Тема: „Основні шляхи диверсифікації експортного потенціалу України”

План

І. Вступ                                                                                                        3

ІІ. Основні шляхи диверсифікації експортного  потенціалу

України.                                                                                                     

1. Фактори динаміки експортного потенціалу України                       6

2. Формування  механізмів диверсифікації експортного

потенціалу  України.                                                                                 8

3. Напрямки  розвитку експортного потенціалу України.

 Основні  шляхи диверсифікації.                                                            13

ІІІ. Висновки                                                                                            17

     Література                                                                                           20

Вступ.

     Входженню України  як рівноправного партнера у світове господарство перешкоджає низка об’єктивних та суб’єктивних чинників. Головним з яких є невисока конкурентоспроможність української продукції на світовому ринку. У зв’язку з тим, що цей ринок не є благодійним, тому продукція якість якої не відповідає світовим стандартам є неконкурентоспроможна на ньому.

     Питання, пов'язане з диверсифікацією в  зовнішньоекономічній діяльності (ЗЕД) сучасного підприємства, є актуальним сьогодні та потребує більш глибоких досліджень.Наукові розробки українських та зарубіжних вчених Л. Балабанової, А. Шнейдера, Я. Мондена, В. Андрійчука, Дж. Уельса, М. Горта, М. Міньковської присвячені, дослідженням диверсифікаційних процесів на прикладі окремих підприємств та регіонів.

     Згідно  фундаментальних гіпотез мікроекономіки, єдиним критерієм покупця є ціна, а товари чи послуги не диференційовані. Слід відмітити, що такі уявлення дійсно були вірними для розвинутих країн, особливо у першій половині XX ст. Оптимальна стратегія успіху підприємства була проста: мінімізація витрат, що давала можливість продавати товар по нижчій ціні, ніж продавав конкурент. І оскільки це приводило до оптимізації долі ринку підприємства, таку стратегію називали стратегією ринкової долі або ринкової позиції.

     Диверсифікація передбачає виявлення саме того виду діяльності, в якому можна найбільш ефективно реалізувати конкурентні переваги підприємства.

     Диверсифікація має свої позитивні та негативні сторони. Головна небезпека диверсифікації пов’язана з розпиленням сил, а також з проблемами управління диверсифікованими підприємствами. Ця проблема привела до розвитку методів портфельного аналізу. Стратегія диверсифікації реалізується тоді, коли фірма далі не може розвиватися на даному ринку в рамках даної галузі. Основними факторами, що зумовлюють вибір стратегії диверсифікації:

а) ринки для здійснюваного бізнесу виявляються в стані насичення або ж скорочення попиту на продукцію внаслідок того, що продукт перебуває в стадії вмирання;

б) поточний бізнес дає перевищуючи потреби  надходження грошей, що можуть бути прибутково вкладені в інші сфери бізнесу;

в) новий  бізнес може викликати синергічний  ефект, наприклад за рахунок кращого  використання устаткування, сировини тощо;

г) антимонопольне регулювання не дозволяє подальшого розширення бізнесу в рамках даної  галузі;

д) можуть бути скорочені втрати від податків;

е) може бути полегшений вихід на світові  ринки;

є) можуть бути залучені нові кваліфіковані службовці  або ж краще використаний потенціал  наявних менеджерів.

Основними стратегіями диверсифікації є:

а) стратегія  концентрованої диверсифікації яка базується на пошуку і використанні додаткових можливостей виробництва нових продуктів, що укладені в існуючому бізнесі; тобто існуюче виробництво залишається в центрі бізнесу, а нове виникає виходячи з тих можливостей, що укладені в освоєному ринку, використаній технології або ж інших сильних сторонах функціонування фірми;

б) стратегія  горизонтальної диверсифікації припускає  пошук можливостей росту на існуючому  ринку за рахунок нової продукції, що вимагає нової технології, відмінної  від використаної; за даної стратегії фірма повинна орієнтуватися на виробництво таких технологічно не зв’язаних продуктах, які б використовували вже наявні можливості фірми; тому що новий продукт має бути орієнтований на споживача основного продукту, по своїх якостях він має бути супутнім продуктам, що вже виробляються;

в) стратегія  конгломеративної диверсифікації полягає  в тому, що фірма розширюється за рахунок виробництва технологічно не пов’язаних товарів, що реалізуються на нових ринках; це одна з найскладніших  для реалізації стратегій розвитку; дуже часто ця стратегія реалізується шляхом придбання підприємств, а не створенням нових підприємств для роботи на незнайомому ринку.

     Поняття диверсифікації застосовується при  формулюванні портфельної стратегії  як один із чотирьох її компонентів, а саме: як вектор росту або напрямок майбутньої сфери діяльності підприємства.

     Диверсифікація  діяльності підприємства - означає  обновлення (диференціацію) і товару, і ринку підприємства одночасно, вихід за межі основного бізнесу, яким підприємство займалось досі, проникнення в нові галузі та сфери економіки .

     Здійснюватись диверсифікація може як через створення  нових підприємств, так і шляхом скуповування з існуючих або злиття з ними. В результаті відбувається перехід від односторонньої виробничої структури (спеціалізації) до багатопрофільного виробництва. 
 

ІІ. Основні шляхи  диверсифікації експортного  потенціалу України.

1.   Фактори динаміки експортного потенціалу України           

 Відкрита  експортоорієнтована ринкова економіка,  моделі якої успішно реалізовані в багатьох країнах світу, є добрим взірцем для національної економічної стратегії України в сучасних умовах її розвитку. В цілому можна виділити дві групи факторів, які визначають динаміку експорту: внутрішні або ендогенні, джерела впливу яких знаходяться всередині країни і піддаються певному управлінню, і зовнішні – екзогенні, вплив яких на експорт не залежить від здійснюваної країною внутрішньої та зовнішньої політики.   Позитивний вплив на обсяги експорту з України справлятимуть, відповідно, зростання виробництва і ВВП країн-торгових партнерів, збільшення світового попиту і покращення кон’юнктури щодо товарів, які складають основну частину нашого експорту, зниження тарифних і нетарифних бар’єрів з боку інших країн та відмова від політики імпортозаміщення, послаблення позицій конкурентів, скорочення кількості антидемпінгових розслідувань проти України, ефективне розв’язання торгових спорів, підвищення світових цін на товари експорту і їх зниження на імпортні складові, що застосовуються у подальшому експортному виробництві.         

    Фактично на сьогоднішній день зовнішні фактори здебільшого не сприяють збільшенню обсягів експорту з України. Це проявляється у сповільненні в останні роки темпів економічного зростання розвинутих країн Європи, куди експортується більша частина української продукції; мінливості попиту на основні статті вітчизняного експорту – металургійну продукцію, сировину, напівфабрикати; підвищенні з боку окремих країн нетарифних бар’єрів; виході на ринки нових постачальників, розширенні пропозиції і збільшенні внаслідок цього можливостей вибору споживачів на користь кращої за співвідношенням “ціна-якість” продукції.

     Так, сьогодні експорт української сталі  ускладнюється появою російських, китайських конкурентів, експорт машин і устаткування – нових конкурентів з країн, що розвиваються (Китай, Індія, Таїланд), експорт продовольства – розширенням пропозиції з боку країн Європи, США, Туреччини, Ірану, експорт у країни Азії – сильнішими у порівнянні з українськими позиціями Франції, Росії, Білорусі, Болгарії, Польщі. Підвищуються вимоги споживачів-імпортерів до показників енергомісткості, екологічності, якості, технічного та технологічного рівня, післяпродажного обслуговування продукції.

     Основними шляхами забезпечення високих обсягів вітчизняного експорту, що стримуватимуть негативний вплив ряду факторів, є зміна товарної структури експорту в бік високотехнологічних, наукоємких товарів; географічна диверсифікація експорту; підвищення якості, конкурентоспроможності продукції з врахуванням останніх вимог споживачів; забезпечення стабільного макроекономічного, інституційного і політичного середовища; створення привабливого інвестиційного клімату; посилення  участі України в інтеграційних процесах; підтримка малого і середнього бізнесу; збільшення кількості інфраструктурних об’єктів, що сприяють розвитку технологій; реалізація ефективної державної політики підтримки експорту.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

2. Формування механізмів диверсифікації експортного потенціалу України.

         Економіка будь-якої країни на сучасному етапі не може обійтися без виходу на світові ринки. Розширення рамок такого виходу за допомогою збільшення обсягів і асортименту продукції національних товаровиробників забезпечує нарощування потужності держави і сприяє зміцненню її конкурентоспроможності на світових ринках. З розпадом єдиного радянського простору перед молодими суверенними державами виникла проблема проникнення на світові ринки зі своїми товарами. Глибока ступінь їх глобалізації і вже існуюча структура привели до того, що молодим державам доводиться вступати в конкурентну боротьбу з більш економічно розвиненими країнами або об'єднаннями країн. При цьому держави, що знаходяться на шляху до ринкових реформ, мають витрачати значні зусилля, концентруючи їх на окремих напрямах, найбільш доступних з огляду на існуючі умови господарювання. У цих умовах і виникає питання про конкурентоспроможність національної економіки як можливості реалізації конкурентних переваг країни на зовнішніх ринках. З одного боку, конкурентоспроможність є однією з форм прояву об'єктивної економічної категорії - конкуренції, а проблема її підвищення звичайно розглядається в контексті розвитку міжнародних економічних відносин і просування країни на зовнішніх ринках. З іншого боку, внаслідок міжнародного розподілу праці і необхідності для всіх економік, незалежно від надбудовних чинників, виходу на ринки, економіки всіх країн номінально конкурентоспроможні. Сучасне розуміння конкурентоспроможності національної економіки неможливе без вирішення цілого ряду методологічних проблем, пов'язаних, по-перше, із з'ясуванням самої суті конкуренції, по-друге, створенням чіткої, структурованої системи показників для її аналізу і, по-третє, з'ясуванням можливості їх використання з метою отримання моделі, придатної для комплексної оцінки конкурентоспроможності і прогнозування її динаміки.

     Динаміка  показників конкурентоспроможності національної економіки формується під впливом  валютного курсу, який є важливим регулятором зовнішньоекономічних відносин і впливовим важелем у розвитку економіки, особливо української, у зв'язку із довготривалою загальною кризою і незавершеністю формування ринкової інфраструктури. Сучасний етап розвитку світового господарства характеризується процесом глобалізації. Україна бере участь у сучасних процесах глобалізації як невід’ємна складова світової економіки. Але цей об’єктивний процес відбувається досить повільно, супроводжується значним ускладненням та загостренням суперечностей. Вітчизняна економіка ще має пройти тривалий шлях ефективного інтегрування у системі міжнародного поділу праці і товарообміну, подолати певні технологічні та інші перешкоди на цьому шляху, вирішити проблеми здійснення прогресивних структурних зрушень, це зокрема передбачає посилення уваги до раціональної організації зовнішньоекономічних зв’язків нашої країни, забезпечення їх динамічного зростання і оптимізації в умовах глобалізації.

     Використання  вигод від участі у міжнародному поділі праці дозволяє кожній країні постійно підвищувати свою економічну ефективність і результативність, даючі їй можливість зосереджуватись на виробництві тих товарів та послуг, по яких вона має переваги у конкурентоспроможності у порівнянні з іншими країнами. Збільшення частки країни у світовому експорті спричиняє покращення її економічного стану, якщо зростання експорту продукції галузей з високою продуктивністю супроводжується підвищенням питомої ваги цієї продукції в загальному обсязі виробництва даної країни. Проте важлива не стільки частка країни у світовому експорті, скільки те, що саме країна експортує. Перехід на експорт більш складних наукомістких товарів підтримує зростання продуктивності у країні, навіть якщо обсяг експорту зростає повільно.  

     У зв’язку з цим не можна визначити  раціональною структуру вітчизняного експорту, в якому домінують сировина та продукція з низьким рівнем переробки.

     Експортний  профіль України визначають продукти з низькою часткою доданої  вартості, а також товари, випуск яких пов’язаний з шкідливим, екологічно небезпечним виробництвом (продукція  чорної металургії та основної хімії). Подібна експортна спеціалізація України склалася ще за радянських часів, певною мірою визначалася наявністю відповідних природних ресурсів (вугілля, залізна і марганцева руда тощо). До того ж виробництво та експортування цих товарів є значно більш простою справою, ніж виробництво і реалізація на зовнішньому ринку продукції високотехнологічних галузей економіки. Цим зумовлена переважно сировинна спрямованість вітчизняного експорту, що призводить до невигідних пропорцій міжнародного товарообміну.

     Рівень  розвитку продуктивних сил – один з вирішальних чинників, які насамперед сприяють підвищенню ефективності участі України у системі міжнародного поділу праці і міжнародному товарообміні. 
За кількісними характеристиками виробничого науково-технічного та інтелектуального потенціалу наша країна може бути гідним партнером світогосподарських взаємовідносинах. За сприятливих умов цей потенціал дозволяє послідовно вирішувати завдання оптимізації її зовнішньо-господарських зв’язків. Крім того, розв’язанню цього завдання сприяють такі об’єктивні чинники, як багаті природні ресурси, вигідне географічне положення нашої країни, наявність необхідної інфраструктури, що обслуговує зовнішньоекономічні зв’язки тощо. Проте націленість України на більш ефективне включення у систему міжнародного поділу праці і світового товарообміну в умовах глобалізації потребує здійснення прогресивної структурної перебудови економіки і відповідного реформування її орієнтованого на експорт сектора. Основу цього сектору, крім традиційних галузей видобувної та металургійної промисловості, які виступають зараз основним джерелом валютних надходжень від експорту, можуть скласти високотехнологічні, наукомісткі галузі, пов’язані зі створенням, зокрема, нових поколінь літаків, ракетоносіїв, створенням нових матеріалів, розвитком електрозварювального виробництва, рівень яких не поступається кращим закордонним аналогам.

     За  даними світового банку, щодо розвитку науки і технологій Україна посідає  досить високе місце, що виступає необхідною передумовою для її прогресивної переорієнтації з експорту сировинних матеріалів на готову наукомістку продукцію та на нові технології.    

     Значний експортний та конкурентний потенціал  мають також галузі агропромислового комплексу, модернізація яких спроможна  вивести наше сільське господарство до складу високоефективних галузей, які  поряд з іншими визначатимуть  економічний профіль України  у системі міжнародного поділу праці. При цьому розширення експортної орієнтації сільськогосподарського виробництва може стати одним з основних факторів економічного зростання галузі та підвищення конкурентоспроможності її продукції. Нарешті, необхідно краще використовувати вигідне географічне положення України. Транзитні перевезення вантажів, використання створеної мережі нафто- і газопроводів виступають також суттєвим джерелом валютних надходжень.

     Біля  двох десятків європейських країн отримують  газ, що надходить через українські газові магістралі. Але існуюча система газопроводів потребує значного оновлення та нарощення потужностей, оскільки 17% газопровідної мережі вже відпрацювали свій строк, а 15% наближаються до нього.       

     Разом з тим необхідно здійснювати додаткове більш глибоке обґрунтування наших зовнішньоекономічних пріоритетів, зумовлених розгортанням процесів глобалізації світової економіки. За цих обставин важливою умовою зміцнення позицій України на світових ринках є коригування її зовнішньоекономічної політики у напрямку створення конкурентоспроможних транснаціональних корпорацій, озброєних технологіями стратегічного маркетингу на глобальному ринку. Державна підтримка таких високотехнологічних корпорацій об’єктивно необхідна для реалізації великих коопераційних проектів.

     Специфіка ефективної міжнародної спеціалізації  України теж вимагає розробки обґрунтованих маркетингових програм  та організації державної підтримки  щодо створення міжнародних конкурентних переваг для вітчизняних товарів  на світових ринках.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

3. Напрямки  розвитку експортного  потенціалу України. Основні шляхи  диверсифікації.  

       Перехід  до  ринкової  системи  господарювання  об’єктивно  вимагає  піднести  ефективність  використання  основного  капіталу,  посилити  інноваційний  процес  в  усіх  галузях  національної  економіки.   З  метою  усунення  зазначених  вище негативних явищ  в  сфері  зовнішньоекономічних  відносин   Україні  необхідно  розв’язати  такі  завдання: 

       по-перше,  обмежувати  ввіз  продукції  чорної  металургії,  покращувати  якість  металу,  зменшувати  масу  готових  виробів,  домагатися  міжнародних  сертифікатів  на  свою  продукцію   тощо.

     По-друге,  визначити  пріоритетні  напрямки  розвитку  експортної  спеціалізації,  переорієнтуватися  на  виробництво  наукомісткої  продукції  і  ресурсозберігаючих  технологій  у  сфері  верстатобудування,  літакобудування,  ракетно-космічної  техніки,  створення  нових  видів  металів.  Я  вважаю,  що  ці  напрямки  повинні  стати  сферою  всебічної  підтримки  держави.

     По-третє,  відмінити  імпортне  (ввізне  мито)  на  такі  стратегічні  для  України  товари,  як  нафтопродукти,  ліс,  кольорові  метали,  целюлоза.  У  той  же  час  доцільно  обмежити  імпорт  алкогольних  напоїв,  цигарок  тощо.

     По-четверте,  виготовляти  в  Україні  імпортозамінну  продукцію:  зернові, кормо-  і  картоплезбиральні  комбайни,  тролейбуси,  автобуси,  холодильники, автомобілі,  тканини  та  ін.  Водночас,  експортуючи  переважно  товари  паливноенергетичної  групи,  слід  значно  поліпшити  обробку  сировини  (титану,  граніту,  урану,  сільськогосподарської  продукції).  Так, глибина  переробки  сільськогосподарської  сировини  в  Україні  становить  лише  близько  50 %  від  рівня  розвинутих  країн.

     По-п’яте,  враховуючи  низьку  конкурентоспроможність  продукції  в  Україні,  не  слід  поспішати  з  подальшою  лібералізаціею  експортно-імпортних  відносин,  на  яку  нашу  державу  активно  підштовхує  Міжнародний  валютний  фонд  та  Світовий  банк.  Йти  таким  шляхом  можна,  лише  зміцнюючи  конкурентоспроможність  товарів.  Навіть  у  США  понад  35 %  товарів  захищені  нетарифними  бар’єрами.

       По-шосте,  слід   заохочувати  іноземних  інвесторів.   Найважли-вішою  умовою  цього  є  стабільньсть  чинного  законодавства  у  зонішньоекономічній  діяльності.

       На  жаль,  в  Україні  так  часто  переглядаються  закони,  що  стабільною  можна  вважати  лише  постійну  зміну  законів. Характеризуючи сучасний стан інвестицій в Україні, можна зазначити, що на даний момент наша держава не здобула серйозних досягнень у забезпеченні національної конкурентоспроможності та інвестиційної привабливості. При розрахунку індексу глобальної конкурентоспроможності України, беручи до уваги розвиток таких економічних параметрів, як інституції, інфраструктура, макроекономіка, охорона здоров'я, освіта, ефективність ринків, технологічне оснащення, бізнесове середовище та інноваційну сферу, наша держава, згідно з оцінкою Всесвітнього економічного форуму, що міститься у «Глобальному звіті про конкурентоспроможність 2007—2008», знизилась з 69-ї до 73-ї позиції із 131 країни світу. Падіння рейтингу України пов'язано з низькою продуктивністю економіки. Для України було виділено як конкурентні переваги, так і бар'єри. До переваг віднесено гідну вищу освіту, розмір державного боргу, вартість робочої сили, залізничну мережу, інноваційний потенціал. Лімітуючи фактори склали торговельні бар'єри, інвестиційне законодавство, прозорість державної політики, надійність банківської системи, митні процедури.

     По-сьоме,  важливо  налагодити  надійний  митний  контроль.  Так,  у  розвинутих  країнах  світу  держава  бере  на  себе  облік  і  всебічно  контролює  експорт  та  імпорт  товарів.  В  Австрії,  зокрема,  їй  відома  адреса  кожного  постачальника,  ціни   його  товару,  обсяг,  сертифікація  товарів. 
 
  Цей  процес  супроводжується  контролем  податкових  і  банківських  установ.  В  Україні  недосконалий  сам  Митний  кодекс. Це, звичайно,  не  всі  проблеми  входження  України  в  світове  господарство,  на мій погляд  треба  також  звернути  увагу,

       по-перше, на   успішно  функціонуючі  економіки  інших  країн,  які  б  могли  стати  певним  взірцем  для  нашої  країни.  

       По-друге,  на  запозичення  досвіду  впровадження  радикальних  економічних  реформ,  трансформацію  соціально-економічної  системи   до  принципово  нового  якісного  стану.

       По-третє,  на  вивчення  економічного  потенціалу  інших  країн  з  метою  встановлення  з  ними  розгалужених  дво-  та  багатосторонніх  господарських  зв’язків,  поглиблення  міжнародного  поділу  праці  та  ін.

     Як  вже  було  зазначено, важливу  роль  у  подальшому  розвитку  зовнішньої  торгівлі  України  відіграватиме  структурна  перебудова  її  економіки – тобто зміна асортименту виробляємої продукції та переорієнтація ринків збуту.  У  цьому  плані  одним  із  першочергових  структурних  пріоритетів  є  збільшення  обсягів  виробництва  і  продажу  на  світовому  ринку  продукції військово-промислового  та  аерокосмічного  комплексів,  стимулювання  експортного  потенціалу  інших  галузей,  захист  внутрішнього  ринку.  Для  розв’язання  цієї  проблеми  передбачено:  розробити  урядову  програму  щодо  переведення   теплових  електростанцій  на  тверде  паливо  з  одночасною  модернізацєю  вугільної  промисловості;  розширення  експорту  електроенергії, що  виробляється  на  давальному  паливі;  проведення  комплексу  економічних  та  організаційних  заходів  для  стимулювання  скорочення  споживання  енергоресурсів;  розширення  наукових  досліджень  і  розробок  з  проблеми  видобутку  власної  нафти  з  виходом  на  конкретні  науково-технічні  і  наукові  проекти;  збільшення  обсягу  переробки  нафти  на  давальних  умовах  заводами  України  з  розрахунками  за  неї  частиною  готової  продукції;  розвиток  атомної  енергетики  з  дотриманням  необхідного  рівня  безпеки;  розробка  системи  плати  за  транзитне  транспортування  паливно-енергетичних  ресурсів  через  територію  України;  подолання  залежності  економіки  України  від  поставок  продукції  з  країн  СНД. Одним  із  шляхів  заохочення  іноземних  інвесторів  і  формування  міжнародних  економічних  відносин  є  створення  спільних  підприємств.

     Нині  прилавки  українських  магазинів  переповнені  імпортними  товарами. Значною  мірою – це  результат  непродуманої  зовнішньо-економічної  політики  держави,  внаслідок  якої  придушується  вітчизняний  виробник. 

     Згідно   з  оцінками  спеціалістів, посилаючись на аналітичну записку Нацбанку: „ Обсяг короткострокового зовнішнього боргу із залишкового терміну погашення на кінець I півріччя 2010 року складав $42,1 млрд (40,3% від загального обсягу валового зовнішнього боргу України). За I півріччя 2010 року зовнішній борг, який підлягає сплаті протягом наступних чотирьох кварталів, знову (після скорочення в 2009 році - ІФ) виріс (на $5,2 млрд)".

     Україна  матиме  більш ніж 42  млрд.  дол.  зовнішнього  боргу.  Його  зростання  зумовлене  її  неспроможністю  позбутися  сировинної  та  енергетичної  залежності  від  інших  держав  і  радикально  перебудувати  власну  економічну  систему,  насамперед  зовнішньоекономічну  діяльність. Перспективним  напрямком  інтегрування  України  в  економіку  світового  господарства  є  створення  вільних  економічних  зон,  українських  транснаціональних  корпорацій,  банків,  торгівля  об’єктами  інтелектуальної  власності – патентами,  ліцензіями,  “ноу-хау”  та  ін. 
 
 
 
 
 

       Висновки:

     На  сьогоднішній день розвиток ринкових відносин в Україні, необхідність її входження в світовий інтеграційний процес, лібералізація ЗЕД, надання підприємствам і організаціям, що виробляють конкурентоздатну продукцію, права виходу на світовий ринок вимагають нових підходів до управління і розвитку ЗЕД підприємства. Особливої популярності набула співпраця вітчизняних підприємств з іноземними на основі переробки давальницької сировини. Це сприяє залученню іноземного досвіду у виготовленні продукції за їхньою технологією, збереженню робочих місць, підвищенню кваліфікації персоналу.

     Стратегія диверсифікації - освоєння виробництва нових товарів, товарних ринків, а також видів послуг, що включає не просто диверсифікацію товарних груп, але й розповсюдження підприємницької діяльності на нові та не пов’язані з основними видами діяльності фірми чи підприємства області. Це система заходів, що використовується для того, щоб підприємство не стало занадто залежним від одного стратегічного господарчого підрозділу чи однієї асортиментної групи. Вона передбачає розробку нових видів продукції одночасно з освоєнням нових ринків. При цьому товари можуть бути новими для всіх підприємств, працюючих на цільовому ринку, або тільки для даного підприємства. Така стратегія забезпечує прибуток, стабільність і стійкість фірми у віддаленому майбутньому. Вона є найбільш ризикованою та потребує значних витрат. Займатися диверсифікацією підприємства змушує ряд причин, серед яких одними з головних є прагнення зменшити або розподілити ризик, а також прагнення піти з ринків, що стагнують та отримати фінансові вигоди від роботи в нових областях. Останні два чинники - стагнуючий ринок і прагнення освоїти нові області діяльності - є головними причинами диверсифікації українських підприємств.

Основними стратегіями диверсифікації є: