Корпоративна модель управління сучасним бізнесом

МІНІСТЕРСТВО АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ І  ПРОДОВОЛЬСТВА УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

ХЕРСОНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ  АГРАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ 

Кафедра економіки підприємства

КОРПОРАТИВНА МОДЕЛЬ УПРАВЛІННЯ СУЧАСНИМ БІЗНЕСОМ

Виконала: студентка ІІІ курсу

-- гр. економічного факультету

-----------------------------------

Перевірила: Ющенко Ю.С.

Херсон 2012

План

1. Фактори, що визначають національну модель корпоративного управління
2. Порівняльна характеристика моделей корпоративного управління у закордонних країнах.
3. Вплив процесу глобалізації на корпоративне управління в Україні.
4. Висновки
5. Література

1. Фактори, що визначають національну модель корпоративного управління

У світі переважного  поширення набули дві управлінські системи корпоративного регулювання, які склалися історично та економічно в тих чи інших країнах і характеризують основні підходи до проблеми повноважень і відповідно прийняття рішень і реалізації прав власності. Ці системи отримали назви інсайдерських та аутсайдерських. (Слід мати на увазі, що такі назви є досить умовними і визначають лише загальні підходи до відповідних управлінських систем.)

Інсайдерські  системи управління існують у разі, коли власність сконцентрована в руках кількох осіб, які володіють великими частками корпоративного майна. У цьому випадку значна частина функцій управління здійснюється цими (юридичними чи фізичними) особами і менеджмент перебуває під їх прямим впливом. Характерним є те, що інсайдери є водночас і акціонерами, і менеджерами таких корпорацій (поширена в Японії, Німеччині, Нідерландах, Франції, Скандинавських країнах, частково в Бельгії і Австрії).

Аутсайдерські системи характеризуються широкою акціонерною власністю, яка є досить поширеною, і тому вплив на прийняття рішень більшою мірою залежить від менеджерів, застосування різних форм перехоплення контролю за корпорацією.

Досвід зарубіжних країн  свідчить, що норми корпоративного управління, які складалися в розвинутих країнах століттями, не є сталими, вони удосконалюються, а в чомусь і уніфікуються. Процеси глобалізації економіки не могли обминути таку її важливу сферу, як корпоративне управління. Тому рішенням лідерів "Великої сімки" Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) до середини 1999 р. було доручено розробити комплекс міжнародних стандартів корпоративного управління. При цьому не передбачалося створити єдиний і обов'язковий для всіх країн кодекс чи збірник корпоративних норм, але частину стандартів, які позитивно себе зарекомендували практикою, вважати корисними для застосування усіма країнами.

На сьогодні ОЕСР розробила  і запропонувала загальні принципи корпоративного управління. Зрозуміло, що вони дають лише загальні підходи  до проблематики корпоративного управління, стосуються того, що має забезпечувати  система корпоративного управління в цілому. Необхідно засвоїти п'ять основних принципів системи корпоративного управління. Отже, система корпоративного управління повинна:

1) захищати права акціонерів;

2) забезпечувати однакове  відношення до акціонерів;

3) регулювати діяльність зацікавлених осіб в управлінні корпорацією;

4) забезпечувати своєчасне  і точне розкриття інформації  і її прозорість;

5) забезпечувати стратегічне  керівництво товариством шляхом  чіткої регламентації обов'язків  керівних органів.

Фактори, що обумовлюють  необхідність запровадження в Україні ефективного корпоративного управління:

а) політичні:

• приєднання до міжнародного економічного співтовариства;
• підвищення міжнародного авторитету держави.

б) економічні:

• отримання доступу до міжнародних фінансових ринків;
• покращання інвестиційного клімату;
• ефективне використання корпоративних прав держави;
• наповнення державного бюджету;
• забезпечення належної стабільності роботи товариств в стратегічно важливих для держави секторах економіки.

в) соціальні:

• вирішення проблеми зайнятості;
• захист прав більшості громадян України, які стали акціонерами в процесі приватизації;
• вирішення проблеми “містоутворюючих” підприємств та ін.

Рівень розвитку корпоративного управління в країні визначається рівнем розвитку корпоративного законодавства та корпоративної культури.

2. Порівняльна характеристика моделей корпоративного управління у закордонних країнах

Під моделлю корпоративного управління розуміється організаційна система управління об'єднанням, реалізація складових частин якої представляє і захищає інтереси своїх інвесторів.

Єдиної моделі КУ, яка  могла б бути застосована до всіх країн і компаній,  не існує, оскільки на неї впливають ряд чинників, специфічних для даної країни: розвиненість фондового ринку, ефективність діяльності професійних учасників на ринку, роль держави в розвитку корпоративних відносин, розвиненість переросподільного механізму грошових ресурсів, традиційна система управління корпораціями і так далі.

Виділяють три моделі корпоративного управління:

Англо-амеріканську, Німецьку (Західноєвропейську), Японську.

Англо-американська модель

Для англо-американської  моделі характерна однорівнева рада директорів, в яку входять, зокрема, виконавчі директори — безпосередні управлінці. Щоб відокремити функції  нагляду при раді директорів створюються контрольні комітети, в які виконавчі директори не входять. Власність при такій моделі, як правило, сильно розпорошена серед безлічі дрібних акціонерів (пакет акцій в 10 % може вважатися домінуючим). Ці акції звертаються на фондовому ринку, де компанія часто і черпає засоби для розвитку, випускаючи нові акції. При цьому дрібні акціонери не цікавляться управлінням компанією; сильний менеджмент врівноважується незалежними директорами. Англо-американська модель орієнтована на переважне задоволення фінансових інтересів акціонерів.

Американцям властивий  агресивний підхід до ведення бізнесу: вони відносно легко позбавляються  від збиткових підрозділів, без  зайвих сумнівів скорочують чисельність  працівників, схильні упроваджуватися  в новий вигляд діяльності.

Перевагою американської  системи є мобільність інвестицій і швидке перетікання засобів  із застійних галузей в ефективні. Недолік – націленість корпорацій на прибутковість акцій іноді  в збиток стратегічному розвитку. В цілому американська модель ефективніша в періоди інноваційного розвитку економіки, але уразлива під час кон'юнктурних криз.

Ця модель (застосовується в корпораціях Великобританії, США, Австралії, Нової Зеландії, Канади і  деяких інших країн) характеризується чітко розробленою законодавчою основою, що визначає трьох ключових учасників - керівників, директорів і акціонерів, і порівняно простим механізмом взаємодії між корпорацією і акціонерами (як на щорічних загальних зборах, так і в проміжках між ними). Механізм їх взаємодії є так званий трикутник корпоративного управління. Англо-американська модель, що розвивалася в умовах вільного ринку, припускає розділення володіння і контролю в найбільш крупних корпораціях. Це юридичне розділення дуже важливе з ділової і соціальної точок зору, оскільки інвестори, вкладаючи свої засоби і володіючи підприємством, не несуть юридичної відповідальності за дії корпорації. Вони передають функції по управлінню менеджерам і платять їм за виконання цих функцій як своїм агентам по веденню справ. Плата за розділення володіння і контролю і називається агентськими послугами.

Німецька або Західноєвропейська модель

Дана модель придбала розповсюдження в Німеччині, Австрії, Нідерландах, Скандинавії, частково в  Бельгії, Франції. Учасниками її реалізації є банк, правління, наглядова рада, працівники.

Суттєві характеристики:

Ключова роль банків у представництві і контролі на рівні  всіх компонентів корпоративного управління і фінансування.

Структура управління на основі контактів банків і корпорацій.

Структура володіння  акціями: перевага банків і корпорацій, фінансові інститути контролюють понад 60% акцій корпорацій. Моніторинг діяльності переважно банківський, на постійній основі.

Фінансування орієнтоване  на контроль (опосередкований) — на основі контролю за ухваленням інвестиційних рішень і достатньої представленості банківського кредитування серед джерел фінансування.

Особливістю німецької  моделі є двоступенева система управління: наявність наглядової ради і виконавчої влади. Наглядову раду призначає  і розпускає правління, затверджує рішення керівника. Функції виконавчої влади полягають у формуванні і реалізації корпоративної політики, яка відповідає інтересам всіх груп акціонерів (функція управління і адміністрування). Кількість членів — від 9 до 20 чоловік.

Законодавча база в даній моделі ґрунтується на захисті інтересів службовців, корпорацій, банків і акціонерів в системі корпоративного управління. Вона включає федеральні і місцеві закони, Федеральне агентство по цінних паперах.

Згідно законодавству  багатьох європейських країн корпорації повинні розкривати таку інформацію: піврічний звіт із структурою капіталу, що говорить, дані про акціонерів, які володіють понад 5 % акцій корпорації, інформацію про можливе злиття і поглинання.

Взаємини між учасниками: більшість акцій німецьких корпорацій — акції на пред'явника. Банки розпоряджаються голосами за їх згодою. Неможливе заочне голосування. Обов'язковою є особиста присутність на зборах або довіреність цього права банку.

Більшість німецьких  корпорацій традиційно віддає перевагу банківському фінансуванню, а не акціонерному, і тому капіталізація фондового ринку незначна порівняно з потужністю німецької економіки. Відсоток індивідуальних акціонерів низький, що відображає загальний консерватизм інвестиційної політики країни. І не дивно, що структуру корпоративного управління зорієнтовано на збереження контактів між ключовими учасниками, тобто банками і корпораціями.

Система певною мірою суперечлива  щодо дрібних акціонерів: з одного боку, вона дозволяє їм вносити пропозиції, а з другого - дає можливість компаніям обмежувати права акціонерів щодо голосування.

Проте відсоток іноземних  інвесторів досить значний. Цей чинник поволі впливатиме на модель, оскільки іноземні інвестори захищають свої інтереси. Поширення ринку капіталу також змушує німецькі корпорації змінювати свої методи.

Корпорації  Японії - це самодостатні, універсальні багатогалузеві економічні комплекси, що мають у своїй структурі фінансові установи (банки, страхові, трастові компанії), торговельні фірми, а також виробничі підприємства з усіх галузей господарства. На сьогодні основу економіки Японії складають 6 найбільших фінансово-промислових груп: Mitsubishi, Sumitomo, Mitsui, Fuji, Daiichi Kangyo, Sanwa. Сукупний обсяг продажу цих груп-гігантів - близько 15 % ВНП країни. Сьогодні 75 % компаній, зареєстрованих на Токійській фінансовій біржі, належать одній з 6 груп. Широке використання корпораціями залучених коштів  - одна з причин японських економічних досягнень.

Ключові учасники. Японська модель корпоративного управління багатогранна і базується навколо ключового банку і фінансово-промислової мережі, або кейрецу.

Ключовий банк і кейрецу  — два різних елементи японської моделі, які в той же час дублюють і доповнюють один одного. Майже всі японські компанії мають тісні зв'язки з ключовим банком. Банк надає своїм корпоративним клієнтам кредити і послуги щодо випуску облігацій, акцій, ведення розрахункових рахунків і консалтингові послуги. Зазвичай, ключовий банк — основний власник акцій корпорації.

У США і в інших  країнах, де використовують англо-американську модель, немає феномена ключового банку, який виконує численні функції. Цим займаються різні заклади: комерційні банки надають кредити; інвестиційні банки випускають акції; спеціалізовані консалтингові фірми надають послуги щодо голосування за дорученням і тому подібне.

Багато японських корпорацій також мають міцні фінансові  зв'язки з мережею аффілірованих  компаній. Ця мережа характеризується загальним позиковим акціонерним  капіталом, торгівлею товарами і  послугами і неформальними діловими контактами, їх називають кейрецу.

Державна економічна політика також грає ключову роль в корпоративному управлінні. Перед  Другою світовою війною, під час  війни і в післявоєнний період японський уряд проводив і проводить  економічну політику, направлену на надання допомоги японським корпораціям. Ця політика означає офіційне або неофіційне представництво уряду в раді корпорації.

3. Вплив процесу  глобалізації на корпоративне  управління в Україні

Окремий вид  об'єднань підприємств: транснаціональні корпорації (ТНК). Це дуже важливі суб'єкти господарської інтеграції національних економік в епоху глобалізації. У результаті дедалі більшої «прозорості» державних кордонів, розширення зон стороннього впливу в економічних просторах країн та посилення їх загальної виробничої взаємозалежності роль корпоративних структур, які реалізують зовнішньоекономічні зв'язки країн, стає стратегічною. Цим значною мірою визначаються національні промислові потенціали та параметри національних народногосподарських комплексів.

Залучення іноземних  інвестицій у вигляді сучасних технологій, ноу-хау, управлінського досвіду, власниками яких у сучасному світовому господарстві є переважно транснаціональні корпорації, а також використання транснаціональної торговельної мережі для успішного виходу підприємств на світові ринки мають велике значення для розвитку національного господарства майже всіх країн світу.

Ключовим  фактором реінтеграції пострадянського  економічного простору, яка відповідатиме стратегічним інтересам України та всіх країн СНД, має стати формування на добровільних та взаємовигідних засад системи ТНК, зорієнтованих на реалізацію промислових і соціальних пріоритетів держав співдружності, на інтенсифікацію міжнародної торгівлі та створення спільних товарних та фінансових ринків. Перспективні на сьогодні такі напрями:

1. використання ТНК як головних суб'єктів реалізації перспективних міждержавних економічних програм;
2. створення великими підприємствами-експортерами системи дочірніх структур (шо спеціалізуються на складанні, ремонті, сервісі, торговельно-маркетингових операціях тощо) у країнах співдружності;
3. формування транснаціональних (міждержавних) ФПГ на високорентабельних напрямах виробничо-торговельної кооперації, шо створюють можливості залучення зацікавлених банківських структур;
4. розгортання мережі спільних підприємств у зонах прикордонної співпраці держав СНД;
5. визначення спільних у межах співдружності зон економічних інтересів (за тими чи іншими сегментами ринків, збереження обсягів спільних виробництв та взаємних поставок тощо) та забезпечення відповідної цільової концентрації фінансово-промислового потенціалу зацікавлених держав у формі різного роду корпоративних об'єднань.

Відповідно  до українського законодавства можливе  існування ще одного виду корпоративних  об'єднань підприємств, таких як промислово-фінансові групи (або фінансово-промислові групи).

Закон України  «Про промислово-фінансові групи» від 21 листопада 1995 р. визначає порядок  їх створення, реорганізації та ліквідації, а також фінансово-економічні умови їх діяльності.

Отже, як визначено  у законі, промислово-фінансова група (ПФГ) - це об'єднання, до якого можуть входити промислові підприємства, сільськогосподарські підприємства, банки, наукові і проектні установи, інші установи та організації всіх форм власності, що мають на меті отримання прибутку, та яке створюється за рішенням Уряду України на певний термін з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України, включаючи програми згідно з міждержавними договорами, а також виробництва кінцевої продукції. Головним підприємством ПФГ є підприємство, що виробляє кінцеву продукцію ПФГ, здійснює її збут, сплачує податки в Україні й офіційно представляє інтереси ПФГ в Україні та за її межами. Головне підприємство ПФГ втрачає право на будь-які пільги з питань оподаткування, яке воно мало або може мати згідно з чинним законодавством України. Президентом ПФГ є керівник головного підприємства. У складі ПФГ може бути тільки одне головне підприємство.

Аналіз організації та функціонування українських і російських ФПГ дозволяє сформулювати основні ознаки сучасного інтеграційного процесу на базі формування структур фінансово-промислового типу:

посилення консолідаційних  процесів на переважній основі інституту довірчого управління, стратегічного партнерства, концентрації власності під час її перерозподілу;

ранжування  активів об'єднання, результатом  якого є їх відокремлення/приєднання за критерієм значущості для реалізації стратегії групи;

активізація участі фінансового капіталу щодо забезпечення усталеності позиціонування групи на відповідних ринках.

Розвиток  корпоративного сектора в Україні  безпосередньо пов'язаний з постійним  удосконаленням механізму захисту  інвесторів та системи виконавчого права. Різка активізація діяльності шодо забезпечення прав інвесторів (включаючи інфраструктурні заходи) потрібна для відновлення інвестиційної привабливості країни в умовах економічної кризи та перерозподілу прав власності. Але реального ефекту можна досягнути тільки в комплексі з іншими антикризовими заходами макроекономічного та інсти-туційного характеру.

Порівняльна характаристика моделей  корпоративного управління

ВИСНОВКИ

Корпоративне управління – це врегульована нормами має  рацію система організаційних і майнових відносин, за допомогою якої корпоративна організація реалізує, представляє і захищає інтереси своїх інвесторів, в першу чергу акціонерів.

Структура управління акціонерним  суспільством в конкретній країні визначається законодавством, регулюючим має рацію і обов'язки всіх сторін, що беруть участь; історичним досвідом формування структур управління в даній країні; менталітетом; статутом кожного акціонерного суспільства.

У кожній країні структура  управління акціонерними суспільствами  має певні характеристики і елементи, що становлять, які відрізняють її від структур інших країн. На справжній момент дослідники виділяють три основні моделі корпоративного управління. Це англо-американська, західноєвропейська і японська моделі. Країни з перехідною економікою мають настільки своєрідні підходи і рішення, що вже можна говорити про моделі управління акціонерними суспільствами в країнах з перехідною економікою.

Література

1. Довгань Л.Є., Пастухова  В.В., Савчук Л.М. Корпоративне  управління. Навчальний посібник. – К.: Кондор, 2007. – 180 с.

2. Корпоративне управління: Наук.-метод. рек. щодо вивч. дисципліни / Л.В. Балабанова, Л.А. Лутай, В.В.  Лисевич – Донецьк: ДонДУЕТ, 2005.- 132 с.

3. Козаченко А.В., Воронкова А.Е. Корпоративне керування: Підручник. - К.: Либра, 2004. – 368 с.

4. Євтушевський В.А., Ковальська  К.В. Стратегія корпоративного  управління – К.: Знання, 2007. -287 с.

5. Євтушевський В.А. Корпоративне  управління. Підручник. – К.: Знання, 2006.- 406 с.