Теоретико-методологічні основи геополітики і геоекономіки

1. Теоретико-методологічні основи геополітики і геоекономіки.

ПЛАН

1. Об’єкт та предмет геополітики і геоекономіки.
2. Структура геополітики та геоекономіки, їх місце в системі наук.
3. Світові геополітичні епохи.
4. Основні закони геополітики.
5. Методи геополітичної науки.
6. Функції сучасної геополітики.

1. Об’єкт та предмет геополітики і геоекономіки.

Термін «геополітика» існує  вже понад сто років. За своєю  сутністю, геополітика – це політологічна  концепція, згідно до якої політика держави (головним чином, зовнішня) визначається географічними факторами.

Намагаючись зрозуміти сутність геополітики  нам необхідно проаналізувати наявні визначення:

• Енциклопедія «Britanica» 1994 р.: Геополітика служить визначенню національної політики з врахуванням факторів впливу на неї природного середовища.
• “The encyclopedia Americana” 1973 р.: це наука, яка вивчає і аналізує в єдності географічні, історичні, політичні та інші взаємопов’язані фактори, які впливають на стратегічний потенціал держави.
• Збігнев Бжезінський, 1997 р.: Геополітка – це поєднання географічних і політичних факторів, що визначають положення держави чи регіону з ухилом на вплив географії на політику.
• П.Галлуа, 1990 р.: наука про вивчення відносин між владною політикою в міжнародному плані і тими географічними рамками, в яких вона проводиться.
• В.Мадіссон, В.Шахов, 2003 р.: геополітика – це наука про контроль над простором.

В зв’язку з цим можна говорити про об’єкт та предмет геополітики. Об’єктом геополітики як науки є планетарний простір, геополітичні процеси та явища в світовій спільноті як системі. Предмет геополітики – це взаємовідносини між геополітичними суб’єктами при розв’язанні світових та регіональних проблем. Звісно, предмет пізнання не є тотожним об’єкту, тому предметом геополітики в самому першому наближенні буде контроль над планетарним простором. Впродовж останніх десятиліть геополітика стала комплексною та багаторівневою дисципліною, при чому це супроводжувалось трансформаціями самих об’єктів її дослідження: багатополярним став світ, багаторівневої структури набула глобальна світова політика. Сучасна геополітика аналізує розвиток подій на глобальному, регіональному, субрегіональному та внутрідержавному рівнях, що відображають інтереси окремих держав та їх коаліцій. Під впливом нових обставин світ постійно змінюється, і нові елементи не скасовують географічні чинники, а додаються до них, формуючи при цьому геополітичну модель сучасного світу.

Таким чином, роль тих чи інших чинників у геополітиці історично змінювалась. Наприклад, ще дві сотні років назад на першому місці стояли географічні, природно-кліматичні, просторові та економічні чинники, а також рівень розвитку виробничих сил з відповідною виробничо-матеріальною базою. На початку ХХІ століття ми стали свідками перехідного періоду від попередньої моделі світового порядку до нової – глобалістської. Геополітична ситуація в світі стала менш стійкою та стабільною, оскільки в ній діє значно більше чинників, аніж це було 100-200 років назад.

Незмінними залишаються географічні чинники – середовище, простір, клімат (обмежено), ландшафт тощо. При цьому геополітика спирається на такі дисципліни як географія, історія, економіка, демографія, етнографія, релігієзнавство, екологія, військова справа, стратегія, ідеологія, соціологія, політологія тощо.

Але в ХХІ ст. на перший план вийшли інформаційні чинники, що зачіпають військові, технологічні, фінансові, культурні та інші проблеми. Це означає високий ступінь залежності систем державного, військового, економічного управління від інформаційних та комп’ютерних технологій, що використовуються в мережах різного рівня.

В останні десятиліття предметом  геополітики все частіше виступають інформаційні війни, спрямовані перш за все на психологічну поразку супротивника, формування громадської думки. Приклад: виступи в Лондоні влітку 2011 класифікувались як злочинні дії, в той час як аналогічні дії в Лівії та Сирії – як народні виступи за демократію. Напади на представників правопорядку на півдні Казахстану (м. Жанаозен) – «боротьба проти правлячого режиму», аналогічні дії в Іраку та Афганістані – «напади терористів на захисників закону», страти за рішенням суду в Білорусії – «варварство», в Саудівській Аравії – «внутрішні справи іншої держави», в США – «торжество правосуддя». Таким чином, предмет геополітики постійно змінюється, у той час як об’єкт залишається більш менш стабільним.

З середини ХХ ст. в результаті науково-технічної  революції до нових елементів  предмету геополітики додались техніко-економічні чинники, вплив яких на політичну ситуацію в світі наприкінці століття різко виріс. Суспільний поділ праці, багато в чому пов’язаний з НТП, добуванням корисних копалин, їх переробкою, утилізацією відходів тощо, призвів до реальної глобалізації економічних процесів. Це виявилось не тільки в техніко-технологічному та організаційному плані. Глобалізація зачепила міжнародну торгівлю, міждержавний рух капіталів та інвестицій, переміщення робочої сили та валюти, активізацію та розподіл інформаційних потоків тощо. Ці та інші процеси справляють все більший вплив на всі сфери міжнародного життя.

Економічні чинники в ХХІ ст. будуть справляти ще більший вплив, і економічні конфлікти лише закріпляться на першому місці серед усіх видів міждержавних конфліктів. І для їх вирішення все частіше буде використовуватись сила – військова та військово-політична, яка, у свою чергу, залежить від стану економіки. Тому сьогодні будь-який аналіз геополітичної ситуації без аналізу економічних чинників не дозволить зробити всеохоплюючі науково-обґрунтовані висновки, а також надати відповідні рекомендації політичним лідерам.

Економічні  процеси, науково-технічна революція  все більше впливають на оточуюче географічне середовище, екологічне середовище, на саму людину та суспільство. Економічні інтереси виступають на перший план при встановленні всіх форм міжнародних  відносин. При цьому глобальні економічні процеси відрізняються високою динамічністю, визначаючи нестабільність сучасної геополітичної ситуації.

Існують і  інші чинники, що впливають на геополітику  та служать об’єктом її дослідження.

1. В результаті науково-технічної революції з’явились новітні військово-технічні засоби: зброя масового ураження та засоби її доставки, засоби виявлення і ураження озброєння противника, управління військами та їх маневрами тощо. Сучасний стан справ у військовій сфері такий, що під сумнів можна ставити основну тезу засновників сучасної геополітики про невразливість країн Північної Атлантики («зовнішнього півмісяція» або «Хартленду»).
2. Науково-технічна революція зробила істотний внесок у розвиток електронних засобів зв’язку, які сформували «комунікативне» світове співтовариство, зокрема Інтернет. Від стану електронного зв’язку перш за все залежить військова те економічна сфери.
3. Важливого значення набули темпи розвитку наук, при чому не тільки фундаментальних, але і суспільно-політичних, що відповідають за стратегію та тактику геополітичного вектора у міжнародних відносинах.
4. Від рівня освіти та культури населення у значній мірі залежать на практиці точних технологій, розвиток економічної сфери і науки, військової справи тощо.
5. Рівень культури впливає на стан світових релігій, які впродовж останнього десятиріччя ХХ ст. справляють все більший вплив на геополітичний баланс сил (в першу чергу, це стосується ісламу).
6. Немаловажне значення має і політичний чинник: ефективність діяльності політичного режиму держави, рівень мислення і компетентності правлячої еліти, повага населення країни, суспільства до законів та наказів.

Результатом науково-технічного прогресу є зниження ролі окремих географічних елементів: великих просторів, океанів, морів, гір, річок, тощо. Разом з тим знизився і ранг багатьох видів комунікацій (залізниці, водних шляхів сполучення). При цьому зросло значення трубопроводів, автотранспорту, повітряних перевезень; зросло значення країн, відносно малих за розмірами, але володіючих значним науковим потенціалом, технологіями та фінансами.

При розв’язанні  геополітичних та регіональних проблем  зараз все частіше використовується військова сила. Небагато регіонів уникнули так званих локальних війн, серед країн або регіонів, які пережили це – Ірак, Югославія, Ліван, Чечня та Дагестан, Карабах, Абхазія, Придністров’я, Південна Осетія, Лівія, Афганістан. І є всі підстави прогнозувати, що в майбутньому частота застосування сили зросте, оскільки загострюються головні протиріччя планети: переділ світу та ринків сировини, економічне протистояння, боротьба за ринки збуту продукції тощо. Відповідно, будуть зростати і вимоги до якості військового потенціалу держав, тобто до їх навченості, оснащеності, ефективності постачання та управління тощо.

На геополітичну обстановку в світі впливає розширення числа ядерних держав, а також розширення активності військових блоків (в першу чергу, НАТО).

Значний вплив  на геополітичний баланс сил справляє демографічна ситуація в країнах  Південно-Східної Азії. У зв’язку  з цим загострюється комплекс проблем: економічних, соціальних, військових, екологічних тощо. Проблеми демографії разом з міграційними проблемами створюють проблеми і для європейських країн – підтвердження цьому – заворушення, підпали та інші протиправні дії, які прокотились в останні роки такими країнами як Франція, Австрія, Великобританія. І викликані вони впливом соціальних, релігійних, етнічних та культурних чинників.

Таким чином, геополітика – це сфера діяльності та наука, яка вивчає закономірності і рушійні сили розвитку політичних відносин країн та регіонів з урахуванням розташування країн, впливу на цю діяльність морських, повітряно-космічних, демографічних, інформаційних, оборонних, соціально-економічних, комунікаційних, духовно-моральних, релігійних, етнічних та інших чинників.

2. Структура  геополітики та геоекономіки, їх місце в системі наук.

Базуючись на розподілі  геополітики на теоретичну та практичну (геостратегічну) складові, структуру  сучасної геополітики можна подати у наступному вигляді:

Виходячи з диференціації  геополітичного знання геополітику  можна поділити на цілий ряд складових (рис. 2). Мова йде про місце геополітики  в системі наук, про взаємодію, взаємовплив, а також запозичення  методів дослідження та термінології в суміжних наукових галузей.

За масштабністю досліджуваних  процесів та явищ, геополітичним статусом акторів геополітику поділяють  на глобальну, регіонально-континентальну, регіонально-локальну. В першому випадку розглядається всесвітній рівень взаємовідносин супердержав, або ж світових акторів геополітики. Що стосується другої складової, то вона досліджує ситуації та процеси в регіонах континентального масштабу, виділяючи у кожній частині світу власних лідерів та акторів. Регіонально-локальна геополітика займається проблемами регіонів кожної країни зокрема. Для України це взаємодія регіонів держави, областей, АРК тощо.

Для того, щоб  краще зрозуміти місце геополітики в системі сучасних наук, розглянемо основні її категорії.

Як правило, всі геополітичні теорії розвивають основну категорію цієї науки – контроль над простором. Геополітика вивчає основи, можливості, механізм та форми контролю над простором зі сторони політичних інститутів, в першу чергу держав та їх союзів. Територія, яку контролює, або прагне контролювати держава, характеризується перш за все ступенем їх освоєності центром, а також рівнем розвитку їх зв’язків (центру та решти держави). Простір, який контролюється державою або союзом держав, називають найчастіше геополітичним полем.

Геополітик К.В.Плешаков запропонував наступну класифікацію подібних полів.

Ендемічне поле (від грецького endemos – місцевий) – простір, що контролюється державою тривалий час. Приналежність цієї території даній національній спільності визнають сусіди. (іноді територія ендемічного поля може ставитись під сумнів сусідніми народами і це стає підставою для конфліктів).

Прикордонне поле – територія, що перебуває під контролем даної держави, але недостатньо демографічно, економічно та політично освоєна. Найчастіше такими полями бувають простори, населені національними меншинами. Сусідні країни іноді ставлять під сумнів ці території, але все ж не розглядають їх як свої.

Перехресне  поле – простір, на який претендують декілька суміжних держав. До прикладів належать території колишнього СРСР, які стали місцем протистоянь: Придністров’я, Пд. Осетія, Абхазія, Нагірний Карабах.

Тотальне  поле – безперервний простір, що перебуває під контролем національної спільноти.

Геополітична  опорна точка – місце (територія), що знаходиться за межами тотального поля, яке (яка) контролюється будь-якою державою, але комунікації з опорною точкою перебувають під контролем іншої держави (держав). Приклад: Калінінградська область в РФ.

Метаполе – простір, що освоюється одночасно кількома країнами. Найчастіше це відбувається під тиском ззовні.

З давніх часів відомі різноманітні форми контролю над освоєним геополітичним простором: військова, політична, економічна, демографічна, комунікаційна, релігійна тощо. Наприкінці ХХ ст. все більшу роль відіграють інформаційно-ідеологічний, технологічний та культурно-цивілізаційний контроль. Ці форми найчастіше використовуються в різних поєднаннях, оскільки геополітичний підхід вимагає врахування всіх чинників в міждержавній взаємодії, перш за все таких як: географічні, економічні, військові, демографічні, політичні, культурно-релігійні, етнічні.

Геополітичні відносини  – це відносна єдність та боротьба різних світових сил. Найчастіше це боротьба протилежностей: суходолу та моря, центра та периферії. Єдність в світовому історичному процесі – явище тимчасове. Відомому політичному діячу Великобританії В.Черчиллю (1874-1965) належала думка про те, що в Англії немає постійних друзів, союзників, в неї є лише постійні політичні (геополітичні) інтереси. Тому постійною є тільки боротьба протилежностей. І вона є постійною.

Звідси випливає, що наступною  важливою категорією у геополітиці  є баланс сил. Після розпаду СРСР баланс сил в світі значно змінився. Світ перестав бути біполярним. І саме порушення балансу з боку США (1998 р. Югославія, 2001 р. Афганістан, 2003 р. Ірак, 2011 р. Лівія тощо) загрожує непередбаченими наслідками для земної кулі.

Важливою категорією геополітики є поняття «політичний простір», який окреслюється кордонами. Політичний простір – це одна з головних ознак держави. Таким його роблять визначені кордони, що виступають чинником його безпеки, та відіграють важливу роль в просторових відносинах між державами. Геополітична боротьба кордонів виникає завжди, коли починається боротьба за контроль, приєднання, освоєння політичного простору.

Дану особливість відзначив Ф.Ратцель. Зокрема, він стверджував, що кордон є периферійним органом держави і служить свідченням його зростання, сили або слабості, а також змін в «організмі» країни. Так, у німецькій геополітиці проблема кордонів – головна тема досліджень. Хаусхофер культивував у німецького народу не тільки геополітичні почуття, але і «почуття кордонів». Він відзначав, що неможна розглядати кордони як щось надане назавжди, вони є живими органами, які можуть розширюватись та стискатись, по аналогії зі шкірою та іншими захисними органами людини.

Проблема кордонів розглядалась ще у Старому Заповіті та в давньоіндійському трактаті «Артхашастра», в давньогрецьких епосах. Кордон між державами, навіть самими дружніми, – це завжди політико-стратегічна лінія розмежування їх інтересів.

Одним із перших досліджував  проблему кордонів британський лорд Дж. Н. Керзон (1859 – 1925). Будучи віце-королем  Індії, він ретельно вивчив азійський  досвід розмежування, відзначивши, що чимало народів Азії уникають жорстко фіксованих кордонів, що пов’язувалось з їх кочовим способом життя та неприйняттям всіляких регламентуючих установок. Кордон як жорстко зафіксована лінія є характерним більше для країн Європи. При гострих прикордонних суперечках лорд Керзон рекомендував утворювати буферну зону.

Кордон виконує певні  функції:

1. Обмеження або уникнення в’їзду небажаних осіб;
2. Регулювання міграційних процесів;
3. Уникнення контактів між мешканцями сусідніх країн;
4. Затримання злочинців, контрабандистів;
5. Збір мита з товарів, що ввозяться або вивозяться;
6. Контроль за квотами товарів, що перетинають кордон;
7. Контроль за рухом міжнародного транспорту;
8. Контроль за переміщенням валюти та інших цінностей;
9. Санітарний контроль.

З певною долею вірогідності, кордони можна поділити на природні та штучні.

До основних категорій геополітики належить і поняття «інтерес». Знаючи, в чому полягають інтереси держави, нації, неважко буде визначити і загальний зовнішньополітичний курс країни. Можуть бути інтереси державні, класові, національні, корпоративні тощо. Якщо існує нація-держава, то ці інтереси багато в чому будуть збігатись.

Як правило, дуже великі проблеми в світових міжнародних  відносинах виникають через інтереси національні. По мірі того, як люди та інститути втрачають самостійність, вони все більше та більше намагаються захистити свої інтереси, добитись психологічного комфорту, тяжіють до спільнот, до яких належать (етнічні, релігійні тощо). Процес глобалізації генерує консолідацію етнічних меншин, посилюючи хвилю релігійного фундаменталізму.

Можна помітити, що глобалізація розчленовує навіть давно сформовані народи, ініціюючи та посилюючи в них стремління до великої політичної автономії, проведення «етнічних чисток», з’ясування «хто є більш «чистим» представником нації». Результатом стає вируючий етнічний вулкан, оскільки на Землі не більше 20% держав є етнічно гомогенними (тобто одно національними). Але навіть у таких державах інтереси «верхів» та «низів», тобто класів, не співпадають, як не співпадають і інтереси мешканців різних регіонів. Важко поєднати інтереси у представників однієї нації, які проживають в різних країнах (наприклад, колишня НДР та ФРН, або нинішні Пн. та Пд. Кореї). Тим більш не співпадають національні інтереси націй-держав, що сповідують відвертий націоналізм («Велика Німеччина», «Велика Японія»).

Простіша ситуація в  сфері інтересів державних. Тут самі важливі державні інтереси формулюються в міжнародних документах: Статут ООН, Заключний акт Наради у Хельсінкі тощо. В подібних джерелах міжнародного права фіксується політична незалежність країни, групи країн, умови їх фізичного виживання, неприпустимість втручання у внутрішні справи країн ззовні, недоторканність кордонів та непорушність територіальної цілісності.

У ролі державних інтересів  можуть виступати посилення ресурсної  бази, а на її основі – посилення економічної, військової, фінансової, науково-технічної могутності країни, посилення її геополітичного впливу, зростання добробуту населення, культурний, моральний, інтелектуальний прогрес суспільства. Специфіка географічного положення, внутріполітична, соціально-економічна ситуація, національно-культурні та цивілізаційні особливості, рівень авторитету в світовому суспільстві – все це формулює зміст державних інтересів. При цьому географічні, природно-ресурсні, економічні чинники відіграють особливу роль.

Безумовно, весь комплекс державних  інтересів слід розглядати у динаміці. Найбільшу питому вагу мають ті з  них, які підтверджуються нормами  міжнародного права. Справедливими  будуть і ті інтереси країни, що не порушують  інтереси інших держав. Хоча, як ми розуміємо, на практиці арбітрами, що оцінюють ситуацію, найчастіше виступають ті держави, що володіють реальною силою (військовою, економічною, фінансовою).

Зміст поняття «державні інтереси»  є об’єктивним, проте трактування  його лідерами країн є суто суб’єктивним. Вони ж беруть на себе роль осіб, що виражають державні інтереси, обґрунтовують пріоритетність цілей, також першочерговість розв’язання внутрішніх та зовнішніх задач. В авторитарних та демократичних державах механізми досягнення цілей і задач різноманітні. Але в абсолютній більшості країн вирішальну роль відігравали та відіграють потужні промислово-фінансові групи – олігархії. Головними об’єктами їх інтересів на початку ХХІ ст. будуть природні ресурси та ринку збуту готової продукції (причому в перспективі проблема буде тільки загострюватись).

З розглянутою категорією тісно пов’язується ще одне поняття  геополітики – «механізм реалізації державних інтересів». Які принципи, норми права, моралі, політики повинні бути пріоритетними при захисті цих інтересів? Практика показує, що на перший план виступають прагматичні інтереси, що досягаються силою без урахування жодних норм або принципів моралі. Різниця була і є в тому, що одні – геополітично сильні держави або їх об’єднання – прагнуть усього і одразу, інші – частинами та поступово. Одні намагаються реалізувати свої державні інтереси шляхом активної експансії, інші – повзучої. Дані методи (умовно їх ще називають Заходу та Сходу) відпрацьовувались впродовж століть, мають свою історію та методологію. Одні йдуть шляхом укріплення національної геополітичної сили (Китай, Японія), інші – шляхом створення нових коаліцій. Всередині цих коаліцій (НАТО, ЄС тощо) йде постійна прихована або явна боротьба за лідерство як всередині коаліцій, так і в ключових районах світу (наприклад, боротьба за вплив при поділі пострадянського простору або Близького Сходу).

Сила (могутність) держави історично  проявлялась як сила військова. Історія  залишила численні свідчення, що перемагав  той, хто краще був оснащений, чиї війська були організованіші, краще навчені тощо. Військова сила наростала по мірі розвитку науково-технічного прогресу, напрацювань військової думки. Все це разом з географічними чинниками працювало на посилення або послаблення могутності держави. А геополітичні конфлікти виникали найчастіше з приводу розподілу карти світу, за спірні території, за розширення сфер впливу.

Друга половина ХХ ст. показала, що боротьба за переділ світу може вестись  не тільки з застосуванням військової сили, але шляхом економічної, фінансової, культурно-ідеологічної експансії. Чимало сучасних геополітиків вважають, що могутність країни – це комплексний показник взаємодіючих чинників, величина не абсолютна, що вимірюється певними одиницями, а відносна, тобто така, що проявляється в процесі взаємодії держав в міжнародних відносинах та отримує оцінку за їх результатами. У певній мірі елементи могутності держави є взаємозамінними.

Державні інтереси породжують ті чи інші дії країн та народів. Ці дії  можуть носити оборонний або наступальний, визвольний або загарбницький характер. В геополітиці найчастіше використовується поняття «експансія», під якою зазвичай розуміють будь-які територіальні розширення або встановлення військово-політичних сфер впливу. Практика показує, що експансія може бути не тільки військовою, але і економічною (торговельною, фінансовою), а також культурно-ідеологічною, інформаційною тощо. В кінці ХХ – початку ХХІ ст. головним видом експансії залишається територіальна – боротьба за сировинні ресурси суходолу та моря, біоресурси – іншими словами, за виживання. Територіальні здобутки – це найчастіше довгострокові надбання, т.з. «життєвий простір».

Вчені-геополітики не виключають, що в ХХІ ст. по мірі загострення  та глобалізації ресурсної кризи, особливо в питаннях енергоносіїв, зростання народонаселення, скорочення та виснаження родючих земель, екологічної напруги в міжнародні відносини повернеться жорсткий варіант територіальної експансії.

3. Світові геополітичні епохи.

Історію людства з точки зору геополітики можна розглядати як послідовну зміну геополітичних епох або силових полів. Кожна геополітична епоха має свої баланс сил, зони впливу, кордони та межі. Історія існування найдавніших цивілізацій, протистояння «континентального» Риму та «морського» Карфагену визначили чимало геополітичних принципів та постулатів ХХ та ХХІ ст. Але основні принципи сучасної міжнародної політики були закладені Вестфальською системою міжнародних відносин (1648) після завершення Тридцятирічної війни (1618 – 1648). До цього часу в Європі сформувались національні держави. Світ вступив на шлях промислового розвитку з формуванням держави з жорсткою династійною владою. З цього часу відбувається трансформація європейської історії у світову.

Головними центрами сили в Європі стали Іспанія, Португалія, Голландія. Згодом до боротьби за розподіл світу включились Англія, Франція, Швеція. Національні держави, що утворювались, встановлювали свої кордони з урахуванням мовної ознаки та за природними географічними межами (гори, ріки, озера, моря). Такий світовий порядок і сформоване геополітичне поле існували майже 150 років – до Французької революції, внаслідок якої була повалена монархія і яку послідовно змінювали Директорія, Консульство, Імперія Наполеона.

Кінець XVII – початок XVIII ст. ознаменувався втратою булої величі для Іспанії, Португалії, Голландії та Швеції, а до кінця XVIII ст. – Польщі. В цей же час укріпили свої позиції Франція, Англія, набирали сили Пруссія та Росія. В XVII – XVIII ст. в Європі з’явилась нова соціальна сила – буржуазія. Маючи в своєму розпорядженні великі гроші, вона рвалась до влади. Можна стверджувати, що саме гроші буржуазії пробили стіни королівських палаців, замків феодалів, знесли Бастилію, а разом з нею понад 10 тис. католицьких монастирів та храмів, натомість збудувавши сотні ешафотів з гільйотинами по всій Франції. Ці ж гроші привели до влади Наполеона, який спробував встановити світову гегемонію. Проте перетворити Францію на ядро океанського геополітичного блоку Наполеону не вдалось. Спроба імператора задушити Англію блокадою шляхом військових, економічних, політичних та інших заходів виявилась невдалою – на світовій арені з’явились нові гравці – Російська імперія, а також Пруссія, Австрія. Результатом стала нищівна поразка Наполеона.

Нову розстановку геополітичних  сил, закріплену Віденським конгресом (1814 – 1815) надала світу Віденська епоха. Основу її склав імперський принцип контролю за географічним простором. Світовими центами сили стали Російська та Австро-Угорська імперії, Британська колоніальна імперія (хоча де-факто вона була проголошена такою з 1876 р.), Німецька імперія (з 1871 р.), а також фактично колоніальна імперія з середини ХІХ ст. Франція (формально вона увесь час оголошувалась республікою). З 1877 р. турецький султан прийняв титул «імператора османів», а Туреччина відігравала важливу роль на Близькому Сході та в Південно-Східній Європі. Важливою в геополітичному плані для Європи ХІХ ст. була Кримська війна 1853-1856 рр., коли проти Росії, забувши про власні протиріччя, виступили більшість провідних країн Європи. Пояснення цьому полягало у перспективі перетворення Чорного та Балтійського морів у внутрішні моря (т.з. «російські озера»), що відкривало б Росії необмежений вихід у два ключових геополітичних регіони – Атлантику та Середземномор’я. Після поразки Росії в Кримській війні Віденська система зазнала деяких змін. Розпався т.з. Священний союз монархів, а в Європу прийшов період нетривалих локальних війн.