Інвестиційні ресурси та інноваційна діяльність

МІНІСТЕРСТВО АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ ТА ПРОДОВОЛЬСТВА УКРАЇНИ

ЛУГАНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ АГРАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

                                                                             Кафедра менеджменту та права

Індивідуальна робота

на тему: ІНВЕСТИЦІЙНІ РЕСУРСИ ТА ІННОВАЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ

Виконала:  
         студентка 4 курсу 
         241 групи 
                                                         Перевірила:  

 
     Луганськ - 2013 р.

                                                    Зміст

Вступ

1. Сутність, характеристика  інвестицій.

2. Внутрішні й зовнішні  джерела інвестування. Прямі та портфельні іноземні

інвестиції.

3. Різновиди і структура реальних (виробничих) інвестицій.

4. Технологічна й відтворювальна структура капітальних вкладень, тенденції її зміни у часі.

5. Види застосовуваних цінних паперів, порядок їх випуску й обігу.

6. Стратегічні та середньострокові пріоритетні напрями інноваційної діяльності.

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

У сучасних умовах Україна постала перед об'єктивною необхідністю активізації інвестиційного процесу. Структурне та якісне оновлення виробництва та створення ринкової інфраструктури відбуваються майже повністю шляхом і за рахунок інвестування. Чим масштабніші обсяги та вища ефективність інвестицій, тим швидше відбувається відтворювальний процес, здійснюються позитивні ринкові перетворення. З іншого боку, недостатнє інвестування веде до втрати конкурентоспроможності національної економіки, занепаду основного капіталу, спаду виробництва та збільшення собівартості продукції, що, своєю чергою, обумовлює загострення проблеми інвестиційних ресурсів, відтак - скорочення інвестиційної активності.

Річні обсяги інвестицій у вітчизняну економіку досі залишаються на низькому рівні через несприятливий інвестиційний клімат, що пояснюється недосконалою законодавчою базою, нерозвиненими фондовим ринком та фінансово-кредитною системою, високим податковим тиском, неефективним використанням амортизаційних відрахувань, а також низьким рівнем трансформації заощаджень населення до інвестування, що призводить до відпливу вітчизняних капіталів за кордон та не сприяє залученню іноземних інвестицій в економіку країни.

З огляду на це, інвестиційний процес потребує постійного поглибленого дослідження, насамперед, з питань обґрунтування інвестиційної стратегії, виборі ефективних форм та напрямів інвестування, а також пошуку нових шляхів активізації інвестиційної діяльності в умовах розвитку конкурентоспроможної економіки.

Мета роботи: ознайомлення із сутністю та теоретичними засадами інвестиційної діяльності; сформувати теоретичну та методологічну базу фінансового, реального, інноваційного та іноземного інвестування; правильно визначати методи фінансування інвестиційної діяльності та напрями державного регулювання інвестиційної діяльності.

1. Сутність, характеристика  інвестицій.

Термін “інвестиції” походить від латинського “investire” – одягати. Поняття інвестицій на підприємстві передусім пов’язують з кількісною і якісною зміною виробничих потужностей. Без здійснення інвестицій неможливий нормальний процес виробництва.

В загальноекономічному розумінні інвестиції пов’язують з балансом підприємства. В такому розумінні інвестиції – це стан активів підприємства і уречевлення капіталу в активах.

Визначення інвестицій у фінансах пов’язують з використанням капіталу або довгостроковими капітальними вкладеннями з метою одержання прибутку. Отже, інвестиції мають фінансовий і виробничий аспекти.

Закордонні вчені вважають інвестиції вирішальним базисом майбутньої доходності підприємства. Втілення інвестиційних проектів потребує відмови від грошових коштів сьогодні на користь отримання прибутку в майбутньому. Як правило, на отримання прибутку слід розраховувати не раніше, ніж через рік після початкових витрат (інвестицій). В цей період вони є основною причиною виникнення фінансових проблем (наприклад, з ліквідністю), які підприємство намагається вирішити через додаткове фінансування.

Згідно зі статтею1 Закону України “Про інвестиційну діяльність” під інвестиціями розуміють “всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті чого створюється прибуток (дохід) або досягається соціальний ефект. Такими цінностями можуть бути:

• кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери;
• рухоме та нерухоме майно (будинки, споруди, устаткування та інші матеріальні цінності);
• майнові права, що випливають з авторського права, досвід та інші інтелектуальні цінності;
• сукупність технічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, навичок та виробничого досвіду, необхідних для організації того чи іншого виду виробництва, але незапатентованих (“ноу-хау”);
• права користування землею, водою, ресурсами, будинками, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права;
• інші цінності.

Інвестиції у відтворення основних фондів і на приріст матеріально-виробничих запасів здійснюються у формі капітальних вкладень...”

Існує і дещо звужене розуміння інвестицій, коли інвестиції розглядаються з позиції потоків платежів. З такої точки зору під інвестиціями можна розуміти всі витрати (або їх грошовий еквівалент), пов’язані з використанням капіталу (імобілізація, уречевлення вільного капіталу). Більш вузьке розуміння інвестицій включає сам об’єкт і строки імобілізації капіталу, які в такому випадку виступають критерієм класифікації інвестицій.

Інвестиції представляють собою цілеспрямоване використання капіталу, класифікація якого наведена на рис.1.

Рис. 1. Види інвестицій

Загальне визначення інвестицій можна деталізувати на реальні (виробничо-господарські) і фінансові інвестиції. На такому підході здійснений поділ активу балансу на негрошові активи (інвестиційний сектор) і грошові (або платіжні) засоби. Під реальними інвестиціями розуміють вкладення коштів у реальні активи – як матеріальні, так і нематеріальні (вкладення коштів у нематеріальні активи, пов’язані з науково-технічним прогресом, визначаються як інноваційні інвестиції). Фінансові інвестиції не мають матеріальних компонентів і поряд з матеріальними інвестиціями відіграють значну роль в житті підприємства. До них відносяться вклади підприємства в дебіторську заборгованість або вкладення коштів у різноманітні фінансові інструменти (активи), серед яких найбільшу частку становлять цінні папери, включаючи кошти в банках. Значення фінансових інвестицій буде зростати по мірі розвитку фінансового ринку і накопичення досвіду роботи з фінансовими активами.

За цілями застосування інвестицій їх поділяють на реінвестиції (заміна застарілих засобів) і нетто-інвестиції (придбання нових активів, розширення виробництва тощо).

За характером участі в інвестуванні виділяють прямі і непрямі інвестиції.

Під прямими інвестиціями розуміють особисту участь інвестора у виборі об’єктів інвестування і вкладенні коштів. Пряме інвестування здійснюється обізнаними інвесторами, що мають досить точну інформацію про об’єкт інвестування і детально ознайомлені з механізмом інвестування. Непрямі інвестиції пов’язані з інвестуванням, що опосередковується інвестиційними або іншими фінансовими посередниками. Не всі інвестори мають достатню кваліфікацію для ефективного вибору об’єктів інвестування і подальшого управління ними. Тому вони вкладають кошти в цінні папери, що випускаються інвестиційними або іншими фінансовими посередниками. Такими цінними паперами можуть бути інвестиційні сертифікати інвестиційних фондів або компаній. Акумульовані таким чином кошти посередники розміщують на свій розсуд – обирають найефективніші об’єкти інвестування, беруть участь в управлінні ними, а отримані прибутки розподіляють серед своїх клієнтів.

За терміном інвестування розрізняють короткострокові і довгострокові інвестиції. Перші – це вкладення капіталу на період не більше одного року (короткострокові депозитні внески, купівля короткострокових ощадних сертифікатів тощо). Під довгостроковими інвестиціями розуміють вкладення капіталу на період понад один рік, хоча інвестиційні компанії довгострокові інвестиції деталізують в такий спосіб: до 2 років; від 2 до 3 років; від 3 до 5 років; більше 5 років.

Інвестиції за формою власності інвесторів поділяють на: приватні, державні, іноземні і спільні. В економічній теорії та практиці застосовується термін “приватні” інвестиції до вкладення коштів, що здійснюють фізичні особи, а також підприємства недержавної форми власності, насамперед – колективні. Під державними інвестиціями розуміють вкладення, що здійснюють центральні або місцеві органи влади за рахунок бюджетів, позабюджетних фондів і позикових коштів, а також державні підприємства й установи за рахунок власних і позикових коштів. Іноземні інвестиції пов’язані з вкладеннями, що здійснюють іноземні громадяни, юридичні особи і держава. Під спільними інвестиціями розуміють вкладення, що здійснюють резиденти та нерезиденти.

За цілями інвестування, які ставлять перед собою інвестори, виділяють стратегічні і портфельні інвестиції. Перші при здійсненні інвестицій, мають на меті придбання контрольного пакету акцій або переважаючої частки статутного капіталу іншого підприємства для отримання можливості самостійного управління ним. Портфельний інвестор вкладає кошти в різноманітні об’єкти інвестування з метою отримання доходу або приросту капіталу.

Інвестиційна діяльність — це сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави щодо реалізації інвестицій.

Інвестиційна діяльність може здійснюватись у формі:

- інвестування, яке здійснюють громадяни, недержавні підприємства, господарчі асоціації, об’єднання і товариства, а також суспільні й релігійні організації, інші юридичні особи, засновані на колективній власності;

- державного інвестування;

- іноземного інвестування;

- спільного інвестування засобів і цінностей громадянами і юридичними особами України та іноземних держав.

Об’єктом інвестиційної діяльності може бути будь-яке майно, в тому числі основні фонди й оборотні кошти в усіх сферах господарства, цінні папери, цільові грошові внески, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об’єкти власності, а також майнові права.

Суб’єктами інвестиційної діяльності (інвесторами й учасниками) можуть бути громадяни і юридичні особи України та іноземних держав, а також держави в особі урядів.

Інвестори – це суб’єкти інвестиційної діяльності, що приймають рішення щодо вкладення власних, позикових і залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об’єкти інвестування.

Інвестори можуть виступати в ролі вкладників, кредиторів, покупців, а також виконувати функції будь-якого учасника інвестиційної діяльності.

Права в усіх інвесторів, незалежно від форми власності, рівні, і розміщення інвестицій у будь-які об’єкти є їхнім невід’ємним правом, що охороняється законом.

Учасники інвестиційної діяльності — громадяни і юридичні особи України, інших держав, що забезпечують реалізацію інвестицій як виконавці замовлень або на підставі доручення інвестора.

Інвестор визначає мету, напрями й об’єми інвестицій і залучає для їхньої реалізації на договірній основі будь-яких учасників інвестиційної діяльності, в тому числі і шляхом організації конкурсів і торгів. Держава й посадові особи не мають права втручатися в договірні відносини учасників інвестиційної діяльності понад свою компетенцію.

Інвестиційний цикл — комплекс заходів від моменту ухвалення рішення про інвестування до завершальної стадії інвестиційного проекту, зокрема науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи, прийняття інвестиційних рішень, планування і проектування, підготовка до будівництва, будівництво, вихід на проектні показники і режим окупності вкладень.

Ряд повторюваних інвестиційних циклів визначається як інвестиційний процес.

Інвестиційний процес — сфера економічної діяльності, що включає розроблення інвестиційної стратегії щодо інвестиційного середовища, аналіз фінансово-інвестиційного ринку, формування і керування інвестиційним портфелем, оцінювання ефективності інвестиційної діяльності.

Інвестиційна політика – частина економічної політики держави, що визначає обсяг, структуру і напрямок капіталовкладень, зростання основного капіталу (основних фондів) і їхнє відновлення на основі найважливіших досягнень науки і техніки.

Інвестиційне середовище – сукупність правових, економічних та інституціональних умов, що визначають правила функціонування різних типів цінних паперів на ринку, умови їхньої купівлі і продажу, тенденції динаміки цін, а також особливості руху капіталів і зміни щодо нерухомості.

Останнім часом в Україні значно збільшилось число активних учасників інвестиційного процесу. Проведення приватизації позначилося на різноманітті й ускладненні інвестиційного процесу, насамперед на його розсіювання, появі різних фінансових посередників.

Інвестиційним комплексом називається система підприємств і організацій, що виконують у виробництві функцію створення необхідних нерухомих основних фондів, достатніх для діяльності підприємств і організацій усіх галузей господарства.

До складу інвестиційного комплексу входять:

- інвестори — вкладники капіталу;

- підрядні будівельні підприємства і фірми, незалежно від форм власності, субпідрядні спеціалізовані організації та будівельні кооперативи;

- проектні підприємства й архітектурні організації;

- промисловість будівельних матеріалів, конструкцій і виробів;

- хімічна, металургійна, лісова, деревообробна промисловість у частині, пов’язаній з постачанням предметів для інвестиційного комплексу;

- машинобудівні підприємства, продукція яких призначена для створення нерухомих основних фондів і для будівництва виробництва;

- агреговані виробничі управлінські структури;

- інвестиційні банки;

- ринкова інфраструктура інвестиційного комплексу;

- органи державного регулювання ринкових відносин в інвестиційному комплексі.

2. Внутрішні й зовнішні  джерела інвестування. Прямі та  портфельні іноземні

                                                   інвестиції.

Інвестиції можуть здійснюватися як за рахунок внутрішніх (національних), так і за рахунок зовнішніх ( іноземних) джерел. Обидва джерела інвестицій відіграють значну роль для активізації залучення капіталу і розвитку економіки країни. Спочатку, розглянемо внутрішні джерела інвестицій. У масштабі країни загальний рівень заощаджень залежить від рівня заощаджень населення, організацій та уряду. Так, населення може відкладати певні кошти на майбутнє, компанії можуть реінвестувати частину отриманого від своєї діяльності прибутку, а уряд накопичувати кошти за рахунок перевищення надходжень коштів до бюджету над витратами. У той же час, обсяг заощаджень безпосередньо впливає на обсяг інвестицій в країні, оскільки частина коштів спрямовується на споживання, а частина, що залишилася - на інвестиції. Виходячи з цього, можна виділити наступні основні внутрішні джерела інвестицій:

а) прибуток. Підприємства та організації часто використовують прибуток як джерело інвестицій. Частина отриманого прибутку направляється ними на розвиток бізнесу, розширення виробництва і впровадження нових технологій. Очевидно, що ті підприємства та організації, які не виділяють коштів на ці цілі, в кінцевому підсумку стають неконкурентоспроможними. Брак фінансових ресурсів, у тому числі на розвиток бізнесу, підприємства іноді намагаються заповнити за рахунок підвищення цін на свою продукцію. Проте слід враховувати, що збільшення цін на свою продукцію викликає скорочення попиту на неї, що призводить до проблем з реалізацією продукції, і, як наслідок, до спаду виробництва.

б) банківський кредит. Банківське кредитування в багатьох розвинених країнах є одним з основних джерел інвестицій. При цьому, особливу роль відіграє довгострокове кредитування, оскільки в цьому випадку навантаження на позичальника невисока і у підприємства є час на "розкрутку" бізнесу. Тим не менше, роль банківського кредитування як джерела інвестицій залежить від розвитку банківської системи та економічної стабільності в країні. Не викликає сумнівів той факт, що нестабільність в країні призводить до небажання банків видавати довгострокові кредити і фінансувати інвестиційні проекти. В цілому, банківське кредитування сприяє поступовому збільшенню виробництва і, як наслідок, загальному підйому економіки країни.

в) емісія цінних паперів. Емісія цінних паперів поступово стає в Україні джерелом інвестицій. Водночас, у розвинених країнах саме випуск цінних паперів є одним з основних джерел фінансування інвестиційних проектів. З метою отримання коштів підприємства можуть випускати як акції, так і облігації. При цьому, покупцями цінних паперів, як правило, можуть виступати будь-які юридичні та фізичні особи, що володіють вільними коштами. Саме вони в даному випадку виступають інвесторами, надаючи власні кошти в обмін на цінні папери підприємства.

г) бюджетне фінансування. 

д) амортизаційні відрахування.  Амортизаційні відрахування спрямовані на відновлення засобів виробництва, які зношуються в процесі використання при виробництві товарів.

Фінансових коштів, одержуваних національною економікою за рахунок внутрішніх джерел інвестицій, не завжди достатньо для успішного економічного розвитку країни. Це особливо актуально для країн з розвивається або перехідною економікою. У зв'язку з цим , необхідно окремо розглянути зовнішні джерела інвестицій, тобто джерела іноземних інвестицій:

а) прямі іноземні інвестиції. Під прямими інвестиціями прийнято розуміти капітальні вкладення в реальні активи ( виробництво) інших країн, в управлінні якими бере участь інвестор. Інвестиції можуть вважатися прямими, якщо іноземний інвестор володіє не менше ніж 25 % акцій підприємства, або їх контрольним пакетом, величина якого може варіюватися в досить широких межах залежно від розподілу акцій серед акціонерів. Провідними інвесторами є економічно країни, в першу чергу США , але за останні 20 років їх частка в загальній сумі зарубіжних прямих інвестицій скоротилася з 55 % до 44 % , частка ж країн Західної Європи і Японії зросли (за 37 % до 44 % і з 1 % до 10 %).

б) портфельні іноземні інвестиції. Портфельними іноземними інвестиціями прийнято називати капіталовкладення в цінні папери закордонних підприємств і організацій. Також можливе інвестування коштів у цінні папери іноземної держави.

в) іноземні кредити. У 1970 - 1980 рр. відбулося різке зростання міжнародних кредитів , в результаті чого вони стали розглядатися як ще одне джерело інвестицій. У якості кредиторів зазвичай виступають міжнародні організації (Міжнародний валютний фонд тощо) і великі закордонні банки (Європейський Банк реконструкції та розвитку, Дойче банк та ін.) Середньострокові та довгострокові кредити можуть надаватися промисловим і торговим корпораціям , підприємствам , банкам , фінансовим компаніям, а також безпосередньо державі. В останні роки на міжнародному ринку часто використовується така форма довгострокового фінансування , як проектне фінансування. Воно полягає в наданні великих кредитів під конкретні промислові проекти підприємств. Таким чином, зазначена форма довгострокового кредитування зближується з прямими інвестиціями.

Прямі інвестиції - це вкладення капіталу за кордоном, що за величиною становить не менше 10% вартості того чи іншого конкретного проекту, а портфельні - закордонні інвестиції розміром до 10% вартості здійснюваного за їх допомогою капітального проекту. Мета прямих інвестицій — встановлення контролю за діяльністю підприємства i одержання прибутку від його господарської діяльності.

До прямих іноземних інвестицій відносять реальні капіталовкладення в підприємства, землю чи реманент або експортні, інвестиційні товари чи передача технологій, досвіду управління, коли інвестор отримує чи зберігає контроль над інвестованим капіталом. Необхідною умовою віднесення інвестицій до прямих є наявність у інвестора довгострокового інтересу. Так, за даним підходом, прямі іноземні інвестиції (ПІІ) – це вкладення капіталу резидентом однієї країни (прямим інвестором) у підприємство – резидент іншої країни з метою набуття довготривалого економічного інтересу. За прямого іноземного інвестування вкладник безпосередньо зацікавлений у ефективному використанні своїх коштів, оскільки віддача від інвестицій становить його прибуток; при цьому партнери країни, яка приймає, часто отримують нову технологію, допомогу в організації виробництва та збуті продукції. До складу ПІІ належать: – Вкладення компаніями власного капіталу за кордон – формування капіталу філій (підприємства, які повністю належать прямому інвестору); дочірніх підприємств, частка акцій головної компанії в який більше 50%; асоційованих компаніях (в яких інвесторові-нерезиденту належить 25% капіталу і більше); – Реінвестування прибутку – частка іноземного інвестора в прибутках компанії, яка не розподілена як дивіденди і не переказана інвесторові, а використана для подальшого збільшення активів компанії; – Внутрішньокорпораційний рух капіталу у формі кредитів та позик від материнської компанії до дочірніх, асоційованих компаній та філій.

До факторів прямих іноземних інвестицій вітчизняні та зарубіжні до-слідники відносять наступні:– Політичні фактори. – Фактор конкуренції.

Прямі іноземні інвестиції значним чином визначаються трьома видами переваг – власності, розміщення та інтерналізації.

  Портфельні інвестиції  не можна вважати противагою  прямим, вони є їx доповнюючим елементом. Однак між ними є принципова різниця.

Портфельні інвестиції – це суто фінансові активи у вигляді облігацій та акцій, які деномінуються в національну валюту. Міжнародні портфельні інвестиції – це вкладення капіталу в іноземні цінні папери, що не дають інвесторові права реального контролю над об’єктом інвестування.

Портфельні інвестори, як правило, лише надають фінансовий ка-пітал і, на відміну від прямих інвесторів, ніяк не втручаються в процес управління компанією. Стратегія портфельних інвесторів орієнтована на короткостроковий ефект, а не довгострокове зростання, і найчастіше по-лягає у пошуку швидкого та значного прибутку у формі приросту вартос-ті. Застосування даного виду інвестицій часто підкоряється прагненню мінімізації ризику на відміну від прямих інвестицій, зумовлених головно довгостроковими та структурними чинниками. Портфельному інвесторові все одно, в яку галузь чи компанію вкладати кошти. Критеріями інвестування є лише рівень доходів та перспективи зниження ризику. У разі погіршення ситуації на ринках та зростання ризику портфельний інвестор може вилучити свої інвестиції набагато швидше, ніж прямий інвестор.

Класифікація міжнародних портфельних інвестицій за видами цін-них паперів ґрунтується на методології платіжного балансу країни. Вони розподіляються на інвестиції в:

– акціонерні цінні папери – грошовий документ, що обертається на ринку і засвідчує майнове право власника щодо особи, яка випустила цей документ; – боргові цінні папери – грошовий документ, що обертається на ринку і засвідчує відносини позики власника щодо особи, яка випустила цей документ. Боргові цінні папери можуть мати форму: облігацій, про-стих векселів, боргових розписок – грошових інструментів, що дають своєму утримувачу безумовне право на гарантований фіксований грошовий дохід або визначений договором змінюваний дохід; – інструменти грошового ринку – грошові інструменти, що дають утримувачу безумовне право на гарантований фіксований грошовий дохід на певну дату. Ці інструменти продаються на ринку зі знижкою, розмір якої залежить від розміру процентної ставки та часу, який залишився до погашення. До них належать казначейські векселі, депозитні сертифікати, банківські акцепти, тощо; – фінансові деривативи – похідні грошові інструменти, що мають ринкову ціну і засвідчують право утримувача на купівлю або продаж первісних цінних паперів (опціони, ф’ючерси, варанти, свопи).

Під інвестиційним портфелем розуміють певну сукупність цінних паперів, що належить фізичній або юридичній особі й становить цілісний об’єкт управління.

           3. Різновиди і структура реальних (виробничих) інвестицій.

Реальні інвестиції — це вкладення капіталу (грошей) у різні сфери та галузі народного господарства (суспільного виробництва) з метою оновлення існуючих і створення нових "капітальних" (матеріальних) благ, а як наслідок — одержання набагато більшого прибутку.

Валові капітальні вкладення — це загальна сума одноразових витрат капіталу на просте й розширене відтворення виробничих основних фондів та об’єктів соціальної інфраструктури, а чисті — витрати лише на розширене відтворення.

Величину чистих капіталовкладень неважко розрахувати; для цього із загального обсягу капітальних вкладень треба виключити розмір амортизаційних відрахувань, котрі використовуються, як відомо, на просте відтворення основних фондів та іншого майна підприємства.

За чинними на підприємствах системами планування та обліку до складу капітальних вкладень включають:

- вартість будівельно-монтажних робіт;

- вартість усіх видів виробничого устаткування, а також зарахованих до основних фондів інструментів та інвентарю;

- інші капітальні роботи й витрати. елементно-технологічну структуру капітальних вкладень.

Позитивною тенденцією в динаміці цієї структури капітальних вкладень є поступове збільшення частки витрат на устаткування, інструмент та інвентар за відносного зменшення питомої ваги вартості будівельно-монтажних робіт.

В інвестиційній політиці підв та їхніх добровільних об’єднань дуже важливо приймати обґрунтовані рішення щодо відтворювальної структури капітальних вкладень, котра відображає співвідношення довгострокових витрат на просте й розширене (технічне переозброєння і реконструкція, розширення діючих підприємств, нове буд-во) відтворення основних фондів.

Головна тенденція зміни відтворювальної структури капітальних вкладень протягом останніх років полягає в значному збільшенні частки витрат на технічне переобладнання та реконструкцію діючих під-в у більшості галузей виробничої сфери.

Визначення необхідного обсягу і джерел фінансування капітальних вкладень. Визначення необхідного обсягу капітальних вкладень залежить від ситуації на ринку:

- за кількісними та якісними характеристиками попит ринку задовольняється повністю, а відтак немає потреби у збільшенні обсягу виробництва певної продукції на відповідному підприємстві;