Фінансова політика України: формування, проблеми і шляхи подолання

Міністерство освіти і науки України

Харківського торговельно-економічного інституту

Київського національного торгово-економічного університету

Факультет торгівлі, готельно-ресторанного та туристичного бізнесу

Кафедра фінансів обліку та аудиту 

Дисципліна: «Фінанси та фінанси підприємств» 
 
 

Реферат на тему: «Фінансова політика України:

формування, проблеми і шляхи подолання» 
 
 

Виконала: студентка гр.. ТР-08

Радунцева О.О.

Прийняла: Дубровіна В.А. 
 
 
 
 
 

Харків - 2010 

Зміст 

Вступ _____________________________________________________________3

1. Структура фінансової системи України _____________________________4
2. Формування фінансової політики __________________________________8
3. Проблеми функціонування фінансової системи України та можливі шляхи їх подолання ___________________________________________________10

Висновок _________________________________________________________14

Список використаної літератури ______________________________________15

Вступ

     Фінансова система є фундаментальною підвалиною цивілізації. Як і держава, ринок, гроші, власність, релігія вона – ефективне знаряддя здійснення державної політики, спрямованої на забезпечення життєдіяльності суспільства, і насамперед процесів розподілу й перерозподілу валового внутрішнього продукту між різними верствами населення, окремими господарськими структурами й територіями; усунення вад ринкових механізмів щодо розміщення ресурсів і забезпечення суспільними благами; заохочення бізнесу, ділової та інвестиційної активності, мотивації до праці, антициклічне регулювання економіки; підтримання рівня зайнятості; стабілізації економічного стану в державі.

     За  умов побудови ринкової моделі економіки  дуже важливе значення має глибоке  усвідомлення економічної природи  й суті фінансів та фінансової системи, їхньої об’єктивної необхідності, зв’язку з іншими економічними категоріями і ролі в економічній системі держави.

     Фінансова система є найважливішою ознакою  незалежності держави. Тому вивчення витоків  становлення і розвитку національних фінансів є особливо актуальним у  період трансформаційних процесів в економіці та суспільстві.

     Предметом даної роботи є економічні відносини, які виникають з приводу взаємодії структурних елементів фінансової системи України.

     В якості об’єкта виступає фінансова система України.

     Основна мета даної роботи полягає у дослідженні особливостей становлення та функціонування фінансової системи України.

     Поставлена  мета обумовила необхідність вирішення  ряду взаємопов’язаних завдань:

• розглянути теоретичні основи фінансової системи;
• дослідити формування фінансової системи України;
• розглянути проблеми функціонування фінансової системи України та можливі шляхи їх подолання.
 

1. Структура фінансової системи України

     Фінансова система – це сукупність окремих її ланок, що мають особливості в створенні та використанні фондів фінансових ресурсів, які зосереджені в розпорядженні держави, не фінансового сектора економіки, певних фінансових інститутів, домогосподарств для фінансового забезпечення економічних і соціальних потреб суспільства в цілому, окремих його верств населення, господарських структур, окремих громадян [14, c.105].

       Фінансова система держав можуть вирізнятися за структурою та функціями. Це зумовлено видами форм власності, політичними орієнтирами правлячих еліт, рівнем економічного розвитку держави тощо. Нині у світі нараховується понад 20 різних моделей фінансових систем окремих держав. За наявності певних відмінностей вони мають спільну основу в переліку окремих ланок.

       Структура фінансової системи може бути розглянута на прикладі фінансової системи України. Її можна представити за такою схемою:

     Чільне  місце у фінансовій системі посідають  фінанси не фінансового сектора  економіки, тобто фінанси підприємницьких  структур. Вони обслуговують створення  валового внутрішнього продукту – основного джерела фінансових ресурсів. До цієї ланки належать фінанси як виробничої, так і невиробничої сфер. Фінанси виробничої сфери можуть поділятися, залежно від форми власності, як на державні, акціонерні, колективні, індивідуальні, орендні, спільні тощо, так і, залежно від виду діяльності, на машинобудування, будівництво, транспорт, сільське господарство тощо.

     До  цієї ланки належать також фінанси  так званої невиробничої сфери, яка  поділяється на фінанси освіти, охорони  здоров’я, культури, науки, оборони й інших підрозділів. Характерною особливістю створення й використання фондів та фінансових ресурсів у цьому разі є наявність, поряд із власними джерелами, бюджетного фінансування [14, c.107].

       У не фінансовому секторі економіки провідне місце належить підприємствам державної форми власності. З розвитком ринкових реформ питома вага підприємств недержавної форми власності зростатиме.

     Державні  фінанси можна визначити як сукупність фондів фінансових ресурсів загальнодержавного призначення. За своєю структурою це дуже складна та багатопланова ланка фінансової системи. Державні фінанси охоплюють: державний та місцеві бюджети; централізовані та децентралізовані фонди цільового призначення; фінанси підприємств і організацій державної та комунальної форм власності; державний кредит; державне особисте й майнове страхування. Провідне місце в державних фінансах належить бюджетам різних рівнів, які об’єднуються у зведеному бюджеті держави.

     Зведений  бюджет – це сукупність усіх бюджетів держави, що входять до бюджетної системи. Принципи побудови бюджетної системи регулюються бюджетним законодавством і залежать насамперед від її адміністративно-територіального поділу. Взаємовідносини між різними складовими бюджетної системи визначаються рівнем розвитку демократичних засад у державі.

     Зведений  бюджет України включає державний  бюджет України, бюджет Автономної Республіки Крим і місцеві бюджети. Державному бюджету належить центральне місце  в системі державних фінансів. Він охоплює всі сфери економічної  діяльності держави. За своєю сутністю бюджет характеризує фінансове становище держави. Проте бюджет – дуже складна економічна категорія, до якої не можна підходити однозначно, як і використовувати його показники без детального аналізу структури бюджетної системи держави [10, c.19].

     Централізовані  та децентралізовані фонди України  цільового призначення включають  Пенсійний фонд, Фонд соціального  страхування, Фонд сприяння зайнятості, Фонд конверсії, Валютний фонд, позабюджетні фонди місцевих органів самоврядування. Вони певною мірою доповнюють державний бюджет, проте специфіка їх полягає у тому, що ці фонди мають строго цільове призначення і на інші цілі не використовуються. По суті, перелічені фонди є новою складовою державних фінансів України, яка перебуває на стадії становлення.

     Державний кредит є заборгованістю держави  перед своїми громадянами та господарськими структурами, іноземними кредиторами. Його величина свідчить про раціональність і ефективність фінансової політики держави та регулюється законодавством. Значний борг дає підстави для висновку, що держава живе за рахунок майбутніх поколінь. Велика сума боргу негативно впливає на видаткову частину бюджету, оскільки вимагає витрат на обслуговування [8, c.37].

     Страхові  та резервні фонди відіграють специфічну роль у фінансовій системі. Вони є сукупністю фондів фінансових ресурсів, основне призначення яких - покрити втрати, що виникли з непередбачених причин, або фінансового забезпечення заходів, які не були включені в плани фінансування, але є важливими для держави.

     Страхові фонди створюються за рахунок страхових внесків юридичних та фізичних осіб і перебувають в розпорядженні страхових організацій і страхових компаній різних форм власності. Страхові фонди й резерви – об’єктивне явище в економіці держави, що пов’язане з наявністю ризиків у господарській діяльності та суспільному житті.

     Наявність страхових і резервних фондів фінансових ресурсів дає можливість локалізувати втрати економіки та окремих  громадян, пов’язані з фактами  стихійного лиха і непередбачених обставин. Страхові фонди можуть використовуватися також як інвестиційний та кредитний ресурси в економіці до настання страхового випадку. Резервні фонди як на рівні держави, так і на рівні господарських структур сприяють підвищенню ефективності господарської діяльності.

     Фінансовий  ринок – ланка фінансової системи, яка створює і використовує фонди фінансових ресурсів у тих випадках, коли інші ланки фінансової системи не можуть діяти ефективно. Фінансовий ринок включає ринок грошей, кредитних ресурсів, цінних паперів і фінансових послуг.

     Ринок грошей або валютний ринок – це створення фондів фінансових ресурсів для здійснення зовнішньоторговельних операцій. Тут має місце обмін валюти однієї держави на валюту іншої. При девальвації національної грошової одиниці підприємницькі структури та населення, власники національної грошової маси несуть втрати пропорційно темпам знецінення національної грошової одиниці, а власники валюти іноземної держави одержують додатковий дохід. Втім, девальвація національної грошової одиниці має й деякі позитивні ознаки. Вона, зокрема, впливає на зменшення імпорту і, отже, розширює ринок збуту для власних товаровиробників.

     Ринок кредитних ресурсів є формою залучення тимчасово вільних коштів на інвестиційні та інші потреби. Ринок кредитних ресурсів регулюється за допомогою облікової ставки національного банку.

     Ринок цінних паперів – це мобілізація коштів на потреби господарської діяльності шляхом випуску й реалізації цінних паперів, які є гарантом повернення вкладених коштів і одержання доходу. Усі операції з реалізації цінних паперів здійснюються на фондовому ринку. Існує також позабіржова торгівля цінними паперами. Фонди фінансових ресурсів, мобілізовані на фондових біржах при продажу цінних паперів, суттєво впливають на рівень фінансового забезпечення розвитку економіки, зміцнення фінансового становища держави [6, c.33].

     Фінанси домогосподарств є засобом створення  та використання фондів фінансових ресурсів для задоволення особистих потреб громадян. Джерелом створення вказаних фондів є заробітна плата й інші джерела доходів кожного громадянина чи його сім’ї. До доходів домогосподарств належать доходи від продажу власного капіталу, землі, продукції підсобних господарств, доходи, одержанні від здачі в оренду майна, відсотки на капітал, вкладений у цінні папери тощо.

       До видатків домогосподарств належать витрати на придбання споживчих товарів, оплату наданих послуг і виконаних робіт, формування заощаджень, купівлю цінних паперів та інші витрати. Домогосподарства за своєю економічною суттю – це господарські структури виняткового типу, діяльність яких ґрунтується на створенні й використанні фондів фінансових ресурсів. Ця підсистема найбезпосередніше пов’язана з іншими підсистемами фінансової системи.

       Так, домогосподарства одержують кошти з бюджету та від господарських структур у рахунок оплати праці та при одержанні безоплатних послуг від держави. Зі свого боку домогосподарства вносять платежі до бюджету та централізованих фондів, беруть участь у формуванні й використанні страхових фондів, є суб’єктами фінансового ринку. Економічна суть і призначення кожної із підсистем найповніше розкривається в їхній взаємодії та методах впливу на інші системи економіки держави. 

2. Формування  фінансової політики

     Формування  фінансової політики здійснюється за певними принципами. До них належать:

     а) принцип наукової обґрунтованості фінансової політики. Фінансова політика не може базуватися на суб'єктивних побажаннях. Вона має ґрунтуватися на точному обліку потреб у фінансових ресурсах та можливостях мобілізації таких ресурсів. В іншому випадку вона може мати негативний спрямовуючий вплив на інші сфери і ланки фінансової системи та розвиток народного господарства загалом;

     б) принцип системного підходу. Фінансова  політика розглядається, як складна система, як елемент іншої складнішої системи, якою є економічна політика держави. Тому оптимізація фінансової політики як системи досягається за умови встановлення її тісної взаємодії з зовнішнім середовищем, з економічною політикою суспільства в цілому;

     в)принцип цільової спрямованості фінансової політики. Суть цього принципу полягає у чіткому встановленні пріоритетів і доцільності виділення певного обсягу фінансових ресурсів для їх вирішення.

     Саме  на основі фінансової політики визначаються пріоритетні галузі та спрямування відповідного обсягу фінансових ресурсів, які мають сприяти їх розвитку. У зв'язку із змінами пріоритетів змінюється і фінансова політика;

     г) принцип безперервності  фінансової політики. Суть цього принципу полягає в тому, що фінансова політика - процес постійно діючий і постійно поновлюваний. Фінансовою політикою пронизана економічна діяльність всіх суб'єктів суспільства. А оскільки суспільство завжди динамічне, то і фінансова політика характеризується динамічністю;

     ґ) принцип доступності фінансової політики полягає в тому, що вона має бути зрозумілою за умови достатніх знань, щоб володіти економічною ситуацією. Вона повинна бути сформульована виключно для однозначного тлумачення;

     д) принцип збалансованості доходів  і видатків у всіх сферах фінансової системи;

     е) принцип створення фінансових резервів (перевищення доходів над видатками з метою забезпечення ліквідації непередбачених витрат);

     є) принцип сприяння виробництву, підтримки  підприємницької активності та підвищення рівня зайнятості населення. Він безпосередньо випливає із необхідності підвищення суспільного добробуту населення. Для цього фінансова політика повинна сприяти зростанню ефективності виробництва на основі підвищення продуктивності праці;

     і) пошук і постійне удосконалення  форм і методів мобілізації фінансових ресурсів та їх економне й раціональне використання з метою сприяння соціально-економічному розвитку суспільства.

     Усі принципи формування фінансової політики взаємопов'язані між собою, доповнюють один одного, а їх визначальне спрямування має на меті забезпечення фінансової стабільності в державі та підвищення темпів соціально-економічного розвитку суспільства. 

3. Проблеми  функціонування фінансової системи

України та можливі шляхи  їх подолання

     Україна вступає до етапу свого розвитку, який потребуватиме відчутного збільшення абсолютного обсягу бюджетних видатків з метою фінансування цілей реалізації соціальних програм, державного будівництва та соціально-економічного розвитку. Між тим, ця потреба не повинна ототожнюватися з можливістю значного збільшення позичкового фінансування бюджету, особливо – із зовнішніх джерел. 

     Збереження  можливості звернутися до інструментів позичкового фінансування у випадку  депресії та стагнації вимагає скористатися періодом економічного зростання, яке відбувається під впливом активної зовнішньої кон’юнктури, з позитивним сальдо поточного рахунку платіжного балансу та зростанням надходження прямих іноземних інвестицій, для зменшення обсягів зовнішньої заборгованості України. Відтак, враховуючи також комплекс макроекономічних проблем та загроз, які супроводжують процес позичкового фінансування державних видатків, економічна стратегія держави має бути спрямована на пошук альтернатив такому фінансуванню. 

     Йдеться як про безпосереднє наповнення бюджету  держави завдяки послідовній політиці оптимізації податкового навантаження та детінізації економіки, так і про зменшення потреби в прямих бюджетних видатках внаслідок децентралізації фінансування відповідних завдань. Пріоритетними напрямками такої політики мають бути:

• оптимізація ефективності фінансування завдань, які належать до сфери компетенції держави та місцевої влади: житлово-комунальної сфери, медичного обслуговування, інформаційного забезпечення тощо, шляхом залучення до їхнього підрядного виконання на тендерній основі приватних компаній та суб’єктів підприємництва;
• розвиток страхових механізмів пенсійного забезпечення, медичного обслуговування, страхових принципів фінансування отримання вищої та спеціальної освіти тощо;
• заохочення комерційного кредитування суб’єктів господарської діяльності, насамперед, тих, які сьогодні обґрунтовано отримують державну фінансову підтримку у вигляді податкових та інших пільг, субсидій, дотацій тощо;
• заохочення розвитку механізмів випуску корпоративних облігацій, розрахованих як на внутрішній, так і на зовнішній ринки;
• цілеспрямований розвиток інститутів та інструментів фондового ринку, в тому числі – підтримка первинної емісії цільових інвестиційних цінних паперів.

     В Україні протягом тривалого часу сформувалась стійка мотивація дій  монетарної влади, спрямованих на накопичення золотовалютних резервів (ЗВР). Стрімке їх зростання протягом останніх років до майже 12 млрд дол. США – 21 % від ВВП (наприклад, у Росії цей показник становить 18 %), або 180 тижнів імпорту, створює підґрунтя для розробки технологій залучення цих коштів до економічного обороту [10, 13]. 

     Зважаючи  на специфічне призначення ЗВР, їх безпосереднє спрямування на фінансування бюджетних  програм, безперечно, є недоцільним. Між тим, вони можуть бути використані, по-перше, як гарантійний фонд для  залучення інвестиційних кредитів, по-друге, як фонд для довгострокового рефінансування банківської системи.

     В умовах існування над ліквідності банківської системи слід зважати на можливість інфляційних наслідків використання коштів ЗВР. Це обумовлює важливість дотримання умов жорсткої інвестиційної спрямованості інвестицій, гарантованих за рахунок ЗВР чи наданих за рахунок рефінансування банків. Необхідними передумовами включення відповідних механізмів є ринковий, а не державно-бюрократичний характер механізмів розподілу фінансових коштів, ефективна робота фінансових інститутів, використання державних фінансових активів для підтримки та активізації дії ринкових механізмів.

     Слід  зазначити, що за умови збереження значного позитивного сальдо зовнішньоторговельного балансу створені на базі ЗВР гарантійні фонди також виконуватимуть функцію стерилізації валютних надходжень, що дозволить зняти гостроту необхідності стерилізації емісії грошової маси внаслідок викупу валюти. 

     Важливим  кроком, який дозволив би посилити мультиплікативний ефект від коштів, які акумулюються фіскальними засобами, може стати продаж тимчасово вільних коштів на рахунках головних розпорядників Держказначейства, на ринку міжбанківських кредитів. Вихід Держказначейства на міжбанк вже практикувався наприкінці 2000 р. (з наданням кредитів “овернайт” найбільшим комерційним банкам України), хоча й не був урегульований нормативно. На нашу думку, такий механізм міг би стати досить дієвим важелем зменшення потреби в державних запозиченнях та збільшення кредитного потенціалу економіки. Про останнє свідчить значний обсяг залишків на рахунках уряду – 13,2 млрд. грн. на початок грудня 2006 року.

     Важливим  напрямом диверсифікації боргової політики держави має стати розширення місцевих позик. Останні поки що не набули в Україні помітного значення як одне із джерел формування доходів місцевих бюджетів. Розмір місцевого боргу станом на середину 2006 року склав 0,2-0,3 % ВВП і до кінця року не перевищить 0,5 % ВВП. Позики на зовнішніх ринках розмістив лише Київ - 150 млн дол. на 5 років у 2005 р. та 200 млн. дол. – на 7 років у 2006. У 2007 р. на міжнародні ринки капіталу готуються вийти Донецьк, Одеса і Харків [14].

     До  перешкод на шляху розвитку інституту  місцевих позик в Україні належать існування значних макрофінансових  ризиків, обумовлених непрозорістю фінансових операцій на місцевому рівні, труднощами, пов’язаними з оцінкою ризикованості місцевих інвестиційних проектів, відсутністю навичок управління проектами на місцевому рівні, слабким захистом прав кредиторів щодо повернення вкладених коштів (держава не несе відповідальності за зобов’язаннями щодо запозичень до місцевих бюджетів). Високий рівень ризиків значно підвищує вартість місцевих позик, тим самим зменшуючи можливості їх застосування.

     Існуюча законодавча база є фрагментарною і неповною, не містить цілісної системи регулювання запозичень місцевих органів і виконання їх зобов’язань перед кредиторами. Діюча в Україні система нормативно-правового регулювання місцевих позик (статті 73,74 Бюджетного кодексу України, Указ Президента України “Про впорядкування внутрішніх і зовнішніх запозичень, що провадяться органами місцевого самоврядування” (1998 р.), Постанова Кабміну “Про затвердження Порядку здійснення запозичень до місцевих бюджетів” (2005 р.), Рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку “Про затвердження Положення про порядок випуску облігацій внутрішніх місцевих позик” (2005 р.)) врегульовує технічні питання ведення реєстру місцевих запозичень та зобов’язує місцеві органи погоджувати розмір позик з Міністерством фінансів України. Законодавчо встановлюються сума запозичень, мета запозичень і напрями використання коштів, види забезпечення і способи захисту прав кредиторів. Видатки на обслуговування боргу місцевих бюджетів не можуть щорічно перевищувати 10 % видатків від загального фонду місцевого бюджету. Між тим, законодавством практично не унормовано питання захисту прав кредиторів, надання державних гарантій за місцевими позиками, інструменти цільового використання запозичених коштів, регламентацію предметів застави і процедури врегулювання дефолтів. Відтак розробка ефективного регулятивного механізму управління місцевими запозиченнями все ще залишається на порядку денному.

     Висновок

     Провідна  роль у фінансовій системі держави  належить підсистемі фінансів підприємницьких структур. Тут створюється основна частка валового внутрішнього продукту держави. У підприємницьких структурах зосереджені значні фонди фінансових ресурсів, проте в розрізі окремих підприємств кошти розміщені нерівномірно, тому можливості їх розширення й розвитку неоднакові. Нерівномірність фінансового забезпечення деяких підприємств за рахунок власних ресурсів пов’язана як з внутрішніми факторами, так із зовнішніми.

     Найзначніші можливості щодо використання фінансів підприємств для розвитку економіки закладені в удосконаленні організації та управління на самих підприємницьких структурах. Адже управління фінансовими ресурсами безпосередньо на підприємствах має досить слабку методичну й організаційну забезпеченість. В Україні немає досвіду управління фінансами підприємств на рівні виробничої структури в умовах ринку.

     Створення повноцінного фінансового ринку  потребує прискореного розвитку ринку  кредитів і ринку грошей. Надалі ці напрямки матимуть сприятливі умови  для свого удосконалення й  активніше впливатимуть на стабілізацію фінансового стану в державі.

     Функціонування  кожної зі складових фінансової системи  держави можливе лише за умов чіткого  законодавчого урегулювання їхньої взаємодії та якщо вони доповнюють одна одну. Так, наприклад, при недоліках в організації фінансової діяльності підприємницьких структур, їхньої збитковості зменшуються надходження до бюджетної системи, централізованих позабюджетних фондів, страхових і резервних фондів. Це звужує фінансові можливості держави, зумовлюючи дефіцит бюджету. Дефіцит бюджету може призвести до зростання інфляції і державного боргу, що негативно позначиться на діяльності всіх учасників фінансового ринку.

      Список використаної літератури 

1. Базилевич В.Д. Економічна теорія: Політекономія. Київ: Знання-Прес,  2004, 615 с.
2. Базилюк Г.О. Бюджетний менеджмент. Київ: Атіка,  2003, 265 с.
3. Базилевич В.Д., Баластрик Л.О. Державні фінанси. Київ: Атіка,  2002, 368 с.
4. Батрименко Б.Б. Проблеми функціонування фінансової системи України // Наукові праці НДФІ, № 1-2, 2004р. – с.15-19
5. Бланкарт Ш. Фінанси в умовах демократії: Всуп до фінансової науки. Київ: Либідь,  2000, 654 с.
6. Василик О.Д. Теорія фінансів. Київ: НІОС,  2001, 416 с.
7. Василик О.Д., Павлюк К.В. Державні фінанси України. Київ: ЦУЛ,  2003, 608 с.
8. Гальчинський А.С., Єщенко П.С., Палкін Ю.І. Основи економічних знань. Київ: Вища школа,  1998, 544 с.
9. Дзюбик С.Д. Фіскальна політика. Київ: УАДУ,  1998, 64 с.
10. Дідківська Л.І., Головко Л.С. Державне регулювання економіки. Київ: "Знання-Прес",  2000, 209 с.
11. Єпіфанов А.О., Сало І.В., Д`яконова І.І. Бюджет і фінансова політика України. Київ: Наукова думка,  1999, 304 с.
12. Карлін М.І., Горбач Л.М., Новосад Л.Я. Державні фінанси в транзитивній економіці. Київ: Кондор,  2003, 220 с.
13. Кваша О.О. Парадигмальний підхід до становлення фінансової системи України // Наукові праці НДФІ, № 5, 2004р. – с.10-12
14. Климко Г.Н., Нестеренко В.П. Основи економічної теорії: політекономічний аспект. Київ: Вища школа- Знання,  2004, 743 с.