Участь потерпілого в процесі доказування

     ПЛАН

     Вступ

     1. Поняття, суть та значення процесу доказування.

     2. Класифікація суб’єктів доказування.

     3. Роль потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача

       та їх представників в процесі доказування.

     Висновок

     Використана література 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Вступ

     В Конституції України закріплено, що людина, її життя і здоров’я, честь  і гідність, недоторканність і  безпека визнаються в нашій державі  найвищою соціальною цінністю. На забезпечення реалізації цього положення Основного  Закону України спрямована діяльність правоохоронних органів та органів  судової влади в державі. Охорона  прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб є одним із завдань кримінального судочинства  виконання якого досягається  через реалізацію інших — шляхом швидкого і повного розкриття  злочинів, викриття винуватих та забезпечення правильного застосування Закону

     Розкриття і розслідування злочинів, розгляд  і вирішення кримінальних справ  — це сфера кримінально-процесуальної  діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду. Основний зміст кримінально-процесуальної  діяльності складає робота з доказами: їх формування (збирання), перевірка, оцінка, прийняття рішення і його обґрунтування. Саме на основі використання сукупності зібраних у кримінальній справі доказів  та керуючись при цьому законом  і професійною правосвідомістю, особи, які ведуть кримінальний процес, роблять висновок про наявність  чи відсутність події злочину, винуватість  чи невинуватість обвинуваченого у  вчиненні злочину, встановлення обставин, що мають значення для правильного  вирішення кримінальної справи.

     У зв’язку з цим наукова розробка проблем теорії доказування була і залишається досить актуальною. Про це свідчить активна цілеспрямована робота по дослідженню як самої теорії в цілому, так і окремих її інститутів. Однак це не означає, що всі наявні проблеми повністю вже вирішені.

     Проблеми  доказування досліджувались багатьма вченими, оскільки доказування має  місце на всіх стадіях кримінального  судочинства, воно так чи інакше пов’язано  з усіма його інститутами. Значний  вклад у вирішення цих проблем  внесли дореволюційні вчені Л.Є. Владіміров, П.В. Макалінський, С.В. Пахман, В.Д. Спасович, А.В. Скопінський та І.Я. Фойницький та інші дослідники.

     1. Поняття, суть  та значення процесу  доказування

     Одним з найважливіших завдань сучасної Української держави і суспільства  в цілому є забезпечення суворого додержання законності, викорінення  будь-яких порушень громадського порядку, ліквідація злочинності, усунення причин та умов, що породжують та сприяють її розвитку. Уряд Української держави  на даний час намітив і здійснює комплекс заходів з виконання  цих завдань. Нині особливу увагу  приділено вдосконаленню діяльності органів прокуратури, внутрішніх справ, юстиції, судів, що покликанні стояти на сторожі законності, захисту прав громадян України, інтересів суспільства  тощо.

     Розслідування злочинів, розгляд і вирішення  кримінальних справ у суді – це сфера  кримінально-процесуальної  діяльності зазначених органів. Як один із видів соціальної діяльності, кримінально-процесуальна діяльність носить пізнавальний характер. Розслідуючи і вирішуючи кримінальні  справи, органи досудового розслідування  та судової влади, з метою прийняття  по них правильного та обґрунтованого рішення, прагнуть відновити достовірну картину минулої події, пізнати  усі її обставини та факти, встановити істину. Досягнення останньої здійснюється за допомогою кримінально-процесуального доказування. Це свідчить про те, що за своєю гносеологічною суттю, доказування, яке пронизує усю кримінально-процесуальну діяльність, теж має пізнавальний характер.

     Для багатьох людей термін „пізнання” ототожнюється з науково-дослідницькою роботою, яка пов’язана з проведенням різного роду експериментів, використанням приборів і т.д. Але вони навіть і не замислюються над тим, що здобувають певні знання про оточуючу дійсність за допомогою особливого виду соціальної діяльності під назвою „пізнання”. А оскільки існують різні спеціалізовані форми пізнання (художнє , наукове тощо), то доказування і є однією з цих форм пізнання, тобто різновидністю процесу пізнання оточуючої дійсності.

     Людина  пізнає оточуючу дійсність за допомогою  відчуттів та уявлень, які є результатом  впливу на органи чуття існуючих різного  роду предметів, явищ, подій. При цьому слід підкреслити,  що відбиття цих предметів і явищ в людській свідомості, то є активний і змістовний процес, а не просте механічне копіювання.

     За  своєю гносеологічною природою кримінально-процесуальне пізнання є науковим, хоч і відрізняється  від останнього своїми завданнями. Наприклад, завданням кримінально-процесуального доказування є пізнання конкретного  факту (події), а завданням наукового  пізнання є відкриття якихось  нових закономірностей і т. і.

     У кримінальному процесі пізнання за своїм характером поділяється  на два види: безпосереднє та опосередковане.

     Без будь-якого сумніву можна сказати, що безпосереднє пізнання є властивим  процесу доказуванню і тому не зовсім правильним є позиція тих  науковців, які відзначають, що воно негативно може відбитись на об’єктивності  дослідження. Звичайно, для безпосереднього  пізнання є доступними факти, які  мають місце в теперішньому часі, і знаходяться на такій відстані, і в таких умовах, коли є неможливим їх сприйняття. Об’єктом безпосереднього  сприйняття в кримінальному процесі  є сліди злочину, предмети злочинного посягання і т.д. І можливість такого пізнання навпаки, позитивно  позначається на встановленні істини, об’єктивності висновків.

     Однак, опосередковане пізнання, дійсно, є  більш поширеним в судочинстві, оскільки органи досудового розслідування  та судової влади мають справу з більшістю явищ, подій, котрі  відбулися в минулому. І тому сприйняти  їх вони не в змозі безпосередньо, а пізнають іншим шляхом – через  сприйняття обставин  і об’єктів, що мали місце в минулому. Через  це таке пізнання називають опосередкованим.

     Таким чином, ми приходимо до висновку, що процесу доказування властиві обидві форми пізнання оточуючої дійсності. Однак, слід погодитись з М. М. Михеєнко, який вважає, що безпосереднє пізнання повинно здійснюватись в рамках передбачених законом слідчих і судових дій, та знаходити відображення в протоколах цих дій, інакше воно буде пізнанням непроцесуальним і не буде мати юридичного значення.

     Необхідно визначитись з співвідношенням  понять „кримінально-процесуальне доказування” та „пізнання в кримінальному процесі”. Спроби окремих процесуалістів протиставити ці поняття, довести, що вони не співпадають за обсягом, оскільки пізнання включає ще й знання, які одержанні не процесуальним шляхом, є непереконливими і такими, що не відповідають дійсності.

     Дана  інформація хоч і є одержаною  непроцесуальним шляхом, але може бути не тільки орієнтуючою, як заявляють прибічники цієї точки зору, але й за певною процесуальною формою включена до доказового поля, тобто нею можуть бути обґрунтовані певні рішення у кримінальній справі. Тому, коли мова йде про гносеологічну сутність кримінально-процесуального доказування, як особливої різновидності пізнання дійсності, ми повинні ставити знак ідентичності між доказуванням і пізнанням.

     Дослідивши  праці ряду визначних науковців  ми так і не знайшли єдиного  поняття доказування. Основною проблемою  є проведення межі між практикою  та розумовою (логічною) діяльністю в  доказуванні. Ряд процесуалістів вважають, що під доказуванням слід розуміти тільки процесуальні дії слідчого, органу дізнання чи суду. Таким чином, вони відокремлюють оцінку доказів  як самостійну процесуальну категорію, що знаходиться за межами доказування.¹

     Як  пише С. В. Курильов, процес встановлення істини складається з двох моментів, які суттєво відрізняються один від одного як за характером, так і за юридичними наслідками: 1) процесуальне доказування; 2) оцінка доказів. Оцінка доказів – самостійна процесуальна категорія, яка знаходиться поза межами доказування.

     Інші  науковці включають розумову діяльність по оцінці доказів до процесу доказування. Їх позиція є більш послідовною, і ось чому. Якщо виходити з того, що до процесу доказування не входять  логічна діяльність, якою є оцінка доказів, а лише сукупність процесуальних  практичних дій, за допомогою яких формуються і перевіряються докази, то виникає  питання: а чим є тоді перевірка  доказів? Адже перевірка доказів, як відомо, є практичною діяльністю, тобто здійснюється за допомогою процесуальних дій, але в той же час, вона є і розумовою діяльністю. Орган розслідування чи суду перевіряє зібранні у справі докази, шляхом аналізу кожного з них, порівнює наявні докази, що містяться в різних процесуальних джерелах.  Це означає, що якщо прислухатись до першої групи науковців, то ту частину перевірки, яка здійснюється розумовим шляхом теж слід залишити за межами доказування. Уявляється, що це недоцільно і нелогічно, та й може негативно відбитися на правильному застосуванні правил доказування.

     Також ми змушені відзначити той аргумент, що оцінка доказів не чітко врегульована кримінально-процесуальним законом. КПК України містить ст. 67, яка  називається „Оцінка доказів” і в ній визначено лише основні правила оцінки доказів.

     Таким чином, кримінально – процесуальне доказування включає в себе не тільки формування (збирання) та перевірку  доказів, але й оцінку доказів  та їх процесуальних джерел, тобто  є поєднанням практичної та розумової  діяльності суб’єктів  кримінального  процесу.

     В той же час, зрозуміло, що процес доказування  не може завершуватись лише оцінкою  доказів та їх процесуальних джерел. Адже оцінюються докази для того, щоб  прийняти на їх основі певні процесуальні рішення (наприклад, притягнення особи  як обвинуваченого, про закриття кримінальної справи тощо). Прийняті рішення повинні  бути законними, правильними, а отже обґрунтованими,  наявними у справі доказами.

     Для порівняння, варто навести ще декілька думок науковців які займалися  дослідженням цієї проблеми. Наприклад, Р.Г. Домбровський під доказуванням розуміє викладення думок у процесі  спілкування одного індивіда з іншим. На його думку, пізнання передує доказуванню, бо перш ніж викладати знання індивід  повинен їх здобути; різниця в  судому дослідженні пізнання і доказувані має велике практичне і теоретичне значення, оскільки тут проходить  межа між двома видами діяльності – криміналістичною і процесуальною; сутність криміналістичної діяльності становить пізнання, а кримінально-процесуальні – доказування.  ²

     З таким розумінням сутності кримінально-процесуального доказування погодитися складно, оскільки змістовна сторона його зникає і  залишається тільки процесуальна форма. Тому криміналістична діяльність, що не врегульована нормами права, визнається засобом пізнання у судовому дослідженні.

     Інші  автори розглядають зміст кримінально-процесуального доказування ширше, виділяючи два  його види: доказування як дослідження  фактичних обставин і доказування  як логічне та процесуальне доведення  визначеної тези, ствердження висновків по справі.

     При цьому, зазначена В. М. Савицьким, доказування  тези завжди звернено до адресата. Доказуванням, отже, є лише частина загального розуміння у кримінальному процесі. Така позиція, на наш погляд, є цілком правильною, однак її не завжди враховують при розробленні визначень поняття доказування у кримінальному процесі як у монографічній, так і в навчальній літературі.

     Як  бачимо, досить по-різному визначається поняття доказування у процесуальній  літературі.

     Разом з тим, у сучасній кримінально-процесуальній  літературі сформульований підхід, згідно з яким збирання і практичні дії  з перевірки доказів не повинні  включатись у поняття доказування  у кримінальному процесі, бо вони, на думку М.А. Костіна, передують доказуванню, а їх результати служать основою доказування і є важливими для його всебічності, надійності і результативності.

     Для нас залишається незрозумілим лише те, як можна у практичній діяльності органу дізнання, слідчого, прокурора  і суду отримати джерела доказів  без їх основних елементів: збирання, перевірки та оцінки доказів, на які  сам автор посилається у своєму визначенні поняття доказування.

     Вже ці, далеко не всі вказані визначення, свідчать про різне бачення процесуалістів, щодо визначення поняття кримінально  – процесуального доказування: від  видалення оцінки доказів за межі цього процесу до включення до нього криміналістичних категорій (слідчих версій).

     Таким чином, проаналізувавши думки різних вчених-процесуалістів, ми приходимо  до такого визначення: кримінально-процесуальне доказування – це передбачена законом діяльність суб’єктів кримінального процесу, а також інших учасників, які наділені таким правом або на яких покладено такий обов’язок, по збиранню (формуванню), перевірці й оцінці доказів та їх процесуальних джерел, прийнятті на цій основі певних процесуальних рішень і наведення аргументів для їх обґрунтування (мотивації). 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     2. Класифікація суб’єктів  доказування.

     У юридичній літературі склалися різні  погляди стосовно поняття суб'єктів доказування та осіб, які виступають в якості суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності. Так, М. С. Строгович відносить до суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності тільки тих учасників процесу, які виконують будь-яку процесуальну функцію (обвинувачення, захист чи вирішений справи). Такими суб'єктами є: суд, прокурор, орган дізнання, обвинувачений, захисник, потерпілий. Інші особи, які беруть участь у справі, сучасниками процесу, але не його суб'єктами.

     Іншої думки щодо цього питання Н. Н. Полянський, який дійшов висновку, що, оскільки всі особи, які беруть участь у справі (в тому числі свідки, експерти та інші), вступають у певні  взаємовідносини, всі вони є учасниками процесу, його суб'єктами .

     У своїй роботі, яка присвячена проблемі, що розглядається, Р. Д. Рахунов також вважає, що всі особи, які беруть участь у кримінальному процесі, є суб'єктами процесу, хоча не всі вони здійснюють процесуальні функції. На його думку, немає підстав розрізняти суб'єктів та учасників процесуальної діяльності.

     Такої самої думки додержується П. С. Елькінд, однак вона вважає, що всі особи, які беруть участь у справі (суб'єкти процесу), виконують ту чи іншу функцію. В тому числі певні функції (побічні та допоміжні) виконують такі учасники процесу, як свідки, експерти, перекладачі, поняті та ін..

     С. А. Альперт дотримується протилежної думки та вважає, що поняття «суб'єкт кримінально-процесуальної діяльності» повинно стосуватися всіх органів та осіб, які наділені правами та несуть встановлені законом обов'язки у зв'язку з виконанням по даній справі. Поняття ж «учасники процесу» повинно визначатися з урахуванням чинного закону і не може довільно розширюватися, не можна заміняти правове поняття «учасник процесу» поняттям змістовним, етимологічним (беруть участь у справі). Ц. М. Каз вважає, що поняття «суб'єкт процесу» потрібно розглядати як більш вузьке, ніж поняття «особи, які беруть участь у справі». Розкриваючи особливості трьох груп учасників процесу, що виконують процесуальні функції в доказуванні, він відзначає, що кожен з них діє цілеспрямовано згідно з завданнями, які стоять перед ним, чи своїми інтересами в процесі, бере участь в обговоренні чи вирішенні питань, які складають суть справи, володіє широкими процесуальними правами, в тому числі правом (чи обов'язком) доказування.

     У главі З КПК України лише визначено  учасників процесу, які мають зацікавленість у провадженні справи, законодавець їх коло не обмежує. До учасників (суб'єктів) кримінального судочинства необхідно зараховувати всіх осіб, діяльність яких і правовідносини між якими становлять суть провадження у кримінальній справі. У широкому розумінні учасниками процесу є всі особи, які беруть участь у справі, мають процесуальні права і несуть визначені обов'язки. В главі З КПК України «Учасники процесу, їх права і обов'язки» названо тільки тих учасників процесу, що, як правило, мають власну зацікавленість у ході справи. Ні закон, ні правова теорія не обмежують коло учасників процесу тільки тими, що зазначені в цій главі.

     При аналізі кола органів і осіб, які  беруть участь у кримінально-процесуальній діяльності, в теорії використовують терміни «суб'єкти кримінального процесу», «суб'єкти кримінально-процесуальної діяльності», «учасники кримінального процесу», причому в ці терміни вкладається різний або однаковий зміст. На погляд автора, поняття «суб'єкти» й «учасники» кримінального процесу (кримінально-процесуальної діяльності) за чинним законодавством є ідентичними за своїм змістом, але слід послуговуватися терміном «учасники кримінального процесу», оскільки кримінально-процесуальний кодекс називає суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності як учасників процесу, наділяючи їх тими чи іншими правами та обов'язками. Крім того, більшість науковців у процесуальній літературі також називає їх «учасниками кримінально-процесуального права».³

     Із  наведених науковцями понять учасників  кримінального процесу найвдаліше, на думку автора, таке: учасники кримінального процесу — це всі державні органи, службові та приватні особи, які ведуть кримінальний процес або залучаються до нього, вступають між собою в процесуальні правовідносини, набуваючи процесуальних прав і виконуючи процесуальні обов'язки. Для визнання особи суб'єктом кримінально-процесуальної діяльності необхідно, щоб однією із сторін правовідносин були орган влади або службова особа, яка веде процес.

     Однак, на погляд автора, учасниками кримінального  процесу є посадові особи, які вступають в кримінально-процесуальні правовідносини в зв'язку з вирішенням питань про порушення кримінальної справи, при провадженні дізнання, досудового слідства і в судових стадіях на основі норм кримінально-процесуального законодавства. Іншими словами, стосовно процесу доказування учасників (суб'єктів) доказування можна визначити як службових осіб і органи, на які, в силу їх службових обов'язків, покладено виявлення, збирання, дослідження, перевірку, фіксацію (закріплення), і оцінку доказів, а також на основі норм кримінально-процесуального закону прав та обов'язків інших суб'єктів кримінального процесу, право на участь у процесі доказування для відстоювання своїх власних чи інших, представницьких інтересів.

     В юридичній літературі існують різні  погляди щодо класифікації учасників кримінального процесу, але найбільш переконлива, на думку автора, така:

1. Органи та посадові особи, які безпосередньо здійснюють кримінально-процесуальне провадження: орган дізнання (особа, яка провадить дізнання), слідчий, начальник слідчого відділу (відділення, управління, головного управління), прокурор, суд (суддя). Спільним для них є охорона державних інтересів та виконання функцій, спрямованих на досягнення завдань кримінального процесу. Вони наділені владно-розпорядчими повноваженнями та повинні бути незаінтересовані в результатах справи.
2. Особи, які мають та обстоюють власні інтереси: підозрюваний, обвинувачений, підсудний, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач.
3. Особи, які захищають та представляють інтереси інших осіб: захисник, представник потерпілого, цивільного позивача та цивільного відповідача, законний представник не повнолітнього.

     Особи, які сприяють кримінальному судочинству  і здійсненню правосуддя: свідок, поняті, перекладач, спеціаліст, експерт, секретар судового засідання та ін. Ці учасники кримінального процесу сприяють кримінальному судочинству за допомогою виконання завдань, покладених на них законом.

     Учасники  процесу характеризуються тим, що вони: а) беруть участь у справі на підставах  і в порядку, передбачених кримінально-процесуальним законом за умови, що немає обставин, за яких закон виключає можливість їх участі у справі; б) мають визначені права та обов'язки (закон визначає порядок їх реалізації); в) діють у кримінальному судочинстві відповідно до своїх прав та обов'язків у встановленому порядку; г) вступають у процесуальні правовідносини; ґ) несуть відповідальність за невиконання своїх обов'язків або порушення прав інших учасників.⁴ 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     3. Роль потерпілого,  цивільного позивача, цивільного відповідача 

       та їх представників  в процесі доказування.

     Закон наділяє правом безпосередньої активної участі у доказуванні потерпілих, цивільних позивачів, відповідачів та їх представників.

     Можливість  звернення цивільного позову на майно  не тільки обвинуваченого, але й  осіб, що несуть за законом матеріальну  відповідальність за заподіяну шкоду, обумовила необхідність наділення  таких осіб правом активної участі у доказуванні як цивільних  позивачів.

     Вказані суб'єкти доказування за допомогою  клопотань, пояснень висувають перед  органами розслідування і судом  версії, що потребують перевірки, вказують на наявність  тих чи інших доказів, сприяють всебічному і повному аналізу  обставин справи.

     Діяльність  потерпілого, цивільного позивача і  цивільного відповідача у доказуванні  характеризується деякими загальними рисами: а) обсяг фактичного матеріалу, у дослідженні якого вони беруть участь менший, ніж у обвинуваченого, його захисника, законного представника, він  обмежений їхніми процесуальними інтересами; б) законодавець розглядає  участь у доказуванні вказаних осіб  як факультативну, допускаючи можливість судового розгляду справи у їх відсутність, якщо це не зашкодить повному з'ясуванню всіх обставин справи і захисту їхніх  прав і законних інтересів (ст. 268 КПК  України); в) на потерпілому, цивільному позивачеві, цивільному відповідачеві  не лежить обов’язок доказування. Вони є суб'єктами права на участь у  доказуванні, але не суб'єктами, на яких покладений обов'язок доказування. Крім того, вони  не  несуть юридичного обов'язку вказувати обставини, встановлення яких необхідно з точки зору їхніх  інтересів. Всі такі обставини підлягають включенню у предмет доказування  у кримінальній справі.

     Ці  загальні положення набувають специфіки, коли мова йде про кожного з  них.

     Потерпілого можна розглядати як суб'єкта доказування, що має протилежний  обвинуваченому процесуальний інтерес у справі. Разом з тим, права, якими він  наділений забезпечують обвинувальний  характер його діяльності,  але він може обрати й інший її напрям. У практиці деколи зустрічаються випадки, коли потерпілий сприяє з'ясуванню обставин, що свідчать на користь обвинуваченого.⁵

     Потерпілий  може активно брати участь у дослідженні  доказів на судовому слідстві, оскаржувати  вирок тощо. Але він може відмовитись  від цих прав і повністю покластися на органи  досудового розслідування  і суду.

     Всі права суб'єкта доказування потерпілий набуває з моменту винесення  постанови про визнання його таким, ці права він може поєднувати з  правами цивільного позивача.

     Крім  права давати показання органу досудового розслідування, потерпілий на стадії досудового розслідування  має право подавати докази. Вони можуть належати як йому так  і особі, яка  заподіяла шкоду.

     У необхідних випадках потерпілий заявляє  клопотання щодо витребування доказів  і проведення слідчих дій. Цим  правом він користується під час  провадження   і закінчення процесу  доказування.

     Заподіяна злочином майнова шкода потерпілому  тягне за законом визнання його цивільним  позивачем. Це породжує для нього  право вимагати від винуватого або  осіб, що несуть за нього майнову  відповідальність, усунення шкоди шляхом відшкодування матеріальної шкоди. Правовим засобом захисту майнових інтересів потерпілого є заява  у справі цивільного позова й участь в його доказуванні, а також прийняття органом розслідування заходів щодо забезпечення цивільного позову.

     Правами цивільного позивача наділяються також  юридичні особи, які понесли матеріальну  шкоду внаслідок злочину.

     Доказування позову тобто збирання доказів, що визначають характер і розмір заподіяної шкоди, складає обов'язок особи, яка провадить  розслідування, прокурора й суду. Це обумовлено тим, що характер і розмір шкоди, заподіяної злочином, входять  в предмет доказування у кримінальній справі (ст. 64 КПК України). Що стосується цивільного позивача, то  його обов'язок стосовно заявленого цивільного позову обмежується необхідністю представляти на вимогу слідчого й суду  необхідні документи, що є в його розпорядженні.

     Безпосередня  участь цивільного позивача у процесі  доказування визначається рамками  цивільного позову. Тому знайомитися  з матеріалами справи з моменту  закінчення досудового слідства, заявляти клопотання, подавати докази, брати  участь у судовому розгляді і судових  дебатах, заявляти відводи, подавати скарги на дій й рішення органів розслідування, прокурора й суду цивільний позивач  має право лише з метою обґрунтування  й відстоювання позовних  вимог.

     Цивільний позивач не має права заявляти клопотання або подавати докази, що характеризують особу обвинуваченого. Не має права при підтриманні  цивільного позову  у судових  дебатах торкатися й таких  питань, як юридична кваліфікація злочину, а також обрання міри покарання. Він обмежений й у праві  оскарження вироку, апеляція може бути принесена  на вирок лише в частині, що стосується вирішення позову ( п. 10  ст. 348  КПК України).

     Обмеження меж участі у доказуванні тільки питаннями, пов'язаними з цивільним  позовом, практично розповсюджується лише на організації, підприємства, установи, що виступають у кримінальному процесі  як цивільні позивачі.   Визнання цивільним позивачем  фізичної особи, не позбавляє цю особу прав потерпілого. Тому цивільний позивач (фізична  особа), беручи участь у доказуванні, має право не тільки досліджувати факти, що відносяться до події злочину, подавати докази, що визначають розмір матеріальної шкоди, але й доказувати суспільну небезпечність обвинуваченого.