Зовнішня колоніальна політика Російської імперії в 1870-1910р

Фінансово-правовий ліцей 
 
 
 
 
 
 

Курсова робота на тему: 

Зовнішня  колоніальна політика Російської імперії  в 1870-1910р. 
 
 
 
 

Науковий  керівник:

Васильева Л.Д. 
 
 

Київ 2009 
ЗМІСТ 
 

 
Вступ……………………………………………………………………………………..3 
Розділ І 
Традиції імперського зовнішньополітичного курсу Росії у II половині  XIXст. поч. XXст…………………………………………………………………..….5

Розділ ІІ  
Східна  Колоніальна політика Російської імперії 
2.1 Підкорення Середньої Азії………………………………………………………..……7 
2.2 Втручання у Китайські та Корейські справи…………………………….....................9

Розділ ІІІ 
Російсько-турецькі стосунки у контексті російської експансії у кавказько-балканському регіоні………………………………………………………. .13 
Висновки…………………………………………………………………...…17 
Список використаної літератури……………………………………………...........19 
 
ВСТУП 
 

     Темою моєї роботи є зовнішня колоніальна  політика Російської імперії в 1870-1910р. Мій вибір теми зумовлено тим, що сьогодні Російська Федерація, це країна, яка претендує на лідерство і бажає мати великий вплив на світове товариство, і не полишає своїх імперських планів, щодо Євро-азійського регіону, тому практично усі країни-сусіди не можуть відчувати себе у безпеці, і мають вчитися на досвіді історичних фактів. А факти говорять проте, що політика Російської Імперії була спрямована на обмеження впливу в Євразійському регіоні головного супротивника – Британський Імперії, але і не тільки. Цей період історії Російської імперії показує нам країну, яка вийшла з кризи (Кримська війна) і прагне світового панування. Тому я вважаю за дуже актуальним розкрити саме цю тему. Тому що зараз, ми маємо спостерігати за дуже близькими по змісту подіями, коли Російська Імперія (після руйнування Радянської Імперії та її спадкування Російською Імперією) бажає мати всесвітній вплив, як одна з величезних країн світу за обсягом, та як одна з ядерних держав.

     Якщо  говорити про сучасні стосунки Російської Імперії с сусідами, то за останні  десятиріччя ми мали спостерігати за агресією цієї країни в Чечні, Молдові, Грузії… Ці конфлікти і досі не мають остаточного рішення (крім мабуть Молдови)… Росія як країна з великим ядерним потенціалом і людськими ресурсами є важливим питанням (чи не найголовнішим) у зовнішньо політичних векторах політики України і не тільки нашої держави. Для того щоб продуктивно співпрацювати з цією державою та мати вигоду з цього нам потрібно вивчати історію Росії, як колоніальної держави. Тобто: гарний той сусід, якого ти можеш передбачити. Отже, вищеназвана тема є актуальною для такої постколоніальної держави як Україна. Адже, маючи достатню інформацію про плани і методи зовнішньополітичної діяльності Росії, легше виробити адекватні засоби безпеки.

     Об’єкт  дослідження - Зовнішня колоніальна  політика Російської імперії у XIX-XXст.

     Предмет дослідження – колоніальна експансія  в Росії у тогочасному геополітичному просторі

     При підготовки до роботи я використовував різноманітні джерела, збірки, монографії, документи.

      РОЗДІЛ І

     Традиції  імперського зовнішньополітичного курсу Росії у  ІІ пол. ХІХ ст.-поч..ХХст..

     Кінець XIX ст. став для Росії часом активізації  зовнішньої політики. Як і всі європейські країни, вона активно шукала і міняла союзників. В 70-ті рр. тісні економічні, династичні та традиційні політичні зв’язки з Німеччиною , які були започатковані ще Петром І, і призвели Росію в Союз трьох імператорів (Німеччина, Австро-Угорщина, Росія). Він був створений за ініціативою канцлера німецької імперії Бісмарка «Залізний канцлер» і спрямований на ізоляцію Франції і на збирання та посилення німецьких земель та утворення мрії Германії про «Велику неподільну Германію», але союз виявився тимчасовим і Германія на деякий час таки підкорила Францію…. (1872-1878) і це було зрозуміло з початку, тому що Росії було не потрібно утворення ще однієї сильної держави в Європі.¹ Відмова Німеччини і Австро-Угорщини підтримати Росію у війні з Туреччиною в 1877-1878 рр. та на Берлінському конгресі призвела до його розпаду. Прагнення німецького кайзера до посилення могутності імперії змусило російську дипломатію шукати нових союзників.

     З кінця 70-х рр. відбувається зближення  самодержавної Росії та республіканської Франції. Незважаючи на різницю політичних режимів, вони виявили спільність політичних, економічних та стратегічних інтересів. Тому що (як говорить Британська дипломатія) «немає ні вічних політичних друзів, ні вічних політичних ворогів, а є вічні політичні інтереси»!!! Агресивні плани Німеччини в Європі однаково загрожували як безпеці кордонів Франції, так і безпеці Росії. Конфронтацію між Росією та Німеччиною також посилювала боротьба за сфери впливу, особливо на Балканах та Далекому Сході. Тільки Франція могла надати допомогу в реалізації військово-політичних планів російського уряду. Військово-політичний союз посилювався економічним фактором. Франція стала основним кредитором російського уряду. Для розвитку російської промисловості велике значення мав експорт французького капіталу. Результатом діяльності російської і французької дипломатії став початок оформлення в першій половині 90-х років франко-російського союзу: укладення консультативного пакту (1891) і таємної військової конвенції (1892). Це забезпечило Франції та Росії не тільки взаємний захист у разі конфлікту з країнами австро-німецького блоку, а й взаємну підтримку в майбутніх зовнішньополітичних акціях. Потрібно розуміти що це зближення було спрямоване на протидію Британії , ані Франція ані Росія не вважали за корисним посилення і без того величезного могутності цієї імперії. Цікаво, що усі вінценосні політики цього часу у Європі (окрім республіканської Франції) були дуже близькими родичами. Вони і схожі були один на одного…. Потім усі мали спільну баб ушку – Королеву Вікторію, королеву яка майже 65 років утримувала в своїх руках Британську Імперію і саме в цей період ця країна досягла свого величезного могутності.

      РОЗДІЛ ІІ 

     Східна Колоніальна політика Російської імперії

                       2.1. Підкорення підкорення Середньої Азії 

     Особливо  багатим і великим було Кокандське ханство. Саме багатства цього регіону  і вабили найбільше Російську  імперію. Наступ Росії диктували  військово-стратегічні інтереси: випередити Англію і не допустити проникнення її в цей регіон з Індії. Певне значення мали постійні набіги і грабунки, особливо з боку Коканду, на Казахстан, що потребувало величезних витрат на будівництво військових укріплень. Викликала інтерес Росії і бавовна, потрібна для текстильної промисловості Росії.

     У 60-ті рр. почався наступ у Середній Азії. ²1868 р. Кокандське ханство і Бухарський емірат, а 1873 р. - Хівинське ханство визнали залежність від Росії. Пізніше було приєднано Туркменію. Царській владі, як і на Кавказі, у Середній Азії довелося боротися з міжусобицями, війною кланів, работоргівлею. Але водночас насаджувалась адміністративна система, нав’язувались російські закони, руйнувалися традиційні структури, які лежали в основі східних суспільств. Середня Азія не потребувала допомоги росіян, намагаючись самостійно вирішити свої проблеми. Населення зустрічало їх вороже. Прагнучи вистояти у протистоянні нищівній зовнішній силі, вони об’єднувалися під зеленим прапором ісламу. Дуже гарно про стосунки колоніальних держав та східних країн сказав Р. Кіплінг «Запад есть запад – восток есть восток и вместе им не сойтись» Так саме це і було (і дотеперішніх часів є головним). Колоніальні держави, чи то Росія, чи то Британія не вважали важливим враховувати національні, релігійні геополітичні особливості країн цього регіону і тому саме через те, такою жорстокою був конфлікт Британської Імперії в Афганістані саме в ці часи. Якщо проецирувати відношення «головних країн» нашого часу, то чи не зможемо ми сказати теж саме про політику США в таких країнах як Ірак, Афганістан. Потрібно розуміти головне, Російська Імперія, мала в цьому регіоні головного ворога, і це була – Британія. Уряд цієї країни будував плани щодо створенні на кордонах мусульманську країну яка була б надійним союзником Британії супротив Росії. Да, саме Британія була дуже занепокоєна колоніальним захватом Росії Середьої Азії, вона (Британія), хвилювалася і небезпідставно за головну «перлину» своєї могутності – Індії . Росія та Британія уникали відкритого конфлікту, і вирішували питання впливу за «допомогою інших підкорених народів», саме через це ми можемо вважати цю політику двох держав безсоромною, і антиморальною (хоча це завжди зустрічається в історії). Тобто, висновок про політику Російської Держави як колоніальної імперії в регіоні Середньої Азії – жорстока експансія без аніяких сентиментів (всупереч визвольної політики на Балканах).  

      2.2 Китай, Корея і втручання в їхні справи іноземних держав у другій половині XIX ст. 

     Китайська імперія перебувала у стані глибокої кризи. Імператорський уряд у Пекіні управляло країною, яку роздирали внутрішніми чварами, боротьбою різноманітних феодальних клік. Головну ж небезпеку для існування величезної азіатській імперії представляла експансія іноземних держав. Англія, Франція, Німеччина, пізніше Японія і США прагнули утвердитися в цій країні, добитися якщо і не повного її підпорядкування, то хоча б закріпити за собою визначений райони - «сфери впливу».³ Нашестя європейських «цивілізаторів» почалося в 1840 р., коли Англія розв'язала так звану Першу опіумну війну, домігшись у 1842 р. від Китаю підписання кабальної Нанкинської угоди. Китайська імперія була забов’язана відкрити свої порти для англійських товарів, передати агресору острів Сянган (Гонконг) і виплатити величезну контрибуцію. Поступово до справи розграбування Китаю підключалися інші держави, перетворивши з часом Китай у напівколоніальні країну.

     У 1894 р. Японія почала здійснювати свою імперську завойовницькі політику в Тихому океані ударом по Китаю. «Піднебесна імперія» була нездатною довго чинити опір, і в квітні 1895 року був укладений кабальний Сімоносекскій договір, відповідно до якого Китай визнавав незалежність Кореї,яка раніше перебувала в номінальній залежності від Китаю, Японії Китай також передавав острів Формоза (Тайвань), деякі е інші острівні території, а також передавав Японії Ляодунський півострів, сплатив велику контрибуцію і відкрив двері для японських товарів. По суті справи, Китай ставав у напівколоніальні залежність від Японії. Проте нова розстановка сил не відповідала інтересам інших світових лідерів, між якими почалися важкі закулісні переговори за свої державні пріоритети. Російська дипломатія проявила в цьому питанні велику активність: поява на кордонах Росії замість слабкого Китаю потужної Японії не могло відповідати її інтересам. З Петербургом був солідарен Париж.

     Росія і Франція виступили проти японських претензій, намагаючись заручитися підтримкою Німеччини, США і Великобританії. Однак США не виявили бажання брати участь в антияпонській колективної акції, а Англія стала на бік Японії. Абсолютно несподівано для Лондона Германія підтримала Росію та Францію. Три держави звернулася з вимогою до Токіо відмовитися від Ляодунський півострова і це отримати величезну контрибуцію від Китаю. Японія, нездатна протистояти настільки потужної коаліції, вимушена була прийняти ці умови. Для виплати контрибуції Китай отримав позику у Франції. Взагалі політику Росії в Китай в ці часи можна охарактеризувати як політику направлену на збереження Китаю як суверенної держави. Це було вигідно Російської дипломатії, яка мала великі плани щодо будування КВЖД і відкриття портів Китаю для Росії. Саме для цього і будувалася велика Сибірська дорога. По-перше, щоб зв’язати величезну імперію та відкрити товарам Росії ринки до далекосхідних портів.

     Дорога будувалася в кілька етапів з двох сторін (з Уралу і від Владивосток ). Будівельникам доводилося вирішувати складні технічні завдання, які не мали аналогів у світовій практиці. Так, будівництво Кругобайкалького відрізка дороги (уздовж південного узбережжя озера Байкал) зажадало спорудити 33 тонеля. В1894 р. дорога була доведена до Омська, а в 1898 р. до Іркутська. Регулярний наскрізний рух поїздів по магістралі почалося в 1903 р. Усіма роботами на трасі завідували російські інженерьі К. Я. Михайлівський (Західно-Сибірський ділянка), Н. П. Меженінов (Середньо-Сибірський ділянка), А. Н. Пушечніков (За - байкальський ділянка), О. П. Вяземський (Уссурійський ділянка).

     У середньому на рік будувалося близько 650 верст залізничного полоти ¬ на. Подібних темпів світова практика транспортного будівництва ще не знала. По своїй протяжності і складності Транссиб не мав собі рівних (тільки довжина мостових прольотів сягала майже 50 км). На Всесвітній виставці в Парижі в 1900 р. Комітет Сибірської дороги отримав Гран-прі. Будівництво Транссибірської магістралі співпало за часом з загостренням обстановки на Далекому Сході. Російський уряд вирішив використовувати залізницю не тільки для господарського освоєння Сибіру і укріплення далекосхідних рубежів, але і для посилення своїх стратегічних позицій в Північному Китаї. У 1896 р., відповідно до російсько-китайського договору пекінське уряд дозволив Росії прокласти частину Транссибірської магістралі від Чіти до Владивостока, через Маньчжурію.⁴

     Гарячим прихильником цього проекту був міністр фінансів С. Ю. Віттеі, який вважав, що таким шляхом вдасться, по-перше, зменшити будівельні витрати (довжина залізниці суттєво скорочувалася), а, по-друге, скріпити присутність Росії в Північному Китаї. В особливій секретної записці, покладений в 1896 р., С. Ю. Вітте писав: «З політичної і стратегічної сторін дорога ця буде мати велике значення, вона надасть Росії можливість рухати кожного часу за найкоротшим шляхом свої військові сіли до Владивостока і зосереджувати їх у Маньчжурії, на берегах Жовтого моря і в близькій відстані від столиці Китаю. Одна можливість появлення великих руських сил у цих пунктах дуже посилить престиж і вплив Росії не тільки в Китаї, а й взагалі на Далекому Сході і буде сприяти більш тісному зближенню підвладних Китаю народів з Росією ».

     Вживалися в розрахунок і економічні інтереси країни, але вони не були визначальними, тому що фінансове та торгівельне вплив Росії в регіоні в ці часи був в той період досить слабким .

     Для протидії японського натиску на Корею та північний Китай Росії потрібно було зміцнювати свої далекосхідні кордони та позиції в цілому регіоні. Поступово стало зрозумілим, що головний супротивник Росії в цьому регіоні Японія не має наміру спокійно дивитися на укріплення впливу Росії як нового сильного ігрока в цьому регіоні. Ситуація ще більш загострилася після пакту між Японією та Британією. Після нього Японія мала можливість закріпити свою експансію в Кореї на Китаї. Уряд Британії визнавав та фінансово підтримував партію агресії в Японії, це було вигідно і давало можливість Британії «збирати жар іншими руками» Тобто Великобританія проводила свою стару політику стримання Росії (яку вона проводила по всім кордонам від Чорного моря до Тихого океану). З цього становилося зрозумілим, що військового конфлікту між Японією та Росією буде важно уникнути…. .  

      РОЗДІЛ ІІІ 

     Російсько-турецькі стосунки у контексті Російської експансії у Кавказько-балканському регіоні. 

     Російсько турецька війна, виникла під час підйому національно-визвольного руху на Балканах і загострення міжнародних протиріч. Потрібно додати, населення Сербії, Болгарії були та є православними і тому, ще з давніх часів (Екатирина ІІ) Російська Імперія вважала за справу честі визволити ці країни від «бусурманського іга». При цьому в політичному аспекті це давало Імперії багато важливих привілеїв…. Повстання проти турецького панування у Боснії та Герцеговині у (1875-1878) та у Болгарії(1876) викликали широкий громадський рух у Росії на підтримку слов’янських народів. Царський уряд з метою посилення свого впливу на Балканах виступив на підтримку повсталих. А з свого боку, Великобританія прагнула зіштовхнути Росію з Туреччиною і скористатися у своїх інтересах ослабленням обох країн, для того, щоб ослабивши їх в цьому регіоні мати «розв’язані руки» У січні 1877 Росія уклала угоду з Австро-Угорщиною, яка зберігала нейтралітет, за що отримувала право окупувати Боснію і Герцеговину, і в березні - угода з Румунією про пропуск російських військ через її територію. У квітні султан відкинув новий проект реформ для балканських слов'ян, вироблений з ініціативи Росії, і 12 (24 квітня) Росія оголосила війну Туреччині.

     На  боці Росії виступила Румунія, але  її війська активно почали діяти  лише з серпня. На початку червня російські війська (185 тис. осіб) під командуванням великого князя Миколи Миколайовича Старшого зосередилися на лівому березі Дунаю, маючи головні сили в районі Зимниці. Сили турецької армії під командуванням Абдул-Керим-Надір-паші були рівними за чисельністю російської армії.

     На  Кавказі сили сторін також були майже  рівні: російська Кавказька армія  під командуванням великого князя  Михайла Миколайовича - близько 100 тис. чол. Турецька армія Мухтара-паші - близько 90 тис. чол.⁵ Проте за бойовою підготовкою російська армія перевершувала супротивника, але поступалася йому в якості озброєння (турецькі війська були озброєні новітніми англійськими та американськими гвинтівками).

     Активна підтримка російської армії народами Балкан та Закавказзя зміцнювала моральний  дух російських військ, у складі яких діяли болгарське ополчення, вірменська і грузинська міліція. 10 (22 червня) російський корпус (Нижньодунайський загін) переплив через Дунай поблизу Галаца і Браїлова і незабаром зайняв Північну Добруджу. В ніч на 15 (27 червня) російські війська під командуванням генерала М. І. Драгомирова форсували Дунай в районі Зимниці, а потім тут переправились головні сили армії, але їх виявилося недостатньо для рішучого наступу через Балканський хребет.⁶

     Для цього було виділено лише Передовий  загін генерала І. В. Гурка (12 тис. чол.). Для забезпечення флангів були створені 45-тисячний Східний та 35-тисячний Західний загони. Інші сили перебували у Добруджі, на лівобережжі Дунаю або на підході. Передовий загін 25 червня (7 липня) посів Тирново, а 2 (14 липня) перейшов Балкани через Хайнкейський перевал.

     Незабаром був зайнятий Шипкинський перевал, куди був висунутий Південний  загін (20 тис. чол., в серпні - 45 тис.). Шлях на Константинополь був відкритий, але достатніх сил для наступу  за Балкани не було. Передовий загін зайняв Ескі-Загру, але незабаром сюди підійшов перекинутий з Албанії турецький 20-тисячний корпус Сулеймана-паші. Після запеклого бою поблизу Ескі-Загри, в якому відзначилися болгарські ополченці, передовий загін відійшов до Шипки. Російські війська на Балканах перейшли до оборони. Західний загін оволодів Нікополем, але не встиг зайняти Плевну, куди з Видина підійшов 15-тисячний корпус Османа-паші. Погано підготовлені штурми Плевни 8 (20 липня) і 18 (30 липня) скінчилися повною невдачею.

     На  Кавказі російські війська в квітні - травні зайняли Баязет, Ардаган і блокували Каре. Але розпорошення сил на три відділи, що діяли на самостійних напрямках, ускладнюючи закріплення успіху. Оточення турками Баязета і наступ переважаючих сил противника призвели до відходу російських військ до кордон і переходу до оборони.

     На  Балканському театрі турецьке командування намагалося в серпні організувати контрнаступ, але успіху не домоглося. Російські  війська в завзятих боях утримали позиції на Шипці і відбили  наступ турецької армії проти Східного загону.

     На  Кавказі наступ турецької армії  було зупинено, а 1-3 (13-15) жовтня вона була розгромлена в битві при Аладжі.⁷ Російські війська перейшли в наступ і в ніч на 6 (18 листопада) штурмом оволоділи Карсом, а потім вийшли до Ерзуруму.

     На  Балканському театрі війни новий  штурм Плевни 30-31 серпня (11-12 вересня) закінчився невдачею і російські  війська перейшли до тісної блокаді  Плевни, яка закінчилася 28 листопада (10 грудня) капітуляцією її гарнізону. Російська армія, що налічувала 314 тис. чол. проти понад 183 тис. чол. супротивника, перейшла в наступ.

     Відновила воєнні дії проти Туреччини і  сербська армія. Західний загін генерала Гурка (71 тис. чол.) У винятково важких умовах перейшов через Балкани і 23 грудня 1877 (4 січня 1878)зайняв Софію. У той же день почали наступ війська Південного загону генерала Ф. Ф. Радецького і у битві при Шейново 27-28 грудня (8-9 січня) оточили і взяли в полон 30-тис. армію Вессель-паші. 3-5 (15-17) січня 1878 в битві під Філіппополем (Пловдивом) була розбита армія Сулеймана-паші, а 8 (20 січня) російські війська зайняли Адріанополь.

      ВИСНОВОК 

     Отже, аналізуючи події розглянутого нами періоду, ми впевнено можемо сказати, Російська імперія проводила доволі жорстоку колоніальну політику. Як на заході так і на сході. І аналізуючи ці факти ми маємо зрозуміти і деякі сьогоднішні заяви можновладців цієї країни, щодо проведення жорстокої політики втручання в справи країн які вони вважають «своїми сателітами». Це справедливо викликає обурення в інших суверенних держав і не приводить до досягнення добрих та взаємовигідних стосунків. І можна з впевненістю сказати, що від ескалації відносин ніхто не утримає користь, мабуть хтось третій…. Як це і було в історії.

     Дуже  багато народів ще досі пам’ятають цю жорстоку колоніальну політику, це і нерозглянуті нами прибалтійські народи, Фінляндія, Польша, Чечня та інші.

     Зараз ми бачимо, що Україна вагається, з одного боку наші політики бажають перетягнути її до Європейського товариства, а з другого боку Росія не дає нам спокою… як говорить прислів’я “в Росії є дві проблеми: дороги та дурні, а в Україні три: дороги, дурні та Росія» і це справді так і є. На мою думку, потрібно дуже уважно ставитися до нашого північного сусіда… вивчати сумлінно історичні факти та події, враховувати національний характер іі мешканців, та з природною хитрістю українців використовувати ці знання на свою користь, не забуваючи про те, що: «поганий мир завжди краще ніж гарна сварка». І ще мені здається важливим підкреслити що потрібно поважати себе в політиці і не забувати поважати інших, потрібно також пам’ятати що Україна завжди була для Росії тільки країною Молоросією, і тому дуже багато політиків нашого часу вважають її часткою імперії і нав’язують своє бачення майбутнього для нашої держави а зараз це і є колоніальна політика! Щоб уникнути цього, нам вкрай потрібна історія. Ми повинні вивчати іі, і дуже важливий для аналізу саме цей період, коли «тюрма народів» як назвав Російську Імперію Ленін, була в самому розквіті. Я вважаю, що коли держава може належним чином проаналізувати свою історію вона має можливість мати достойне майбутнє і може бути впевненим, що це майбутнє буде не колоніальним.  
 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 
 

1. Бовыкин В.И. Очерки истории внешней политики России. Конец ХІХВв. –1917г.: Пособие для учителя М.Учспецгиз.1960. – 215с.
2. Восточный вопрос во внешней политике оссии, конец XVIII – нач.ХХв./ В.А.Георгиев, Н.С.Киняпина, М.Т.Панченкова, В.И.Шеремет; под ред.. Н.С. Киняпина. – М.: Наука, 1978. – 434с.
3. Всемирная история : энциклопедия. – М.: Большая Российская энциклопедия, 2003. – 672с.
4. История России. С Древнейших времендо начала ХХІ в./ А.Н.Сахаров, Л.Е,Морозова, М.А.Рахмадулин и др..; под ред.. А.Н. Сахарова. – М.: АСТ: Астрель: Хранитель, 2008. – 1263с.
5. История Юго-Осетии в документах и матеріалах. – Цхинвали: Госиздат Юго-Осетии, 1961. – Т3 1864-1900.821 с.
6. Кулешов Н.С. Россия и Тибет / Н.С.Кулешов. – М.: Наука, 1992. – 272с.
7. Кутаков Л.Н. Розсип и Япония / Л.Н.Кутаков; АН СССР Ин-т востоковедения. – М.: Наука, 1988. – 383 с.
8. Лучинин В. Руссо-Японская война 1904-1905гг.. – М.: Вече, 1999. – 608с.
9. Пак Б.Д. Розсип и Корея / Б.Д. Пак. – М.: Наука, 1979. – 303с.
10. Пискулова Ю.Е. Российско-корейские отношения в середине ХІХ – начале ХХ / Ю.Е. Пискулова. – М.: Восточная література, 2004. – 152 с.
11. Покоренный Кавказ : очерки истории пришлого и современного положення Кавказа. – СПб. : Узд. Кас пари, 1904. – 664 с.
12. Похлебкин В.В. Внешняя політика Руси, России и СССР за 1000 лет в именах, датах, фактах : справочник. – М.: Международные отношения, 1992-1999-

     Вып 1. Министерство иностранных дел  Российской империи (1802 -1917гг)

13. Российская дипломатия в портретах. / под ред.. А.В. Игнатьева, И.С. Рыбаченок, Г.А. Санина. – М.: Международные отношения, 1992. –384с.

     Ч.4. Участие России в борьбе за передел мира. – С.279-377

14. Россия и Афганистан / М.Р. Арунова, Ю.В. Ганковский, А.Я. Соколов; отв.ред. Ю.В. Ганковский; АН СССР, Ин-т востоковедения. – М.: Наука, 1989. – 205с.
15. Свечников А.П. Русские в Монголии / А.П. Свєчников – СПб.: Тип-лит. ”Энергия”, 1912. – 162 с.
16. Сборник материалов по Руссо-турецкой войне 1877-78 гг. На Балканском полуострове. = СПб.: Узд. Воен.-инст Комиссии Гл. штаба, 1898-1911. – 394с.

     Монографії  та збірники

1. Внешняя политика России. : источники и историография / сб. ст.. – М.: Ин-т истории СССР, 1991. – 198с.
2. Договоры России с Востоком. – СПб.: Тип. Бак ста, 1869. – 294с.