту до книги, оскільки вона написана російською (чужою) мовою. Тому духовне відродження української нації, на думку вченого, слід було починати з розповсюдження української мови та особливої пошани до неї.

Нова доба у становленні  та розвитку гуманістичної педагогічної думки в Україні почалася з  діяльності вітчизняних просвітителів  початку XX століття -М.С.Грушевського, Б.Д. Грінченка, С.Ф. Русової, І.І. Огієнка, Г.Г. Ващенка та інших, їх ідеї є сучасними і для нашого сьогодення.

Після лютневої революції 1917 р. на двох педагогічних та вчительських з'їздах (лютневий та серпневий 1917 р.) було розпочато роботу щодо створення  плану розбудови національної освіти, окреслювалися головні напрями розвитку вітчизняної педагогіки.

Педагогічні ідеї вітчизняних  просвітителів початку XX століття внаслідок  застосування до них "класового підходу" не одержали розвитку на Батьківщині  у пожовтневий період. Але вони продовжували розвиватися в українській діаспорі (С.Ф. Русова, І.І. Огієнко, Г.Г. Ващенко).

С.Ф.Русова створила свою оригінальну виховну систему  на основі  положення   про   шляхи   формування   у   дітей   національної   свідомості   і самосвідомості. На прикладі виховання дітей у Німеччині, Англії та інших країнах педагог довела, що тільки та нація досягає високого рівня в розвитку, яка "краще від інших вичерпала у вихованні свої глибокі національні скарби, дала вільний розвиток національної психології".

Ідеал, з погляду С. Русової, полягає у "намаганні  виробити з учня вільну людину, готову до реалізації гуманних ідеалів, що панують  в громадянстві". Вона вважала, що кінцевою метою виховання завжди були доброчинність, моральність. Категорію  моральності С.Русова розглядала в дусі християнського вчення про добро і зло. Тому не дивно, що релігію С. Русова вважала складовою частиною морального виховання.

У своїй педагогічній теорії С.Русова велику увагу відводила  формуванню виховних ідеалів. На її думку, основою національно-виховних ідеалів в українській педагогіці має бути виховання патріотизму, доброти, людяності, вимогливості, працелюбства, сумлінності, відповідальності, охайності, скромності, поваги до старших, доброзичливого ставлення до інших людей. Причому першими рисами, які треба сформувати у дітей, вважала педагог, є чистота та охайність.

Таким чином, до структури  ідеалів особистості (згідно з педагогічною теорією С.Ф.Русової) входили такі складові, як висока національна свідомість, духовно-моральна та інтелектуальна досконалість, працелюб-ність.

С.Ф. Русова вважала, що навчання рідною мовою, спілкування нею на рівні сім'ї та школи стимулює розумовий розвиток дитини. Вона пов'язувала  це з принципом природовідповідності, який реалізувався таким чином повною мірою. Тому національне виховання пропонувалося вести з перших етапів життя дитини (тобто з дошкільного віку). Рекомендувалося широко використовувати народний фольклор, пісні, легенди, загадки, вишиванки, орнамент, кераміку, народні іграшки та ін. Особливого значення С.Ф.Русова надавала народній казці як засобу розумового виховання дитини. Казка відповідає природі дитини, її способу мислення, виховує співчуття до ближнього,   вчить   розрізняти   добро   і   зло,   дає   початкові   знання   про  загальнолюдські цінності.

I.І.Огієнко також обстоював  ідею національного виховання  дітей, яке розглядав як єдиний  комплекс цілеспрямованих дій  родини, школи, позашкільних установ.  У цьому контексті вчений відводив  церкві особливо важливу роль  у системі соціально-педагогічних інституцій. Він вважав, що церква впливає на "виробництво в собі правдивої думки", "любові до первобатьківщини...", формує основу нашого духовного життя.