Аналіз досвіду боротьби з корупцією у зарубіжних країнах

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України    
Київський національний економічний університет  ім. Вадима Гетьмана 
Центр магістерської підготовки 
Кафедра правового регулювання економіки

РЕФЕРАТ

на тему:

АНАЛІЗ ДОСВІДУ БОРОТЬБИ З КОРУПЦІЄЮ У ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ

Підготував: 
Студент заочної форми навчання 
І групи 
Павлович М. П.

___________________

Перевірила: 
Доцент, кандидат юридичних наук 
кафедри конституційного та адміністративного права 
Макаренко А. В.

___________________

Київ - 2011

ЗМІСТ

ВСТУП 3

1. МІЖНАРОДНИЙ ДОСВІД БОРОТЬБИ З КОРУПЦІЄЮ 3

1.1. Аналіз досвіду боротьби з корупцією в Китаї 3

1.2. Аналіз досвіду боротьби з корупцією в Ізраїлі 4

1.3. Аналіз досвіду боротьби з корупцією у Великобританії 5

1.4. Аналіз досвіду боротьби з корупцією в Німеччині 5

1.5. Аналіз досвіду боротьби з корупцією в Сінгапурі 6

1.6. Аналіз досвіду боротьби з корупцією в Японії 6

1.7. Аналіз досвіду боротьби з корупцією у США 7

1.8. Аналіз досвіду боротьби з корупцією в інших країнах 10

ВИСНОВКИ 12

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 14

ВСТУП

Оскільки державна корупція стала однією з головних перешкод демократичного розвитку не тільки окремих країн, а й світового господарства в цілому, починаючи з 1980-х рр. ефективна державна антикорупційна політика розглядається як ключова проблема в більшості країн світу.

Кількість публікацій з питань розробки атикорупційної політики останнім часом помітно зросла. Відомі фундаментальні розробки в цьому напрямі 
М. Мельника, О. Прохоренка, публікації В. Зеленецького, А. Кальмана, В. Олуйка, А. Полешко, С.М. Серьогіна та ін. При цьому дискусійними залишаються проблеми створення антикорупційних інституцій та їх підпорядкування в системі державного управління. У зв’язку із цим виникає потреба дослідження зарубіжного досвіду розробки антикорупційної політики та вивчення можливостей його імплементації.

Мета антикорупційної політики може визначитися по-різному: негайне підвищення ефективності в приватному секторі, довгострокова динамічна ефективність економіки, її зростання, соціальна справедливість, політична стабільність. Відповідно до обраної мети використовують найбільш адекватні

антикорупційні заходи. Важливим теоретичним підґрунтям формування антикорупційних програм є аналіз зарубіжного досвіду в цій галузі.

Зменшення рівня корупції до безпечного в Україні, можливе лише за умови вивчення та втілення в життя закордонного досвіду боротьби із цим вкрай негативним соціальним явищем, в першу чергу успішно діючих в інших країнах політичних, правових та організаційних механізмів подолання корупції.  Виділення та вивчення закордонних програм, які спрямовані на протидію хабарництву та корупції, що довели на практиці свою ефективність, являє собою величезні перспективи для запозичення позитивного іноземного досвіду, особливо за відсутності власного реально діючого механізму протидії корупції.

1. МІЖНАРОДНИЙ ДОСВІД БОРОТЬБИ З КОРУПЦІЄЮ

1.1. Аналіз досвіду боротьби з корупцією в Китаї

Однією з країн, яка намагається реалізовувати антикорупційні практики, є Китай, де, з одного боку, корупція вкорінена в існуючих традиціях, з іншого – ця країна відчуває ті самі труднощі перехідного періоду, що й наша. Корупція неодноразово оголошувалася в Китаї найважливішою національною проблемою на партійних і державних форумах, періодично починалися кампанії боротьби з корупцією, що зводилися в основному до боротьби проти корупціонерів. Наслідком таких заходів було тимчасове зменшення корупційних проявів з їх подальшим бурхливим зростанням.

Основна причина невдач китайських антикорупційних кампаній сягає корінням у стратегію реформування економіки й політичної системи, обрану китайським керівництвом. Її суть – поступова лібералізація економіки при збереженні фундаменту політичної системи, великого державного контролю, політичного монополізму Комуністичної партії Китаю. Зокрема, під жорстоким державним і адміністративним контролем функціонують ринки землі й нерухомості, обмежується пересування громадян, особливо у вільні економічні зони, зберігаються елементи централізованого розподілу ресурсів, доля багатьох підприємств, виробництв залежить від організаційних рішень, прийнятих владою. Тим самим зберігаються й збільшуються всі описані вище негативні ефекти перехідного періоду, що спричинюють процвітання корупції.

Китай – типовий приклад країни з перехідною економікою, де зберігається сильна централізована влада, що, однак, не може приборкати корупцію внаслідок об’єктивних обставин, пов’язаних з перехідним періодом. Можна очікувати, що шанс на реальне обмеження корупції в Китаї з’явиться тільки після серйозної реконструкції політичної системи й зміни принципів державної присутності в економіці.

1.2. Аналіз досвіду боротьби з корупцією в Ізраїлі

В Ізраїлі антикорупційна атмосфера забезпечується системою “певного дублювання моніторингу” за можливими корупційними діями. Він здійснюється урядовими організаціями і спеціальними підрозділами поліції, відомством Державного контролера, що володіє незалежністю від міністерств і державних відомств, і громадськими організаціями типу "Відомства за чистоту уряду". Ці організації досліджують можливі корупційні точки, а у разі їх виявлення інформують органи розслідування. В Ізраїлі, через значні соціальні пільги для урядовців і безжального їх покарання при виявленні корупції, низова корупція практично відсутня. Доведених до суду корупційних злочинів в Ізраїлі не більше 5%, проте, репутація людини, замішаної в корупційному скандалі, вкрай небажана.

Ізраїль є однією з досить вільних від корупції країн. Це забезпечується  заходами, аналогічними тим, що застосовуються в Нідерландах, та системою певного дублювання моніторингу можливих корупційних дій.

Таке дублювання здійснюється урядовими організаціями й спеціальними підрозділами поліції, відомством Державного контролера, незалежним від міністерств і державних відомств, і громадськими організаціями, зокрема, відомством з боротьби за чистоту уряду. Ці організації досліджують можливі

корупційні прояви, а в разі їх виявлення інформують органи розслідування. Причому отримана інформація повинна в обов’язковому порядку доводитися до громадськості. Дуже важлива незалежність цих організацій від керівництва міністерств і відомств, чиї чиновники можуть бути залучені в корупцію. На управління з боротьби з корупцією, що входить до Адміністрації прем’єр-міністра, покладено також обов’язок постійно навчати чиновників запобігати можливим корупційним діям і координувати роботу різних внутрішньовідомчих служб з боротьби за чистоту державних органів.

1.3. Аналіз досвіду боротьби з корупцією у Великобританії

Високі стандарти громадянської поведінки в Британії є результатом політичних і законодавчих заходів, моральних змін та ефективнішого соціального контролю за державними службовцями. Ця країна має найдавніші тра диції боротьби з корупцією. Система антикорупційних механізмів тут врегульована на законодавчому рівні. Перший закон про корупцію в державних органах був прийнятий ще в 1889 році, закони про попере дження корупції - в 1906 і 1916 роках були реакцією суспільства на по ширення цього соціально-політичного явища. На відміну від традицій них правових принципів, ці закони вимагають від посадових осіб дово дити свою невинність.

Друга особливість -- це надзвичайно висока роль громадської думки, вона стежить за динамікою негативних явищ у суспільстві. Здебільшого громадські дебати точаться навколо питань, пов'язаних з лобіюванням і купівлею політичного впливу, проблем, створених зміною границь приватної і державної власності, моральним кліматом, хабарництвом, зловживаннями службовців місцевих органів влади, поліції, митної служби тощо.

Безпосередньо корупційні процеси у Великій Британії відстежує так званий Комітет Нолана, який було засновано в жовтні 1994 року. Його зусилля зосереджені на основних ділянках громадського життя, які викликають найбільшу стурбованість громадськості: це члени парламенту, які працюють консультантами фірм, що прагнуть впливати на державну політику; це колишні міністри та інші посадові особи, що працюють в тих галузях індустрії, регулюванням яких перед тим займалися в уряді та інші аспекти громадського життя. За результатами роботи Комітету па лата Громад парламенту вирішила призначити парламентського дирек тора стандартів, заборонити протекцію та розголосити сторонні заробі тки членів парламенту.

 
1.4. Аналіз досвіду боротьби з корупцією в Німеччині

В основу боротьби з корупцією в Німеччині покладено завдання знищення матеріальної, насамперед фінансової бази злочинних угруповань. Це досягається двома шляхами: конфіскаційним (конфіскація май на) і створенням належної правової бази для унеможливлення "відмивання" "брудних" грошей. Особливо слід виділити обов'язок бан ківських установ надавати правоохоронним органам інформацію про операції з грошима у розмірі понад 20 тис. німецьких марок за умов, що ця інформація буде використана виключно для розслідування. Законом закріплено правило: якщо громадянин робить внесок в банк у розмірі понад 50 тис. німецьких марок, він зобов'язаний пред'явити посвідчення особи.

Генеральна лінія німецького уряду у сфері запобігання корупції полягає в тому, щоб в результаті законодавчих, організаційних, кадрових та інших заходів унеможливити зловживання державним службовцем своїм посадовим становищем.

Серед антикорупційних механізмів, які запроваджуються в Німеччині, слід назвати намір створити реєстр корумпованих фірм. У даному разі Німеччина йде шляхом іноземного досвіду, зокрема ізраїльського. Його суть полягає в тому, що фірма, яка включена да такого ре єстру, позбавляється права виконувати будь-які державні замовлення, стає об'єктом більш пильної уваги з боку правоохоронних органів.

1.5. Аналіз досвіду боротьби з корупцією в Сінгапурі

Антикорупційна політика Сінгапуру вражає своїми успіхами. Її центральною ланкою є постійно діючий спеціалізований орган по боротьбі з корупцією - Бюро по розслідуванню випадків корупції, яке володіє політичною і функціональною самостійністю. Цей незалежний орган розслідує і прагне запобігати випадкам корупції в державному і приватному секторі економіки Сінгапура. Бюро перевіряє випадки зловживань серед державних чиновників і повідомляє про них відповідні органи для вживання необхідних заходів. Бюро вивчає методи роботи потенційно схильних до корупції державних органів з метою виявлення можливих слабкостей в системі управління та у випадку необхідності рекомендує вжити відповідних заходів главам цих відділів.

Головна ідея антикорупційної політики Сінгапура полягає в "прагненні мінімізувати або виключити умови, що створюють як стимул, так і можливість особи здійснення корумпованих дій". Це досягається за рахунок цілого ряду антикорупційних принципів, зокрема:

1) оплата праці державних службовців згідно формулі, прив'язаній до середньої заробітної платні успішно працюючих в приватному секторі осіб;

2) контрольована щорічна звітність державних посадовців про їх майно, активи і борги; прокурор має право перевіряти будь-які банківські, акціонерні і розрахункові рахунки осіб, підозрюваних в порушенні Акту про запобігання корупції;

3) велика строгість в справах про корупцію саме відносно високопоставлених урядовців для підтримки морального авторитету непідкупних політичних лідерів;

4) ліквідація зайвих адміністративних бар'єрів для розвитку економіки.

Боротьба з корупцією є одним з ключових чинників економічного успіху Сінгапура.

1.6. Аналіз досвіду боротьби з корупцією в Японії

Японський досвід боротьби з корупцією доводить, що відсутність єдиного кодифікованого акту, направленого на боротьбу з корупцією, не перешкоджає ефективному вирішенню проблеми. Норми антикорупційного характеру містяться в багатьох національних законах.

Особливе значення японський законодавець додає заборонам відносно політиків, державних і муніципальних службовців. Вони, зокрема, торкаються численних заходів, які політично нейтралізують японського чиновника  відносно приватного бізнесу як під час служби, так і після звільнення.

Як і в Сінгапурі, Японський законодавець встановлює суворі обмеження фінансування виборчих кампаній, партій і інших політичних організацій, вводить жорсткорегламентований порядок здійснення пожертвувань на користь кандидатів на виборах, політичних фондів, встановлює суворий порядок фінансової звітності. Порушення положень закону тягне за собою застосування санкцій.

Японський законодавець кваліфікує як кримінальний злочин дії політиків, що пробивають за винагороду від зацікавленої особи вигідне для неї рішення шляхом впливу на державних, муніципальних службовців, а також юридичних осіб з 50 % капіталу держави або місцевого самоврядування.

В Японії, як і в багатьох країнах, одним з найголовніших напрямів боротьби з корупцією є кадрова політика. Японським державним службовцям гарантована гідна оплата праці. Велику увагу японський законодавець приділяє етичній поведінці політиків і службовців. Так, з квітня 2000р. в країні діє Закон “Про етику державних службовців”, а так само затверджені урядовим указом етичні правила державного службовця і норми адміністративних покарань за їх порушення. В етичних правилах державного службовця даються визначення “зацікавленої особи”  і докладний перелік неетичних дій, що виключає довільне тлумачення вимог закону.

В квітні 2001 р. в Японії набув чинності Закон "Про розкриття інформації". Цей акт гарантує громадянам право на доступ до офіційної інформації, що є у урядових установах, і можливість подати апеляцію в Раду з контролю за розкриттям інформації в тому випадку, якщо уряд вирішить не розкривати певну інформацію. Ці умови дозволили громадським організаціям викрити декілька випадків корупції.

Таким чином, в Японії пріоритетними у сфері боротьби з корупцією стали:

1) заходи політичної економії (підзвітність політичного керівництва, реформа фінансування політичних партій і кампаній);

2) реформа державної служби (гідна оплата праці, система стимулів);

3) забезпечення громадських  свобод (система соціально-правового контролю і моральної дії на політиків з боку громадського суспільства).

1.7. Аналіз досвіду боротьби з корупцією у США

Накопичено практично найбільший досвід боротьби з корупцією. Організована злочинність тут вперше стала предметом обговорення на "високому рівні" ще у 1929 році, коли її вивченням займалась так звана "Комісія Цікершема". З того часу ця проблема знаходиться в центрі ува ги комісій, комітетів та підкомітетів, що створювались згідно з рішенням конгресу чи президента, які в результаті довгого та ретельного вивчення різних аспектів боротьби з організованою злочинністю та корупцією розробляли рекомендації, які були покладені в основу федеральних законів.

Важливим організаційним заходом, здійсненим урядом США, було створення в червні 1970р. "Національної ради по боротьбі з організованою злочинністю", головним завданням якої є розробка загальнонаціо нальної програми дій. Керівну роль в діяльності по боротьбі з органі зованою злочинністю відіграє Міністерство юстиції США, яке розроб ляє національну стратегію боротьби зі злочинністю в країні та здійснює методичне керівництво цією роботою. Головним підрозділом Міністерс тва юстиції, на яке безпосередньо покладена боротьба з організованою злочинністю, є Федеральне бюро розслідувань (ФБР).

В законодавстві США поняття корупції посадовців визначено достатньо широко. Воно включає ряд протиправних діянь, передбачених в основному в чотирьох главах розділу 18 Зводу Законів:

1) “Хабарництво, нечесні доходи і зловживання своїм положенням публічними посадовцями”;

2) “Посадовці і службовці по найму”;

3) “Здирство і погрози”;

4) “Вибори і політична діяльність”.

Кримінальному переслідуванню за хабарництво в США піддаються не тільки ті, хто одержує хабарі, але і ті, хто їх дає. В Зводі Законів детально вказано, які категорії посадовців розуміються під особами, що одержують хабарі. Відповідальності за дачу хабара підлягає всякий, хто дає, пропонує, обіцяє що-небудь цінне публічному посадовцю або кандидату на цю посаду з протиправною метою. Важливо, що покаранню за хабарництво разом з нині функціонуючим підлягає як колишній, так і майбутній службовець.

Законодавство США, як і Японії, передбачає обмеження ділової активності колишніх державних посадовців після звільнення з органів державної влади.

Напевно найбільш ефективною є система політичних і правових механізмів боротьби з корупцією Італійської Республіки, де над вирішен ням цієї проблеми тісно взаємодіють громадські організації та державні установи.

Парламент цієї країни заснував спеціальну Генеральну Раду по боротьбі з організованою злочинністю. Поряд з Генеральною Радою засновані окружні управління по боротьбі з організованою злочинністю та мафією і окремо – Державне управління по боротьбі з мафією.

До завдань даного колегіального органу входять: розробка стратегії по боротьбі з організованою злочинністю та визначення мети для кож ного поліцейського формування окремо; раціоналізація ресурсів та кош тів, відведених для організації боротьби з організованою злочинністю, а також періодична перевірка досягнутих результатів в їх зв'язку з встано вленими напрямками діяльності та, якщо необхідно, прийняття відпові дних директив, спрямованих на усування недоліків або неефективних дій.

Причому вся ця діяльність є відкритою для політичних партій, об'єднань громадян, засобів масової інформації. Зазначене управління надає можливість для участі в роботі інститутам соціального контролю. В цьому плані в 1993 році під тиском громадськості був прийнятий за кон "Про угрупування мафіозного типу", який встановив сувору відпо відальність за входження до злочинної організації типу мафія. Закон цей було включено до нового кримінального кодексу Італії окремою нормою: "Кожний, хто є членом злочинного угруповання мафіозного типу, у склад якого входить троє та більш чоловік, карається позбавленням волі строком від 3 до 6 років".

Нове законодавство визначає конкретні ознаки, які притаманні мафіозним угрупованням, зокрема: залякування та підкорення силою ін ших людей, нав'язування їм "закону мовчання" та кругової поруки з ме тою вчинення кримінальних злочинів, встановлення прямого або непрямого правління і контролю за різного роду економічною діяльністю, отримання незаконних прибутків та незаконних пріоритетів в такій дія льності для себе та інших осіб, а також протистоянню вільного волевия влення при голосуванні.

За цим законом відповідальність за вчинення злочину суттєво посилюється, якщо мова йде про входження в озброєне мафіозне угруповання. Озброєним вважається таке мафіозне угруповання, члени якого "володіють можливістю користуватись зброєю або вибухівкою для досягнення мети угруповання". При цьому не важливо, знаходиться зброя на руках у мафіозі, чи схована в тайниках. Передбачені жорсткі пока рання для мафіозі за фінансування легальної економічної діяльності за рахунок коштів, здобутих злочинним шляхом, в тому числі прибутку від легалізації "брудних грошей".

Застосування нового закону "Про угруповання мафіозного типу" здійснюється також під контролем громадськості та органів представницької демократії, що дало змогу внести дестабілізацію в ряди мафії. Однією з форм такого контролю є заслуховування звітів Міністра внут рішніх справ у парламенті республіки два рази на рік. Такі багатоаспектні зусилля суб'єктів політики та італійської юстиції мають позитивні ре зультати. З 1993 року до цього часу заарештовано більш, як 3500 членів мафіозно-злочинних угруповань.

Водночас це стало можливим завдяки реальному втіленню в політико-правове поле Італії принципів розподілу влад, незалежності судової  влади від урядового впливу та втручання інших гілок влади. Завдяки цьому Італійська судова система є найважливішою із трьох гілок влади в системі механізмів боротьби з корупцією. В Конституції Італії втілено політичне рішення про надання Верховній Раді суддів виключних прав на заохочення та покарання суддів. Дві третини членів Ради обираються суддями, і одна третина - політичними партіями. Крім того, адміністра тивні комісії мають статус судів, а Конституція передбачає адміністра тивне провадження з деяких кримінальних справ. Дієвим антикорупційним механізмом слід визнати також те, що судді, прокурори і слідчі вва жаються членами однієї професії і регулярно міняються ролями. Кожна прокуратура є автономною. Кожний прокурор має такі ж гарантії неза лежності, як і судді.

Існує досить поширена думка, що корупцію можна перемогти за допомогою сильної держави, диктатури, репресій. Проте досвід Китаю, де показові розстріли урядовців, що прокралися, давно стали “справою звичайною” , підтверджує зворотне. Репресивні заходи при уявній ефективності навряд чи дадуть бажаний результат – хабарників, якщо і зменшиться, то не набагато, а суми хабарів автоматично злетять до небес як платня за підвищений ризик. В усякому разі, в Китаї справа йде саме так – всіх не перестріляєш. Крім того, репресивні заходи можуть привести до різкого посилення одній з “корпорацій чиновництва” – правоохоронних органів, які отримають монопольне право вирішувати, кого страчувати, а кого милувати, зі всіма витікаючими звідси наслідками.

Демократичний режим хоча і не гарантує свободу від корупції взагалі та хабарництва, зокрема, але, принаймні, забезпечує більше можливостей для боротьби з нею. По-перше, конкуренція партій викриває корупцію правлячої верхівки. По-друге, свобода слова дозволяє пресі контролювати державних службовців. Громадянське суспільство, як інститут властивий демократичному режиму, здатний підвищити ефективність діяльності незалежних комісій по боротьбі з корупцією. Успішно подібні органи функціонують у Гонконгу, Сінгапурі, Малайзії, Тайвані.

1.8. Аналіз досвіду боротьби з корупцією в інших країнах

Багатьом країнам, досить чистим щодо корупції (вони входять до першої десятки або двадцятки країн за рейтингом корупційності), вочевидь, вдалося створити ефективний механізм боротьби із цим явищем. До таких країн належать (за збільшенням рейтингу): Данія, Фінляндія, Швеція, Нова Зе-

ландія, Канада, Нідерланди, Норвегія, Австралія, Люксембург, Швейцарія, Ірландія, Австрія.

Розглянемо деякі особливості організації антикорупційної діяльності в цих країнах. По-перше, уряд цих країн ставиться до корупції як до серйозної проблеми національної безпеки. При цьому корупція розглядається як зовнішня й внутрішня загроза. Чітко виділяються два аспекти корупції: політичний й економічний. Розвиток політичної корупції може привести до неконтрольованості політичної ситуації в країні і становить загрозу  демократичним інститутам і балансу різних галузей влади. Економічна корупція знижує ефективність ринкових інститутів і регуляторної діяльності держави. Важливо відзначити, що зусилля з обмеження корупції в цих країнах, як правило, інституціалізовані й масштабні.

Система боротьби з корупцією в Нідерландах включає в себе такі процедурні й інституціональні заходи:

1. Постійна звітність і гласність у питаннях виявлення корупції й обговорення наслідків – покарань за корупційні дії. Щорічно міністр внутрішніх справ цієї країни доповідає парламенту про виявлені факти корупції й вжиті заходи з покарання осіб, замішаних у корупції;

2. Розробка системи моніторингу можливих осередків виникнення корупційних дій у державних і громадських організаціях і суворому контролі за діяльністю осіб, що перебувають у цих осередках;

3. Створення системи прав і обов’язків посадових осіб із зазначенням їх відповідальності за порушення посадової етики, включаючи корупцію. Ця система вказує також правила поведінки з виправлення допущених порушень;

4. Основною мірою покарання за корупційну дію є заборона працювати в державних організаціях і втрата всіх соціальних пільг, які надає державна служба, наприклад пенсійного й соціального обслуговування. Шкала покарань містить у собі також штрафи та тимчасове відсторонення від виконання обов’язків;

5. У всіх ключових організаціях, зокрема в міністерствах, є служби внутрішньої безпеки, обов’язком яких є реєстрація й виявлення помилок чиновників, їх навмисних або випадкових порушень чинних правил і відповідних наслідків таких порушень. Державні організації прагнуть заохочувати позитивні дії посадових осіб. Система заохочень спрямована на те, щоб чиновникові було вигідно й у матеріальному, і в моральному планах поводитися чесно та ефективно;

6. Організовано систему добору осіб на посади, небезпечні з погляду корупції;

7. Всі матеріали, пов’язані з корупційними діями, якщо вони не торкаються системи національної безпеки, в обов’язковому порядку стають доступними для громадськості;

8. Кожний чиновник має право ознайомитися з інформацією, що характеризує його як з позитивної, так і з негативної сторони;

9. Створено спеціальну систему навчання чиновників, яка роз’яснює, зокрема, політичну, суспільну шкоду корупції й можливі наслідки участі в ній;

10. Створено систему державної безпеки з боротьби з корупцією на кшталт спеціальної поліції, що має значні повноваження з виявлення випадків корупції;

11. Чиновники всіх рівнів зобов’язані реєструвати відомі їм випадки корупції, і ця інформація з відповідних каналів передається до міністерства внутрішніх справ і юстиції;

12. Велику роль у боротьбі з корупцією відіграють засоби масової інформації, які оприлюднюють випадки корупції й часто проводять власні незалежні розслідування. Водночас наклепницькі повідомлення призводять до втрати суспільної довіри й репутації відповідних джерел інформації. Це запобігає значною мірою безвідповідальності в підготовці викривальних матеріалів.

Міжнародній боротьбі проти корупції серйозно заважають розбіжності між правовими системами різних країн у трактуванні корупції як економічного правопорушення.

Так, в одних країнах (наприклад, у Тайвані) карають тільки тих, хто отримує хабар, а пропозиція хабара не є кримінально карним діянням. В інших країнах (наприклад, у Чилі) ситуація діаметрально протилежна: давання хабара – карний злочин, а одержання хабара таким не вважається, якщо тільки чиновник не зробив інші зловживання. Крім розбіжностей в ознаках кримінально карного корупційного правопорушення є значні відмінності в мірах покарання за нього.

Хоча ці міри повинні здійснюватися центральним урядом, вони вимагають також підтримки з боку громадянського суспільства. Коли воля політичних лідерів спирається на активну суспільну підтримку, то вдається за досить короткий строк домогтися сильних змін (як це було в 1990-х рр. в Італії при проведенні кампанії “Чисті руки”). Навпаки, якщо громадяни покладають усі надії на “мудрих правителів”, а самі пасивно чекають результату, то гучна компанія боротьби з корупцією може закінчитися ще більшим її зростанням або перетворитися на репресії проти політичних супротивників панівного режиму.

Однак законодавчі дії держави принципово не можуть внести вирішального перелому в боротьбу з корупцією (хоча б тому, що боротьбу з корупцією можуть “очолити” самі корумповані чиновники). Вирішальний успіх можливий тільки шляхом підвищення залежності держави від громадян. Для цього необхідні такі довгострокові інституціональні реформи, як скорочення кількості й розмірів державних органів управління і їх штатів, створення спеціальних або навіть незалежних від держави інститутів, уповноважених розслідувати обвинувачення в корупції (як, наприклад, інститут омбудсману у

Швеції й у деяких інших країнах), введення системи етичних стандартів для державних службовців тощо. Нарешті, боротьба з корупцією неможлива без допомоги добровільних інформаторів.

Можливість реалізації цих заходів залежить не стільки від політичної волі правителів, скільки від культури керованого суспільства. Наприклад, у країнах Сходу зі слабкими традиціями самоврядування краще робити ставку на престижність і високу оплату державної служби. Саме цим шляхом пішла Японія й “азіатські тигри” (особливо, Сінгапур і Гонконг), де високий  авторитет держчиновників дав змогу створити високоефективну економічну систему при відносно нечисленному управлінському апарату й слабкій корупції. У західних же країнах з характерною для них недовірою до “державної мудрості”, навпаки, частіше акцентують увагу на розвитку дій неурядових організацій, громадянського самоврядування й контролю.

Отже, як видно, за кордоном антикорупційне законодавство  розвивається у бік використання всього арсеналу правових засобів боротьби (не тільки кримінально-правових) і з акцентом на попередження.