Влада і право

        МІНІСТЕРСТВО  ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

                НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ  СПРАВ

     Навчально-науковий  інститут заочного та дистанційного  навчання

Факультет підготовки працівників  органів внутрішніх справ 

                                Кафедра теорії держави та права

 

 

 

                                        Курсова робота

        з  навчальної дисципліни “Теорія держави та права”

                                   на тему № 6 “Влада і право ”

 

 

 

 

 

 

                                                         Виконала:

слухачка 2 навчальної групи

                                        1  курсу

                                                                 Півторак Анна Миколаївна

                                                        Залікова книжка № 11-156-КА                                           Домашня адреса:

                    м. Київ, пр.-т. Червонозоряний 10

 

 

 

 

 

                                                          Київ-2012

Зміст:

Вступ

1)Поняття і  різновиди права

1.1 Термін «право»,поняття і ознаки права

1.2 Основні юридичні джерала  формування права

1.3 Сутність права

2)Форми здійснення права

2.1 Співвідношення права и закону

2.2 Юридичні джерела(форми)права

3)Влада та правоутворення.Вплив влади на формування права

3.1 Поняття влади

3.2 Поняття правоутворення,та його складові

3.3 Принципи і функції правотрворчості

3.4 Стадії правотворчого процессу

3.5 Вплив  влади на формування  права

Висновки

Список використанної  літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Україна вийшла не так давно  на дорогу незалежності, тому вивчення

головних питань теорії держава  і права є вкрай важливими  на сьогоднішній

день. У зв’язку із соціально-політичними змінами в нашій країні

відбуваються зміни у  різних сферах діяльності. Так, нова форма в

юриспруденції змінює застарілу. Одночасно утримуються і сприймаються

практично і науково значущі  результати, які набувають нових  властивостей

на вищому витку розвитку.

У наші дні використовуються результати багатовікових досягнень у царині

пізнання права, закону, держави. Правознавство перебуває в стані

підйому, що пов'язано з об'єктивними умовами — переходом до ринкових

відносин, суверенізацією України, формуванням нового мислення,

концептуальною основою  якого є права людини.

Актуальність теми “Влада та право” випливає з того, що право — це

система норм (правил поведінки) і принципів, встановлених або визнаних

державою як регулятори суспільних відносин, які формально закріплюють

міру свободи, рівності та справедливості відповідно до суспільних,

групових та індивідуальних інтересів (волі) населення країни,

забезпечуються всіма заходами легального державного впливу аж до

примусу.

Найвище суспільне призначення  права — забезпечувати у нормативному

порядку свободу в суспільстві, підтверджувати справедливість, виключити

сваволю і свавілля з життя  суспільства. Право акумулює суспільну,

групову та індивідуальну  волю громадян у їх гармонічному поєднанні,

злагоді та компромісах. А  влада, держава в цілому в особі  своїх

законодавчих органів  «підносить до закону» суспільні, групові та

індивідуальні інтереси, які  мають відповідти принципам справедливості,

свободи, демократії, рівності, гуманізму.

В даній роботі особливе місце хочу відвести таким питанням як: поняття  і

різновиди права, форми здійснення права, поняття влади та

правоутворення, дослідження складових правоутворення, прагну дослідити

вплив влади на формування права.

Під час написання курсової роботи мною були використані такі методи

наукового дослідження як: літературний метод, хронологічний,

порівняльний аналіз, синтез та інші.

Структура роботи. Робота складається  з трьох розділів. У першому розділі

йдеться про поняття права  та його різновиди, основні юридичні джерела

формування права, його сутність. У другому розділі були розглянуті

питання співвідношення права і закону, юридичні форми права. Третій

розділ присвячений розкриттю  поняття влади, правоутворення та впливу

ий розкриттю поняття  влади, правоутворення та впливу

влади на формування права. Загальний об’єм роботи становить 30

друкованих сторінок.

Під час написання курсової роботи мною використовувалася навчальна та

спеціальна література, Конституція України, періодичні видання.

 

Гадаю, що мені в певній мірі вдалося більш глибше розкрити для себе

природу права і принципові впливи влади на формування права.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1)Поняття  і  різновиди права

1.1 Термін “право”, поняття і ознаки права

В юридичній літературі термін «право» вживають у різних значеннях (правопершості в черзі; право на подяку за безкорисну допомогу; право

співзасновника комерційної  корпорації вимагати здійснення його

корпоративних прав; право  зажадати повернення свого майна  із незаконного

володіння та ін.). В усіх випадках термін «право» походить від кореня

«прав», що означає правда, справедливість. Але не у всіх наведених

прикладах термін «право» має юридичне значення. Право першості в черзі —

це норма, що стала звичкою, норма — звичай, а не право  в юридичному

значенні слова. Право  на подяку за допомогу — це моральна норма. Право

співзасновника комерційної  корпорації вимагати здійснення його

корпоративних прав — це «право», що ґрунтується на законі, який чітко

визначає, що таке корпоративні права. Таким самим, тобто основаним на

законі, інших офіційних  джерелах, є суб'єктивне право  зажадати

повернення свого майна  із незаконного володіння. Лише в двох останніх

випадках вживання терміна  «право» має юридичне значення.

Дехто з вчених здійснює поділ права на:

— загальносоціальне, або  безпосередньо-соціальне (випливає безпосередньо

із соціального життя і не залежить від держави);

— спеціально-соціальне, юридичне (є наслідком державної діяльності,

втіленням волевиявлення  держави).

Юридичне право ще називають  «законодавчим правом», на відміну від

звичаїв — «передзаконодавчого  права».

Юридичне, «законодавче право» нерідко визначають як «позитивне право».Це є штучне право, що виходить від держави і суспільства, виражено в

писаних нормах, міститься в нормативно-правових документах: законах,

судових прецедентах, актах виконавчої влади. «Позитивне право» як

система норм, що містять  права та обов'язки, офіційно закріплені

державою, начебто то протиставляється «природному праву», яке має

глибший, обгрунтованіший, вихідний у житті людей норматив поведінки,

джерелом якого є сама природа людини. Джерело прав людини — вона сама,

її потреби та інтереси, її спосіб існування та розвитку. Вона же

виступає їх носієм [9, с.97].

З цього погляду природне право як сукупність прав і обов'язків має

загальносоціальне, людське  походження, а не державне. Воно —  продукт

нормальної життєдіяльності  людини, а не держави. Саме природне право є

підставою невід'ємних, природних прав людини (право на життя, право на

свободу, право на рівний еквівалент при товарному обміні), які існують

незалежно від того, закріплені вони де-небудь чи ні.

Природні права безпосередньо  випливають із природного порядку речей, ізсамого життя, з існуючих у суспільстві  економічних, духовних та інших, у

існуючих у суспільстві  економічних, духовних та інших, у тому числі природних, чинників. Тому природні права ще називають

«природженими» суб'єктивними  правами. Вони й складають сутність

загальносоціального, або  безпосередньо-соціального права. З точки зору

природно-правової теорії, права  людини слід розуміти не як державний

дарунок, а як «природжені», дані людині від природи права, які

демократична держава  закріплює в нормах Конституції, інших законах і в

такий спосіб визнає їх «позитивними», «юридичними».

Юридичне право, у свою чергу, має два значення:

— об'єктивне юридичне право  — система діючих у державі  правових норм і

принципів. Вони встановлені (або визнані) державою як регулятор

суспільних відносин, забезпечені  нею. Термін «об'єктивне» означає, що

вони одержали об'єктивацію в офіційних державних актах і тому є

незалежними від індивідуального  інтересу (волі) та свідомості суб'єкта

права (крім «автора» цих  норм). Суб'єкт, вступаючи в громадське життя,

уже стикається з «готовими» юридичними нормами, які виникли  до нього і

незалежно від нього;

— суб'єктивне юридичне право  — правові норми і принципи як певні

юридичне визнані можливості (свободи) суб'єкта права задовольняти

власний інтерес (приміром, можливість задовольнити інтерес особи, яка

має пільги щодо податків, полягає в одержанні цих пільг). Термін

«суб'єктивне» означає, що наданими можливостями (правами і свободами)

суб'єкт на свій розсуд може скористатися або не скористатися, усе

залежить від його волі (інтересу) та свідомості. Суб'єктивне юридичне

право є похідним від об 'єктивного, виникає на його підґрунті та у його

межах.

Між двома значеннями терміна  «право» існує тісний взаємозв'язок. Поки

норма права є загальною  і поширюється на усі випадки  конкретної сфери

життя та діяльності людини, вона є об'єктивною. Коли норма права

стосується певної ситуації і здійснюється в конкретній поведінці

суб'єкта, вона є суб'єктивною. Наприклад, громадянин С. може

скористатися суб'єктивним правом на пільгу щодо податків у силу того, що

така пільга передбачена в нормах податкового права. Об'єктивне право

складається з норм, що виражені в законі, норм, що «говорять» про

суб'єктивні права взагалі  — безвідносно до конкретного суб'єкта.

Велику частину своїх  прав суб'єкт не може здійснювати, якщо він не

визнаний державою юридичне правоздатним, дієздатним і не стане носієм

суб'єктивного юридичного права. Наділяючи громадян суб'єктивним

юридичним правом, держава  нібито то відкриває доступ до здійснення

основних, невідчужуваних прав людини, даних йому від народження, від

природи.

Це можна зобразити  так:

природні права людини ( норми об'єктивного права ( суб'єктивні юридичні

права

Природні права людини (її безпосередньо-соціальні права) перетворюються

на суб'єктивні юридичні права і одержують офіційне визнання за допомогою

загальнообов'язкових норм права, встановлених і охоронюваних державою у

вигляді об'єктивного права.

 

Подальший конкретний виклад питань полягатиме в розкритті змісту

юридичного права (об'єктивного  та суб'єктивного).

ва (об'єктивного та суб'єктивного).

Право — система норм (правил поведінки) і принципів, встановлених або

визнаних державою як регулятори суспільних відносин, які формально

закріплюють міру свободи, рівності та справедливості відповідно до

суспільних, групових та індивідуальних інтересів (волі) населення

країни, забезпечуються всіма заходами легального державного впливу аж до

примусу.

До специфічних ознак  права можна віднести:

1. Вираження міри свободи,  рівності та справедливості означає, що право

з достатньою повнотою втілює основні права та свободи людини, визнані у

світовому співтоваристві. Право є мірою свободи та рівності людей,

установленою державою таким  чином, щоб свобода одного не обмежувала

свободи іншого. І цією мірою  є справедливість. Повної свободи досягти не

можна, проте можна бути вільним у тій мірі, у якій вільні інші. У праві

свобода трансформується  в суб'єктивні права, яким відповідають

обов'язки, що їх обмежують. Своїм загальним масштабом і  рівною мірою

право вимірює, «відміряє» і оформляє саме свободу в людських

взаємовідносинах, свободу  індивіда. Свобода невіддільна від

справедливості і становить  її підставу. Свобода завжди є обмеженою

конкретними рамками (мірою), які не допускають антигромадських  актів

«користування свободою». Нерівність у свободі.

Але не завжди, не за усіх історичних часів була рівність у свободі,

єдина для усіх міра свободи. Приміром, кріпосне право закріплювало

становище несвободи селянина. Віднімаючи свободу в селянина, воно

віддавало свободу пану. Міра свободи кріпака і пана —  різна. По суті,

кріпосне право — це вираження через закон свободи  поміщика. Всяке право

містить у собі елемент свободи, міру свободи, дарма що ця свобода й може

бути, односторонньою, має  характер привілею однієї особи на шкоду іншій.

У такому разі через право як систему норм, виданих державою, виражається

воля панівного класу, свавілля панів і несвобода селян. Селяни віднесені

не до суб'єктів, а до об'єктів права. До них не є застосовним принцип

правової рівності. Таке право не може бути справедливим, тому що не

виражає міру свободи, рівну для усіх. Справедливість — це баланс

інтересів: влади і громадянина, виробника і споживача, продавця і

покупця, роботодавця і  робітника тощо. Справедлива міра свободи

характеризує зміст права, а загальнообов'язковість права, що

засновується на легітимному примусі, є його формальною властивістю, яка

має істотний характер.

Найвище суспільне призначення  права — забезпечувати у нормативному

порядку свободу в суспільстві, підтверджувати справедливість, виключити

сваволю і свавілля з життя  суспільства. Неспроста ще римські  юристи

писали: jus est ars boni et aequi —  право є мистецтво добра та

справедливості. Із загальносоціальної точки зору право — це міра свободи

і справедливості. з формальної точки зору право — це міра свободи  та

справедливості, яка фактично захищена в цьому суспільстві.

2. Нормативність виявляє  сенс і призначення права. Нормативністю  права

до суспільного життя  вносяться істотні елементи єдності, рівності,

ні елементи єдності, рівності,

принципової однаковості  — право виступає як загальний  масштаб, міра

(регулятор) поведінки  людей. За допомогою норм права  регулює різні

суспільні відносини, слугує знаряддям втілення в життя політики держави,

засобом організації її різнобічної управлінської та іншої діяльності. У

нормативності є одна істотна  риса: право виражається в нормативних

узагальненнях (загальні дозволяння, загальні заборони, загальні

зобов'язування), які встановлюють межі досягнутої свободи, межі між

свободою і несвободою на певному ступені суспільного професу.

3. Формальна визначеність права означає чіткість, однозначність,

стислість формальних правових приписів, виражених у законах, указах,

постановах тощо. Досягається це за допомогою правових понять, їх

визначень, правил юридичної  техніки. Саме тому суб'єкти права чітко

знають межі правомірної  і неправомірної поведінки, свої права, свободи,

обов'язки, обсяг і вид  відповідальності за вчинене правопорушення.

Вираження норм у законах, інших нормативних актах, встановлення

формальної рівності — це основна ознака формальної визначеності права.

4. Системність права полягає  в тому, що право — це не просто сукупність

принципів і норм, а їх система, де всі елементи пов'язані та узгоджені.

Системність вноситься до права законодавством. Лише системне,

несуперечне право, яке виражає  свою сутність через принципи, здатне

виконати завдання, що постають перед ним. Сьогодні в Україні

найважливіше і найнагальніше  завдання — відновити і зміцнити системність

права, оскільки неузгодженість нормативно-правових актів розірвала

системоутворюючі зв'язки між юридичними нормами.

5. Вольовий характер права,  вираження в ньому суспільних, групових і

індивідуальних інтересів  означає, що в праві проявляється та втілюється

воля, змістом якої є інтерес. Право акумулює суспільну, групову  та

індивідуальну волю громадян у їх гармонічному поєднанні, злагоді  та

компромісах. Воля пронизує діяльність людини, її цілеспрямовану

поведінку в усіх, у тому числі й у правовій, сферах життя. Розуміння

волі в праві виключає зведення права до знаряддя насильства держави,

засобу придушення нею  індивідуальної волі. Створюється ілюзія, що право

виходить від держави. Насправді в ідеалі держава в  особі своїх

законодавчих органів  «підносить до закону» суспільні, групові та

індивідуальні інтереси, які  відповідають принципам справедливості,

свободи, демократії, рівності, гуманізму.

6. Загальнообов'язковість  права виражається в тому, що встановлені

правила поведінки є загальними та обов'язковими для всієї країни.

Загальнообов'язковість, загальність  праву надає те, що в ньому

виражаються узгоджені інтереси учасників регульованих відносин, що воно

має нормативний характер.

 

7. Державна забезпеченість, гарантованість права, аж до примусу,

свідчить про те, що державна влада, держава в цілому підтримує загальні

правила, які визнаються державою правовими. Далеко не всі норми права

додержуються та виконуються  добровільно, в силу внутрішнього

переконання. Значна частина  населення підкоряється вимогам правових лише

ня. Значна частина населення  підкоряється вимогам правових лише

тому, що за правом постає держава. Державна охорона правових норм

містить у собі державний  легальний примус, різні організаційні,

організаційно-технічні, виховні  та превентивні (попереджувальні) заходи

державних органів з дотримання та виконання громадянами юридичних  норм.

До порушників вимог норм права компетентні державні органи можуть

застосовувати заходи юридичної  відповідальності приписів—

дисциплінарної, адміністративної, кримінальної. Тим самим держава

забезпечує загальнообов'язковість норм права

1.2 Основні юридичні джерела формування права

Досліджуючи юридичну літератури, можна виділити два шляхи формування

права:

— через норми, що виходять від держави;

— через норми, що виходять від суспільства (общин, інших соціальних

груп, наприклад, купців, релігійних об'єднань, церкви тощо) і

підтримувані державою.

Спочатку право утворювалося шляхом переростання звичаїв у правові

звичаї, які записувалися, об'єднувалися в особливі списки. У результаті

цього з'явилося звичаєве право — система норм, що ґрунтується  на звичаї,

регулює суспільні відносини  в державі, у певній місцевості або етнічній

чи соціальній групі.

У різних народів світу позначилися різні провідні елементи

соціально-юридичного змісту права: прецедент, релігійна норма,

норма-звичай, закон, котрі  у ході подальшого розвитку народів і держав

призвели до формування відрізнених одна від одної національних правових

систем та їхніх типів. Типами (сім'ями) правових систем почали називати

правові системи держав, у яких переважали спільні риси, спільні вихідні

елементи, у тому числі  спільне джерело (форма), права: закон

(нормативно-правовий акт), судовий прецедент, релігійна норма,

норма-звичай.

Перші письмові пам'ятки права давнини (Закони Ману, Закони XII таблиць.

Кодекс законів царя Хаммурапі  та ін.) і середньовіччя («Салічна правда»,

«Російська правда» та ін.) складалися з норм звичаєвого права, судових

прецедентів і прямих законодавчих положень.

У первісному суспільстві  позначилися контури правосудної  діяльності, при

якій регулювання здійснювалося  за схемою: норма (звичай) плюс

індивідуальне рішення (рішення родових зборів, старійшин, «судів»). Так

поступово формуються судові прецеденти — рішення у конкретних справах,

які у процесі повторення ситуацій набували значення зразків, моделей,

ставали загальною нормою. Вони стали провісниками прецедентного права —

Англії, США, Канаді, Австралійському Союзі (англо-американський тип

правової системи).

У країнах континентальної Європи з розвитком писемності поряд зі

звичаєвим правом виникають  норми права, встановлені актами короля,

князя, їх чиновників, які  йменуються законами (законодавче право) — у

Франції, Іспанії, Австрії, ФРН (романо-германський тип правових систем).

У країнах азіатського континенту (Іран, Ірак) важливу роль у формуванні

права, поряд із звичаями, відіграли і дотепер відіграють норми релігії в

релігійно-доктринальній інтерпретації (релігійно-традиційні правові

правові системи).

У ряді держав Африки, Латинської Америки право формувалася на підґрунті

норм-звичаїв і традицій общинного побуту (традиційно-общинне право) —

традиційно-общинні правові  системи.

Нині розрізняють два  класичних типи правових систем. Один —

романо-германський, або  континентальний (Франція, ФРН, Італія, Іспанія

та ін.) — у якому  переважає нормативно-правовий акт Тут право виступає

переважно у формі закону. Другий — англо-американський, або  загальне

право (Англія, США та ін.). Тут превага віддається судовому прецеденту,

тобто судовому рішенню, присвяченому конкретній справі, яке стає

зразком, прикладом для  схожих життєвих випадків. Крім того, відрізняють

змішаний (скандинавські  та латиноамериканські групи правових систем) і

традиційно-релігійний типи правових систем. Останній тип поділяється  на

підтипи: далекосхідно-традиційний (основні групи - китайська, японська),

релігійно-общинний (мусульманські, індуські, іудейські, християнська

групи), звичаєво-общинний (африканська група).

Корені українського права  просліджуються у романо-германському типі

правової системи.

1.3 Сутність права

Сутність — це внутрішній зміст предмета, який виражається в єдності всіх

його багатоманітних властивостей і відносин, це є сенсом, суттю  явища,

поза як зміст — певна сторона цілого, сукупність частин (елементів)

предмета. Зміст у найзагальнішому вигляді є розвинута в конкретну

цілісність сутність об'єкта.

Сутність права — внутрішній зміст права як регулятора суспільних

відносин, який виражається  в єдності загально-соціальних і

вузькокласових (групових) інтересів  через формальне (державне)

закріплення міри свободи, рівності та справедливості.

Під сутністю права в радянській літературі зазвичай розумілася піднята

до закону воля панівного  класу, зміст якої визначався матеріальними

умовами життя цього класу. В усіх визначеннях права підкреслювався його

класово-вольовий характер, причому він мав принципове методологічне

значення для розуміння  сутності експлуататорського права  як вираження

інтересів і волі всього панівного класу, а для соціалістичного права—як

вираження інтересів і волі трудящих на чолі з робітничим класом. При

цьому класові трактування  держави і права тісно змикалися.

Було б неслушним відривати  один від одного класовий та соціальний

аспекти сутності права. І той і інший аспекти складають єдину, хоча й

внутрішньо суперечливу  сутність права як регулятора суспільних відносин

через державне закріплення  міри свободи, рівності та справедливості.

Поняттям права охоплюються  два аспекти, які виражають його сутність:

— цілісно-нормативний;

— регулятивний.

Якщо з цілісно-нормативної  точки зору право є мірою свободи, рівності та

справедливості (правомірним  порядком), то з регулятивної точки  зору —

спрямовано на впорядкування  суспільних відносин (динамічний,

регулятивний аспект). На різних етапах розвитку суспільства перший

аспект може домінувати, впливати на загальну спрямованість  правового

регулювання, або відступати на другий план. Тоді він стає нібито

оді він стає нібито

приглушеним, виявляється  у трансформованому, стертому вигляді. Так, при

феодалізмі міра свободи, рівності та справедливості була однією для

поміщика, іншою — для  кріпака (несвобода, відсутність рівності —

формальної і фактичної, тобто несправедливість).

Сутність права менше  піддається змінам, ніж його зміст  і форма: зміни,

що відбуваються у житті  суспільства, спричиняють собою  насамперед зміни

в змісті права. Проте не можна відкидати зміну сутності права, визнавати

для неї лише якості статичності та незмінності на відміну від змісту та

форми. Діалектичний розвиток сутності права виражається, насамперед, у

зміні співвідношення між класовими завданнями та загальними справами,

розв'язуваними правом; між  правом як мірою свободи (є показником якості

правопорядку) і правом як регулятором суспільних відносин (є

інструментом підтримування правопорядку). Етимологія слів «розвиток» і

«зміна» дозволяє розглядати їх у тісному зв'язку.

У будь-якому суспільстві, яким би воно не було (класово-антагоністичним,

соціальне неоднорідним, але демократичним), сутність права залишається

незмінною в тому, що право було, є і буде владним нормативним

регулятором суспільних відносин, поведінки людей.

До категорії сутності мають належати такі якісні риси, без  яких взагалі

немає того предмета, про сутність якого йдеться. До сутнісних якостей

права слід віднести його нормативність, представницько-зобов'язуючий

характер правових норм, їх зв'язок із державою (названі вище ознаки

права).

Сутність права щонайкраще розкривається через його принципи, які

розвивалися, збагачувалися  протягом століть.

 

 

 

 

 

 

2)Форми  здійснення права

2.1 Співвідношення  права и закону

Здійснення права –  важливий момент функціонування права. Соціальна

цінність права реалізується в соціальній цінності окремих юридичних

законів.

Закон може бути двох видів: правовий і неправовий.

Правовий закон відповідає вимогам права, втілює справедливість. Проте

будь-який закон — правовий чи неправовий — належним чином  прийнятий,

підлягає виконанню, доки він не скасований. У країнах із демократичним

режимом (а такою є Україна) ця вимога не поширюється на явно злочинні

розпорядження і накази (ст. 60 Конституції України)

У країнах із тоталітарним режимом неправових законів, постанов, наказів

було і є чимало. Прикладом  є фашистська Німеччина, у якій на підставі

законів переслідувалися  особи з політичних, расових і  релігійних