Економіка Донецьку у роки ВВВ

                                                 Ведення

    Силу та міць будь якої держави  завжди визначали її армія  та економіка.

    Вони доповнювали одне одного: економіка допомагала підтримувати  армію на високому рівні , а  армія давала економіці змогу добре розвиватися.

     Тому будь-який агресор перш  за все намагається загарбати  ч знищити провідні економічні  об’єкти супротивника , а сторона  , що захищається , повинна будь  якою ціною це виробництво  захищати .

     Найбільше захисту , підтримки  та відновлення потребують так  звані базові галузі економіки  , на яких тримаються усі інші.

     Це перш за все металургія , машино будівництво та енергетика.

     Німець не дарма рвався до  Донбасу , - тут були сконцентровані  підприємства саме базових галузей  народного господарства – вугільної  , металургійної та машино будівної.

    Захвативши Донбас , німці сподівалися  швидко отримати ласий шматок  та одразу примусити його працювати  на себе.

     Але вони ніяк не чекали  опору , з яким їм доведеться  зустрітися.

     Все , що встигли , радянські  люди з Донбасу вивезли подалі  на схід , щоб продовжувати роботу  там.

     А на тому , що залишилося , майже  неможливо було примусити когось  працювати.

     Нащадкам тих , хто у далекі  воєнні роки чинив опір фашистським   загарбникам , а потім з руїн  піднімав вціліле після цієї  страшної навали , просто необхідно  знати , не 

забувати  як усе це було !

     Ця тема вічно актуальна , як  будь які уроки історії  !

     Ціль роботи – прослідкувати  шляхи людей та самого заводу  від того моменту , коли він  опинився під загрозою , до повного  відновлення.

     Для цього вирішені такі завдання:

• Виявлені основні джерела інформації ;
• Вивчена художня та документально-публіцистична література за темою ;
• Проведенні узагальнення ;
• Виділений та переданий загальний дух народу у період відновлення ;

      Основна частина

 1 Значення Донбасу для економіки України

  Війна завдала невимовно тяжкого руйнівного удару економіці усієї країни. Там , де вона прокотилася , майже нічого не залишилося. Треба було все розпочинати наново.

І навіть не з голого місця , - це місце треба  було ще розчистити , стерти з нього навіть згадку про війну !

  Так було усюди де пройшли фашисти , - і кожен населений пункт потребував і робочих рук , і матеріалів , і коштів для свого відновлення.

  Але були й такі міста , відновлення яких уряд полягав першочерговим завданням для всього радянського народу , бо їх значення у справі підйому народного господарства країни було дуже високим.

  Так і відновлення Донбасу з його вугільною та металургійною промисловістю , з його надзвичайно вигідним географічно-економічним розташуванням ставало просто невідкладною справою для всього радянського народу.

  Як Донецьк був центром всього Донбасу , так і Ленінський район міста був його центром , до якого тяжіла майже вся промисловість регіону.

 І  в першу чергу , звичайно , якомога  скорішого відновлення потребував  Донецький (тоді ще місто Сталіно) металургійний завод.

  Воєнна операція по визволенню Донбасу була дуже добре спланована та заздалегідь підготовлена , тому свій план тотального знищення міста і , в першу чергу , його промисловості гітлерівські окупанти сповна втілити у життя не встигли.

  Дуже багато було зруйновано , чи мало об’єктів доводилися розміновувати , - але «кістяк» заводу таки вцілів , і навіть якусь частину обладнання німці ще не встигли вивести , як планували , до Німеччини.

  Як вже говорилося , Ленінський район є історичним центром міста Донецька , - саме тут , біля щойно закладеного Юзом заводу , народилося перше робоче поселення , тут же були побудовані дома для адміністрації та управління , - і все це потроху обростало усім необхідним для життя , починаючи з лікарні , церкви та ринку , і аж до мукомельні , маслобойні  , пекарні , різних майстерень , що й самі незабаром перетворювалися на невеличкі підприємства.

  Як починалася Юзівка , і як вона зростала , просто зрозуміти , як що сказати ,що головний смітник , звичайно ж , на околиці , покоїться зараз під нашим цирком , - і не тільки цирк стоїть на цьому «фундаменті історії» , смітник займав дуже велику площу !

  Містечко потроху зростало , і торговці а слідом за ними і новий «середній клас» оселялися вже по інший бік заводу , де було ще чистіше та спокійніше , а Ленінський район так і залишився робітничим.

  Так само , як і металургійний завод залишився «серцем» міста , найважливішим органом , без якого місто просто не могло б існувати.

  Через деякий час після революції наше місто отримало черговий поштовх для розвитку , бо молодій країні для «побудови соціалізму» дуже потрібні були метал та вугілля , і тільки тоді місто почало по-справжньому розбудовуватися , швидко зростати , потребуючи нових людей та професій.

  А оскільки ще й з релігією боролися , то й новий «центр» перенесли подалі від   церкви , побудували свою «першу лінію» , свої «храми науки» , свій «центральний ринок» , а про темне дореволюційне минуле не хотіли і згадувати.

  Небагато хто знає , що у Ленінському районі на території найдавнішого робітничого поселення , знаного як «закоп» , досі збереглися два цікавих історично-архітектурних об’єкта , - оди відомий , як «Дом Свіцина» , колишнього управителя Юзівського   заводу , а інший люди радянських часів пам’ятають , як районний медвитверезник.

  Ось у цьому домі жив вже сам Юз із сім’єю коли бував у наших краях.

  Обидва доми на пагорбах , якщо прибрати подумки усю пізнішу настройку , визволити річечки від труб у які їх загнали , бруду та мулу , - чудові краєвиди виходять.

  Все забули , - тому що радянська влада постаралася все для цього зробити.

 Так  роблять усі переможці , тому  і історію свою людство ніяк  не може зібрати докупи , дати  їй ладу , та хоч якось об’єктивно  оцінити.

  Післявоєнний Ленінський район остаточно перетворився на суто робітничий.

  Нове «начальство» жило у новому «центрі» , і навіть молодь , отримавши добру  освіту , намагалася  якось вибратися з цієї околиці. Це теж цілком природний процес , бо культурних осередків район фактично немає , цікаво та корисно провести вільний час ніде , навіть ті культурні центри , що гірше-ліпше , але все ж таки діяли за радянських часів , за відсутністю фінансування давно перетворилися на чергові пам’ятники черговій епосі.

  А район , як і уся країна , потребує чергового відновлення

2 Урядовий  наказ 

   2.1 Ніч 7 вересня 1943р.

 Під  час відступу Червоної армії  можливості повноцінно евакуювати  завод не було , -  але провідних  спеціалістів заводу рішенням уряду розподілили між профільними заводами у тилу.

  Колишній головний інженер заводу Павло Васильович Андріїв опинився на Уралі , у м.Серов , на заводі ім.Серова.

  У північ 7 вересня 1943р. у виробничому відділі , де він працював , пролунав телефонний дзвінок.

  Телефоністка повідомила , що його викликає Москва.

  Довге чекання , мовчання , яке кілька разів переривала телефоністка , питаючись , чи він ще на лінії , - і ось вже чути голос заступника наркома чорної металургії.

  Коротке привітання з ввічливим питанням про здоров'я , - і вже заступник наркому диктує Андрієву щойно підписаний наказ , згідно з яким він повинен у двотижневий термін надати Наркомат доклад про стан заводу та про позиції відносно порядку , термінів та черговості відновлення цехів заводу.

  І це в умовах воєнного часу , коли навіть просто добратися з Уралу до Донбасу потребує немало зусиль.

  Були уточнені раніш підготовані списки потрібних людей , яких необхідно було розшукати і зібрати.

  Частина групи була тут же , у Сирові , з іншими зустрічалися у Свердловську. Останній приєднався вже після Москви , після зустрічі у Наркоматі , де були обговорені першочергові плани та завдання.

  В Єнакієве , куди добралися попутними військовими ешелонами , на металургійному заводі випросили стареньку списану вантажівку і вже попрямували до рідного міста .

  Може , випадок , а може , й ні , звів цю вантажівку недалеко від рідного міста з легковичком наркома. Тут же , на дорозі , усі зібрані для відновлення заводу довідалися про реальний стан речей.

  Від заводу фактично залишилося тільки невеличке виробництво , де німці робили ресори для своїх автомашин , - усе інше було майже знищене.

  Радість зустрічі із рідним містом , із рідним заводом , якої усі так чекали , була затьмарена.

  До того ж існував наказ уряду який треба було виконувати за будь яку ціну.

  Нарком пообіцяв будь яку можливу підтримку , - але усі розуміли , що й він не всесильний , і розраховувати треба перш за все на себе !

     2.2 З чого починати ?

  Але у дійсності справи в місті були таки трохи кращими , ніж можна було очікувати.

  Одразу ж після визволення люди й самі почали думати про роботу , а значить , і про рідний завод.

  Батьки засилали на завод своїх хлоп’ят , - роздивитися , чи не залишилися де німці , і що після німців залишилося.

  Наступного дня після визволення , 9 вересня , до горкому прийшов Стрільченко І. А . , старий партієць , підпільник , щоб отримати нове завдання від керівництва.

 Його , з мандатом виконуючого обов’язки  директора відправили на завод  збирати людей.

  У той же день були вивішені написані від руки оголошення про прийом на роботу.  Усіх , хто приходив , доправляли до цехів , де їх вже чекали призначені бригадири. А той же день завод оглянули представники Державного Комітету Охорони Іванов і Трахтинберг. В вечері приїхав Віталій Іванович Гайовий , який до війни працював заступником головного механіка заводу. В ночі стало відомо про приїзд Тевосяна.

  Нарком подивився усе ! Його слова про те , що завод буде негайно відновлюватися , миттю облетіли робочі поселки. Коло цехів збиралися люди. Коротко вирішували що робити. З потайних міст зносили до купи інструменти. Прокладали тунелі в руїнах , добиралися до кладовок , розбирали завали біля станків.

  Виділялися серед працюючих літні люди , майстри своєї справи , що віддали за воду по сорок та більше років.

  Два роки із гаком шукали їх німецькі окупанти , щоб примусити працювати на Німеччину , та не знайшли ! А зараз старожили прийшли самі одними з перших прийшли піднімати завод з руїн.

  Поява на заводі керівництва викликала в людей бурхливу радість.

  Вони обступили приїхавши , розпитували про рідних і знайомих , що виїхали на Урал , допитувалися про плани відновлення заводу.

  Ті ж , вражені колосальними руйнуваннями заводу не розуміли радості людей , які говорили про першочергові роботи , про мізерні запаси вцілілого обладнання…

  Керівники та інженери таке бачили вперше. Вони не пережили фашистської окупації , не мріяли ночами про те з чого починати відроджувати завод , їм не снився , як щастя , вільний труд у цеху , де провів усе своє життя.

  Це все це вони мали на Уралі , і зараз для них головним було як найшвидше отримати тони чавуну , сталі та прокату , що у найближчому майбутньому здавалося просто нездійсненим.

  Але лікування визволених людей , їх готовність прямо зараз братися до роботи , примусили керівництво та інженерів інакше поглянути на перспективи відновлення та приступити до детального огляду поля діяльності.

  Воно було страшне !

  Відступаючи німці зробили десятки вибухів , обертаючи усе у прах.

  Більш прискіпливий огляд потроху став прояснювати план першочергових робот. У мартенівському цеху піч номер чотири потребувала лише заміни кладки , у домні №2 треба було убрати «козла» та настиль , блюмінг висвободити  з-під завалів.

  Інженери ще планували та рахували , а у цехах вже працювали сотні людей , працювали від зорі до зорі , навіть при кострах !

  Їх праці ні хто не враховував , - та вони й не прагнули цього. 17 вересня до заводу прийшли тисячі , - йшли звідусіль , із жінками та дітьми , із своїм інструментом , котили ручні теліжки та тачки , що були у кожному дворі , як найнеобхідніша під час війни річ.

   3 Відновлення Донецького металургійного заводу та Ленінського району м.Донецька

  3.1 Із  руїн

 Кожен  день люди , як мурахи , накидалися  на гори , битої цегли. І вони  зникали , переміщалися , поділяючись  на сміття , яке поки що не  заважало роботі , на яруси половинок  цегли – вони підуть на діло , на штабелі цілої цегли.

 Біля  четвертої мартенівської печі  усіма роботам керували сталевари  Кашин , брати Буренки , Герасимов. Мастер А. Соломко і К.Г.Могилевський за пам'ятью відновлювали розміри подини , порога , та свода.

  Начальник цеху Телесов відшукував серед завалу вогнеупори , поспішав , бо на розбірці старої кладки печі каменярі Гречкосіїв , Нестеренко , Тітурін  перевиконували завдання втричі.

  Начальник робот Александровський , перевіривши відмінну роботу ремонтників в крані Богофалова , Савельєва , Мазалова і Хохлова , прикидав можливість підйому колон путей стосемидесятип’ятитонного крана , підйому їх та ремонту без демонтажу. Бригаді такелажників Бірюкова та бригадам монтажників Дубровського , Бичкова та Белікова  вдалося підняти та закріпити залізобетонну стіну газоочистки звалену трубою , що впала під час вибуху.

  Ділянки та цехи відділу капітального будівництва збільшували випуск металоконструкцій.

  Не вистачало карбіду та кисню для газозварників – переходили на клепку.

  Начальник ВКБ В.К.Кутненко , його заступник В.Д.Старовіров та секретар  парторганізації П.Г.Березин у важких випадках збирали нараду людей , які у середині тридцятих років працювали на реконструкції рудного двора. І часто бувало , що робоча порада допомагала знайти швидкий та вірний вихід з найтяжчого становища.

  В доменному цеху А.Н.Царицин розраховував силу зарядів.  Настиль , стоп’ятидесяти тонну , необхідно розколоти на шматки , обрушити донизу , але не раніше ніж бригаді Писєва вдасться прибрати двохсотп’ятидесятитонний «козел» у низу.

  Жорсткий графік , але бригади скорочують терміни.

  Катастрофічно не вистачає цементу. А де його узяти якщо він усюди потрібен ?

  25 вересня на заводі спалахнули перші електролампочки: головний механік та його люди одержали першу перемогу , пустили турбіну.

  Усі дивилися на яскраві лампочки , як на диво !

  За годи окупації забули , що це таке. Незабаром по відремонтованій залізно-дорожній  колії на завод прибув енергопоїзд , між цехами почали курсувати паровози й вагони відновленні в депо.

  Крановики відремонтували шість парових кранів і криків «гей ухнемо !» поменшало.

  Комсомольці виступили із закликом зібрати усі годні деталі , кольоровий метал та інструмент у розвалинах. І за короткий строк на складах виявилось дві тисячі цінних деталей , більше п’яти тисяч тонн кольорового металу , та більш семи тисяч різного інструменту. Особливо відзначилися бригади Антоніни Чепак і Демидова.

  Темп робот зростав.

  На оперативних нарадах у директора Андрієва все частіш і частіш вирішувалося питання: де брати людей ? Представники заводу виїжджали в села , в інші області , але повністю забезпечити потреби не змогли – усюди потребувались люди: країна воювала , працювала , і відновлювала порушене.

  Павло Васильович звернувся до наркома Тевосяна. Той пообіцяв допомогти.

  З усіх кінців країни до заводу почали прибувати робітники.

  Із Сибіру приїхало декілька бригад дівчат , що раніш працювали на будівництві цехів для евакуйованих с заходу підприємств. Сибірські комсомолки відмінно працювали у Донбасі , з Новосибірську прибув цілий загін з випускників шкіл фабрично-заводського навчання. В заводських гуртожитках чулася співуча мова українців , окаючий говірок гірківчан  та вологодців , самарські приспівки та саратовські страждання , козачі пісні Дона , Нижньої Волги і Урала , Кавказу та Середньої Азії.

  Селилися тісно – житла не вистачало , але жили дружно , знаючи , що їх праця необхідна для перемоги над ворогом.

 Бригади  що відновлювали мартенівську  піч №4 дотримали слова –  до 26-ої річниці Жовтня підготували  мартен до пуску.

 Не  малу роль у цьому зіграла  відмінна пам'ять майстра кам’яних  робот А.Соломко та архівні креслення комунікацій цеху врятовані в сорок першому К.Г.Могилевським та доставлені на завод з Серова.

 Пуск  довелося відкласти: монтажники  ще піднімали колони , ремонтники монтували кран , будівник накривали дах.

 У  мартені весь час підтримували  вогонь – спершу сушили кладку. Але за розповідям старожилів  вогонь підтримували швидше за  все тому , що кожному хотілося  бачити готову до роботи піч.  Обабіч неї пролягали шляхи  чи не всіх , хто йшов до цехів  , до верстатів та станків , на демонтаж та відновлення.

 На  допомогу монтажникам колон і  ремонтникам кранів приходили  багаточисленні добровольці: відпрацюють  у себе , - і до мартенівського.

13 лютого  почалася завалка мартенівської  печі.

 Першу  плавку повів А.Буриног.

 Втомлені , вимотані працею та поганим  харчуванням , вільні від діл  сталевари Д.Буриног , Герасимов , Грічкосіїв , Кашин , майстер А.Соломко , обер-мастера  Свирін та Петрушкин нетерпляче топталися поруч , радісно кивали одне одному: он він , пішов , рідний мартен!

  Біля  другої години дня підручний  сталевара Кузьмин пробив летку.  Сталь потекла по жолобу , обрушилася  до ковша. До верху скинулося  червоне полум’я , завирували  клуби диму , бризнув величезний  феєрверк іскор.

  Сотні  голосів закричали , сотні рук  зааплодували . Жінки та старики  потайки втирали сльози радості.  Хлопці та дівчата пустилися  до плясую

   16 березня 1944р. пустили стан400 , першу болванку прокатав вальцовщик Іван Захарович Юдин.

   30 березня доменщики задули піч№2.

   Коло горна стояли Чалий і  Танцура , майстри Гапон і Ходаков , обер-майстер Писєв. Уважно слідкували за їх роботою обер-мастер Пугаченко , горнові Кравченко , Внуков і Дяченко , газовики Міщенко і Федюнин , водопровідник Бабкін.

   Вів зміну інженер П.П.Чувпило. Домна дала відмінний чавун.

   Країна посилювала допомогу , і  відновлювальні  роботи ширилися.

   Заводський колектив оволодівав  майстерністю відродження.

   29 червня пустили другу мартенівське  піч; 30 червня – електростанцію  потужністю 5000кВт. 5 липня вступила  до строю домна№3 , найпотужніша  з усіх що працювали до війни.  Вона була відновлена в рекордно  короткі строки – за 30 днів. Монтаж  її вели прораби  Д.Ф.Данилов і Лебедько , на латкою автоматики керував інженер Л.С.Алексієв , вогнеупорну кладку вела бригада С.Я.Селиверстова.

    17 липня стала до стою воздудодувка , усіма роботами тут керував інженер І.Л.Парпаров. Частково почали працювати цехи – літейний , механічний , копровий , котельно-монтажний і транспортний.

    Випуск металу зростав кожен  день !

    Нарком чорної металургії і  І.Т.Тевосян 22 липня 1944р. за успішну роботу по відновленню зруйнованого заводу нагородив значками «Відмінник Соціалістичного змагання Наркомчермета» , з одночасним врученням грошової премії у розмірі місячного заробітку , 126 осіб.

    Наказом наркома «Похвальним  листом Наркомчермета» і місячним окладом були нагородженні 94 особи.

    Назавжди залишиться в історії  заводу імена кращих людей  того важкого та складного  часу: бригадирів Ульянова та  Нефедова , монтажника Клейменова , зварювальників Ткачука і Малишко , кузнеців Шушкова і Каськова , слюсарів Третякова , Романщука і Светочева , складальника поїздів Первушева , машиніста крана Климова , вантажників Тютюнова і Чабана , теслі Полякова , каменщика  Ращупника. Вони в двічі та в тричі виконували свої завдання , їх приклад надихак інших. Їх слава – слава всього багатотисячного колективу ,який вже лютому 1944р. зайняв перше місце у змаганні за відновлення зруйнованих заводів , йшов попереду всіх. Лютневий трудовий подвиг був відмічений премією та Червоним прапором Державного Комітету Оборони.

   У лютому ж заводчани зібрали  один мільйон чотириста тисяч  рублів на створення авіаескадрильї  «металург Донбасу».

   Як і у 1931р. , заводчанам багато  допомогла «правда». Її виїзна редакція працювала на заводі. Щоденно виходили листівки – славили передовиків; випускалися «блискавки» , як що десь виникали неполадки.

   Хлесткі вірші та заклики підхоплювалися ставали крилатими , допомагали жити та працювати.

  За 1944р.  країна отримала чавуна 141 тис.т , сталі – 80,4 тис.т , і проката – 7,7 тис.т.

  За  досягнуті успіхи завод був  вписаний до «Книги трудової  слави» Української республіки.

  Особо  відзначившихся в сорок четвертому році внесли до заводської «Книги Пошани».

   Посталий з руїн завод в  1945р. продовжував набирати сили.

   Повним ходом йшов ремонт домен  та мартенівських печей , прокатних  станів та обладнання в підсобних  цехах , під’їзних путей та  подвижного составу. Освоювалися потужності робочих агрегатів , відгружалися нові профілі прокату , необхідні фронту.

   Відмічаючи заслуги колективу , Радянський уряд у квітні 1945р. нагородило орденами В.П.Андрієва , головного інженера К.В.Баранова , парторга   В.Ф.Вансяцького , начальників цехів та служб А.Н.Царицина , І.М.Ектова  , С.А.Теклесова , К.Г.Магилевського  , М.А.Лапіса , В.Н.Кутненко , В.Д.Староверова

   Робочому колективу вручили прапор  Ради Міністрів СРСР.

   На початку травня прапор передали  на довічне зберігання заводу , і зараз воно знаходиться  музеї історії заводу.  Президія  верховної ради СРСР нагородив 2477 робочих і ІТР заводу медаллю «за доблесну працю у Великій Вітчизняній війні           1941-1945рр».

    За шість місяців 1945р. металурги  відправили понад плану: чавуна  – 12500т ,       сталі-2200т   і прокату – 5740т. До кінця року потужність заводу була доведена по чавуну – 233тис.т , сталі – 176тис.т , прокату – 89,7тис.т. одночасно йшли масштабні відновлювальні роботи та реконструкції .

   Для воїнів закінчилися битви  , але битви ще чекали переможців !

   Із Східної Пруссії на завод  прибув сапер Іван Федорович  Новосельцев. Визволений Радянською Армією з фашистського концтабору в Макіївці , Новосельцев з сорок третього року брав участь у боях за Крим та Білорусію , воював в Пруссії , нагороджений медаллю «за Відвагу».

   З центральної Германії розвернувся  Іван Дмитриєвич Кожан. Кожан поступив на завод у 1926р. , спочатку кузнечив  , а у 1932р. перейшов до мартенівського цеху , швидко почав робити успіхи. Вже до війни Кожан давав першосортні плавки по аналізу.

   За війну багато пройшов та  звідав рядовий , а потім офіцер-орденоносець  Іван Кожен.

   Фронтовик Григорій Євгенович  Клименко в п'ятнадцять років   поступив чорно робочим в старий  мартен , на ручну завалку печей.  Через дванадцять років , в  1938 р. , став до печі сталеваром. Мартенівські іскусники  Плетньов та Семенов , що знали порядки Свіцена , передали Клименко не тільки майстерність , але й деякі навички: Григорій Євгенович ніколи не обертався спиною до печі , любив повторювати:

• Спин6ою не побачиш , як сталь вариться.

    Поверталися переможці воїни.  Погорювавши про загиблих , рідних  та друзів , про зруйноване місто  , обговоривши нелегке життя , що чекало їх попереду , відмовлялися  від належної фронтовикам місячної  відпустки , йшли до цехів.

     Скоро фронтовики повернули втрачений  за воєнні роки ритм роботи. Почали настигати передовиків   , братів Кашиних , Черткова і Герасимова. Першу перемогу одержав Клименко – зварив плавку за 9,5 години ,замість 15 годин .

     С цієї плавки і пішло. Видали такі ж Кожан і Новосельцев.

     У січні виконали план на 121% , набавили три проценти у лютому , а в березні дали 135%.

     У  травні фронтовик Беленков зварив 125т плавку за 8,20 хв , а Григорій Петров , теж фронтовик , за такий же час видав 134т плавку.

     Якщо у квітні мартенівський  цех давав сімсот тон на  добу , то в травні виплавка  досягла сімсот сорок дві тони.

     25 червня Григорій Клименко дав  зверх полу річного плану 1397т  . Більш ніж 1000т виплавили до  цього часу зверх плану Кожан  , Новосельцев , Бевенков , брати Петрови , Чертков , Герасимов і Дорохов , брати Буренки.

     Повернення воїнів благотворно  сказалося повсюди. Вони вносили  в роботу фронтову дисципліну , напористість , вміння долати будь  які труднощі.  За дев’ять місяців  1946р. колектив заводу відвантажив  понад плану  більш  10тис.т  чавуну , 15тис.т сталі і 14тис.т  прокату.

     Все менше ставало руїн. З розвалин  випростались цехи.

     Тільки при відновленні блюмінга  вивезено більш чотирьох тисяч  кубометрів сміття; від четвертої  мартенівської печі – більше  трьох тисяч кубометрів.

    Ще далеко довоєнної потужності  заводу , але за два роки зроблено  немало. До кінця 1946р. планувалося  задути третю домну , ще дві  мартенівські печі. Крім блюмінга  і стана400 будуть пущені прокатні  стани  250 і 710.

    Оборудується підйомний кран  у копровому , очікується 25-тонний  паропутевий кран з Мурманська – стане легше. Із різних областей країни , із Германії в рахунок репарацій йде обладнання , матеріали і механізми. Повертаються із армії та уральських заводів спеціалісти. Створюються усі умови для повного відновлення цехів.

    І знову директор , залишившись  наодинці , обмірковує най труднішу  свою задачу. Як створити людям  кращі умови для роботи ? Головне  , що може зірвати усі плани  , - вкрай важке положення з  продовольством. Скудні пайки , скудне  харчування в їдальнях , стрімко  зростаючі цін на продукти  на базарах , а люди чекають  і сподіваються , що їх керівник , а нині і депутат Верховної  Ради , зобов’язаний зробити усе  , щоб забезпечити робочий колектив  додатковим харчуванням.