Аналіз Судової практики суду ЄС з приводу авторських прав

Київський Національний Університет  ім. Тараса Шевченка

Інститут Міжнародних  Відносин

Самостійна  робота

З дисципліни:Порівняльне цивільне право

На тему:’Аналіз судової практики ЄС з приводу авторських прав’

Виконала:

Студентка 3 курсу

Відділення МП

3 групи

Усенко Анастасія

Київ-2012

Зміст

ВСТУП 3

Аналіз судової практики суду ЄС з приводу авторських прав 4

Німеччина 4

Греція 12

Італія 15

Нідерланди 17

ЛІТЕРАТУРА 20

ВСТУП

Виробництво контрафактної продукції та піратство, а також загальне порушення прав інтелектуальної власності (ІВ) є  явищем, обсяги якого постійно зростають, і що набуває міжнародного характеру.  Відповідно до статистики Єврокомісії, вартість контрафактної та піратської продукції у період з 1998 до 2001 р. склала 8 млрд. €. Зокрема, кількість оптичних дисків та кассет, вилучені митними  органами ЄС - від 9 млн. предметів у 2000 р. до 40 млн. предметів у 2001 р.

Це має  особливе значення для національних економік держав-членів ЄС, а також  для внутрішнього ринку Євросоюзу, оскільки ситуація, що склалась, спричинила виникнення сумнівів у учасників  внутрішнього ринку у неминучості  покарання за такі правопорушення, як наслідок – автори творів та винахідники  втрачають зацікавленість, що негативно  впливає на рівень інноваційного  та творчого розвитку. 

Крім  того, виробництво контрафактної  продукції та піратство також  спричиняють виникнення проблем  у сфері захисту прав споживачів, зокрема, коли йдеться про виникнення загроз для суспільної безпеки та охорони здоров‘я, що деяким чином  може бути  віднесено до сфери  організованої злочинності.

Аналіз судової практики суду ЄС з приводу авторських прав

Умовою успішного розвитку країни, соціуму, творчих і наукових колективів стає їх вклад та результати діяльності, пов‘язані із впровадженням  у виробництво і споживання творчих  здобутків реалізації авторських і  суміжних прав, ефективності правового  регулювання цих суспільних відносин.

З метою подолання піратства  та виробництва контрафактної продукції  доцільно вживати ефективні заходи із захисту інтелектуальної власності, зокрема, проти порушень, що досягли  найбільших обсягів. З цією метою  було прийнято Директиву 2004\48 про забезпечення дотримання прав інтелектуальної власності [2]. Мета Директиви – наближення правових систем для забезпечення високого, рівноцінного та однорідного рівня  охорони інтелектуальної власності  у Внутрішньому ринку, а також  для забезпечення ефективного застосування в Спільноті законодавства з  інтелектуальної власності, яке  на цей час значною мірою є  складовою частиною acquis communautaire,

Проект  Директиви від 30.1.2003 викликав значні суперечки і сувору критику з  боку науковців та інших зацікавлених осіб, тож остання редакція документа  є набагато більш поміркованою, ніж  сам проект. Але дана Директива  застосовується при захисті авторського  права, а тому аналіз судової практики доцільно провести і з огляну на її положення.

Німеччина

Так, слід зазначити, що при аналізу судової  практики ФРН в галузі захисту  авторського права, було встановлено, що одразу після імплементації Директиви, два суперечливі одно одному рішення  були прийняті судами першої інстанції  щодо застосування нового права на інформацію. Обидві справи стосувались порушення авторського права через використання мереж поширення файлів в Інтернет. Стаття 101 Закону про авторське право Німеччини (який імплементує Директиву), надає суб‘єктам права право вимагати розкриття інформації щодо третіх сторін - наприклад, Інтернет сервіс-провадерів - у випадках, коли порушення було очевидним, та якщо його було вчинено з комерційною метою. Обсяг поняття «комерційна мета» є невизначеним, і рішення істотно різняться одне від одного у тому, що стосується тлумачення цієї концепції. [6, с. 48]

У першому  випадку до регіонального суду міста  Франкенталя звернувся позивач, кампанія – суб‘єкт прав на комп‘ютерні  ігри, відповідач - провайдер Інтернет-доступу. Позивач вимагав від провайдера, базуючись на статті 101 (9) та (2) (1)3 Закону про авторське право, надати інформацію щодо персональних даних трьох Інтернет-користувачів, з ІР-адрес яких поширювався торрент-файл версії даної комп‘ютерної гри для  інших користувачів. Позивач наполягав, що користувачі діяли в комерційному масштабі, беручи до уваги такі докази: вони пропонували іншим користувачам завантажити файл гри, який був багатотомним і те, що ця гра щойно надійшла у продаж.

Суд постановив, що правопорушники не діяли з комерційною  метою. Пояснюючи таке рішення, суд  звернувся до практики державних  прокурорів в Німеччині, які починають  кримінальні розслідування по справах  лише якщо перевищено певний поріг, та беручи до уваги тип твору, який захищається (наприклад, окремі музичні твори  – пісні, музичні альбоми, кінострічки) та їх наявний статус (наприклад, фільм  до його прем‘єрного показу в кінотеатрах). Відповідно, визнання того, що порушення  було скоєно з комерційною метою, можливо лише за умови, якщо правопорушник  пропонує на вибір 3000 музичних творів, чи інших файлів, чия ринкова вартість перевищує 3000 Євро. Крім того, суд постановив, що в даному випадку протиправні  дії не відповідають поняттю правопорушення, скоєного з комерційною метою, оскільки це були не продумані і обмірковані  дії, а також вони не були тривалі  і безперервні, крім того, така діяльність не мала за мету отримання прибутку від правопорушення. [3]

На відміну  від першої справи, регіональний суд  Кельна постановив, що пропонування нового музичного альбому єдиним файлом в мережі поширення файлів через  короткий проміжок часу після релізу альбому підвищив рівень порушення  авторських прав до комерційного рівня (справа no. 28 AR 4/08). В цьому випадку  суд приймав до уваги суворість  правопорушення та потенційно-істотні  збитки для правовласника через  доступність нової продукції  для необмеженої кількості осіб одразу після випуску альбому.

Велика  кількість судових справ проти  Інтернет-провайдерів щодо поширення  інформації, яка порушує авторські  права через незаконне скачування музики, аудіо-книг, фільмів. Апеляційний  суд Кельну у своєму рішенні від 21.10.2008 р. постановив, що будь-яка особа, яка пропонує повну версію музичних альбомів, особливо паралельно з офіційним  релізом, діє як поставник інформації в комерційному масштабі. Згідно рішенню  суду, така особа не хоче і не є  здатною контролювати, наскільки  користувачі використовують її пропозицію, і порушує авторські права  суб‘єкта прав в такому обсязі, що відповідає поняттю комерційного рівня використання прав ІВ. До уваги при цьому не береться, що це правопорушення відбувалось  лише певний проміжок часу. [3]

Районний  суд Кельну нещодавно розглянув  справу, в якій саме були застосовані  норми з нового Закону про авторське  право26. У цій справі позивачем  був ведучий виробник звукозаписів, тоді як відповідачем був власник  Інтернет-серверу, який пропонував через  Інтернет твори, захищені авторським правом – пісні виконавця «А». Позивач  використав спеціальне комп‘ютерне  програмне забезпечення і дослідив, що альбом виконавця «А» був у  доступі он-лайн через спеціальну ІР-адресу та подав позов проти  провайдера для того, щоб змусити  його надати інформацію про відповідача. Отже, позивач обвинуватив відповідача, який оспорював наявність правопорушення, погоджуючись, однак, що його сини винуваті у поширенні файлів.

Суд зобов‘язав відповідача припинити доступ до музичних записів через Інтернет та зобов‘язав його у разі не виконання  припису сплатити штраф у 250000 Євро або отримати ув‘язнення строком  на 6 місяців. Суд також зобов‘язав відповідача сплатити позивачеві компенсацію  витрат, витрачених на позасудові процедури, у розмірі 1379 Євро, згідно положень статті 97а Закону про авторське  право. [3]

Крім того слід відзначити, що стосовно захисту авторського  права і ФРН існує досить багата судова практика. Варто відзначити, що мінімальні вимоги щодо захисту  авторського права зосереджують свою увагу на існуванні "оригінальної розумової роботи". У своєму судженні Європейський Суд за справою "Infopaq" підтримав, що захист авторського права  припускає існування оригінальної розумової роботи. Взагалі то немає  жодних примусових норм закону на рівні  ЄС, які б передбачали мінімальні стандарти захищеності. Відповідно, саме від національних судів залежить визначення на основі національного  закону про авторське право, чи є  робота по суті авторського права  чи ні.

Також незначна частина більшої  роботи може кваліфікуватися як робота, захищена авторським правом. В чому питання – чи кваліфікується така частина сама по собі як оригінальна  розумова робота. У зв‘язку з  цим відношення між всією (незахищеною) роботою і незначною (захищеною) роботою залишається недоцільним  щодо кількості і якості. Відповідно, художнє створення фасаду церкви або інтер'єру може допускати  характер роботи, що захищається авторським правом[3].

У світі цифрових технологій різноманітні технічні прикладі програми призводять до відтворення роботи, що становить собою порушення  авторського права, якщо таке відтворення  зроблене неправомірно. Але було б  неправильно припустити, що будь-хто, залучений у процес використання технічних пристроїв з метою  неправомочного відтворення роботи, буде порушником.[6, с. 139] У рішенні 'Інтернет-Відеомагнітофон' Федеральний Верховний Суд ФРН вважав, що порушник – це не особа, яка технічно здійснює використання, а особа, яка застосовує цю операцію, щоб використовувати її у подальшому. Таким чином, якщо виробник відтворення припускає можливість простого технічного інструменту, його не можна розглядати як користувача роботи, що здійснює порушення авторського права. Це диференціювання має суттєву важливість відносно зростаючої кількості порушень в режимі реального часу. [9]

Порушення авторського права  через неправомочне розповсюдження праці  буде вчинене, якщо передається  предмети - матеріальне відтворення  авторського права, а не у випадку, якщо використання стосується простого надання доступу до праці на користь  третіх осіб. Відповідно, показ стільців, які були виготовлені архітектором Ле Корбюзьє, для громадськості у  фойє універмагу, не становить собою "розповсюдження" у сенсі авторського  права.

Порушенням вважається, якщо твір розміщено онлайн з можливістю доступу до нього громадськості. Проте порушення відсутнє, якщо доступ надається з бази даних не для  громадськості, а лише окремим особам через спеціальне завантаження. Аналогічно проста пропозиція здіснити запис контенту, що буде транслюватися в майбутньому  та буде доступним, не є порушенням ексклюзивного права надання  доступу до твору у режимі онлайну, тому що при таких обставинах результат  праці ще не є доступним [9].

У недавньому рішенні Федеральний  Верховний Суд ФРН розглядав  питання, чи вчинив відповідач – пошукова система Google - яка запропонувала  для шукачів у межах її бази даних невеличкі відтворення  картин, які були завантажені в  Інтернет власником прав, порушення  авторського права, роблячи ці роботи доступними в режимі онлайн для громадськості. Суд підтвердив [18], що оператор пошукової  системи зробив відтворення, які  він пропонував в режимі онлайн для  громадськості за допомогою своєї системи пошуку. Однак, Суд відхилив припущення про порушення авторського права: Навіть при тому, що власник прав не надав ліцензії або дозвіл операторові Google, була згода на використання захищених робіт, які були завантажені власником прав. Крім декларації згоди, яка базується на зобов'язанні, є можливість, що незаконність використання буде виключена, якщо буде проста згода власника прав. [3]

Проста згода власника прав на можливість інших способів використання не встановлює прав на користь  можливого порушника, і не вимагає  декларації бажання власника прав, спрямованого відносно створення таких  юридичних наслідків. Згода не повинна  бути спрямована на надання спеціального права використання. Власник прав, який розміщає зображення або текст  в Інтернеті без обмежень на їхнє використання, повинен брати до уваги  факт, що ці роботи будуть використовуватися  способом, який є загальною практикою  в Інтернеті. Із цих причин власник  прав, який розмістив контент в  Інтернет, не захищаючи його проти  ймовірного використання системами  пошуку, погоджується на відтворення  й створення онлайну, доступного для громадськості робіт через  попередній перегляд зображень. Оскільки згода стосується незахищеного розміщення контенту в Інтернеті, декларація власника прав, з якої він не погоджувався на використання, не є сприйнятливою, щоб анулювати контент. [3]

Власник прав цілком може вжити  заходів щодо технічного застереження, щоб контент не був знайдений  оператором системи пошуку. Але оператор системи пошуку не може вивчати кожний випадок, у якому його система  пошуку продукує зображення попереднього перегляду, чи повідомляв власник прав про свою згоду - незалежно від  будь-яких заходів технічного захисту, яких вжив власник прав. Було б нерозсудливо накласти таку вимогу з зобов‘язанням  відносно величезної кількості зображень, проаналізованих системою пошуку в  Інтернеті. Тому й при цих обставинах оператор системи пошуку буде відповідальний за порушення авторського права тільки після того, як він був поінформований і попереджений власником прав про умови спеціального використання [9].

Цифрові технології полегшують копіювання, а тому кількість порушень зростає. Часто порушники намагаються  покластися на обмеження і виключення з авторського права, за допомогою  яких законодавці звужують сферу  та можливості ексклюзивних прав у  громадських інтересах, а потім  юриспруденція займається питанням застосуванням цих посягань на ексклюзивність в цифровому світі. Організація  мовлення, що передала частину телевізійної програми із тривалістю 20 секунд іншої  організації мовлення, була визнана  порушником та не може покластися на захист квоти. Квота виправдовує прийняття  частини захищеної роботи, якщо вона є посиланням або підставою для  незалежних пояснень. Якщо квота стосується витвору мистецтва, то важливо, чи інтегрована  квота функціонально в мистецьку  конфігурацію роботи так, щоб вона з'явилася  як інтегральний елемент із незалежним мистецьким вираженням [9].

У рішенні 'Інтернет-Videorecorder' захист приватного копіювання був проаналізований  Федеральним Верховним Судом. У  цьому випадку телевізійна компанія RTL подала позов проти провайдера послуг за порушення авторського  права, який запропонував на своєму вебсайті www.shift.tv особистий відеомагнітофон (PVR) для запису програм телебачення. Користувач послуг міг вибрати спеціальні програми, які потім зберігаються на файлі користувача бази даних  послуг. Користувач міг потім індивідуально  завантажити збережену програму. Відповідач аргументував, що він діяв в якості третьої особи, уповноваженої  користувачем і що саме тому він  мав право вимагати захисту приватного копіювання [6, с. 154].

Суд розглядав питання, чи розглядався відповідач (постачальник послуг) або користувач як виробник цифрового відтворення. Суд вважав, що у випадку, коли відтворення вчинене  третьою особою, яка діє для  спеціального уповноваженого, третя  особа можна розглядатися як виробник, але це припущення могло бути зроблене, якщо третя особа не діяла лише як інструмент спеціального уповноваженого, але замість цього підсилила б використання до такого ступеня, який не можна було б вважати таким, що підпадає під захист приватного копіювання. Але по суті справи цього питання Суд відхилив таке припущення. Однак, відповідачеві перешкоджали покластися на захист приватного копіювання, тому що він не користувався своїми послугами безкоштовно, оскільки його дії були спрямовані на отримання прибутку.

У рішенні про 'Tyres Progressive' Федеральний Верховний Суд розглядав  питання, чи є субліцензії чинними  після закінчення терміну дії  ліцензії. Це питання є дуже спірним  серед адвокатів Німеччини. У  випадку відкликання ексклюзивної ліцензії на неексплуатацію Суд вирішив, що прості субліцензії, які надав  ексклюзивний ліцензіат, залишалися і  надалі чинними після відкликання  ексклюзивних прав на експлуатацію. На думку Суду відкликання ексклюзивної ліцензії не обов'язково торкається тих  прав, які були надані субліцензіату. Право на відкликання базується  на відношенні між власником авторського  права і його ексклюзивним ліцензіатом. Тому відношення між ексклюзивним ліцензіатом  і його субліцензіатом автоматично  не анулюється. Таким чином права, надані субліцензіату, не повертаються назад власникові авторського права. [3]

Суд відхилив твердження, що ліцензія за авторським правом повинна  прирівнюватися до лізингового контракту  з наслідком, що припинення основного  лізингового договору обов'язково вело б до припинення договору сублізингу. Суд зазначив, що характер ліцензії грунтувався не на зобов'язаннях, а  на наданні реальних прав. Ліцензія встановлює реальне право. Відповідно, існування субліцензії не залежить від існування головної ліцензії. Однак, ліцензіар може мати право  відкликати також права на експлуатацію, які були надані субліцензіату.

Греція

Аналізуючи  судову практику в справах про  захист авторських прав у Греції, доцільно відзначити, що Закон про авторське  право містить статтю 63 А, положення  про докази, які відповідають статтям 7, 9 та 11 Директиви. Припис проти посередників закріплено в статті 64А, якщо їх послуги  використовуються третьою стороною для порушення авторського права  і суміжних прав, так само як і  право sui generic.

Положення статей 10 та 11 Директиви щодо відшкодування  збитків проявлені у статті 65, яка описує систему відповідальності за збитки. Зокрема, в параграфах 1 та 3 закріплено наступне:

« (1) У  будь-якому випадку правопорушення чи загрози порушення авторського  чи суміжного прав, автор чи суб‘єкт  права може подати позов щодо визнання свого права, припинення правопорушення та запобігання його повторенню в  майбутньому. Припинення правопорушення може включати, на прохання позивача: а) відкликання з каналів збуту  товару, продаж яких порушує авторське  право правовласника за цим законом, та у відповідних випадках - стосовно матеріалів та використання цих товарів, б) остаточне вилучення з комерційних  каналів чи в) знищення. [8, с. 98]

Права, зазначені  в першому реченні цього параграфу, будуть поширюватись на права суб‘єктів  права проти посередників, послуги  яких використовувала третя сторона  задля правопорушення за цим законом (стаття 10, пар.1 та стаття 11 Директиви 2004\48\ЄС [2]).

(2) Особа,  яка за наміром чи недбалістю  порушує авторське право чи  суміжні права іншої особи,  повинна відшкодувати завдані  моральні збитки у розмірі  не меншому, ніж подвійна сума  закріпленої в законодавстві  і усталеної на практиці компенсації  за користування, що здійснив  правопорушник без необхідної  ліцензії.

(3) Замість  стягнення відшкодувань збитків  та не дивлячись на те, чи  було вчинене правопорушення  з наміром чи за недбалістю, автор чи суб‘єкт суміжних  прав може вимагати виплати  або суми, отриманої правопорушником  від неліцензійного використання  твору чи об‘єкту суміжних  прав, відповідно до статей 46 –  48 та 52 цього Закону, чи сплати  прибутку, отриманого правопорушником  від такої експлуатації». 

Також, істотним є те, що адміністративні санкції, передбачені статтею 65А, тоді як санкції, закріплені в статті 66.

У нещодавньому рішенні Суд першої інстанції  Афін прийняв постанову про тимчасові  заходи та, зокрема, детальний опис товарів, вироблених з порушенням прав, включаючи їх фотографування. Позивачом  був автор аудіовізуального твору - режисер мультфільму, автор його сценарію та редактор. Інші особи також  зробили свій внесок у створення  цього твору, отже це був колективно-створений  твір. [3]

Позивач надав цей мультфільм першому  і другому відповідачам для визначення можливих шляхів його поширення. Однак, за відсутності спеціальної угоди  між сторонами справи, вони здійснили  виробництво, поширення і продаж ДВД-диску з назвою «Грецькі мультфільми 1945-2007», який містив 18 фільмів, один з  яких був фільм позивача. Цей фільм  було записано на ДВД і відтворено у 5000 копій без згоди позивача. Також, цей фільм було представлено на фестивалях, показано в кінотеатрах, кафе, освітніх закладах, семінарах  з мультфільмів, хоча неможливо виключити  інші шляхи поширення цього фільму. Позивач таким чином був позбавлений  сплати по ліцензії та сплати за публічне виконання фільму, а також не мав  можливості прийняти участь у кіно-конкурсах.

Відповідно, позивач подав позов до суду проти  відповідачів до окружного  суду Афін, вимагаючи: а) визнання його авторства  на фільм, б) припинення вчинення правопорушення та запобігання такого вчинення в  майбутньому, в) щоб відповідачі  сплатили йому компенсацію у розмірі 6000 €, яка в два рази більше за звичайно сплачені відшкодування за наявну не ліцензовану експлуатацію, яку правопорушуюча сторона здійснювала без дозволу автора (Стаття 65 (3), Закон про авторське право), та г) сплатити суму 5000 € за моральні збитки, завдані діями відповідачів. [8, с. 121]

В даному судовому розгляді в суді першої інстанції  Афін розглянуто заяву на вживання тимчасових засобів проти відповідачів та вимогу, щоб суд видав постанову  про вживання запобіжного затримання товарів, які належали відповідачам. Суд постановив замість затримання зробити детальний опис правопорушних  товарів, включаючи здійснення фотографій (стаття 64(1) Закону про авторське  право). Було видано постанову без  поінформування про неї відповідача  згідно зі статтею 64 (5) Закону про авторське  право, яка існує у відповідності  до статті 50 (2)Угоди ТРІПС та статті 7 Директиви 2004\48\ЄС. В постанові зазначалось, що такий засіб є необхідним, оскільки існує можливість, що відповідачі  знищать всі матеріальні докази і тоді правовласник не зможе захистити  свої права. Істотним є те, що опис правопорушних  доказів, який було замовлено судом, може бути зробленим судовим приставом, а ні нотаріусом, оскільки ця справа є звичайною. Позивачеві судом було дозволено скористатись послугами  спеціальних радників, ІТ – експертів.

У чинній справі суд першої інстанції Афін видав ордер проти підозрюваного  порушника авторського права. Суд  застосував положення статті 63 А, Закону про авторське право, яка імплементує  статтю 6 Директиви 2004\48 [2], зазначивши таке: «При застосуванні стороною, яка  надала розважливі свідчення, які здатні підтримати її позов щодо правопорушення чи загрози такого порушення за цим  законом, та є правомірною підставою  позову та вимоги надання спеціальних  доказів, які має надати інша сторона, суд може постановити з подання  сторони, щоб такий доказ було надано іншою стороною. У випадку, якщо правопорушення здійснювалось  в комерційному масштабі, суд може також постановити, щоб відповідач надав інформацію щодо банківських  рахунків та операцій, фінансової документації. Існування істотної кількості копій  буде розцінюватись як вирішальний доказ правопорушення, здійснюваного в комерційному обсязі. В будь-якому випадку суд забезпечить захист конфіденційної інформації». [3]

Позивач у цій справі використав своє право  у відповідності з попередньо згаданим положенням з його клопотання по звичайним судовим розглядам. Суд відклав видання остаточного  рішення та зобов‘язав кампанію відповідача  надати документи, що належать йому. Варто  зазначити, що Суд постановив, що це було порушення, здійснене в комерційному масштабі, оскільки було доведено, що багато численні копії матеріала, який порушує  права, знаходяться у відповідача.

Італія

Указом  № 140 від 16 березня 2006 р. Італія імплементувала Директиву про забезпечення дотримання прав інтелектуальної власності  через внесення поправок до Закону № 633\1941, до якого вже було внесено  настільки багаточисленні зміни, що декілька політичних партій вимагали його повністю переписати. Найбільш істотні  зміни стосувались авторського  права, включаючи презумпцію права  власності на суміжні права, оскільки це стосувалось авторських прав; можливості для представницьких організацій  та організацій з колективного управління  правами незалежно розпочинати  судові справи з метою захисту  прав їх членів; можливість просити  суддів припинити діяльність, включно  із посередницькою, яка може розглядатись як така, що порушує авторські та суміжні права; можливість для суддів у випадку правопорушення в комерційному масштабі – на прохання зацікавленої сторони зобов‘язати іншу сторону  надати позивачеві банківську, фінансову  та іншу комерційну інформацію для  ознайомлення; провести більш детальну процедуру для підрахунку збитків. [7, с. 146]

Італійський касаційний суд видав рішення  з питання, чи можливо вважати  відтворення та доступність матеріалів на ФТП-сервері як діяльність «з комерційною метою» чи «для отримання вигоди» у відповідності із статтями 171 bis та 171 ter Закону Італії про авторське право, якщо тлумачити їх у відповідності із положеннями Директиви 2004\4839.

Відповідачі, Різзі і Фаретті (разом Y) керували діяльністю ФТР – серверу (file transfer protocol server), який зберігав цифрові матеріали, захищені АП, які можливо було скачувати  певній кількості користувачів в  обмін на завантаження на сервер інших  матеріалів, захищених АП.

Апеляційний суд Туріна визнав Y винними за статтею 171 bis (а) та (б) італійського Закону № 633\41 про АП за незаконне відтворення  музичних та аудіовізуальних творів, а також інших матеріалів у  цифровій формі, які захищені АП, викладених на їх ФТП-сервері. Суд постановив, що діяльність Y є кримінальним злочином за Законом про АП, а також такою, що підпадає під визначення «здійснення  з комерційною метою».

Y подав  апеляцію до Касаційного суду, зазначивши, що рішення Апеляційного  суду було таким, що протирічить  Закону про АП, тлумачивши його  невідповідним чином. Касаційний  суд зазначив, що заміна терміну  «з фінансовою метою» на більш  загальний термін «за метою  отроимання прибутку» була результатом  імплементації Угоди ВОІВ про  АП та Директиви про забезпечення  прав ІВ, і призначалось для  розширення обсягу захисту АП  задля впровадження і визнання  нових форм порушення АП, які  спричинені розвитоком технологій. [3]

Незважаючи  на це, Касаційний суд прийшов до висновку, що Апеляційний суд Турина визнав Y винним у незаконному відтворенні  творів, захищених авторським правом, помилково, оскільки саме відтворення  здійснювалось самими користувачами, які під‘єднувались до ФТП-серверу, ніж сторонами, які були відповідальними  за операційну діяльність серверу. На додаток, діяльність Y не визнавалась  такою, що здійснювалась з комерційною  метою чи з метою отримання  прибутку, оскільки діяльність лише включала в себе обмін даними на ФТП-сервері, які знаходились у вільному доступі. Така діяльність не могла бути визнаною кримінальною за статтями 171 bis і 171 ter Закону про авторське право, якщо тлумачити їх у світлі Директиви із забезпечення захисту прав ІВ. Таким чином Касаційний суд відхилив рішення апеляційної установи, оскільки діяльність не містила ознак кримінального злочину за Законом про авторське право. [3]

Нідерланди

Розглядаючи судову практику Нідерландів, доцільно відзначити, що суд міста Леварде  у своєму рішенні від 27 липня 2006 р. вирішував, чи розподіл правомірних  коштів у випадку встановленого  порушення авторського права  має бути визначений за об‘єктивним  тестом «справедливості», згідно статті 14 Директиви про забезпечення дотримання прав інтелектуальної власності. [7, с. 159]

В наступній  справі позивачем виступила фірма  «Lucy Locket» – підприємство, зайняте  у розробці, виробництві, імпортуванні, поширенні та продажі дитячого одягу  по всьому світі. «Lucy Locket» висунуло на голландський ринок сукню під  назвою «Сукня дикої відьми». Захисник - кампанія «Intertoys», що працює у сфері  виробництва іграшок для дітей. В магазині «Intertoys» пропонувалась  для продажу сукня під назвою «Сукня відьми». «Lucy Locket» наполягала, що це порушує її права ІВ, розпочавши судове розслідування проти «Intertoys».

Наполягаючи на тому, що кампанія «Intertoys» порушила її авторські права на «Сукню дикої  відьми», Lucy Locket наполягла на забороні продажу «Сукні відьми». «Intertoys»  заперечували це на основі того, що Lucy Locket взагалі не може захищати цю назву  авторським правом, оскільки ця назва  походить з Англії. Вона також стверджувала, що оскільки ремісництво взагалі  не може захищатись авторським правом у Англії, норма про взаємність, закріплена у статті 2(7) Бернській  конвенції, запобігає такому захисту  і в Голландії також. Lucy Locket однак, сперечалась, що застосування норми  про взаємність протирічить Угоді  про створення ЄС.

Lucy Locket також  вимагала повернення збитків  від «Intertoys» на загальну суму  виправданих витрат. Оскільки «Intertoys»  відмовились подати заяву про  погодження, Lucy Locket заявила про великомасштабне  порушення її прав ІВ, більше  через те, що «Intertoys» порушили  її авторські права двічі за  невеликий проміжок часу. Окремо  слухалась їх справа від 2 березня  2006 р., коли Апеляційний суд визнав, що «Intertoys» порушили право ІВ, випустивши на ринок сукню  під назвою «Хто ця дівчинка?»