Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Внесок Володимира Миколайовича Топорова у розвиток семіотики

Курсова робота

Київ – 2010

План

Вступ (ст.2)

Розділ I. Семіотика як наука про знакові системи

Основоположні поняття семіотики (ст. 4)
Наукові здобутки В. М. Топорова у галузі семіотики (ст. 5)

Розділ II. Володимир Миколайович Топоров – видатний славіст та мовознавець

Біографічні відомості (ст. 7)
Напрямки досліджень (ст. 8)

Розділ III. Відкриття В. М. Топорова у галузі семіотики (за монографією «Славянские языковые моделирующие семиотические системы»)

Східнослов'янська система RS (рівень I-RS) (ст. 10)

Елементи рівня I-RS (ст. 10)
Відношення між елементами рівня I-RS (ст. 11)

Система RS (рівень I-RS) у балтійських слов'ян (елементи рівня

I-RS) (ст. 13)

Реконструкція плану змісту давньої слов'янської системи RS (ст. 16)

Система протиставлень (ст. 16)
Структура давньої слов'янської системи RS за рівнями (ст. 17)

Висновки (ст. 21)

Список використаної літератури (ст. 22)

Вступ

Тема моєї курсової роботи: «Внесок Володимира Миколайовича Топорова у розвиток семіотики» є вкрай актуальною та важливою для подальшого поглибленого вивчення давньослов’янської релігійної системи та моделі світу та реконструкції міфологічних текстів.

В даній роботі ставлю перед собою мету дослідити новаторства В. М. Топорова у галузі семіотики та спроби реконструкції вищих мовних рівнів праслов’янських текстів на матеріалі його монографії.

Монографія В’ячеслава Всеволодовича Іванова та Володимира Миколайовича Топорова « Славянские языковые моделирующие семиотические системы» була видана у Москві у 1965 році. Вона є продовженням опублікованої раніше праці авторів «К реконструкции праславянского текста» («Славянское языкознание. Доклады советской делегации. V Международный съезд славистов». Москва, 1963). Обидві праці пов’язані із розв’язанням задачі реконструкції на різних рівнях праслов'янських або давніх слов'янських текстів та систем, які лежать в їх основі.

У другій праці увага в основному була зосереджена на реконструкції вищих рівнів. Це можна пояснити тим, що в силу особливостей еволюції від праслов’янської до окремих слов'янських мов реконструкція тексту на нижчих рівнях (наприклад, фонологічному та морфологічному) не викликає великих складнощів. Разом з тим різкий розрив в культурній історії всіх слов'янських народів на відрізку від пізнього праслов’янського до ранніх слов'янських культур, зафіксованих у писемних джерелах після прийняття християнства, робить особливо складною проблему реконструкції змісту тексту. Звідси для Топорова та Іванова постала необхідність дослідження і реконструкції семантики текстів у широкому значенні, яке передбачає відновлення давньої моделі світу. Тим самим ця книга одночасно пов’язана зі звертанням до традиції класичних славістичних праць другої половини ХІХ ст., де був зібраний величезний матеріал для реконструкції давньослов’янських уявлень про світ, й до сучасного функціонального тлумачення структурних схем в культурній антропології та семіотиці. Відповідні теоретичні проблеми були викладені у спільній праці авторів згадуваної вище монографії та А. А. Залізняка «О возможности структурно-типологического изучения некоторых моделирующих семиотических систем» («Структурно- типологические исследования». Москва, 1962), і тому тут автори обмежилися лише коротким викладом семіотичних принципів опису моделі світу, які будуть використовуватися далі при аналізі давніх міфологічних систем. [1; 6]

Монографія «Славянские языковые моделирующие семиотические системы»

Складається з трьох частин. Дослідженню реконструйованої моделі світу присвячена перша частина, в якій описуються найпростіші і пов'язані із власне мовними рівнями фрагменти давніх систем RS в окремих слов'янських традиціях, зокрема пантеон східних слов'ян та боги балтійських слов'ян. На цих простих прикладах встановилися ті основні відношення, які повніше та докладніше перевіряються у другій частині книги, де використані матеріали інших рівнів системи. [1; 9] Основна увага у другій частині приділяється аналізу протиставлень найбільш загального та універсального характеру, які не пов’язані із конкретними предметами і в цьому значенні є абстрактними. Однак у ході аналізу цих протиставлень був в основному виявлений репертуар «конкретних класифікаторів» типу зооморфних, окремих рослинних та інших предметних символів. Частина таких конкретних класифікаторів також в тій чи іншій мірі є універсальною, однак вся мережа співвідношень абстрактних і конкретних класифікаторів специфічна саме для праслов'янського (не кажучи вже про конкретне мовне втілення цієї мережі, якому присвячена третя частина книги).

Отже, метою монографії В. В. Іванова та В. М. Топорова було намітити шляхи реконструкції набору абстрактних та частково конкретних класифікаторів на матеріалі слов'янських традицій, причому особлива увага була звернена на мовні тексти та на лінгвістичні (в тому числі етимологічні) дані. [1; 10]

Розділ I. Семіотика як наука про знакові системи

Основоположні поняття семіотики

Ми живемо у світі знаків. Зелене світло світлофора – знак дозволу переходити вулицю, на вході в університет ми пред’являємо студентський квиток на знак того, що ми вчимось в даному університеті. Це свідчить на користь того, яку важливу роль відіграють різні знакові системи у нашому житті. [2; 168]

Однією із знакових систем є мова. Про її знаковий характер говорили ще вчені давніх Індії та Греції. Так, Арістотель стверджував, що «мовні вирази суть знаки душевних вражень, а письмо – знак перших».

Зовсім по-іншому стали розглядати це питання з часу виходу в світ книжки Ф. де Соссюра «Курс загальної лінгвістики» (1916). Ф. де Соссюр мову як систему знаків ставить в один ряд з будь-якою іншою системою знаків, що «відіграє певну роль у житті суспільства». Вивчення мови на рівних правах і тотожними методами мислиться в складі семіології – єдиної науки про знаки: «Мова є система знаків, що виражають ідеї, а тому її можна порівняти з письмом, з азбукою для глухонімих, з символічними обрядами, з формами ввічливості тощо. Можна таким чином мислити собі науку, яка вивчає життя знаків у житті суспільства».

Така наука виникла і отримала назву «семіотика».

Семіотика – це наука про різні знакові системи, використовувані в людському суспільстві для передачі інформації, і про закономірності їх функціонування.

Зародження семіотики пов'язують із працями Чарльза Морріса «Основи теорії знаків» (1938), «Знаки, мова і поведінка» (1964), хоча її початки заклав американський математик і логік Чарльз Пірс. Ф. де Соссюра по праву вважають основоположником лінгвосеміотики.

Основним поняттям семіотики є знак.

Знак – матеріально, чуттєво сприйманий предмет, який виступає в процесі пізнання і спілкування в ролі замінника (представника) іншого предмета і використовується для одержання, зберігання, перетворення і передачі інформації. [2; 169]

Основними ознаками знака є: 1) матеріальність, тобто чуттєва сприйманість; 2) позначення чогось, що перебуває поза ним (об’єкт, позначений знаком, називається денотатом, або референтом); 3) непов'язаність із позначуваним природним (причиновим) зв'язком; 4) інформативність (здатність нести якусь інформацію і використовуватися з комунікативною метою); 5) системність. [2; 170]

Інше ключове поняття семіотики – знаковий процес, або семіозис.

Семіозис – деяка ситуація, яка включає певний набір компонентів. В основу семіозис покладено намір особи А передати особі Б повідомлення В. Особа А називається відправником повідомлення, особа Б – його одержувачем, або адресатом. Відправник обирає оточення Г (або канал зв’язку), по якому буде передаватися повідомлення, та код Д. Код Д задає відповідність означуваних та означаючих, тобто задає набір знаків. Код повинен бути обраний таким чином, щоб за допомоги відповідних означаючих можна було скласти потрібне повідомлення. Повинні також підходити одне одному оточення та означаючі коди. Код повинен бути відомим одержувачу, а оточення та означаючі повинні бути доступними його сприйняттю. Таким чином, сприймаючи означаючі, надіслані відправником, одержувач за допомогою коду переводить їх в означувані і тим самим приймає повідомлення.

Окремим випадком семіозису є мовленнєве спілкування (або мовленнєвий акт), а окремим випадком коду – природна мова.

Семіотика виділяє три основних аспекти вивчення знака і знакової системи:

син тактика вивчає внутрішні властивості системи знаків невідносно до інтерпретації;
семантика розглядає відношення знаків до позначуваного;
прагматика досліджує зв'язок знаків з «адресатом», тобто проблеми інтерпретації знаків тими, хто їх використовує, їх корисність та цінність для інтерпретатора.[5]

Наукові здобутки В. М. Топорова у галузі семіотики

Семіотика як окрема галузь науки формувалася на початку другої половини XX ст., але лише у 1969 році у Парижі при активній участі Р. Якобсона, Е. Бенвеніста та К. Леві-Строса було вирішено створити Міжнародну організацію семіотичних досліджень (IASS). Офіціальним періодичним виданням цієї асоціації став журнал «Semiotica», а його головним редактором був Т. Себеок.

До початку 1960-х років у Москві вже сформувалася група дослідників, які прийшли до семіотики різними шляхами: від структурної лінгвістики та автоматичного перекладу, від компаративістики та загального мовознавства. Частина з них стала співробітниками сектора структурної типології Інституту слов’янознавства Академії наук СРСР, яким з 1960 по 1963 рік керував Володимир Миколайович Топоров, а з 1963 по 1989 рік – В’ячеслав Всеволодович Іванов. Саме вони стали ідеологами того семіотичного відгалуження, яке пізніше отримало назву Московської семіотичної школи.

У 1962 році групою вчених цієї школи був проведений Симпозіум по структурному вивченню знакових систем, на якому розглядалася не лише природна мова, але також семіотичні аспекти мистецтва та літератури, семіотика невербальних засобів комунікації, математичні аспекти віршового аналізу тощо.

Хоча спочатку група московських дослідників займалася різними галузями прикладки семіотичної теорії, надалі її інтереси переключились в основному на семіотичний аналіз художнього тексту та міфології, що було названо «вторинними моделюючими системами» (мається на увазі, що і ті й інші вибудовуються на базі мови, яка розглядається як «первинна моделююча система»).

Дві основні теоретичні позиції – направлення на білатеральність знаку в художньому тексті, де переклички плану змісту корелюють з перекличками у плані вираження, і розуміння тексту як особливим чином структурованого простору – дали можливість провести ряд нових досліджень тексту.

Наприклад, було реконструйовано особливий ментальний простір давньої людини, який характеризувався нерозрізненням художнього, історичного та інтелектуального. Такий спосіб бачення світу був названий В. М. Топоровим

та В. В. Івановим «міфопоетичним».

Одним із основних результатів, які були досягнуті цією школою, слід вважати роботи з реконструкції так званого «основного міфу» індоєвропейців, тобто тексту про боротьбу антропоморфного героя із зооморфним супротивником, про зраду дружини «громовержця», про втрату нею дітей, перетворених на хтонічних чудовиськ або на рослини, про випробування молодшого сина тощо. Розроблений на слов'янському та балканському матеріалі, текст міфу прояснив деякі незрозумілі місця індоєвропейської та слов'яно-балканської міфології і дав можливість інтерпретувати деякі фразеологізми та звороти.

Особливе місце займають роботи Володимира Миколайовича про побудову так званого «гіпертексту», надбудованого над сукупністю окремих творів (такий «Петербурзький текст», «Лізин текст» та ін.). [5]

Розділ II. Володимир Миколайович Топоров – видатний славіст та мовознавець

Біографічні відомості

Володимир Миколайович Топоров – російський філолог, академік РАН, Латвійської АН, Academia Europaea, спеціаліст із мовознавства, доктор філологічних наук. [7]

Топоров народився 5 липня 1928 року у Москві. Його батько походив із селянської родини, яка жила у Коврові. Мати Володимира Миколайовича була москвичкою.

У 1951 році Топоров закінчив філологічний факультет Московського університету, де його вчителями були такі видатні філологи, як І. Н. Розанов, М. К. Гудзій, М. І. Лібан, М. П. Петерсон, П. С. Кузнєцов. У якості своєї спеціальності Володимир Миколайович обрав лінгвістику, а не літературознавство, хоча ще з дитинства він захоплювався російською та світовою літературою, філософією та історією.

У1954 році Топоров почав працювати в Інституті слов’янознавства та балканістики РАН, а з 1991 року працював також в Інституті вищих гуманітарних досліджень при Російському державному гуманітарному університеті. З 1993 року Володимир Миколайович був членом Російської академії природничих наук.

У 1960 році Президіум АН прийняв рішення про створення в системі Академії трьох нових секторів для розвитку структурної лінгвістики: Інституту мовознавства, Інституту російської мови та Інституту слов’янознавства, керівником якого був призначений 32-ріний Топоров, який уже на той час був кандидатом наук.

Науковий ступінь доктора філологічних наук Володимир Миколайович отримав у 1988 році. [4]

Топоров був членом редколегій журналів «Вопросы языкознания», «Этимология», «Linguistica Baltica», «International Journal of Poetics», «Kodikas», «Proverbium» та ін., членом міжнародної ради редакторів журналу «Arbor Mundi» («Світове древо»), членом International Semiotic Society, International Language Origin Society, International Philosophic Peirce Society, членом Семіотичного товариства США. [3]

Володимир Михайлович у 1990 році став лауреатом Державної премії за участь у роботі над енциклопедією «Мифы народов мира» (але на знак протесту проти трагічних подій у Вільнюсі 13 січня 1991 року від премії відмовився), у 1998 році – лауреатом премії О. І. Солженіцина, а у 2003 – лауреатом премії Андрія Бєлого.

Помер Володимир Миколайович 5 грудня 2005 року у Москві. [6]

Напрямки досліджень

В коло наукових інтересів Володимира Миколайовича входили лінгвістика (порівняльно-історичне мовознавство, індоєвропеїстика, славістика, балтістика, русистика), фольклор, міфологія, релігієзнавство, семіотика, поетика, історія літератури, культурологія, історія і форми суспільств. Топоров досліджував проблеми реконструкції архаїчних мовних,

міфологічних, релігійних систем; побудови архаїчних моделей світу; структури тексту; знака і знакової системи; інтерконтекстуальності.

У працях вченого розглядаються міфопоетичні витоки ранніх філософських уявлень; «історичне» та «логічне», форми їх взаємозв’язку; єдність онтології та епістемології; простір і час, їх зв'язок, просторово-часові парадокси; причинно-наслідковий комплекс vice versa антидетермінізм; доля й випадок; персоналії (Геракліт, Парменід, Платон, Шанкара, Нагарджуна, російські філософи).

Володимиру Миколайовичу Топорову належать фундаментальні праці у декількох найважливіших галузях гуманітарних знань: в мовознавстві (порівняльно-історичні і типологічні дослідження слов'янських, балтійських, давньоіндійських та інших індоєвропейських, а також єнісейських мов; роботи з етимології, ономастики, теорії мови); у вивченні міфології та релігії (реконструкція міфорелігійних систем слов'янських, балтійських, єнісейських та інших народів; теоретичні дослідження по ритуалу та його взаємовідношенню з міфом); в області семіотики (аналіз основних символів і категорій міфопоетичної моделі світу; теорія тексту; реконструкція «перед-науки», «перед-історії», «перед-філософії», «перед-мистецтв»; семіотика міста – Петербург, Москва, Вільнюс, Рига, Рим); у вивченні фольклору (історія і теорія фольклорних жанрів, особливо заговорів, загадок, обрядових пісень, малих фольклорних форм, дитячих ігор; реконструкція найдавніших фольклорних міфів та персонажів; порівняльне вивчення фольклору); у вивченні літератури (структура тексту, поетика, витоки літератури, реконструкція і аналіз найдавніших типів текстів – «діалогічний», «питально-відповідальний», «числовий» та інших та їх зв’язків з ритуалом; проблема звука і значення – анаграма та її функції; взаємозв’язок літератур: Пушкін – Проперцій, Пушкін – Буало, Ронсар; Батюшков – Парні, Ахматова – Данте та ін., російська література: Жуковський, Карамзін, Батюшков, Тургенєв, Тютчев, Достоєвський, Блок, Ахматова; давня східна, антична та західна література: Софокл, Вергілій, Верлен, Рільке); у галузі російської духовної культури (софійська спадщина Кирила та Мефодія на Русі; «Слово про закон и благодать», уроки Достоєвського тощо).

Навіть у суто літературознавчих , філософських, культурологічних працях Володимира Миколайовича можна зустріти лінгвістичні викладки, глибокі екскурси в етимологію, історію та семантику слів. І, навпаки, його лінгвістичні праці сповнені посиланнями на культурні, літературні

(поетичні), фольклорні, просторічні та розмовні контексти мовних фактів. [4]

Східнослов'янська система RS (рівень I-RS)

Елементи рівня I-RS

1. Перун (давньоруськ. Перунъ), атрибутами якого були: а) підвищене місце; б) дуб та діброва; в) грім та блискавка (для східнослов’янської системи RS цей атрибут відтворюється лише на основі побічних і не досить достовірних даних – таких, як значення відповідних загальних іменників та прикметників у випадку, якщо вони не пояснюються іншомовними, західнослов’янськими чи балтійськими, впливами з боку пізніших літературних стилів, пор.: рос. перун

«грім», укр. перун у виразах типу бодай тебе перун забив темненької ночі).

На самому пізньому етапі становлення київського пантеону Перуну властивий антропоморфний вигляд та уявлення його у ролі конкретної особи.

2. Велес (давньоруськ. Велесъ, Волосъ), який характеризувався по суті лише одним надійно встановленим атрибутом – бог худоби (рос. скотий бог). Прикметник скотий (похідне від скотъ) при цьому міг мати два значення: стосуватися худоби (звідки пізніше негативний відтінок) або багатства. Для періоду, який передував запровадженню християнства на Русі і відображеного, наприклад, у клятві дружини київського князя при укладанні угоди з греками, ймовірнішим є друге значення, яке знаходить підтримку в паралелізмі Перун – зброя, Волос – золото. Для пізнішого періоду не виключене заміщення первинного значення вторинним, пов’язаним із образом святого Власія, покровителя тварин.

3. Стрибог (давньоруськ. Стрибогъ), про атрибути якого можна було б судити лише з одного місця із «Слово о полку Ігоревім», де співзвучність груп приголосних (Стрибожи, стрѢлами) тлумачиться не лише як алітерація, але і як figura etymologica, а відношення між Стрибогом та вітрами розглядається як свідчення деяких атмосферних функцій у Стрибога.

4. Дажьбог (давньоруськ. Дажьбогъ), який характеризується одним явним атрибутом – відношенням до сонця. Разом з тим на основі двох згадок Дажбога у «Слові о полку Ігоревім» можна було б стверджувати, що у цього бога існує функція родоначальника чи покровителя щодо колективу.

5. Сварог (давньоруськ. Сварогъ, Сварожичь), який характеризується зв’язком з атрибутом вогню. Свідчення, що містяться у текстах, дозволяють говорити не стільки про бога, скільки про дух вогню, який належить нижчому рівню системи RS. Тим не менш, доводиться враховувати можливість входження Сварога як особливого елемента у рівень I-RS через допустимість реконструкції вихідного для сварожичь слова Сварогъ та через наявність досить давнього свідчення, яке ставить Сварога в один ряд з Дажбогом і ототожнює його з грецьким Гефестом.

6. Хорс (давньоруськ. Хорсъ, Хърс, Хръс), який не має особливих атрибутів. Разом з тим, немає сумнівів, що Хорс входив у пантеон, створений Володимиром, і що існував ідол Хорса: и постави кумиры на холму... Перуна… и Хърса. Деякі дослідники на основі згадок Хорса у «Слові о полку Ігоревім» робили висновок про його зв'язок із сонцем: великому Хърсови вълкъмъ путь перерыскашеть, хоча таке тлумачення не може вважатися очевидним, як і зарахування Хорса до атмосферних богів.

7. Мокошь (давньоруськ. Мокошь), яка характеризується на відміну від усіх попередніх богів рисами жіночої істоти. Для найдавніших джерел жіноча природа Мокоші слідує з граматичної форми її назви і частково з того факту, що Мокошь зазвичай замикає список богів. Принаймні для епохи Володимира Мокошь можна визнати елементом системи І-RS, хоча є приклади, коли Мокошь з'являється між переліком богів, з одного боку, і жіночих істот, які належать до нижчих рівнів системи RS, з іншого боку.

8. Семаргл (давньоруськ. Семарьглъ, Симарьглъ, Сеймареклъ і т. д.), у якого немає ніяких особливих атрибутів, хоча і є відповідний ідол, засвідчений літописним повідомленням. Іноді ім'я цього бога може бути розкладене на два Сим та Рьглъ, з яких перше, очевидно, ототожнюється з біблійним Сімом.

Відношення між елементами рівня I-RS

При дослідженні відношень між елементами рівня I-RS яскраво видно те, що у ранніх та найбільш авторитетних текстах виразним чином пов’язані і разом з тим синтагматично протиставлені один одному Перун та Велес − Волос. Можна вивести таку закономірність, що якщо в тексті є ім'я Велеса – Волоса, то безпосередньо до нього (або у рідких випадках безпосередньо після нього) зустрічається ім'я Перуна. Протиставлення Перуна та Велеса очевидне і не лише через синтагматичні особливості імен цих богів. Уже в найдавніших текстах договірних присяг Перун як бог (без визначення) або як свій бог протиставляється Велесу – Волосу як богу худоби. Три договірні присяги (907, 945, 971 рр.) різняться між собою таким чином, що у першій та третій (відповідно Олега та Святослава) виступають імена обох даних богів, а у другій присязі (Ігоря) – лише ім'я Перуна. Цю розбіжність можна було б пов'язати з тим, що з Олегом та Святославом присягає вся Русь, а з Ігорем присягає лише його дружина. Протиставлення Перуна, як бога дружини, Велесу – Волосу, як богу всієї Русі, підтверджується, по-перше, паралелізмом Перун – зброя, Велес – золото, по-друге, даними, згідно яким культ Велеса – Волоса був розповсюджений в різних областях Русі.

У тих переліках богів, де ім'я Велеса відсутнє, на другому місці за іменем Перуна слідує як правило ім'я Хорса. Проте відсутність достовірних атрибутів у Хорса не дозволяє дати надійне парадигматичне тлумачення цим синтагматичним відношенням. Тим більш сумнівним було б ототожнення Велеса і Хорса на тій підставі, що вони знаходяться у додатковому розподілі у позиції безпосереднього слідування за Перуном; скоріше можна було б вважати, що розташування Велеса і Хорса на одному і тому самому місці пов’язане з наявністю двох різних традицій (наприклад, локально-етнічиних). Разом з тим із наведених синтагматичних даних випливає, що й парадигматично Перун був якимось чином пов'язаний з Хорсом та протиставлявся йому.

Відносно зв’язку Стрибога та Дажьбога та їх протиставлення відомо небагато. Тим не менш там, згадується ім'я Стрибога у переліку богів, воно знаходиться у сусідстві з іменем Дажьбога. Крім того, ці два імені бога співвіднесені одне з одним як складні слова з однаковим другим компонентом (-богъ) і з першими компонентами, які могли осмислюватися як граматично однакові (імперативи стри,дажь) і семантично пов’язані як різні найменування акту розподілу благ.

Зв'язок Дажьбога зі Сварогом засвідчений прямим свідченням тексту Хроніки Малали, де Дажьбог виступає як син Сварога. Протиставлення цих двох богів, ймовірно, могло базуватися на тому, що Сварог – Сварожич пов'язаний з культом земного вогню, тоді як Дажьбог – з небесним вогнем (сонцем). Таким чином Перун, Дажьбог та Сварог могли об’єднуватися як боги, які мають відношення до вогню у різних його проявах: блискавка, сонце, ковальський вогонь).

Можливий зв'язок Дажьбога з Хорсом спирається на інтерпретацію двох текстів: в одному з них (Лавр. літоп.) ці два імені слідують одне за одним без єднального сполучника і, який поєднує всі інші імена богів в цьому ж переліку; в іншому тексті («Слово о полку Ігоревім») передбачається зв'язок Хорса із сонцем.

Співвідношення Мокоші з іншими богами випливає з її синтагматичних особливостей: у повніших списках її ім'я слідує за іменем Семаргла, якому в свою чергу передують всі інші чоловічі імена богів, а в одному випадку ім'я Мокоші передує імені Семаргла, за яким слідують інші чоловічі імена богів. Інакше кажучи, у будь-якому випадку ім'я Мокоші опиняється у позиції крайнього члена переліку у безпосередньому сусідстві із Семарглом, якщо останній є у списку. У випадку, якщо у цих стандартних переліках ім'я Семаргла відсутнє, ім'я Мокоші частіше за все опиняється у сусідстві з іменами Перуна та Хорса і список богів тоді зазвичай обмежується цими трьома членами. У ряді пізніших джерел поруч із іменем Мокоші можуть виступати елементи нижчих рівнів системи RS і серед них, крім істот жіночого роду, особливо тісно пов’язаних з Мокошью, Сварожичь. В текстах цього типу Мокошь, ймовірно, виступає у якості елемента системи I-RS на відміну від Сварожича, який належить до нижчих рівнів. Безпосередній зв'язок з нижчими рівнями та сільськогосподарськими ритуалами об’єднує Мокошь зі Сварожичем, а їх протиставлення, можливо, пов’язане з протиставленням жіночого, нічного, вологого, чоловічому, світлоносному, вогняному. За такої інтерпретації Мокоші вона як земне божество протиставляється всім атмосферним богам – Дажьбогу, Стрибогу, Перуну. З іншого боку, як жіноче божество Мокошь протиставляється всім чоловічим богам.

Семаргл завжди є крайнім елементом (зазвичай кінцевим, але зрідка – початковим) у списках чоловічих богів. Ця обставина, яка пов'язує Семаргла одночасно зі всіма сімома елементами київського пантеону, у поєднанні з відсутністю у нього якихось конкретних атрибутів і з раннім забуттям внутрішньої форми його імені, можна було б пояснити, припустивши, що ім'я Семаргла походить з давнього *Sedmor(o)-golvъ ( >*Semorgol(v)ъ >*Семаръгль). У цьому випадку внутрішню форму передбачуваного імені *Sedmor(o)-golvъ «Семиглав» можна було б співвіднести з числом елементів рівня I-RS без Семаргла, який з цієї точки зору є восьмим елементом, який об’єднує всі сім попередніх елементів.

Система RS (рівень I-RS) у балтійських слов'ян (елементи рівня I-RS)

1. Свентовіт (лат. Zwantewit(h), Svantavit, Szuentevit та ін.), який характеризується як перший, чи вищий, з богів балтійських слов'ян, як «бог богів», як бог чиї відповіді на питання при ворожбі найвагоміші та найдієвіші, як бог, пов'язаний з війною та перемогами. З двома останніми функціями Свентовіта пов’язана згадка про його коня у відомому описі культу Свентовіта у Саксона Граматика (XIV ст.): білий кінь Свентовіта з одного боку пов'язувався з боротьбою проти ворогів (після ночі кінь був вкритий брудом, що пояснювалося його виїздом на бій з ворогами), а з іншої сторони, використовувався при ворожінні, коли коня вели до трьох рядів списів (спотикання на ліву ногу розглядалося як дурний знак, а коли кінь ступав спочатку з правої ноги, то в цьому бачили щасливу прикмету). Таким чином, кінь Свентовіта був, ймовірно, пов'язаний з такими кардинальними протиставленнями, як білий – чорний, денний – нічний, правий – лівий.

Антропоморфний образ Свентовіта представлений у описанні його ідола у Саксона Граматика, який вказує цілий ряд деталей зовнішності з ніг до голови, навіть коротку стрижку волосся та бороди на зразок зачіски місцевих жителів. Характерною прикметою ідола Свентовіта є його багатоголовість: чотири голови розташовані симетрично. З чотирьохголовістю дерев'яного ідола можна співставити наявність чотирьох колон у головному капищі цього бога.

Первинна чотирьохелементна структура храму, яка відображає вихідне протиставлення в системі RS, типологічно може вважатися давнішою у порівнянні з чотирьохголовим ідолом Свентовіта, кількість голів якого можна розглядати як результат тих самих вихідних протиставлень на антропоморфному рівні.

2. Триглав (лат. Triglaus, Trigelawus, Triglous, Tryglav), про функції якого відомо мало. Відомо лише, що в одному джерелі він мимохідь названий вищим богом, що з ним пов'язаний вороний кінь, величезний та баский. Цей кінь був пов'язаний з процедурою ворожіння, коли його водили через списи, покладені на землю. При описанні цієї процедури виступає число-константа три: коня тричі водять через дев'ять списів. Зв'язок з числом три може вважатися основним атрибутом Триглава, як показує етимологія його імені і свідчення текстів, що стосувалися його культу. Не виключено, що із трьохголовим ідолом здавна пов'язувалась ідея тричленності світобудови, хоча допустимо, що далі ця ідея була асимільована християнськими уявленнями про структуру світу.

Внесок Володимира Миколайовича Топорова у розвиток семіотики 📙 Курсовая → 🆔 53983