Сутність розрахункових відносин

Зміст

В умовах ринкової економіки розрахунки відіграють важливу роль у регулюванні різних сфер господарського життя. Завдяки розрахункам здійснюються платежі за грошовими зобов'язаннями, за їхньою допомогою контролюється не лише витрачання коштів, а й їх цільове використання, відповідний розподіл та дотримання режиму економії різними власниками.

Таким чином, особи вступають у розрахункові правовідносини. З розвитком ринкових відносин та з розвитком суспільства взагалі все більше осіб вступають в такі відносини.

Розрахункові правовідносини на сьогоднішній день набули значного розвитку. З’явилась велика кількість різновидів розрахунків, кожен з яких має своє особливості. Активно впроваджується міжнародний досвід розрахунків. Розрахункові правовідносини регулює велика кількість нормативних актів. Тому нерідко виникають суперечності між цими нормативними актами. Через їх великий масив виникають труднощі в їх застосуванні.

1. Поняття і зміст розрахункових правовідносин

Поняття розрахункових правовідносин вироблене теорією фінансового права. Дане визначення можна знайти в підручниках з фінансового права та банківського права. Так під розрахунковими правовідносинами розуміють відносини, в яких одна сторона здійснює платежі на користь іншої  через кредитні установи, називаються [21; 52].

Більш складне визначення розрахункових правовідносин дає Науково-практичний коментар до ЦК України, відповідно до якого розрахунковими правовідносинами називаються суспільні відносини, що виникають в процесі здійснення грошових платежів, направлених на виконання основного платного договірного або іншого майнового зобов’язання, суб’єкти яких не співпадають з суб’єктами розрахунків внаслідок участі в них банку, і врегульовані нормами права та особливими банківським правилами [25; 504].

Специфіка цих відносин полягає в тому, що вони мають самостійний майновий характер, для яких характерні два моменти – участь банківських або кредитних установ та застосування спеціального законодавства про розрахунки між підприємствами, організаціями. Відносини, що виникають між установами банків і власниками рахунків під час проведення розрахунків, мають складний характер. У цих відносинах беруть участь, як правило, три суб'єкти (продавець, покупець-платник і банк). Сторони (банк і суб'єкти господарської діяльності) зобов'язані дотримуватися законних і договірних умов. В літературі можна зустріти позицію, що розрахункові правовідносини регулюються як цивільно-правовими, так і фінансово-правовими нормами.

Автори пояснюють, що цивільно-правовими  нормами регулюються договірні відносини між продавцем і покупцем, які укладають договори про продаж продукції, надання послуг або виконання робіт, під час проведення розрахункових операцій, а також відносини з приводу відкриття рахунків у кредитній установі.

Фінансово-правовими нормами регулюються відносини, що виникають з діяльності кредитних установ, з регламентації прав і обов'язків власника рахунку і банку [21; 53].

З наведеною позицією погодитись не можна, так як автори включають до розрахункових правовідносин три різні види правовідносин: з укладення цивільно-правового договору між сторонами, з відкриття рахунку в банку, з оплатою при виконання договору через банк.

На користь того, що це три самостійні види правовідносин  можна навести

такі аргументи:

 1) сторони можуть укласти цивільно-правовий договір, але не відкривати рахунок і не проводити оплату через банк;

 2) сторони можуть відкрити рахунок лише один раз, а укладати цивільно- правові договори і проводити по них оплату через установи банку багато разів;

 3) між зазначеними трьома діями можливий значний проміжок в часі;

 4) відкривши рахунок, сторона, може і не скористатись ним.

 Таким чином, можна зробити висновок, що укладення цивільно-правового договору регулюється виключно цивільним правом. Ніякого відношення до цього

виду правовідносин фінансово-правові  норми не мають.

 Відкриття рахунку хоч і регулюється і цивільно-правовими, і фінансово-правовими нормами, проте правовідносини, що виникають у зв’язку з відкриттям банківського рахунку і розрахункові правовідносини – це самостійні види правовідносин.

Розрахункові правовідносини дійсно також регулюється цивільно-правовими і фінансово-правовими нормами. Проте, правовідносини з укладення цивільно-правового договору та з відкриття рахунку ніякого відношення до них не мають.

 Цивільно-правові норми,  які регулюють розрахункові правовідносини, в першу чергу містяться в ЦК України 1963 року (ст. 380) та ЦК України 2003 року (ст. 1066-1076, 1087-1106).

 Фінансово-правові норми, які регулюють розрахункові правовідносини, в першу чергу містяться в Законах України «Про банки і банківську діяльність», «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні», «Про обіг векселів в Україні», а також рядом нормативних актів Національного банку України.

Основний зміст розрахункових  правовідносин розкривається у принципах, Основний зміст розрахункових правовідносин розкривається у принципах, на яких базується організація безготівкових розрахунків, зокрема:

1. Усі підприємства й  організації зобов'язані зберігати  свої кошти, як власні, так і позичкові, на рахунках в установах банку.

2. Розрахунки між підприємствами й організаціями здійснюють, як правило, безготівковим способом через банки.

3. Розрахунки проводять  за діючими формами розрахунків.

4. Платежі проводять, як правило, після поставки продукції або виконання робіт, надання послуг, однак у практиці дедалі частіше застосовується порядок попередньої оплати платежу.

5. Платежі проводять за рахунок коштів платника або за рахунок банківського кредиту.

6. Списання коштів з  рахунку платника здійснюють  тільки за його згодою (акцепту).

 7. Під час проведення розрахункових операцій банки здійснюють контроль

за дотриманням підприємствами, організаціями розрахункової та договірної

дисципліни [21; 54].

 До господарюючих суб'єктів, які порушують правила розрахунків, банки

застосовують відповідні санкції.

2. Класифікація розрахунків

В Україні, як і в інших державах світу, багато уваги приділяється організації грошових розрахунків, створюються особливі розрахунково-платіжні системи, у центрі яких знаходяться банки як спеціалізовані грошово-кредитні установи.

Ст. 51 Закону України «Про банки і банківську діяльність» визначає, що банківські розрахунки проводяться у готівковій та безготівковій формах згідно із  правилами,  встановленими  нормативно-правовими  актами Національного банку України. Усі розрахунки в господарському обігу України юридичні та фізичні особи здійснюють як готівкою, так і у безготівковому порядку через установи банків згідно з правилами здійснення розрахункових і касових операцій, затверджених Національним банком України.

Грошова готівка є загальновизнаним засобом платежу. Хоча розвиток системи безготівкових розрахунків призвів до скорочення частки готівкових грошей у грошовій масі і зниження їх використання в платіжному обороті, оплата готівкою й надалі залишається найбільш поширеним методом у сфері роздрібних трансакцій. Готівкою обслуговується основна частина малих господарських операцій. За кількістю платежі готівкою становлять 80-90 відсотків усіх платежів, за сумою - лише незначну частину грошового обігу в країнах з розвинутою фінансовою системою [23; 15].

Сфера застосування готівки  між юридичними особами суттєво обмежена і регулюється Положенням про ведення касових операцій у національній валюті в Україні затвердженим Постановою Правління Національного банку України 19 лютого 2001 року № 72 [17; 83].

Якщо фізичні особи  мають право здійснювати розрахунки готівкою без будь-яких обмежень, то для юридичних осіб законодавство встановлює певні обмеження.

 Так, відповідно до ст. 380 ЦК України 1963 року платежі за зобов’язаннями між юридичними особами проводяться в порядку безготівкових розрахунків через кредитні установи, в яких дані особи відповідно до закону зберігають свої кошти. Розрахунки готівкою між юридичними особами допускаються у випадках і межах, встановлених законодавством [2; 75].

Відповідно до ст. 1087 ЦК України 2003 року розрахунки між юридичними особами, а також розрахунки за участю фізичних осіб, пов'язані із здійсненням ними підприємницької діяльності, провадяться в безготівковій формі. Розрахунки між цими особами можуть провадитися також готівкою, якщо інше не встановлено законом [12; 20].

Відповідно до Положення  про ведення касових операцій у національній валюті в Україні сума готівкового розрахунку одного підприємства (підприємця) з іншим підприємством (підприємцем) через їх каси, каси банків, інших фінансових установ, які надають послуги з переказу грошей, та підприємств поштового зв'язку не має перевищувати десяти тисяч гривень протягом одного дня за одним або кількома платіжними документами. Платежі понад установлену граничну суму проводяться виключно в безготівковому порядку.

Але Положенням про ведення  касових операцій у національній валюті в Україні з цього загального правила передбачено ряд виключень (п. 2.3). Підприємствам, які мають рахунки в установах банків і здійснюють операції з готівкою встановлюється ліміт каси. Такі підприємства можуть зберігати в своїй касі готівку на кінець дня в межах затвердженого ліміту каси.

Порядок установлення підприємствам ліміту каси, порядку і строків здавання готівкової виручки регулюється Інструкцією про організацію роботи з готівкового обігу установами банків України затвердженою Постановою Правління Національного банку України 19 лютого 2001 року № 69.

Підприємства зобов'язані  здавати готівкову виручку понад установлений ліміт каси в порядку і строки, визначені установою банку для зарахування на

їх поточні рахунки. Якщо ліміт каси підприємству взагалі  не встановлено, то

вся наявна готівка в його касі на кінець дня має здаватися  до банку. Підприємства під час здійснення розрахунків із споживачами за готівку зобов'язані приймати у сплату за товари (роботи, послуги та ін.) без обмежень банкноти і монети (у тому числі обігові, пам'ятні, ювілейні монети, зношені банкноти та монети) усіх номіналів, які випускає Національний банк України в обіг, що є дійсним платіжним засобом і не викликає сумніву в його справжності та платіжності. Крім того, підприємства мають забезпечувати постійну наявність у своїх касах банкнот і монет різних номіналів для видачі здачі громадянам.

За порушення правил ведення касових операцій, зазначених у цьому пункті, до посадових осіб застосовуються штрафні санкції, визначені статтею 164-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Ведення операцій з готівкою на підприємствах поштового зв'язку України регулюється Порядком ведення касових операцій підприємствами зв'язку України, затвердженим наказом Державного комітету зв'язку України від 2 лютого 1998 № 26 [16; 159].

Незважаючи на те, що в  останні роки в Україні дуже великих розмірів досягли господарські операції з готівковими коштами (на початок 1999 р. питома вага готівки, що оберталась поза банками, становила 46% загального обсягу грошової маси), основними та найбільш перспективними (на що незаперечне вказує міжнародний  досвід)  залишаються  безготівкові розрахункові операції.

Частка готівкових грошей (монет і банкнот) у грошовому обігу, яка в певний історичний момент постійно знижується, зокрема, під впливом конкуренції з боку чеків, зараз має тенденцію до стабілізації. Це загальне явище викликане кількома причинами:

- розвитком мережі автоматів  для видачі готівки, що сприяло  збільшенню кількості розрахунків банкнотами;

- значним збільшенням  кількості автоматів, що використовують готівку, зокрема телефонних автоматів тощо;

- розвитком «підпільної»  економіки, пов'язаної в більшості країн з намаганням уникнути податків і внесків у фонд соціального страхування [23;15].

 Збільшення обсягів  безготівкових розрахунків пов'язано з розвитком банків у XIX столітті. Це призвело до того, що безготівкові розрахунки, які приблизно становлять лише 10 відсотків усіх платежів, сягають 90 процентів їх вартості [23; 168].

Під безготівковими розрахунками слід розуміти систему грошових розрахунків, які проводяться без участі грошових знаків, тобто шляхом перерахування банком певної суми з рахунку платника на рахунок одержувача або шляхом заліку взаємних вимог [25; 505].

Правові засади організації безготівкових розрахунків в Україні визначені в Законах України «Про банки і банківську діяльність», «Про підприємництво», «Про підприємства в Україні» та ін. В найбільш повному виді організація безготівкових розрахунків визначена в Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті затвердженої постановою Правління Національного банку України 29 березня 2001 року № 135 [18; 848].

 Інструкція встановлює  загальні правила, форми і стандарти розрахунків банків та інших юридичних і фізичних осіб у грошовій одиниці України на території України, що здійснюються за участю банків.

 Організація безготівкових  розрахунків базується на ряді принципів, зміст і склад яких можуть змінюватися залежно від економічної ситуації в країні.

О.О.Качан виділяє такі принципи організації безготівкових  розрахунків:

1) підприємства всіх форм  власності повинні зберігати свої грошові кошти в банках на рахунках і використовувати їх для міжгосподарських кошти в банках на рахунках і використовувати їх для міжгосподарських розрахунків в безготівковому порядку шляхом перерахування з рахунку платника на рахунок отримувача;

2) момент здійснення платежу повинен бути максимально наближений до

відгрузки товарів або надання послуг;

3) платежі з рахунку підприємства здійснюються банком за згодою власника рахунку і з дотриманням черговості, встановленої керівником підприємства, установи. Без згоди платника списання коштів з його рахунку допускається лише у випадках, встановлених чинним законодавством;

4) господарюючі суб'єкти мають право вибору форми розрахунків та способу платежу з числа передбачених чинним законодавством;

5) господарюючі суб'єкти  мають право вибору банків  для відкриття своїх рахунків [22; 121].

 Суб'єкти розрахункових правовідносин в основному самі визначають вид розрахунків при укладенні цивільно-правового договору. Практика виробила принципи безготівкових розрахунків, які в певній мірі відображаються і в банківських правилах: розрахунки здійснюються, як правило, за згодою платника (акцептом), розрахунки можуть здійснюватись тільки після поставки (продажу) продукції або надання послуги; незалежно від правової форми платежів вони можуть здійснюватись тільки як прямо впроваджена воля платника здійснити платіж – погодження провести платіж (акцепт) або розпорядження його провести (виставлення акредитиву, виписка чеку). Ці принципи діють, але в практиці все частіше зустрічаються випадки попередньої оплати.

В сучасних умовах в теорії фінансового права розрізняють три різновиди (форми) безготівкових розрахунків [26; 439]. Перша, що має назву класичної, полягає в тому, що платник-покупець або одержувач послуги доручає установі банку, де відкрито його розрахунковий рахунок, перевести кошти на рахунок одержувача коштів-продавця, надавача послуги тощо.

Другим видом безготівкових  розрахунків вважаються векселі.

Третій вид безготівкових  розрахунків – пластикові картки.

Кожен вид безготівкового розрахунку встановлюється комплексом правових норм, які регулюють порядок платежів за товар, послуги, неторгові операції між клієнтами банків, за допомогою правил і прийомів документообігу, тобто порядок розрахунків.

 Відповідно до цього, (хоч це і не є принциповим питанням і не тягне ніяких правових наслідків) доцільно було б внести відповідні зміни до чинного законодавства України.

 Таким чином, і визначення розрахункових правовідносин, і їх ознаки, і класифікація міститься лише в теорії фінансового (банківського) права. Проте, дослідити це питання без нормативних актів також не уявляється можливим.

3. Класичний вид розрахунків

До класичної форми  безготівкових розрахунків відносяться  розрахунки:

 - платіжними дорученнями;

 - платіжними вимогами-дорученнями;

 - акредитивами;

 - розрахунковими чеками.

Відповідно до ст. 1089 ЦК України 2003 року за платіжним дорученням банк зобов'язується за дорученням платника за рахунок грошових коштів, що розміщені на його рахунку у цьому банку, переказати певну грошову суму на рахунок визначеної платником особи (одержувача) у цьому чи в іншому банку у строк, встановлений законом або банківськими правилами, якщо інший строк не передбачений договором або звичаями ділового обороту [12; 20].

 Визначення платіжного доручення також дається в Законі України “Про платіжні системи та переказ грошей в Україні», відповідно до ст. 1 якого платіжним дорученням визнається розрахунковий документ, який містить доручення платника банку або іншій установі - члену платіжної системи, що його обслуговує, здійснити переказ визначеної в ньому суми грошей зі свого рахунка на рахунок отримувача.

Сутність цієї форми полягає  в тому, що на бланку встановленої форми власник рахунку дає розпорядження банку, що його обслуговує, про перерахування визначеної суми зі свого рахунку на рахунок одержувача коштів за поставлену продукцію, надані послуги тощо. Банки приймають до виконання платіжне доручення впродовж десяти календарних днів від дати його заповнення. Доручення приймається банком до виконання тільки в сумі, яка може бути сплачена за наявними коштами на рахунку або за рахунок кредиту. Виняток з цього правила становлять доручення на перерахування коштів у доходи бюджетів і на відрахування платежів податкового характеру, до державних цільових фондів, включаючи відрахування на утримання доріг, які приймаються банками незалежно від наявності коштів на рахунку клієнта. У разі відсутності коштів платіжне доручення враховують на окремому позабалансовому рахунку. Платіжні доручення застосовують для здійснення попередньої оплати за отримані товари, надані послуги, а також для завершення розрахунків за актами звірки взаємної заборгованості суб'єктів господарської діяльності [21; 59]. У практиці взаємовідносин між підприємницькими структурами дедалі частіше використовується платіжна вимога-доручення. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» платіжна вимога-доручення – це розрахунковий документ, що містить вимогу отримувача безпосередньо до платника сплатити суму грошей та доручення платника банку, що його обслуговує, здійснити переказ визначеної платником суми грошей зі свого рахунка на рахунок отримувача. Вимога-доручення виписується на бланку банку, який складається з двох частин:

 – верхня – вимога постачальника (одержувача коштів) безпосередньо до покупця (платника) оплатити вартість поставленої йому за договором продукції, виконаних робіт, наданих послуг;

 – нижня – доручення платника своєму банкові про перерахування з його рахунку суми, поставленої у графі «сума до оплати» цифрами чи прописом. На думку авторів підручника з фінансового права Алісова Є. О., Воронова Л.К., Кадькаленко С. Т. та інших саме цей вид розрахунків надійніший для ідприємницьких структур і одночасно для банку. Вони обґрунтовують свою точку зору тим, що виписана вимога на оплату не подається в банк попередньо, бо це забирає час, а подається безпосередньо платнику-покупцеві. Банківські правила рекомендують для прискорення доставки вимог-доручень платникам передавати їх у комплекті розрахункових та розвантажувальних документів за поставлену продукцію, виконані роботи та надані послуги, передбачені договором [26; 442].

Одержавши платіжну вимогу, платник, у випадках згоди сплатити суму, виставлену постачальником, заповнює нижню частину документа-доручення і здає документ в обслуговуючий його банк.

Банк платника приймає до оплати доручення клієнта, якщо на його рахунку є кошти або за рахунок наданого йому кредиту. Правилами Національного банку дозволено застосовувати вимоги-доручення для здійснення попередньої оплати.

Наступним видом розрахунків  є акредитив.

Акредитив – це вид розрахунків, за яким банк (банк-емітент) за дорученням клієнта (платника) - заявника акредитива і відповідно до його вказівок або від свого імені зобов'язується провести платіж на умовах, визначених акредитивом, або доручає іншому (виконуючому) банку здійснити цей платіж на користь одержувача грошових коштів або визначеної ним особи – бенефіціара [12; 20].

Відносини між банком-емітентом  і платником – заявником акредитива дещо нагадують цивільно-правовий договір комісії. Але цивільно-правові норми не регулюють всіх відносин, що виникають у клієнтів з банками з приводу розрахункових рахунків. Банк добровільно погоджується відкривати рахунок господарюючому суб'єкту, стягуючи за це плату, але цією згодою він на себе бере обов'язок проводити безготівкові розрахунки. Тому заява власника рахунку на акредитив являє собою акт розпорядження ним коштами, що йому належать.

Банк-емітент може відкривати акредитиви таких видів:

- покриті (депоновані), у  разі відкриття яких при відкритті  бронюються грошові кошти платника на окремому рахунку в банку-емітенті або виконуючому банку.

 непокриті (гарантовані), у разі відкриття яких банк-емітент гарантує оплату за акредитивом при тимчасовій відсутності коштів на рахунку платника за рахунок банківського кредиту [12; 20].

Акредитиви ще поділяються  на відкличні і безвідкличні, про що чітко вказується на кожному акредитиві. Якщо вказівки немає, акредитив є відкличним.

Відкличний акредитив може бути змінений або анульований банком-емітентом у будь-який час без попереднього повідомлення одержувача грошових коштів. Відкликання акредитива не створює зобов'язань банку-емітента перед одержувачем грошових коштів.

Безвідкличний акредитив  може бути анульований або його умови можуть бути змінені лише за згодою на це одержувача грошових коштів [12; 20-21].

Акредитив відкривається  для розрахунків тільки з одним  постачальником.

В узагальненому вигляді розрахунки акредитивами здійснюються таким чином. Кожний акредитив призначається для розрахунків тільки з одним бенефіціаром і не може бути переадресований. Для відкриття акредитива підприємство подає до свого банку заяву встановленої форми, яка містить необхідні реквізити та відповідні умови акредитива. На підставі поданої заяви клієнт перераховує (якщо акредитив – покритий) платіжним дорученням грошові кошти зі свого поточного рахунка на окремий банківський рахунок “Розрахунки акредитивами». Після цього банк-емітент повідомляє банк бенефіціара (виконуючий банк) про те, що на користь його клієнта відкрито акредитив. Повідомлення повинно містити всі умови акредитива та повноваження виконуючого банку щодо здійснення акредитивного розрахунку. В свою чергу виконуючий банк повідомляє бенефіціара (авізує акредитив) про відкриття та умови виставленого на його користь акредитива.

Бенефіціар відвантажує продукцію, виконує роботи та послуги після чого надає необхідні документи, передбачені умовами акредитива виконуючому банку. Виконуючий банк перевіряє документи на предмет їх відповідності умовам контракту, потім надсилає їх спецзв'язком на адресу банку-емітента. Банк-емітент після перевірки виконання всіх умов акредитива списує грошові кошти з окремого рахунка «Розрахунки акредитивами» та переказує їх виконуючому банку для зарахування на рахунок бенефіціара.

На банки покладено  контроль дотримання умов акредитиву. Готівка з акредитиву не видається.

Акредитив закривається у  разі:

1) спливу строку дії  акредитива;

2) відмови одержувача  грошових коштів від використання акредитива до спливу строку його дії, якщо це передбачено умовами акредитива;

3) повного або часткового  відкликання акредитива платником,  якщо таке відкликання передбачене умовами акредитива [12; 21].

Для вдосконалення розрахунків  між юридичними особами в безготівковій формі, а також з метою скорочення розрахунків між фізичними та юридичними особами в готівковій формі за товари, роботи та послуги використовуються розрахункові чеки.

 Розрахунковим чеком (чеком) є документ, що містить нічим не обумовлене письмове розпорядження власника рахунку (чекодавця) банку переказати вказану у чеку грошову суму одержувачеві (чекодержателю) [12; 21].

Подібне визначення розрахункового чека міститься також в Законі України “Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» (ст. 1).

Учасниками розрахунків  чеками є чекодавець, чекодержатель і банк-Учасниками розрахунків чеками є чекодавець, чекодержатель і банк-емітент.

Чекодавцем виступає юридична або фізична особа, яка здійснює платіж за допомогою чека і підписує його.

Чекодержателем є підприємство, яке є отримувачем коштів за чеком.

Банк-емітент – це банк, що видає чекову книжку (розрахунковий чек) підприємству або фізичній особі.

 Чек є платіжним  документом, а розрахунки за допомогою чеків мають чекову правову форму, яка відрізняється від усіх інших форм безготівкових розрахунків. Чек використовують юридичні та фізичні особи. Але банківські правила забороняють розрахунки чеками фізичних осіб між собою.

Платником за чеком може бути лише банк, в якому чекодавець має грошові кошти на рахунку, якими він може розпоряджатися [12; 21].

 У світовій практиці існують певні правила щодо заповнення тексту чека. Банківські правила вимагають виписувати чеки на спеціальних бланках.

Чекові книжки (розрахункові чеки) виготовляються на спеціальному папері на банкнотній фабриці НБУ. Самостійно виготовляти чекові книжки комерційні банки можуть тільки з дозволу НБУ. Розрахункові чеки виготовляються на спеціальному папері та брошуруються у книжки по 10, 20 і 25 чеків. Термін дії чекової книжки - один рік.

В практиці фінансових взаємовідносин розрізняють такі види чеків: ордерні, пред'явницькі та іменні.

 Чек, виписаний на певну особу з обов'язковим застереженням про наказ оплатити, називається ордерним.

 Чек, в якому не міститься будь-яких даних про чекодержателя, називається пред'явницьким.

 Чек, виписаний на певну особу або переданий іншій особі лише шляхом укладення договору про уступку вимоги, називається іменним [21; 69].

Проте, інші автори підручників з фінансового та банківського права пропонують іншу класифікацію чеків. Так, О.О.Качан виділяє лімітовані і нелімітовані розрахункові чеки.

 У лімітованій чековій книжці визначається гранична сума ліміту, на яку можуть бути виписані чеки. Вичерпавши ліміт, підприємства, при наявності невикористаних чеків, можуть поновити суму і встановити інший ліміт.