Аналіз функціонування ВЕЗ в Украіні

ВСТУП

Вільні економічні зони (ВЕЗ) міцно увійшли у світову  господарську практику та діють у  різних державах. Зараз у світі, по різним даним від 400 до 2000 ВЕЗ, але до них не можна віднести ні одну українську, оскільки ті утворення, які в Україні називаються "вільними економічними зонами", не задовольняють міжнародні вимоги, які виставляються до такого роду зонам.

Крім того, не звертаючи уваги  на неодноразові спроби створення реально  функціонуючих ВЕЗ в Україні, вони залишаються у вітчизняній економіці явищем скоріш екзотичним, навколо якого протягом вже 10-ти років йдуть гострі, але далеко не завжди з реальними плодами дискусії. Судячи по гостроті цих дискусій, а також по відсутності значимих практичних результатів діяльності українських ВЕЗ, до сих пір не можна вважати достатньо ясним: доцільне і спроможне взагалі їх широке створення в наших перехідних умовах? В якій мірі ці зони можуть отримати розвиток в Україні, як саме повинна при цьому сказатися її специфіка? Чи являються зони вільного підприємництва своєрідною "природною монополією" лише окремих прикордонних районів України? Наскільки широкими можуть бути їх кордони? На якому рівні повинні прийматися рішення про створення таких зон, які процедури при цьому доцільно приміняти? Для відповіді на подібного роду питання потрібно ознайомитися із існуючою світовою та вітчизняною практикою, спробувати проаналізувати накопичений (в тому числі - і негативний) досвід. Це дозволить об`єктивно оцінити можливості та перспективи створення і розвитку вільних економічних зон в українській економіці.

       Актуальність  теми.  Тема є актуальною, адже при створенні ВЕЗ відбувається наступне:

• структурні перевтілення в економіці шляхом притягнення іноземних інвестицій;
• збільшення надходжень на внутрішній ринок високоякісних продукції і послуг;
• активізація науково-технічного обміну, притягнення і упровадження нових технологій;
•   переймання передового організаційного і управлінського досвіду здійснення ринкових методів господарювання;
•   створення сучасної ринкової інфраструктури; 
• поліпшення використання природних і трудових ресурсів; 
• прискорення соціально-економічного розвитку окремих регіонів і держави в цілому, збільшення життєвого рівня населення.

       Мета дипломної роботи є вивчення світового досвіду формування ВЕЗ,  характеристика діяльності ВЕЗ в Україні і, на основі цього, аналіз необхідності існування  ВЕЗ в Україні.

Досягнення цієї мети передбачає розв'язання таких завдань:

-  дослідити світовий досвід функціонування різноманітних видів ВЕЗ і теоретико-методологічні підходи до їх створення;

-   проаналізувати практику формування та розвитку ВЕЗ в Україні;

- оцінити переваги та недоліки традиційних підходів до створення і управління ВЕЗ з  урахуванням специфіки країн з перехідною економікою;

- виявити ключові організаційно-економічні проблеми, які виникли у процесі створення та функціонування ВЕЗ в Україні і оптимізувати можливі напрями їх розв'язання;

- визначити перспективи розвитку ВЕЗ в Україні та доцільність їх заснування.

Об’єкт дослідження - вільні економічні зони як специфічні територіально-господарські комплекси та ті особливі форми виробничо-інвестиційної діяльності, що виникають при їх функціонуванні в умовах перехідної економіки.

Предметом дослідження  є основні домінанти формування і функціонування вільних економічних зон в українській економіці.

Методи дослідження. Для досягнення поставленої у дипломній роботі  мети використовувались загальнонаукові та спеціальні методи наукового дослідження, а саме: метод логічно-теоретичного аналізу; методи кількісного та якісного порівняння ; методи аналізу та синтезу, історичних аналогій ; методи економічної теорії ; методи кількісного аналізу і методи прогнозування .

РОЗДІЛ І

ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ СТВОРЕННЯ  ТА ФУНКЦІОНУВАННЯ ВІЛЬНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ЗОН

1. Сутність , мета та основні принципи створення ВЕЗ

       Непропорційність розвитку регіонів, їх особливе геополітичне і кліматичне розташування та інші економічні і соціальні фактори іноді потребують особливого механізму регулювання інвестування і підприємництва. Це проявляється в особливості правового положення суб`єктів підприємницької і іншої діяльності, наявності податкових пільг, особливого митного режиму та ін. В зв`язку з цим створюються спеціальні економічні зони : вільні, торгові, офшорні, митні і ін.

Сьогодні найбільше  розповсюдження за кордоном має трактування  ВЕЗ як територій, на яких, завдяки  введенню безмитного режиму, а також  за допомогою інших економічних  та організаційних регуляторів стимулюється зовнішньоекономічна діяльність із залученням іноземних інвестицій. Офіційно визнаною є дефініція вільної зони (або зони “порто-франко”), котру дано у VIII доповненні до Кіотської конвенції, прийнятої у 1973 році. У ній під зоною “порто-франко” визначалась частина території, на котрій товари розглядались як об’єкти, які знаходяться поза межами національної митної системи і тому не підлягають обов’язковому митному контролю та оподаткуванню.

В сучасних теоретичних  роботах, присвячених проблемам  вільних зон, їх сутність трактується  більш широко: вони визначаються як інструмент вибіркового скорочення масштабів державного втручання в економічні процеси. Це формулювання поняття “вільна зона” охоплює весь спектр явищ, пов’язаних з дією преференціального режиму господарювання. Як в іноземній, так і у вітчизняній науковій літературі розповсюджено визначення ВЕЗ, як частини національної території, економічний потенціал якої зорієнтовано на вирішення специфічної задачі (або комплексу задач). Це виділяє частину території країни, що розглядається, із загального ряду. В той же час підприємницька діяльність на території ВЕЗ повинна бути спрямована на вирішення проблем оптимального розміщення продуктивних сил у цілому по країні, а також її інтеграції у світове господарство. В прийнятому 13 жовтня 1992 р. Закону України “Про загальні положення створення та функціонування спеціальних (вільних) економічних зон” було використано термін “спеціальні зони”, котрі мають досить широкий діапазон спеціалізації: “Спеціальна (вільна) економічна зона являє собою частину території України, на якій встановлюються і діють спеціальний правовий режим економічної діяльності та порядок застосування і дії законодавства України. На території спеціальної (вільної) економічної зони запроваджуються пільгові митні, валютно-фінансові, податкові та інші умови економічної діяльності національних та іноземних юридичних і фізичних осіб”.

2. Класифікація вільних економічних зон

У статті 3 Закону України  “Про загальні положення створення  та функціонування спеціальних (вільних) економічних зон”   дана класифікація вільних економічних зон, котрі включають спеціальні (вільні) економічні зони різних функціональних типів: вільні митні зони і порти, експортні, транзитні зони, митні склади, технологічні парки, технополіси, комплексні виробничі зони, туристсько-рекреаційні, страхові, банківські тощо. Окремі зони можуть поєднувати в собі функції, властиві різним типам спеціальних (вільних) економічних зон.

Необхідно підкреслити  дві рішучі особливості ВЕЗ. По-перше, для кожної такої зони характерні специфічні, у порівнянні з усією країною, економічні відносини у сфері виробництва та розподілу необхідного та додаткового продуктів, вироблених на її території. По-друге, здібність ВЕЗ до дифузного розширення та розповсюдження своїх меж на інші, що пов’язані з нею безпосередньо або ж опосередковано, господарчі сфери, галузі та території. Відмічу наступні характерні риси ВЕЗ:

1. Застосування різних видів пільг та стимулів, в тому числі:

• Зовнішньоторговельних (зниження або відміна експортно-імпортних зборів, спрощений порядок здійснення зовнішньоторговельних операцій);
• Фіскальних, пов’язаних із податковим стимулюванням конкретних видів діяльності. Пільги можуть зачіпати податкову базу (прибуток або доход, вартість майна і т.ін.), окремі її компоненти (амортизаційні відчислення, витрати на заробітну плату, транспорт), рівень податкових ставок, питання постійного або тимчасового звільнення від оподаткування;
• Фінансових, які включають різні форми субсидій, що надаються як у прямому виді – за рахунок бюджетних кошт і преференційних державних кредитів, так і опосередковано – у вигляді встановлення низьких цін на комунальні послуги, зниження орендної плати за користування земельними ділянками і тому подібне;
• Адміністративних, що спростовують процедури реєстрації підприємств, режиму в’їзду-виїзду іноземних громадян.

В результаті застосування пільг норма прибутку в ВЕЗ  складає 30-50%, а іноді і більше: наприклад, транснаціональні компанії отримують в азіатських ВЕЗ в  середньому 40% прибутку в рік. Суттєво  скорочуються (в 2-3 рази) строки окупності капітальних вкладень (вважається нормальним для ВЕЗ, коли ці строки не перевищують 3-3,5 роки).

2. Наявність локальної, відносно відокремленої системи управління зоною, наділеною правом приймати самостійні рішення в широкому економічному спектрі.
3. Всебічна підтримка зі сторони центральної державної влади.

Створення ВЕЗ – діюче  направлення розвитку економіки  окремих територій і регіонів, зорієнтоване, як правило, на рішення  конкретних приоритетних економічних  задач, реалізацію стратегічних програм і проектів. При цьому, як показує практика, система пільг, встановлених в ВЕЗ, у достатній мірі індивідуальна і тісно пов’язана з програмами, що реалізуються на її території. (Втім, як відмічено в [1], згідно світовому господарському досвіду, початкові цілі та задачі, що декларуються при створенні ВЕЗ, частіше не співпадають з тим що діється в результаті фактичного розвитку).

В світовій практиці існує  багато різновидностей ВЕЗ. Разом з  тим, загальноприйнятої типології  вільних економічних зон сьогодні не існує. Їх можлива класифікація приведена у Додатку № 2.

За станом на початок 1999 року світовий економічний простір  нараховував більше тисячі вільних  економічних зон. В них виготовлюється, а також з них вивозиться продукція, вартість якої складає біля 15% світового торгового обороту. ВЕЗ діють за “шлюзовим” принципом, завдяки котрому національні товари та послуги поступають на світовий ринок, а іноземні ресурси вливаються у національні економіки, граючи важливу роль як у розвитку господарства країни – реципієнту, так й світової економіки в цілому.

Особливо привабливим  є створення вільних економічних  зон в прикордонних регіонах, так  як у цьому випадку у межах  зони можна також успішно вирішити практично усі специфічні проблеми транскордонних територій. У цьому значенні показовим приклад Росії, де з кількох десятків створених ВЕЗ реально працюють тільки дві – Калінінградська та “Нахідка”, що функціонують в прикордонних регіонах на двох протилежних, західному та східному кордонах величезної країни. У той же час центральна влада РФ поки не виступала з пропозиціями створення ВЕЗ, у тому рахунку міжнародних, на транскордонних з Україною територіях, оскільки не поспішала й з делімітацією спільного з нею кордону, довжина якого досягає 2250 км.

В умовах спаду виробництва, розриву традиційних господарських зв`язків, різкого скорочення обсягів капітальних вкладень при катастрофічному рівні фізичного та морального зносу основних фондів, недопустимого падіння життєвого рівня населення, створення вільних економічних зон багатьма розглядається чи не як єдиний шлях швидкого вирішення усіх проблем, особливо привабливий з огляду на посилення тенденцій регіоналізму та розширення самоврядування. За свідченням фахівців, до Кабінету Міністрів України з регіонів надійшло близько 100 пропозицій про заснування вільних економічних зон. Та чи дійсно ВЕЗ можуть вирішити проблему відродження економіки України?

Очевидно, що в процесі  реформування економічної системи  України та побудови відкритого суспільства  з високим рівнем соціальної орієнтованості, необхідно у найкоротші строки знайти рішення, спроможні принципово вплинути на стабілізацію економічної ситуації і, в подальшому, стимулювати всебічний розвиток регіонів країни, вирівнювання рівнів їх соціально-економічного стану. Перехід до ринкової економіки передбачає підвищення ступеню інтегрованості країни у світовий господарський комплекс. А це, зокрема, потребує масштабної технологічної та структурної перебудови, що у свою чергу потребує притоку іноземних інвестицій. Саме тому один з перспективних та ефективних шляхів досягнення цього пов’язаний з використанням можливостей вільних економічних зон (ВЕЗ), що визначаються як частина національної території, економічний потенціал якої орієнтований на вирішення специфічної задачі (або комплексу задач), яка вирізняє цю частину території країни із загального ряду, і спрямована на вирішення проблеми оптимального розміщення продуктивних сил в країні в цілому та інтеграції її у світове господарство.

Створення вільних економічних  зон є також одним із елементів перенесення ваги управління соціально-економічними процесами на регіональний рівень і являє собою одну із форм забезпечення ефективності територіально-господарської організації економіки, що цілком співпадає з загально державним підходом щодо перебудови економіки України та розширення самостійності регіонів.

Згідно з Законом  України “Про загальні засади створення  і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон” в Україні залежно  від господарської спрямованості  та економічно-правових умов діяльності можуть створюватися такі ВЕЗ:

• зовнішньоторговельні зони – частина території держави, де товари іноземного походження можуть зберігатися, купуватися та провадиться без сплати мита і митних зборів або з їх відстроченням. Формами організації таких зон можуть бути вільні порти (“порти-франко”), вільні митні зони (зони франко), митні склади;
• комплексні виробничі зони – частина території держави, на якій запроваджується спеціальний (пільговий податковий, валютно-фінансовий, митний тощо) режим економічної діяльності з метою стимулювання підприємства, розширення зовнішньоекономічних зв`язків, запозичення нових технологій забезпечення зайнятості населення. Вони можуть мати форму експортних виробничих зон, де розвивається насамперед експортне виробництво, орієнтоване на переробку власної сировини та переважно складальницькі операції, та імпортноорієнтованих зон, головна функція яких – розвиток імпортозамінних виробництв;
• науково-технічні зони – це ВЕЗ, спеціальний правовий режим яких орієнтований на розвиток наукового і виробничого потенціалу. Вони можуть існувати у формі регіональних інноваційних центрів-технополісів, районів інтенсивного наукового розвитку, високотехнологічних промислових комплексів, науково-виробничих парків (технологічних, дослідницьких, промислових, агро парків), а також локальних інноваційних центрів та опорних інноваційних пунктів;
• туристично-рекреаційні зони – це ВЕЗ, які створюються в регіонах, що мають багатий природний, рекреаційний та історико-культурний потенціал, з метою ефективного його використання і збереження, а також активізації підприємницької діяльності (в тому числі із залученням іноземних інвесторів) у сфері рекреаційно-туристичного бізнесу;
• банківсько-страхові (офшорні) зони – це зони, в яких запроваджується особливо сприятливий режим здійснення банківських та страхових операцій в іноземній валюті для обслуговування нерезидентів. Офшорний статус надається банківським та страховим установам, які були створені за участю лише нерезидентів і обслуговують лише ту їхню підприємницьку діяльність, що здійснюється за межами України;
• зони прикордонної торгівлі – частина території держави на кордонах із сусідніми країнами, де діє спрощений порядок перетину кордону і торгівлі.

ВЕЗ можуть бути класифіковані  й за іншими критеріями. Так, за ознакою відкритості розрізняють інтеграційні ВЕЗ (діяльність яких спрямована на тісну взаємодію з поза зональною економікою країни) та анклавні (орієнтовані на зв`язки із зовнішнім ринком). Залежно від місця розташування ВЕЗ поділяються на зовнішні (розташовані на кордоні з іншими державами) та внутрішні (розміщені у внутрішніх районах країни).

3.  Історія організації і функціонування вільних економічних зон

Для найбільш повного  і чіткого поняття суті ВЕЗ  доцільно прослідкувати основні  етапи становлення і розвитку даного інституту і виділити його особливості і специфіку.

      По різним даним на сьогоднішній день в світі нараховується від 400 до 2000 тисяч ВЕЗ у 80 країнах. Момент виникнення практики створення і функціонування ВЕЗ встановити тяжко, хоча їх прообрази зустрічаються ще у фінікійців, які в країні, будучи зацікавленими у розширенні міжнародної торгівлі стали огороджувати території, вільні від традиційних податків. Аналогічні заходи по деяким даним, вводив і цар Хаммурапі. Привілеї надавались як певним територіям, так і тим особам, під опікою яких вони находились. Такі пільги надавались монархами своїм підданим або за їх видатні заслуги, або через особливу значущість територій або їх окремих частин, що знаходяться під їх протекторатом.

Як самостійний правовий інститут в сучасному вигляді ВЕЗ стали формуватися лише в 60-70 роках ХХ століття. Сучасні вітчизняні і іноземні дослідники більше уваги приділяють практичній стороні ВЕЗ. Американські вчені Фразьє і Рей виділять 3 основні стадії в еволюції ВЕЗ: складські і транзитні зони; експортно-виробничі і комплексні зони (вільні порти, зони обробки інформації).

Інша точка зору, розроблена російськими вченими, передбачає наступний  варіант розвитку ВЕЗ: торгові зони – виробничі – промислово-виробничі – технічно-впроваджуючі – сервісні зони – комплексні зони. Ця схема більш повна і детальна і може бути використана як орієнтир в процесі вивчення світової практики створення і функціонування ВЕЗ. В ній враховується не тільки специфіка розвитку ВЕЗ, але й відображається процес становлення світової економіки. Це дозволяє виділити основні пріоритети того чи іншого етапу еволюції світової системи господарювання, показати яким чином створення ВЕЗ може сприяти розвитку економіки держави або її окремому регіону

Треба зазначити, що процес створення вільних економічних зон, почався в кінці 80-х років. Пов`язано це з упровадженням в СРСР нових методів господарювання. При цьому на основі досліду приклада Шанхая і інших територій в СРСР, який в той час зазнавав гострішої структурної і економічної кризи, почали розмову про необхідність створення ВЕЗ. Цей процес можна поділити, як відмічено в [2], на декілька етапів.

На першому етапі (кінець 80-х - 1990 р.) відбувається зародження самої  ідеї. По ініціативі уряду СРСР була розроблена так звана єдина державна концепція вільних зон. Вільні зони розглядались як елемент державної зовнішньоекономічної політики і спосіб стимулювання міждержавних відносин СРСР з зарубіжними партнерами. По формі вони повинні були бути зонами спільного підприємництва, точніше, компактними територіями з високою концентрацією підприємств за іноземною участю. Припускалось, що такі зони будуть створюватись в регіонах з розвинутим науково-технічним потенціалом з метою виробництва продукції на базі поєднання радянських технологій і іноземного капіталу. Господарсько-правові пільги на території зон передбачались тільки по відношенню до підприємств за іноземною участю і в межах, встановлених діючими в СРСР нормами регулювання іноземних інвестицій.

До початку 90-х років державна концепція вільних зон доповнилась багатьма регіональних ініціатив. Ці ініціативи отримали свій розвиток, як тільки підчас суверенізації союзних республік розгляд питання про створення зон було офіційно перенесено на республіканський рівень: в липні-вересні 1990 р. ВР РСФСР прийняла пропозиції 11-ти регіональних рада народних депутатів про оголошення їх територій зонами вільного підприємництва. Зони засновувались в містах Ленінграді, Виборзі, Нахідці, Калінінградській, Сахалінській и Читинській областях, в Алтайськім краю, Кемеровській і Новгородській областях, м. Зеленограді, Єврейскій автономній області [3,4]. В 1990-91 рр. Рада Міністрів або Верховна Рада РСФСР утвердили по кожній зоні окреме положення, що закріпляло її господарсько-правовий статус (наприклад, [5,6]. (Треба замітити при цьому, що в положеннях зони іменувались "вільними економічними зонами", а не "зонами вільного підприємництва", як в вищезгаданих постановах про їх заснування.) Набір наданих зонам пільг був практично однаковим, а самі зони розглядались вже не тільки як зовнішньо-, а, скоріш, як внутрішньо-економічний феномен, покликаний створити противаги централізованій системі господарювання.

Хоча прийняті рішення  сприяли притоку в зони іноземного капіталу (росло число спільних підприємств в Нахідки, Калінінграді, на Сахаліні), вони не були до кінця продумані ні з точки зору їх реалізації, ні по своїм наслідкам.

По-перше, передбачені  масштаби зон, коли вони охоплювали не тільки невеликі території, але й  великі області і цілі краї, були явно нереальними із-за потребуючих колосальних капіталовкладень і проблем додержання на великих територіях особових митних процедур.

По-друге, масова роздача  зональних преференцій окремим  територіальним утворенням без чітких на те критеріїв спровокувала хвилю самостійного виникнення нових зональних структур, коли та чи інша територія (місто, область, морський порт, центр науки) об`являла про прийняття відповідного статусу. Як вказано в [7], керівництво Росії опинилось під масивним тиском: в 1991 році біля 150 регіонів добивались утворення на своїх територіях вільних зон. Така активність місцевих властей відображала їх потяг хоч якось боротися з кризовими процесами, відгородитися за допомогою статусу зони від маси різних проблем, що навалилися, як їм представлялось, із центра.

В кінці 1991-напочатку 1992 рр., коли російське керівництво  прийняло курс на широке відкриття  економіки в цілях її стабілізації [8,9], вибіркова лібералізація підприємницького клімату на рівні окремих зональних територій лишалась свого смислу. Прийняті в цей період в Російській Федерації нормативно-правові акти по регулюванню зовнішньоекономічної діяльності не передбачали належних виявлень відповідно до зональних територій. І хоча діючі в зонах статусні положення формально ніхто не відміняв, податкові служби тлумачили їх як утративши силу, що фактично скасовувало значну частину пільг, що раніше представлялись законами.

Така невизначеність в законодавчо-правовому положенні  ВЕЗ викликало тривогу іноземних  інвесторів, які розцінювали цю ситуацію як принциповий відхід уряду від лінії на створення зон. Це, а також прохання керівництва зональних адміністрацій (офіційне звернення в федеральні органи влади весною 1992 р.) гарантувати дію раніше введеної в зонах системи пільг сприяли виходу в червні 1992 р. указу президента [10], в якому було підтверджено дію колишніх зональних преференцій для іноземних підприємств і підприємств з іноземними інвестиціями, збережені окремі пільги в області зовнішньоекономічної діяльності для російських підприємств і навіть передбачені деякі загальні додаткові пільги, націлені на полегшення фінансування об`єктів інфраструктури в зонах (надання для цих цілей бюджетних кредитів, направлення в спеціальні зональні фонди частини коштів від приватизації федеральної власності і ін.). Прийняття указу сприяло тому, що в окремих, найбільш розвинутих зонах (Нахідка, Калінінград) почалась практична розробка стратегії розвитку території і конкретних інвестиційних проектів по її поліпшенню.

Історія СЕЗ (ВЕЗ) в українському законодавстві нараховує майже десятиліття. Зокрема, "зелене світло" СЕЗ було вперше дано ще у Ст. 24 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" № 960-XII від 16 квітня 1991 р. Так, у законі зазначалося, що "на території України можуть запроваджуватись спеціальні економічні зони різного типу. Статус та територія зазначених зон встановлюються Верховною Радою України згідно з законами України про спеціальні економічні зони шляхом прийняття окремого закону України для кожної з таких зон". Наступним значним кроком у законодавстві щодо створення та діяльності СЕЗ став Закон України "Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон". До речі, дуже показовим виявився й той факт, що з моменту ухвалення цього важливого економічного закону в парламенті, тобто з 1992 року, до нього не було внесено жодних доповнень та змін, хоча експерти вже тривалий час стверджують, що він потребує вдосконалення.

Згідно із законом, СЕЗ могли  створюватися Верховною Радою України  за ініціативою Президента України, Кабінету міністрів України або місцевих Рад народних депутатів України та місцевих державних адміністрацій. Законом регламентувався порядок створення і ліквідації СЕЗ, механізм їх функціонування на території України, загальні правові і економічні основи їх статусу, а також загальні правила регулювання відносин суб'єктів економічної діяльності цих зон з місцевими Радами народних депутатів, органами державної виконавчої влади та іншими органами. Закон визначав і мету створення СЕЗ - "залучення іноземних інвестицій та сприяння їм, активізація спільно з іноземними інвесторами підприємницької діяльності для нарощування експорту товарів і послуг, поставок на внутрішній ринок високоякісної продукції та послуг, залучення і впровадження нових технологій, ринкових методів господарювання, розвитку інфраструктури ринку, поліпшення використання природних і трудових ресурсів, прискорення соціально-економічного розвитку України". З цієї точки зору СЕЗ виправдали своє існування далеко не стовідсотково. Зокрема, за інформацією Кабінету міністрів України, яка прозвучала 12 вересня 2000 р. на дні уряду у Верховній Раді, сума інвестицій, залучених у СЕЗ, становить 305 млн. доларів США - 23% від необхідної суми за затвердженими проектами. На ці кошти планувалося створити понад 25 тисяч і зберегти 37 тисяч існуючих робочих місць, однак, вдалося створити і зберегти лише 30 тисяч робочих місць - тобто менше половини від наміченого. Загалом в Україні щодо СЕЗ було прийнято майже 100 законів, урядових постанов, розпоряджень, указів Президента. Серед них можна виокремити законодавчі акти "Про внесення змін до законодавства щодо оподаткування (стосовно спеціальних економічних зон)", "Про деякі питання функціонування спеціальних економічних зон і територій зі спеціальним режимом інвестиційної діяльності (щодо курортополісу "Трускавець" та в Житомирській області)", "Про внесення доповнень до деяких законів України з питань оподаткування (стосовно справляння податків на період запровадження спеціального режиму інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків)", "Про стимулювання економічного розвитку виробництва і територій" тощо.

В 1996 р. в Україні створена перша  ВЕЗ “Сиваш”, а вже в 1998 р. Створені СЕЗ “Донецьк”, “Азов”, “Славутич”, “Яворів” і інші. Створенню кожної зони передували розробка техніко-економічних даних, проекту закону і прийняття його Верховною Радою України.

Органи місцевого самоврядування зацікавлені в створенні ВЕЗ  навіть і без наявності в них  достатніх для цього умов. Складається  враження, що деякі ВЕЗ створюються лише заради здобуття такого статусу. В зв`язку з цим збільшується навантаження на державний бюджет і податківців в інших регіонах країни.