Особливості розвитку філософської думки в Україні

 

 

«Особливості розвитку філософської думки в Україні»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Зміст

 

І. Вступ 

 

ІІ. Становлення філософські ідеї в культурі Київської Русі

1. Філософія давніх  слов’ян

2. Філософія Київської  Русі 

 

ІІІ. Філософія  періоду XIV – XVIII ст.

1. Становлення раннього гуманізму

2. Філософія Острозької  академії 

3. Філософська думка  братств

4. Філософія в Києво-Могилянській  академії 

5. Філософія Г. Сковороди

 

IV. Філософія України др. половини ХІХ – ХХ ст.

1. Філософія українського  романтизму ХІХ ст.

2. Професійна філософія  України ХІХ – п.ХХ ст.

а) духовно-академічна філософія 

б) університетська філософія  в Києві 

       3. Українська філософська та суспільно-політична думка др. половини ХІХ – ХХ ст.

 

V. Філософія в Україні в 20-90-х рр. ХХ ст.

 

VI. Філософія української діаспори

 

VІІ. Висновок

 

 

 

 

 

 

І. Вступ 

         В історії світової філософської культури особливе місце належить українській філософії. Її своєрідність визначається, з одного боку, історичними умовами формування етнічної ментальності, тим складним переплетінням світоглядних підстав близьких за духом і крові слов'янських народів, які з'єдналися в життєвих коріннях українського філософствування, і з іншого, - впливом кращих зразків філософської думки, що відбили становлення класичної філософської культури в європейській самосвідомості. 
         Особливість української філософії полягає ще й у тому, що вона не представила себе у систематизованих і струнких теоріях, за винятком декількох вчених (Сковороди, Юркевича, академічної філософії кінця ХIХ - початку ХХ століття), а розчинила себе в літературно-публіцистичній творчості відомих письменників і поетів (Гоголь, Шевченко, Франко), полемічної думки українського Ренесансу ХУ-ХУ1 в (І. Вишенський, З. Копистенський, Г. Смотрицький), реформаторських ідеях братських шкіл, і навіть у політичних настроях Південного товариства декабристів. 
          Українська філософська думка складна для сприйняття тим, що як ніяка інша філософська традиція, вона відображає духовно-практичну історію нації, характер ментальності етносу, оригінальність її соціокультурного фону, і тільки розуміння всіх цих чинників у взаємодії являється умовою розкриття самобутності української філософської думки. 
         Слід зазначити, що традиційна звичка до шаблонних узагальнень іноді ускладнює об'єктивне дослідження предмета. Особливо це відноситься до тих питань суспільного життя, культури та історії народу, щодо яких панує, як правило, поверховий погляд, який вважає себе в категоричності характеристик, чітких ідеологічних акцентах, претензії на універсальність концептуальних визначень. Але дійсний предмет, в нашому випадку філософська думка складається більш ускладнено, менш прямолінійно, ніж типові узагальнення; ті чи інші окремі поняття не вичерпують іноді сутності досліджуваного явища, нові не викорінюють відразу давніх, позначаючи принципово іншу теоретичну модифікацію досліджуваного феномена, та історія української філософії являє цього чудове підтвердження.Вона представляє переплетення різних історичних періодів, перероблені під впливом загальної течії суспільного життя, в ній зустрічаються відлуння боротьби одного світогляду з іншим, у її сучасності міститься переказ. 
       

   Спробуємо розглянути особливості, історичні етапи, основні проблеми української філософської свідомості як прояви драматичної духовної історії українського народу, як відображення його ментальної своєрідності і прояву самобутньої національної культури.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ІІ. Становлення філософські ідеї в культурі Київської Русі

 

Виникнення філософської думки в Україні пов'язане насамперед з появою такої історичної спільності людей, як український народ. Адже кожен народ демонструє своє право на життя не тільки здатністю до виживання, а й силою духу взагалі, і філософського зокрема. Деякі елементи «філософського» осмислення явищ природи і людського життя були наявні вже в народному світогляді східнослов’янських племен задовго до хрещення Русі та появи писемності. На основі першої світоглядної міфологічної системи створювалися перші передфілософські утворення. Спираючись на емпіричний досвід і міфологічну картину, наші предки створювали своєрідну природну релігію, найвищою ідеєю якої були філософія вічного життя та природне начало Всесвіту. За словами митрополита Іларіона(І. Огієнко): «Початкові вірування були найтісніше зв’язані з життям – з природою свого довкілля… - це були вірування натуралістичні, на природі побудовані» [1, с.7]. Тобто, свідченням того, що ще за давніх часів український народ був високорозвинутою спільнотою, є результати дослідження Трипільської культури, а значно пізніше — геніальна пам'ятка українського народу V—IХ ст., написана у IX і переписана в XVI чи в XVII ст., "Велесова книга".

Представлена у "Велесовій книзі" характерологія українського народу показує, що початки української філософії зумовлені духом віри, любові і надії, а вінцем цього духу є свобода. З початків свого світоглядно-філософського усвідомлення український народ заявляє: "А йдемо куди — знаємо: по землі на гори і в луку моря" [2, с.26]. Знає тому, що є цивілізованим народом: "Правда така, що ми Дажбожі внуки ко уму, а ум великий божий є єдиний з нами, і тому творимо і говоримо ї богами воєдино" [2, с.14].

Філософський світогляд, поданий  у "Велесовій книзі", показує, що український народ вірить передусім  у свої власні сили, здібності, що тільки завдяки діяльності можна досягти щастя і свободи: "Йдемо До полів наших трудитися, як боги веліли кожному чоловікові..." [2, с. 18]; "Маємо істинну віру, що не потребує людської жертви" [2, c.39]. "Велесова книга" свідчить, що український народ пройнятий любов'ю до життя, до власної землі, відважний і сміливий у реалізації цієї любові: "... Ми відважні, коли боремося за життя..." [2, c.41]. Ця любов пов'язана з величезною рішучістю і оптимізмом: "І одсічемо старе життя наше од нового, як січуть, рубають дрова в домах огнищан простих" [2, с. 47].

Таким чином, філософія  віри, надії, любові і свободи, яку  плекав український народ у стародавні часи, є породженням його власного, неповторного і нескореного духу.

             Особливого розвитку філософська думка України набуває у Київській Русі. Виникнення філософії Русі відбувалось у процесі розв'язання суперечностей між слов'янським міфологічним світоглядом та християнством. Київська Русь — перша

східнослов'янська держава, яка розвитком своєї культури продемонструвала приклад закономірного переходу від міфологічного до релігійного і від релігійного до філософського рівня світогляду. Цей перехід прискорився з впровадженням на Русі у 988 році християнства, яке було підготовлене розвитком її культури. Така готовність виявилась насамперед в тому, що світоглядна культура Русі акцентувала увагу на таких важливих проблемах, як протистояння духу і природи, душі і тіла, духовного і тілесного, Бога і Диявола та інших. При цьому в центр названої піраміди проблем ставиться людина в етико-моральному світлі її почуття і розуміння. Крім того, інтенсивні контакти з Візантією та Болгарією дали змогу використовувати здобутки античної, візантійської філософії як джерело розвитку філософської думки. Все це в поєднанні світоглядних уявлень східних слов’ян сформували філософську думку українського народу, яка, починаючи з X-XI ст.., впродовж віків визнає специфіку філософського мислення українського народу.

В цей час в західноєвропейській  культурі реалізується «платонівсько- арістотелівська» лінія філософії, згідно з якою людина прагне до істини, як правди, незалежної від людини і людства, а в нашій культі переважною є «александрійсько-біблійна» лінія, орієнтована на відкриття не так знеособленої істини, як правди, що осягається як драма людського життя. Тут формується своєрідний тип філософствування, що відрізняється суб’єктом пізнання. «Любомудр»-філософ виступає тут як цілісний суб’єкт. Він мислить себе як факт всередині буття, не обмежуючись осмисленням всезагального як об’єктивно-безособової дійсності, він переживає його як власну долю. До філософських висновків він дійшов через пошук особистого сенсу життя. Виходячи з цього в українській культурі формується філософія, домінантна тенденція якої полягає в орієнтації на екзистенціально-антропологічні аспекти знання. В історії української філософської культури любомудріє, софійне розуміння знання стає домінуючим, полісемантичне. Носій софійного знання виявляє екзистенціальну ментальність києворуської філософії. На цю платонічно-християнську традицію звертає увагу і вказує А.К.Бичко. Мудрість, в першу чергу, є знанням суті речей, тобто «божественного задуму» їх творення. Митрополит із русичів Климент Смолятич відзначає в «Іпатіївському літописі»: «Філософ здатний і інших навчити праведному життю, і власним щоденним буттям втілює в життя пізнану ним вищу філософську істину.» Проблема істини - головна в «Послание пресвитеру Фоме» Климента Смолятича, який вважає, що істина вже сформульована і проголошена у Святому Писанні. Розглянувши морально-онтологічну проблему відносин Людина-Бог, Климентій Смолятич викладає свою гносеологію: «Весь світ - це книга, що містить у собі премудрість Божу. І людина покликана прочитати її для здобуття істини праведного життя».

Слід зазначити, що в давньоруській  філософській думці світоглядна  орієнтація зміщується в духовний світ людини. Проблема тіла і душі займає важливе місце в роздумах київських книжників. Конфлікт між добром і злом проходив через всю філософську проблематику. Характерною рисою філософської культури Київської Русі є її неприйнятність абстрактного, відірваного від життя філософствування.

Отже, філософська думка  України розвивається як етико-моральне вирішення цілої низки світоглядних проблем, як філософський дух морального спрямування. Це спрямування було співзвучне християнській культурі, тому справедливим є твердження про те, що філософія доби Київської Русі мала християнський характер. Розвиток філософської думки у Київській Русі в межах християнського віровчення яскраво демонструють літописи та твори церковно-богословського характеру: проповіді, повчання та ін.

На початку XII ст. з'явилася "Повість временних літ", автором якої за традицією вважають ченця Печерського монастиря Нестора. "Повість временних літ" постає не тільки як літературний твір, а й як одна із пам'яток філософської думки. Вже тут ми можемо знайти терміни "філософ" та "філософствувати" (мається на увазі "промова філософа" перед князем Володимиром). Такі історіософські проблеми, як світова історія, «откуда есть пошла Русская земля», роль і місце, яке посідає Київська Русь серед інших держав були настільки важливими, що фактично визначали тему і сенс людського життя.

Філософське звучання має "Слово про закон і благодать" ,автор митрополит Іларіон.  Основна мета, яку він ставить у цьому творі, - показати зростання безпосередньої божественної участі у людській історії. Іларіон, зокрема, зазначав: «Хто ж бо може зрівнятися величчю з Богом нашим? Він один, що творить чудеса.» [1, с.40]. Іларіон здійснює спробу показати чинники, рушійні сили та головні тенденції розвитку людства. В основу покладено принцип теології, який полягає в закономірному, невідворотному русі нових народів від обмеженого, рабського животіння («Закон», «Старий Завіт») до абсолютно вільного християнського життя(«Благодать», «Новий Завіт»). Іларіон обґрунтовує погляд про закономірність розвитку історії. Згадані вище дві доби поступово змінюють одна одну. Крім того, провідною ідеєю «Слова…» є утвердження патріотизм, любові до Вітчизни.

 Однією ж з основних цілей  написання «Ізборника…» К.Туровського є педагогічно-виховна функція – настанова до князівського кола – виховання поваги до книжок. В цій пам’ятці викладені світоглядні основи моралі, права, суспільних відносин. Пропонується концепція «суспільного примирення і всезагальної згоди». Велика увага приділяється майновим питанням.  Ставиться запитання про те, що є матеріальне та духовне багатство. Зміст твору несе реалістичну оцінку соціальних дисбалансів тих часів. В «Ізборнику…» сповідується ідеал дружби як приклад універсальної форми міжособових взаємин. «Таких собі друзів… обирайте, що не все тобою мовлене вихваляють, а міркуваннями правдивими намагаються відповідати тобі». У творі «Притча о человеческой душе и теле» Кирило Туровський захищає ідею єдності Київської Русі і, як філософ, осмислює пізнання як тлумачення тексту, що містить божественну істину. Текстом стає весь світ. Людина і світ - це мікро- та макрокосмос. Вустами Бога Кирило Туровський проголошує ідею Боголюдини: увесь задум Божого творіння підкорений єдиній меті: служінню Людині. Бог поставив на службу Людині не лише земний світ. Сам акт олюднення Бога свідчить про Божу службу Людині, про Боже людинолюбство.

Особливе місце в історії  філософської думки України  належить «Слову о полку Ігоревім» (XII ст.), це зустріч-діалог двох світоглядів, двох культур - язичницької та візантійсько-християнської, які взаємопронизують одна одну, створюють варіант Середньовічної світоглядно-філософської сукупності основних положень і принципів. В цьому творі підняті такі філософські питання як: проблема людини і природи та необхідність їх органічної єдності; історіософське бачення життя, єдність минулого і сучасного; морально-етичний пафос. Тому, ми з впевненістю можемо сказати, що "Слово о полку Ігоревім" є не тільки видатною пам'яткою літератури Київської Русі, а й джерелом своєрідної філософської культури.

     Водночас, крім вищезазначених, були й інші першоджерела української філософії, серед яких твори Луки Жидяти , Феодосія Печерського,митрополита Никифора, Володимира Мономаха, Данила Заточника.

Враховуючи попередній досвід історико-філософського аналізу, можна зробити загальний висновок, що філософська думка Київської Русі мала християнський характер, у ній переважала етична проблема: філософська картина світу, пізнання, людина, людські вчинки, суспільство розглядалося крізь призму вічного конфлікту добра і зла. А в соціальній філософії домінували патріотичні ідеї єдності всіх руських земель, зміцнення і централізації держави для відсічі іноземним загарбникам, необхідність розвитку культури та освіти.

 

 

 

ІІІ. Філософія періоду XIV – XVIII ст.

 

 Інший період в історії української філософії, зв'язаний з періодом козаччини і боротьби українського народу за національне визволення, ознаменувався культурним піднесенням.

  У XIV—XVI ст. філософію України оригінальніше представляли єресі. Філософські ідеї єретиків проявлялися у світоглядній оцінці діяльності церковної ієрархії, ченців. Єретики пропагували критичне ставлення до деяких православних догматів, церковних обрядів, розвивати думку про свободу волі, умовою реалізації якої вони вважали поширення освіти. Всупереч філософським ідеям єретиків використовувалась схоластична філософія. Розвитку схоластики протидіяли гуманістичні ідеї, які почали поширюватись в Україні в XVI ст.

Розвиток культури українського Ренесансу  відбувався під впливом ідей західноєвропейського Ренесансу, Реформації та культури бароко. На ґрунті багатого досвіду києворуської духовності творчо засвоювалась західноєвропейська, в тому числі грецька культура. Широко розповсюджується в Україні неоплатонізм, а також ідеї ісихазму («ісихія» - спокій, німотність), що виник у Візантії в XIV ст. Для ісихазму характерне безпосереднє єднання людини з Богом шляхом самозаглиблення людини у власний внутрішній світ. Не розумом, а безпосереднім екзистенціальним актом самозаглиблення у глибини своєї душі людина досягає просвітління, бачення істини. Для ареопагітизму ж характерна ідея апофатизму, що проголошує неможливість позитивного осягнення справжнього буття - Бога розумом, оскільки буття Бога знаходиться в іншому вимірі, ніж панування буття пізнаванних речей. Бог не річ, а особистість, а тому осягається через посередників - ангелів, архангелів. Божественний Абсолют - безосновна безодня, Божественне ніщо, а стосовно інших є творчим початком Всесвіту. Крім ідей Платона та неоплатонізму, в Україні відроджуються відомі ще з Київської Русі ідеї Арістотеля. Відбувається своєрідний синтез неоплатонізму та арістотелізму на ґрунті української ментальності. Ідеї арістотелізму почали широко розповсюджуватися після того, як київські книжники переклали твори з метафізики, логіки, астрономії і видали книгу «Арістотелеві врата», яку Д.Чижевський назвав «енциклопедією» київських «ожидовілих».

 

1. Становлення раннього гуманізму

В Україні поширюються  ідеї гуманізму, що знайшли відображення в творах мислителів і, зокрема, філософів. До ранніх українських гуманістів належали                   Ю. Дрогобич, П. Русин із Кросна, Лукаш із Нового Міста, С. Оріховський та інші.

Юрій Дрогобич (1450-1494) у своїх поглядах на людину, світ, історію звеличував силу знання та людського розуму. Найбільш відома його праця -  «Прогностична оцінка поточного 1483 року». Він вважав, що людина здатна пізнати світ, і ця здатність зумовлюється наявністю в природі непохитних законів. Аналізуючи людину й історію, Ю.Дрогобич твердив всупереч Біблії, що історія не є реалізацією наперед визначеного Божого промислу, а постає людською драмою в дії, де головне місце належить природним силам безвідносно до велінь Бога.

Все у підмісячнім  світі живе за законами неба,

Нами керують також (хто заперечить!) зірки…[3.1]

 

В основі історіософії Павла Русина (1470-?) лежить погляд на історію, що зосереджує увагу насамперед не на Божому, а людському вимірі її розгортання. Істрія - за словами філософа – драма у дії. Люди не є маріонетками, якими рухає Боже провидіння. Вони відповідальні співробітники, без діяльної співучасті яких доброчинство, справедливість у світі неможливі. Чеснота, на думку П. Русина, «прагне діянь великих», «трудів незмірних», які вказують людям шлях до справжнього щастя. З великою повагою П. Русин ставився з великою повагою до знання, славив книгу, вважав античні образи ідеалом, звеличував античну поезію: «Світлий дар богів – поетичне слово…» [3.2].

Філософія українських  гуманістів мала яскраво виражені риси антропоцентризму. Так, Станіслав Оріховський (1513—1566) вважав, що кожна людина має самодостатню цінність, і від неї самої залежить, чи стане вона гідною високого призначення, чи перетвориться на тварину. Оріховський, замислюючись над вічним питанням про сенс людського життя, зазначав, що до безсмертного життя шлях треба торувати, живучи розважно, чесно й побожно на землі. А однією з основних чеснот людини він вважав самопізнання, що допомагає людині досягнути внутрішнього, духовного оновлення, морального вдосконалення.

Оригінальною є позиція  С.Оріховського в поглядах на державу. Він одним з перших у європейській філософській думці став заперечувати божественне походження влади й держави, виступав проти підкорення світської влади релігійній, стверджував, що королівська влада дана не Богом, виникла внаслідок договору між людьми. С.Оріховський пропагував і розвивав ідеї природного права. Він вважав, що природне право стоїть вище від людських законів, тому останні в разі необхідності можна змінювати. Мир, злагода й спокій у державі будуть тоді, коли люди житимуть у згоді з законами природи.

Мислителі-гуманісти  проявляли живий інтерес до світової історії та історичного минулого українського народу. Вони вважали історію вчителькою життя і радили вчитися на історичних прикладах, особливо на діяннях великих особистостей, діячів, полководців. Українські мислителі-гуманісти вважають історію засобом пробудження гордості народу за своє минуле, розвитку патріотичних почуттів, любові до Вітчизни. На основі патріотичного пафосу, громадянськості розвивалися патріотичні почуття, національна свідомість, історична традиція. Наприкінці XVI ст. починається новий етап у розвитку духовної думки в Україні. Цей етап позначається становленням нової характерології, що виникає на ґрунті формування української версії реформаційної ідеології та ренесансного гуманізму.

 

2. Острозька академія  – перша українська школа вищого  типу

Важливу роль у розвитку філософської культури тогочасної України відіграла Острозька академія — перша українська школа вищого типу. В Острозькій академії вивчали сім так званих вільних наук, викладали старослов'янську, грецьку та латинську мови. Філософія як окрема дисципліна в Острозькій академії ще не значилась, але читався курс логіки, яка називалась тоді діалектикою. Рівень викладання вільних наук (граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, фізика й астрономія) мав узагальнюючий, філософський характер.

В Острозькій академії був сконцентрований значний науковий інтелектуальний потенціал, що сприяло інтенсифікації процесів взаємообміну ідеями, духовного взаємозбагачення їх носіїв (острозьких книжників). У цьому взаємообміні і взаємозбагаченні народжувалась особлива філософія, в основі якої лежала ідея обґрунтування необхідності збереження й розвитку старослов'янської мови, вимога абсолютної точності при перекладах з грецької мови на старослов'янську священних і богослужбових книг. Тут згуртувався ряд освічених і талановитих діячів української культури: Г. Смотрицький, Й. Княгиницький, Х. Філалет, К. Острозький, Д. Наливайко, І. Вишенський.

Реформаційні ідеї Герасима Смотрицького(? - 1594) були проникнуті ідеями гуманізму, такими, як почуття патріотизму, турбота про розвиток освіти, культури свого народу, виховання в ньому доброчесностей. Він вважав, що саме активна діяльність веде до вдосконалення людини. Найбільш відомі його твори: полемічний трактат «Ключ царства небесного», «Календар римський новий»

На основі ідеї протиставлення Бога і світу, Бога й людини острозькі книжники формують уявлення про нікчемність, гріховність людської природи, граничне приниження й нівелювання її пізнавальних здібностей. Однак при цьому вірили в силу людського пізнання, яка, на їхню думку, залежала від щирості, наполегливості й волі кожної людини. На основі цієї віри Христофор Філалет (др. п. ХVI ст.), філософ, автор «Апокрисису», закликає український народ розглядати свій власний, внутрішній потенціал як основу саморозвитку, обґрунтовує ідею свободи совісті, право людини на свою віру й церкву.

Особливого значення в процесі духовного становлення  людини надавали тодішні українські книжники самопізнанню. Іван Вишенський (1545-1550 – після 1620), зокрема, вважав, що завдяки самопізнанню людина стає спроможною подолати свою земну форму й увійти у внутрішній духовний контакт із вищим буттям. Унаслідок цього, осяяний небесним світлом, людський розум проникає в приховану сутність вагомого повчального слова Біблії, а сама людина перетворюється із істоти, яка прив'язана до земних бажань і пристрастей, в духовну людину. І. Вишенський дотримувався традиції «отців» церкви поділяти філософію на «внутрішню» (нашу, християнську, священну) і «зовнішню» (світську). Визнавав він «внутрішню» філософію, бо саме вона вчить про Бога, Його правду, вічне блаженство. Тому в своєму «Посланієї до всіх обще в Лядской земле живущих» він закликав: «Покайтеся отож, усі жителі тієї землі! ...щоб нагло від скорого Божого гніту не загинули подвійною смертю…» [4, c.69]. «Зовнішню» філософію І. Вишенський вважає корисною, але й такою, яка може привести до зла. Ідея протиставлення Бога і світу – одна з основних у творчості І. Вишенського. До нас дійшло 16 творів цього філософа, серед них: «Книжка», «Посланіє до всіх обще в Лядской земле живущих», «Позорище мисленіе» та ін.

Острозький культурно-освітній центр своєю діяльністю зробив значний  внесок у розвиток філософської думки  України. В ньому культивувалось розуміння філософії як мудрості з характерними пошуками істини на шляху містичного єднання з Богом. Тут обстоювалась життєздатність традицій слов'янської писемності, розвивалися реформаційні та ренесансно-гуманістичні ідеї.

 

3. Філософська  думка братств

У кінці XVI і на початку XVII ст. в Україні та Білорусі виникали і розвивались релігійно-національні організації православного населення міст — братства. Братства були виразниками національного протесту українського і білоруського народів проти політики національного і релігійного пригноблення українців і білорусів з боку польсько-шляхетських правлячих кіл та католицької церкви. Перше братство і його школа були створені в Україні у Львові в 1586 р. В кінці XVI і на початку XVII ст. братства виникали у Києві, Луцьку, Острозі, Вільно, Замості, Могильові, Мінську та багатьох інших містах.

Найвпливовішими в Україні були Львівське і Київське братства. Створені братствами школи вели широку культурно просвітницька діяльність. Антицерковна, реформаційна за своєю суттю спрямованість ідеології та суспільно-політичної діяльності братств — одна з найхарактерніших рис ранніх періодів братського руху.

У межах цієї ідеології  розвивалась філософська думка  братств. Виступаючи проти наступу  католицизму, теологічне вчення якого  протягом століть обґрунтовувалося й удосконалювалося за допомогою  логіки та філософії в західноєвропейських колегіях та університетах, братчики прагнули подолати його тим ідейним арсеналом, котрий був наявний у православному богослов'ї та в попередній українській культурній традиції. Але для цієї традиції ще не властиве було виділення філософії в окрему форму суспільної свідомості.

Провідними викладачами  братських шкіл були: С. Зизаній, К. Транквіліон-Ставровецький, Й. Борецький, М. Смотрицький, І. Копинський та інші.

Визначний діяч Львівської, а потім і Київської братських  шкіл Ісайя Копинський у своєму творі "Алфавіт духовний" досліджує з філософської точки зору проблему людини. Він розглядає людину з позиції піднесення в ній морального, розумного й духовного начал, які розкриваються в процесі самопізнання. Пізнаючи себе, людина розкриває свою двонатурність, те, що вона тілесна і духовна, зовнішня і внутрішня. І перед нею виникає дилема, чому віддати перевагу: минущому, суперечливому, тлінному світові, з яким вона пов'язана тілом, чи своєму внутрішньому єству, розуму, безсмертному духові, яким вона подібна до Бога. І. Копинський радить людині обрати другий шлях, що, на його думку, веде до пізнання Бога, єднання з ним, досягнення блаженства не лише на небі, а й на землі. Але пізнання Бога досягається не тільки процесом самопізнання, а й пізнанням природи: «Ніхто не зможе пізнати Бога, доки не пізнає насамперед себе; не пізнає ж досконало себе, доки не прийде спочатку до пізнання всіх речей у світі…» [1, c.86].

Певний інтерес становлять філософські ідеї такого представника Київського братства, як Кирило Транквіліон-Ставровецький (? - 1648).Він, розглядаючи проблему "Бог-світ", створив і виклав у «Зерцалі богословії» своє вчення про чотири світи. Перший — це світ невидимих духовних сутностей, що належать до небесної ієрархії; другий — макрокосм, світ видимих, тілесних речей, у якому живе людина; третій — сама людина, мікрокосм; четвертий — поєднання злих людей і грішників із дияволом, який певною мірою є самостійним творчим началом зла. Транквіліон, розрізняючи чотири світи, передусім показує, що не весь світ — зло. Він наголошує на красі й доброті тілесного світу, в тому числі тіла й тілесних почуттів людини. Ставлячи у центр свого вчення проблему людини, він, на відміну від своїх попередників, надає проблемі душі й тіла не лише морального, а й гносеологічно-природознавчого звучання. Без тіла й вегетативних процесів людина не може жити, а її душа — відчувати, розуміти, набувати й виявляти доброчесності, тому тіло —друг душі. Філософ наближається до визнання гармонії душі й тіла.

Ідейну атмосферу братств передають ораторські твори Транквіліона, присвячені світським сюжетам. Це передусім "Похвала мудрості", де прославляються науки, філософія, мудрість, розкривається їхнє прикладне значення в повсякденному житті кожної людини й усього суспільства.

Помітним представником другого періоду братського руху є                          Мелетій Смотрицький (прибл. 1572—1633), який, на відміну від попередників, надає суспільно-громадянського спрямування своїм працям. Проблема людини, її душа, критика морально-соціальних вад тогочасного суспільства набувають у нього підпорядкованого значення. Закликаючи до людяності й звертаючись до сумління та самопізнання людини, М. Смотрицький надає самопізнанню не стільки морального, як громадсько-патріотичного звучання.

Незважаючи на неодноразові негативні висловлювання на адресу арістотелівськик силогізмів, М.Смотрицький долає заборону застосування логіки до теології. Він вперше звертається в своїх творах до логіко-дедуктивкого виведення логічних операцій і методів, розроблених західноєвропейською схоластикою і вдосконалених пізніше розвитком філософії.

Культурно-освітня діяльність братств не вичерпується названими іменами. В різний час тут працювали К. Сакович, Х. Євлевич, Л. Зизаній, П. Могила та інші.

Шляхом розвитку гуманістичних традицій і загального піднесення рівня філософської думки в Україні йшов і Касіян Сакович (1578 - 1647). Найбільш яскраво його філософські шукання відображені в написаних ним посібниках для братських шкіл: "Арістотелівські проблеми, або питання про природу людини" та "Трактат про дуту".Приділяючи велику увагу проблемі самопізнання, Сакович спрямовує її розв'язання не на осягнення Бога через моральне вдосконалення й духовність, а на тілесну природу людини та "й душу, пов'язану з відчуттям і мозком. Життєдіяльність людини як біологічного єства К.Сакович пояснює законами природи й ідеєю природного провидіння, яке заступає Боже втручання у природні справи. Пізнання тілесного єства людини, на думку К. Саковича, потрібне для того, щоб вивчивши закони і властивості власної природи, вона жила згідно з ними, управляла собою, уникала того, що їй шкодить.

Своєрідно розглядає  Сакович душу. В праці "Трактат про душу" душа розглядається у відношенні до тіла. Він надає перевагу думці про божественне походження душі. Він говорить у цьому творі, в розділі «Опис душі взагалі. Що таке душа взагалі?»: «Душа дійсно є форма, яка дає буття природному тілу, що має різні частини і здатності до життя.» [5, c.103].

У поглядах Лаврентій Зизанія (60 рр. XVI ст. - ?)досить яскраво простежується тенденція до осмислення філософсько-богословської проблематики з позиції раціоналізму. Найвизначнішим його твором є «Великий катехізис».

Незважаючи на те, що філософія  братських шкіл була обмеженою, своїм  розвитком вона спонукала до нових  творчих шукань, які й відбилися у філософії видатних діячів Києво-Могилянської академії, що виникла в 1632 році на базі братської школи Київського богоявленського братства.

 

4. Філософія в Києво-Могилянській академії.

Важливу роль у розвитку науки і культури відіграла Києво-Могилянська академія, яка виступила водночас провідним центром філософської думки України другої половини ХVІІ та ХVІІІ ст. Виконавши свою справу у розвитку освіти, грамотності, братські школи вже не могли задовольняти зростаючі вимоги, тому, змушені були поступитися таким навчальним закладом, які були б на рівні західноєвропейських. З цією метою митрополит Київський і Галицький П.Могила створює 1631 року вищу Лаврську школу, яка після злиття з Київською братською школою 1632 р. Перетворюється в Київську колегію і досить скоро стає загальновизнаною. А  1684 р. за клопотанням гетьмана України І.Мазепи цей навчальний заклад офіційно отримує царську грамоту, яка фактично констатує статус Київської академії як вищого навчального закладу. У Києво-Могилянській академії, заснованій Петром Могилою (1597—1647), вперше в Україні філософію викладали окремо вад теології. Однак філософські курси, які тут читалися, були значною мірою схоластичними. Хоч це не було повторенням схоластики Заходу, а швидше використанням на українському ґрунті західної філософії у поєднанні із сучасними досягненнями прогресивної наукової думки.