Особливості самооцінки у дітей старшого дошкільного віку з вадами зору

Державний вищий навчальний заклад                                                                

                  КУРСОВА РОБОТА

На тему: Особливості самооцінки у дітей старшого дошкільного віку з вадами зору

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………………..3

РОЗДІЛ 1 Теоретичні основи вивчення проблеми самосвідомості в психології………………………………………………………………………….6

1.1.  Вивчення самосвідомості у закордонній та вітчизняній психології……..6

1.2. Самооцінка як компонент самосвідомості в психології …………………12

1.3Особливості розвитку дітей старшого дошкільного віку. ………………...17

1.4 Характеристика особистості з порушеннями зору………………………..22

РОЗДІЛ 2 Емпіричне дослідження особливостей самооцінки дітей старшого дошкільного віку із вадами зору………………………………………………..26

2.1.  Вибірка та методи  дослідження…………………………………………...26

2.2. Емпіричне дослідження самооцінки……………………………………….28

2.3 Методики формування адекватної самооцінки у дошкільнят з вадами зору………………………………………………………………………………..33

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………...36

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ……………………………………....39

ДОДАТКИ………………………………………………………………………..40 

ВСТУП

Актуальність  дослідження. Проблема вивчення самосвідомості є однією з ключових в психології. Вона широко обговорюється в рамках вітчизняних і зарубіжних психологічних досліджень. Вивчення структури самосвідомості, динаміки ЇЇ розвитку представляє великий інтерес, як у теоретичному, так і в практичному плані, оскільки дозволяє наблизитися до розуміння механізмів формування особистості в онтогенезі.

В рамках дослідження самосвідомості самооцінці відводиться провідна роль - вона характеризується як стрижень цього  процесу, показник індивідуального рівня його розвитку, як об'єднуючий початок, включений в процес самоусвідомлення. Самооцінка є однією з суттєвих умов, становлення особистості. Вона формує в індивіда потребу відповідати не тільки рівню оточуючих, але й рівню власних особистісних оцінок. Правильно сформована самооцінка виступає не просто як знання самого себе, не як сума окремих характеристик, а як певне ставлення до себе, передбачає усвідомлення особистості як деякого стійкого об'єкта.

Самооцінка є центральною  ланкою довільної саморегуляції, визначає напрямок і рівень активності людини, її ставлення до світу, до людей, до самого себе. Являє собою складний за психологічною природою феномен. Вона включена в безліч зв'язків  і відносин з усіма психічними утвореннями особистості і виступає в якості важливої ​​детермінанти всіх форм і видів її діяльності та спілкування. Витоки вміння оцінювати себе закладаються в ранньому дитинстві, а розвиток і вдосконалення його відбувається протягом усього життя людини.

Самооцінка дозволяє зберегти стійкість особистості незалежно  від мінливих ситуацій, забезпечуючи можливість залишатися самим собою. В даний час все більш очевидний вплив самооцінки дошкільника на його поведінку, міжособистісні контакти.

Дошкільний вік не випадково  обрано для проведення даного дослідження. Цей вік - початковий період усвідомлення дитиною себе, мотивів і потреб у світі людських відносин. Тому важливо в цей період закласти основи для формування диференційованої адекватної самооцінки. Все це дозволить дитині правильно оцінити себе, реально розглядати свої сили до завдань і вимог соціального середовища, відповідно до цього самостійно ставити перед собою цілі і завдання.

У психологічній літературі, як у вітчизняній, так і зарубіжній самооцінці приділена велика увага. Проблема розвитку самооцінки, структури, функцій, обговорюються в роботах Л. І. Божович, І. С. Кона, Е. Еріксона, та інших психологів. Закономірності формування самооцінки в дитячому віці були досліджені Белобрикіною О.А., Божович Л.І., Захаровою А.В Лісіною М.І., Мухіною В.С., та іншими. Разом з тим, особливості проявів самооцінки в старшому дошкільному віці вивчені ще не достатньо.

Вступаючи в дошкільний вік, дитина починає усвідомлювати факт свого існування. Розвиток справжньої самооцінки починається з реалістичних оцінок дітьми своїх умінь, результатів  своєї діяльності і конкретних знань. Менш об'єктивно в цей період діти оцінюють якості своєї особистості. Дошкільнята схильні переоцінювати  себе, на що їх направляють переважно  позитивні оцінки оточуючих їх дорослих.

До кінця дошкільного  віку співвідношення емоційного і когнітивного компонентів більш гармонізується. Створюється розвиток когнітивного компонента самооцінки, для інтелектуалізації ставлення дитини до себе, подолання прямого впливу на її самооцінку з боку дорослих. Старший дошкільний вік є важливим періодом для становлення самооцінки для подальшого її розвитку та впливу на особистість.

Об'єкт  дослідження: самосвідомість як стійка, система уявлень людини про себе.

 Предмет дослідження: самооцінка дітей старшого дошкільного віку з вадами зору.

Головна мета дослідження : визначення особливостей самооцінки дітей старшого дошкільного віку з вадами зору

Гіпотеза  дослідження : самооцінка дітей старшого дошкільного віку з вадами зору є неадекватною ( завищеною, або неадекватно заниженою).

У відповідності з метою, об'єктом і предметом були поставлені такі завдання дослідження:

1. Провести теоретичний аналіз психолого-педагогічної літератури з проблеми самосвідомості в психології
2. Вивчити поняття самооцінки в психології
3. Вивчити і виявити рівні самооцінки дітей старшого дошкільного віку
4. Визначити особливості самооцінки дітей старшого дошкільного віку з вадами зору.

Методи  дослідження:

1. Аналіз психолого-педагогічної літератури з проблеми дослідження;
2. Емпіричне вивчення самооцінки дітей;
3. Аналіз отриманих експериментальних даних.

Дослідження проводилися  в дитячому садку №284 «Росинка»  у старшій групі. Кількість групи 20 чоловік. Вік 5-6 років. Був проведений психологічно-педагогічний експеримент.

Практична значущість дослідження  полягає в тому, що результати дослідження  з даної проблеми можна використовувати  у практиці психологів ДНЗ.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ВИВЧЕННЯ ПРОБЛЕМИ САМОСВІДОМОСТІ В ПСИХОЛОГІЇ

1.1 Вивчення самосвідомості  у вітчизняній і зарубіжній  психології

Проблема самосвідомості, як одна з центральних проблем  психології особистості, вивчалася  в працях різних вітчизняних і  зарубіжних психологів. Серед них  можна виділити наступних авторів: Л.І. Божович, Л.В. Бороздіна, Л.С. Виготський, А.В. Захарова, Б.В. Зейгарник, А.Н. Леонтьєв, В.С, Мухіна, Є. Е.А. Серебрякова, А.Г. Спиркин, С.Л. Рубінштейн, І.І. Чеснокова, П.М. Якобсон, А. Адлер, Р. Бернс, К. Левін, К. Роджерс, 3. Фрейд.

О.Н. Леонтьєв, характеризуючи проблему самосвідомості як проблему високого життєвого значення, що вінчає психологію особистості, розцінював її в цілому як невирішену, що вислизає від науково-психологічного аналізу[5]. Дійсно, до теперішнього часу не існує більш-менш визначеного і загальновизнаного трактування цієї особливої ​​суб'єктивної реальності. Найчастіше самосвідомість розглядається як орієнтування людини у власній особистості, усвідомлення себе як "Я". Самосвідомість дозволяє людині, відображаючи зовнішній світ, виділяти себе в ньому, усвідомлювати своє ставлення до цього світу і себе в своїх відносинах з оточуючими, пізнавати власний внутрішній світ, переживати і певним чином оцінювати його. Самосвідомість - це усвідомлення і цілісна оцінка самого себе і свого місця в житті. Завдяки самосвідомості людина сприймає себе як індивідуальну реальність, окрему від природи та інших людей.

Необхідно відзначити, і  це неодноразово підкреслював С.Л.Рубінштейн, що самосвідомість не надбудовується по виду над особистістю, а включається до неї [18]. Вона не має самостійного шляху розвитку, окремого від розвитку особистості, а включається в процес розвитку особистості як реального суб'єкта як її моменту, сторони, компонента. Згідно С.Л. Рубінштейну, самосвідомість - це усвідомлення самого себе як свідомого суб'єкта, реального індивіда, а зовсім не усвідомлення своєї свідомості [18]. Історично самосвідомість - більш пізній продукт розвитку, що з'явився на основі свідомості і спільно з ним виникла мова.  Різні акти самосвідомості - це як би спілкування людини з самим собою, для якого потрібен розвиток внутрішнього мовлення, достатній рівень сформованості таких властивостей мислення, як абстракція та узагальнення, що дозволяють суб'єкту скласти уявлення і поняття про своє "Я",  відмінному від "Я" іншого [22]

У центрі проблеми самосвідомості лежить розрізнення двох його сторін: виділення "Я" як суб'єкта («чинне Я") і як об'єкта самопізнання і  само відносин («рефлексивне Я"). У  психологічній науці це основне  для всіх теорій "Я" розрізнення  було введено У. Джеймсом, який вважав, що в єдиному і цілісному "Я" містяться два нерозривних складових: емпіричне "Я" ("Я" як об'єкт  пізнання) і "чисте Я »(« Я  »як суб'єкт пізнання). Під емпіричним "Я" (або "Моє") У. Джеймс розумів  сукупність, підсумок всього того, що людина може назвати своїм: своє тіло, одяг, житло, сім'ю, друзів, репутацію, творчі досягнення, психічні сили і якості. Це емпіричне "Я" він поділяє  на три підсистеми: а) матеріальне "Я" - тіло, одяг, власність; б) соціальне "Я" - те, чим визнають даної людини оточуючі; при цьому кожна людина має  стільки соціальних "Я ", скільки  існує окремих груп, з думкою яких він вважається; в) духовне" Я "- сукупність психічних особливостей, схильностей і здібностей. Під "чистим" "Я" У. Джеймс мав на увазі ту обставину, що людина відчуває себе суб'єктом  своїх дій, сприйняття, емоцій і усвідомлює свою тотожність і нерозривність  з тим, чим він був напередодні. Це ступінь центрації суб'єктивної системи, яка може бути більш або  менш чітко вираженою або дифузною.

Оцінити важливість внутрішніх процесів самосвідомості важко, тому що вони нерозривно пов'язані з практичною діяльністю суб'єкта, його взаємодією із зовнішнім світом. Але варто  тільки перервати зв'язок індивіда із зовнішнім світом, помістивши його в умови ізоляції, і ці внутрішні процеси активізуються (І. С. Кон).

Якщо свідомість орієнтована  на весь об'єктивний світ, то об'єктом  самосвідомості є сама особистість. У самосвідомості вона виступає і  як суб'єкт, і як об'єкт пізнання і  відносини [24] Самосвідомість постає як особливо складний процес, динамічне  утворення психіки, яке перебуває  в постійному русі не тільки в онтогенезі, а й у повсякденному функціонуванні. Результатом процесу самосвідомості служить Я-концепція, що розуміється  як сукупність установок, спрямованих  на самого себе [3]. Я-концепція при  цьому не просто продукт самосвідомості, але й важливий чинник детермінації поведінки.

 Самосвідомість - складна  психологічна структура, що включає  в себе декілька особливих  компонентів, як вважав В.С.  Мерлін, по-перше, усвідомлення своєї  тотожності, по-друге, свідомість  свого власного "Я" як активного,  діяльного початку, по-третє, усвідомлення  своїх психічних властивостей  і якостей і, по-четверте, певну  систему соціально-моральних самооцінок. Всі ці елементи пов'язані один  з одним функціонально й генетично,  але формуються вони не одночасно.  Зачаток свідомості тотожності  з'являється вже в дитини, коли  вона починає розрізняти відчуття, викликані зовнішніми предметами  і власним тілом. Свідомість "Я"  виявляється приблизно з трьох  років, коли дитина починає  правильно вживати особисті займенники. Усвідомлення своїх психічних  якостей і самооцінка набувають  найбільше важливість в підлітковому  і юнацькому віці. Але оскільки  всі зазначені компоненти взаємопов'язані,  збагачення одного з них неминуче  видозмінює всю систему.

Інше уявлення про структуру  самосвідомості належить В.С. Мухіній, яка виділяє п'ять ланок у  структурі самосвідомості. Перша  ланка - ім'я своє, кругом якого формується усвідомлювана людиною власна сутність. Ідентифікація з ім'ям відбувається з перших років: дитині важко мислити  про себе за межами імені, воно лягає  в основу самосвідомості, набуває  особливого особистісного сенсу. Завдяки імені дитина отримує можливість представити себе як відокремленого від інших унікального індивіда.

Друга ланка - домагання на визнання. З раннього віку дитина відкриває, що всі вчинки діляться на "хороші" і "погані". Так як все хороше емоційно заохочується, то у дитини з'являється прагнення бути хорошим, прагнення до визнання себе хорошим. Реалізуючи домагання на визнання у  всьому різноманітті видів діяльності, людина стверджує почуття власної  гідності і самоцінності.

Третя ланка - статева ідентифікація. Вона включає психологічне визнання власної ідентичності зі своєю статтю у фізичному, соціальному та психологічному плані.

Четверта ланка - психологічний  час особистості. Вона пов'язана  з побудовою суб'єктивної картини  життєвого шляху, з прагненням співвіднести себе справжнього з собою у  минулому і майбутньому.

П'яте ланка - соціальний простір особистості. Це сфера прав і обов'язків людини, яка визначає стиль і зміст спілкування  в контексті культури, до якої вона належить.

Найбільш прийнятою є  структура самосвідомості або Я-концепції (У. Джеймс, І. І. Чеснокова, Р. Берні, Л. В. Бороздіна та ін), в якій виділяються  наступні аспекти: когнітивний (самопізнання), емоційно-ціннісний (само відношення і  самооцінка) і поведінкова (саморегуляція). Когнітивна підструктура - якась описова  складова, яка фіксує знання, уявлення людини про себе. Самопізнання - початкова  ланка, основа існування і прояву самосвідомості.

І.І. Чеснокова пропонує розрізняти два рівні самопізнання. На першому  рівні суб'єкт співвідносить себе з іншими, відбувається зіставлення "Я" і "іншої людини". Основними  внутрішніми прийомами самопізнання служать самосприйняття і самоспостереження. На цьому рівні самопізнання складаються  одиничні образи самого себе і своєї  поведінки, як би прив'язані до конкретної ситуації. Дані образи багаті безпосереднім  чуттєвим змістом. У результаті формуються деякі відносно стійкі з боку уявлення про своє "Я", але ще немає цілісного, істинного розуміння себе, як правило, вже пов'язаного з поняттям про власні сутності. Цей рівень самопізнання є основним і єдиним на ранніх онтогенетичних ступенях розвитку людини приблизно до підліткового віку.

Для другого рівня самопізнання характерно співвіднесення знань про  себе в процесі аутокоммунікаціі, тобто в рамках "Я і Я", коли людина оперує вже готовими знаннями про себе. Провідними внутрішніми  прийомами даного рівня самопізнання є самоаналіз і само осмислення. На другому рівні поступово у  суб'єкта виникає узагальнений образ  свого "Я", який нібито сплавляється з одиничних конкретних образів "Я" в ході самосприйняття, самоспостереження  і самоаналізу. Через самопізнання людина приходить до певного знання про саму себе, тобто результатом  процесу самопізнання виступає цілісний Я-образ.

У змісті Я - образу виділяються  дві утворюючи: знання про ті загальні риси і характеристики, які об'єднують  суб'єкта з іншими людьми, - система  само ідентичності і знання, які  виділяють "Я" суб'єкта у порівнянні з іншими людьми, які надають суб'єкту відчуття унікальності.

Уявлення про себе багатопланові. Дослідники розрізняють кілька форм уявлень про себе, диференційованих або за сферою проявів людини («фізичне Я", "соціальне Я", "професійне Я", "сімейне Я", "моральне Я", "духовне Я" і т.д.) , або  на тимчасовому континуумі («Я в  минулому", "Я в сьогоденні", "Я в майбутньому"), або за якомусь іншою ознакою.

Уявлення про себе можуть бути як позитивними, так і негативними. Відокремити знання від оцінки, ставлення  до них украй важко, оскільки вони тісно взаємопов'язані. У більшості  досліджень збудливий і оцінний  компонент Я - концепції не поділяють, в такому випадку говорять про  емоційно-ціннісне само відношення. Однак  ряд експериментів переконливо  доводять, що само відношення і самооцінка не тотожні.

Оціночна підструктура - наявність критичної позиції  людини по відношенню до того, чим він  володіє, оцінка уявлень про себе з точки зору певної системи цінностей, тому самооцінка відповідає на питання: не що Я маю, а чого це коштує, що це означає (Л . В. Бороздіна). Самооцінювання - усвідомлення людиною, чим є для  неї те чи інше знання про себе, усвідомлення нею значущості для себе (відображення - ставлення до себе).

Результатом процесу самооцінювання є самооцінка - судження про значення або значимості своїх вчинків, здібностей, рис або особистості в цілому. Виділяються приватні самооцінки - оцінка будь-яких окремих сторін своєї  особистості або конкретних дій (наприклад, оцінка свого інтелектуального потенціалу або своїх успіхів  у професійній діяльності) і загальна (глобальна) самооцінка, яку іноді  називають самоповагою. Загальна самооцінка особистості - це не автономна, одномірна  змінна і не проста сума всіх приватних  самооцінок, а певний вид взаємозв'язку значущих самооцінок, тобто оцінка себе в найбільш значущих діяльностях, по відношенню до значущих мотивів. Таким  чином, за єдиної, інтегральної самооцінкою (самоповагою) постійно стоїть система  смислових утворень.

Таким чином поняття самосвідомості є досить багатогранним. Вивченням  даної проблеми займалися наступні вчені: Л.І. Божович, Л.В. Бороздіна, Л.С. Виготський, А.В. Захарова, Б.В. Зейгарник, А.Н. Леонтьєв, В.С, Мухіна, Є. Е.А. Серебрякова, А.Г. Спиркин, С.Л. Рубінштейн, І.І. Чеснокова, П.М. Якобсон, А. Адлер, Р. Бернс.  

1.2. Самооцінка  як компонент самосвідомості  в психології

Самооцінка - оцінка людиною  самого себе, своїх переваг і недоліків, можливостей, якостей, свого місця  серед інших людей. Це найбільш істотна  сторона самосвідомості особистості, що найчастіше вивчається в психології. За допомогою самооцінки відбувається регуляція поведінки особистості.

Самооцінка пов'язана  з однією з центральних потреб в самоствердженні, з прагненням людини знайти своє місце в житті, затвердити себе як члена суспільства  в очах оточуючих і у власних.

Під впливом оцінки оточуючих  в особистості поступово складається  власне ставлення до себе і самооцінка своєї особистості, а так само окремих форм своєї активності: спілкування, поведінки, діяльності, переживання.

Як же особистість здійснює самооцінку? Людина стає особистістю  в результаті спільної діяльності і  спілкування. Все, що склалося і залишилося в особистості, виникло завдяки  спільній з іншими людьми діяльності й у спілкуванні з ними, а  для цього призначене. Людина включає  у діяльність і спілкування. Істотно  важливі орієнтири для свого  поводження, увесь час звіряє те, що вона робить, з тим, що очікують від  неї навколишні, справляється з їхніми думками, почуттями і вимогами. У  кінцевому рахунку, якщо залишити осторонь задоволення природних потреб, усе, що робить людина для себе (навчається вона, сприяє чомусь чи перешкоджає), вона робить це разом з тим і для  інших, і може бути, більшою мірою  для інших, ніж для себе, навіть якщо їй здається, що все йде якраз  навпаки.

К. Марксу належить справедлива  думку: пізнаючи якості іншої людини, особистість одержує необхідні  відомості, що дозволяють виробити власну оцінку. Уже сформовані оцінки власного "Я" є результатом постійного зіставлення того, що особистість  спостерігає в собі, з тим, що бачить в інших людях. Людина, уже знаючи дещо про себе, придивляється до іншої людини, порівнює себе з нею, припускає, що і та небайдужа до її особистісних якостей, вчинків, появам; все це входить у самооцінку особистості і визначає її психологічне самопочуття. Іншими словами, особистість орієнтується на референтну групу (реальну або ідеальну), ідеали які є її ідеалами, інтереси - її інтересами і т. д. У процесі спілкування вона постійно звіряє себе з еталоном в залежності від результатів перевірки, виявляється задоволеною собою або незадоволеною. Яким є психологічний механізм цієї перевірки?

Психологія має досить експериментальних методів вивчення самооцінки людини, її кількісних характеристик.

Так, за допомогою коефіцієнта  рангової кореляції можна зіставляти «Я реальне» з «Я ідеальним».

Важливо, що в експерименті випробуваний не повідомляє експериментатору відомостей про своє реальне й  ідеальне "Я", а проводить необхідні  підрахунки самостійно за запропонованою йому формулою, що позбавляє його від  побоювань сказати про себе більше, ніж йому цього хотілося б, зайве  розкрити себе. Отримані коефіцієнти  самооцінки особистості дають можливість судити про те, який "Я-образ" у кількісному вираженні.

Виникає уявлення про те, що кожна людина має свого роду "внутрішній манометр", показання  якого свідчать про те, як вона себе оцінює, яке її самопочуття, чи задоволена вона собою чи ні. Значення цієї сумарної оцінки задоволення своїми якостями дуже велике. Занадто висока і занадто  низька самооцінки можуть стати внутрішнім джерелом конфліктів особистості. Зрозуміло  ця конфліктність може виявлятися по-різному.

Самооцінка може бути оптимальною  і неоптимальною. При оптимальній, адекватній самооцінці особистість  правильно співвідносить свої можливості і здібності, досить критично ставиться  до себе, прагне реально дивитися на свої невдачі і успіхи, намагається  ставити перед собою досяжні  цілі, які можна здійснити на ділі. І до оцінки досягнутого вона підходить  не тільки зі своїми заходами, але й  намагається передбачити, як до цього  поставляться інші люди: товариші по роботі і близькі. Іншими словами, адекватна самооцінка є підсумком постійного пошуку реальної міри, тобто без занадто великої переоцінки, а й без зайвої критичності до свого спілкування, діяльності, переживань. Така самооцінка є найкращою для конкретних умов і ситуацій. До оптимальної  відносяться самооцінки "високий рівень" і "вище середнього рівня" (людина заслужено цінує, поважає себе, але знає свої слабкі сторони і прагне до самовдосконалення, саморозвитку). Але самооцінка може бути і неоптимальною - надмірно завищеною або занадто заниженою. [17]

На основі неадекватно  завищеної самооцінки у людини виникає  неправильне уявлення про себе, ідеалізований  образ своєї особистості і  можливостей, своєї цінності для  оточуючих, для спільної справи. У  таких випадках людина йде на ігнорування  невдач заради збереження звичної високої  оцінки самого себе, своїх вчинків  і справ. Завищена самооцінка призведе і до того, що людина схильна переоцінювати  себе в ситуаціях, які не дають  для цього приводу. В результаті вона не рідко стикається з протидіями навколишніх, що відкидають її претензії, озлоблюються, проявляє підозрілість, недовірливість або навмисне зарозумілість, агресію і зрештою може втратити необхідні міжособистісні контакти, замкнутися.

Відбувається гостре емоційне "відштовхування" усього, що порушує  уявлення про себе. Сприйняття реальної дійсності спотворюється, ставлення  до неї стає неадекватним - чисто  емоційним. Раціональна ланка оцінки випадає повністю. Тому справедливе  зауваження починає сприйматися  як причіпка, а об'єктивна оцінка результатів роботи - як несправедливо  занижена. Неуспіх постає як наслідок чиїхось підступів або несприятливо сформованих обставин, жодною мірою  не залежать від дій самої особистості. 
Людина із завищеною неадекватною самооцінкою не бажає визнавати, що все це - наслідок власних помилок, ліні, браку знань, здібностей або неправильної поведінки. Виникає важкий емоційний стан - афект неадекватності, головною причиною якого є стійкість сформованого стереотипу завищеної оцінки самої особистості. Якщо ж висока самооцінка пластична, міняється відповідно з реальним станом справ - збільшується при успіху і знижується при невдачах, то це може сприяти розвитку особистості, т. к. їй доводиться прикладати максимум зусиль для досягнення поставлених цілей, розвивати свої здібності і волю.

Самооцінка може бути і  заниженою, тобто нижче реальних можливостей особистості. Зазвичай це призводить до невпевненості в  собі, неможливості реалізувати свої здібності. Надмірно низька самооцінка може свідчити про розвиток комплексу  неповноцінності, стійкості, невпевненості  в собі, відмови від ініціативи, байдужності, самозвинувачення і тривожності. Такі люди обмежуються рішенням повсякденних завдань, занадто критичні до себе.

Занадто висока або занадто  низька самооцінка порушують процес самоврядування, виконують самоконтроль. Особливо це помітно відбувається в  спілкуванні, де особи з завищеною  і заниженою самооцінкою виступають причиною конфліктів. При завищеній  самооцінці конфлікти виникають  через зневажливе ставлення до інших  людей і зневажливого поводження з ними, занадто різких і необґрунтованих  висловлювань на їх адресу, нетерпимості до чужої думки, прояву зарозумілості  і зазнайства. Низька критичність  до себе заважає їм навіть помітити, як вони ображають інших зарозумілістю  і незаперечністю суджень.

При заниженій самооцінці конфлікти можуть виникати через  надмірну критичність цих людей. Вони дуже вимогливі до інших, не прощають жодного промаху чи помилки, схильні  постійно підкреслювати недоліки інших. І хоча це робиться з найкращих  спонукань, все ж стає причиною конфліктів у силу того, що не багато хто може терпіти систематичне "пиляння". Коли в тобі бачать тільки погане і  постійно вказують на це, то виникає  неприязнь до джерела таких оцінок, думок і дій.

Вище згадувалося про  афект неадекватності. Це психологічний  стан виникає, як спроба осіб із завищеною  самооцінкою захистити себе від  реальних обставин і зберегти звичну самооцінку. На жаль, це призводить до порушення відносин з іншими людьми. Переживання образи і несправедливості дозволяє почувати себе добре, залишатися на належній висоті у власних очах, вважати себе потерпілим або скривдженим. Це підносить людину в його власних очах і виключає невдоволення собою. Потреба в завищеній самооцінці задовольняється, і відпадає необхідність змінити її, тобто впритул зайнятися самоврядуванням. Це не найкращий спосіб поведінки, і слабкість такої позиції виявляється негайно або через деякий час. Афект неадекватності - це психологічний захист, він є тимчасовим заходом, оскільки не вирішує головного завдання, а саме: докорінної зміни неоптимальної самооцінки, яка виступає причиною виникнення несприятливих міжособистісних відносин. Психологічний захист годиться як прийом, як засіб вирішення найпростішого завдання, але не підходить для просування і головним, стратегічним цілям, розрахованим на своє життя.

Оскільки самооцінка складається  під впливом оцінки оточуючих  і, ставши стійкою, змінюється з великими труднощами, то змінити її можна, змінивши ставлення оточуючих (однолітків, співробітників по роботі, викладачів, рідних). Тому формування оптимальної самооцінки сильно залежить від справедливості оцінки всіх цих  людей. Особливо важливо допомогти  людині підняти неадекватно занижену самооцінку, повірити в себе, в свої можливості, в свою цінність.

Самооцінка людини істотно  обумовлена ​​світоглядом, визначальним норми оцінки.

Отже самооцінка особистості  може бути адекватною або ні. Неадекватна  самооцінка поділяється на неадекватно  завищену та неадекватно занижену.

1.3 Особливості  розвитку дітей старшого дошкільного  віку 

Дошкільний вік вважається початковим етапом формування особистості. У дітей виникають такі особистісні  новоутворення, як супідрядність мотивів, засвоєння моральних норм і формування довільності поведінки. Особливе місце  в періоді дитинства займає старший  дошкільний вік. До цього періоду  можна віднести вік дітей від 5.5 до 7 років. [13] Старший дошкільний вік відіграє особливу роль в особистісному  розвитку дитини: в цей період життя  починають формуватися нові психологічні механізми діяльності та поведінки.