Особливості соц роботи з людьми з обмеженими фізичними можливостями

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ  ІНСТИТУТ СОЦІАЛЬНИХ ТА ІНФОРМАЦІЙНИХ  ТЕХНОЛОГІЙ

 

       Факультет соціально-економічного управління

Кафедра соціального управління

 

Особливості соціальної роботи з людьми з обмеженими фізичними  можливостями

 

Курсова  робота з навчальної дисципліни

«Технологія соціальної роботи з проблемними  групами»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗМІСТ

Вступ

 

Розділ I Сучасний стан проблеми людей  з обмеженими фізичними можливостями

1.1 Інвалідність як соціальне явище…………………………………………..6

1.2 Особливості дезадаптації осіб з обмеженими можливостям ………...12

1.3 Соціальний захист людей з обмеженими можливостями ……………...22

 

Розділ II Особливості надання соціальної допомоги людям з обмеженими фізичними  можливостями

2.1 Психологічні аспекти соціальної  роботи з людьми з обмеженими  можливостями ………………………………………………………………….26

2.2 Організація діяльності клубів  спілкування для дітей та молоді, що мають функціональні обмеження……………………………………………31

 

Висновок

Список використаних джерел

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Актуальність проблеми. В Україні спостерігається тенденція до зростання чисельності інвалідів унаслідок зниження рівня медичного обслуговування, росту наркоманії та алкоголізму, підвищення екологічної небезпеки. Серйозність проблеми обумовлена не лише тим, що за останній час збільшилось число людей, котрі мають значні фізичні чи психічні вади, але й надзвичайно низьким рівнем матеріального забезпечення, їх соціальною і моральною незахищеністю.

Організація соціальної допомоги дітям і молоді, які позбавлені можливості вести  повноцінне життя внаслідок вад  фізичного або психічного розвитку, потребує, в першу чергу, зміни  ставлення суспільства до інваліда та проблеми інвалідності в Україні  взагалі. До недавніх часів ця проблема певною мірою стосувалася лише самої  людини, яка має інвалідність, та її сім'ї. І лише в останні роки перед суспільством постало питання: інвалідність – це нещастя однієї людини чи суспільний феномен.

Внаслідок обмежень у спілкуванні, самообслуговуванні, пересуванні, контролі за своєю поведінкою розвиток цих дітей значною мірою  залежить від задоволення їх потреб іншими людьми, що складає багатогранний  процес соціальної реабілітації. Протягом багатьох років державна підтримка  дітей і молоді з вадами розвитку зводилась до певного матеріального  забезпечення (пенсійні виплати), надання  медичних послуг (діагностика, лікування  та початкова освіта у спеціалізованих  навчальних закладах). Поряд з цим  більшість інвалідів, маючи обмеження  в пересуванні, були ізольовані від  навколишнього світу. Сьогодні ситуація фактично не змінилась. В сучасних умовах економічної нестабільності інваліди виявились однією з найбільш соціально  незахищених верств населення.

Головною  проблемою, яка потребує негайного  вирішення, є подолання соціальної ізоляції інвалідів, обмеженості можливості їх спілкування, організація їх дозвілля, навчання, пошуку можливого заробітку. Діти-інваліди та молоді інваліди потребують не тільки матеріальної підтримки та заходів медичної, професійної та соціально-побутової реабілітації, а й – створення належних умов для актуалізації власних здібностей, розвитку особистих рис і задоволення потреб у соціальному, моральному і духовному самовдосконаленні.

Інвалідність  – це проблема не тільки власне інваліда, але й його близького оточення. Нажаль, чимало батьків, діти яких мають певні відхилення в розвитку, не мають певної інформації про особливості навчання, виховання дитини, способи корекції та, що часто зустрічається, про хворобу взагалі. Найчастіше батьки, які виховують дитину-інваліда, стикаються з проблемами, пов’язаними з установленням контактів та розв’язанням різноманітних ситуацій, які іноді загрожують існуванню сім’ї.

Метою курсової  роботи є аналіз проблем людей з вадами здоров’я та особливості надання  допомоги людям цієї категорії.

Об’єктом  дослідження є технології соціальної роботи з людьми з обмеженими фізичними можливостями. 

Предметом дослідження є зміст надання  соціальної допомоги особам з обмеженими фізичними можливостями. 

Завданням дослідження роботи є:

•   розглянути інвалідність як соціальне явище
•   дослідити особливості дезадаптації осіб з обмеженими можливостями 
•   вивчити напрямки діяльності органів соціального захисту осіб з обмеженими можливостями
•   проаналізувати психологічні аспекти соціальної роботи з людьми з обмеженими можливостями
• охарактеризувати організацію діяльності клубів спілкування для дітей та молоді, що мають функціональні обмеження.

 

З метою  реалізації поставлених завдань  використовувались теоретичні та емпіричні методи дослідження:

Теоретичні методи: аналіз психологічної, соціально-педагогічної літератури, узагальнення експериментальних даних, класифікація, дедукція, індукція.

Емпіричні методи: спостереження (пряме і опосередковане); інтерв'ювання; анкетування; бесіди; моделювання конкретних ситуацій; констатуючий і формуючий експерименти.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ I Сучасний стан проблеми людей з обмеженими фізичними  можливостями

 

1.1 Інвалідність  як соціальне явище

Загальнотеоретичні  аспекти проблем інвалідності знайшли  своє відображення у вітчизняних  та закордонних законодавчих актах, економічній, соціальній та психологічній  літературі. Серед вчених, що присвятили свої праці питанням інвалідності, шляхам її виникнення, а також реабілітації та соціальному захисту інвалідів  варто виокремити В. С. Андреєва, М.А. Вігдорчіка, І.М. Сироту, Б.І. Сташківа, І.М. Терюханову, А.Г. Шевцова та інших. Попри значну кількість наукових робіт з цієї проблематики, теоретичному аспекту даного питання приділено  недостатню увагу.

Важливість  та необхідність даного дослідження  обумовлені також значною кількістю  людей з інвалідністю: за оцінками експертів, на планеті наразі проживає близько 650млн. інвалідів, у тому числі  приблизно 3 млн. – в Україні. Ці майже 6% наших співвітчизників є однією з найбільш ізольованих категорій  населення, позбавлених можливостей  розвитку та виключеними з повноцінного життя суспільства.

Ще з  історії Древньої Спарти до нас дійшли відомості про страшне ставлення  до немовлят з явно вираженими фізичними  вадами.

Наприкінці  середніх віків словом «інвалід»  називали немічних людей, які були жертвами війн та потребували допомоги та опіки. В часи епохи Відродження, яка  возвеличувала здорове та гарне  тіло, люди з каліцтвом зазнавали  переслідувань. Надалі в історії  людства спостерігається прогрес - для інвалідів створюються притулки, вони живуть на подаяння. В  Європейських країнах інвалідів годували при монастирях, а у 1671 році у

Франції було побудовано перший будинок для інвалідів. За часів Царської Росії інвалідів розміщували при монастирях, із державної казни виділялися кошти на їх утримання. Поняття «інвалід» на той час застосовувалося до осіб, що зазнали каліцтва у зв’язку з проходженням військової служби. Як бачимо протягом історії, суспільство змінювало своє відношення до людей з відхиленнями в розвитку. Воно пройшло шлях від ненависті і агресії до терпимості, усвідомлення рівноправності інвалідів із здоровими людьми, їх інтеграцію у суспільство.

На думку  М.М. Малофєева, в еволюції ставлення  суспільства і держави до людей  з фізичними вадами можна виділити п’ять етапів.

 

Таблиця 1.1  Етапи в еволюції ставлення суспільства і держави до людей з фізичними вадами

Етапи	Характеристика ставлення до осіб з обмеженими можливостями
Перший етап	Від агресії та нетерпимості до визнання необхідності турботи про дітей з відхиленнями в розвитку. Ознаменуванням даного етапу стало відкриття в Баварії першого притулку для незрячих дітей у 1198 р. На 1706-1715 рр. припадає виникнення перших монастирських притулків і в Росії.
Другий етап	Від визнання необхідності піклування про дітей з відхиленнями в розвитку до визнання можливості навчання хоча б частини з них. Так, у 1770 р в Парижі було відкрито спеціальні школи для глухонімих, а в 1784 р. для незрячих дітей.
Третій етап	Від визнання можливості навчання до визнання доцільності навчання трьох категорій дітей: з порушеннями слуху, зору та розумово відсталих.
Четвертий етап	Від визнання необхідності навчання частини атипових дітей до розуміння необхідності навчання всіх атипових дітей. В Західній Європі цей етап триває від початку до 70-х рр.. ХХ століття і характеризується розвитком законодавчої бази спеціальної освіти, а також структурним вдосконаленням національних систем спеціальної освіти (в деяких країнах існує д 20 типів таких спецшкіл).
П’ятий етап	Від ізоляції до інтеграції. В західноєвропейських країнах етап характеризується скороченням кількості спеціальних шкіл та різким збільшенням кількості спеціальних класів в загальноосвітніх школах, реорганізацією взаємодії структур загальної та соціальної освіти та орієнтацією останньої на підготовку дітей з відхиленнями в розвитку як повноцінних громадян того суспільства, до якого вони належать.

У сучасній науковій літературі поруч з терміном «інвалід» широко використовуються такі означення, як «люди з функціональними обмеженнями», «люди з особливими потребами», «особи з обмеженими можливостями», «особи з обмеженими фізичними можливостями», «особи з фізичними вадами», «неповносправні».

Одне  з перших визначень терміну «інвалідність» належить експерту- профпатологу, статистику М.А. Вігдорчіку. Він, зокрема, зазначав, що інвалідність – це стійка втрата працездатності.

Значний внесок у дослідження поняття  «інвалідність» вніс В.С. Андреєв. За його визначенням «інвалідність» – це засвідчений медичним органом стан, при якому особа внаслідок хронічного захворювання або анатомічних дефектів, що викликають стійке, незважаючи на лікування, порушення функцій організму, вимушена припинити професійну діяльність на тривалий термін або може працювати при значній зміні звичайних умов праці.

Серед вітчизняних  науковців визначення поняття «інвалідності» запропонував професор І.М. Сирота. За його визначенням, про інвалідність мова йде тоді, коли розлади функцій  організму під впливом хвороби  чи внаслідок анатомічного дефекту  тягнуть за собою соціальні наслідки - припинення професійної роботи в  звичайних умовах чи зміну її, призначення  різних видів соціальної допомоги, встановлення різних пільг і т. ін.

Визначення  інвалідності як порушень функцій організму, що є перепоною виконання професійної  діяльності наведено і в словниках. Так, за словником російської мови С.І. Ожегова, «інвалід» - людина, яка втратила працездатність внаслідок каліцтва, хвороби; у словнику іншомовних слів слово «інвалідність» (від лат. invalidus - безсилий, слабкий) означає нездатність людини працювати за своєю професією чи взагалі внаслідок захворювання або вродженого дефекту розвитку; за тлумаченням юридичного словника інвалідність визначається як посвідчення медичним органом стану здоров’я, за якого громадянин внаслідок хронічного захворювання чи анатомічних дефектів, які спричиняють стійке, незважаючи на лікування, порушення функцій організму, змушений припинити професійну працю чи може працювати в разі значних змін звичайних умов праці; енциклопедичний словник медичних термінів наводить визначення інвалідності як стійку, тривалу або постійну втрату працездатності чи значне обмеження її, що викликано хронічним захворюванням, травмою або патологічним станом.

Законодавчо в Україні поняття «інвалід»  та «інвалідність» визначено статтею 1 Закону Україну «Про реабілітацію інвалідів в Україні», де інвалід - це особа зі стійким розладом функцій  організму, зумовленим захворюванням, травмою (її наслідками) або вродженими вадами розумового чи фізичного розвитку, що призводить до обмеження нормальної життєдіяльності, викликає в особи  потребу в соціальній допомозі й  посиленому соціальному захисті, а  також виконання з боку держави  відповідних заходів для забезпечення її законодавчо визначених прав. Інвалідність — це втрата здоров’я та обмеження  життєдіяльності, що перешкоджає або  позбавляє конкретну особу здатності  чи можливості здійснювати діяльність у спосіб та в межах, що вважаються для особи нормальними залежно  від вікових, статевих, соціальних і  культурних факторів.

Зарубіжне законодавство приводить низку  різних тлумачень поняття інвалідності. Так, німецьке законодавство, згідно Соціального  кодексу 1997 року визначає термін «зниження  працездатності» як неможливість особи  виконувати свою роботу та отримувати заробіток, який вона мала до такого зниження. В законодавчих актах США немає визначення поняття «інвалідність», натомість Законом «Про соціальне забезпечення» 1967 року його змінено на поняття «непрацездатність». В Швейцарії статтею 4 Закону «Про страхування по інвалідності» її трактують як зниження працездатності в отриманні заробітку, що стало результатом погіршення фізичного чи психічного здоров’я внаслідок трудового каліцтва, загального захворювання або нещасного випадку.

Проблема  інвалідності також широко розглядається  міжнародними організаціями. Так, згідно з визначенням, яке наводить ООН, інвалідність - «обмеженість конкретного  індивідуума, що витікає з дефекту  або інвалідність, яка перешкоджає  або лишає його можливості виконувати роль, яка вважається для цього  індивідуума нормальною у залежності від вікових, статевих, соціальних та культурних чинників».

Концепцією  ВООЗ передбачено, що приводом для призначення  інвалідності є не сама хвороба чи травма, а їх наслідки - порушення  тієї чи іншої психологічної, фізіологічної  або анатомічної структури чи функції, що призводить до обмеження  життєдіяльності та соціальної неповноцінності. Декларацією про права інвалідів (1975 р.) закріплено визначення поняття  інвалід, яке означає будь-яку  особу, яка не може самостійно забезпечити  повністю чи частково потреби нормального  особистого і /або соціального життя  через ваду вроджену чи ні, його чи її фізичних або розумових здібностей. Конвенцією про права інвалідів  визначено, що люди з інвалідністю включають  тих, хто має стійкі фізичні, розумові, інтелектуальні чи сенсорні порушення, які під час взаємодії з  різноманітними перешкодами можуть заважати їхній повній і дієвій участі у житті суспільства на рівні  із іншими. Стандартними правилами  забезпечення рівних можливостей для  інвалідів, прийнятими резолюцією 48/96 Генеральної Асамблеї ООН від 20 грудня 1993 року, термін «інвалідність» включає  в себе значне число різноманітних  функціональних обмежень, що зустрічаються  серед населення у всіх країнах  світу. Люди можуть стати інвалідами внаслідок фізичних, розумових або  сенсорних дефектів, стану здоров’я або психічних захворювань. Такі дефекти, стани або захворювання за своїм характером можуть бути постійними чи тимчасовими .

 

1.2 Особливості дезадаптації осіб з обмеженими можливостями

Дослідження дезадаптації людей з обмеженими можливостями – надзвичайно серйозна і недостатньо вивчена проблема. До недавніх часів ця проблема певною мірою стосувалася лише самої людини, яка має інвалідність, та її сім’ї. І лише в останні роки у суспільстві розглядається інвалідність як суспільний феномен. На теперішньому етапі розвитку науки існує кілька моделей інвалідності. (медичної, економічної, соціальної), не можуть повністю розв’язати особистісні проблеми таких людей.

 

Рис. 1.1 Моделі інвалідності

 

 

 

 

 

Медична модель інвалідності акцентує увагу на патологіях у людини (вроджених чи тих, що з’явилися), за якими вона відрізняється від інших нормальних людей. При цьому інвалід розцінюється як неповноцінна людина. Міра неповноцінності визначається тим, наскільки він обмежений у різних сферах людської діяльності, та його спрямованістю до незалежного існування, починаючи від самообслуговування, переміщення, сприйняття світу тощо.

В межах економічної моделі неповноцінними вважаються особи, які працюють за обмеженим часом, мають менше навантаження порівняно зі здоровими людьми чи неспроможні працювати взагалі. Інваліди розглядаються як люди менш продуктивні чи економічно обмежені. Звичайно, економічна модель інвалідності – це результат концепції соціальної корисності, яка, без сумніву, породжує соціальну дискримінацію.

Модель функціональної обмеженості описує неповноцінність як нездатність особи виконувати ті чи інші функції порівняно зі здоровими людьми.

Економічна і функціональна  моделі є логічним наслідком медичної моделі. Всі моделі роблять акцент на тому, що саме в даної особи  є відсутнім: медична – акцентує відсутність здоров’я, економічна – неспроможність до продуктивної праці, функціональна – неспроможність у широкому розумінні цього слова.

Виникає потреба створити психологічну модель інвалідності, яка б розглядала процес психічного розвитку в найрізноманітніших умовах. Тобто виявити, яким чином  психіці, навіть у складних умовах, вдається зберегти свою цілісність, реалізуючи основні функції щодо адекватного  відображення оточуючого світу і  регуляції поведінки. Крім того, дуже важливо дослідити психологічні проблеми, які виникають у людей з обмеженими можливостями та не дозволяють їм повністю реалізувати свій потенціал.

Потрібна психологічна модель інвалідності, яка давала б глибокий аналіз впливу фізичних вад на виникнення психологічних  проблем у різні вікові періоди  розвитку особистості та особливості  їх психокорекції. Адже фізичні дефекти  можуть значною мірою ускладнювати психологічний розвиток дитини через  обмеженість їхньої участі у соціальному  житті, спілкуванні, суспільно-корисній діяльності.  За таких умов у інвалідів  зароджується почуття неспокою, невпевненості в собі, що призводить у кінцевому результаті до формування комплексу неповноцінності, егоцентричних і антисоціальних психологічних настанов.

Згідно з дослідженням Л.І. Божович, проблема впливу фізичних вад змінює перш за все всю соціально-психологічну ситуацію розвитку людини. Вона змінює рівень її психічних можливостей  здійснення діяльності, веде до обмеження  кола контактів з оточуючими людьми, часто через об’єктивні чи суб’єктивні  причини призводить до обмеження  діяльності в цілому, тобто змінює об’єктивне місце, що займає людина в  житті, тим самим змінюючи його внутрішню  позицію по відношенню до всіх обставин життя.

Особливе значення для розв’язання  проблеми адаптації мають праці  зарубіжних психологів, у яких особлива увага приділяється зв’язку особистісних порушень у дитинстві з психологічними проблемами в дорослому віці(З.Фрейд, А.Адлер, Е.Еріксон, К.Хорні).

Згідно з поглядами А.Адлера, фізичний дефект тіла, формує комплекс неповноцінності, який блокує повноцінне формування особистості.

Можна сказати, що існує зв'язок між  дезадаптацією та окремими властивостями  особистості, зокрема «базовими атитюдами».

«Базовими атитюдами» в зарубіжній психології називають описані Е.Еріксоном  новоутворення, що виникають у дитинстві  в критичних точках розвитку (довіра та недовіра, залежність та автономія, ініціативність та провина, працелюбство та почуття неповноцінності, інтимність – ізоляція тощо). На думку Е.Еріксона, головне завдання індивіда зводиться до того, щоб переходячи з одного життєвого етапу на інший, здобути позитивну самоідентчність. Особистісна ідентичність формується у процесі еволюції Я, яке поступово приймає кінцеву форму шляхом послідовного і багаторазового синтезу, що триває протягом усього дитинства і юності.

Існує кілька сходинок формування психології особистості. На думку Е.Еріксона, на першій сходинці психосексуального розвитку формується довіра дитини до інших людей. Довіра немовляти до інших людей безпосередньо впливає на її поведінку в дорослому віці. Очевидно, що недовіра ускладнює в майбутньому процес співпраці і підвищує ймовірність прояву агресії. Відома думка З.Фрейда про те, що недостатнє задоволення потреб немовляти може спричиняти шизофренію або депресію в пізнішому віці, а надлишкове задоволення його потреб може привести до надмірної залежності від оточення.

У людей з обмеженими можливостями прослідковується велика залежність від  сім’ї, зокрема матері. Х.Райнпрехт відмічав, що батьки повинні приймати свою дитину такою, якою зробила її природа. Прийняття і є та допомога, яку ми можемо дати дитині-інваліду. Абсолютне прийняття породжує природну любов до неї. У батьків досить часто виникає почуття провини, вони відчувають обділеними себе, тому вони прив’язуються до своїх дітей і віддано проявляють свою любов. Природа, тим самим, балансує допущену несправедливість.

Вивчаючи вплив матері на розвиток дитини Ле Уіннікотт ввів термін: достатньо  хороша мати. Він зрозумів, що мати не повинна бути ідеальною, їй потрібно бути достатньо хорошою. Якщо вона буде ідеальною в реакціях на потреби  дитини, то та стане залежною. Дитина обов’язково повинна звертатися до власних ресурсів і розвивати  здібності щодо самозадоволення  своїх потреб. Завдання матері – створювати умови, в яких дитина зможе розвивати справжнє самовідчуття: щоб це відбулося, необхідно достатньо хороша, але не ідеальна мати. Ле Уіннікот вводить поняття істинне «Я» і хибне «Я». коли всевладність одержала визнання, розвивається істинне «Я»; але, коли дитина не відчуває своєї ефективності, вона відчуває себе безпорадною і починає пристосовуватися до потреб матері, щоб одержати бажане. У даному випадку виробляється хибне «Я». тобто свої бажання і поведінкові реакції дитина пристосовує до дій оточуючих.

При народженні дитини з серйозними розладами здоров’я існує високий  ризик материнського неприйняття  та депресії. Така дитина ставить під  загрозу сімейні відносини і  може негативно вплинути на інших  дітей у сім’ї. Мати може стати менш чутливою до потреб дитини, яка має непривабливий вигляд чи яка довго кричить. Діти з недоліками обмежені в контактах з тілом матері (через медичні проблеми та через проблему неприйняття такої дитини), до них рідше торкаються, з ними менше розмовляють, діти обмежені у можливостях звертати увагу батьків на свої потреби та нагороджувати їх позитивними емоціями, коли потреби задовольняються. Як наслідок, все це впливає на нормальний хід розвитку, діти стають менш активні в іграх і їм важче сприймати інформацію, яка надходить із зовнішнього середовища.

Е.Еріксон вказував, що довіра до світу  виникає внаслідок розумної турботи  матері. Велика особистісна тривога  у юнацькому віці може вказувати  на формування базового атитюду недовіри.

Головним конфліктом періоду від одного до трьох, за Е.Еріксоном, є «автономія проти сорому та сумнівів», розв’язуючи який дитина прагне відчути свою здатність у певних межах керувати своєю поведінкою, своїм тілом.

Дитина 1-3 років намагається звільнитися від залежності дорослих і досягнути деякої самостійності. Тому в цей період вони намагаються зробити все самі, стараються відмовитися від допомоги: при їжі, при одяганні, на прогулянці.

Діти з обмеженими можливостями не можуть повністю пройти дану кризу  позитивно внаслідок надмірної  уваги батьків та безпорадності  в результаті фізичної немощі.

Тому в них розвивається сором’язливість. Сором’язливість є першим етапом формування сорому і полягає у  переживанні своєї незахищеності  перед можливою негативною оцінкою  іншої, найчастіше чужої або малознайомої людини.

Сором – реакція дитини на зовнішній  осуд (у вигляді презирства або  насміхань), яке полягає в усвідомленні та переживанні свого Я або  його частин як причин неуспіху. Е.Еріксон розглядав переживання сорому у дитини як дещо, подібне до гніву, спрямованого на самого себе, коли дитина не може розвивати свою автономію і самоконтроль. Коли батьки надмірно опікають дитину, у неї розвивається почуття сорому перед іншими або сумніви у своїх можливостях контролювати оточуючий світ і володіти собою, для них характерна слабка «сила волі», вони пасують перед тими, хто командує ними чи експлуатує їх.

Розв’язання конфлікту «автономія проти сорому та сумнівів» має  тісний зв'язок з адаптацією. На думку Е.Еріксона, у віці 2-3 роки виникають порушення, пов’язані з нав’язливими станами, та параноїдальні страхи прихованого переслідування. Порушення посилюють ригідність поведінки, спричинюють порушення співпраці та стосунків взаємозалежності. У таких людей у зрілому віці розвивається неадекватна Я-концепція, відчуженість, неадекватність механізмів психологічного захисту тощо; виникає або зростає схильність до уникнення, ворожої агресії, патологічної залежності.

Період 4-5 років Е.Еріксон описував як продовження внутрішнього конфлікту між потребою автономії та залежністю батьків. В 4-5 років він описує цей конфлікт як «ініціатива проти почуття провини». Е.Еріксон назвав цей період віком гри. Протягом даного періоду продовжується розвиток грубої та тонкої моторики: діти здатні бігати, стрибати, кидати предмети, гарно малювати. По мірі того, як у дітей розвивається тонка моторика, вони стають більш самостійними при виконанні буденних дій. Коли дитяча діяльність плідна, дитина набуває почуття ініціативи та здатність конструктивно поводитися щодо інших людей та предметів. Якщо дитину надмірно опікують, вона не набуває власної здатності досягати успіху – компетентності. Це негативно позначається на розвитку людини. Якщо батьки не розвивають ініціативу дитини, розвиток автономії блокується і дитина засвоює провину як ставлення до себе. Поразка в розв’язанні конфлікту «ініціатива проти провини» може призвести до покірності та підвищення тривожності. У дитини може розвинутися схильність до глибокої регресії та стихійного переживання образи. Отже, залежно від попереднього розвитку та стилю поведінки батьків, поведінка дитини може набути ригідних форм у вигляді уникнення, залежності та домінування.

На 4-й стадії «працелюбство проти неповноцінності» дитина потрапляє в життя за межами сім'ї. В цей період дитина порівнює себе з однолітками і робить певні висновки, наскільки вона компетентна порівняно з іншими дітьми. Вміння добре володіти своїм тілом призводить до  визнання з боку однолітків. Незграбних, із поганою координацією дітей часто не приймають у групові ігри і заняття, і вони можуть почувати себе непотрібними. Фізичні дефекти можуть мати серйозні наслідки. Однолітки не приймають таких дітей через їхню нетипову зовнішність та незграбність у рухах. У результаті може сформуватися негативний Я-образ, що веде до відчуття неповноцінності. Адже чим старша дитина, тим більш значуща є для неї оцінка однолітків.

Задача 5-ї стадії, юності, зібрати воєдино всі знання про себе й інтегрувати їх у особисту ідентичність, що дає відчути свою унікальність. З’являється почуття ідентичності, цілісності «Я» або, навпаки, розпливчастої ідентичності, рольової й особистісної невизначеності. У другому випадку виникає переживання своєї некорисності, пристосованості, деперсоналізація, відчуженість. Відчуття ідентичності супроводжується відчуттям ціле направленості й осмисленості власного життя і впевненості у зовнішньому схваленні.

Дж. Марсіа визначив, що ідентичність проявляється через прийняття рішень. Наприклад, підліток для досягнення ідентичності повинен рішати такі проблеми, як: іти вчитися чи працювати, яку  обрати роботу, вести статеве життя  чи ні. Розв’язок любої проблеми вносить певний вклад у досягнення ідентичності. По мірі прийняття різних рішень відносно себе і свого життя  розвивається структура ідентичності, підвищується усвідомлення своїх сильних  і слабких сторін, цілеспрямованість  і усвідомлення свого життя. Підліткам, які мають проблему зі здоров’ям  та зовнішнім виглядом, досить важко  пройти дану кризу позитивно.

А.Ватерман вважає, що ідентичність пов’язана  з наявністю у людини чіткого  самовизначення, що включає вибір  мети, цінностей переконань, яким людина слідує в своєму житті. Він виділяє  чотири сфери життя, найбільш значущих для формування ідентичності:

 

Рис. 1.2 Сфери життя, найбільш значущих для формування ідентичності

 

 

 

 

 

 

 

 

Стадія «близькості  проти ізоляції» настає на початку зрілого періоду життя. Це період завоювання незалежності від батьків та від школи, період встановлення дружніх та близьких взаємовідносин. Тільки після того, як у нас сформується почуття ідентичності, ми зможемо розвинути близькі і серйозні відносини з іншою людиною. Якщо наше почуття ідентичності слабке і близькість з іншою людиною буде небезпечною, ми відвертаємося або вимагаємо надмірну опіку, яка може бути маніпулятивною.

Можна зробити висновок, що в якості важливих чинників розвитку особистості  людини з особливими потребами виділяються:

• потреба в позитивній увазі та безумовного прийняття з боку батьків та оточуючих (якщо дитина завжди відчуває себе прийнятою з боку батьків, однолітків у різні періоди онтогенезу, то вона не буде відчувати спонукання відторгати від себе непривабливі частини свого «Я», тобто прийме свою інвалідність);
• розширення власних ресурсів щодо задоволення своїх потреб;
• створення ситуацій успішної діяльності;
• розвиток ініціативи (якщо батьки не розвивають ініціативу дитини, розвиток автономії блокується і дитина набуває ригідних форм поведінки у вигляді уникнення, залежності та домінування);
• формування позитивної ідентичності в період юності (вона формується через рішення проблем).