Вищі органи Європейського Союзу

36

ПЛАН

Вступ.

1. Поняття та система органів Європейського Союзу.

2. Основні функції органів Європейського Союзу.

3. Механізм прийняття рішень органами Європейського Союзу.

4.Особливості застосування рішень органів Європейського Союзу державами-учасницями.

Висновок.

Список використаних джерел.

Вступ.

Актуальність  теми. Особливості договірного механізму інтеграції, здійснюваної в Європейському Союзі (далі Євросоюз), дістали відображення в характерних рисах інституційного механізму цього об’єднання. За допомогою інститутів та органів Європейський Союз забезпечує досягнення поставлених цілей та реалізацію завдань в різних сферах суспільного життя. Разом органи утворюють цілісну систему або організаційний механізм, в якому кожний інститут Євросоюзу має значення як окремо, так і в правовому зв’язку з іншими.

Принцип розподілу влади між інститутами ЄС не відповідає традиційним уявленням про поділ влади на 3 гілки - не можна сказати про виключно виконавчі, законодавчі або судові повноваження будь-кого з інститутів (органів). Баланс влади відбувається дещо інакше і відповідає складній юридичній природі ЄС. Інститути розрізняються не за колом повноважень (адже всі вони певною мірою беруть участь у законодавчому процесі або мають визначено виконавчі функції), а відповідно до того, чиї інтереси вони представляють.

Після прийняття Маастрихтського, Амстердамського, Ніццького договорів та, в перспективі, можливе набрання чинності Конституції для Європи, очевидною є необхідність актуалізації даного дослідження. Деякі аспекти розглядались у працях російських вчених, зокрема В.В. Безбаха, Л.М. Ентіна, А.Я. Капустіна, С.Б. Кашкіна, В.К. Пучинського, Б.М. Топорніна. В українській юридичній науці дослідженню правової проблематики Європейського Союзу присвячені праці В.Г. Буткевича, М.М. Гнатовського, В.Н. Денисова, А.І. Дмитрієва, В.І. Євінтова, В.К. Забігайла, В.І. Муравйова, М.М. Микієвича, А.С. Фастовець, Р.Б. Хорольського та деяких інших фахівців. Незважаючи на актуальність даної теми, для української доктрини європейського та міжнародного права дана тема є поки що недостатньо вивченою у вітчизняній правовій літературі. Все це обумовлює необхідність комплексного дослідження правових і організаційних основ діяльності органів Європейського Союзу, їх системи, основних функцій їх діяльності та механізму прийняття ними рішень.

Об'єктом даної курсової є аналіз роботи інститутів Європейського Союзу.

Предметом дослідження є вивчення органів Європейського Союзу, розкриття їх поняття, сутності, визначення їхніх функцій, процедури формування, прийняття рішень та ін.

Мета і завдання дослідження. Метою даної роботи є аналіз правових і організаційних основ діяльності органів Європейського Союзу, шляхом визначення їх системи, напрямків діяльності, механізму прийняття ними рішень та ін.

У рамках даної роботи були поставлені наступні завдання:

- розкрити поняття та систему органів Європейського союзу;

- проаналізувати основні функції органів Європейського союзу;

- розглянути механізм прийняття рішень органами Європейського союзу; 

- охарактеризувати     особливості     застосування     рішень     органів Європейського союзу державами — учасниками.

Для написання курсової роботи були використані такі методи як: історичний, аналіз і синтез; порівняння, узагальнення.

Структура курсової роботи. Згідно з метою, завданнями, предметом та логікою дослідження обрано структуру курсової роботи, що містить вступ, чотири питання, висновки та список використаних джерел.

1. Поняття та система органів Європейського Союзу.

Система органів управління Європейським Союзом побудована на інститутах і органах влади. Інститути ЄС – це найвищі органи, що здійснюють найважливіші і найобширніші функції ЄС. Інститути ЄС можна визначити як відносно відособлений, але в той же час складений підрозділ апарату ЄС, який бере участь в здійсненні його завдань і функцій, діє від імені і за дорученням ЄС, має певну компетенцію і структуру, а також наділено засновницькими договорами владними повноваженнями. Статус інститутів закріплений в Договорі про ЄС і в Договорі про функціонування ЄС. В даний час до інститутів віднесені: Європейський Парламент, Європейська Комісія, Рада, Рахункова палата, Суд, Європейський Центральний Банк і Європейська Рада. Кожен з цих інститутів ЄС виконує свою функцію, здійснюючи на практиці принцип розподілу влади.[1]

Структура інституційної системи ЄС

Європейська Рада — керівний політичний орган, що заснований 1974 р., який включає глав держав або урядів, міністрів закордонних справ, а також голову Європейської Комісії разом з одним зі своїх заступників. На відміну від інших інституцій, Європейська Рада діє без будь-яких правил внутрішнього розпорядку (цей формальний недолік є характеристикою вищого органу, скликаного державою-членом, що головує в ЄС, його засідання зазвичай проводяться в цій країні, порядок денний готує ця ж країна).

Рішення Європейської Ради не мають обов'язкового характеру, але дають потужні політичні імпульси та накреслюють магістральні напрями подальшого розвитку ЄС. Маастрихтська угода 1992 р. наголошує на провідній ролі Європейської Ради як органу, який має забезпечити Союз необхідним імпульсом для його розвитку і визначити загальнополітичні керівні принципи цього. Згідно зі ст. 13 Договору про ЄС Європейська Рада визначає принципи й загальні напрями спільної зовнішньої та безпекової політики, зокрема й питання захисту, які держави-члени мають виконувати на основі втілення рішень Ради в життя. Європейська Рада має право обмежувати коло питань у сфері зовнішньої й безпекової політики, а також залучається до узгодження економічної політики держав-членів.

Порядок денний кожного засідання Європейської Ради відображає діапазон найважливіших щоденних проблем, з якими зіткнувся ЄС. Можна стверджувати, що Європейська Рада переймається внутрішніми й зовнішніми аспектами економічного та політичного характеру європейської інтеграції. Разом з тим, Європейська Рада відіграє роль "вдосконалювача" економічної й соціальної інтеграції. Наприклад, висновки держави-члена, що головувала, з нагоди прийняття Амстердамської угоди зачепили такі загальноекономічні проблеми:

1) розширення Співтовариства відповідно до історичного рішення, прийнятого в 2000 р. з огляду на політику Союзу, враховуючи сільськогосподарську та структурну політику, а також майбутній фінансовий потенціал через розширення;

2) прийняття резолюції стосовно Економічного та валютного союзу, зокрема й зобов'язання держав-членів, Комісії та Ради щодо імплементації пакту про стабільність і зростання, засвідчуючи цим самим спільний намір зберігати питання зайнятості найголовнішими в порядку денному політики Союзу; рішення Ради про забезпечення бюджетної дисципліни держав-членів, рішення Європейської Ради, що підтверджують принципи нового механізму оцінювання, які становлять юридичну структуру для євро.

Європейська Рада тісно співпрацює з Європейським Парламентом. Зокрема, після кожного засідання Європейська Рада надає Європейському Парламенту звіт своїх слухань і щорічний письмовий звіт про досягнутий Союзом прогрес. У такий спосіб із залученням Європейського Парламенту до систематичного огляду справ Союзу створено додатковий демократичний елемент дебатів стосовно майбутнього європейської інтеграції.[2]

Рада ЄС (Європейська Рада міністрів) — переважно політичний орган ухвалення рішень у ЄС, що затверджує або коригує пропозиції Європейської Комісії, якій доручено виконання рішень Ради міністрів. Рада ЄС характеризується двома основними ознаками: 1) її засідання відбуваються не на постійній основі; 2) склад Ради та її назва змінюються залежно від порядку денного її роботи, із залученням різних представників урядів держав-членів (на рівні міністрів) до участі в засіданнях. Наприклад, залежно від порядку денного збираються міністри закордонних справ (Рада із загальних справ та зовнішніх відносин), економіки й фінансів (ЕКОФШ), сільського господарства тощо, формуючи загалом дев'ять конфігурацій Ради. Кількість засідань протягом року залежить від масштабів та інтенсивності законодавчого процесу в ЄС і впливу політичних чинників у розв'язанні певного питання. Незважаючи на змінність складу Ради міністрів, вона залишається єдиною інституцією.

Керівництво в Раді здійснює країна-президент, яка змінюється кожні півроку. Рішення Ради готують близько 250 робочих груп і комітетів; вони виконують технічну роботу і передають документи в Комітет постійних представників, котрий здійснює політичну підготовку рішень. Рішення в Раді ухвалюються голосуванням міністрів з держав-членів. Залежно від питання, що розглядається, застосовується один з трьох видів голосування: проста більшість для процедурних питань; кваліфікована більшість (коли кожна країна має визначену «вагу» голосу) для питань внутрішнього ринку, економічних справ і торгівлі; одностайне рішення для питань про вступ нових членів, оподаткування, проблем спільної зовнішньої та безпекової політики, питань правосуддя та внутрішніх справ.

Прийняті законодавчі акти ЄС мають форму постанов і директив. Постанови є обов'язковими для виконання і стають частинами національних законодавств. Директиви також обов'язкові, але залишають за державами право вибору методів виконання.[3]

Європейська Комісія (Комісія ЄС) — виконавчий орган ЄС, який має досить обмежені повноваження та можливості втілювати політику ЄС. Вважається «двигуном європейської інтеграції», оскільки має майже виняткове право на законодавчу ініціативу. Саме до її компетенції належить переважна більшість ініціатив у сфері фінансів. Крім того, Комісія забезпечує нагляд за виконанням прийнятих рішень. Відповідно до своїх повноважень Комісія повинна:

— розробляти й пропонувати законодавчі акти;

— керувати запровадженням політики ЄС;

— розпоряджатися бюджетом;

— підтримувати зовнішні відносини;

— забезпечувати нагляд та контроль за дотриманням законів ЄС;

— вказувати шляхи та перспективи розвитку.

Отже, завдання Комісії ЄС стисло можна сформулювати так: ініціатива (підготовка законодавчих ініціатив, які після прийняття стають постановами та директивами, необхідних для досягнення певних цілей, виконання (забезпечує виконання положень договорів про ЄС) і контроль (гарантує виконання затверджених законопроектів). Відповідно до договору про ЄС Комісія несе відповідальність щодо управління фондами Співтовариства, що становлять частину його бюджету.

Комісія складається з двадцяти незалежних членів разом з президентом і п'ятьма віце-президентами. Як член колективного органу кожен член комісії керує одним або кількома напрямами діяльності (аналогічно міністру уряду) і відповідає за роботу певного адміністративного департаменту — генерального директорату, що працює з відповідною галуззю. Комісію призначають на п'ятирічний строк за згодою країн-членів, рішення про її призначання ухвалює Європейський Парламент. Комісії у її діяльності допомагає власний адміністративний апарат.[4]

Європейський Парламент — одна з п'яти інституцій Європейського Союзу; пройшла шлях від спостерігача за органами найвищої влади до повноцінного парламенту демократичної держави. Сучасні повноваження Європейського Парламенту передбачають участь у законодавчому процесі, бюджетні процедури, участь у виборах Комісії і в процесі вироблення й ухвалення рішень, зокрема й надання згоди на асоціацію чи приєднання нових держав.

Починаючи з 1979 р., Європейський Парламент обирають прямим загальним голосуванням. Місця в ньому розподілені між країнами-членами відповідно до чисельності населення. Зараз їх кількість становить 736 депутатів від 27 країн-членів ЄС. Маастрихтська та Амстердамська угоди значно розширили права Європарламенту, який виконує такі основні функції:

— разом із Радою бере участь у законодавчому процесі через численні процедури (процедура спільного ухвалювання рішень, процедура співпраці, узгодження, консультативний висновок тощо);

— контролює діяльність інституцій Союзу, затверджуючи склад Комісії (та через право висловлювати їй вотум недовіри), а також через письмові й усні запити, які він може адресувати Комісії та Раді;

— поділяє з Радою бюджетні повноваження, а саме: ухвалює річний бюджет та контролює його виконання.

Наразі робота Європарламенту ведеться в 17 постійних Комітетах Європейського Парламенту: 1. Комітет з питань закордонних справ, прав людини, спільної політики безпеки та оборони (AFET); 2. Комітет з питань бюджету (BUDG);             3. Комітет з питань бюджетного контролю (CONT); 4. Комітет з питань прав і свобод громадян, судочинства та внутрішніх справ (LIBE); 5. Комітет з питань економічної та валютної політики (ECON); 6. Комітет з правових питань та внутрішнього ринку (JURI); 7. Комітет з питань промисловості, зовнішньої торгівлі, досліджень та енергетики (INDU); 8. Комітет з питань зайнятості населення та соціальних справ (EMPL); 9. Комітет з питань довкілля, охорони здоров’я та захисту прав споживачів (ENVI); 10. Комітет з питань сільського господарства та розвитку (AGRI); 11. Комітет з питань рибної промисловості (PECH); 12. Комітет з питань регіональної політики, транспорту та туризму (REGI); 13. Комітет з питань культури, молоді, освіти, засобів масової інформації та спорту (CULT); 14. Комітет з питань розвитку та співпраці (DEVE); 15. Комітет з конституційних питань (AFCO); 16. Комітет з питань прав жінок та рівних можливостей (FEMM); 17. Комітет з розгляду петицій (PETI).

У назвах комітетів загалом відображаються їхні специфічні інтереси і в цілому визначаються обов'язки відповідно до положень угод і міжінституційних відносин. Наприклад, Комітет з питань бюджету забезпечує: здійснення Євро-парламентом бюджетних повноважень; обговорення проекту бюджету з витрат; співробітництво з Комітетом бюджетного контролю; бюджетне виконання, управління та контроль. На Комітет з бюджетного контролю покладено: зобов'язання щодо контролю за фінансовими, бюджетними й адміністративними заходами здійснення стосовно спільного бюджету ЄС; фінансові інструкції; закриття, презентація та перевірка рахунків і балансових звітів Співтовариств; контроль виконання поточних бюджетів; підготовка законодавчих пропозицій щодо регулювання бюджетної процедури, перевірка випадків шахрайства і порушень; розгляд повідомлень і пропозицій Суду аудиторів і виконання цих обов'язків у співробітництві з Комітетом з бюджетних питань. Комітет з питань економіки та грошово-кредитних справ здійснює контроль щодо функціонування внутрішнього ринку; забезпечує вирішення питань монетарної політики, платіжного балансу (регулювання руху капіталу), реформи світової грошово-кредитної системи.

Отже, Комісія, Рада та Парламент утворюють «інституційний трикутник», що відіграє ключову роль у прийнятті фінансових рішень у ЄС. Процес прийняття рішень у ЄС на перший погляд здається занадто ускладненим, проте закладений у ньому механізм перевірок і противаг є суттєвим для демократичного процесу, котрий має ґрунтуватися на відкритій дискусії, консультаціях і консенсусі.

Розроблення законопроектів починає Європейська Комісія з власної ініціативи або на прохання Європарламенту чи Європейської Ради міністрів, яка не може прийняти рішення без офіційної пропозиції з боку Комісії ЄС. Пропозиції надходять до Ради міністрів, а далі передаються до відповідних комітетів Європарламенту. У комітетах Європарламенту до проектів вносяться поправки і вони проходять попереднє обговорення перед тим, як про них буде повідомлено на черговому засіданні Парламенту. Водночас проекти передаються до економічного та соціального комітету, або комітету регіонів. Позиції парламенту та названих вище комітетів повідомляються Комісії ЄС, яка на їх основі вносить поправки до законопроекту. Далі проект рішення знову потрапляє до Європейської Ради міністрів і Європарламенту для другого читання, але попередньо розглядається на рівні комітетів, голосується на щомісячній пленарній сесії парламенту і повертається до Ради міністрів, яка і приймає остаточне рішення. У ході цього процесу Комісія ЄС може внести зміни або поправки до своєї пропозиції. Після прийняття рішення саме Європейська Комісія організовує контроль за виконанням.[5]

«Інституційний трикутник» доповнюється ще двома важливими інституціями — Судом Європейського Союзу та Палатою аудиторів.

Суд Європейського Союзу — орган, створений у 1952 р. Договором про заснування Європейського об'єднання вугілля та сталі, який забезпечує дотримання права в ЄС. Оскільки Суд ЄС має надзвичайно великий обсяг обов'язків, Єдиний європейський акт (1987 р.) передбачив створення Суду першої інстанції — додаткового судового органу, покликаного «розвантажити» і максимально допомогти Суду ЄС виконувати його основну функцію. Отже, Суд ЄС та Суд першої інстанції втілюють судову гілку влади Євросоюзу. Тепер, коли в ЄС об’єднані 27 держав, до складу Суду ЄС  входять 27 суддів та 8 Генеральних адвокатів.

Суд розглядає суперечки між державами-членами, між Союзом і країнами ЄС, між інститутами, фізичними особами або спільними органами і Союзом; готує експертні висновки і відповідає за попередні рішення (за клопотанням національного суду); висловлює свою думку щодо міжнародних угод. Хоча суд не наділений примусовими повноваженнями, в переважній більшості випадків сторони виконують рішення суду, спираючись на концепцію дотримання спільних інтересів.

Рахункова палата (Палата аудиторів) — колегіальний орган, заснований 1975 р., який забезпечує зовнішній контроль спільних європейських фінансів і консультативний розгляд бюджетних проектів ЄС.

Вищі інституції ЄС доповнюють інші важливі органи: дорадчі — Європейський соціально-економічний комітет (виражає позицію організованого громадянського суспільства з соціальних та економічних питань) і Комітет регіонів (виражає позицію регіональних та місцевих органів влади); фінансові — Європейський центральний банк (відповідає за монетарну політику та євро) та Європейський інвестиційний банк (фінансовий інструмент досягнення цілей Союзу) і з захисту прав людини — європейський омбудсмен (опікується скаргами громадян на інституції та органи ЄС). Є також чимало інших органів і установ, наприклад «Агентства Європейського Союзу», які допомагають досягненню цілей ЄС.[6]

Отже, ЄС поступово трансформується з міжнародної організації, з економічного та політичного союзу західноєвропейських країн в об'єднання держав з єдиною валютою, громадянством, кордонами, єдиною зовнішньою і внутрішньою політикою.

2. Основні функції органів Європейського Союзу.

Функції органів ЄС мають характер наднаціонального, наддержавного регулювання. Вони ведуть переговори за торговими, митним та інших питань з третіми, тобто не входять з ЄС, країнами, встановлюють регламент ринкових цін на продукти сільського господарства, забезпечують проведення політики протекціонізму шляхом визначення так званих компенсаційних тарифів, розподілу субсидій та ін.

З метою поглиблення інтеграції в 1992 р. в Маастрихті (Нідерланди) 12 країн-учасниць Європейських співтовариств підписали договір про створення Європейського союзу (набрав чинності з 1 листопада 1993 р.), що передбачає підвищення ролі наднаціональних органів - Європейської ради, Європейського Парламенту, Ради міністрів Європейського союзу, Європейської комісії і Суду ЄС. При цьому поряд з національним вводилося європейське громадянство.

При створенні ЄЕС ставилося за мету формування спільного ринку товарів, капіталів і робочої сили. Проте з самого початку передбачалося освіта не тільки митного, а й економічного, а в перспективі і політичного союзу. У 1962 р. у ЄЕС були зняті кількісні обмеження, а з 1968 р. повністю скасовані мита у взаємній торгівлі, введено єдиний митний тариф по відношенню до третіх країн.

У 1993 р. остаточно склався «єдиний внутрішній ринок», що представляє собою господарське простір без внутрішніх кордонів, в рамках якого забезпечено вільне переміщення товарів, робочої сили, послуг і капіталів.

У травні 1999 р. набув чинності підписаний в жовтні 1996 р. новий Амстердамський договір, який вносить суттєві зміни та доповнення до договорів, на яких ґрунтується ЄС. У сферу його діяльності включається політика в галузі цивільних прав та зайнятості, знімаються останні перешкоди на шляху пересування громадян. У Амстердамському договорі приділяється особлива увага малим і середнім підприємствам, охорону навколишнього середовища. Намічається проведення спільної зовнішньої політики і в галузі безпеки з метою зміцнення позицій ЄС на світовій політичній арені. Важливою зміною у правовому статусі ЄС, включеним в Амстердамський договір, є посилення ролі Європейського парламенту.[7]

Європейська Рада (англ. European Council, EC) — цей термін означає регулярні зустрічі глав держав та урядів країн Європейського Союзу.

Започаткована згідно з комюніке, прийнятому в грудні 1974 р. на закритті Паризького саміту; перше засідання відбулося 10-11 березня 1975 р. в Дубліні. Раніше, від 1961 до 1974 рр., практикувалися європейські конференції на найвищому рівні. Існування Європейської Ради було юридично визнане в Єдиному Європейському Акті, а офіційний статус підтверджено в Договорі про Європейський Союз.

Відповідно до ст. 4 [D] Договору про створення Європейського Союзу до складу Європейської Ради входять глави держав (стосується Франції й Фінляндії) чи глави урядів країн-членів і Голова Європейської Комісії. Їх супроводжують міністри закордонних справ та один член Комісії. Відповідно до декларації N 4, доданої до Заключного Акту Конференції в Маастрихті, Голова Європейської Ради запросив міністрів економіки та фінансів брати участь у засіданнях, на яких розглядаються питання, пов'язані з Валютно-Економічним Союзом. Європейська Рада збирається щонайменше два рази на рік, під керівництвом глави країни чи уряду країни-члена, яка зараз головує в Раді Європейського Союзу.

Європейська Рада збирається щонайменше двічі на рік, її очолює глава держави чи уряду країни, яка головує у Раді Міністрів.

Стосовно повноважень Європейської Ради, то перший раз її повноваження були визначені в Лондонській Декларації, яку прийнято 29-30.06.1977р. у Лондоні. Пізніше статус ЄР був розширений і доопрацьований у Урочистій Декларації про Європейський Союз, прийнятій на саміті в Штутгарті 19.06.1983р. Першим Договором, у якому сформульовано повноваження Європейської Ради є Договір про створення Європейського Союзу, при чому слід зазначити, що у цьому договорі повноваження ЄР окреслені значно скромніше, аніж у раніше згаданих деклараціях. Відповідно до ст. 4 [D] Договору: «Європейська Рада надає Союзу необхідний імпульс для розвитку і визначає узагальнені вектори його політики. Європейська Рада звітує Європейському Парламенту про кожне своє засідання, а також подає річний, письмовий звіт про поступ, досягнутий Союзом».

Європейська Рада займається справами, які зважаючи на свою важливість не можуть бути вирішені на нижчому щаблі. Рішення прийняті нею переважно не мають юридичної сили, але їх політичне значення є дуже велике, і це знаходить відображення в правових актах, прийнятих іншими, уповноваженими до цього інституціями Європейського Союзу. Але це не означає, що Європейська Рада не може приймати юридично зобов'язальних рішень. Добрим прикладом може бути    ст. 7 [F.1] Договору про створення Європейського Союзу, яка передбачає право застосовувати санкції до країн, які в тривалий час грубо порушують основні свободи, демократичні принципи та права людини. Відповідно до ст. 121 [109 j] Договору про Європейське Співтовариство Рада «збирається в складі голів держав чи урядів», приймає деякі рішення в рамках Валютно-Економічного Союзу, наприклад, про початок третього етапу валютної інтеграції.

З правової точки зору, Європейська Рада є інституцією Європейського Союзу, але не є органом Європейського Співтовариства. Однак, особливий статус цієї інституції і специфіка взаємної залежності між Співтовариствами і Європейським Союзом призводять до того, що її рішення мають також ключове значення в рамках Співтовариства.[8]

Європейський Парламент (англ. European Parliament) — одна з п'яти інституцій Європейського Союзу, асамблея представників його майже 500-мільйонного населення.

Починаючи з 1979 року Європейський Парламент обирають прямим загальним голосуванням; місця в ньому розподілені між країнами-членами відповідно до чисельності населення, наразі депутатів 736 осіб.

Європейський Парламент виконує в інституційній системі Європейського Союзу декілька важливих функцій. Найосновніші з них функції - це законодавча, контролююча, формувальна і бюджетна.

Законодавча функція.

Європейський Парламент, на відміну від національних парламентів, не може самостійно приймати правові акти. Відповідно до положень Договорів, він лише може брати участь у законодавчому процесі, співпрацюючи з Радою та Комісією, згідно з визначеними процедурами. Парламент не має також права законодавчої ініціативи, це належить до повноважень Європейської Комісії. Однак, він може вимагати подання Європейською Комісією відповідного законопроекту, якщо він є необхідним для досягнення цілей Договорів.

Законодавчі повноваження Європейського Парламенту спочатку були дуже скромними. Він мав право висловлювати думки щодо законопроектів, але думки ці не обов'язково повинні були братися до уваги тогочасною Радою Міністрів. Істотним розширенням повноважень Парламенту було запровадження Єдиним Європейським Актом процедури співпраці, а згодом - Договором про створення Європейського Союзу - процедури спільного вирішення питань та погоджуваної думки. Кожна з цих процедур застосовується при прийнятті правових актів у певних, визначених сферах діяльності Європейського Союзу.

У процедурі консультації повноваження ЄП зводяться до видання думки, яка не є юридично зобов'язальною для Комісії чи Радою. Однак, ці органи не можуть знехтувати думкою Парламенту.

Набагато більше повноважень ЄП має в процедурі співпраці. Процедура співпраці передбачає два читання. Перше читання полягає у висловленні ЄП думки, як і в процедурі консультації. У другому читанні Парламент може запропонувати поправки, які, щоправда, можуть бути відхилені Радою, але тільки тоді, коли рішення Ради буде одноголосним.

Найширші повноваження Парламенту дає процедура спільного рішення, яка спершу передбачала аж три читання. Якщо "спільна позиція" Ради є незадовільною, то Парламент може відхилити законопроект. Це означає, що в цій процедурі Парламент практично володіє право вето, оскільки Рада, відповідно до цієї процедури, не може діяти всупереч волі Парламенту, навіть якщо в Раді є одноголосність з цього питання. Важливим елементом цієї процедури є можливість скликання т.зв. Арбітражного Комітету, який у суперечливих ситуаціях може довести до згоди між Радою та Парламентом (т.зв. консиліумний розгляд). Ця надскладна процедура була значно спрощена Амстердамським Договором. Найважливіші зміни полягають у скороченні процедури до двох читань і введенні можливості відхилення проекту Парламентом уже в першому читанні. Також, варто звернути увагу, що Амстердамський Договір значно розширив перелік справ, які розглядаються за процедурою спільного рішення, одночасно обмеживши сферу дії процедури співпраці.              

До деяких питань (наприклад. прийняття нових членів, підписання асоційованої угоди) застосовується процедура позитивної оцінки(згоди, погоджувальної оцінки, ратифікації). У цій доволі простій процедурі неможливим є прийняття актів без згоди Парламенту.

Контролююча функція.              

Європейський Парламент володіє великими повноваженнями контролю, насамперед, за іншими органами Європейського Союзу.              

Найпростішим інструментом контролю є можливість надання Європейським Парламентом запиту до Ради чи Комісії. Вони можуть надаватися кількома способами. Запити з вимогою усної відповіді має право скеровувати комісія ЄП, політична група, а також група щонайменше з 32 депутатів. Запити з вимогою письмової відповіді надаються подібним чином, але сам запит, як і відповідь на нього публікуються в Урядовому Щоденнику Європейського Співтовариства. Окремий депутат ЄП має право ставити запитання під час т.зв. часу на запитань (з англ. question time). Це період, передбачений на запитання до конкретних Комісарів під час під-сесії ЄП. Згідно зі статутом Європейського Парламенту, кожен депутат має право поставити тільки одне запитання.