Участь народу у кримінальному процесі доказування

План

Вступ

1. Визначення поняття « участь народу  у кримінальному процесі доказування» та розмежування з поняттям « участь громадськості» .

2. Форми участі народу у кримінальному поцесі доказування вини:

а) Суд присяжних

б) Свідки

в) Народні засідателі

г) Поняті

Висновок

ВСУП

Проголошення  і всенародне підтвердження незалежності України породили необхідність докорінних змін у всіх сферах суспільного життя. Перед творчими силами постало завдання розвитку Української Держави, зміцнення  її правової системи і правопорядку. Гласність і демократія стають неодмінною умовою діяльності правоохоронних органів, вимагаючи її переосмислення. До числа невідкладних завдань, що вирішуються державою на сучасному етапі, відноситься удосконалення роботи правоохоронних органів по забезпеченню прав і свобод громадян, їх честі, гідності, швидкого і повного розкриття злочинів.

Важлива роль у  досягненні цих завдань відводиться  науці кримінального процесу, покликаній глибоко дослідити актуальні  проблеми, що є найбільш значимими для теорії і практики кримінального - судочинства.   Одну із таких проблем складають питання участі народу у кримінальному процесі доказування вини та який саме вплив участь народу здійснює на діяльність правоохоронних органів.

Участь народу у процесі доказування здійснюється у різних формах. Така участь визначає Україну як правову та демократичну державу. Форми участі народу  у процесі доказування є одним з елементів демократії, та сприяє удосконаленню діяльності правоохоронних органів, а також допомогу у здійсненні процесу доказування.

1.  Визначення поняття « участь  народу  у кримінальному процесі  доказування» та розмежування  з поняттям « участь громадськості» .

Конституція України  передбачає, що народ безпосередньо  бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних (ч. 4 ст. 124) і що правсуддя здійснюють судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні (ч. 1 ст. 127). Ці конституційні норми складають принцип участі народу у здійсненні правосуддя .

Для більш детального розгляду участі народу у кримінальному процесі доказування вини потрібно розмежувати поняття участі народу та участі громадськості. Як правильно зазначає З.В.Макарова, допомога громадськості у розкритті злочинів і розшуку осіб, які їх вчинили, а також у виявленні та усуненні причин і умов, що сприяли вчиненню злочину, є тільки допомогою у розслідуванні справи, а не участю у ній. З цього і потрібно виходити під час розмежування понять. 

Громадськість – це сукупність людей, а не один громадянин; представник громадськості – громадянин, уповноважений виконувати певну функцію у кримінальному процесі, доручену йому сукупністю людей (громадськими об'єднаннями, трудовими колективами). Представник громадськості отримує свої повноваження від органів громадськості, а не від органів держави.

На мою думку участь громадькості здійснюється у формі  поруки громадської організації  або трудового колективу ( ст 154 КПК), за якою організація або трудовий колектив ручається за належну  поведінку та своєчасну явку обвинуваченого до органу дізнання, слідчого і  в суд.  Іншою опосередкованою формою участі громадськості є участь понятих. Ст 127 КПК вказує, що при провадженні  обшуку, виїмки, огляду, пред’явленні  осіб і предметів для впізнання, відтворення обстановки і обставин події, опису майна обов’язкова присутність не менше двох понятих.  Участь громадськості визначається у даній формі, саме з того, що вони не беруть участі у розслідуванні справи, а тільки надають допомогу.

Щодо участі народу у кримінальному процесі доказування, то найбільш поширеними формами є: свідки, народні засідателі, суд присяжних . Можна віднести до форм участі народу понятих також, так як їхня участь є не значною, але в багатьох випадках обов’язковою. З огляду на це, потрібно зробити детальний огляд кожної форми участі народу у процесі доказування.

2. Форми  участі народу у кримінальному  поцесі доказування вини

а) Суд присяжних

У світі існують  дві моделі суду присяжних: англо-американська та євпропейська. Перша модель полягає  у тому, що присяжні у нарадчій кімнаті за відсутності судді ухвалюють рішення у справі. Так у Англії на ранніх етапах ( до XVI ст.) члени журі набиралися із близьких сусідів учасників судової справи, по суті вони виступали свідками безпосередньо відомим їм обставинам. На початку XIX ст. встановлюється практика відводу зі складу журі тих присяжних які володіли особистою інформацією у справі. Друга модель полягає у тому, що присяжні досліджують усі матеріали у справі та спільно із суддею ухвалюють рішення по ній.

В Україні участь присяжних у здійсненні правосуддя у кримінальних справах продовжує залишатися декларативною вимогою(яка ще не врегульована кримінально-процесуальним законодавством), хоча і закріпленою в Конституції України (ч. 4 ст. 124)та Законі України від 7.02.2002 р.“Про судоустрій України” (ст.ст. 68-72).

Протягом останніх років в Україні триває дискусія щодо необхідності запровадження суду присяжних. На сьогодні не існує однозначної  думки правознавців щодо доцільності  створення цього інституту в  Україні, хоча на папері він уже давно існує. Суди присяжних успішно функціонують в багатьох країнах Європи та США. Аналізуючи правові системи цих країн, можна виділити багато позитивних моментів: забезпечення змагальності судового процесу, його демократичність, збільшення ролі адвоката в процесі тощо. Звісно, Україні в процесі запровадження суду присяжних необхідно буде врахувати досвід західних країн, і у разі його реального створення – запозичити із їхньої практики усе найкраще. «Бути чи не бути» в Україні суду присяжних залежить від багатьох чинників: належного фінансування судів, фахової підготовки осіб – претендентів на присяжних, психологічних чинників, моральної свідомості, менталітету нації в цілому.

23 травня 2003 року  був поданий на розгляд законопроект “Про внесення змін та доповнень до Кримінально-процесуального Кодексу України (щодо запровадження розгляду справ судом за участю присяжних)” суб’єктом законодавчої ініціативи виступав народний депутат Вадим Трофименко. Щодо аналізу даного законопроекту, доцільно зазначити оновні положення. Проект вводить поняття “вердикт”, під яким слід розуміти рішення про винність або невинність підсудного, що винесено колегією присяжних. Виправдувальний вердикт має своїм наслідком постановлення виправдувального вироку стосовно підсудного. Такий вирок може бути скасовано не інакше як за поданням прокурора, скаргою потерпілого чи його представника.  Щодо перегляду вердиктів присяжних важливо також відзначити, що згідно з проектом, підставою для скасування або зміни вироку, ухвали чи постанови, винесених за участю присяжних засідателів, є аналогічні підстави для скасування або зміни “звичайних” суддівських вироків, ухвал, постанов, тобто процесуальні рішення по справі, винесені за участю присяжних, не матимуть імунітету щодо їх оскарження, як це має місце в окремих західних країнах.

Законопроект  передбачає саме в яких випадках судовий  розгляд кримінальної справи відбуватиметься  за участю присяжних. За загальним правилом кримінальні справи розглядатимуться в суді першої інстанції одноособово суддею. Якщо в кримінальних справах про злочини, за які закон передбачає покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше ніж десять років, підсудний заявив клопотання про розгляд такої справи за участю колегії присяжних, такі справи суд розглядає у складі одного судді та колегії присяжних. Якщо в кримінальних справах про злочини, за які закон передбачає можливість призначення покарання у вигляді довічного позбавлення волі, підсудний заявив клопотання про розгляд такої справи за участю колегії присяжних, такі справи суд розглядає у складі трьох суддів та колегії присяжних.

Цікавою є процедура  складання списку присяжних засідателів. У постанові про призначення  кримінальної справи до слухання судом  за участю присяжних має бути визначена кількість кандидатів у присяжні. Після призначення судового засідання за розпорядженням головуючого секретар судового засідання або помічник судді проводить набір кандидатів у присяжні шляхом випадкової вибірки зі списку присяжних, що формується згідно ст. 68 Закону України “Про судоустрій України і статус суддів” і знаходиться в суді. Потім здійснюється перевірка наявності обставин, що перешкоджають участі особи як присяжного. Таких кандидатів викликають у підготовчій частині судового засідання, де сторони процесу можуть заявити як мотивований, так і в деяких випадках – і немотивований відвід кожному кандидату в присяжні. Процедура заявлення відводів присяжним вносить елементи змагальності в кримінальний процес, але в силу певних причин (наприклад, розпуск колегії присяжних через її некомпетентність) може сильно затягнути процес підготовки слухання кримінальної справи, що негативно вплине на права підсудного, який чекатиме на справедливий судовий розгляд, можливо, не один місяць.

Позитивні риси запровадження суду присяжних: по-перше, суд присяжних є ознакою громадянського суспільства. По-друге, народ повинен брати участь у судовому процесі, бути більш правосвідомим, а не покладати функцію здійснення правосуддя лише на вузький склад суду. Суд присяжних, врешті-решт, є формою здійснення громадського контролю. По-третє, зростає роль інституту прокуратури і адвокатури, змагальність стає принципом правосуддя, а не лише закріпленою в Законі гарантією. По-четверте, іноді на суть справи краще поглянути «неозброєним» оком.

Негативні моменти  існування суду присяжних: По-перше, це буде значним фінансовим навантаженням  для держави. Зараз суди і апарати  судів фінансуються далеко не на належному  рівні. Тож при сьогоднішньому фінансуванні судів на інститут присяжних просто не вистачить коштів. По-друге, при введенні суду присяжних в Україні корупція може зовсім не зменшитись. Гарантувати, що до складу присяжних потрапить ідеально чесна людина неможливо. Оскільки серед присяжних завжди будуть більш впливові особи, ніж усі інші члени журі, зацікавлені особи шукатимуть можливість «домовитись». Крім того, не виключений тиск (в т.ч. і фізичний ) на присяжних. Коли йтиметься, наприклад, про можливість призначення покарання у вигляді довічного позбавлення волі, на присяжних можуть робитись спроби тиску з метою прийняти неправосудний вердикт. Зважаючи на те, що присяжні обиратимуться на певний строк, вони легше піддаватимуться впливу. По-третє, складні юридичні справи не можуть вирішувати особи без належної освіти і фахової підготовки. Як може особа, яка навіть не знає юридичної термінології і не має хоча б початкових правових знань, вирішувати долю людей в непростих процесах? Звісно, в такому випадку зростає роль адвоката. Саме він повинен довести присяжним винність чи невинність особи. На мою думку, в цьому випадку бажано запозичувати досвід англо-американської правової системи.

Запровадження суду присяжних на даний момент для  правової системи України не доцільний, з огляду на правовий стан та економічну стабільність країни. У разі запровадження даної форми участі народу,  правознавці повинні дослідити системи суду присяжних в різних країнах та саме як вони діють. Доцільно в Україні запровадити англо-американську систему, у цьому випадку надати анонімність суду присяжних до закінчення судового розгляду, щоб не було ніякого впливу на їх рішення, така система перешкодить неправомірному вироку корумпованого судді.

б) Свідки

Свідок як суб'єкт  кримінального процесу - це фізична  особа, щодо якої у органів, що ведуть кримінальний процес, є точні відомості або обґрунтоване припущення, що вона володіє інформацією про обставини, які підлягають встановленню або перевірці у кримінальній справі. Тому її викликано на допит, де вона зобов'язана дати правдиві показання. Як свідок особа може бути викликана і допитана лише після порушення кримінальної справи. Процесуального статусу свідка така особа набуває з моменту виклику його для допиту у визначеному законом порядку (ст. 166 КПК).

За чинним КПК  України як свідки можуть бути допитані запідозрені і потерпілі – до того, як вони офіційно, в передбаченому законом порядку визнані підозрюваним, обвинуваченим, потерпілим; цивільні позивачі, цивільні відповідачі, законні представники підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого; особи, офіційно визнані обвинуваченими – у тих випадках, коли справа щодо них була закрита, виділена в окреме провадження або розглянута раніше, ніж щодо інших осіб, причетних до вчинення того самого злочину.

Свідок дає  показання про обставини, які  ґрунтуються на безпосередньому  сприйнятті, або ті, які сприйняті з інших джерел. В останньому випадку свідок повинен вказати джерело, з якого йому стали відомі факти, про які він розповідає. Не можуть бути доказами дані, повідомлені свідком, джерело яких невідоме (ч. 3 ст. 68 КПК України).

Показання свідка, як і будь-які докази у справі підлягають перевірці і оцінці, оскільки свідок може бути заінтересований в кінцевому результаті справи і давати завідомо неправдиві показання. Такі показання можуть бути викликані тиском на свідка з боку обвинуваченого, потерпілого чи близьких їм осіб (підкуп, шантаж, погроза вбивством тощо). Показання свідка перевіряються шляхом аналізу їх змісту, порівняння з іншими доказами, які містяться в справі, під час виконання додаткових та повторних допитів, очних ставок, відтворення обстановки та обставин події.

У проекті нового КПК України необхідно передбачити  коло осіб, що не підлягають виклику  як свідки з питань, що становлять їх професійну або службову таємницю (адвокати, судді, журналісти, священики).Також  у новому КПК було б доцільно визначити правовий статус свідка-медпрацівника та оперативних працівників правоохоронних органів України. Оперативні працівники правоохоронних органів часто потрапляють у становище, коли в судовому розгляді важливі їх показання (практика боротьби з організованою злочинністю є підтвердженням цьому). Водночас, якщо оперпрацівник буде давати пояснення на запитання, відповіді на які вимагають розкриття джерел інформації, оперативних засобів та методів роботи, то це поставить під загрозу життя та безпеку осіб, які є співробітниками правоохоронних органів і виконують свої завдання у злочинних угрупуваннях. У ст. 148 глави 19 Модельного Кримінально-процесуального кодексу для країн-учасниць СНД пропонується заслуховувати показання керівника органу, який здійснює оперативно-розшукову діяльність, про явища, які стали йому відомі під час виконання посадових обов’язків. Ці показання використовуються для вирішення питання про проведення невідкладних слідчих дій, але як докази не сприймаються, що повною мірою відповідає принципам доказового права. Тому в проекті нового КПК України питання про правовий статус свідків-оперативних працівників правоохоронних органів потребує законодавчого закріплення. Сьогодні ж, даючи показання під час судового розгляду, оперативники змушені розробляти «легенди»; посилаючись на забудькуватість, вказувати на неіснуючі джерела інформації. У подібне становище потрапляють також лікарі, коли на допиті виникає необхідність в порушенні лікарської таємниці, та інші особи, які беруть участь у судовому розгляді як свідки, але не названі у ст. 69 чинного КПК України.

У ст. 63 Конституції  України проголошується, що особа  не несе відповідальності за відмову  давати показання або пояснення  щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом (п. 11 ст. 32 КПК України). Це положення Конституції України закріплює загальний принцип правового статусу допитуваного та свідка. Механізм його реалізації має бути розроблений і передбачений у новому КПК. Деякі вітчизняні юристи висловлювали пропозиції щодо включення до закону права свідка на імунітет, враховуючи повагу до таких моральних категорій, як совість, милосердя, родинні зв’язки, збереження яких сприяє швидкому відновленню соціальних зв’язків у осіб, які відбувають покарання.

Проблеми захисту  прав та інтересів у кримінальному  судочинстві є багатоаспектними :

- захист інтересів,  порушених злочином (можливість  звернення за захистом до правоохоронних  і правозастосовчих органів, подолання  безпідставних спроб відмови у захисті, можливість відшкодування заподіяної матеріальної шкоди тощо);

- захист від  неправомірних дій слідчого та  інших працівників правоохоронних  органів;

- захист від  впливу інших учасників кримінального  судочинства або їх родичів  та близьких.

 У зв’язку з цим необхідне розроблення законопроектів, спрямованих на розширення демократичних і гуманітарних засад кримінального судочинства і вдосконалення процедур їх застосування.

Забезпечення  захисту прав та інтересів людини і вдосконалення раціональності розслідування злочинів завжди знаходиться у протиріччі: будь-яке посилення гарантій прав особи ускладнює процедуру розслідування та навпаки.

 Тому, при  створенні умов для вирішення  завдань кримінального судочинства  має бути забезпечене розумне  співвідношення врахування інтересів і прав усіх, хто бере в ньому участь. Сьогодні все частіше доводиться зустрічатися з тим, що не тільки свідки, а й нерідко і потерпілі не бажають розповісти відомі їм дані про злочин. Тут і «небажання зв’язуватися з правоохоронними органами», особиста зацікавленість (у тому числі внаслідок підкупу), а головне – страх – як потенційний, так і реальний (наслідок вже вчиненого впливу).

в) Народні засідателі

Згідно з  ч. 3 ст. 17 КПК України, кримінальні  справи про злочини, за які законом передбачена можливість призначення покарання у виді довічного позбавлення волі, розглядаються судом у складі двох суддів і трьох народних засідателів, які при здійсненні правосуддя користуються всіма правами судді. Проект КПК України передбачає участь народних засідателів у справах про тяжкі і особливо тяжкі злочини та у справах про особливо тяжкі злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді довічного позбавлення волі: у цих випадках до складу колегіального суду входять один суддя і два народні засідателі. Тобто законодавець визнає участь народних засідателів у здійсненні правосуддя обов'язковою не в усіх випадках, а тільки у справах найбільшого громадського значення.

19 травня 2011 року  Верховна Рада прийняла у другому  читанні та в цілому проект Закону «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України (щодо участі народних засідателів)» № 8308. У разі набрання ним чинності де-факто буде скасовано інститут народних засідателів. Згідно з даним законопроектом частина друга статті 17 Кримінально-процесуального кодексу (КПК) буде викладена у такій редакції: «Кримінальні справи про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше десяти років, розглядаються в суді першої інстанції колегіально судом у складі трьох осіб, якщо підсудний заявив клопотання про такий розгляд, а про злочини, за які законом передбачена можливість призначення покарання у вигляді довічного позбавлення волі – у складі трьох осіб незалежно від наявності клопотання підсудного про такий розгляд». Частина третя статті 17 КПК виключається.      

Досвід більшості держав з розвинутою правовою культурою демонструє, що у світі поступово відмовляються від інституту народних засідателів. Суттєве поширення він має серед пострадянських країн, але навіть вони змінюють своє законодавство. Наприклад, новий КПК Російської Федерації від 18 грудня 2001 року народних засідателів не згадує і з 2004 року вони припинили функціонувати в Росії. Втім нині суд присяжних функціонує у багатьох країнах таких як Велика Британія, Франція, Італія, Австралія, Канада, США, Австрія, Бельгія, Данія.

Участь у  судовому розгляді справи регламентовано Законом України « Про судоустрій  та статус суддів» ст 57 – 62. Існують  певні недоречності в законі, якщо уважно переглянути норми вказаного Закону (статті 65-67), то неважко помітити, що слова “обираються” та “обрати” навіть не зустрічаються. Тим не менш, Закон встановлює, що певні особи не обираються, а включаються до списків народних засідателів (для прикладу беруться тільки вони), однак незрозуміло, ким саме і як ці люди мають включатися до вказаних списків. Із Закону випливає, що ці особи відбираються для здійснення правосуддя як народні засідателі одноособово головами відповідних судів, а потім за поданням останніх списки зазначених людей затверджує або місцева рада (щодо цивільних осіб), або начальник військового гарнізону (щодо військовослужбовців), після чого ці особи стають уже народними засідателями, тобто суддями.

Стаття 59  вказаного  Закону покладає на голову суду обов’язок встановлювати визначені Законом підстави, за наявності яких та чи інша особа не може бути внесена до списку народних засідателів. Для встановлення наявності чи відсутності зазначених підстав голова суду повинен мати в своєму розпорядженні певний апарат спеціалістів, а також залучати до цієї роботи інших фахівців. Але ж у судах такого апарату немає, і як вирішуватимуть ці завдання голови судів, і чи є вирішення цих проблем їх безпосереднім обов’язком, ніхто сказати не може.

Рішення цієї проблеми можливе, передбачивши в законодавстві процес обрання народних засідателів на зібраннях трудових колективів, установ, військовослужбовців, учбових закладів. Адже ніхто так не знає моральні, ділові та інші якості й можливості кандидата в народні засідателі, як колектив, у якому він працює, навчається, служить. Отримавши від свого колективу, тобто народу, таку високу довіру і повноваження здійснювати правосуддя, ця людина виконувала б обов’язки народного засідателя з честю і високою відповідальністю. Або більш демократичним буде встановлення порядку формування корпусу народних засідателів шляхом їх обрання на альтернативній основі за місцем проживання громадян таємним голосуванням. Тоді, і тільки тоді народні засідателі будуть виразниками інтересів якомога ширшого кола людей, носіями громадської правової ідеології. Цей порядок має бути єдиним для виборів народних засідателів у всі суди.

 У юридичній  літературі неодноразово піднімалось  питання критеріїв відбору кандидатів  у народні засідателі (окрім вимог,  що ставляться до них).Зокрема, слід враховувати їх здатність працювати в суді, що проявляється у моральності, громадській активності, високих ділових якостях, принциповості, стриманості, умінні володіти собою, тактовності, чуйності до людей і т. д.. З.В.Макарова особливого значення надає самостійності та незалежності народного засідателя. Безперечно, ці критерії заслуговують на увагу і подальше обговорення (можна провести порівняльний аналіз критеріїв відбору кандидатів у судді та народні засідателі), але пропозиція про їх законодавче закріплення є недоцільною. Кожен виборець повинен самостійно визначати ті критерії, за якими він буде обирати народного засідателя.

На мою думку, виключення інституту народних засідателей  є не зовсім доцільне. Україна за ст.1 Конституції України зазначає, що Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава, а інститут народних засідателей є одним із елементів демократизму, тому його виключення не буде характеризувати Україну, як найбільш демократичною та правовою державою. А для більш підвищення ефективності участі народних засідателів у здійсненні правосуддя, то про неї слід говорити вже після обрання певного громадянина народним засідателем. Щоб народні засідателі брали активну участь у роботі суду, їм слід знати завдання, які стоять перед судом, володіти необхідними правовими знаннями. З цією метою суддям слід проводити з ними необхідну роботу.

г) Поняті

Ст. 127 КПК передбачає вимоги до понятих: а) не заінтересовані у справі, б) не можуть бути понятими потерпілий, родичі підозрюваного, обвинуваченого і потерпілого, працівники органів дізнання і досудового слідства.

Інститут понятих  на теренах України бере свій початок  з середини XVII ст. і з того часу, практично не піддавався принциповим  змінам. Як свідчить зміст Соборного укладення 1649 року, яке довгий час було поширене на значній території яку займає сучасна України, ст. 87 гл. X цього документу передбачала, що понятими були «сторонні люди, добрі, кому можна вірити».

 У кримінально-процесуальне  законодавство найбільш розвинених країн Німеччини, Франції, Канади, Японії, США відсутній інститут понятих, тобто законом не передбачена участь у розслідуванні по кримінальних справах осіб, на яких було б покладено обов’язок засвідчити правильність розслідування, проведеного спеціально уповноваженими на те посадовими особами правоохоронних органів.

 Законодавець  не передбачив відповідальність  понятих за відмову від участі  в тій або іншій слідчій  дії. Тому в слідчого виникає  проблема переконати не менш  двох повнолітніх фізичних осіб, не зацікавлених у результатах кримінальної справи, які не є учасниками кримінального судочинства, родичами учасників судочинства, працівниками дізнання і досудового слідства, у необхідності взяти участь у слідчій дії. Слідча практика показує, що знайти таких осіб буває нелегко; до того ж підбір понятих нерідко вимагає часу, що у свою чергу негативно позначається на своєчасності проведення слідчої дії, в якій участь понятих передбачена законодавством.

Поняті, які  не є за фахом юристами-правознавцями, фактично не можуть ефективно виконувати свої обов’язки, що в основному полягають в підтвердженні правильності проведення слідчої дії, наприклад такої складної, як огляд місця події. Засвідчити, що огляд проведений правильно, здатна лише особа, яка знає процесуальний порядок проведення слідчого огляду, тобто діюче кримінально-процесуальне законодавство, а також організацію і тактичні прийоми цієї слідчої дії (включаючи прийоми застосування техніко-криміналістичних засобів), тобто криміналістику.

 Вже сама редакція ст. 127 КПК України немовби має в підтексті недовіру до слідчих, яких держава уповноважила професійно здійснювати боротьбу зі злочинністю, але в той же час приставила до кожного з них «не менш як двох понятих». Необхідно виходити із презумпції чесного відношення слідчих до своєї справи при суворому дотриманні законності. Адже немає потреби щоб поняті, наприклад, стояли за спиною хірурга в той момент, коли він заносить руку зі скальпелем над тілом паці .

  Отже, реальної користі участь понятих у слідчих діях не приносить. Участь понятих під час проведення слідчих дій негативно впливає на розслідування злочинів та фактично не сприяє зміцненню законності. Поняття понятих відсутнє у законодавстві провідних країн світу. Зважаючи на курс українського законодавства до зближення із законодавством країн Європейського Союзу, можливо доцільне буде виключення ст.ст. 92, 126, 127, 175, 190, 191, 194, якими передбачено функціонування інститут понятих у чинному законодавстві.

ВИСНОВОК

Серед процесуалістів немає єдиної точки зору щодо ролі інституту участі народу у здійсненні правосуддя. З деяких джерел зрозуміло, що їхня участь незначна, так як метою їхньої діяльності є допомога у здійсненні правоохоронними органами своїх функцій, але безпосередньо у процесі доказування вони прямої участі не беруть. Але можно зробити висновок, що і зменшувати їхню роль буде недоцільно. Деякі форми участі народу у кримінальному процесі доказування вини є значними, народ бере участь у самому процесі доказування вини, а не тільки надає правоохоронним органам допомогу. Найбільш прийнятним прикладом є такі форми, як суд присяжних та народний засідатель. Наголосу на такій формі, як суд присяжних робити не зовсім правильно, так як такої форми участі народу в кримінальному- процесі в Україні не існує, однак з огляду на кримінальний процес зарубіжних країн така форма є прийнятною, гуманною та демократичною, в деяких випадках запобігає неправомірному вироку суду та запобігає корупції. Народні засідателі, як форма участі народу для України вже стає не зовсім прийнятною. Законодавець навіть не передбачає такої форми у Проекті нового КПК. Однак саме ця форма ще залишається свідченням демократизму під час проведення кримінально-процесуальних дій.  Особливістю цієї форми є те, шо вона здійснюється під час доказування вини в особливо тяжких  або злочинах, де особі загрожує значний строу ув’язнення або довічне ув’язнення. Тому застосування такої форми може уберегти невинну особу від засудження. Щодо форми участі - свідки, вони відіграють також значну роль, адже саме від їх «слів» залежить залежить подальше здійснення кримінального процесу доказування вини ( в якому напрямку діяти правоохоронним органам для доказування вини). Щодо понятих, ця форма є анахронізмом, вона склалася історично та існіє досі. Але її також можна розцінити як недовіру правоохороним органам, так як правоохоронні органи здійснюють свою діяльність відповідно до норм права.

Список  використаної літератури

1. Конституція України// Відомості Верховної Ради України від 23.07.1996/ С.8
2. Кримінально- процесуальний кодекс України// Відомості Верховної Ради УРСР від 12.01.1961 року//С. 15
3. «Правове положення свідка в кримінальному процесі України»  Цахло Микола// Юридичний журнал № 11/ 2004/ С. 13
4. Проект Закону “Про внесення змін та доповнень до Кримінально-процесуального Кодексу України (щодо запровадження розгляду справ судом за участю присяжних)”// № 3544 від 23 травня 2003 р.// Відомості Верховної Ради// 2011р./С. 24
5. «Доцільність та перспективи створення в Україні суду присяжних»  Москаленко Сергій// Юридичний журнал №7/ 2007/ С.10
6. Проект Закону «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України (щодо участі народних засідателів)» № 8308. від 19 травня 2011 року// Відомості Верховної Ради //2011р./ С. 56
7. Маляренко В. Найпоширеніші помилки та порушення законів, які допускаються при провадженні дізнання та попереднього слідства // Право України. — 2001. — № 3. — С. 15-20.